Category: Подорож

Сьогодні відвідаємо найближче до кордону України саксонське місто Трансільванії – Бістріца, розташоване на північному-сході цього регіону. Назва міста й річки, яка перетинає його, має словянське коріння. Місто відоме з ХІІІ ст., хоча люди жили тут ще в епоху неоліту. З документів відомо, що саксонці прибули на ці землі у 1206 р. Назвали вони регіон Nösnerland.

Починаючи кінцем ХІІІ століття, Бістріца зазнає періоди процвітання та економічного розвитку, однак її не оминають війни та біди. Таким чином в 1241-1242 роках, татари, по їхньому шляху до центру Європи знищують місто. У ХІУ-му столітті, Бістріца набуває статусу “сівітас” і стає найважливішим містом з північного-сходу Трансілванії. З 1330 р. Бістріця була вільним королівським містом. З 1353 р. отримує право організувати щорічний 15-денний ярмарок і мати печатку (на якій зображено голову коронованого страуса, який носить в дзюбу золоту підкову), що було й підтвердженням найважливіших ремесел мешканців міста.

В 1465 р. міські укріплення нараховували 18 башт і бастіонів, за кожним з яких наглядав той чи інший ремісничий цех. Укріпленим був і головний храм міста. На жаль, Чаушеску зруйнував велику частину цього укріплення, щоб звільнити місце для його будівель комуністичного типу. Сильний розвиток міста доведено низкою архітектурних будівель, деякі з них збереглись до нині: Готична Церква, вежа якої має 75 метрів і домінує й сьогодні місто. Будування цієї церкви розпочалось в 1470-му році й тривало майже сто років, аж до 1564 року. Документи свідчать про те, що на цьому місці саксонці звели церкву ще в XIV ст. Вже коли новий храм був майже повністю готовий, вдосконалив його у відповідності до ренесансного архітектурного стилю у 1559-1563 рр. італійський архітектор Петрус Італус.

Ці укріплені мури часом допомагали, а часом ні: в 1530 р. Волоський князь Петру Рареш взяв місто в облогу і змусив саксонців скоритися. А в XVI-XVII століттях місто неодноразово спалювали татари та турки. Біля фортечних стін зараз розташовані муніципальний парк та культурний центр в стилі часів ар-нуво, комерційний комплекс Сугалете, архітектурний готичний ансамбль побудований у ХУ-ХУІ ст., Будинок Срібника, зведений в ХУІ ст., Стіни давньої фортеці та Башта бондарів — один з захисних бастіонів міста, що датується другою половиною ХУ століття, і нажелить до давньої оборонної стіни фортеці, всередині якого знаходиться оригінальний Музей ляльок та масок.

Будинки, побудовані саксонцями збереглися до наших днів, і тому Бістріца пишається своєю центральною площею, чиї будівлі, побудовані в німецькому архітектурному стилі, зберігають зовнішній вигляд гірського містечка, незміненого змушеною індустріалізацією. Іншими важливими будівлями міста є Будинок культури та Національний коледж імені Лівіу Ребряну. Мешканці цього населеного пункту є активними людьми, які прикрашають їх життя з достатньою кількістю подіями. Щоліта тут проходить Фольклорний фестиваль “Весілля Замфіри”, а восени – фестиваль гумору “Золоте яблуко”. У місті ще є Повітовий музей з чотирьма розділами: природознавство, археологія та історія, етнографія, народне та образотворче мистецтво.

Хто б міг подумати в червні 2008 року, коли башта Євангельської церкви була знищена пожежею, що через кілька років будівля відновить свою пишність, і навіть буде оснащена сучасним ліфтом? У 2012 році будівельні роботи були завершені, 75–метрова башта церкви була обладнана ліфтом, який піднімає туристів безкоштовно менш ніж за одну хвилину, на терасу, звідки перед очима відкривається приголомшлива панорама. Єдиний в країні, ліфт коштував 75.000 євро, але ця інвестиція місцевої ради збільшила через ніч число відвідувачів. Ідея була настільки успішною, що влада була змушена вжити заходів, щоб обмежити натовп туристів: протягом тижня, ви можете піднятися на вежу тільки за попереднім забрюнюванням місця.

Великдень є найважливішим святом християнського світу. Воскресіння Христове святкується щороку в різні дні, вирахувані в залежності від двох природних явищ. За Вселенським Собором у Нікеї 325 року Великдень святкується у перший недільний день після першої повні, яка сталася після весняного рівнодення. Отже, щороку Олександрійська Патріархія вираховує дату Великодня і повідомляє її іншим християнським церквам. Це лише загальний орієнтир для розуміння зміни дати Пасхи, тому що після рішення з Нікеї було зроблено багато інших змін, як над християнським календарем, так і над інтерпретацією церковного циклу.

Підготовка до Воскресіння Господнього починається разом з Великоднім постом, найдовшим та найсуворішим постом, введеним Православною церквою. Ця підготовка нагадує про ті 40 днів напередодні месіанської діяльності Ісуса Христа. Назва Пасха, під якою відоме святкування Воскресіння Христового, має етимологію в єврейському терміні «песах», який означає «проходження повз». Єврейський Великдень відзначав перетин Червоного моря у їхній втечі з єгипетського рабства до землі обітованої Ханаан. Християнський Великдень є святом надії, обіцянкою духовного воскресіння та вічності, яку може отримати людина після смерті.

Делія Суйоган, етнолог Північного університету міста Бая Маре: «Пасха є великим святом відродження через воскресіння. Людина традиційного світу, звідки б не була, вірить в цю повторну смерть, яка дає шанс відродження у більш вищому стані. Звичайно, Великдень знаходиться під знаком найвищої жертви Спасителя Ісуса Христа, який пожертвував собою. Це й жертва Господа Бога, тому що він послав Ісуса на землю, щоб той пожертвував собою заради людей, зроблених за його образом та подобою. Ці вірування, пов’язані з відродженням, з’явилися ще напередодні самого християнства, коли вірили в ідею повторюваних циклів, як у природі, так і в людини. Відродження дає право на відмову від темряви, хаосу та відновлення стану рівноваги й гармонії.»

.

Після Вербної неділі, яка знаменує вхід Господа у Єрусалим, та Страсного тижня, який кульмінує Страсною п’ятницею, православні християни з усіх куточків країни чекають момент Воскресіння Господнього. Як у традиційних громадах, так і в міському середовищі цей момент відзначається прийняттям Світла під час церковної служби, яка проводиться опівночі. Фарбування чи розписування яєць в Чистий четвер є давнім великоднім звичаєм, який зберігся в усіх регіонах Румунії. Яйце символізує життя та силу відновлення, в той час як червоний колір фарби нагадує про жертву Ісуса на хресті. Святковий стіл у великодню неділю є таким же важливим, як і момент спілкування.

Делія Суйоган розповідає: «Іншим гарним звичаєм є посвячення страв. Ніхто не вживає на Великдень страви, які заздалегідь не були посвячені. На Мараморощині цей ритуал ще досить добре зберігається і дуже гарно бачити двори церков у Великодній ранок, переповнені людьми з повними кошиками, з яких вони будуть їсти в обід, коли вся сім’я повинна об’єднатися за святковим столом. Серед посвячених продуктів, які обов’язково треба назвати, знаходиться паска — це особливий хліб, зроблений з чистої пшениці. А ще це свиняча шинка, яка існувала ще перед введенням в традиційну культуру ягнятини як продукту, специфічного Великодню. Ця шинка була приготована на Різдво та копчена для святкового великоднього столу. На Мараморощині на великодньому столі знаходиться й начинене ягня. Священні інгредієнти розповідають дуже багато про символізм цього препарату. Яйця та зелень з начинки вказує на те, що приготоване таким чином ягня є символом росту, зростання. Всі продукти з Великоднього столу символізують жертву. Зерно пшениці жертвує собою, стаючи мукою. Яйця через варіння скасовує свою родючу здатність. Виноград перетворюється на вино. І найважливіше — ягня, символ Господа. Через всі ці продукти ми в свою чергу беремо на себе жертву.»

Хоча цей момент відзначений урочистістю, Великдень залишається святом радості. Жертвоприношення Спасителя, щоб дати нам можливість на вічне життя, є подією, яка змінила історію людства, і яку ми, святкуючи Воскресіння, із вдячністю приймаємо з року в рік.

Включена до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, фортеця Прежмер – або “Tartlau” німецькою мовою — розташована в однойменному населеному пункті, розміщеному у низовині краю Бирсей, в 18 км від міста Брашов (центральна Румунія). Оскільки, впродовж століть фортеця була заселена саксонцями, у Прежмері є відома укріплена церква-фортеця, пам’ятка архітектури характерна саксонським поселенням Трансільванії. Прежмерська фортеця була добре укріплена з метою захисту від нападів татар і турків, у середньовіччі, коли її було спалено й розграбовано не менш ніж 50 разів. Перша документальна згадка про місцевість датується 1240-им роком, коли король Угорщини Бела IV-ий подарував церкву Прежмер “зі всім майном та правами“ Цистерціанському ордену. Фортеця була побудована у формі грецького хреста – символ тевтонських лицарів.

Що стосується архітектури, будівля нагадує пізню готику, так звану бургундську готику. Адріана Строє, мистецтвознавець Національного інституту спадщини розповідає: “Згідно традиції, населений пункт був заснований лицарями Тевтонського ордена, яких в 1211 році покликав угорський король у край Бирсей з метою організування оборони у цій частині світу. Перший документ датується 1240 роком. Цього року, Прежмер, разом з фортецями Фелдіоара, Синпетру і Хирман були подаровані королем Белою IV ченцям католицького ордену цистерціанців, які залишилися тут до початку пятнадцятого століття. У 1454 році, Прежмер отримав право на проведення щорічного ярмарку. Це право не надавалося владою, а його отримували лише ті населені пункти які досягали певного рівня економічного розвитку. До речі, Прежмер був, після Брашову і Кодлі, одним із найбільших населених пунктів Краю Бирсей. Наприклад, в 1510 році цей населений пункт мав 210 господарств, у 1556 році, число господарств підвищилося до 233, розділених на чотири райони. У 1584 році, коли Прежмер отримав право організувати щотижневий ярмарок, у ньому було 328 кам’яних будинків і 210 дерев’яних.”

Для захисту життів мешканців села та їх майна, церква Прежмер була побудована і укріплена саме з цією метою, так що вона збереглася у хорошій формі до сьогодення. Адріана Строє розповідає далі: “Те, що є характерним для цього ансамблю споруд є те що, на відміну від інших укріплених церков, у Прежмерській церкві оборонні приміщення розташовані тільки на верхній частині, церква не будучи укріплена ззовні. ЇЇ побудовано в ранньому готичному стилі цистерцианскими ченцями. Те, що наділяє її унікальною цінністю є її план, у формі грецького хреста. Найбільш значущими змінами у церкві були ті проведені в першій половині шістнадцятого століття, після того як церква була подарована селу. Тоді були проведені зміни архітектурного плану, і грецький хрест був перетворений на латинський.“

Отож, Прежмерську фортецю складають дві споруди. Головна – циркулярної форми — має діаметр близько 80 м., її будучи зведено після 1427 р. з наказу угорського короля Сігізмунда Люксембурзького. Вона оточує Євангельську церкву муром надзвичайної товщини, 3-4 метри. На мурі, заввижки 12 м., знаходиться вартовий шлях. Друга будівля є меншою від першої, вона приєднана якось до вхідних воріт. Вхід в двір церкви здійснюється через напівкруглий прохід 30-ти метрової висоти, захищений двома рядами кріпосних воріт. Між воротами знаходиться капкан, в який потрапляли вороги, які проходили крізь перші ворота. Мур головної будівлі підкріплений ззовні кількома баштами циліндричної форми. Всередині має 272 маленькі приміщення, у вигляді бджолиних вуликів (тобто майже стільки скільки родин було в цій громаді), розташованих на трьох та чотирьох поверхах, що зв’язані між ними дерев’яними сходинками. У мирний час, приміщення церкви Прежмер служили сховищем для зерна і їжі (кожній родині відведено по одному приміщенню). Однак вони перетворювалися на місце притулку для мешканців села під час спустошливих нападів кочових народів. Так само, мури головної циркулярної будівлі були передбачені захисними віконцями, що збереглись до наших днів. Всередині фортеці була збудована Євангельська церква, будівництво якої розпочалось 1241-го року й завершилось 1250-го, у пізньому готичному стилі. Церква була розширена до кінця 14-го ст.. Навкруг фортеці був виритий глибокий рів завширшки 18 метрів і глибиною 2-4 метри. У 1788 році були побудовані зовнішні ворота, які проіснували до сучасних днів. Теж до наших днів проіснував і місцевий орган, популярний у всьому регіоні, про який згадують хроніки ХVII-го ст., як про один з найпопулярніших в Трансільванії.

У період з 1963 по 1970 рр., в ансамблі споруд укріпленої євангельської церкви з Прежмеру були проведені масштабні реставраційні роботи і, на сьогоднішній день, вона є однією з найкраще збережених укріплених церков-фортець Трансільванії. Вона і далі живе своїм життям і притягує до себе сотень туристів. Якщо вам колись пощастить побувати в цих краях, неодмінно відвідуйте Прежмерську фортецю, яка чекає й на вас, дорогі друзі.

Про населений пункт Ардуд, що розташований у Сатумарському повіті, на північному заході Румунії, вперше говориться в документах від 1215 року. В цій першій згадці, цей населений пункт належав родинам Балк і Драг, марамуреських князів. Їхніми наслідками була родина Драгфі, яка володіє цим населеним пунктом аж до фізичного зникнення останього її члена, в 1555 році. У 1456 році родина Драгфі отримує дозвіл на будівництво фортеці на своєму маєтку.

Будучи колись однією з найсильніших фортець на території Трансільванії, нещодавно відреставрована фортеця Ардуд приваблює все більше і більше туристів зацікавлених дізнатися інформації про бурхливу історію Трансільванії. Отже, фортеця була побудована в пятнадцятому столітті Берталаном Драгфі, який став воєводою Трансільванії. Три століття по тому (в 1730 році), замість фортеці, дворянин Олександр Каролі побудував замок. Одна з веж фортеці була відреставрована зараз​​, і разом із завершенням будівельних робіт, фортецю Ардуд було включено до туристичної мережі історичних пам’ятників Румунії. Фортеця й тепер приховує таємниці підземних тунелів, що звязували Ардуд з населеними пунктами Карей і Сату-Маре. Згідно легенді, Франциск Ракоці II втік цими секретними тунелями від його переслідувачів з австрійської армії.

Навколо Фортеці Ардуд люди виткали безліч легенд про історичну фігуру Франциска Ракоці II (1676 — 1735 рр). Дуже довгий і темний льох має глибину 10 метрів. Про нього кажуть, що має три входи: один розташований недалеко від фортеці Ардуд, інший неподалік каплиці Люкашалом (з правого боку шосе Карей-Генч). А третій розташований під замком з міста Карей. Кажуть, що льох Франциска Ракоці був побудований повсталими проти Габсбургів, які використали його у боротьбі з ворогами. Тому що габзбурги не могли собі пояснити, як вдається Ракоці перемагати, австрійці вдалися до хитрощів: вони відправили до родини Ракоці красивого офіцера, в якого би закохалася донька принца. Те, що й сталося. Принцеса Вільма закохалася в офіцера і розкрила йому таємницю підвалу.

Страждаючи від докорів сумління, на другий день дочка принца зізналася батьку про зроблену нею помилку, однак було запізно. Австрійці напали на фортецю і використали для цього виявлений секрет. Австрійські солдати прийшли заарештувати князя. Якимось дивом, Франциску Ракоці вдалося увійти в льох, однак раніше він прокляв свою дочку. Місцеві жителі кажуть, що дочка Ракоці живе і сьогодні в цьому льоху. Той, хто хоче розгадати прокляття, повинен поцілувати тричі всі три привиди принцеси, а потім слідувати за нею у підвал. Дівчина покаже йому всю зброю, а також золоті та сріблі скарби. Між часом, чоловіку не дозволено озирнутися назад, в іншому випадку він закамяніє. Теж люди кажуть, що було багато спроб розгадати прокляття, але жоден молодий чоловік не повернувся з підвалу.

Теж у Сатумарському повіті, у комуні Медієшул Ауріт, приблизно в 20 км від міста Сату-Маре, є інша важлива будівля не тільки для архітектури епохи Відродження в Трансільванії, але і для історії цих місць. Замок Лоньяй, бо про нього йтиме мова далі в нашій передачі, було зараховано до категорії будівель історичних памяток національного значення, однак перебуває на межі зведення до нуля, оскільки до цих пір ніхто не заважився інвестувати в його відновлення. Утім за стінами цієї будівлі ховається довга і золота історія. Замок належав угорській родині Лоняй ще з 1630 року, зокрема Сигізмунду Лоняй. Напис на фасаді замку демонструє це. Споруда була зведена на руїнах існуючих тут укріплень з Х-XI ст.

Після смерті Сигізмунда Лоняй, його дочка Анна, стає власником замку. 1661 року турки намагалися безуспішно зайняти його, і на помсту підпалили будинки селища. Але те, що не вдалося зробити туркам, буде завершено під час князя Апафі. У 1670 році Анна Лоняй було засуджено до смертної кари і конфіскації майна. Замок був підірваний в тому ж році. У 1707 році, те що залишилося від могутнього замку було спалено під час революції Георгія Ракоці II. Руїни замку придбала у 1732 році родина Веселені, однак масивний замок ніколи не поверниться до величі часів Сигізмунда Лоняй. Потім замок належатиме родині Телекі, у власності якої залишиться протягом усього девятнадцятого століття, однак деградація будівлі продовжується.

Здається, у 1920 році, замок був придбаний королем Каролем II. У 1940-1941 році, замок був відновлений і став німецьким військовим госпіталем, пізніше румунським, але ремонт цей, на жаль, не є тривалим, оскільки замок був зруйнований у 1944 році. Навколо цієї історичної події триває суперечка. Деякі стверджують, що відступаючі німецькі війська підірвали замок після того як використали його у якості складу боєприпасів. За іншими даними, руйнування замку приписується радянським військам. Від тоді ніхто більше не цікавився цієї будівлею.

Серед найбільш цінних релігійних памятників, які залучають відвідувачів з країни та закордону, чільне місце займає монастир “Св. Анна” Рохія, що на Мараморощині. Розташований в живописному куточку країни, на вершині пагорба, серед букового та дубового лісу, у 50 км від Бая-Маре і в 43 км від м. Деж, монастир Рохія є привілейованим місцем притулку для любителів спокою і комфорту, любителів краси та природи.

Початки монастиря повязані з православним священиком Миколою Германом (1877-1959 рр.), священиком у селі біля підніжжя Погорба Вієй — Рохія, на якому розташований монастир. Священик побудував монастир у память про свою 10-річну доньку Анну, як була покликана до Всевишнього в листопаді 1922 року. Будівництво розпочато в 1923 році, освячення відбулося в 1926 році, а більшого розвитку монастир зазнав після 1965 і особливо 1970 року, коли сюди було запроваджено електрику і влаштовані підїзні дороги.

Протягом часу, ченці посприяли розвитку монастирського комплексу, так що там з’явилися ряд цікавих будівель: “Дубовий будинок”, “Чернечий будинок”, “Каплиця”, “Будинок поета”, “Літній вівтар”, “Марамороські ворота” при вході в монастир, “Білий будинок”, “Марамороський куточок”, де знаходяться хата та дерев’яна церква, специфічна цьому регіону. Отже, стара церква, побудована із цегли на камяному фундаменті з деревяним дахом і арками виявилася малою для натовпу віруючих, які відвідували монастир. Стара церква була ретельно зруйнована і будівельні матеріали були використані для зведення стін нової церкви. Основні елементи нової будівлі були перейняті від старої. Церква має хрестоподібну форму, з одним куполом, що містить елементи молдовської архітектури.

Православні монастирі завжди були вогнищами духовності та культури. У цю традицію вписується і монастир Рохія, ознакою цього будучи бібліотека, що складається з 40.000 книг і теологічних журналів на румунській, німецькій, угорській, французькій, англійській та новогрецькій мовах. Монастир є музейним ансамблем, де можна відвідати келію філосова Ніколая Штайнхарта, бібліотеку і музей. Крім основного богословського фонду, бібліотека містить чимало книг різноманітних областей, такі як історія, археологія, мистецтво, поезія та художня проза, музика, наука, географія, дипломатія, драматургія, етнографія, народна література, критика, філософія, психологія, логіка, мемуари, журнали, юридичні книги, політична економія, політологія, соціологія і т.д.

У бібліотеці є також численні колекції богословських журналів, літературних та інформаційних. Серед цінних творів колекції музею монастиря можна згадати про: “Казания Варлаама” (Ясси, 1642 р.), “Новий Заповіт з Бєлграда” митрополита Сіміона Штефана, надрукованій у 1648 році; “Євангеліє” надруковане у Снагові 1697 року Антімом Івірянулом; “Молитовник”, надрукований в Римніку 1705 році; “Євангеліє” з Бухареста, 1725 р.; “Апостол”, надрукований у Блажі 1767 року; “Біблія” від 1795 року, надрукована у Блажі, “Псалтирь” з часів Караджа 1817 року, тощо.

Бібліотека спочатку була організована священником Ніколаєм Штайнхардтом, румунським євреєм, який народився в Бухаресті і був політично ув’язнений під час комуністичної диктатури. У вязниці став християнином, перейшов від єврейської релігії на православя, і останні девять років свого життя провів у монастирі Рохія, в період між 1980 і 1989 роками. Він написав багато книг, з яких найбільш відомим є “Щоденник щастя”, книга, що була перекладена до тепер на сім іноземних мов.

Іншим цікавим місцем є каплиця монастиря, де є унікальний у світі іконостас, що зображує як релігійні сцени так і портрети діячів культури та історичних постатей. Після смерті священника Ніколая, яке сталося 30 березня 1989 року, келія, де він жив як чернець монастиря Рохія, була перетворена на невеличкий музей у пам’ять філософа. Там збарігаються рукописи, ікони, картини та навіть його меблі. Музей монастиря був улаштований з 1983 по 2007 на першому поверсі Будинку Поета”. В ньому зберігається багата колекція давньої церковної книги, колекція ікон на дереві та склі, що датуються XVIII ст.

Сьогодні рушимо слідами легенди, щоб дізнатися, які скарби приховує загадкова фортеця Фегераш, чий силует з укріпленими вежами відзеркалюється в спокійній воді захисного рову, в якому й нині рибалки аматори пробують своє щастя. Що свідчать документи про історію фортеці? Те, що вона була, безсумнівно, однією з найважливіших цитадель Фегерашського краю і однією з найвидатніших памяток такого роду в Трансільванії і Європі. Зараз вона знаходиться в самому серці міста з тією ж назвою.

Фегераська фортеця, яка була побудована за наказом трансільванського князя Штефана Майлата, упродовж довгого часу мала важливе стратегічне значення для оборони від татар і турків. У період XV–ХІХ ст. фортеця була резиденцією трансільванських князів. . Центр одного з найбільших маєтків Трансільванії, який в 1632 році мав 62 села, Фегераська фортеця була, з другої половини шістнадцятого століття і особливо в сімнадцятому столітті, важливою княжою резиденцією. Замок зазнав постійного розвитку у грандіозному ренесанському стилі: стіни подвоїлися, для того щоб впоратися з потужними артилерійськими обстрілами, з’явилися чотири бастіони, побудовані за італійськими стилем і технікою. У фортеці проходили збори Трансільванської Дієти, а в 1599 році сюди прибув князь Міхай Хоробрий, який влаштувався тут зі своєю сімєю за часів багатьох воєн. Біля входу в фортецю стоїть бюст княгині Станки, дружини Міхая Хороброго, яка жила тут на початку XVII ст.

Зараз фортеця зберегла свої форми з XVII століття, в 1630 році, рів, який оточує фортецю, був розширений. Про нього кажуть, що він звязувався потайним каналом з гірською річкою, що тече неподалік. У той же час був побудований і підйомний міст. Стіни фортеці, а також вежі, споруджені з масивного каменю, мають трапезної форми. Замок розташований всередині фортеці. Зараз у цій грандіозній фортеці знаходиться Етнографічний музей, Музей історії, міська бібліотека, а також ресторан з старим винним підвалом. У 2004 році Джерар Депардьє та Жан Моро провели зйомки до кінострічки «Прокляті королі».

Фортеця загубила зі своєї величі у вісімнадцятому столітті, під час австрійського правління, коли її перетворили на казарму для гарнізону. Між 1948 і 1960 рр. під час комуністичного режиму фортецю використали як вязницю для політичних вязнів, чимало з них навіть загинули тут. Після довгих років забуття і страждань, фортеця, нарешті, оживила в період між 1965 і 1976 і перетворена на міську бібліотеку та музей, в якому зберігаються дорогоцінні колекції у відділах археології, нумізматики, середньовічної та сучасної історії, старої книги, релігійного мистецтва та іконографії, народного одягу і селянських інтерєрів, кераміки, живопису й сучасної скульптури.

Музей Фегерашського краю є музеєм важливим для цього історико-етнографічного ареалу, який був створений у 1923 році на базі предметів, зібраних професором Валером Літератом, під егідою ASTRA. У 1951 році Музей був перенесений до іншого будинку і отримав статус державної установи під назвою Міський фегерашський музей. У 1973 році, Міський музей був обєднаний із музейним відділом, що був створений ще з 1968 року у Фортеці Фегерашу, і афільований Сібіуському Музею Брукенталь. Після злиття і до 1981 року він називався Музеєм Фегераської фортеці, і з цієї дати до 2004 року називався Музеєм Фегераського краю.

З самого початку, Музей проводив і надалі проводить безперервні історико-етнографічні дослідження в області, з метою збагачення, збереження і наукового використання його спадщини. Музей містить 20 колекцій. Це предмети археології, зброя, монети, кераміка, старі книги, документи, ювелірні та склянні вироби, декоративно-прикладне мистецтво, народна кераміка костюми, тканини, ікони на склі, дерев’яне мистецтво, ремесла і т.д. Основна виставка представляє еволюцію цивілізації Фегераського краю, моменти і значущі події. Залежно від змісту його спадщини, головна виставка була розділена на три секції: історія Фегераського краю (від бронзової доби до 1 грудня 1918 року), етнографія регіону (кераміка, текстиль, народні костюми, сільський інтерєр, ікони і т.д.) та образотворче та декоративне мистецтво.

Місто Тирговіште було протягом більше трьох століть – з деякими перервами — господарською резиденцією і столицею Волощини. Розвиток міста від давнього сільського поселення (XIV ст.) було повязано з вигідним географічним положенням і тим, що сюди проходив головний торговий шлях Волощини, що повязував Трансільванію з Дунаєм і далі, з Балканським півостровом. Господарські резиденції залишилися в Куртя де Арджеш та Кимпулунг. Розташування недалеко від гір (де люди могли легко скритися у разі небезпеки), не так близько до кордону з Османською імперією, але все ж в середині країни — посприяли перенесенню столиці до Тирговіште. Перша письмова згадка про поселення як господарську резиденцію належить Йоганну Шільтбергеру в 1396 році, який у своїх записках про подорож пише, що він побував у “Волощині та її двох столицях”, яких іменує Арджеш (Agrich) і Тирговіште (Türkoich)”.

Господарський двір у Тирговіште, задуманий господарем Мірчею Старим (1355–1418 рр.) як комплекс будівель, спроектований для сімї, придворних і слуг, буде побудований на правому березі ріки Яломіца, на найвищій терасі, неподалік комерційного шляху, навколо 1400 року. Усередині XV століття, господар Влад Цепеш підніме оборонну вежу під назвою “Кіндійська вежа”, заввишки понад 27 метрів, яка мала спеціальну військову роль. Ставши господарською резиденцією, Тирговіште зазнає швидкий розвиток. Господар Петру Черчел (1583 — 1585 рр.), яскравий представник румунського гуманізму, перетворив господарський двір на справжній королівський палац із поверхом і збудував нову господарську церкву, а від церкви до господарського двору звів критий міст. Теж Петру Черчел облаштував перший водогін, який переносив воду з річки Яломіца до двору. Труби водогону були зроблені з соснових колод довжиною до 2 метрів та діаметром біля 50 сантиметрів. У красивих садах Палацу він збудував три фонтани. Міхай Хоробрий(1558-1601рр.) підвищив авторитет Тирговіште звільнивши місто від окупації Сінан-паші у битві від 18 жовтня 1595 і пізніше – в 1600 році – шляхом об’єднання трьох румунських князівств. Останній розквіт Тирговіште відбувся під час Костянтина Бринков’яну (1654-1714 рр.). Він відновлює Господарський двір у період 1692–1696 рр. Після трагічної смерті Костянтина Бринковяну столицю буде перенесено в Бухарест.

Національний музей румунської поліції був улаштований у будівлі, відновленій у неокласичному стилі між 1867 і 1893 роками. Будинок був побудований набагато раніше, в 1701 році, з ініціативи Костянтина Бринков’яну на місці старої будівлі, що належала Грамі Стольнику. Цей будинок використовували в якості школи. Там здається навчався і поет Грігоре Александреску. Будучи створена за моделлю поліції французької держави, румунська поліція відіграла важливу роль у воззєднанні в січні 1859 року румунських князівств, у проведенні соціальних і економічних реформ під час Александра Іоана Кузи і особливо під час війни за незалежність. Ідея створення Музею румунської поліції в Тирговіште – місті зі важливими історичними памятками – зародилася в 1998 році. 7 липня 2000 року, у святковій атмосфері відкрив свої двері для широкої публіки Національний музей румунської поліції — єдиний музей такого профілю в країні. Будівля має квадратний план, з двома поверхами. Виставка музею організована в шести залах, розташованих на одному та іншому боках довгого коридору. В одному із залів виставлені найдавніші експонати музею, міліцейські форми з періоду двох румунських князівств: Волощини та Молдови, а також документи, що підтверджують існування цієї установи у тому періоді.

Перші уніформи поліції були вишиті за моделями уніформ східних країн: Туреччини, Албанії, Сербії. У той період, поліція носила назву Аджія (Agia) і була очолена господарями Нягоє Басарабом, Міхаєм Хоробрим, Матеєм Басарабом і Костянтином Бринков’яну. У 1830 році зявився спільний регламент двох князівств, який передбачав створення перших правоохоронних установ у основних містах і ярмарках, під назвою Поліція. Форма була обовязковою, а працівники Поліції повинні були придбати її за власні кошти. У 1850 році господар Барбу Штірбей змінив поліцейські правила, і разом з ними уніформу, яка мала тепер румунську специфіку.

У другому залі виставлені уніформи з міжвоєнного періоду, процвітаючою для румунської поліції. Виставлені, також, біла зброя, але й вогнепальна зброя, гвинтівки і пістолети, використані у період між Війною за незалежність і Другою світовою війною. Після 1947 року поліцейські форми отримали сильного російського впливу, поліція перетворившись на міліцію. Предмети цього періоду виставлені у третьому залі, де експонований і бронзовий бюст та різні особисті речі найкращого кримінального слідчого того періоду Дмитра Чаканіки. На холі першого поверху виставлена вогнепальна зброя. На правому боці холу виставлені уніформи сучасного періоду, у першому залі будучи навіть виставлений мотоцикл Румунської поліції та парадна форма поліцейських зі шкіри. У наступних двох приміщеннях можна побачити колекції форм і шапок поліцейських з різних країн. Більшість експонатів було подаровано німецьким офіцером, який відвідав музей і вирішив пожертвувати з особистої колекції.

У Румунії є кілька досить великих соляних шахт. За останні декілька десятків років ці шахти використовували не лише для видобутку солі, але і як місця відпочинку та розваги для місцевих жителів і туристів. Кажуть, що дихати вологим солоним повітрям цих шахт дуже корисно для дихального апарату, тому люди із задоволенням приходять сюди на цілий день, не лише оздоровитися, але і поспілкуватися з друзями, пограти настільного тенісу та більярда, або просто розслабитися. Сьогодні розповім вам про соляну шахту Турда, що розташована у невеликому одноіменному містечку, у 35 км. від найбільшого міста Трансільванії – Клуж-Напока. Саме містечко невелике, однак історичний центр непогано зберігся до наших днів.

Коротку історію цього захоплюючого туристичного об’єкту Румунії представить Овідіу Міра, менеджер соляної шахти. “Шахта вперше була засвідчена в документах від 1281 року, незабаром після документальної згадки населеного пункту Турда, що відбулося 1075 року, коли на дорозі від річок Арієш до Турди був заснований митний пункт солі з Турди. Видобували тут сіль протягом століть, коли місто процвітало і було резиденцією трансільванських дієт, було місцем де оголошено лібералізацію релігійних культів. Австро-угорські імперські скарбниці процвітали і користувалися видобуванням солі. Все це відбулося до 1932 року, коли соляна шахта Турда була закрита. Після цієї дати, шахту використовували у різних цілях: протиповітрянне сховище під час Другої світової війни, потім склад для молочних продуктів до 1990 року, а з 1992 року шахта отримала нове обличчя, ставши туристичною памяткою”.

Грязелікування і солона вода були використані з 1940 року, коли доктор Джозеф Ханко засновує у Турді лікувальний курорт, розташований в зоні соляних озер. Соляний мікроклімат використовується для лікування респіраторних захворювань: бронхіту, астматичного бронхіту, астми або підвищення імунітету. Однак, як виглядає тепер шахта? Відповідає Овідіу Мера, директор соляної шахти Турда. “Однією з найбільших проблем було переміщення туристів по вертикалі. Колись це здійснювалося деревяними сходами. Щоб вирішити цю проблему, ми збудували два ліфти, один з яких є панорамним. Ми зробили так, щоб турист, який приходить на лікування три, чотири або пять годин на день, приємно проводив у нас час. Ми улаштували чотири стаціонарні точки, збудували мости і понтонний причал, звідки можна піти на поїздку на човні по підземному озеру. Температура повітря – близько 12 градусів за Цельсієм. Температура води трохи нижче цієї позначки, відносна вологість досить висока, близько 75%, але з мікробіологічної точки зору повітря набагато чисте ніж операційний зал”.

Отже, на відміну від багатьох подібних соляних шахт або печер, куди потрібно спускатися всередину організованими групами або на спеціальних фунікулерах чи автобусах, в цій шахті можна рухатися самим, після обов’язкового придбання квитка, що коштує приблизно 5 євро. Після довгого коридору туристи входять на верхній рівень основного залу. Своїм розміром зал цей просто-на-просто гігантський, з незвичайним освітленням, що робить це приміщення схожим не на соляну шахту, а на місце зйомок якого-небудь фантастичного фільму. До речі тут були зняті сцени з кінострічки Бетмен, а також серія відеокліпів, які транслювалися музичними каналами в усьому світі. Внизу є стадіон, де можна пограти як у футбол, так і в настільний теніс. Теж тут є невеликий амфітеатр з висувним екраном, проектором і звуковою системою. До речі, шахту можна орендувати цілком для проведення різних заходів. Найпопулярнішим у шахті серед туристів є колесо огляду, на якому можна прокотитися за символічну суму в 1 євро.

Оскільки люди приходять сюди на цілий день, їм потрібно чимось себе зайняти, тобто грати в більярд та міні-гольф, читати. Температура в шахті весь рік тримається на рівні 10-12 градусів, тому тут ще і непогано проводити час, ховаючись від літньої спеки. Звідси можна увійти до іншого залу, а потім спуститися до підземеного соляного озера з острівцем і човновим причалом посеред нього. Озеро невелике, однак ідея, що ти самостійно пливеш на човні на глибині 100 метрів під землею може приголомшити. 20 хвилин проведення у човні коштує 2 євро. Внизу є декілька альтанок з досить цікавим футуристичним освітленням.

Америкасньке видання “Business Insider” включило соляну шахту Турда до списку 25 найбільш видовищних туристичних призначень у світі, про яких американці ніколи не чули. Більше того, Флорін Вултурар, менеджер туристичної діяльності соляної шахти Турда сконтактував журнал “U Magazine”, що виходить в Гонконзі, в цілях утвердження цього туристичного обєкту і привабити сюди туристів зі азіатського континенту. Так з’явилася перша стаття про цей туристичний об’єкт, в розділі “U Travel”, журналу “U Magazine”. Соляна шахта Турда підтверджує свій статус виняткового туристичного призначення. Після того як міжнародна асоціація бальнеологів назвала цю соляну шахту найбільш корисною для лікування респіраторних захворювань соляною шахтою в Європі, послідувала згодом модернізація за допомогою європейських фондів.

Єдиний в Румунії і один з чотирьох у світі з цим профілем Національний музей карт розташований на столичній вулиці Лондон, в будинку номер 39, і відкритий щодня з середи по неділю з 10.00 по 18.00 годину. Музей був відкритий у квітні 2003 року, колекція нараховує близько 900 п’єс, з яких приблизно 600 тематично організовані в не менше 16 залах. Найдавнішим експонатом є карта Лоренца Фріса від 1525 року, але музей має також і новіші п’єси, такі як “Земна куля”, яку колишній президент Румунії Іон Ілієску отримав у подарунок від Франсуа Міттерана.

Музеї карт може здатися на перший погляд, принаймні ексцентричною ідеєю. Однак це не зовсім так. Перед очима відкривається історія Румунії окреслена тонкими лініями на дереві, камені та металу, а також відбита на бавовняному папері, на столітніх гравюрах. Стіни кокетної вілли в самому центрі столиці перевантажені картами згрупованими по категоріях: історична картографія (Дакія, Європа, Римська імперія), течія Дунаю, Чорне море, Румунські князівства Волощина, Молдова і Трансільванія, Бухарест. Пейзаж доповнений вітражами із геральдичними символами і стелями, пофарбованими астральними картами.

Серед тих приблизно 900 експонатів Національного музею Карт і давньої книги в Бухаресті фігурує й карта Дакії, здійснена голландським картографом Абрахамом Ортеліусом в Антверпені близько 1595 року. Справжній твір мистецтва, кольорова карта Дакії була включена Ортеліусом до історичної частини Атласу “Тeatrum Orbis Terrarum” (Театр світу). Згідно інформації, що міститься в альбомі “Descriptio Romaniae”, карта викарбована у мідді, ручно розфарбована, а пояснювальний текст до неї написаний на латині. Вона містить інформації про населення, що проживали на території Дакії та на правому березі Дунаю, території окупованої і контрольованої гето-даками.

Найдавнішим експонатом являє собою карта Лоренца Фріса від 1525 року. Це репрезентація на дереві Центральної Європи, тобто Угорщини, Пруссії, Росії, Волощини та Польщі. Ця гравюра на дереві є одним із найбільш цінних предметів колекції, головною рисою якої є розворот чотирьох сторін світу, що є типовим для шістнадцятого століття. Таким чином, гори представлені з вершиною вниз, а Волощина розташована на сході Трансільванії. Карта, хоча і містить деякі неточності, є важливою для нас особливо тому, що представляє найбільш важливі міста Трансільванії (Орадя, Брашов, Сібіу, Себеш) і Банату (Тімішоара).

Основна колекція музею була подарована у 2003 році Міністерству культури подружжям Даною і Адріаном Настасе (колишнім прем’єр-міністром Румунії у період 2000-2004 рр. Упродовж часу до колекції були додані й інші карти, подаровані Румунським комерційним банком та Іоном Гідегкуті. Колекція містить і середньовічну карту, на якій вказано місце, де був захований скарб Децебала, дакійського короля. Якщо Герардус Меркатор здійснив, в епоху Відродження, таку карта, чия копія від 1620 року свідчить про наявність скарбу короля Дакії, означає, що скарб, якого багато хто шукав і неперестав шукати, не є лише легендою, бо подібні карти складали ретельно, на основі історичних документів. І така карта висить на одній зі стін столичного Музею карт.

Перше історичне свідчення про наявність скарбу, яку вказує і карта Меркатора належить Діону Кассію (155 або 163/164), згідно з яким, після римського завоювання були виявлені і скарби Децебаля у руслі ріки Саргеція, недалеко від столиці Сармізегетузи. Історик пише, що Дечебал “він змінив русло річки за допомогою увязнених і вирив там яму. Він сховав у ній багато срібла і золота, та інші дуже цінні речі, зокрема ті, що були стійкими до вологи, а потім повернув річку в своє русло. Теж за допомогою увязнених сховав він у печерах одяг та інші речі, що були менш цінними. Але його соратник Біціліс, котрий знав про це, був узятий в полон і розказав усе римлянам”. Карта від 1620 року, яка знаходиться на стінах Музею карт і давньої книги в Бухаресті вказує місце, де був похований скарб, і ретельне вивчення карти може призвести до його ідентифікації.

Перша румунська школа в Трансільванії була заснована у ХУІ столітті у Брашові, на дворі Церкви Св. Миколая, в історичному кварталі Шкеї Брашову, що починається біля воріт Екатерини Брашовської фортеці. Тут були проведені перші курси румунської мови в 1583 році, а диякон Коресі зумів надрукувати тут першу книгу румунською мовою у Трансільванії. Нинішня будівля датується 1760 роком, будучи оголошеною історичним памятником, разом із цілим архітектурним ансамблем. В даний час у будівлі знаходиться “Музей Першої румунської школи”.

Після того, як входиш у стару будівлю, дізнаєшся історію школи, учнів, які навчалися тут, і видатних імен трансільванського православя, які дали нового значення боротьбі за виживання. Школа відкрила свої двері в 1495 році і сюди мали доступу тільки діти сільських керівників, що мали стати вчителями, нотаріусами чи сільськими священиками. Кожний школяр приносив до школи відро пшениці, віз з дровами і чотири флорини (гроші, за які можна було купити 3-4 воли) і вивчав він там граматику, візантійську науку, притчі з Біблії, а й філософію XVI століття, цитати з Аристотеля, Демокрита тощо. Тодішніх учнів навчали як слід складати офіційні документи та комерційне право.

Завдяки Диякона Коресі тут були опубліковані перші книги румунською мовою. Він приїхав сюди з Тирговіште в 1556 році, коли у церкві використовували словянську мову, а священики з Трансільванії почали перекладати на румунську мову церковні книги. Він відразу зрозумів, що в Трансільванії були потрібні книги румунською мовою і надрукував 39 книг, по 150-200 екземплярів з кожної. У музеї школи виставлені друкарський верстат Коресі, а також девять примірників цих книг. До речі, брашовські видання були відомі і на українських землях, з якими Брашов мав постійні економічні зв’язки. У музеї можна милуватися книгами із срібними обкладинками, документи з часів правління Штефана Великого, документ від 1656 року. Серед експонатів музею числяться “Проповідь II” (“Румунська книга з повчаннями”) перекладена протопопами Яннієм і Міхаєм, “Псалми”, “Сборник”, “Октоїх” і т.д.

Надворі церкви, до того як увійдете в будинок Першої румунської школи, ви дізнаєтесь, що колишні мешканці кварталу, тобто ті, які мешкали за межами фортеці Брашов і які займалися торгівлею з Молдовою, Волощиною і навіть Левантом, Балканами, далекою Сирією та Єгиптом, захистили обитель культури та освіти своїми пожертвуваннями. Ті приблизно 4000 рідкісних книг і більш ніж 30.000 документів, а також численні музейні предмети дають зараз нам можливість дізнатися про історію цього регіону.

Зал “Антон Панн” нагадує не тільки про численні візити сюди видатного оповідача Антон Панна (від якого збереглися цінні книги і документи) але про стару школу.У Музеї є й зал присвячений книзі румунською мовою. Тут виставлені найбільш цінні книги написані середньовічною румунською мовою “Бухарестська біблія” (1688 рік), “Казаніє Варлаама” (1643 р.), “Правила закону в Тирговіште» (1652 р.), “Тетраєвангеліє”, надруковане на пергаменті за часи правління господаря Александра Лепушняну, рукописи християнської мудрості ХУ століття, книги Трансільванської школи. На додаток, ті 80 князівських указів написаних на пергаменті і позолочені підтверджують постійний звязок між румунськими землями. Брашовські учителі, переписувачі, перекладачі, творці літературної мови, музики і мистецтва представлені у залі “Брашовські книги і вчені”, матеріалами, що зберігаються у історичному архіві музею. З-поміж них: “Оміліяр” XI-XII ст., “Молитовник священника Брату», «Хроніка протоієрея Раду Темпі II”, а також картини в олії на полотні засновників школи “Андрій Шагуна” та оперета “Край Ноу” Чіпріана Порумбеску.

Отже, дорогі друзі, запрошуємо вас відвідати Музеї “Перша румунська школа” та красиву Церкву Св. Миколая. Одна лише прогулянка допоможе вам створити враження про це прекрасне трансільванське місто.

Монастир Половрадж розташований північно-східніше міста Тиргу Жіу, по дорозі з Тиргу Жіу до Римніку Вилча, у мальовничому місці у підніжжі гори Камінь Половраджів. Вхід у монастир здійснюється через різьблені масивні деревяні ворота, на яких написано: “Блажен, хто приходить в імя Господа”. Праворуч воріт розташована красива деревяна трійця на бетонному постаменті, присвячена румунським героям і мученикам.

Історичні дослідження останнього часу встановили давність монастиря. Його було збудовано навколо 1505 року синами великого дворянина Данчу Замони. Про це зазначено в документі, опублікованому 18 січня 1480 року князем Басарабом Молодим. У 1629 році під час правління Олександра Ілієша, монастирем заволодів дворянин Пирияну Мілеску, Крайовський губернатор. Протягом півстоліття, документи нічого не згадують про цей монастир. У 1643 року, Данчу Пирияну будує церкву за допомогою господаря Матея Басараба. Постанова від 6 липня 1648 року господаря Матея Басараба є першим документом, що засвідчує цю подію.

Церква монастиря присвячена «Успінню Богоматері» побудована у візантійському стилі, у формі трилисника з бічними проходами. Вежа має багатокутну форму, широкі ніши, прикрашені у верхній частині і покриті оловом, подібно церкві. Неф і притвор просторні, будучи того ж самого розміру. Різьблений з липи іконостас є шедевром давньої румунської скульптури, з багатим орнаментом. Притвор у бринкковянському стилі просторий, відкритий, його підтримують вісім кам’яних колон. Там же знаходиться надгробок сестри засновника церкви.

Під час правління господаря Костянтина Бринков’яну була відновлена ​церква, збудована башта і доданий притвор у бринков’янському стилі, був розмальований інтер’єр, відновлені келії, дзвіниця і кріпосні стіни. Під час австрійського панування в Олтенії, монастир був включений до списку оборонних монастирів. Пізніше, 27 квітня 1802 року, монастир був розграбований грабувальниками Пасвантоглу. Легенда свідчить, що, тоді ченці монастиря заховали всі скарби у водах річки Олтец. Живопис церкви є надзвичайно цінним як з точки зору іконографії, так і з точки зору технічного виконання. Він належить Костянтину Маляру, який зробив це в 1713 році. По обидвох боках входу у притвор можна милуватися двома іконописами, унікальними в Румунії.

У північній частині монастирського корпусу, у іншому дворі, розташований лазарет заснований єпископом Климентом Лаврентієм, у період 1732-1738 рр. Келії та інші приміщення монастиря розташовані навколо церкви по східному, південному і західному боках, утворюючи разом із внутрішньою стіною справжню оборонну фортецю. Вхід здійсноюється масивними воротами з пічнічної сторони, над якою височіє дзвіниця, зведена під час правління Костянтина Бринков’яну. Монастир має музейну колекцію, багату колекцію ікон на дереві і склі, з XVIII і XIX століть, а також колекцію давньої книги, понад 3000 книг румунською, словянською і грецькою мовами.

Ефектна помпезна будівля, розташована на правому березі річки Димбовіца – Палац правосуддя – була побудована з 1890 по 1895 рр. за проектом архітекторів Альберта Баллу (той самий архітектор, який спроектував Палац правосуддя з Шарлеруа, Бельгії) і Іона Мінку, який спостерігав і за будівельними роботами та спроектував декорації інтерєрів, а саме стелі, підлоги, перил, сходів, меблів.

Наріжний камінь будівлі був закладений особисто королем Румунії Каролем I, 7 жовтня 1890 року. За свідченнями очевидців, захід було проведено за правилами часу: король, який носив білий фартух із золотими китицями, підписав основоположний акт на пергаменті, запечатав його королівською печаткою, після чого заклав пергамент у фундамент будівлі, а потім першу цеглину. Будівля була побудована на місці де колись функціонував Судовий двір, зведений на землях дворянських родин Крецулеску та Голеску, на правому березі річки Димбовіца.

Будівеьні роботи були забезпечені компанією інженера Ніколая Куцаріди. У палаці є “Зал втрачених кроків”, подібно залу з Ясського університетського палацу. Величний “Зал втрачених кроків” названий і “Залом годинника» займає чверть з майже 13.000 квадратних метрів, скільки складає загальна площа палацу. Назва “Залу годинника” походить від того, що в цьому приміщенні був встановлений годинник призначений для вимірювання “судових процесів”.

Оформлення фасаду будівлі має елементи сучасного стилю, а центральний корпус побудований у стилі французького ренесансу. Центральна частина будівлі має шість міцних колон і менше декоратичних елементів. Над головним входом розміщені шість алегоричних скульптур, здійснених видатними скульпторами часу (братами Каролем та Фредеріком Шторк, Владимиром Хегелем та Джодже Васілеску) і зображують (зліва направо): Увагу, Хоробрість, Закон, Правосуддя, Красномовство та Істину. Інші дві статуї розташовані зліва і зправа годинника на даху, і зображують Владу та Розсудливість. Будівля Палацу правосуддя складається з підвалу, першого поверху, антресолі і другого поверху.

Через збільшення судового апарату, у 1946 році будівля зазнала декілька внутрішніх змін, зокрема перерозподілів. Потім, в період 1954-1956 рр. були зроблені ремонтні роботи, оскільки був такий намір перетворити будівлю на Палац Культури, але цього не сталося. Через повторні землетруси Палац правосуддя зазнав численні ремонтні роботи ще з самого початку. Особливо землетрус від 1977 року завдав будівлі чимало збитків. Протягом 1979 — 1981 років були виконані часткові роботи консолідації, однак низької якості, особливо в “Залі втрачених кроків”. Землетрус від 1986 року прискорив процес деградації будівлі. Однак достатніх коштів для ремонту не знайшлося, і тому влада вирішила лише заборонити доступ до “Залу втрачених кроків», а ще пізніше доступ до самої будівлі.

У цьому стані залишився палац до 1999 року, коли уряд взяв рішення зібрати кошти для ремонтних робіт. У липні 2003 року почалися чергові ремотні роботи, які тривали три роки і були здійснені румунськими та французькими архітекторами. Після завершення ремонтних робіт восени 2006 року до Палацу правосуддя повернулися наступні судові інстанції: Бухарестський Апеляційний суд, Суд 5 сектору м. Бухарест, Асоціація суддів та прокурорів Румунії, Національна асоціація адвокатів Румунії та Бухарестська асоціація адвокатів.

Чимало з нас пам’ятають наскільки смачною була їжа виготовлена у дерев’яних та глиняних посудинах, і наскільки смачним був борщ, який поїдали ми у бабусі вдома дерев’яною ложкою. Ностальгікам давніх часів ми пропонуємо провести сьогодні кілька цікавих моментів в унікальному у світі музеї, в якому зберігається найбільша колекція деревяних ложок, близько 5.300. Пристрасть колекціонера була настільки великою, що він використав кожен куточок власного будинку, перетворивши його на унікальний будинок, який замість шторів має у вікнах ложки. У музеї ложки різних епох і різного призначення, з різних країн світу і зі всіх континентів, а це дозволяє нам поглянути на такий звичайний предмет — ложку — іншими очима.

Хату із столовими дерев’яними ложками у вікнах не важко знайти на вулицях північно-східного румунського міста Кимпулунг-Молдовенеск. Хата належала колись родині Цугуй, яка протягом трьох десятиліть збирала ложки зі всіх континентів. Зараз хату успадкувала викладач Елена Матееску, яка продовжила збирати їх далі. Йон Цугуй почав колекціонувати ложки у 1945 році. На стінах кімнат, холів, внутрішніх сходинок, на стелях, виставлені тисячі предметів, від найменших до найбільших. Це румунські та іноземні ложки, намальовані, вирізьблені, кухонні та вівчарські ложки.

У колекції налічується 130 дерев’яних пород. Вони згруповані по десять, залежно від тем, пород дерев та регіонів. Кожна група ложок супроводжується запискою, на якій зазначено вік ложки, місце походження і, при необхідності, інформації про її власника. Найекзотичніші столові ложки, які знайшли притулок у будинку з Кимпулунг-Молдовенеск походять з Нової Зеландії, Мадагаскару, США, Мексики, Японії, Китаю, Танзанії, Пакистану та з деяких частин Африки. Частина ложок було надіслано із-за кордону туристами, які відвідали колекцію. Колекція, єдина в країні і світі, як що стосується кількості, так і різноманітності, була включена до Національного довідника колекціонерів і Національної культурної спадщини.

Власниця колекції зізнається, що нелегко і недешево утримувати музей. Навіть якщо предмети можна очищати від пилу звичайно, штативи та вітрини слід відновлювати періодично. Відвідувачів запрошують покласти на папір свої враження про колекцію ложок. Ця папка із пожовклими від часу паперами є “Золотою книгою колекції”, що знаходиться в будинку родини Цугуй ще з першого року колекції. Серед сонорних імен громадськості, які відвідали музей, фігурує й принц Раду, чоловік старшої доньки румунського короля Міхая I, наслідної принцеси Маргарети, представники Європейського співтовариства, культурні діячі, художники та інші особистості. Колекція доповнена ложками, які використовували такі особистості як Mіхаїл Когилнічану або Міхаїл Садовяну. Найціннішими експонатами колекції є “ложка близнюк”, що датується 1825 роком, а також стара ложка з часів імператриці Марії Терезії, коли Буковина перебувала під Австро-угорською окупацією. Серед раритетів виставки – “ложки наречених”, “ложки з приданого нареченої”, “ложка скупого” і “ложка шумних” для чоловіків, яких дратує постійне ниття дружини.

На культурно-туристичній карті Румунії появився новий музей, який суперечить усім негативним очікуванням румунської економіки. У повному розпалі економічної кризи, знайшлось минулого року часу, енергії і, звичайно, грошей, аби відкрити нову культурну установу. Йдеться про Музей Апаффі в населеному пункті Думбривень, Сібіуському повіті.

Це сталося у Трансільванії, в містечку Думбривень, де місцева влада у співробітництві з Вірменським фондом Думбривень, Фондом Трансільванія Траст, Folkeuniversitetet Fjellregionen з Норвегії, Національною мережою музеїв Румунії відкрили Музейну колекцію трансільванських вірмен у замку Апаффі. Це було вперше в Румунії, коли, в рамках державно-приватного партнерства відбулося відновлення замку, історичної памятки, з метою повернення його громаді за рахунок використання культурної спадщини як чинника сталого економічного розвитку та соціальної згуртованості.

Замок Апаффі був побудований в 1552 році, але з часом, зазнав серйозні доповнення та зміни. Сьогодні, після масштабних ремонтних робіт, замку було повернуто колишній зовнішній вигляд і в ньому зараз зберігається Музейна колекція вірменів Трансільванії. Це колекція спогадів зібраних символічно в чемоданах з якими вірмени прибули до Трансільванії. Це картини, предмети та фотографії, що розповідають про історію, релігію та приватне життя трансільванських вірменів, як важливої гілки історичної вірменської громади в Румунії. Виставка пропонує знімки між “прибути” і “відбути”, чемодани виставлені в залах символізують один з етапів розпакування/упакування, за словами кураторів музею. Теж тут розташована величезна вірменська церква, памятник великої історичної цінності.

Думбривень розташоване в 20 км від Сігішоари і в 15 км від міста Медіаш. На території цього населеного пункту, документально засвідченого у 1374-му році, були виявлені археологічні знахідки із залізної доби. Довгий час населений пункт належав родині Апаффі. У XVII столітті, точніше у 1671 році він був заселений вірменами, які проводили тут інтенсивну комерційну діяльність. Будучи добрими господарями і комерсантами, вірмени отримали різні пільги від князя Апаффі. У вісімнадцятому столітті їм було доручено управляти містом. Це був період сильного розвитку міста, тоді були побудовані школи, будівля суду, вязниця і … звичайно Вірменський собор. Вражаючий памятник, побудований з каменю та цегли, церква в стилі бароко кидається в очі перехожих своїм незвичайним зовнішнім виглядом: відсутністю купола над вежею. У 1927 році сильний вітер звалив цей купол. Теж у церкві, не так давно було виявлено муміфіковане серце священика святилища, Аведіка Лікача. У 1896 році він опублікував першу монографію угорською мовою цього населеного пункту.

Перша початкова школа почала свою діяльність в 1744 році, в 1842 році була заснована тут Римсько-католицька гімназія “Рафаель Олександр”, а вірмени збудували у місті не менше ніж сім церков, три з яких проіснували до наших днів. Про які саме церкви йде мова? Про римо-католицьку церкву, лютеранську церкву (першу камяну церкву родини Тьорок) та вірменську католицьку церкву, яка є й символом міста. Решта були деревяними церквами. Протягом приблизно 350 років, історія населеного пункту Думбривень ототожнювалася з історією вірменів. Сьогодні дуже мало вірменів ще проживають тут, близько 30 людей, але щонеділі, всі вони приходять до церкви на богослужіння угорською мовою, тому що вірменською в громаді ніхто не володіє. Лише кілька релігійних співів виконуються на цій мові. Однак церква вірменів міста Думбривень є привітним господарем для культурних заходів. Тут виступили із концертами Александру Томеску і Хорія Міхаїл.

Розпис по склу є технікою тисячолітньої давності. Вона була введена в Трансільванію після анексії цього регіону до імперії Габсбургів (1699 рік). Ця техніка зазнала масове поширення і великий бум через диво, яке сталося в монастирі Нікула (Північна Трансільванія), де 15 лютого 1694 року з очей Богоматері, намальованої на іконі по дереву, почали текли сльози, які не зупинилися протягом 26 днів. Подія ця перетворила село на місце паломництв, під час яких віруючі хотіли купити собі ікону Богородиці. Звідси почалося поширення іконопису на склі в Трансільванії.

У серці Трансільванії, в селі Сібієл (що неподалік міста Сібіу), православний священник Зосім Оанча в 1969 року заснував Музей ікон на склі. У ньому зберігається найбільша в Трансільванії колекція ікон на склі, здійснених румунськими художниками-селянами. Музей має дві будівлі, в декількох метрах одна від однієї, між Церквою і цвинтарем, при вїзді в село. Велика частина колекції старовинних ікон і предметів зберігається у так-званому “Новому музеї” нещодавно збудованому, а в старій будівлі — меншій за розміром, зберігаються додаткові розділи колекції. Унікальне поєднання східних традицій із західними техніками розпису, ікони на склі зазнають розквіту в цьому регіоні Румунії в перші десятиліття вісімнадцятого століття, досягнувши розквіту наприкінці 1800-х років.

Зібрана починаючи з 1969 року священником Зосимом Оанчею та громадою села Сібієл, користуючись і підтримкою установ та приватних іноземних і румунських донорів, колекція цього музею (600 експонатів) представляє основні види ікон на склі. Окрім ікон, у музеї виставлені і важливі старі книги – у тому числі словянський літургійний текст з XIV століття, Новий Завіт з Белграду, рідкісний екземпляр Біблії, надрукованої під час правління Шербана Кантакузіно, – предмети кустарного виробництва (керамічна посудина, антикварні меблі, традиційні предмети домашнього вжитку, тканини тощо). Їхня наявність в цьому музеї ікон на склі, попри те що збагачують спадщину, намагаються окреслити духовні обрії та конкретне середовище (хата румунського селянина), де ікона знайшла свої власні коріння і значення. Музей відвідують щорічно приблизно 15.000 людей, однак протягом всієї його історії до нього завітали й знамениті гості, від священників до культурних діячів.

Разом із Музеєм ікон, мальовниче село Сібієл зі своїми зеленими пагорбами має особливе повітря та магічну енергетику. Сюди приїжджають не лише заради того, щоб відвідати музей але й подихати цілющим повітрям та помилуватися краєвидами. Тут туристи мають можливість повернутися у сиву давнину, характерну Трансільванії. Через його географічне положення, в центрі Румунії, село може служити місцем вирушення у подорож до інших важливих центрів Трансільванії. Наведу лише декілька туристичних призначень, куди легко можна дістатися із Сібієлу. Чудове місто Сібіу та сусідні села і міста Крістіан, Чіснедіє, Чіснедіоара, Решінарь (рідне село румунського філософа Еміля Чорана), Медіаш, Сігішоара, Прежмер, Б’єртан.