Category: Подорож

Краса гір, пагорбів, долин і навіть міст Румунії приховує добре збережені у народі легенди. Мешканці сібіуського повіту розповідають легенду Піку Фрумоаса (укр. “Красуня”), в самому серці гір Чіндрелулуй, пік, що носить ім’я дуже красивої молодої дівчини, яка вбила, в імя любові, 13 молодих хлопців. Інші легенди виявляють таємниці чарівної краси гірських озер, гір або пагорбів, з півночі до півдня країни. Легенди найкрасивіших місць в Румунії збереглися з плином часу і коли їх розповідають, вони ніби то посилюють красу природи.

Легенда Піку Фрумоаса (2168 метрів), скелі утвореної з чудової дівчини у горах Чіндрелу, розповідає одну з найкрасивіших історій. Легенда починається в Долині річки Себеш, в селі Шугаг, де кажуть, що народилася гарна-прегарна дівчина. На додаток до її неперевершеної краси, дівчина співала й танцювала, як ніхто інша, і не було у селі такого хлопця, який не хотів би оженитися на неї. Кажуть, що одного літа, у святковий день, дівчина піднялася разом зі своїм батьком на плато гір Чіндрел. Хлопці утворили чергу біля неї, всі хотіли з нею потанцювати, однак вона закохалася у сина вівчара Чіндрі, який любив Маріуку. Розтанули гори в нічній темряві, повисипали зірки на небі, дівчина сіла на скелю та почала виспівувати жалібну пісню, думаючи про хлопця, який навіть не хотів глянути на неї. Наразі з неба спустилися неземні істоти, які заманили її у танець. “Приходь, потанцюй з нами, і станеш русалкою. Рік блукатимеш з нами по світу, а потім повернешся додому. Одержані за цей час чарівні здібності ти не згубеш 7 років. За ці сім років ти повинна вирішити ким хочеш залишитися: русалкою чи людиною. Якщо захочеш залишитися людиною, то втратиш їх, якщо за ці 7 років вбєш 13 людей, то загинеш”. Не думаючи довго, дівчина розпустила коси, кинула черевики і зловилася в танець з русалками. З неба вона побачила закоханих Кіндрела і Маріуку, і попросила русалок залучити їх у танець, а потім відпустити їх з неба. Вони так і поступили. Там де впали Чіндрел та Маріука, утворилися два озера: Єзерул Маре та Єзерул Мік. З двох гірських озер течут вниз два потоки, а їх води зустрічаються і перемішуються десь внизу, ніби то розповідаючи сумну історію двох закоханих, убитих опівночі русальками.

Легенда, однак, не завершується на цьому. Кажуть, що рівно через рік, Красуня попросила Русалок залишити її на тому ж самому місці, де вони її знайшли. Залишившись самою на камяній плиті, вона знову почала співати жалібну пісню, яка лунала згори аж до кошар вівчарів. “Навіть якщо всі знали історію Красуні і те, що вона стала русалкою, чимало вівчарів були приваблені її піснею. Подібно метеликам, привабленим вночі полумям свічки, вівчарі йшли на страту, будучи зачаровані піснею красині. Красуня піднімалася з ними у танці вгору до неба, і звідти кидала їх вниз. Історія дівчини із золотим волосям закінчується в літню ніч, коли її пісня доходить до одного молодого вівчара Петра. Ані він, ані Красуня не знали, що він був тринадцятим хлопцем, з яким вона закрутилася в танець. Красуня відпустила його, і обидва вони впали з неба, розбиваючись об землю. На місці, де він впав утворилося озеро, яке люди назвали Єзерул Шуріан, і знаходиться він неподалік Гірського піку Шуріану. Красуню знайшли, на другий день, вівчарі, мертвою на галявині, де і поховали. Над могилою вони помістили велику плиту. Кажуть, що плита була частиною скелі, на якій співала красуня у літні ночі, коли заманювала вівчарів до себе на страту.

Найбільш відомі легенди Мараморощини пов’язані із озерами, розташованими в горах, що перетинають цей повіт. Хоча марамороські озера мають велике туристичне значення для цього повіту, вони будучи вражаючими своїми величними пейзажами, місцеві жителі проявляють обережність коли заходить мова про них. Основними причинами є безліч легенд витканих протягом багатьох років навколо цих чудес природи. Озеро, що на піку П’єтросул, відоме серед місцевих мешканців бездонним озером. За їхніми словами, будь-які предмети кинуті в озеро не можна повернути назад, деякі вважають, що вони мають безпосереднього зв’язку із Чорним морем, і будь-який предмет, що потрапляє в озеро, дістанеться безпосередньо моря. Озеро Віндерел у населеному пункті Поєніле Мирулуй потрапило у поле зору мешканців села через вихор, яке утворюється на ньому і яке тягне всіх на дно. На погляд місцевих жителів, нечисті сили оволоділи озером і вони викрадають всіх, хто наважується порушити спокій вод. Більш того, кинутий камінь в озеро принесе негоду в цьому районі. Озеро Течуносул славиться своїми гіпнотичними силами. У народі кажуть, під час туману озеро притягає живі істоти, які знаходять в його водах кінець. (Далі буде)

Краса гір, пагорбів, долин і навіть міст Румунії приховує добре збережені у народі легенди. Мешканці сібіуського повіту розповідають легенду Піку Фрумоаса (укр. “Красуня”), в самому серці гір Чіндрелулуй, пік, що носить ім’я дуже красивої молодої дівчини, яка вбила, в імя любові, 13 молодих хлопців. Інші легенди виявляють таємниці чарівної краси гірських озер, гір або пагорбів, з півночі до півдня країни. Легенди найкрасивіших місць в Румунії збереглися з плином часу і коли їх розповідають, вони ніби то посилюють красу природи.

Легенда Піку Фрумоаса (2168 метрів), скелі утвореної з чудової дівчини у горах Чіндрелу, розповідає одну з найкрасивіших історій. Легенда починається в Долині річки Себеш, в селі Шугаг, де кажуть, що народилася гарна-прегарна дівчина. На додаток до її неперевершеної краси, дівчина співала й танцювала, як ніхто інша, і не було у селі такого хлопця, який не хотів би оженитися на неї. Кажуть, що одного літа, у святковий день, дівчина піднялася разом зі своїм батьком на плато гір Чіндрел. Хлопці утворили чергу біля неї, всі хотіли з нею потанцювати, однак вона закохалася у сина вівчара Чіндрі, який любив Маріуку. Розтанули гори в нічній темряві, повисипали зірки на небі, дівчина сіла на скелю та почала виспівувати жалібну пісню, думаючи про хлопця, який навіть не хотів глянути на неї. Наразі з неба спустилися неземні істоти, які заманили її у танець. “Приходь, потанцюй з нами, і станеш русалкою. Рік блукатимеш з нами по світу, а потім повернешся додому. Одержані за цей час чарівні здібності ти не згубеш 7 років. За ці сім років ти повинна вирішити ким хочеш залишитися: русалкою чи людиною. Якщо захочеш залишитися людиною, то втратиш їх, якщо за ці 7 років вбєш 13 людей, то загинеш”. Не думаючи довго, дівчина розпустила коси, кинула черевики і зловилася в танець з русалками. З неба вона побачила закоханих Кіндрела і Маріуку, і попросила русалок залучити їх у танець, а потім відпустити їх з неба. Вони так і поступили. Там де впали Чіндрел та Маріука, утворилися два озера: Єзерул Маре та Єзерул Мік. З двох гірських озер течут вниз два потоки, а їх води зустрічаються і перемішуються десь внизу, ніби то розповідаючи сумну історію двох закоханих, убитих опівночі русальками.

Легенда, однак, не завершується на цьому. Кажуть, що рівно через рік, Красуня попросила Русалок залишити її на тому ж самому місці, де вони її знайшли. Залишившись самою на камяній плиті, вона знову почала співати жалібну пісню, яка лунала згори аж до кошар вівчарів. “Навіть якщо всі знали історію Красуні і те, що вона стала русалкою, чимало вівчарів були приваблені її піснею. Подібно метеликам, привабленим вночі полумям свічки, вівчарі йшли на страту, будучи зачаровані піснею красуні. Красуня піднімалася з ними у танці вгору до неба, і звідти кидала їх вниз. Історія дівчини із золотим волосям закінчується в літню ніч, коли її пісня доходить до одного молодого вівчара Петра. Ані він, ані Красуня не знали, що він був тринадцятим хлопцем, з яким вона закрутилася в танець. Красуня відпустила його, і обидва вони впали з неба, розбиваючись об землю. На місці, де він впав утворилося озеро, яке люди назвали Єзерул Шуріан, і знаходиться він неподалік Гірського піку Шуріану. Красуню знайшли, на другий день, вівчарі, мертвою на галявині, де і поховали. Над могилою вони помістили велику плиту. Кажуть, що плита була частиною скелі, на якій співала красуня у літні ночі, коли заманювала вівчарів до себе на страту.

Найбільш відомі легенди Мараморощини пов’язані із озерами, розташованими в горах, що перетинають цей повіт. Хоча марамороські озера мають велике туристичне значення для цього повіту, вони будучи вражаючими своїми величними пейзажами, місцеві жителі проявляють обережність коли заходить мова про них. Основними причинами є безліч легенд витканих протягом багатьох років навколо цих чудес природи. Озеро, що на піку П’єтросул, відоме серед місцевих мешканців бездонним озером. За їхніми словами, будь-які предмети кинуті в озеро не можна повернути назад, деякі вважають, що вони мають безпосереднього зв’язку із Чорним морем, і будь-який предмет, що потрапляє в озеро, дістанеться безпосередньо моря. Озеро Віндерел у населеному пункті Поєніле Мирулуй потрапило у поле зору мешканців села через вихор, яке утворюється на ньому і яке тягне всіх на дно. На погляд місцевих жителів, нечисті сили оволоділи озером і вони викрадають всіх, хто наважується порушити спокій вод. Більш того, кинутий камінь в озеро принесе негоду в цьому районі. Озеро Течуносул славиться своїми гіпнотичними силами. У народі кажуть, під час туману озеро притягає живі істоти, які знаходять в його водах кінець. (Далі буде)

У невеликому селі неподалік румунсько-українського кордону знаходиться «Веселий цвинтар» (рум. «Чімітірул Весел»). Там, у Сепинці, біля підніжжя гори Гутей, смерть посміхається, іноді сумно, іноді іронічно. Принцип, який ведеться споконвіку, що про мертвих говорять тільки щось добре, а коли немає що сказати, то просто нічого не говорять, тут в Сепинці до дотримується, тому що надгробні хрести, прикрашені яскравими ілюстраціями з життя покійних мешканців села. Мабуть, це єдине кладовище в світі, де люди, котрі відвідують його, посміхаються, і навіть сміються. Звичайно ж, родичі, які ховають тут своїх рідних і друзів, сумують за ними, як і всі інші, однак життя в цьому куточку Румунії ніколи не було легким. Тому місцеві мешканці втішають себе думкою, що покійні закінчили свої земні муки, їх подальший шлях буде більш щасливим.

«Покійний був гірким пяницею і забіякою. Постійно дошкуляв сусідам, поки не був задавлений машиною на радість всьому селу» або «Тут лежить моя теща. Якби вона прожила на 3 дні довше, то лежав би тут я, а читала б замість мене вона». Написи такого змісту на надгробному памятнику здивують багатьох, але тільки не в цьому місці. Своєрідні епітафії зображують життя померлих з усією правдивістю: навіть якщо небіжчик був пяницею, а покійниця – невірною дружиною. Часто малюнки супроводжуються віршиками. Всі памятні слова написано в гумористичному стилі, а малюнки розповідають про життя померлого або причину смерті.

На цьому кладовищі з людини не роблять ангела після її смерті. Малюнки часто розповідають і про вади та слабкості покійника за життя. Наприклад, намальована склянка свідчить, що чоловік помер від алкоголю, а пошкоджений автомобіль — що, людина загинула в ДТП, а якщо людина любить “ходити уліво”, то не сумнівайтеся – саме це й буде зображено на надгробку. На них бачимо поліцейського, тракториста, косаря та інших. Але мабуть найбільш веселий” хрест зображував постать чоловіка, який стояв за прилавком, на якій лежать пляшки… Ніхто не сумнівався, що це був бармен, котрий розпивав все село.

Сам засновник цвинтаря Стан Йоан Петраш похований тут. 25 років Петраш майстрував хрести та навчав учня. Перед власною смертю в 1977 році виконав свій автопортрет зі словами: “Тут похований чоловік, який за все життя не заподіяв нікому зла”. Дивна місцева традиція започаткувалася 1935 року, коли з’явився перший «веселий пам’ятник». Нині селяни мають з неї непоганий виграш: туристи залишають у Сепинці чимало грошей.

Відомо, що Сепинцівське кладовище було оголошено найбільш цікавим кладовищем в Європі і другим в світі після єгипетської Долини царів. Титул цей присвоєно на Симпозіумі надгробних пам’ятників, що пройшов у 1998 році в США, але сепинцівський пам’ятник було оголошено унікальним в світі набагато раніше і внесено до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Сьогодні на цвинтарі понад 800 кольорових надмогильних пам’ятників. “Веселий цвинтар” закликає сприймати смерть радісно, адже для померлого земні страждання скінчилися, а на тому світі – рай. Щоліта на кладовищі проводиться фольклорний фестиваль під назвою «Довгий шлях до Веселого цвинтаря». Цього року, в ході фестивалю, який пройшов з 14 по 16 серпня, вперше прозвучав цікавий музичний набір, натхнений епітафіями сепинцівських хрестів, ірландського композитора Шона Деві. Сам композитор був присутнім на заході, на якому 110 музикантів з Румунії та Ірландії виконали його музичні твори.

Кладовище стало візиткою села, заманює сюди туристів, а місцева влада навчилася користуватися цим вповні. Всі прибутки з туризму інвестує в розвиток населеного пункту, тобто реставрацію старої церкви, а також зведення унікального монастиря із дубового дерева. Крім того, заохочені туристами мешканці населеного пункту відродили давні народні ремесла й продають відвідувачам барвисті киптарі, лижники, шкарпетки, а також сувеніри – невеличкі надмогильні пам’ятники. З України до населеного пункту Сепинца можна найкраще дістатися через Закарпатську область. Від прикордонного переходу в Солотвині, який можна перетнути на автомобілі або пішки, до Сепинци — приблизно 10 кілометрів.

Отож, якщо бажаєте провести кілька спокійних і незабутніх днів у сепенцівському пансіонаті “Марія” чекаємо ваших листів на конкурс “20 років поруч”. Не забувайте слухати передачі ВСРР, читати нашу вебсторінку: www.rri.ro, профілі Facebook, Pinterest, Twitter і Flickr, щоб правильно відповісти на запитання конкурсу до 30 вересня 2014 року.

Для любителів гострих відчуттів Верховодка Теуз, що в Західних Карпатах, є ідеальним місцем. Це найбільша занурена печера в Румунії, глибина якої складає більше 100 метрів. Розташована вона у комуні Гирда де Сус, недалеко печери Льодовик Скерішоара. Через верховодку Теуз виходять на поверхню підземні води, що впадають у підземелля печерами Койба Маре та Койба Міке, що розташовані на відстані приблизно 2,5 км.

Через її надзвичайну глибину, верховодку Теуз відвідали найвидатніші європейські спелеологи. Тут втратив життя один з найбільш сміливих дослідників – досвідчений дайвер з Польщі — спелеолог Рафал Гарський, 4 жовтня 2002 року. Верховодку цю випробував у 2009 році і знаменитий британський мандрівник, телеведучий та письменник Едвард Майкл «Беар» Гріллз, який веде програму «Вижити за всяку ціну», що виходить на «Channel 4» для Великобританії і на Discovery Channel для США, Європи, Азії та Африки. У цій його програмі Гріллз висаджується в диких місцях, показуючи глядачам, як виживати. Наприкінці “пригод” в Західних Карпатах, він зупинився на скелях, під якими стойть верховодка, і кинувся з висоти у воду.

З наукової точки зору, верховодка — це підземні води, що накопичуються над тимчасовим підпором (промерзлим ґрунтом тощо), схильні до різких коливань, легко забруднюються і діють за принципом сифону. Дістатися верховодки Теуз можна лише рушаючи з центру комуни Гирда де Сус прямуючи напротязі 10 км. до ізольованої хати в долині річки Гирда Сяке. Дорога доступна для всіх і можна її здолати протягом 30 хвилин. Верховодка оточена з трьох боків скелями, розташована в листяному лісочку, який наділяє місце особливим шармом, особливо восени. Верховодку Теуз відвідують як туристи, які хочуть милуватися красою природних ландшафтів цього регіону Західних Карпат, так і пристрастні любителі дайвінгу. Це заповідник оголошений памятником природи.

Перші спроби здолати верховодку і проникнути вниз у цю величезну систему печер, до якої належать печери Койба Маре та Койба Міке, були зроблені в 1982 році, коли угорський дайвер Чако Ласло зумів пройти через перший і другий сифони, тобто 47 метрів. Йому вдалося побачити перечу вглиб до 55 метрів. Підводна печера має 105 метрів вниз і 400 метрів завдовжки. Вода, яка вливається в обидві печери, протікає більше ніж 4 кілометри до коли виходить на поверхню через верховодку Теуз.

Наступні спроби здолати верховодку належали групі чеських володазів, які у 1988 році спустилися 70 метрів униз верховодки. Дослідження були відновлені кілька років потому, коли група поляків, на чолі з Віктором Болеком, перейняла цю ініціативу за підтримки Спелеологічної асоціації Сфікс Гирда. Напочатку 2001 року мали місце ці спроби поляків, яким вдалося здолати національний рекорд – 79,4 м. Віктор Болек повернувся влітку того ж року і зумів здолати власний рекорд, сягнувши глибини 85 м. На жаль, у 2002 році, Рафал Гарский, один із “ветеранів” здолання глибин цієї верхводки і керівник експедиції, втратив там життя. Його тіло було виявлено через кілька днів на глибині 78 метрів. На честь його памяті, на скельній стіні була поміщена меморіальна дошка. Восени 2004 року інший польський спелеолог Влодьємєрж Сімановський перевершив рекорд і перетинув раніше здолані 85 метрів. Йому вдалося піднятися по підтопленій трубі діаметром 20 метрів, до приблизно 50 метрів.

У 1989 році, після фіаско комуністичного режиму в Румунії багато історичних місць залишилися кинутими напризволяще. До них належало й невелике саксонське село Віскрі в Трансільванії, розташоване у 60 км від м. Брашов. Нове життя в це місце вдихнув спадкоємець британської корони Чарльз, який купив собі тут чотири-кімнатну хатину. У покинуті будинки почали поселятися люди і обєдналися з рештою саксонцями для відновлення села.

Село, збудоване саксонськими колоністами, набуло сьогоднішнього вигляду у ХVIII ст. і зберігає його завдяки традиціям. Головна вулиця села оточена стінами з високими брамами під дашком. На фасадах чарівних будиночків у пастельних тонах стоять готичні інскрипції з іменами власників хати або однови будинку. У Віскрі все ще існує, добре збережена, одна з наймальовничіших і монументальних саксонських селянських фортець, між стінами якої міститься одна з небагатьох римо-катоицьких церков XIII століття, яка, до речі, фігурує на списку шести таких церков Тральсіванії перелічених у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Особливості памятника зацікавили багатьох вчених і загадки його були розвязані лише після розкопок, проведених у 1970-1971 роках.

У селі Віскрі проживають зараз менше 1000 мешканців. Краса місць звернула увагу і членам фонду “Міхай Емінеску” з-під патронажу принца Чарльза, який відремонтував церкву і декілька селянських будинків у цьому районі, повернувши їм минулу славу і красу. Ізоляція, але й відсутність інших занять, окрім сільського господарства, призвело до появи в кінці 90-х років проекту “Шкарпети з натуральної вовни виплетені у Віскрі», ініційований двома німцями, які поселилися тут. Шкарпетки вязали жінки зі старих шерстяних светрів і давали їх спочатку в обмін на продовольство (цукор, масло і хліб). Тому що купа шкарпеток почала рости все більше й більше протягом часу, бартер перетворився на реальний проект за участю 125 жінок села. Селянки вяжуть близько 10.000 пар шкарпеток, рукавичок, шапок, светрів або тапочків, які дістаються центрального складу в Наумбургу (Німеччині), звідки продають їх по всій країні.

Віскрі стало відомим по всій Європі після того, як принц Чарльз купив тут хату в 1996 році і розповів у багатьох інтервю про красу цього трансільванського села. “Королівська” хатка з Віскрі здається в оренду протягом усього року туристам, які повинні вийняти з кишені 670 фунтів стерлінгів на тиждень. Село Чарльза, як воно слало відомим зараз, відвідують щороку понад 15.000 туристів, в основному іноземці. Віскрі був включений на світову карту традиційних сіл, будучи занесене й до спадщини ЮНЕСКО. Село це було темою декількох репортажів у британській пресі, а особливо в “The Telegraph”. Газета писала, що, практично, село процвітало і стало одним з улюблених місць відпочинку для туристів з усього світу. Крім того, в останні роки тут було побудовано пансіонати і ресторан, який запрошує туристів куштувати традиційні продукти. За одну ніч проведену у Віскрі турист витрачає між 40 і 60 леїв (10-15 євро). Там можна спати лише на соломяних матрацах, а опалення робиться лише дровами. Крім того туристи не пропустять страви, приготовлені господинями тільки з органічних продуктів. Смачним є курячий суп з локшиною і зварені тут джеми. Хліб спечений за традиційними рецептами є іншим делікатесом у Віскрі. А якщо ви приїдете сюди взимку, то радимо вам не пропустити солонину, традиційну ковбасу та цуйку.

За даними британської газети Financial Times, британці у захваті від трансільванських будинків. Ціни зросли і в 20 разів за останні 17 років. Мала хатина з двома кімнатами коштувала в 1996 році 2500 євро. У 2000 році, ціна її швидко досягла 20.000 євро. Принц заплатив за чотири-кімнатний будинок, сарай і сад 15.000 євро. У 2010 році, хата у Віскрі була продана за 40.000-45.000 євро, а у 2012 році, ціна сягнула 60.000 євро. Ферма продається і за 85.000 євро, приблизно стільки ж скільки коштує вілла в населених пунктах в безпосередній близькості міста Брашов.

Восени 2012 року, жителі села почали виробляти “джем Віскрі” і продавати його як бренд. Банка цього джему коштує 365 євро. Вона продається в комплекті з сумкою і срібною ложкою. Презентація продукту відбулася в Парижі. Рецепт є секретним, але виробники дали декілька підказок. «Історія мертвої Меви” — фільм, який розповідає про останні дні життя Казанови зі своїм новим слугою, був знятий у 2011 році у Віскрі. Зіграли у фільмі особливо непрофесійні актори і більшість жителів села Віскрі. Режисер навіть зберіг своєрідний діалог на румунській мові для додаткової таємничості, зазначив каталонський режисер Альберто Серра. Фільм отримав Золотого леопарда на 66-му Кінофестивалі в Локарно і був обраний для Міжнародного кінофестивалю в Торонто.

У 43 кілометрах від міста Сібіу, на дорозі, що веде до Брашову, в заплаві річки Олт, у населеному пункті Керца, знаходяться руїни однієї з найкрасивіших і найзначніших укріплених церков Трансільванії, але в той же час, однієї з найменш відомих. Колишній цистерціанський монастир вважається одним з найстаріших і найбільш важливих памятників ранньої готики у цій частині Європи. Монастир був заснований цистерціанськими ченцями-місіонерами (релігійний орден, за походженням з Франції) в 1205 по 1206 рр. і був побудований у формі хреста. Колишній монастир є зараз євангельською церквою для німецькомовної євангелічної громади населеного пункту Керца.

Точна дата заснування цього цистерціанского монастиря наведена в документі, виданому угорською королівською канцелярією в 1223 році. З тексту цього королівського диплому дізнаємося, що територія, на якій було засноване і побудоване абатство Керца, і яка межує з річкою Олт на півночі, рікою Арпашу на сході, рікою Керцішоара на заході та Фегерашськими горами на півдні, була подарована королем Угорщини Андрієм II (1205-1235 рр.) Бенедикту, князю Трансільванії. У другій половині ХІІІ ст., в безпосередній близькості, на правому березі річки Олт, цистерціанский монастир заснував поселення Керца (Kerz), також відомий під назвою “Саксонська карта”, а в долині річки Хертібачу, неподалік від населеного пункту Агніта, заснував інше поселення, що називалося Апос (Abtsdorf), в якому проживали саксонці. Цистерціанське абатство Керца відіграло важливу роль у політичній, економічній та культурній історії середньовічної Трансільванії, а також у процесі поширення готичного мистецтва в Трансільванії.

До речі, назва «цистерціанці» походить від першої обителі ордену — монастиря Цистерціум, що був заснований у 1098 р. на місці поселення Сіто в Бургундії. Назва «білі монахи» зумовлена білим (світло-сірим) чернечим одягом служителів ордену. Перший монастир у Цистерціумі, Бургундія, організував абат Робер. Вплив чину значно зріс після реорганізації його діяльності абатом Бернаром Клервоським (звідси й друга назва). У XIII-XIV століттях орден став одним із найвпливовіших серед католицьких чернечих чинів. У цей період було десь 700 монастирів у всіх країнах Європи. У XVIII-XIX століттях більшість монастирів було ліквідовано. Бібліотеки цистерціанців були найбагатшими зібраннями давніх рукописів.

Цистерціанці вели спосіб життя повний обмежень. “Їм було заборонено підпалювати вогонь, заборонено їсти мясо, спілкувалися між собою дуже мало”, розповів нам священник Євангельської церкви Керца Міхаєл Регер. Вони працювали з ранку до вечора в інтересах мирян, яких тримали у курсі своїх винаходів. Ченці принесли з собою благородні сорти винограду з Бургундії. Легенда свідчить, що єдиним джерелом їх сили було вино. Задовольнялися вони лише сиром, каштанами і вареним буковим листям. Не було у них келій, і спали вони всі в одному приміщенні на соломі. Пробуджувалися о 3 годині ранку, раз у три години проводили богослужіння. Влітку цистерціанці з усіх куточків Європи зустрічалися у Франції в Бургундії, в материнському абатству Pontigny, де обмінювалися досвідом. Через аскетичний спосіб життя, вони жили лише до 35-40 років і були поховані в абатстві.

Розкопки, зроблені тут після 1980 року, призвели до відкриття двох людських скелетів завдовжки у два метри. Звідси й зародилася теорія, що у Середньовіччі, ненормальних людей відправляли в монастир. На абатство Керца нападали багато разів протягом сотень років. У 1241 році його було майже повністю зруйновано татарами, коли був убитий і настоятель монастиря. Легенди свідчать, що монастир мав тунель, з-під вівтаря і аж до річки Олт. Поруч з абатством є дві печери, де ховалися ченці під час нападів.

У 1418 році король Сигізмунд звернувся із закликом до настоятеля абатства з Керци не пригнічувати кріпаків несправедливою даниною. Найгрізнішим настоятелем абатства в Керці був Раймунд Баренфус, який приїхав з Відня. Він був запеклим споживачем алкогольних напоїв і любителем полювання. Абатство було закрито королем Матвієм Корвіном в 1474 році, через скарги пригноблених селян і турецькі напади. Сьогодні лише кілька зовнішніх стін і дві внутрішні відсіки (на півдні та півночі) свідчать про вміння будівельників цистерціанців. На півдні збереглася ще одна римська колона. Хоча зараз вже немає стелі, головний неф церкви приховує кладовище в память німецьких солдатів, що стали жертвами у Першій світовій війні. У церкві проводилися служби безперервно до сьогоднішнього дня. На дворі парафіяльного будинку зберігається невеликий водяний млин, із молотками, які постійно бються, ніби то допомагають нам згадувати про те, що час не може зупинитися на місці.

Багатство і розмаїття туристичних визначних природних, культурних та історичних памяток розташовує Румунію на туристичній карті Європи. Позиція Румунії на роздоріжжі багатьох європейських доріг полегшує доступ всіма способами – літаком, на автомобілі, поїзді або навіть на судні. Сьогодні розповім вам про маловідомий закордонним туристам румунський курорт з термальними водами — Беїле Богіш, що розташований на північному заході Румунії, в селі Богіш, Селажському повіті, в низовині Баркеу, в долині одноїменного притоку, між горами Плопіш та П’ємонт Шімлеу.

Найважливішими сусідніми містами цього курорту є Клуж-Напока (у 135 км), Залеу (у 45 км) та Шімлеул Сілванієй( всього у 15 км). Курорт розташований недалеко від кордону колишньої Римської імперії, точніше в 8 км від римського табору Porolissum — найсильнішого укріплення із оборонною роллю в Північно-Західній римській провінції Дакія. У середньовіччі сюди проходив відомий “соляний шлях” із центральної Європи до серцевини Трансільванії.

Завдяки термо-мінеральним водам, мальовничому селищу, рельєфу, ландшафту і приємному мякому клімату, курорт Беїле Богіш можна назвати курортом для лікувально-оздоровчого туризму, куди прибуває великий наплив туристів. Екологічні дослідження показують, що курорт знаходиться в навколишньому середовищі без забруднювачів. Унікальність курорту полягає в збалансованому поєднанні традицій і сучасності в чистому і акуратному середовищі, готовому задовольнити потреби кожного, хто бажає вирватися з повсякденного життя. Курорт Богіш пропонує туристам всі необхідні послуги для відпочинку.

Умови розміщення на курорті є численними, відповідно до бажань туристів і пори року. Протягом цілого року працюють декілька готелів і 28 бунгало з максимальною місткістю на 56 осіб. У літньому сезоні туристи можуть по-справжньому відчути красу природи, скориставшись 25 кемпінгами з максимальною місткістю понад 150 осіб. Ресторани пропонують своїм гостям вишукану атмосферу, де можна насолодитися тільки здоровою та смачною їжою, а страви виготовлені з органічних продуктів, вирощених без пестицидів, без хімічних добрив, бо грунт збагачений добривами без вмісту антибіотиків, гормонів і консервантів. Турист має можливість насолодитися як традиційною румунською кухнею, так стравами міжнародної кухні.

Хоча довгий час припускали, що в селі Богіш є джерела термальної води, перші буріння були зроблені тільки в 1971 році. За своїм хімічним складом термальна вода багата на сірки, бікарбонат і натрій, її виносять з глибини 400 м при температурі 42° С. Перший басейн був побудований в 1971 році, а пізніше в 1975 році — інші два. Критий басейн і джакузі були завершені в 1976 році. Термальні води благотворно впливають на неврологічні розлади, підвищену кислотність шлункового соку і метаболічних розладів. Покращує функції нирок, зменшує мязові спазми. Воду цю рекомендують для лікування ревматичних та гінекологічних захворювань. Не рекомендується для пацієнтів, які страждають на серце, печінку або легені, зокрема епілептикам.

Село Богіш мало католицьку церкву з 1332 року, вона перетворилася на реформатську церкву в шістнадцятому столітті. У 1663 році її зруйновали турки і татари, була відновлена ​​в 1674 р., а в 1763 році покрита дранкою. Деревяна вежа була побудована 1766 р..Теперішня церква датується з 1792 — 1796 років.

Останнім часом у Румунії все більше і більше тривають дискусії про страхіття комуністичного періоду. І це не дивно. До тепер ще дуже мало осіб, які вірно служили тому режиму, знущаючись над іншими, не були покаранні за скоєні ними злочини. Неподалік від румуно-українського кордону у Марамуреському повіті знаходиться місто, назва якого наводила жах під час комуністичного режиму — Сігету-Мармацієй. Саме тут розташована сумнозвісна вязниця (зараз музей) Сігет. Після близько чотирьох десятиліть від розсування, вязниця з міста Сігету-Мармаціей є ще чорним спогадом в історії комунізму. Це місце, де понад 200 осіб страждали від неуявних мук і тортур. Побудована в 1897 році Австро-угорською владою з нагоди відзначення “першого угорського тисячоліття”, Сігетська вязниця стане місцем утримання під вартою понад 200 увязнених, опонентів комуністичного режиму. Перша важлива подія в історії вязниці відбулася в серпні 1948 року, коли вона стала місцем увязнення для групи марамуреських студентів, учнів і селян. Деякі з них живуть і сьогодні в цьому місті.

У 1948 році, після зміцнення комуністичної влади, Сігетська вязниця стала місцем увязнення для супротивників режиму. 5-6 травня 1950 року були доставлені сюди більше ста посадовців зі всієї країни, колишні міністри, вчені, економісти, військові, історики, журналісти та політики, засуджені до тяжких покарань. Більшість з них мали понад 60 років. У жовтні-листопаді 1950 року було перевезено до цієї вязниці і 45-50 греко та римо-католицьких єпископів і священиків. Вязницю вважали місцем знищення румунської еліти. У той же час, вона була безпечним місцем, звідки вони не могли утікати, бо радянський кордон був розташований на менш ніж в двох кілометрах.

Серед затриманих були Аурел Бачу (декан колегій адвокатів Тиргу-Муреша і Тімішоари, заступник державного секретаря в міністерстві юстиції в уряді Октавіана Гоги, який помер у 1953 р.), Костянтин Арджетояну (колишній Голова Ради Міністрів, міністр юстиції, міністр фінансів, міністр внутрішніх справ, помер у вязниці в 1952 році), Іон Балан (греко-католицький єпископ Лугожу), Себастьян Борнеміса (журналіст, державний секретар з питань культури з 1937 по 1938 рр., мер міст Клуж і Орештіє, помер в 1953 році), Костянтин (Діну) Бретіану (історик, професор), Георге I. Бретіану, Димитрій Буріляну (колишній губернатор Національного банку, помер у вязниці), Іон Кимиришеску (колишній міністр внутрішніх справ, помер у вязниці), Корнеліу Копосу (секретар Юліу Маніу, а потім заступник генерального секретаря Націонал-селянської партії, заарештований в 1947 році — звільнений в 1962 р.), Антон Дуркович (римо-католицький єпископ Яссів, якого залишили помирати від голоду у вязниці), Юліу Маніу (голова Націонал-селянської партії, колишній премєр-міністр, який помер у 1953 р.) та багато інші.

З тих приблизно 200 увязнених, 52 загинули там до 1955 року, коли було проведено перше помилування, в результаті Женевської конвенції і вступу комуністичної Румунії в ООН. Частину румунських політвязнів було звільнено з місць позбавлення волі, деяких переведено в інші вязниці, в тому числі їм приписано домашній арешт. У 1977 році Сігетська вязниця була виведена з експлуатації і стала заводом з виготовлення метил, соляним складом і, нарешті, занедбаною руїною.

У 1992 році зявляється вперше ідея Меморіалу жертвам комунізму та опору. Ініціатором була поетеса Ана Бландіана. У 1998 році Рада Європи назвала Сігетський Меморіал одним з основних памятних місць континенту, поряд з Меморіалом з Освенціма і Меморіалом миру з Нормандії.

Будівля була улаштована, відреставрована і оснащена всім необхідним для музею, як місця для «освіження памяті». Дослідний центр, створений і керований Ромулусом Рушаном, ще з 1993 року, почав збирати записи усної історії та фотографії, документи, листи, газети, книги, довідники, альбоми, а також організувати семінари, симпозіуми, зустрічі між жертвами комунізму та румунськими і закордонними істориками, видавати книги із свідченнями, дослідженнями, статистичними даними та документами про антикомуністичний опір і його репресії. До тепер Центр провів більше пяти тисяч годин записів, 35.000 сторінок книг і зберігає десятки тисяч документів.

Перші зали музею були відкриті в 1997 році, коли ця установа була оголошена «ансамблем національного інтересу», ставши, водночас, найбільш важливим проектом громадянського суспільства, присвяченим дослідженню комуністичного минулого, єдиним у Східній Європі. У 1996 році центр зорганізував архітектурний конкурс, для зведення тут приміщення присвяченого молитві. Переможцем став проект архітектора Раду Міхейлеску. Проект поєднує давній і сучасний стилі, християнській катакомбі будучи додані нові деталі. Це єдина нова будівля, побудована в старій вязниці.

Якщо ви колись захочете побувати в гірській частині румунського західного регіону Банат, у приблизно 20 км. від населеного пункту Бозовіч та 40 км. від гірничого міста Аніна, потрапите у Край водяних млинів — населений пункт Ефтіміє Мургу, або як називають його місцеві жителі Рудерія – найбільша територія такого роду в Європі. Тут мобільний телефон не працює, так що тут ви матимете всі шанси провести кілька годин далеко від суєти цивілізації. Повірте, воно того вартує.

Вся ця територія відірвана ніби з казки. У Рудерії є один з найбільших в країні заповідників бузьку і чорної карпатської сосни, а також різних середземноморських рослин, оскільки територію перетинає 45 паралель. У травні, ландшафти і повітря насичене густим ароматом квітів є все про що можуть мріяти туристи. Відразу ж за селом починається Ущелина Рудерії, яка простягається на відстані близько пяти кілометрів. Протока — видовищна, і скелі, що піднімаються з одного і другого боків, мають свої назви. «Адам і Єва» є найвідомішими.

Туристам не дуже відомий цей край, попри те що перша документальна згадка про нього датується 1470 роком. Але не давність поселення приваблює відвідувачів, а водяні млини. До 1955 року налічувалося понад 40 млинів. Деякі з них були зруйновані в результаті повеней. Розташовані уздовж потоку Рудеріка протягом трьох кілометрів, у селі та за його межами, млини працюють до сьогодення. Це типові деревяні сільські млини. Легенда свідчить, що Край млинів у Банаті був заснований даками. Зараз ще працюють 22 водяні млини. Шум водоспадів у поєднанні з шумом млинових колес є захоплюючим.

Важко описати словами красу цих місць, де раніше було набагато більше млинів, каже Іон Войня з Департаменту утвердження туризму Карашсеверінського повіту: Край Водяних млинів є дуже цікавим регіоном, в долині річки Алмеж, Карашсеверінському повіті. Будівництво цих млинів почалося ще з 1241 року. У 1772 році на річці їх було вісім, а в 1874 – 51, однак через злигодні і повені залишилися тільки 22 млини. Ці водяні млини побудовані з дерева, вони є малого розміру, і призначені для розмелювання зерна для мешканців населених пунктів. Вони все ще функціональні та розмелюють близько 130, 140 кілограмів борошна за добу. Місцеві жителі використовували переваги землі, виправивши несприятливі аспекти будівництвом тунелів у скелях і греблі. Установку млинів зроблено по обидві сторони потоку Рудерія”.

Мало відомий навіть серед румунів Водоспад Бігар, у Карашсеверінському повіті, був оголошений у 2013 році веб-сторінкою “Географія світу” найкрасивішим у світі. Шум цього водоспаду чути за 12 кілометрів, що з населеного пункту Бозовіч. Водоспад є чудовою частиною природного парку Нера. Джерело цього памятника природи розташоване на висоті 200 м над рівнем моря. Вода гуркотом впадає в річку Мініш із скелі вкритої мохом. Але ця скеля не є одиночною в цьому куточку країни.

Ущелина Нери користується популярністю серед альпіністів, любителів або професіоналів. Йон Войня: “Долина річки Алмеж є особливим регіоном з туристичної точки зору. Нею туристи дістаються Ущелини Нери. Це найдовша ущелина в Румунії- 22 км, мальовниче гірське урочище з досить стрімкими місцями і важкодоступними схилами. По дорозі до шахтарського міста Аніна, ущелиною річки Мініш можна дістатися до Водоспаду Бігар. Це дуже красива зона і може бути орієнтиром для туристів.”

У західній Румунії, саме при вході голубого Дунаю на територію нашої країни утворюється чудова ущелина. Регіон називається Казане (укр. “Котли”) і неподалік була побудована знаменита ГЕС на Дунаї Залізні Ворота 1. Було побудовано її в 1960 році, і на даний момент, вона є найбільшою ГЕС на Дунаї. Але для її побудови був змінений рельєф і населені пункти були знищені.

Кращим прикладом цього був Ада-Кале, острів, розташований на течії Дунаю, і на якому проживала процвітаюча турецька громада, вимушено виселена для того, щоб не покрили її води Дунаю, як це трапилося із островом разом із будівництвом гідроелекстростанції. Іншою будівлею затопленою тоді був і старий монастир Мраконія. Вона розташована у 15 кілометрах від міста Оршова, на шляху до населеного пункту Молдова Ноуа, недалеко від комуни Дубова, у зоні дунайських Казанів. Священник Віорел Вледуку, прес-секретар Єпархії Северін і Стрехая розповідає історію нового монастиря: “Мраконія або Мрекуня означає “тихе місце”, а цей монастир пережив всі тяготи історії, від приходу загарбників, іноземного панування й до затоплення. (…) Його було знищено під час російсько-австро-турецької війни 1787 і 1792 рр., потім відновлено, але пізніше знесено у 1968 році. З 1967 року, разом із будівництвом Гідроелектростанції Залізні Ворота 1, старий монастир був зруйнований, його руїни зараз затоплені водами Дунаю. Монастир не можна було відновити на тому ж місці, тому, після Революції, Митрополія Олтенії вирішила побудувати його на іншому місці.”

Перша документальна згадка про старий монастир у 1452 році, в роки повалення Константинополя, коли “ченці монастиря Мракунія знайшли собі притулок в Оршові”, як свідчить літопись того часу. У 1523 році монастир було передано під юрисдикцію єпархії Виршец. Священник Віорел Владуку розповідає: “Церкву наїменовано іменем Св. пророка Ільї. Монастир був пошкоджений протягом часу, в 1788 році у ньому жили ченці, а в 1800-х внутрішня штукатура була ще помітною. У 1823 році на руїнах монастиря був знайдений знак старого монастиря з цікавим написом словянською мовою. Ще одне цікаве відкриття було зроблено в 1853 році, коли була знайдена ікона Діви Марії, яку пізніше повіз до Відня на виставку мюнхенський художник. Ініціатива перебудови монастиря датується 1931 роком, і в 1947 році церква була знову зведена”.

Цього разу триватиме лише 20 років, і в 1995 році митрополит Олтенії вирішив перебудувати монастир недалеко від старого місця. Розташований на вершині однієї із скель, які оточують Дунайську ущелину в Казане, до церкви було важко дістатися в минулому. Але тепер все змінилося. Священник Віорел Вледуку: “Якщо колись доступ до нього був дуже важким в даний момент є шосе, що сполучає Оршову до Молдова Ноуа, мальовниче шосе, яка прямує узбережжям Дунаю, тому багато паломників можуть зараз легко відвідувати цей монастир. Регіон Казане є одним з найкрасивіших в країні. Крім того, теперішній монастир Мраконія розташований в колишньому пункті спостереження та контролю суден на Дунаї. Через особливості рельєфу, вузькість ущелини, два судна не можуть одночасно проходити сюди.”

Слід, також, додати, що в безпосередній близькості від монастиря Мраконія є кілька памятків: вирізане в камені зображення короля Децебала та напис Табула Траяна, який насправді знаходиться на сербському узбережжі Дунаю і який нагадує про місце перетину Дунаю римськими військами імператора Траяна по їхньому шляху для завоювання Дакії.

Неподалік центру столиці Румунії, на вулиці Анрі Коанда, розташований будинок, занесений до списку меморіальних будинків Румунії, важливий як його красою, так і його теперішньою функцією: Будинок Макка, зараз Національний інститут археології і музею старожитностей. Побудований у середині XIX століття, він є однією з найстаріших столичних будівель, занесених до списку меморіальних будинків, чиї стиль і розмір були новинкою в тому періоді. З моменту 1830 рік, коли західна модель починає користуватися популярністю і у Волощині, дворянські особняки стають все більш вражаючими і схожими на будинки Західної Європи.

Будинок Макка належав полковнику Петру Макка – який проявив себе під час війни за незалежність між 1877 і 1878 рр. – і його дружині, Елені, відомій своїми благодійними проектами під патронажем Православної Церкви. Про історію Будинку Макка розповідає академік Александру Вулпе, директор Інституту археології імені Василя Пирвана: ”Ми не маємо точної дати початку будівництва цієї будівлі. Однак відомо, що в 1860 році будинок був вже на місці. І, з часом, зазнав чимало ремонтних робіт. Це насправді один з найвідоміших історичних і мистецьких столичних памятників. Він побудований в стилі бароко.”

Будівля має чотири поверхи: підвал, перший і другий поверхи і мансарду. Кожен поверх має близько 370 квадратних метрів. Серед елементів стилю бароко фігурують очевидно багаті зовнішні і внутрішні декоративні оздоблення: гірлянди, різні геометричні елементи, барельєфи і геральдичні елементи. Малюнки на стелях і стінах заповнені багатогранними стилістичними посиланнями. В кінці девятнадцятого століття, здається, що будинок зазнав ремонтних робіт в цілях адаптації балконів до стилю ар-нуво, їх будучи перетворено на приголомшливі зимові теплеці, розташовані на першому поверху. З тих пір, здається, датується і величезний вітраж, що поміщений над входом у сад. Можливо це були й останніми змінами проведеними власниками до того як вони вирішили подарувати будинок Міністерству освіти. Протягом часу Будинок Макка стане осідком Музею старожитностей. Академік Александру Вулпе розповідає: “Музеї старожитностей бере свої початки у 1830 році, коли боярин Міхалаке Гіка подарував державі свою колекцію старожитностей. Ці предмети разом з колекцією генерала Мавроса, давнього друга полковника Макка, створили базу Національного музею старожитностей, заснованого указом господаря Александра Іоана Кузи в 1864 році. В принципі, саме тоді був заснований Музей старожитностей, який не мав прямого звязку з будинком, в якому зараз знаходиться Інститут археології. Музей старожитностей був переміщений у Будинок Макка тільки після смерті полковника.”

У 1956 році, постановою тодішньої Ради міністрів був заснований Інститут археології, під покровительством Румунської Академії Наук. Від тоді цей будинок належить Румунській Академії і є осідком Інституту археології, який перейняв і старий Музей старожитностей. В даний момент, Будинок Макка знаходиться у аварійному стані і потребує капітального ремонту. Стіни в будинку осипаються, дах прогнив й виникає загроза обвалу. На жаль, незважаючи на зусилля, керівникам Інституту археології не вдалося зібрати кошти, необхідні для реставраційних робіт. Таким чином, цінна стара будівля, розташована в одному з історичних районів Бухареста, поступово руйнується.

Сьогодні рушимо на північний захід Румунії. Там ми відвідаємо два унікальні в Європі музеї — Музей мінералогії у місті Бая Маре та Музей золота у населеному пункті Брад.

Баямарський музей мінералогії відвідали навіть і принц Монако Альберт і король Румунії Міхай І. Це історія більш ніж 20-річної давності від відкриття основної виставки музею та 40-річної давності від презентації першої колекції та ідеї про створення музею мінералогії, яка сьогодні є реальністю, багато в чому повязана з директором основоположником, професором Віктором Гордузою, та співробітників цієї установи, а також спонсорів, що підтримали цю ідею. Виставочна експозиція налічує понад 25.000 зразків мінералів з геологічних утворень, руд, палеонтологічних знахідок. Основна виставка (або постійна виставка), в якій виставлені близько 1000 мінеральних зразків, сформована за двома основними напрямками: на першому поверсі — відділ петрографії та геологічної будови регіону, систематичної мінералогії і родовищ, а на другому – зразки мінералів назвичайної краси.

Багато в музеї ювелірних та оздоблювальних каменів, серед яких — малахіт, лазурит, флюорит, поліхромні турмаліни, бурштин, гранати, берили, топази, рубіни. Так званими “зірками” Музею мінералогії є самі зразки мінералів, що є унікальними у світі. Важливість експонатів цього музею підтвердила участь в десятках національних і міжнародних виставках, а також візити громадських діячів та світових експертів. Відділ петрографії та геологічної будови регіону спланований на засадах хімічної класифікації мінералів. Окремо виділені мінерали за їхніми фізичними властивостями, такими як вага, твердість, колір, блиск або прозорість, а також за морфологічними особливостями. Музей щорічно відвідує велика кількість туристів, а також учнів шкіл, ліцеїв, гімназій. Музей служить навчальною лабораторією при вивченні геологічних дисциплін як студентами та проведені досліджень аспірантами.

Розташований в 35 км від міста Дева (західно-центральна Румунія), Музей золота з населеного пункту Брад є єдиним у своєму роді музеєм в Європі. У світі є тільки три або чотири подібні музеї. Організоване золотовидобування в області почалося в 1884 році з ініціативи німецької компанії Гота. Музей датується 1896 роком і був заснований німецьким геологом по імені Шуммахер, що працював у гірничодобувній галузі у шахті Брад. Теж у 1896 році, у шахті Браді було відкрито і перше гірниче училище в Румунії. Кульмінацією видобутку золота в Хунедоарському повіті були 1937-1938 рр., коли Румунія посідала 2 місце в Європі після Росії. Перший запис у реєстрі відвідувачів датується 4 липнем 1912 року, коли колекція містила вже кілька сотень експонатів. У музеї виставлені більше 1300 мінералів, що містять золото, і 1000, що не містять його.

Мінералогічна колекція музею містить і 800 експонатів з багатьох країн зі всіх континентів, організованих на основі наукових критеріїв: загальні поняття про корисні копалини, їх генезис, фізичні властивості, їх хімічний склад: металеві сульфіди, галогеніди, оксид, солі пероксиду (карбонати, сульфати, силікати і т.д.). Деякі з цих мінералів були виявлені вперше в Румунії. Найбільш красивими є експонати із самородного золота, за походженням з Румунських Карпат. Хоча завжди мала особливий характер з обмеженим розкладом відвідування, колекцію відвідала велика кількість людей. Учні, студенти чи любителі природи, фахівці геології та гірничодобувної галузі, культурні, політичні та наукові діячі з країни і за кордону відвідали музей і були вражені вишуканою красою експонатів та їх науковою цінністю. Колекція починається з презентації археологічних обєктів виявлених в регіоні Брад-Крішчор, що підтверджують наявність людини на цій території 5000 років тому і багатої діяльності з видобутку золота.

Так виставлені знаряддя, використовувані у видобутку і переробці золотоносної руди, специфічні останнім двох століттям, а також фотографічні зображення з цими видами діяльності. У залах музею, відвідувач має можливість побачити золото в унікальному іпостасі, а саме руди, в якому він виставлений в різних формах. Між ними експонати у формі рослин, тварин або інших обєктів, такі як листя, квіти, ящірка, щеня, крила птахів, пістолет, карта Румунії, танцюристка фламенко, загалом йдеться про 20 кілограмів золота. Лише одна із золотих фігур виставлених в Музей золота, а саме “Золота ящірка” оцінюються в більш ніж один мільйон доларів. Всі шматочки золота були виявлені шахтарями саме у тих формах, які ми бачимо сьогодні в музеї.

Один з найбільш унікальних місць на румунському узбережжі є острів Овідій, розташований в самому центрі однойменного озера, у 500 м від узбережжя однойменного міста і в 5 км від курорту Мамая. Це єдиний туристичний пункт нашої країни, який розташований на природному острові, і якого місцеві жителі перетворили протягом часу на туристичний атракціон. Більшу частину поверхні острова займає вапнякове плато, створене тисячі років тому природою. Загальна площа острова – приблизно 26.000 квадратних метрів. Близько половина цієї території була улаштована у туристичних цілях. За результатами досліджень, проведених на острові, найдавніші людські поселення на острові датуються часів гето-даків. Упродовж часу, тут жили як гето-даксько-скіфські населення, так грецькі колоністи.

З часом, невелика ділянка землі викликала цікавість і уяву людей, які виткали навколо неї ряд легенд. Одна з історій, повязана з походженням назви острова. Легенди свідчать про те, що під час свого вигнання, поет Публій Овідій Насо (43 д.н.е. – 17 р. н.е.), який був засланий у 8 році н.е. Імператором Августом, прожив і творив на цьому шматочку землі, тому острів був названий його імям.

Під час свого перебування на острові, Овідій написав твори “Скорботні елегії” і “Послання з Понта”, в якому містяться елементи життя і звички тутешніх людей. Точне місце могили Овідія не відомо, але історичні джерела вказують на цей острів, де був похований поет, і який носить тепер його імя. Насправді, вчені не знайшли жодних доказів присутності поета Овідія на цьому невеликому острові серед озера Сютгьол. Проте, легенда залишилася до сьогоднішнього дня, і є ще люди, які твердо вірять у її правдивість.

У минулі століття острів був заселений рибалками, які побудували собі притулки тут, але й садівників, які користувалися родючим ґрунтом острова. Після виявлення його туристичного потенціалу, острів Овідій був перетворений на місце відпочинку для туристів, чим є й зараз. У спекотний літній день, відпочинок на острові є найкращим вибором. Щоб дістатися до острова, багатого на рослинність, можете скористатися послугами невеликого судна який називається теж Овідій, що рушає неподалік зони Казино. Поїздка на острів займає 20 хвилин. За 20 хвилин подорожі ви позбудетеся дзвінків, музики і суєти. На борту судна ви можете організувати святкові заходи, ресторан будучи розрахований на 50 місць, а тераса на ще 80 місць. По дорозі ви можете насолодитися тихою прогулянкою по озеру.

З перших кроків на цьому острові, ви відчуєте атмосферу унікального оазису, який поєднує в собі спокій, гармонію, унікальність і свіжість. Основними сільськими елементами очеретові тераси та їх традиційний декор, домики з верандами, спеціально улаштовані для туристів, вози з квітами і стоги золотистого сіна. На острові був улаштований прекрасний туристичний комплекс, де туристи можуть залишитися на кілька днів. У ресторані курорту в основному подаються за стіл рибні страви, а музичний гурт розважає туристів щовечора. Туристичний комплекс розрахований на 20 місць у три-зіркових котеджах. Проведення одної ночі на острові коштує 150 леїв (приблизно 30 євро). На додаток до ресторану, розрахованому на 400 місць, туристичний комплекс має і терасу на 150 місць.

Відвідування Національного військового музею є «подорожжю» у часі і просторі, можливістю відкрити для себе і милуватися тим як відтворені різні історичні періоди. Національний військовий музей у Бухаресті відіграє важливу роль у пізнанні історичних традицій румунської армії. Свої двері для відвідувачів музей відкрив у 1923 році, після указу короля Фердинанда. З цього часу він набув популярності серед шанувальників військової історії. Протягом довгого часу ця установа користувалася як доброзичливої уваги Королівської сімї, яка зробила численні пожертвування, так і підтримкою видатних діячів, таких як Раду Росетті, Васіле Перван, Александру Цигара-Самуркаш, Ніколає Йорга і т.д. Відвідувачі мають можливість ознайомитися зі зразками озброєння, різноманітної військової техніки, холодної та вогнепальної зброї, колекціями нагород, військових відзнак, прапорів, одностроїв.

Теж у Бухаресті, однак у іншому районі столиці, розташований єдиний у Європі музей незрячих. Він був улаштований у найбільшій школі для слабозорих людей у нашій країні: Шкільний центр Ватра Луміноасе в Бухаресті, заснований королем Каролем I майже ста років тому. Більшість експонатів в музеї датуються кінцем девятнадцятого століття.

Серед спеціальних «інструментів» музею фігурують спеціальні друкарські машинки, вироблені з використанням шрифту Брайля, друкарський верстат для книг у шрифті Брайля від 1869 року, вироблений італійцем Якобом Марандіні, першим майстером друкарем в системі Брайля, алфавіт, який використовувався протягом довгого часу для того, щоб і незрячі могли проникнути в таємницю читання. У Музеї зберігаються, також, унікальні підручники з кінця XIX століття, надруковані у Великобританії і Німеччині (алфавітом системи Мун в 1903 і в 1861 році, в системі Клайн, обидві будучи альтернативами до системи Брайля), а також документи пов’язані з історією будівлі, в якій діє музей: акт створення «Притулку для незрячих імені Королеви Єлизавети”, що датується 1909 роком.

Вітрини, в яких виставлені предмети музею, були зроблені самими незрячими у шкільних майстернях. У музеї зберігаються, також, і предмети, які незрячі використовували з давніх часів: воскові цегли, які незрячі використовували для написання текстів, тексти написані на дереві дротяними літерами. У 885 році нашої ери, в Японії розробили систему спілкування для незрячих: вузли привязані на мотузочці, на якому кожній літері відповідає певне число і певна товщина вузлів (відчуваючи комбінації вузлів, незрячим вдалося досить важко, читати), швейцарський термометр для сліпих, набір інструментів для геометрії, зроблений спеціально для використання незрячими, що датується 1910 роком.

Перше, що спадає румунам на думку, коли мова заходить про місто Решіца, це те що Решіца “промислове місто”. Однак тут є багато інших речей, які варто відзначити, коли мова заходить про повітовий центр Караш-Северинського повіту. Я почну з позиції цього міста, на південному заході Румунії, між пагорбами в районі гори Семенік, і поруч трьох озер надзвичайної краси: Валюг, Секу і Трей Апе. Саме місто Решіца перетинає річка Бирзава уздовж головного бульвару, який зєднує дві частини міста: старе і нове місто. “Хребтом” цього населеного пункту були, довгий період часу, металургійна та машинобудівельна промисловості. Однак, в останні роки промисловість міста урізноманітнилася.

У 1872 році, у цьому місті був вироблений перший на території Румунії паровоз (RESICZA-2), який був потім представлений на виставці в 1873 році у Відні. Паровоз був спроектований Йоганом Гасвелом, директором віденського локомотивного заводу. Локомотив був призначений для внутрішнього вантажного транспорту, а справжнє виробництво паровозів починається у Решіці у 1920 році і завершується в 1964 році, коли румунська промисловість переходить на виробництво дизельних та електричних локомотивів. Завдяки успіху в будівництві локомотивів, з 1930 року Румунія не імпортувала ані одного локомотиву. У період 1926-1960 рр. в Румунії було побудовано 1207 паровозів. З них 797 у решіцькому заводі, а 410 на бухарестському “Малакса”. Перші паровози, що їздили територією Румунії були ті маршрутом Бухарест – Джурджу. Тому 3 липня 1972 року у місті Решіца засновано музей паровозів.

Минулого року, з нагоди святкування 140-річчя з дня випуску першого румунського паровозу, виробленого в місті Решіца, у цьому населеному пункті був відкритий найбільший під чистим небом музей паровозів з Європи. Тоді, до локомотиву №230.516, виробленого на решіцькому заводі у 1936 році, був причеплений не менш цінний з історичного погляду королівський потяг. Він був замовлений королем Фердинандом в Мілані. Ці вагони мали забезпечити йому весь комфорт під час його офіційних поїздок. На жаль, король не встиг користуватися ним, оскільки будувати потяг завершили після смерті короля. Натомість, упродовж часу, у вагонах цього потягу подорожували королі Румунії Кароль II, Міхай I, комуністичні лідери Георге Георгіу-Деж і Ніколає Чаушеску, а також іноземні гості, такі як Джеральд Форд, Генрі Кіссінджер, Леонід Брежнєв і Еріх Хонеккер і Тодор Живков. Як вагони Королівського потягу, так і інші вагони зберігаються у їх винятковій формі.

Всього у Музеї паровозів під відкритим небом виставлені 16 локомотивів з різних епох будівництва (14 з яких були вироблені в Решіці) та найцікавіші зразки ремонтно-будівельної техніки минулого століття. Найбільш важливим – це локомотив “Resicza”, перший з трьох паровозів побудованих в Південно-східній Європі між 1872-1873 рр.. Локомотив виставлений на постаменті біля входу в музей. Отже, дорогі друзі, якщо ви побуваєте колись у місті Решіца, не залиште поза вашою увагою цей незвичайний музей, адже навряд чи ще десь вам випаде шанс безпосередньо спостерігати за залізничною технікою.