Category: Подорож

Сібіу. Кожний його куточок є сторінкою історії, кожний будинок має свою історію. Прогулянка старим центром міста допоможе вам зануритися у світ історії і легенд. Вулиці вузенькі. Арочні або квадратні вікна старих будинків свідчать не тільки про розкіш, але і про добрий смак їх власників. Кожний будинок – своєрідний унікум, як що стосується архітектури, так і історичної цінності. Місто зберігає розкіш давніх часів, коли багаті та впливові гільдії домінували в регіональній торгівлі. Подібно Сігішоарі та Брашову, місто Сібіу створює враження німецького міста. Вузькі вулиці з будинками ХVII ст. збігаються в просторні площі, на яких підносяться церкви. Сам принц Чарльз, майбутній король Великобританії, був вражений красою міста.

Особливо Сібіу красивий навесні – у сезон, коли розцвітають каштани і коли місто приймає гостей на різних фестивалях, але й осінь прекрасна. Місто Сібіу, і взагалі, сібіуський повіт містить найбільшу кількість історичних та архітектурних пам’яток Румунії. У 2007 році Сібіу був оголошений Європейською культурною столицею. Захід цей був настільки пам’ятним, що в місті до цих пір продаються сувеніри з відповідною символікою. Так само, щороку на початку літа у місті проходить міжнародний театральний фестиваль, коли прямо на вулицях театральні групи з різних куточків світу виступають з виставами для перехожих – музичними, танцювальними, вогненними, акробатичними шоу. Це, мабуть, найпідхідніший період для знайомства туристів з містом Сібіу.

Сьогодні я пропоную вам поринути у світ одного з найбільш відомих і популярних пам’ятників старого центру – Палацу Брукенталь, якому на днях сповнилося 200 років. Отже, почнемо з історії. Найпрекрасніший художній музей Трансільванії, Палац Брукентал був побудований німецьким губернатором Трансільванії – Самуїлом Брукенталем (1721-1803 рр.) Він був єдиним представником німецької громади Трансільванії, якому вдалось займати важливі посади в австрійській державі і бути одним з фаворитів австрійської імператриці Марії Терезії (1717 – 1780 рр.). Цей палац – прекрасний приклад пізнього віденського бароко, був побудований в 1778 – 1788 рр. на замовлення барона. Похмурна зовнішність цього палацу має невелику схожість з його багатими інтер’єрами і багатою колекцією мистецтва.

Самуель Брукенталь був відомим меценатом і колекціонером творів мистецтва. У своєму заповіті він висловив бажання перетворити палац на загальнодоступний музей, і з 1817-го року колекції Брукенталя відкрилися для широкої публіки. Таким чином, музей в палаці Брукенталь є сьогодні найстарішим музеєм на території Румунії, а також першим музеєм відкритим в Центральній та Східній Європі. Одночасно це є й найбільш обширною колекцією в Трансільванії. Брукенталь зібрав тут багаті колекції картин, антикваріату, монет і рідкісних книг. Палац відкритий як Музей Брукенталь і складається з Художньої галереї Брукенталя (з виділеними експозиціями європейського, румунського і сучасного мистецтва), Бібліотеки Брукенталя, Історичного музею, Музею природної історії, Музею аптечної справи і Музею полювання Августа фон Шпісса.

Художня Галерея була відкрита для публіки в 1817 році, на сім років раніше відкриття національної Галереї в Лондоні. Сьогодні Художня Галерея, яка є одна з найбагатших в Європі, містить більше 450 коштовних картин фламандської і голландської шкіл, приблизно 500 картин, що представляють німецьку і австрійську школи і 200 італійських картин в різних стилях, починаючи з Ренесансу. Румунська колекція містить 1500 картин, в основному намальовані художниками, імена яких є частиною національної спадщини:Теодора Амана, Ніколая Грігореску, Йона Андрєєську, Теодора Палладі, Георге Петрашку, Корнеліу Баби, а також трансільванське мистецтво 18-19 століть. У колекції Художньої галереї близько 1200 картин, у тому числі роботи ван Ейка, Мемлінга, ван Гойена, Йорданса, Снейдерса, Пітера Брейгеля Старшого, Пітера Брейгеля Молодшого, Рубенса, Давіда Тенірса Молодшого, Бассано, Мессіни, Тіциана, Веронезе, Лукаса Кранаха Старшого, а також середньовічне мистецтво Трансільванії.

У музеї також знаходяться коштовні колекції робіт зі срібла знаменитого скульптора XVІ-ого століття Себастьяна Ханна, колекція старовинних фотографій міста Сібіу, колекція ікон, написаних на склі та різні колекції метеликів і рідкісних книг. А у Бібліотеці Брукенталя зберігається близько 300 тисяч екземплярів, у тому числі манускрипти, 442 інкунабули, першодруковані румунські і трансільванські книги. Музей аптечної справи знаходиться в історичній будівлі однієї із старих в Європі аптек, побудованій в 1569 році, і реконструює атмосферу середньовічної аптеки. У колекції музею близько 6 тисяч старовинних медичних інструментів. Музей полювання знаходиться у віллі Августа фон Шпісса, начальника придворного полювання румунського короля Фердинанда I. У колекції зберігаються чисельні мисливські трофеї Шпісса з різних країн, багата колекція зброї, створена також експозиція, присвячена Шпіссу.

Монастир Галата з міста Ясси є жіночим монастирем, побудованим в кінці XVI ст. князем Петром Шкіопулом (Кульгавим) в західній частині міста. Він розташований на пагорбі Мирослава, звідки можна легко милуватися панорамою міста. Церква, оточена стінами, прорізаними бійницями й амбразурами, зі своєю високою дзвіницею біля входу, має вигляд фортеці, часто будучи використана в історії як місце оборони, а іноді як господарська резиденція. Монастир є прикладом волоського впливу на молдовську архітектуру. Монастирський ансамбль був включений до списку історичних пам’яток Ясського повіту у 2015 році і складається з наступних чотирьох будівель: Церква Вознесіння Господа Бога – яка датується 1582-1583 р.; Королівський палац – що датується 1726-1728 рр.; Вежа дзвіниці – яка датується з 1584 року і Оточувальна стіна – 1584 рік.

До зведення нинішнього монастиря, князь Молдови Петро Кульгавий (1574-1577, 1578-1579 і 1583-1591 рр) побудував перший монастир, званий Галата в долині або Нижня Галата. Назва походить від району Галата в Константинополі (нині Стамбул), де проживали молдовські князі, що йшли до турецького султана, аби отримати фірман на панування. Галата – це слово турецького походження, яке можна перекласти на українську мову словом ворота. Влітку 1577 року під час свого першого панування, князь надіслав листа керівникам міста Бістріца, в якому просить їх направити фахівців в галузі будівництва, будучи незадоволений працею молдовських майстрів. Звідси можна зробити висновок, що будівництво монастиря почалося восени 1577 року. Передбачається, що освячення церкви відбулося до 22 лютого 1578 року, однак фундамент був закладений в небезпечному місці, і тому церковні стіни зруйнувалися невдовзі після цього.

Після повалення першої церкви, князь Петро Кульгавий збудував другу церкву на пагорбі неподалік від міста, що домінує долину ріки Ніколіна. Про це згадав і літописець Грігоре Уреке. Оскільки напис на церкві відсутній, нам не відомий період, коли була побудована ця друга церква. З літописів відомо, що будівництво нової церкви, що отримала назву Вознесіння Господа Бога і була відома під назвою Галата з пагорба) почалося в 1583 р. Теж тоді були побудовані й інші чернечі прибудови: келії для ченців, трапезна та приміщення для розміщення гостей. Князь наділив монастир селами і маєтками. У січні 1591 року в церкві Галата, князь Петро Кульгавий таємно одружився на Ірині, яка була матір’ю його сина Штефана, котрий народився в 1584 році. Князю не вдалося завершити будівництво до видалення його з престолу Молдови, залишивши незакінченими настінні розписи та захисну стіну.

Відомо, що у XVII ст., монастир Галата відвідували багато іноземних паломників. Російський чернець Василій Яковлев Гагара описав монастир в 1637 році: На версту від міста розташований монастир Патріарха Єрусалимського, дуже гарна будівля, а коли Патріарх прибуває у Волоську країну, поселяється в цьому монастирі. Кілька років по тому, Патріарх Антіохійський, Макарій III, був присутній на богослужінні в монастирському храмі в якості гостя князя Василя Лупу (1634-1653 рр.). Про цей візит згадав архідиякон Павел Алеппо в своїх записах. У 1735 році, була побудована стіна, що оточує монастир, а через 100 років господар Міхаїл Стурза додав ще один поверх над вежею дзвіницею. Упродовж часу у монастирі працювала школа шовківництва, потім він був перетворений на хоспіс для інвалідів, а з 1923 року на в’язницю. У комуністичний період, між 1961-1971 рр. в монастирі були проведені реставраційні роботи. З цієї нагоди були укріплені стіна, що оточує монастирський ансамбль, вежа-дзвіниця, дві башти церкви, а також дах. Проведені тут археологічні розкопки привели до виявлення кількох могил, з-поміж яких могила Марії Аміралі, дружини Петра Кульгавого, та дочки князя, Деспіни. У 1990 році монастир Галата був знову оголошений жіночим монастирем.

Князь Петро Кульгавий побудував, на дворі монастиря, княжий будинок, де він жив протягом певного часу. Влітку 1591 року він видавав тут документи. Згодом інші князі жили в монастирі Галата та прихистили тут їхні сім’ї під час епідемій, воєн і повстань. Серед тих, хто жив в княжому будинку в Галаті був і Тиміш Хмельницький, син Богдана Хмельницького, який прибув до Галати зі своїм військом на підтримку свого тестя Василя Лупу.

Відомий якістю лижних трас, курорт Стража є місцем повним сюрпризів для мандрівника, який вирішує піднятися на гірський масив Вилкан, на дорозі, що веде з Лупені і досягає висоти 1.440 метрів. Сьогодні запрошуємо Вас провести відпустку на лижах, скориставшись тим, що гори Румунії були покриті товстим шаром снігу.

Курорт користується популярністю серед туристів, як для займання зимовими видами спорту, так і для піших прогулянок або відпочинку протягом цілого року. І це тому що тут турист може знайти все, що він хоче. Наприклад, може займатися екуменічним туризмом. Привабливістю місця є скит Стража, який був освячений в 1991 році. Вхід у скит є унікальним: через тунель завдовжки 50 метрів, на стінах якого намальовані 365 святих церковного календаря. Тунель розділений на дві частини, половина присвячена святим Старого Завіту, а інша половина святим Нового Завіту.

Металевий хрест, побудований гірниками Шахти Лупень і зведений Емілем Пириу у 1996 році, спостерігає за зоною. Подібно до Карайманського хреста, хрест на курорті Стража має 18,6 метрів заввишки і розташований на невеликому пагорбі, неподалік дерев’яного скиту, побудованого в тому ж році. Хрест був побудований в пам’ять про румунських солдатів, жертв Першої світової війни, але й туристів, які втратили життя упродовж часу на гірському масиві Стража. У Страсну п’ятницю там організується хода, під назвою Хресна хода. Тунель цей виник з бажання місцевих жителів і туристів, які хотіли дістатися церкви і в зимовий період, коли сніг досягав значного розміру і доступ до невеличкої дерев’яної церкви ставав майже неможливим. Постійно запалений каганець в цьому тунелі переміщається щодня перед іконою святого, який святкується поточної дати в календарі. Люди цінують цей унікальний тунель святих. Входять туди через великі білі дерев’яні ворота, шукають свій день народження, а потім бачать образ святого дня з православного календаря. Через кілька хвилин згадують про своїх близьких, родичів або друзів, і шукають їх дні народження в християнському календарі.

Існує історія пов’язана з тунелем, скитом та Хрестом Героїв у Стражі. У 1996 році, на турбазі Монтана, саме в день Св. Костянтина і Елени, турист включив світло в одній з кімнат. Електрична лампочка згоріла, а полум’я всередині лампочки відбила на склі хрест. Ця лампочка була розбита одним з туристів, але через два тижні явище повторилося. Лампу можна побачити у церкві, а один з монахів вважає, що явище має прямого зв’язку із тими восьмистами солдатів, загиблих в зоні під час Першої світової війни. Так був побудований Хрест героїв в пам’ять про румунських солдатів, а потім був зведений дерев’яний скит та, пізніше, тунель 365 святих. Кажуть, що з жовтня 1996 року, коли був зведений високий хрест і до цих пір, жоден турист не втратив життя на курорті Стража.

Що стосується катання на лижах, тому що це спокуса зимового сезону, Богдан Блендя, адміністратор турбази на курорті Стража, пояснив, чому варто провести кілька днів відпустки на цьому курорті: Цієї зими, так як і минулої зими, ми чекаємо на туристів з 12 лижними трасами, а це означає 26 км маркованих трас, та з найдовшим лижним схилом в країні – у розмірі 8,1 км. Ця остання лижна траса починається на висоті 1868 м. і спускається до 750 м. над рівнем моря. Ми організуємо лижні гонки, в яких беруть участь і лижники з-за кордону. Були такі роки коли в конкурсах брали участь понад 300 лижників різних вікових категорій, від 3 до 96 років. Присвоюємо Кубок ветеранів літнім особам і Кубок Балу – дітям.

Тутешні траси розміщені у формі віяла. Тому що вони розташовані на північному схилі, товстий шар снігу триває з листопада до квітня. П’ять спусків облаштовані системою освітлення, що дозволяє лижникам використовувати їх до пізньої ночі, а також снігоприбиральними машинами і сніговими гарматами. На території комплексу працює прокат всього необхідного гірськолижного спорядження, і 10 крісельних та бугельних підйомників забезпечують легкий доступ до всіх спусків курорту.

З весни до осені, на курорті Стража туристи можуть займатися їздою на конях, рафтингом, парапланеризмом і походами, під час яких мають можливість відвідати печери, розташовані уздовж Долини ріки Жіу. З-поміж них рекомендуємо Печеру Болі. У регіоні може відвідати замок Хуніадів, дакські фортеці або заповідник зубрів. Прямо на курорті Стража було облаштовано пригодницький парк, де туристи можуть займатися скелелазінням, альпінізмом і парапланеризмом.

Коли дістаються Краю секлерів у Румунії, туристи не можуть бути незачарованими будинками з традиційними воротами і меблями, пофарбованими у веселі і яскраві кольори, красивими керамічними виробами і особливо щасливими обличчями місцевих жителів. Якщо вам пощастить прибути в цей регіон у святковий день, то ви побачити, що секлерам вдалося зберегти багато традицій із давніх часів. Деякі з них пристосовані до наших днів, але навіть і так, їх чарівність залишається незмінною і заворожує око та душу кожного мандрівника. Сьогодні я розповів вам дещо про таємниці традицій і ремесел секлерів – сподіваючись, що мені вдасться викликати вашу зацікавленість так, щоб ви схотіли побачити все власними очима.

Край секлерів – це невелика частина автентичної Трансільванії, історичний регіон Румунії. У повітах Ковасна, Харгіта, а також на території повіту Муреш ви можете зустріти секлерів-угорців. Модернізм дістався багатьох румунських сіл і це можна побачити включно у сфері будівництва, селянські будинки перетворилися, подекуди, на модерністські вілли з бетонними високими парканами і залізними воротами. На щастя, будинку секлерів зберегли свою автентичність. Багато дерев’яних традиційно різьблених воріт з декоративними елементами, успадкованими від прадідів, вітають вас в кожному селі. У селі Варгіш, наприклад, яке колись прославилося своїми теслярськими предметами, є багато традиційних воріт. А у Ковасні живе народний майстер, який займається цим ремеслом вже більше 35 років. Кажуть, що секлерські ворота витримують принаймні три покоління, так добре вони виготовлені. Зазвичай вони мають три стовпи, які підтримуються зверху балкою, на якій будується голуб’ятник. Однак, це не означає, що всі секлерські ворота заселені голуб’ями; голуб’ятник є елементом-символом воріт – птахи уособлюють душі колишніх мешканців будинку. Секлерські ворота передають послання нащадкам. Серед квіткових мотивів – найчастіше число будинку представлене на воротах відповідною кількість вирізьблених у дереві квітів чи фруктів, – а птахи, сонце і місяць знаходять собі місце майже на всіх воротах. На балках воріт вирізьблені рік будівництва та ім’я господаря. Хоча молоді мешканці цього регіону не проявляють зацікавленість щодо цього ремесла, виготовлення секлерських воріт триває від трьох місяців до пів року. Довго, але красива традиція продовжується.

У селі Килнік, у повіті Ковасна, збереглося ще одно стародавнє ремесло: кування яєць. Так, у цьому регіоні не кують тільки коней, але і яйця. Це суто декоративна операція, однак особливої тонкості, і результат просто позбавляє вас дару мови. Для такого ремесла секлерам не потрібен сарай за будинком, а невелика майстерня, з якої не бракує ніж і пінцет, і зрозуміло, крихітні підкови, яких причіплюють до яєчної шкаралупи за допомогою дуже тонкого наконечника свердла. Це вимагає багато терпіння і майстерності, і не в останнє, досвіду. Якщо у вас буде можливість увійти в будинок, оздоблений такими кованими яйцями, ви зрозумієте, чому вони є такими популярними в країні, та за її межами.

Хто не чув про Корундську кераміку? Село Корунд, в Трансільванії, є істинним центром гончарства, відоме своїми керамічними предметами пофарбованими у синьому, червоному або зеленому кольорах. Молоді гончарі виробляють справжні твори мистецтва: каструлі, тарілки, чашки та горщики, яких потім малюють традиційними мотивами дівчата і жінки. Багато секлерських сімей живуть з цього ремесла, якого перетворили на невеликий сімейний бізнес. У секлерському краї не має ярмарки без дерев’яних меблів з ручним розписом в світлих тонах, з традиційними мотивами. Багато будинків – і не тільки в цьому регіоні, але і в Німеччині і Швейцарії – прикрашені цими меблями, які відразу ж стають центром уваги: це скрині приданого, ліжка, шафи, столи зі стільцями. Все виготовляється народними майстрами. І кожен крок має свої секрети, які тільки син успадковує від батька протягом багатьох років учнівства.

Секлери – великі ласуни, тому й солодких делікатесів тут багато. Однією з них є «кюртьош калач». Солодкий божественний аромат традиційного трубчастого калачу, затопленого в подрібнених волоських горіхах, і запеченого над вугіллям на деяких спеціальних дерев’яних роликах, наповнює повітря кожного ярмарку чи фестивалю.

Секлерський фольклор є таким же специфічним як і ремесла регіону. Великодні свята є нагодою показати старі обряди: у Страсну п’ятницю, наприклад, неодружені хлопці охороняють тіло Ісуса вночі Воскресіння. І не будь як, а одягнені в традиційному одязі і озброєні різьбленими дерев’яними рушницями. Існує навіть хореографія зміна варти. Інша традиція, що збереглася з 1931 року – це День тисячі секлерських дівчат, яка, як правило, відзначається щороку 6 липня о селі Шумулеу. У старі часи, фестиваль був нагодою для вступу в шлюб хлопців села, а сьогодні він є моментом радості, збереження і просування секлерських традицій та культурних цінностей. Фестиваль починається з танцю дівчат і хлопців, після чого все село відправляється до франциськанського собору Шумулеу Чук, де відправляється богослужіння. По тому свято продовжується парадом народних костюмів та звичаїв, а вечором ті 1000 секлерських дівчат танцюють навколо багаття. Це чудовий спектакль танцю, музики і місцевих традицій, нагода ознайомитися з секлерськими стравами і ласощами.

Озеро Св. Ана є єдиним вулканічним озером в Румунії. Воно розташоване у гірському масиві Чомату, у повіті Харгіта, на висоті 950 м над рівнем моря, зліва від ріки Олт, недалеко від курорту Тушнад. Попри його красу, визнану на європейському рівні, місцеві жителі розповідають про дивовижне явище, яке відбувається там: вони стверджують, що точно знають коли матимуть місце погодні зміни відповідно до проявів озера.

Отже туристам, які приїжджають сюди, щоб провести день на березі озера Св. Ана, метеорологічних прогнозів не потрібно. Вони можуть користуватися допомогою, яку надає їм вулканічна гора: ті дві тріщини, утворені і горі, які передбачають погоду. Місцеві жителі знають, що якщо еманації з тріщин щипають носа, то це ознака того, що падатиме дощ, а якщо немає, то наступний день буде сонячним і дуже підхідним для піших прогулянок. Явище це має наукове пояснення. У горі ще відбувається пост-вулканічна активність, чутлива до будь-яких змін атмосферного тиску. Коли атмосферний тиск знижується, гази, такі як діоксид вуглецю і сірка, піднімаються на поверхню і заповнюють тріщини різким запахом, ознака того, що приходить дощ.

Озеро з формою майже ідеального кола має площу 22 га, в глибина його складає близько 7 метрів. Озеро не має джерела, рівень води походить від дощів та снігу, яку топиться у весняний період. Озеро відокремлене від торф’яного болота тільки вузьким гребенем. Флора і фауна озера бідні, бо вміст солі є дуже низьким. Вік озера ще не був визначений точно, деякі дослідники оцінили, що останнє виверження відбулося 32.000 років тому. Дослідження показали, що історія озера Св. Ана почалася близько 9.800-8.800 років тому, зі стадії торф’яного болота та неглибокого озера.

Послідував згодом період безперервного накопичення дощової води і підвищення рівня води до максимум 12 метрів, до 700 років тому, коли озеро мало сильний оліготрофний характер. У наші дні, відповідно до вимірів проведених в 2005 році, максимальна глибина озера становить 6,4 м. Відповідно до тих же вимірювань, максимальна товщина осадів становить близько 4 м. Озеро наповнюється виключно від опадів, рівень мінералізації води будучи з цих причин вкрай низьким. Взимку озеро покривається товстим шаром льоду до 1 м. Рівень води не піднімається, і, хоча ніколи і не спадає. Чистота води дуже близька до дистильованої води. Вона має тільки 0,0029 мл мінералів.

Окрім місця відпочинку, куди люди приходять, щоб скупатися і дихати свіжим повітрям, озеро це є місцем паломництва. Люди приходили сюди, щоб помолитися в дерев’яній каплиці біля озера, що датується ще з XII століття. У 1564 році тут була зведена кам’яна каплиця, через її популярність уздовж сімнадцятого і вісімнадцятого століть сюди прибували 30.000-40.000 паломників, які проводили тут кілька днів. Кажуть, що озеро Св. Ана допомагає молодим людям знайти собі пару. Інша легенда свідчить про те, що жінкам, котрі не можуть мати дітей, хоча і дуже бажають цього, паломництво до озера допомагає їм збути цю мрію.

Звідки походить назва озера? В легенді розповідається про те що двоє молодих людей повинні були вступити в шлюб. Дівчина, на ім’я Ана, яка повинна була стати дружиною, не хотіла цього, тому що батьки змусили її вийти заміж за багатого хлопця, який був досить грубим у поведінці. У шлюбну ніч, наречена втекла і кинулася в озеро, її бездиханне тіло не будучи знайдено до сьогодення. Через це озеро носить ім’я тієї дівчини. Щороку, у день Св. Ани, озеро освячується митрополитом.

Інша легенда розповідає про те, що колись в цих місцях жили два тирани, які були братами. Один володів фортецею на горі Пучосул, а інший, фортецю, розташовану на місці нинішнього озера. Брат, який володів піком Пучосул мав прекрасну бричку, виграну в азартних іграх, що викликало заздрість його брата, який поставив парі, що на наступний день він матиме красивішу бричку. Аби виграти парі, тиран наказав запрягти до його брички вісім найкрасивіших дівчат. Тому що його бричка було дуже важкою, дівчата не могли зрушити її з місця, що дуже розлютило тирана, який почав бити їх батогом. Одна з дівчат, на ім’я Ана, прокляла підлого тирана. Прокляття в мить сповнилося: почалася страшна буря, із блискавками й громами, землетрусом, і фортеця разом з її тираном були спалені вогнем. Замість неї з’явилося тихе блакитне озеро, яке тутешні мешканці назвали озером Св. Анни.

Серед тисячі карпатських печер, мало хто з них мав настільки багате на події минуле як печера Муєрілор з Бая-де-Ф’єр. Розташована вона в дикому місці і має декілька входів. Один з них пропонує відмінну точку спостереження на Південну рівнину, а інший відкривається до густих лісів гори Паринг. Печера Муєрілор була природною фортецею, точкою опору для жителів навколишніх поселень уздовж бурхливої історії. Вона була вирізана в мезозойських вапняках на південній околиці гори Паринг, річкою Галбенул.

На півночі Румунії знаходиться один з найбільш мальовничих і барвистих регіонів нашої країни. Це Мараморощина, край давньої народної цивілізації, традиції якої збереглися майже в первинній формі до наших днів. Особливо, серед елементів цього духовного надбання, всюди присутнім є мистецтво різьблення по дереву, яке гармонійно переплітає потребу з любов’ю до красивого. Це поєднання особливо помітне на монументальних вирізьблених в дереві воротах, на предметах побутового вжитку або навіть у випадку більш комплексних робіт, такими якими є наприклад водяні млини. Проте, у першу чергу, слід відзначити дерев’яні церкви, які є важливими духовними осередками та унікальними архітектурними пам’ятками зі своїми специфічними елементами та високими баштами, що підносяться до неба. Більшість цих церков є історичними і архітектурними пам’ятниками і були занесені до надбання ЮНЕСКО.

Адміністративний центр повіту Марамуреш – місто Бая-Маре -, згадується в документах ще в XII столітті. Подібно іншим міським поселенням Трансільванії, місто Бая-Маре є символом співжиття кількох етнічних громад, угорці, сакси і румуни залишили свої сліди, особливо на релігійних і адміністративних будівлях. Ознаки довгої історії міста, що відзначають різні періоди, віднаходимо сьогодні в більш-менш деградованому стані. Відновлення деяких з них вимагає включення до проекту, який передбачає й забезпечення сучасного вигляду для старої будівлі і включення її до повсякденного життя міста. Таким є приклад Головної площі міста Бая Маре, де височіє вежа Святого Штефана. Тут, на цій площі розташовані Вежа Св. Штефана (пам’ятник ХV ст.), фундаменти готичної церкви, що датується 1347 роком), Римсько-католицька церква «Свята Трійця» колишнього монастиря єзуїтів XVIII ст. і Будинок Дегенфельд, що складається з групи будівель, побудованих між XVI-XVII ст.

Вежа Св. Штефана є вежею-дзвіницею колишньої церкви «Святого короля Штефана» в центрі міста. Хоча вежа була побудована в кінці XV століття, церква була давнішою, будівництво почавшись в кінці XIV ст. Вежа, зведена з масивного каменю, була побудована з ініціативи князя Трансільванії Янку Хунедоарського (Хуньяді). Будівництво почалося в 1446 році, але було завершено тільки в 1468 році, під час правління сина угорського короля Маттіаша Корвінула, сина Янку Хунедоарського. У 1847 році церква «Св. Штефана була демонтована при збереженні тільки вежі, і недавній проект з відновлення центральної площі міста або Площі баямарської фортеці мав на увазі саме відновлення пам’яті найважливішої церкви – церкви Св. Штефана – пов’язаної з періодом, коли Бая Маре називалося Рівулус Домінарум в XIV столітті. Архітектор Штефан Пашкуч, який розробив проект з реабілітації площі розповідає: Мета цього проекту полягає у відновленні у пам’яті міста найважливішої будівлі міста, Собору Св. Штефана, який пов’язаний зі Вежею Св. Штефана. Обидві будівлі датуються ще періодом коли місто Бая Маре називалося Рівулус Домінарум. Проект спрямований на перетворення центральної площі на міський простір із переважно культурним призначенням. Я думаю, що ця мета була досягнута. Площа має зараз нове обличчя. Це місце натхнення і зустрічі. Вона схожа на сцену, яка сама по собі генерує культурні заходи. Теж там на площі були виявлені археологами руїни інших двох церков Св. Екатерини і Св. Марка. На площі 4000 квадратних метрів розміщені п’ять церков, двоє з яких збереглися цілісно – Св.Микола і Свята Трійця – і троє в руїнах.

Під час модернізації площі і Вежи Св. Штефана були додані нові елементи, але розроблені таким чином, щоб середньовічний вигляд ансамбля не постраждав занадто багато. Про які саме елементи йде мова, дізнаємося від архітектора Штефана Пашкуча: У вежу туристи не могли підніматися. Туди не було доступу для туристів. Були тільки круті сходи, специфічні для середньовічних веж, куди піднімався дзвонар. Вежа була перероблена і сьогодні туристи можуть піднятися вгору. Нам вдалося відновити і старий годинник 300-річної давності. Він датується, насправді, 1670 роком, а в Європі є три подібного роду годинники. Він був відновлений голландською компанією і зараз він працює як слід. Наша мета полягала в тому, щоб цей проект був зроблений для громадян і туристів, все аби баямарська центральна площа стала відвідуваним громадським простором. Ми вважаємо, що досягли нашої мети.

Не тільки туристи були вражені новим виглядом Центральної площі міста Бая-Маре, а й закордонні експерти. Проект належав до тих 355 номінованих проектів з усієї Європи на премію ЄС з Сучасної архітектури Міс ван дер Рое.

Названий «Маленьким Римом», місто Блаж (центральна Румунія) має своє визнане місце в усвідомленні латинського коріння мови і культури трансільванських румунів. Тут була відкрита перша державна школа з викладанням румунською мовою в Трансільванії і теж тут розвинулася Трансільванська школа, знаменита група румунських інтелектуалів, які виступали за звільнення румунів Трансільванії. На додаток до Трансільванської школи, інше культурне товариство трансільванських румунів, а саме АСТРА тісно пов’язане з містом Блаж.

Сучасний Палац культури був побудований саме для цього товариства, в історичному центрі міста, прямо на місці, де колись знаходився будинок ученого Тімотея Чіпаріу, розповідає Чіпріан Вестеміян, директор Центру туристичного просування міста Блаж: Він був спроектований на початку 1930-х років за проектом бухарестського архітектора Віктора Шмігельського, сина художника Октавіана Шмігельського. У будинку мали проводитися культурні заходи, ініційовані культурною асоціацією Астра. Наріжний камінь був закладений в 1930 році, але офіційне відкриття відбулося лише 19 вересня 1936 року з нагоди 75-річчя Асоціації. З цієї нагоди, на урочистому заході були присутні тодішній прем’єр-міністр і члени уряду, король Кароль II і його син, майбутній король Міхай І. У палаці організовували різні культурні заходи протягом міжвоєнного періоду. Між 1936 – 1963 рр, на першому поверсі діяв Музей історії та етнографії. Теж тут знаходилася Міська бібліотека і навіть радіофонічний центр. У 1948 році, будівля стала власністю держави і назвали її Народним Атенеумом «Хоря, Клошка і Крішан». У 1992 році, уряд повернув Палац культури Греко-католицькій митрополії.

У 1995 році потужна пожежа знищила більшу частину будівлі, вистояли тільки зовнішні стіни і певна частина кімнат на 1-му поверсі. Після того як Мерія міста Блаж придбала Культурний Палац від Греко-католицької митрополії, почався ремонтний процес у 2013 році на основі проекту, що дотримується оригінальної архітектури будівлі. Чіпріан Вестеміян: Архітектор хотів, перш за все, зберегти первісну форму будівлі. Але, на жаль, це було не зовсім можливим тому що, зовнішні стіни були дуже слабкими через пожежу і не могли підтримувати нову структуру. Тоді були побудовані чотири нових структур. Насправді, це чотири нові колони, що підтримують стелю, яка, у свою чергу є дуже цікавою, бо вона має скляну частину, щоб забезпечити природне освітлення. Зали були розроблені таким чином, щоб у них можна було організувати бали, театральні або оперетні вистави. Це багатофункціональний простір. Приміщення на другому поверсі призначені для розміщення офісів і були повністю відновлені. Були створені нові зали для акторів і артистів.

Відновлення було настільки успішним, що недавно Палац культури в Блажі отримав премію ЄС з культурної спадщини: 5 квітня цього року, Європейська комісія та Фонд Наша Європа (Europa Nostra) оголосили переможців Премії ЄС з культурної спадщини в 2017 році. Ми пишаємося тим, що ми отримали найвищу нагороду в Європі в категорії збереження спадщини, і це за допомогою архітектора Влада Себастьяна Русу, який курирував реставрацію палацу культури в місті Блаж. Журі визнало якість проекту, зазначивши, що Управління м. Блаж успішно впоралося з мінімальним втручанням, щоб підкреслити втрачену архітектуру зруйнованої історичної будівлі тільки додавши певні структури і основні структурні елементи. Без знесення вдалося успішно використати існуючі залишки спадщини.

Ця нагорода вже принесла відчутні переваги шляхом просування Палацу культури з м. Блаж як культурного призначення. Кількість туристів в Маленькому Римі значно зросла.

Унікальний дорогоцінний камінь у спадщині Румунії – комплекс Манасія був відкритий для широкої публіки і став першим історичним пам’ятником Категорії А, тобто національної важливості, повністю відреставрований у повіті Яломіца (південь). До маєтку входять боярський особняк, два гектари парку та винний льох. Історія маєтку сягає своїм корінням початку XVII століття, і розташований він всього в 50 кілометрах від Бухареста, в однойменному населеному пункті. З повагою до багатого історичного значення місця, група архітекторів і декораторів, під керівництвом нинішніх власників Аріадни Льовендаль (онуки художника Джордже Льовендаля) та її чоловіка, дала нове життя маєтку.

Історія першої шляхетської родини Кантакузіно, про що свідчать історичні документи, яка обдарувала життям це місце, починається в 1650 році і триває понад 100 років. Після цього періоду, в 1775 році, маєток був придбаний князем Александром Воде Іпсіланті, близьким родичем сім’ї Кантакузіно. У 1839 році князь Волощини і Молдови, ставить крапку першому розділу цієї історії, коли продає його князю Єфрему Обреновичу. Другий розділ цієї історії стосується періоду управління цим маєтком сім’єю Обренович і суперечливого роману кохання між принцом Александром Іоаном Кузою та Марією Обренович, невісткою принца Єфрема. Сім’я Обренович на чолі з князем Єфремом вносить значний вклад в розвиток маєтку і зводить в 1842 році церкву «Вознесіння Господнє», що до нині видніється на сонячному пагорбі Берегану, будучи включена до списку історичних пам’яток Румунії.

Сім’я Обренович збільшується після одруження Мілоша, сина князя, з Марією, дочкою Костіна Катарджіу. Марія стає коханкою Александра Іоана Кузи і народжує йому двоє синів: Александра (Саша) і Димитрія. Обидва вони були усиновлені пані Еленою Куза, дружиною Алескандра Іоана Кузи. Кілька років по тому, в 1854 році, Марія народжує Мілошу першого спадкоємця, Мілана Обреновича, який пізніше стає королем Сербії. Всього через два роки після народження свого онука Мілана, князь Єфрем Обренович помер і був похований в нефі церкви «Вознесіння Господнє». Спадкоємці Єфрема Обреновича завершують, так би мовити, другий розділ історії про маєток Манасія, коли вони продають його колишньому міністру закордонних справ Болгарії Іону Хаджаноффу, який буде жити тут зі своєю дружиною, француженкою Марі-Клер Хаджанофф та їхнім сином Миколою.

Село Манасія зазнало процвітаючого періоду своєї еволюції під час проживання в ньому сім’я Хаджанофф. Протягом 69 років, в селі Манасія, скільки прожили там Іон Хаджанофф і його син, Микола, вони звели там парафіяльну церкву, сільську школу, пам’ятник героям, культурний будинок, будинок ратуши, постоялий двір і садибу. Вражаючий особняк був зведений в 1900 році в стилі еклектики з елементами Арт Нуво, що пізніше було перейменовано на особняк Хаджанофф. Через 14 років після зведення особняка, Іон Хаджанофф збудував цегляний завод і виробленими на ньому цеглами будує винний льох. Після смерті Іона Хаджаноффа в 1919 році, завод стає власністю його сина Миколи. Після Другої світової війни, сімейні властивості сім’ї Хаджанофф були конфісковані комуністичним режимом. Таким чином, закінчується важливий історичний період для громади населеного пункту Манасія. Після націоналізації, особняк був перетворений на дитячий сад. Він був придбаний в 2006 році внучкою барона Джорджа Льовендаля, Аріадною, яка після семи років кропіткої реставрації та витрачення понад одного мільйона євро, дала нове обличчя цьому історичному пам’ятнику, що відкрив свої ворота для широкої публіки в грудні 2013 року.

Всі приміщення цього особняка отримали, в результаті відновлення і реабілітації, непередбаченого значення, специфічного довоєнному періоду, що наділяють своєрідною чарівністю цей особняк, і були необхідними втручаннями з метою підкреслення оригінальної архітектури. Щедре природне світло, прикраси, а також багата колекція картин, що належать Джорджу Льовендалю, відтворюють аристократичну атмосферу епохи і гармонійно поєднуються з меблями і сучасними технічними засобами.

Отже, дорогі друзі, всього у 60 км. від Бухареста, по старій дорозі до румунського чорноморського узбережжя, можете зупинитися в селі Манасія, живому доказі того, що історію пишуть не тільки на папері.

У Банатському регіоні, на місці колишніх болотних угідь, що стояли там до VIII століття, відкривається перед нашими очима живий оазис: Природний заповідник Саткінез, відомий як дельта Банатського краю. Болота Саткінез розташовані, з геомормологічного погляду, між трьома рівнинами з різними морфологічними характеристиками: Тіміш, Вінга та Жімболія, будучи локалізовані в гідрографічному басейні Тіміш-Бега, на відстані 25 км від міста Тімішоара. Прихований рай займає площу близько 72 га, однак недавно за європейські кошти ця територія була розширена для відновлення і збереження водно-болотних угідь.

Насправді, природний заповідник є набагато більшим, досягаючи десь близько 2.000 гектарів, якщо включити до власного заповідника і 4 озера. Заснований в 1942 році орнітологом Діонісіє Лінця, Природний заповідник Саткінез є більше орнітологічним заповідником, раєм птахів. Ми знаходимо тут близько 40% видів птахів, що водяться на території Румунії. Заповідник Саткінез є місцем гніздування більш ніж 130 видів перелітних птахів, подібних до тих, що зустрічаються в дельті Дунаю, чайок, пастушкових, чапель або качок. Пишна рослинність (очерет, верби, дикі троянди) створюють сприятливе середовище для розмноження птахів, але не тільки. На території заповідника водяться сарни, дикі кабани або лисиці. Ландшафт чудовий. Можна побачити поєднання рослинності із оазисами води, пейзаж будучи доповнений красивими квітковими полями і дикими трояндами.

На території заповідника охороняються тварини і рослинність, а рибальство, мисливство та вирубка лісу заборонені. Назва заповідника походить від назви найближчого населеного пункту, що має довгу історію. Вважається, що «кінез» походить від слова «князь», тому що звідси походив Павел Китаєць (Кініжі), граф Тімішоари, жах турків. В легенді кажуть, що він був страшної жорстокості і дивовижної сили, що лякала ворогів. Кажуть, що після запеклого бою, Павел Кініжі (Китаєць) повечеряв на столі, створеного з трупів турецьких воїнів. Павел був названий графом Тімішоари в 1478 році угорським королем Матіашом Корвіном, тому що він був одним з найхоробріших воїнів того часу. У 1479 році, Павел Китаєць кинувся на допомогу Штефану Баторі біля Алба-Юлія і зумів перемогти військо Мехмеда Завойовника. Літописці говорять, що на полі бою залишилося понад 30 тисяч трупів турків. Тепер тільки легенди нагадують про відважного губернатора. В Угорщині, однак, Павел Китаєць добре відомий. Він помер в 1494 році, вбитий не турками, але через хворобу. Тіло було перевезено в Нодьважонь і був він похований в монастирі, який сам збудував. Його меч, сорочка і шолом зберігаються в Угорському національному музей в Будапешті.

Серед охоронюваних видів птахів гніздяться тут шилодзьобка (Recurvirostra avosetta), маленька чапля (Egretta garzetta), велика чапля (Egretta alba), кулик-довгоногий (Himantopus Himantopus), сіра чапля (Ardea cinerea), жовта чапля (Ardeola ralloides), карликова чапля (Ixobrychus minutus), червона чапля (Ardea purpurea), нічна чапля (Nycticorax Nycticorax), тощо.

Пишна рослинність на території заповідника є відмінним камуфляжем для гніздування і вилуплення пташенят. Крихінті острівця посеред озер оточені смугами тростини. Верби і дикі квіти, особливо дикі троянди доповнюють чудовий дикий пейзаж. Період коли можна спостерігати за птахами в заповіднику є з 15 квітня по 15 вересня, але під час більш м’яких зим стається так, що залишається по одній особині перелітних птахів в заповіднику. Крім того, знаходимо ми тут 93 види водних і болотних рослин, 10 рослинних асоціацій, 875 видів комах.

Цей заповідник був оголошений територією, що охороняється в 1999 році, і включено до Проекту LIFE NATURA, ставши однією з охоронюваних території Natura 2000. Зараз заповідник належить Тімішоарському Музею Банату. Через велику кількість птахів, високий біологічний потенціал, наявність оселища з різними екологічними нішами, заповідник вважається унікумом. У Саткінез є інформаційний центр, де туристи можуть отримати інформацію про орнітологічну та екологічну вартість цього заповідника.

Туристи, які прямують до Національного парку Ретезат, найбільшого заповідника в нашій країні, не повинні пропустити красивий історичний об’єкт, який недавно був врятований від руйнування. На шляху до гір Ретезат, в селі Селашу де Сус, розташована цікава історична пам’ятка, стіни якої збереглися до наших днів. Йдеться про фортецю Мелеєшть, яка, після того, як була реконструйована за європейські гроші, стала однією з найважливіших туристичних пам’яток Краю Хацегу.

Вздовж підошви гір Ретезат простягається історичний регіон, відомий у народі під назвою Край Хацегу, розташований в однойменному басейні. Тут, у відносно невеликому районі, тісняться кілька історичних пам’яток, що стали упродовж часу культурними орієнтирами, навіть легендарними. Руїни колишньої столиці даків Сармізегетуза знаходяться тут. Поруч розташована знаменита місцевість Денсуш, чия церква досі зачаровує туристів як красою, так і дивною формою. Руїни іншого замку краю Хацегу, здається, були джерелом натхнення для замку Кольц, місце, де розгортається дія роману Замок в Карпатах Жюля Верна.

Фортеця Мелеєшть розташована на землі, що раніше належала князівському роду Серечін. Зі старої фортеці збереглися до сьогоднішнього дня одна башта і частина корпусу. Нещодавно відреставровані, ці елементи намагаються проілюструвати велич і важливість старої фортеці. Про ті часи зараз розповість Сорін Тінку, директор Музею археології, історії та етнографії Хунедоара: Хоча й була документально засвідчена відносно пізно в XVII ст., фортеця є давнішою. Перші будівлі в цьому ансамблі укріплень датуються, по суті, кінцем XIV століття. Тоді була побудована башта. Навколо цієї башти, фортеця розвивалася поступово протягом декількох століть, ставши справжнім дворянським особняком. Про давність фортеці свідчать археологічні розкопки, які показали ці зусилля князів посилити укріплення, але водночас, виявили і бажання власників жити в комфорті. Про це свідчать, перш за все плитки печей, які були розміщені в житлових приміщеннях.

На жаль, ці приміщення не збереглися до наших днів. Тільки одній башті вдалося вистояти в часі. Вона має прямокутну основу і спочатку мала три поверхи, заввишки 11 метрів. Пізніше вона була підвищена має зараз 15 метрів заввишки. Про це розповість історик Сорін Тінку: Що стосується товщини стін, то вона є доказом економічної ситуації тутешніх князів. Стіни мали товщину одного метра і 90 сантиметрів біля основи, і звужувалися вгору до 1 метра і 30 сантиметрів. Поверхи були зроблені з дерев’яних балок, а перший поверх не мав вікон, що наводить на думку, що він був використаний як льох. Протягом XV століття було побудоване приміщення круглої форми і діаметром 22 м і висотою 8 метрів, які спочатку мала зубчасті стіни. Пізніше воно було підвищено і бійниці були замуровані.

Фортеця належала родині Серечін до XVII століття, коли після смерті Штефана Серечіна з’являється ще одна сім’я. У цьому контексті суперечки між родичами або сім’ями були складені, по суті, і перші документи щодо фортеці. Вони датуються 1613 роком, коли після зникнення чоловічого нащадка сім’ї Серечін, замок був подарований принцом Трансільванії Габрієлем Бетленом іншій шляхетній сім’ї. Знищення фортифікації відбулося у XVIII столітті під час зіткнень між групою місцевих повстанців і австрійськими військами. Від тоді фортеця перебувала у запустілому стані, її деградація прискорюється в результаті використання каменю, з якого була вона побудована, в якості сировини для зведення або укріплення навколишніх будинків. Кілька років тому почалися ремонтно-реставраційні роботи тих частин фортеці, яким вдалося вистояти в часі.

Сьогодні вежа і стіни, що оточують її, створюють враження кріпосного муру, призначеного захистити околиці. Всередині була зроблена спроба реконструкції середньовічного інтер’єру, але без специфічних предметів тому періоду. Вони виставлені в інших музеях в Хунедоарі, як ми дізнаємося теж від Соріна Тінку: Для археолога, ці об’єкти є дуже важливими щодо датування певних подій або будівель, але і для відтворення способу життя у добу Середньовіччя. Заклопотаність власників фортеці щодо їх власного комфорту ілюструється цими кахельними плитками. Але вони не є особливими виявленнями. Були, також, виявлені й глиняний посуд та монети. Практично, всі ці елементи призводять до відтворювання моментів еволюції і руйнування фортифікації.

У башті виставлені численні експонати, зброя, обладунки, одяг, меблі та прапори, у спробі відтворити атмосферу минулих часів. У верхній частині цієї башти було влаштовано оглядовий майданчик для туристів. Звідси вони можуть бачити широкі і красиві панорами на Край Хацегу за допомогою телескопа значних розмірів.

Чоловічий монастир Чолану був документально засвідчений в XVI столітті. Він має дві прекрасні церкви, розташовані приблизно в 100 метрах одна від іншої і Музей ікон, намальованих Георге Таттареску (1886 г.), одягу і предметів релігійного культу. Традиція свідчить про те, що монастир був заснований в 1589 році княгинею Нягою, дружиною князя Міхні Турчітула (1564-1601 рр.).

Церква в долині була побудована за підтримки єпископа Цезаря Бузеуського в 1828 році і присвячена св. Георгію. Назва монастиря Чолану (укр. мовою Кости) походить, за словами мешканців, від кісток пустельників, що були виявлені на галявині. За традицією, після потрапляння Константинополя в руки турків в 1453 році, велике число ченців з Балканського півострова знайшли притулок у Волощині. У 1600 році князь Міхай Хоробрий, по дорозі до Неєнь, зупинився тут і молився в церкві Святого Георгія. Нижче, в напрямок до населеного пункту Мегура, знаходиться криниця Міхая Хороброго. Кажуть, що тут зупинився Міхай Хоробрий, щоб відпочити з його військом.

Слід зазначити, що Монастир Чолану не припиняв своєї діяльності ані під час господаря Александра Йоана Кузи (1840 р.), ані під час комуністичного періоду, хоча кількість ченців зменшилася. Згідно з легендою, у цьому монастирі знайшли притулок кілька ченців біженців, що ховалися від турків, в кінці ХУ століття. Під час нападу турецького війська княгиня Няга зі своїми п’ятьма дітьми прихистилися у цих ченців. Один з дітей помер, і, цілком ймовірно, що він був похований праворуч старої церкви, яка спочатку не мала веж, ані притвору. У народі кажуть, що у пам’ять про померлу дитину княгині, ченці збудували невелику церкву, оточену стіною, подібно фортеці, руїни якої ще витримали аж до ХУІІІ століття. Упродовж часу, церква була відновлена у 1764 та 1854 роках.

У дворі монастиря, де розташовані дві церкви, знаходяться і дві криниці, чиї куполи були розписані відомими художниками Бузеуської школи. Певну частину будівель нинішнього абатства було побудовано на початку ХХ століття. У монастирському комплексі знаходиться ще музей, де можна милуватися релігійними предметами, там зберігаються чимало з ікон, намальованих художником Таттареску, онуком Ніколая Теодореску Пітарул, який був керівником Бузеуської школи живопису, в середині XIX століття. Зберігається тут ще візантійська ікона, здійснена на Афонській горі, на якій зображений Св. Георгій, копія з 1925 року ікони Діви Марії з немовлям, оригінал якої зберігається у молдовському монастирі Делгеуць, та 100 ікон, написаних на дереві в ХІХ столітті. Книжковий фонд бібліотеки монастиря нараховує 1530 книг, близько 40 рукописів, що датуються XVI і XVII століттями, багато друкованих томів з XVIII століття, з-поміж яких примірник Четвероєвангеліє Коресі та Панахида, що належала Беняміну Костаке з часів коли він був єпископом Роману.

Монастир є не тільки важливим місцем поклоніння, а й справжнім туристичним атракціоном. Розташований в самому серці лісу, монастир тісно пов’язаний із скульптурним табором з населеного пункту Мегура і ті, хто прибуває сюди, захоплюються красою цих країв. Хоча в монастирі немає місць для поселення туристів, у важливі святкові дні, тисячі вірян прибувають сюди, аби взяти участь у богослужіннях.

Відправимося сьогодні на захід Румунії, до села розташованого всього в 35 км від міста Клуж-Напока. Це село стало відомим особливо від коли тут проводиться один з найважливіших фестивалів електронної музики у світі Electric Castle. Село називається Бонціда невелике і затишне, а прогулянка по його вулицях може бути цікавою подорожжю в часі. Село має прекрасні церкви, одна з яких датується XIII століттям. Але архітектурною перлиною і місцем проведення найцікавіших заходів, в тому числі фестивалю електронної музики, є замок Банффі.

Вважаючись колись трансільванським Версальєм, замок Банффі в Бонціді був побудований в послідовних етапах, починаючи з XVI століття, отримавши фінальної форми в XIX столітті. Найбільш яскравими стилістичними періодами були ренесанс і бароко. На цьому місці, в XIV столітті знаходилася дворянська садиба, а зведення замку почалося в 1437 році, коли барон Банффі отримав дозвіл від короля Альберта побудувати замок, якого було довершено аж 1543 року. У період комунізму замок мав різні призначення, будучи колгоспом або дитячою лікарнею. У 1963 році, в замку була знята кінострічка Ліс повішених режисера Лівіу Чулея. На жаль, під час зйомок сценографи підпалили одну з будівель, а збитки були величезними. У 1990 році замок було оголошено історичним пам’ятником, але не було знайдено коштів для його відновлення. Тільки у 1998 році Міністерство культури Румунії, разом з Британською Радою звернулися з ініціативою до Інституту охорони історичних будівель у Великобританії, стати партнером, разом з Організацією з питань реставрації історичних пам’яток Transylvania Trust, у проекті, спрямованому на відродження традиційних будівельних ремесел. У 2001 році замку Банффі пощастило, оскільки він фігурував на списку 100 найбільш зруйнованих архітектурних об’єктів світу. Одна за однією були відновлені кухня, башта, що входила до оборонної структури замку, потім будівля Міклоша, а також дах. З 80 статуй, які колись прикрашали сад, залишилися тільки декілька, 21 знаходяться в Клузькому історичному музеї, лише дві з них залишилися при вході в замок – Геліос та Кадмос. Парк, який оточує замок простягається на площі в 70 гектарів. Спочатку його улаштовано в стилі бароко, з прямими алеями, сьогодні виглядає на романтичний англійський сад. З 2002 року, в замку Банффі, в останні вихідні серпня, проходять Дні культури, в ході яких відбуваються конкурси малювання, вистави лялькового театру, концерти симфонічної, джаз та рок музики, паради і змагання кінного спорту, що пригадують про минулі часи замку.

Реставраційні роботи були зроблені під патронажем принца Уельського Чарльза, який відвідав його кілька разів під час реставрації, і були удостоєні призом Europa Nostra від Європейського Союзу. Більше про це розповість Тімея Беркі, директор програм фонду Transylvania Trust, що займається реабілітацією пам’ятника: Цей замок, історичний пам’ятник, можливо, найкраще відомий румунським туристам як руїна, як і більшість покинутих і забутих замків після зміни режиму в кінці XX століття. Однак, це історичний пам’ятник відкритий для відвідувачів. Люди не знають, що вони можуть приходити щодня до замку. Квиток символічний – 3 леї. Тут вони можуть прочитати інформацію на трьох мовах про історію пам’ятника і сім’ю Банффі, якій належить замок.

Фонд Transylvania Trust є тим, хто управляє замком протягом більше 15 років. Це дуже важливий історичний пам’ятник і найбільший замок в Трансільванії, каже Тімея Беркі, директор програм фонду: Проте, останній мешканець замку, граф Міклош Банффі був видатною культурною особистістю, письменником, автором Трансільванської трилогії, книги про аристократію Трансільванії і Угорщини, початку XX століття. Ця книга була перекладена дочкою графа, Каталін Банффі на англійську мову. Таким чином, вона дісталася бібліотек багатьох людей, особливо за кордоном, і сьогодні наш поріг переступають туристи, які шукають саме ті місця, описані в трилогії. На щастя, в кінці минулого року, Маріусу Табаку, директору Клузької філармонії, вдалося завершити переклад на румунську мову. Зараз ми з нетерпінням чекаємо на появу цієї книги румунською мовою. Таким чином, туристи в країні зможуть прочитати роман, а потім зможуть прибувати і насолоджуватися цим місцем.

Чимало заходів пройшли в замку Банффі, продовжує Тімея Беркі: З самого початку, коли ми почали реставраційний проект, ми подумали, як не дивно у ті часи, в 2000 році, використовувати приміщення, в яких проходили реставраційні роботи. Таким чином, ми почали організовувати Дні замку Банффі, в кінці серпня. Вони стали важливою традицією як в житті села Бонціда, так і Клузького повіту. Потім, ми зв’язалися із школами в регіоні і організували День спадщини для дітей. У квітні і вересні організуємо Дні відкритих дверей замку з нагоди дня історичних пам’яток або Дня Європейської Спадщини. Протягом 15 років, нас контактували, також, інші організації, які прибули сюди з власними заходами. Наприклад, у замку організовуються різні конференції, семінари та літні табори. Протягом декількох років, Міжнародний кінофестиваль Трансільванія організовує різні покази фільму в замку. І, нарешті, проводимо фестиваль Electric Castle, важливий фестиваль електронної музики. Це прославило нас по всій Європі і навіть по всьому світу. Важливими є й Реставраційні табори, що відбуваються тут. Вони є частиною освітньої програми нашого фонду. За цю програму, в 2008 році ми отримали нагороду Наша Європа.

Найважливішим проектом Фонду є відновлення замку. Це здійснюється за рахунок активної участі добровольців під час реставраційних таборів. Відновлення колишньої кухні замку було закінчено. Тут працює культурна кав’ярня. Таким чином, туристи, які приїжджають в село Бонціда, можуть випити каву маючи доступ до публікацій Фонду про історію замку, а також про організовані тут програми.

Настав Великдень! Особливим символом цього свята є писанка. Коли приходить весна в буковинський край, пробуджується і воскресає природа, відроджується життя і надходять Великодні свята, збираються люди у своїх оселях біля печей і беруться за давнє ремесло – розписування писанок. До XIII століття писанки були відомі в всій Європі та Західній Азії. Сьогодні писанкарство збереглося і розвивається завдяки майстрам старшого покоління.

Буковина, розташована на півночі Румунії. Вона завжди приваблювала туристів своїми особливими принадами. Тамтешні краєвиди натхнули багато поетів та письменників, унікальні буковинські церкви були зведені великими молдовськими господарями, а напередодні свят народні костюми забарвлювали й забарвлюють досі сільську атмосферу. Це регіон, де кожний турист може пережити новий цікавий досвід. Кожен може знайти щось цікавого для себе, особливо тепер, під час пасхальних свят.

Відомими осередками писанкарства в Буковині є Бродина, Улма, Сучевіца, Молдовіца, Чокенешть, однак майже у кожному буковинському селі є своєрідний Музей писанок, а писанки продаються на ярмарках та художніх салонах. Ми радимо обов’язково відвідати своєрідний Музей писанок. Це приватний музей народної майстрині Лучії Кондрі, в гірському селі Молдовіца, в якому виставлені 5.000 її писанок. Протягом життя вона розписала понад 10.000 писанок і має індивідуальний підхід до кожного туриста, незалежно від того, з якого куточку континенту він походить. Про бельгійців, наприклад, вона каже, що їх вишивка і в’язані вироби подібні до румунських. Тому писанки для бельгійців будуть обов’язково з мережива. Лучія Кондря упродовж 15 років взяла участь у 90 міжнародних виставках, а кожна зроблена нею писанка є справжнім шедевром. Вона має 6 різних методів творення писанок і кожне яйце є унікальним. Оригінальний орнамент писанок, не тільки чарує своєю вишуканістю, мініатюрністю, гармонією колориту, він несе прадавні символи світосприймання і природи, єднає з традицією минулого. Сам звичай писанок має витоки з символічного значення яйця, яке майже у всіх народів світу вважалося джерелом життя, символом зародження життя, символом сонця. Безліч легенд і міфів народів світу пов’язані з культом яйця.

Неподалік села Молдовіца, розташоване інше буковинське село, що славиться своїми народними майстрами з розпису писанок – Чокенешть. Там щороку, напередодні Великодня, проходить фестиваль присвячений писанкарству. Цього року, у перший тиждень квітня, на XI-му Національному фестивалі писанок взяли участь понад 100 народних майстрів зі всіх куточків країни. До програми заходів увійшли майстеркласи з писанкарства, поетичні моменти, релігійні пісні, театральні вечори і виставки писанок.

А в селі Палтін живе писанкарка Філотея Дражміч, українка, яка створила у себе в хатині Музей писанки. Серед безлічі писанок там є і старовинні, яким понад сто років, і створені самою майстринею. Писанки Філотеї Дражміч перестають бути суто атрибутом Великодня і стають самостійними витворами, на яких знаходять своє місце і стародавні орнаменти, і квіти, й навіть різдвяні дзвіночки. А якщо говорити про яйця-писанки, то один з найбільших пам’ятників у світі присвячений писанці розташований теж в Буковині, у місті Сучава. Висота яйця пам’ятника складає 7,25 м, діаметр – 4,60 м, а вага – майже дві тонни.

У селі Вама знайдете інший Музей писанок. Заснувала його писанкарка Летиція Оршівська, володар кількох міжнародних нагород і відзнак. Протягом багатьох років, від коли музей відкрив свої двері для публіки, писанкарці вдалося зібрати велику колекцію з більш ніж 3000 писанок, розділених на дві основні категорії: буковинські писанки і міжнародна колекція, до якої входять понад 2000 писанок із 79 країн світу. Це писанки із страусових, гусячих, черепашачих, лебединих яєц і т.д. або з каменю, кераміки чи скла.

Але як розписують народні майстри яйця? Найчастіше писачком – невеличкою дерев’яною паличкою, у якій розпеченим цвяхом випалюють дірочку, щоб вставити туди металевий наконечник чи трубочку, згорнуту з фольги. Потім цей наконечник закріплюють ниткою. Щоб писанки довше зберігалися, з сирого яйця видувають білок і жовток. Попередньо яйце треба добре вимити у воді, розчинивши у ній трохи харчової соди. Потім яйця кладуть у легкий розчин оцту у воді, коли вони просохнуть, приступають до розписування. Найчастіше це роблять за допомогою воску. Натуральний бджолиний віск кладуть у невелику металеву чи керамічну посудину. Посудину з воском ставлять на невеликий вогонь. Віск повинен бути гарячим, але не доведеним до кипіння.

Народні писанкарі готують фарби для своїх писанок з природних барвників, тобто з різних рослин і насіння. Збирають їх заздалегідь, влітку та восени. Спочатку вони фарбують яйце в ясній фарбі, наприклад у жовтій. Після цього яйце виймають з фарби і кладуть, аби висохло. Потім на ньому наводять віск на ті місця, що мають залишитися жовтими, і фарбують у другій, цього разу темнішій фарбі. І так роблять доти, доки писанка не набере такого вигляду, якого хоче їй надати майстер. Коли вже малюнок закінчений, писанки складають у миску і кладуть у піч, де повинна бути температура до 40°С. Коли віск розтопиться і спливе з яйця, писанка готова. Вона може стати найкращим подарунком Великодня.

Навесні, коли природа оживає, земля вкривається першою зеленою травою, веселиться з синіми небесами та водами, до нас приходить Великдень. За легендою доля світу залежить від того, скільки писанок пишуть щороку до Великодня. Світ існуватиме до коли люди розписуватимуть писанки. Щасливого вам Великодня, дорогі друзі!