Category: Подорож

Навіть не віриться, що зовсім скоро ми зможемо забути про роботу і влаштувати собі різдвяно-новорічні канікули. Але де саме провести їх? Місце призначення нашої сьогоднішньої подорожі знаходиться в центрі Румунії. Це повітовий центр і найбільше місто повіту Харгіта. Тут, в серцевині Румунії, ви зможете чудово провести зимові свята. Якщо ви приїдете в Меркурія-Чук, будь протягом декількох днів або протягом тижня, ви не будете нудьгувати. Памятки історії, церкви, лікувально-оздоровчі курорти, все це чекає на вас у цьому куточку Румунії.

Найдавнішою будівлею міста Меркурія-Чук є замок-фортеця Міко. Була вона побудована в 1611 році, а з 1970 року після проведення масштабних ремонтно-реставраційних робіт тут знаходиться Секлерський музей Чук, який пропонує відвідувачам чотири постійні виставки. Щороку музей відвідують 15 тисяч чоловік. Однак періодичні виставки привертають увагу 60.000 відвідувачам на рік. Про місто Меркурія Чук і його туристичні принади розповість пані Пірошко Дьордь, керівник міського офісу туристичного просування. /”Меркурія Чук дуже цікаве місто, має історію більше 500 років. Ми маємо тут монументальні римо-католицькі, греко-католицькі церкви та православні храми. Маємо також Секлерський музей, де проводяться щорічно дуже цікаві виставки. В даний час тут проходить виставка комах зі всього світу, яка дуже цікава навіть для дорослих, не тільки для дітей. У місті є багато спортивних залів, чимало можливості для проведення вільного часу, басейн, штучний каток”.

Комплекс в стилі бароко в населеному пункті Шумулеу, що розташований на північному сході міста Меркурія-Чук, в передгірях Шумулеу Мік, є однією з найважливіших історичних памятників Трансільванії, відомим місцем паломництва для римо-католиків. Був побудований в період з 1804-1834 рр., у стилі бароко, за планами архітектора Костянтина Шмідта. Перший документ, що свідчить про наявність членів францисканського ордину в Шумулеу, датується 1352 роком. В 1400 році папа Боніфацій IX дозволив францисканцю Альверну Берталану збудувати 4 монастирі на території римсько-католицької єпархії Алба-Юлія. Одним з них був монастир Шумулеу, який в документах знаходимо під назвою “Billich” і був побудований 1390 року. Перша церква в готичному стилі, побудована францисканцями була відреставрована у 1442-1448 рр. Церкву розширювали декілька разів упродовж часу. Попри це, на початку 1800-х років церква виявилася занадто малою для великої маси паломників, які відвідували Шумулеу. Стара церква була зруйнована у 1802 році, замість неї була зведена церква, яка збереглася до сьогодення. Від старої церкви залишилися лише незначні фрагменти, замуровані у теперішніх стінах церкви. Окрасою церкви є чудотворна статуя Діви Марії, розміщена у головному вівтарі. Скульптура у липі зображує Пречисту діву Марію, яка носить на руках малого Ісуса. Скульптура, яка, найімовірніше, датується шістнадцятим століттям вирізьблена у липі, пофарбована, позолочена, є найбільшою у світі скульптурою, заввишки 227 см. Її вирізьблено між 1515 і 1520 роками невідомим автором, але мистецтвознавці сходяться на думці, що автором скульптури є невідомий учень скульптора Файта Штосса. У населеному пункті Чукул де Жос зберігаються ще кілька інших скульптур, які, найімовірніше належать тому ж скульптору. Згідно легенді, напередодні небезпеки, що загрожувала секрелам, обличчя статуї змінювалися, а з рани, що на щоці, і яка була викликана мечем татара, починає текти кров. Протягом століть, виявлено багато подібних ситуацій, але й чудес повязаних із статуєю.

Коли можна запрограмувати відпустку в цьому куточку Румунії, запитали ми пані Пірошко Дьордь, керівницю міського офісу туристичного просування. “Протягом всього року, тому що влітку ви можете насолоджуватися специфічними сезону можливостями проведення вільного часу, а взимку можна кататися на лижах, ковзанах. Туристичні памятки можна відвідати протягом усього року. Є достатньо хостелів і готелів різних категорій, а також туристичні пансіонати на курорті Харгіта Бей, який є частиною міста. Дійсно рекомендую вам прибути до нас в гості”.

Курорт Харгіта Бей розташований на висоті 1350 метрів і відіграє важливу роль в сфері туризму в регіоні, пропонуючи безліч можливостей для відпочинку і спорту. Любителі зимових видів спорту можуть насолоджуватися гірськолижними схилами з різними ступенями складності, де можна узяти на прокат і устаткування. На нещодавно відкритій трасі з біатлону організуються національні змагання. Ви не повинні пропустите ані спуск по крижаному жолобу на надувних гумових шинах (сноутубінг), а також каток на відкритому повітрі. Якщо сніговий шар не надто великий, ви можете ризикувати рушити в походи по деяким туристичним маршрутам. Краєвиди — надзвичайні. А серед найкрасивіших піків Східних Карпат, серед хвойних лісів ви знайдете Пригодницький парк Балу. Якщо ви не захоплюєтесь спортом і проведенням часу на відкритому повітрі, ви можете проходити лікування мінеральними водами Жигодін, придатні для лікування захворювань травної і судинної систем, ревматизму та нирок.

Льодяники різних смаків, кольорів, форм і розмірів, марципанові троянди, шоколадні чоботи та поросята заповнені горіхами. Кожен з цих делікатесів виготовлених у кондитерськах приховує не тільки секретні рецепти, а й спеціальні методи їх приготування.

Як приготовляли всі ці ласощі століття тому, можете дізнатися відвідуючи єдиний в Румунії Музей кондитерського мистецтва в місті Арад (захід). У цьому музеї можна побачити найрізноманітніші художні твори мистецтва, починаючи від портретів знаменитих людей і закінчуючи різними тортами, виконаними в англійському стилі. Розмір музею досить скромний, але скільки всього цікавого можна побачити в його невеликих вітринах! І що найголовніше, всі ці творіння солодкі.

В Араді була одна з найсильніших гільдій кондитерів з Румунії. Традиція, що зародилася 1800 року, була брутально зламана в роки жорстокої комуністичної націоналізації, коли були розсновані кондитерські лабораторії майстрів кондитерів. Цукерки та тістечка приготовлені в Араді були популярними в Європі. Румунські кондитері мали важливий портфель рецептів, а в додаток використовували спеціальні приладдя для отримання якісної продукції. Іойн Ґуй був учнем колишніх майстрів-кондитерів. Йому вдалося за останні 30 років зібрати давні книги з рецептами, і велику частину устаткування, використовуваного кондитерами Араду 100 років тому. Він відкрив у своєму власному домі Музей кондитерського мистецтва, в якому відтворив давно загублений світ.

Які там аромати, джеми, сиропи, креми, шоколади, тістечка! Спеціальні форми в яких приготовляли тістечка, посудини, на яких подавалося до столу колись морозиво. Все робилося за особливим ритуалом. Ніщо не залишено на волю випадку. Справжнє мистецтво. Минулі часи, які сьогодні ми бачимо тільки на фотографіях. Щоправда до залишків минулого можна ще доторкнутися. Тому що до наших днів збереглися ще машини, приладдя і “форми” використані кондитерами 100 років тому. “Смак” старих часів обов’язково відчуєте в цьому музеї, якого, до речі, не важко знайти в Араді, навіть якщо ви вперше відвідаєте це місто. Досить вам увійти у першу кондитерську, яку знайдете по дорозі, і запитати про музей. Всі знають про музей, бо всі знають майстра-кондитера Іона Ґуя. Тільки у двох приміщеннях і холі виставлено понад 500 п’єс. Серед них декілька великих машин, а дрібні предмети були виставлені у вітринах, так щоб відвідувачі могли легко переміщуватися по залах.

Кондитері ніколи не були багатими людьми, натомість багато працювали. У них не було відпусток або вихідних, бо якраз тоді найбільший попит на торти, цукерки і тістечка. Відповідали на замовлення в найкоротші терміни. Клієнти знали, що вимагати. Тоді не було ніяких барвників, хімічних речовин, підсилювачів, вони використовували лише натуральні інгредієнти, тобто какао, корицю, каву, желе, вершки, цукор, борошно і яйця. Креми виготовляли з масла, шоколаду, кави і різних фруктів. Вершки робили з молока. Кожен кондитер зберігав секрет своїх рецептів, вони були дорожчими золота.

У міжвоєнний період у Араді була навіть асоціація кондитерів, членами якої були понад 30 майстрів-кондитерів. У них були регулярні зустрічі для обговорення поточних питань, а й для того щоб домовитися організувати якусь розвагу. Не забували вони ані про бідних людей міста, так що щоліта вони організували зустріч для них та пригощали малозабезпечених сімей безкоштовним морозивом.

Чимало давніх агрегатів для виготовлення солодощів були в жахливому стані тоді, коли придбав їх основоположник музею. За допомогою сусіда він відремонтував їх, так що сьогодні вони у відмінному стані. Наприклад, “макорубка” налічує більше ста років. Все це робиться поворотом рукоятки. Інший “агрегат”, на цей раз підключений до електричного струму, використовували для виготовлення вершків або тіста. Третій агрегат використовували для виготовлення марципану і шоколаду. Майже не хочеться вірити, що такий металевий гігант вищий за розміром чоловіка виробляв такі делікатеси. Потім можна побачити іншу “реліквію”, на цей раз для виготовлення морозива. Все змішували у величезній порцеляновій чаші. Мабуть це найбільш вражаючий предмет музею, і унікальний такого роду пристрій в Румунії. Був побудований на заводі “Astra” в Араді. І теж там зберігається перша в Румунії книга рецептів, опублікована в 1920 році Емілем Фредеріком. Два інших томи були надруковані в Німеччині, перший у 1904, а другий в 1924 році, де рецепти ретельно представлені із ескізами смачних тортів і цукерок. До них додається колекція рецептів традиційних румунських солодощів від 1930 року.

Клуж-Напока — старовинне румунське місто, повітовий центр. Саме подвійна назва міста є свідченням його давньої історії, так як ще за часів його заснування тут була база одного з легіонів Римської імперії під назвою — Напока. Походження назви Клуж має дві версії: німецьку — Klause, «гірський перевал», або clusa, «загата»; латинську — Clus, «закритий», яка пояснюється пагорбами навкруги міста. Угорці називають місто Колошвар (Kolozsvár). Назва міста була змінена комуністами в 1974 році на Клуж-Напока. Сьогодні це місто приваблює, перш за все, своєю старовинною архітектурою, тут є понад 600 архітектурних памятників різних стилів.

Місто Клуж–Напока можна насправді вважати “столицею“ Трансільванії, бо воно навантажене історією. Своєю величністю вражає римо-католицький Собор св. Михайла, будівництво якого почалося в 1350 році і тривало 200 років. Мешканці міста пишаються зокрема Ботанічним садом, який є одним з найкрасивіших та найкомплексніших ботанічних садів Південно-Східної Європи, Тут знайшли оптимальні умови розвитку унікальні рослини та дерева специфічні всім континентам. Одними з найяскравіших старовинних памяток є: Бастіон кравців XVII століття, Дім Матея Корвіна, Домініканський монастир, Палац Банффі та Національний музеї історії Трансільванії, що розташований на вулиці Костянтина Дайковіча, у будівлі Петрічевича-Хорвата Данієла (захисника мистецтва й літератури), побудованій в неокласичному стилі. Про нього й розповім я вам сьогодні.

Цей музей є, так би мовити, “правонаступником” першої музейної асоціації в Трансільванії, заснованої 23 листопада 1859 року, в якій зберігалася багата колекція старожитностей, мінералогії, ботаніки, зоології, пінакотека, колекція етнографії. Трансільванській музейній асоціації вдалося зібрати колекцію з більш ніж 24.000 археологічних, нумізматичних та іншого роду предметів, з таких областей як ботаніка, зоологія та мінералогія. Всі вони дісталися пізніше Національному музеї історії. В даний час, колекції музею нараховують більше 400.000 предметів, багато з них будучи унікальними, рідкісними і виняткової цінності.

Один з найбільш унікальних експонатів являє собою металевий предмет, знайдений в 1973 році недалеко від міста Аюд, це шари грунту з кістками мастодонта. Він разюче подібний на шасі літака, і внаслідок аналізів був зроблений висновок, що він датується 250.000 років тому. Лабораторні аналізи довели, що на додаток до основного металу, алюмінія, цей предмет містить невеликі кількості міді, цинку, кобальту, цирконію, тобто виявлених та використаних останнім часом металів. Використання олова у сплаві є неможливим для металургії навіть і у наші дні.

У 1999 році була відкрита для широкої публіки і Скарбниця, що охоплює в двох залах більше 4.600 золотих і срібних предметів неоліту, стародавніх і середньовічних монет, ювелірні вироби з дорогоцінним та напівдорогоцінним камінням, медалі та відзнаки, предмети побуту з дорогоцінного металу. Єгипетська колекція включає справжню мумію в її дерев’яному пофарбованому саркофазі, що датується III століттям до нашої ери. Колекція кахель містить близько 700 цілих предметів або фрагментів, датованих XlV — XlX ст., а також дві печі, одна в класичному стилі, а інша в традиційному стилі. Західноєвропейські меблі різних стилів є ще одним доказом того, що дворянство йшло в крок з модою в Європі.

У спадку Національного музею історії Трансільванії знаходиться також багата колекція декоративно – прикладного мистецтва, сотні експонатів з кераміки, фарфору та скла, серед яких фігурує низка предметів німецького фаянсового посуду ХІХ століття. Посуд різних форм та розмірів характеризується особливо біло-сірою та синьо-кобальтивою хроматикою, два орієнтири, що наділяють елегантністю керамічні предмети. Новизною виставки є те, що вперше ці п’єси були згруповані і виставлені окремо, будучи представлені громадськості під виглядом цінної музейної мініколекції.

Сьогодні Румунія відзначає свій національний день. Саме цього дня 1918 року приєднанням Трансільванії до Румунії завершився процес утворення єдиної румунської національної держави. Наша сьогоднішня туристична рубрика присвячена двом пам’ятникам архітектури міста Алба Юлія, де й відбулося возз’єднання румунських князівств в одну державу.

На злободенній території міста Алба-Юлія ще в римські часи було поселення під латинською назвою Апулум. З X по ХХ ст. місто Алба-Юлія входило до складу Угорського королівства і було столицею Трансільванії. У панорамі старої частини міста, сьогодні, панує фортеця Алба Кароліна, яка була побудована протягом 23 років, з 1715 по 1738 рр. з ініціативи імператора Карла VI Габсбурга і під наглядом австрійського фельдмаршала Євгенія Савойського, з моментами паузи, викликаними війнами і епідемією чуми. План фортеці був розроблений за проектом італійського архітектора Джованні Вісконті Морандо, в архітектурному стилі Вобан військового інженера Себастьєна Ле Преста. При будівництві фортеці взяли участь 20.000 кріпаків з сіл, розташованих навколо міста, але й найкращі фахівці тих часів. Стіни фортеці Алба Кароліна побудовані з паленої цегли, каміння або руїн римської фортеці, утворюючи оборонний пояс, що вражає своєю міцністю і розміром. Загальна довжина периметру стін складає близько 12 км, основна їх товщина – 3 метри і піднімаються вони до 10-12 метрів заввишки.

Фортеця складається з семи бастіонів (Євгенія Савойського, Св. Стефана, Трійці, Св. Михайла, Св. Карла, Св. Капістано, Св. Елізавети) які окреслюють зображення зірки, специфічної архітектурному стилю Вобан. Вхід в місто здійснюється через шість воріт, три до міста і три до західного периметру польового навчання, які є унікальними в європейській військовій архітектурі, будучи прикрашені статуями і рельєфами, що зображують фігури стародавньої міфології, на яких залишили свої сліди скульптори Йоганн Кеніг, Йоганн Фішер і Джузеппе Тенкалла. На жаль, до сьогоднішнього дня збереглися в первозданному вигляді лише ворота I, II, III і IV. Усередині фортеці ще йдуть реставраційні роботи по перетворенню кріпосного комплексу на туристичну атракцію: викладаються декоративні газони, прокладаються доріжки, встромляються покажчики, відкриваються кафе і ресторани.

Іншим видатним памятником Алба-Юлії є римсько-католицький собор Св. Михайла — рідкісний памятник римської архітектури на землях Трансільванії. Висока південно-західна башта, увінчана пірамідальною крівлею, панує над протяжною будівлею храму. Історія будівництва собору в Алба-Юлії налічує не одне століття. Вже в Х ст. цей населений пункт був крупним торговим центром і приблизно теж тоді була закладена перша християнська церква. При її будівництві використали техніку та матеріали, властиві архітектурі Німеччини і Ломбардії. Під час правління угорського короля Ласло I Святого (1077—1095 рр.), коли в місті була заснована єпархія, церкву перетворили на собор. Проте виявилося, що стара базиліка недостатньо велика, і тоді за ініціативою єпископа Галла (1246-1255) була почата її реконструкція, що тривала до початку XIII ст. У 1241—1242 рр. у ході татарського нападу, храм був розграбований і зруйнований. Через 8 років почалося його відновлення, що тривало майже півстоліття. Був збережений старий план, зміни торкнулися лише головних частин храму; центральну апсиду собору прикрасили прекрасними барельєфами.

На ранніх стадіях будівництва роботою керували французькі архітектори — звідси й окремі елементи готики, що набули широкого поширення у французькій архітектурі середини XIII ст. По обох сторонах арки підносяться квадратні триярусні башти з полуциркульними вікнами на кожному ярусі. І хоча південно-західна башта була згодом надбудована і над аркою встановлений фронтон, легко уявити собі первинний проект, розроблений середньовічними архітекторами. На початку XVII ст. церковні настоятелі прийняли рішення змінити фасад собору. Запрошені для реконструкції італійські каменярі підвищили південно-західну башту і до вже існуючих трьох ярусів були прибудовані ще пять. Перші з двох надбудованих ярусів мали полуциркульні арочні отвори, а третій — стрілчасті. На іншому ярусі був поміщений годинник з курантами, а на пятому ярусі влаштовано велике полуциркульне вікно. На початку XVIII ст. величезну арку центрального порталу увінчав трикутний фронтон, прикрашений чотирма скульптурами в стилі пізнього бароко. Собор в Алба-Юлії не є лише туристичним обєктом. В ньому поховані знаменитий полководець Янош Хуньяді, батько угорського короля Матьяша Корвіна, і його мати Ізабелла.

Поза Центральною університетською бібліотекою в Бухаресті, по той бік вулиці від колишнього Королівського палацу розташований Музей імені Теодора Амана. Музей не знаходиться випадково тут у будівлі побудованій художником, скульптором і гравером Теодором Аманом між 1868-1869 рр. Король Кароль I і покоління інтелектуалів другої половини ХІХ століття, в тому числі Теодор Аман, мали за мету модернізувати і відродити Румунські князівства.

Народившись в 1831 році в місті Кимпулунг Мусчел (південь), Теодор Аман вважається засновником школи образотворчих наук у Волощині. Поряд з художником Георгієм Татареску, він заснував Національну школу витончених мистецтв. Інформації з біографії Теодора Амана подає нам куратор музею Маріан Костянтин: Аман мав грецькі та арумунські коріння, його мати була грецькою емігранткою. Сімя його стала з плином часу дрібною боярською родиною. Батько Теодора Амана значно збагатів займаючись торгівлею в Олтенії, тому брати Аман змогли отримати солідне виховання. Теодор отримав художню освіту не тільки в країні, у Волощині, а й у Франції, де він пройшов довге стажування і де його училетями були важливі паризькі неокласичні художники, які, у свою чергу, були студентами Жака-Луї Давида. Звідти він повернувся з багатою базою знань, був послідовником академізму і придумав ідею створення у Волощині важливих мистецьких закладів, саме для того щоб посприяти модернізації країни через мистецтво.”

Однією з таких установ, про яку мріяв Аман, була Академія витончених мистецтв, яку спочатку він хотів створити у себе вдома. Таким чином, будинок, який зберігся до наших днів саме так, як задумав його власник, був побудований не тільки для проживання, а й для того щоб створити там і майстерню та школу. Маріан Костянтин: “Ситуація затягувалась певний період. У 1864 році була заснована Національна школа витончених мистецтв, і тільки 1868 року почалося будівництво будинку на земельній ділянці, яка належала його дружині Ані. Навіть якщо тут не діяла ніколи тут школа мистецтв, будівля до цих пір зберегла важливу освітню функцію, а це можна запримітити у всіх її приміщеннях. Від самого фасаду, для якого він обрав неокласичний стиль і на якому поставив архітектурні фронтони, античні фігури, що втілюють стародавній світ та відносини між давньою міфологією і мистецтвом, та фігури великих художників епохи Відродження, таких як Мікеланджело і Леонардо да Вінчі. Вони видніються із вулиці. Художник хотів підкреслити ідею, що будинок є прикладом відродження нації, цивілізації через мистецтво. Цю ідею Аман продовжив і на внутрішніх стінах будівлі, де, знову ж таки, ми знайдемо як на фресках, так і в станковому живописі, незлічені приклади у цьому сенсі. У центральному холі, він поставив фігури та алегорії головних мистецтв, якими й він володів: скульптури, живопису, музики і поезії. Ми знаємо, що Аман був також музикантом і грав на віолончелі, який зберігся у нашому музеї до цих пір. Він вважав, що всі ці мистецтва сприяють цивілізаційному процесу нації. І поставив їх у своєму власному будинку для своїх гостей. Крім того, він поставив їх у безпосередній близькості від історичних сцен.”

Фрески, а також, все що знаходиться у домі, здійснені Теодором Аманом. Навіть меблі були теж ним вирізблені. Протягом часу, його будинок став не тільки центром мистецьких творів, але і знаменитим салоном, де регулярно збиралася інтелигенція того часу. Теж куратор Маріан Костянтин пояснює: “Очевидці упродовж часу писали про вечори, які проводилися в домі Амана. Про них писав, на приклад, Цезар Болліак, тодішній міністр освіти, близький друг художника. Він описував їх для того, щоб показати, що саме означає будинок, побудований у певному стилі і передає якесь послання.(…) Звичайно, його майстерня була й великим виставковим залом і продажу його картин. Гостей запрошували придбати собі картину.”

Після смерті митця, яка мала місце у 1891 році, його вдова подарувала будинок державі, з метою його перетворення на музей. Будинок Амана став, таким чином, першою будівлею митця, перетвореною на музей у Волощині. Від тоді він зберіг своє призначення, а з цього року був відкритий для публіки після довгого ремотного періоду.

Для любителів гострих відчуттів Верховодка Теуз, що в Західних Карпатах, є ідеальним місцем. Це найбільша занурена печера в Румунії, глибина якої складає більше 100 метрів. Розташована вона у комуні Гирда де Сус, недалеко печери Льодовик Скерішоара. Через верховодку Теуз виходять на поверхню підземні води, що впадають у підземелля печерами Койба Маре та Койба Міке, що розташовані на відстані приблизно 2,5 км.

Через її надзвичайну глибину, верховодку Теуз відвідали найвидатніші європейські спелеологи. Тут втратив життя один з найбільш сміливих дослідників – досвідчений дайвер з Польщі — спелеолог Рафал Гарський, 4 жовтня 2002 року. Верховодку цю випробував у 2009 році і знаменитий британський мандрівник, телеведучий та письменник Едвард Майкл «Беар» Гріллз, який веде програму «Вижити за всяку ціну», що виходить на «Channel 4» для Великобританії і на Discovery Channel для США, Європи, Азії та Африки. У цій його програмі Гріллз висаджується в диких місцях, показуючи глядачам, як виживати. Наприкінці “пригод” в Західних Карпатах, він зупинився на скелях, під якими стойть верховодка, і кинувся з висоти у воду.

З наукової точки зору, верховодка — це підземні води, що накопичуються над тимчасовим підпором (промерзлим ґрунтом тощо), схильні до різких коливань, легко забруднюються і діють за принципом сифону. Дістатися верховодки Теуз можна лише рушаючи з центру комуни Гирда де Сус прямуючи напротязі 10 км. до ізольованої хати в долині річки Гирда Сяке. Дорога доступна для всіх і можна її здолати протягом 30 хвилин. Верховодка оточена з трьох боків скелями, розташована в листяному лісочку, який наділяє місце особливим шармом, особливо восени. Верховодку Теуз відвідують як туристи, які хочуть милуватися красою природних ландшафтів цього регіону Західних Карпат, так і пристрастні любителі дайвінгу. Це заповідник оголошений памятником природи.

Перші спроби здолати верховодку і проникнути вниз у цю величезну систему печер, до якої належать печери Койба Маре та Койба Міке, були зроблені в 1982 році, коли угорський дайвер Чако Ласло зумів пройти через перший і другий сифони, тобто 47 метрів. Йому вдалося побачити перечу вглиб до 55 метрів. Підводна печера має 105 метрів вниз і 400 метрів завдовжки. Вода, яка вливається в обидві печери, протікає більше ніж 4 кілометри до коли виходить на поверхню через верховодку Теуз.

Наступні спроби здолати верховодку належали групі чеських володазів, які у 1988 році спустилися 70 метрів униз верховодки. Дослідження були відновлені кілька років потому, коли група поляків, на чолі з Віктором Болеком, перейняла цю ініціативу за підтримки Спелеологічної асоціації Сфікс Гирда. Напочатку 2001 року мали місце ці спроби поляків, яким вдалося здолати національний рекорд – 79,4 м. Віктор Болек повернувся влітку того ж року і зумів здолати власний рекорд, сягнувши глибини 85 м. На жаль, у 2002 році, Рафал Гарский, один із “ветеранів” здолання глибин цієї верхводки і керівник експедиції, втратив там життя. Його тіло було виявлено через кілька днів на глибині 78 метрів. На честь його памяті, на скельній стіні була поміщена меморіальна дошка. Восени 2004 року інший польський спелеолог Влодьємєрж Сімановський перевершив рекорд і перетинув раніше здолані 85 метрів. Йому вдалося піднятися по підтопленій трубі діаметром 20 метрів, до приблизно 50 метрів.

Якщо ви колись захочете побувати в гірській частині румунського західного регіону Банат, у приблизно 20 км. від населеного пункту Бозовіч та 40 км. від гірничого міста Аніна, потрапите у Край водяних млинів — населений пункт Ефтіміє Мургу, або як називають його місцеві жителі Рудерія – найбільша територія такого роду в Європі. Тут мобільний телефон не працює, так що тут ви матимете всі шанси провести кілька годин далеко від суєти цивілізації. Повірте, воно того вартує.

Вся ця територія відірвана ніби з казки. У Рудерії є один з найбільших в країні заповідників бузьку і чорної карпатської сосни, а також різних середземноморських рослин, оскільки територію перетинає 45 паралель. У травні, ландшафти і повітря насичене густим ароматом квітів є все про що можуть мріяти туристи. Відразу ж за селом починається Ущелина Рудерії, яка простягається на відстані близько пяти кілометрів. Протока — видовищна, і скелі, що піднімаються з одного і другого боків, мають свої назви. «Адам і Єва» є найвідомішими.

Туристам не дуже відомий цей край, попри те що перша документальна згадка про нього датується 1470 роком. Але не давність поселення приваблює відвідувачів, а водяні млини. До 1955 року налічувалося понад 40 млинів. Деякі з них були зруйновані в результаті повеней. Розташовані уздовж потоку Рудеріка протягом трьох кілометрів, у селі та за його межами, млини працюють до сьогодення. Це типові деревяні сільські млини. Легенда свідчить, що Край млинів у Банаті був заснований даками. Зараз ще працюють 22 водяні млини. Шум водоспадів у поєднанні з шумом млинових колес є захоплюючим.

Важко описати словами красу цих місць, де раніше було набагато більше млинів, каже Іон Войня з Департаменту утвердження туризму Карашсеверінського повіту: Край Водяних млинів є дуже цікавим регіоном, в долині річки Алмеж, Карашсеверінському повіті. Будівництво цих млинів почалося ще з 1241 року. У 1772 році на річці їх було вісім, а в 1874 – 51, однак через злигодні і повені залишилися тільки 22 млини. Ці водяні млини побудовані з дерева, вони є малого розміру, і призначені для розмелювання зерна для мешканців населених пунктів. Вони все ще функціональні та розмелюють близько 130, 140 кілограмів борошна за добу. Місцеві жителі використовували переваги землі, виправивши несприятливі аспекти будівництвом тунелів у скелях і греблі. Установку млинів зроблено по обидві сторони потоку Рудерія”.

Мало відомий навіть серед румунів Водоспад Бігар, у Карашсеверінському повіті, був оголошений у 2013 році веб-сторінкою “Географія світу” найкрасивішим у світі. Шум цього водоспаду чути за 12 кілометрів, що з населеного пункту Бозовіч. Водоспад є чудовою частиною природного парку Нера. Джерело цього памятника природи розташоване на висоті 200 м над рівнем моря. Вода гуркотом впадає в річку Мініш із скелі вкритої мохом. Але ця скеля не є одиночною в цьому куточку країни.

Ущелина Нери користується популярністю серед альпіністів, любителів або професіоналів. Йон Войня: “Долина річки Алмеж є особливим регіоном з туристичної точки зору. Нею туристи дістаються Ущелини Нери. Це найдовша ущелина в Румунії- 22 км, мальовниче гірське урочище з досить стрімкими місцями і важкодоступними схилами. По дорозі до шахтарського міста Аніна, ущелиною річки Мініш можна дістатися до Водоспаду Бігар. Це дуже красива зона і може бути орієнтиром для туристів.”

Багатство і розмаїття туристичних визначних природних, культурних та історичних памяток розташовує Румунію на туристичній карті Європи. Позиція Румунії на роздоріжжі багатьох європейських доріг полегшує доступ всіма способами – літаком, на автомобілі, поїзді або навіть на судні. Сьогодні розповім вам про маловідомий закордонним туристам румунський курорт з термальними водами — Беїле Богіш, що розташований на північному заході Румунії, в селі Богіш, Селажському повіті, в низовині Баркеу, в долині одноїменного притоку, між горами Плопіш та П’ємонт Шімлеу.

Найважливішими сусідніми містами цього курорту є Клуж-Напока (у 135 км), Залеу (у 45 км) та Шімлеул Сілванієй( всього у 15 км). Курорт розташований недалеко від кордону колишньої Римської імперії, точніше в 8 км від римського табору Porolissum — найсильнішого укріплення із оборонною роллю в Північно-Західній римській провінції Дакія. У середньовіччі сюди проходив відомий “соляний шлях” із центральної Європи до серцевини Трансільванії.

Завдяки термо-мінеральним водам, мальовничому селищу, рельєфу, ландшафту і приємному мякому клімату, курорт Беїле Богіш можна назвати курортом для лікувально-оздоровчого туризму, куди прибуває великий наплив туристів. Екологічні дослідження показують, що курорт знаходиться в навколишньому середовищі без забруднювачів. Унікальність курорту полягає в збалансованому поєднанні традицій і сучасності в чистому і акуратному середовищі, готовому задовольнити потреби кожного, хто бажає вирватися з повсякденного життя. Курорт Богіш пропонує туристам всі необхідні послуги для відпочинку.

Умови розміщення на курорті є численними, відповідно до бажань туристів і пори року. Протягом цілого року працюють декілька готелів і 28 бунгало з максимальною місткістю на 56 осіб. У літньому сезоні туристи можуть по-справжньому відчути красу природи, скориставшись 25 кемпінгами з максимальною місткістю понад 150 осіб. Ресторани пропонують своїм гостям вишукану атмосферу, де можна насолодитися тільки здоровою та смачною їжою, а страви виготовлені з органічних продуктів, вирощених без пестицидів, без хімічних добрив, бо грунт збагачений добривами без вмісту антибіотиків, гормонів і консервантів. Турист має можливість насолодитися як традиційною румунською кухнею, так стравами міжнародної кухні.

Хоча довгий час припускали, що в селі Богіш є джерела термальної води, перші буріння були зроблені тільки в 1971 році. За своїм хімічним складом термальна вода багата на сірки, бікарбонат і натрій, її виносять з глибини 400 м при температурі 42° С. Перший басейн був побудований в 1971 році, а пізніше в 1975 році — інші два. Критий басейн і джакузі були завершені в 1976 році. Термальні води благотворно впливають на неврологічні розлади, підвищену кислотність шлункового соку і метаболічних розладів. Покращує функції нирок, зменшує мязові спазми. Воду цю рекомендують для лікування ревматичних та гінекологічних захворювань. Не рекомендується для пацієнтів, які страждають на серце, печінку або легені, зокрема епілептикам.

Село Богіш мало католицьку церкву з 1332 року, вона перетворилася на реформатську церкву в шістнадцятому столітті. У 1663 році її зруйновали турки і татари, була відновлена ​​в 1674 р., а в 1763 році покрита дранкою. Деревяна вежа була побудована 1766 р..Теперішня церква датується з 1792 — 1796 років.

У 1989 році, після фіаско комуністичного режиму в Румунії багато історичних місць залишилися кинутими напризволяще. До них належало й невелике саксонське село Віскрі в Трансільванії, розташоване у 60 км від м. Брашов. Нове життя в це місце вдихнув спадкоємець британської корони Чарльз, який купив собі тут чотири-кімнатну хатину. У покинуті будинки почали поселятися люди і обєдналися з рештою саксонцями для відновлення села.

Село, збудоване саксонськими колоністами, набуло сьогоднішнього вигляду у ХVIII ст. і зберігає його завдяки традиціям. Головна вулиця села оточена стінами з високими брамами під дашком. На фасадах чарівних будиночків у пастельних тонах стоять готичні інскрипції з іменами власників хати або однови будинку. У Віскрі все ще існує, добре збережена, одна з наймальовничіших і монументальних саксонських селянських фортець, між стінами якої міститься одна з небагатьох римо-катоицьких церков XIII століття, яка, до речі, фігурує на списку шести таких церков Тральсіванії перелічених у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Особливості памятника зацікавили багатьох вчених і загадки його були розвязані лише після розкопок, проведених у 1970-1971 роках.

У селі Віскрі проживають зараз менше 1000 мешканців. Краса місць звернула увагу і членам фонду “Міхай Емінеску” з-під патронажу принца Чарльза, який відремонтував церкву і декілька селянських будинків у цьому районі, повернувши їм минулу славу і красу. Ізоляція, але й відсутність інших занять, окрім сільського господарства, призвело до появи в кінці 90-х років проекту “Шкарпети з натуральної вовни виплетені у Віскрі», ініційований двома німцями, які поселилися тут. Шкарпетки вязали жінки зі старих шерстяних светрів і давали їх спочатку в обмін на продовольство (цукор, масло і хліб). Тому що купа шкарпеток почала рости все більше й більше протягом часу, бартер перетворився на реальний проект за участю 125 жінок села. Селянки вяжуть близько 10.000 пар шкарпеток, рукавичок, шапок, светрів або тапочків, які дістаються центрального складу в Наумбургу (Німеччині), звідки продають їх по всій країні.

Віскрі стало відомим по всій Європі після того, як принц Чарльз купив тут хату в 1996 році і розповів у багатьох інтервю про красу цього трансільванського села. “Королівська” хатка з Віскрі здається в оренду протягом усього року туристам, які повинні вийняти з кишені 670 фунтів стерлінгів на тиждень. Село Чарльза, як воно слало відомим зараз, відвідують щороку понад 15.000 туристів, в основному іноземці. Віскрі був включений на світову карту традиційних сіл, будучи занесене й до спадщини ЮНЕСКО. Село це було темою декількох репортажів у британській пресі, а особливо в “The Telegraph”. Газета писала, що, практично, село процвітало і стало одним з улюблених місць відпочинку для туристів з усього світу. Крім того, в останні роки тут було побудовано пансіонати і ресторан, який запрошує туристів куштувати традиційні продукти. За одну ніч проведену у Віскрі турист витрачає між 40 і 60 леїв (10-15 євро). Там можна спати лише на соломяних матрацах, а опалення робиться лише дровами. Крім того туристи не пропустять страви, приготовлені господинями тільки з органічних продуктів. Смачним є курячий суп з локшиною і зварені тут джеми. Хліб спечений за традиційними рецептами є іншим делікатесом у Віскрі. А якщо ви приїдете сюди взимку, то радимо вам не пропустити солонину, традиційну ковбасу та цуйку.

За даними британської газети Financial Times, британці у захваті від трансільванських будинків. Ціни зросли і в 20 разів за останні 17 років. Мала хатина з двома кімнатами коштувала в 1996 році 2500 євро. У 2000 році, ціна її швидко досягла 20.000 євро. Принц заплатив за чотири-кімнатний будинок, сарай і сад 15.000 євро. У 2010 році, хата у Віскрі була продана за 40.000-45.000 євро, а у 2012 році, ціна сягнула 60.000 євро. Ферма продається і за 85.000 євро, приблизно стільки ж скільки коштує вілла в населених пунктах в безпосередній близькості міста Брашов.

Восени 2012 року, жителі села почали виробляти “джем Віскрі” і продавати його як бренд. Банка цього джему коштує 365 євро. Вона продається в комплекті з сумкою і срібною ложкою. Презентація продукту відбулася в Парижі. Рецепт є секретним, але виробники дали декілька підказок. «Історія мертвої Меви” — фільм, який розповідає про останні дні життя Казанови зі своїм новим слугою, був знятий у 2011 році у Віскрі. Зіграли у фільмі особливо непрофесійні актори і більшість жителів села Віскрі. Режисер навіть зберіг своєрідний діалог на румунській мові для додаткової таємничості, зазначив каталонський режисер Альберто Серра. Фільм отримав Золотого леопарда на 66-му Кінофестивалі в Локарно і був обраний для Міжнародного кінофестивалю в Торонто.

Останнім часом у Румунії все більше і більше тривають дискусії про страхіття комуністичного періоду. І це не дивно. До тепер ще дуже мало осіб, які вірно служили тому режиму, знущаючись над іншими, не були покаранні за скоєні ними злочини. Неподалік від румуно-українського кордону у Марамуреському повіті знаходиться місто, назва якого наводила жах під час комуністичного режиму — Сігету-Мармацієй. Саме тут розташована сумнозвісна вязниця (зараз музей) Сігет. Після близько чотирьох десятиліть від розсування, вязниця з міста Сігету-Мармаціей є ще чорним спогадом в історії комунізму. Це місце, де понад 200 осіб страждали від неуявних мук і тортур. Побудована в 1897 році Австро-угорською владою з нагоди відзначення “першого угорського тисячоліття”, Сігетська вязниця стане місцем утримання під вартою понад 200 увязнених, опонентів комуністичного режиму. Перша важлива подія в історії вязниці відбулася в серпні 1948 року, коли вона стала місцем увязнення для групи марамуреських студентів, учнів і селян. Деякі з них живуть і сьогодні в цьому місті.

У 1948 році, після зміцнення комуністичної влади, Сігетська вязниця стала місцем увязнення для супротивників режиму. 5-6 травня 1950 року були доставлені сюди більше ста посадовців зі всієї країни, колишні міністри, вчені, економісти, військові, історики, журналісти та політики, засуджені до тяжких покарань. Більшість з них мали понад 60 років. У жовтні-листопаді 1950 року було перевезено до цієї вязниці і 45-50 греко та римо-католицьких єпископів і священиків. Вязницю вважали місцем знищення румунської еліти. У той же час, вона була безпечним місцем, звідки вони не могли утікати, бо радянський кордон був розташований на менш ніж в двох кілометрах.

Серед затриманих були Аурел Бачу (декан колегій адвокатів Тиргу-Муреша і Тімішоари, заступник державного секретаря в міністерстві юстиції в уряді Октавіана Гоги, який помер у 1953 р.), Костянтин Арджетояну (колишній Голова Ради Міністрів, міністр юстиції, міністр фінансів, міністр внутрішніх справ, помер у вязниці в 1952 році), Іон Балан (греко-католицький єпископ Лугожу), Себастьян Борнеміса (журналіст, державний секретар з питань культури з 1937 по 1938 рр., мер міст Клуж і Орештіє, помер в 1953 році), Костянтин (Діну) Бретіану (історик, професор), Георге I. Бретіану, Димитрій Буріляну (колишній губернатор Національного банку, помер у вязниці), Іон Кимиришеску (колишній міністр внутрішніх справ, помер у вязниці), Корнеліу Копосу (секретар Юліу Маніу, а потім заступник генерального секретаря Націонал-селянської партії, заарештований в 1947 році — звільнений в 1962 р.), Антон Дуркович (римо-католицький єпископ Яссів, якого залишили помирати від голоду у вязниці), Юліу Маніу (голова Націонал-селянської партії, колишній премєр-міністр, який помер у 1953 р.) та багато інші.

З тих приблизно 200 увязнених, 52 загинули там до 1955 року, коли було проведено перше помилування, в результаті Женевської конвенції і вступу комуністичної Румунії в ООН. Частину румунських політвязнів було звільнено з місць позбавлення волі, деяких переведено в інші вязниці, в тому числі їм приписано домашній арешт. У 1977 році Сігетська вязниця була виведена з експлуатації і стала заводом з виготовлення метил, соляним складом і, нарешті, занедбаною руїною.

У 1992 році зявляється вперше ідея Меморіалу жертвам комунізму та опору. Ініціатором була поетеса Ана Бландіана. У 1998 році Рада Європи назвала Сігетський Меморіал одним з основних памятних місць континенту, поряд з Меморіалом з Освенціма і Меморіалом миру з Нормандії.

Будівля була улаштована, відреставрована і оснащена всім необхідним для музею, як місця для «освіження памяті». Дослідний центр, створений і керований Ромулусом Рушаном, ще з 1993 року, почав збирати записи усної історії та фотографії, документи, листи, газети, книги, довідники, альбоми, а також організувати семінари, симпозіуми, зустрічі між жертвами комунізму та румунськими і закордонними істориками, видавати книги із свідченнями, дослідженнями, статистичними даними та документами про антикомуністичний опір і його репресії. До тепер Центр провів більше пяти тисяч годин записів, 35.000 сторінок книг і зберігає десятки тисяч документів.

Перші зали музею були відкриті в 1997 році, коли ця установа була оголошена «ансамблем національного інтересу», ставши, водночас, найбільш важливим проектом громадянського суспільства, присвяченим дослідженню комуністичного минулого, єдиним у Східній Європі. У 1996 році центр зорганізував архітектурний конкурс, для зведення тут приміщення присвяченого молитві. Переможцем став проект архітектора Раду Міхейлеску. Проект поєднує давній і сучасний стилі, християнській катакомбі будучи додані нові деталі. Це єдина нова будівля, побудована в старій вязниці.

Замок Хуньяді з міста Тімішоара вважається найстарішою будівлею цього міста. Історія замку та фортеці Тімішоара почалася сімсот років тому, коли угорський король Карл Роберт Анжуйський вирішив збудувати тут протягом кількох років свою королівську резиденцію. Після здійсненого ним візиту до Тімішоари в 1307 році, італійські майстри почали будувати замок, за венеціанським зразком, використовуючи для фундації вбиті в землю дубові колоди. Важливість, яку здобули замок і фортеця, доведена й тим, що Тімішоара була єдиним містом цієї частини теперішньої Румунії зазначеним на італійській карті Анджеліно Дулчерто, у першій половині XIV століття.

Слава міста зросла в перші десятиліття наступного століття, коли Філіппо Сколарі, яскравий представник епохи Відродження і знаменитий кондотьер, який вважається одним з кращих шести флорентійців з усіх часів, отримав від короля Сигізмунда Люксембургзького титул графа Тімішоари та інших банатських країв. Для Сколарі, відомого також під імям Піппо Спано, Тімішоара була однією з улюблених резиденцій. У народі кажуть що, коли король Сигізмунд подарував йому цей замок, він, як і вся фортеця були в стані занепаду і потребували серйозних ремонтних робіт. Замок, який був резиденцією Сколарі аж до його смерті, був підкріплений, були відновлені інтерєри та внутрішні декорації.

Сколарі привів до Тімішоари італійських майстрів і художників, які прикрасили замок численними картинами і скульптурами, і за короткий час, він конкурував навіть із Вішеградською королівською резиденцією. Найбільш важливим послідовником Філіппо Сколарі в Тімішоарі був Янку Хунедоарський (Хуньяді), який в дитинстві був зброєносцем Соларі в Тімішоарському замку, бо за звичаєм того часу, молоді представники дворянських родин навчалися збройному мистецтву при великому полководцю. У Тімішоарському замку, Сколарі навчив Янку Хунедоарського (Хуньяді) військової тактики за італійським зразком. Це допомогло останньому стати пізніше одним з найбільших воєначальників часу.

У 1443 році, коли Янку Хунедоарський (Хуньяді) був графом Тімішоари, відбувся настільки сильний землетрус, що частина замку і замкових укріплень були зруйновані вщент. Янку дав наказ перебудувати як замок, так і його укріплення, за новими стратегічними вимогами часу, після появи вогнепальної зброї. Фортеця була оточена ровами, замок був повністю відновлений за планами італійського архітектора Паоло Сантіні да Дуччо, який не зберіг майже нічого із старої Анжуйський будівлі. Площа замку була розширена і були відновлені декілька будівель всередині фортеці. У 1455 році отримав він Тімішоарський замок на основі акту дарування від короля Владислава V-го. Замок залишиться у власності родини до смерті Матяша Корвіна в 1490 році. Ставши господарем замку, Матяш Корвін продовжив будівельні роботи за власний рахунок: підняв колишнє підземелля, підняв другий поверх, де були влаштовані кімнати для гостей, секретарів та інших посадових осіб. На першому поверсі розташований зал лицарів, стайня і вязниця, а на другому поверсі приміщення для королівської родини, кімнати для гостей і каплиця.

Наприкінці XV століття, коли графом Тімішоари став один з найвідоміших командирів армії на південному сході Європи Павел Китаєць, абсолютно захоплюючий персонаж того періоду, замок став жахливим для турків, він здобувши славу як місце мук для турецьких увязнених. У підвалах замку, вони піддавалися неймовірним тортурам, що викликало страх і жах по всьому мусульманському світу. Павел Кітаєць не вагався порушити ісламські релігійні норми, яких суворо поважали турки. Зі звязаними руками і ногами, ув’язнені були пришиті в шкурах буйволів і кинуті у води річки Тіміш або голодним свиням, яких турки вважали нечистими тваринами. Інших звязували до млинового колеса, вирубували їм руки та ноги. Такі варварські покарання не були чужими в епосі, однак турків охоплював страх від цього.

Будучи пошкоджений під час перезавоювання Банату імператорською армією, замок був відреставрований і служив складом та казармою для військових сил. Знову зруйнований в 1849 році, на цей раз угорськими революціонерами, реконструкція замку була довершена 1856 року. З 1947 року по теперішній час у залах Замку Хуньяді виставлені експонати Музею Банату (відділи Археології, Історії та Природознавства), які запрошуємо й вас відвідати.

У 43 кілометрах від міста Сібіу, на дорозі, що веде до Брашову, в заплаві річки Олт, у населеному пункті Керца, знаходяться руїни однієї з найкрасивіших і найзначніших укріплених церков Трансільванії, але в той же час, однієї з найменш відомих. Колишній цистерціанський монастир вважається одним з найстаріших і найбільш важливих памятників ранньої готики у цій частині Європи. Монастир був заснований цистерціанськими ченцями-місіонерами (релігійний орден, за походженням з Франції) в 1205 по 1206 рр. і був побудований у формі хреста. Колишній монастир є зараз євангельською церквою для німецькомовної євангелічної громади населеного пункту Керца.

Точна дата заснування цього цистерціанского монастиря наведена в документі, виданому угорською королівською канцелярією в 1223 році. З тексту цього королівського диплому дізнаємося, що територія, на якій було засноване і побудоване абатство Керца, і яка межує з річкою Олт на півночі, рікою Арпашу на сході, рікою Керцішоара на заході та Фегерашськими горами на півдні, була подарована королем Угорщини Андрієм II (1205-1235 рр.) Бенедикту, князю Трансільванії. У другій половині ХІІІ ст., в безпосередній близькості, на правому березі річки Олт, цистерціанский монастир заснував поселення Керца (Kerz), також відомий під назвою “Саксонська карта”, а в долині річки Хертібачу, неподалік від населеного пункту Агніта, заснував інше поселення, що називалося Апос (Abtsdorf), в якому проживали саксонці. Цистерціанське абатство Керца відіграло важливу роль у політичній, економічній та культурній історії середньовічної Трансільванії, а також у процесі поширення готичного мистецтва в Трансільванії.

До речі, назва «цистерціанці» походить від першої обителі ордену — монастиря Цистерціум, що був заснований у 1098 р. на місці поселення Сіто в Бургундії. Назва «білі монахи» зумовлена білим (світло-сірим) чернечим одягом служителів ордену. Перший монастир у Цистерціумі, Бургундія, організував абат Робер. Вплив чину значно зріс після реорганізації його діяльності абатом Бернаром Клервоським (звідси й друга назва). У XIII-XIV століттях орден став одним із найвпливовіших серед католицьких чернечих чинів. У цей період було десь 700 монастирів у всіх країнах Європи. У XVIII-XIX століттях більшість монастирів було ліквідовано. Бібліотеки цистерціанців були найбагатшими зібраннями давніх рукописів.

Цистерціанці вели спосіб життя повний обмежень. “Їм було заборонено підпалювати вогонь, заборонено їсти мясо, спілкувалися між собою дуже мало”, розповів нам священник Євангельської церкви Керца Міхаєл Регер. Вони працювали з ранку до вечора в інтересах мирян, яких тримали у курсі своїх винаходів. Ченці принесли з собою благородні сорти винограду з Бургундії. Легенда свідчить, що єдиним джерелом їх сили було вино. Задовольнялися вони лише сиром, каштанами і вареним буковим листям. Не було у них келій, і спали вони всі в одному приміщенні на соломі. Пробуджувалися о 3 годині ранку, раз у три години проводили богослужіння. Влітку цистерціанці з усіх куточків Європи зустрічалися у Франції в Бургундії, в материнському абатству Pontigny, де обмінювалися досвідом. Через аскетичний спосіб життя, вони жили лише до 35-40 років і були поховані в абатстві.

Розкопки, зроблені тут після 1980 року, призвели до відкриття двох людських скелетів завдовжки у два метри. Звідси й зародилася теорія, що у Середньовіччі, ненормальних людей відправляли в монастир. На абатство Керца нападали багато разів протягом сотень років. У 1241 році його було майже повністю зруйновано татарами, коли був убитий і настоятель монастиря. Легенди свідчать, що монастир мав тунель, з-під вівтаря і аж до річки Олт. Поруч з абатством є дві печери, де ховалися ченці під час нападів.

У 1418 році король Сигізмунд звернувся із закликом до настоятеля абатства з Керци не пригнічувати кріпаків несправедливою даниною. Найгрізнішим настоятелем абатства в Керці був Раймунд Баренфус, який приїхав з Відня. Він був запеклим споживачем алкогольних напоїв і любителем полювання. Абатство було закрито королем Матвієм Корвіном в 1474 році, через скарги пригноблених селян і турецькі напади. Сьогодні лише кілька зовнішніх стін і дві внутрішні відсіки (на півдні та півночі) свідчать про вміння будівельників цистерціанців. На півдні збереглася ще одна римська колона. Хоча зараз вже немає стелі, головний неф церкви приховує кладовище в память німецьких солдатів, що стали жертвами у Першій світовій війні. У церкві проводилися служби безперервно до сьогоднішнього дня. На дворі парафіяльного будинку зберігається невеликий водяний млин, із молотками, які постійно бються, ніби то допомагають нам згадувати про те, що час не може зупинитися на місці. (Христина Манта)

Сьогодні запрошую вас відвідати місто Бирлад, що розташоване в центрально-східній частині країни, у повіті Васлуй. Перша документальна згадка датується 1174 роком, це згадка у словянському литописі, а також в деяких візантійських литописах виданих папською канцелярією, де говориться про Terra Berladensis (край бирладників), територію, розташовану у південній частині Молдови. Найдавніший документ, що свідчить про наявність ярмарку в цьому населеному пункті, датується 1401 роком, під час правління господаря Олександра Доброго.

Після битви від 1475 року господар Молдови Штефан Великий вирішує допомогти місту, укріплюючи його, щоб вистояти евентуальним турецьким навалам. Тим не менш, місто мало бурхливу історію, будучи кілька разів зруйноване татарами (1440,1444,1683 рр.), турками (1822 р.) і силами природи (землетрус від 1802 року знищив майже все місто, а той з 1840 року знищив його майже наполовину). У 1822 році місто було спалено та пограбовано турками після придушення повстання етеристів (борців за незалежність Греції), яким мешканці Молдови допомогли, а в 1826 році певна частина центру міста була спустощена сильною пожежою.

ХІХ століття та зокрема Революція від 1848 року відкрила новий розділ в історії міста Бирлад. Революційні ідеї, що лунали по всій Європі, знайшли відгуків і серед мешканців цього міста. Таким чином, навколо 1848 року в місті була заснована “Патріотична Асоціація на чолі з Алескандром Іоном Кузою, майбутнім керівником воззєднаної Румунії, Іордаке Ламбріно, Георге Сіоном та іншими, головною метою якої було воззєднання Молдови з Волощиною. Після Воззєднання від 1859 року, місто зазнало розвитку на багатосторонніх планах, разом з іншими містами країни. 1 грудня 1832 року була відкрита перша “Школа хлопців. Перший крок до середньої освіти був зроблений 2 жовтня 1846 року, коли була заснована “Школа Георге Рошки Кодряну, яка пізніше перетворилася на ліцей.

Важливу роль у розвитку та затвердженні духовного життя відіграла й місцева преса, яка в другій половині ХІХ століття та перші десятиліття ХХ століття мала понад 150 періодичних видань. Театральна діяльність міста дебютувала у другій половині ХІХ століття. Тут був будинок театру де, починаючи 1860 роком виступали групи акторів. У перші десятиліття ХХ століття у місті були два театри «Народний» та «Робітничий», а в 1955 році був заснований Державний театр імені «Віктора Іона Попи», який діє й нині. Серед особистостей, які народились в місті Бирлад, числяться господар Румунії Алескандру Іон Куза, адвокат та журналіст, член та депутат з боку Народної ліберальної партії напротязі трьох мандатів наприкінці ХІХ століття Георге Д. Паладе, письменники Іонел Теодоряну та Віктор Іон Попа, художники Ніколає Тоніца і Марчел Гугуяну.

Тому що у місті є багато церков надзвичайної краси, Бирлад називають містом церков. Серед них найдавнішою є церква Успіння Богородиці або Господарська церква, побудована господарем Василем Лупулом. Церква постраждала в результаті землетрусу від 1802 року і була перебудована. Внутріншій розпис стін, здійснений у 1937 році у візантійському стилі, належить художнику Теодореску-Арджеш. Церква Св. Юрія була зведена спочатку з дерева у 1775 році і відновлена пізніше гільдією хутровиків міста.

Міська бібліотека була заснована в 1906 році з ініціативи інтелігенції міста, яким внаслідок заклику вдалося зібрати 300 книг. Установа носить імя філантропа Строє Баллоєску, який прожив усе своє життя за зарплату професора математики і витратив все своє майно на добродійні заходи. Бібліотека має цінний фонд старої книги. Іншим важливим пам’ятником міста є Музей імені Василя Первана, розташований у колишньому будинку префектури, побудованому в 1899 році, в неокласичному стилі за проектом італійського архітектора. Музей має три розділи: мистецтво, наука та історія. (фото: www.primariabarlad.ro)

У наші часи здоровий і активний вид відпочинку є найбільш популярним. Кожного дня, люди шукають все нові й нові можливості відпочити активно і з користю для здоровя. Щоб відчути себе альпіністом або скелелазом не обовязково їхати в далекі гори, купувати дороге спорядження, і пускатися в ризиковані авантюри. Весь спектр відчуттів і задоволень подібного роду на відкритому лісовому повітрі можна отримати в Румунії в мотузковому парку пригод “Авентура парк” на околиці міста Брашов, який був споруджений ще 5 років тому, і про який розповім я вам сьогодні.

Цей парк надає настільки різноманітний і цікавий спектр розваг, починаючи від простої ділянки перешкод, і закінчуючи комплексом балок, гойдалок, містків, сходів, канатів, сіток, тросів, мотузків, підйомів і спусків, обєднаних в логічну послідовність перешкод у стилі пригоди різних рівнів складності. Тепер кожен, хто відвідає «Авентура парк», може спробувати свої сили на будь-якій ділянці траси і з цікавістю та азартом провести час. Мотузковий парк дозволяє отримати незабутні відчуття і насолоду від подолання всіляких захоплюючих перешкод.

Індустрія мотузяних парків пригод ще відносно молода, хоча на заході вже давно існує розвинена мережа таких парків під загальним керівництвом європейської асоціації мотузяних парків. В США та Західній Європі подібні парки атракціонів давно завоювали велику популярність.

Брашовський парк пригод розрахований як на підготовлених любителів екстремальних розваг, так і на початківців у світі активного відпочинку, а саме дітей. Для того щоб екстремальний відпочинок був безпечним існують спеціальні інструктори, які навчають користуватися страховкою і пояснюють як правильно долати перешкоди. Разом з ними всі бажаючі можуть підкорити висоту до 20 метрів, піднятися мотузяною драбиною, пройти по канату над безоднею, здолати прірву по хитаючому мосту і відправитися у спуски із швидкістю до 35 км./год на ролику по металевому тросі.

Мотузковий парк пригод “Авернтура парк” складається з 10-х маршрутів з перешкодами різної складності. Маршрути розташовані на висотах 3, 6, 9 та 16 метрів, кожен з них закінчується спуском по тролею, що є мабуть найцікавішим етапом на маршрутах. Можливо найцікавішим та найпопулярнішим зі всіх пригод в брашовському парку — це спуск по тролю через озеро довжиною 111 метрів. Для забезпечення безпеки людей при безпосередньому проходженні маршрутів мотузкового парку пригод використовуються принцип альпіністської страховки.

Всі маршрути мотузкового парку пригод обладнані лінією безперервного страхування. Для кожного клієнта передбачений комплект альпіністського спорядження, що складається з страхувальної системи і “страхувальних вусів” на карабінах, блоків для спуску по тролю. Мінімальний зріст відвідувачів парку – 90 см (для дорослої траси), максимальна вага – 120 кг. Дітям до 10 років на основному маршруті обовязковий супровід дорослого.

Отже, дорогі друзі, якщо бажаєте отримати масу приємних вражень і відвідати світ екстремальних пригод на відкритому лісовому повітрі, приходьте до парку пригод, на околиці міста Брашов, який чекає на вас щодня з 10:00 по 19:30 годину.

Розташований в декорі чарівної природи, монастир Римец рекомендується як місце відпочинку і молитви. Це святе місце знаходиться неподалік церкви колишнього єпископства Верхнього Джоаджу, в 34 км від міста Алба-Юлія і 18 км від міста Теюш, в південній частині Західних Карпат в долині річки Джоаджу, недалеко від ущелини Римец, будучи оточений з усіх боків вражаючими схилами Траскеу.

Це один із найдавніших чернечих поселень в Трансільванії а також найдавніших православних чернечих поселень. Монастир і церква, засновані 1214 року ченцями Геннадієм та Ромулом, перебували під покровительством господарів Матвія Корвіна, Раду Воде чел Маре та Міхая Хороброго, який і відремонтував його. Це одна з небагатьох святинь, що залишилися православною у вісімнадцятому столітті, до його знищення гарматами генерала Букова.

Монастир привертав до себе увагу багатьох істориків, особливо Ніколая Йорги, який був вражений його давністю, дикістю цих важко доступних місць та географічною назвою. Фахівці, які зайнялися дослідженням живопису монастиря виявили в цілому вісім нашарувань малюнків. Давня церковна живопис має багато шарів: перший з них був здійснений 1300 року, другий — 1310 р., вони були виявлені художником Костянтином Боамбешом між 1987-1988 рр.. Третій шар знаходиться на арці між нефом і притвором, з текстом від 1377 року, четвертий був здійснений приблизно 1450 р., пятий – в 1600 році, шостий – сьомий в 1741 році — і, відповідно, 1809 року.

Важливість цього монастиря у житті православних румунів Трансільванії підтверджується наявністю у 1557 році єпископа Христофора поруч, у Верхньому Джоаджу. Протягом 100 років монастир був покинутий, кілька разів зруйнований, переживши період занепаду. У 1762 році тут відбувся жахливий епізод. Посланий Марією Терезією генерал Буков стріляє в монастир гарматами, але побачивши, що цим він не міг зруйнувати його покалічив усіх тамтешніх ченців. У 1784 році, у черговий раз монастир був зруйнований габсбургами. У 1826 році святиня була перетворена в парафіяльну церкву і лише в 1932 році йому було повернуто статус монастиря. У 1955 році стає жіночим монастирем, але в 1960 році був розснований і перетворений на туристичну базу.

У 1968 році ченцю Дометію і певній частині черниць, які працювали на Аюдському заводі із виготовлення килимів, вдалося відновити колишній монастир, переносячи сюди Відділ килимів. У 1982 році монастир отримав знову дозвіл функціонувати. Для повернення будівель монастиря, монахині побудувати на околиці монастиря туристичну базу, яку передали у власність держави. У 1982 році, почалося будівництво нової церкви, добудованої і освяченої 30 червня 1992 року.

Наявність цієї святині до сьогоднішнього дня можна вважати дивом – якщо врахувати, що в часи Австро-Угорської імперії було знищено все що означала православна духовність в Трансільванії (більше 400 церков і монастирів стали жертвами генерала Букова, тому в Трансільванії ми не зустрінемо стільки монастирів як у Молдові та Олтенії). Сьогодні монастир Римец є великим чернечим центром, що складається із старої церкви (XVI ст.), нової церкви (побудованої в 1982 році), музею, келій, трапезної, гостьовими будинками, 2 майстернями для виготовлення килимів.

Цей монастир можна порівняти з воротами відкритими до неба, кам’яні скелі спираючись на ньому в знак поклоніння, а монастир нібито відкриває небо, відсунувши у бік скелю. Нова церква, хоча була споруджена недавно (1982-1988 рр.), є справжнім памятником архітектури, що гармонійно поєднується з природою місця і православ’ям. Чудові настінні малюнки теж гармонійно доповнюють памятник. Біблійні сюжети на фресках доповнені притчами на стінах цієї церкви. У музеї монастиря зберігається багата колекція старовинних ікон по дереву та склу, що належали відомим школам Фегераша та Сібієлу, багато старих книг, релігійних та археологічних предметів.