Category: Подорож

Перегортаючи сторінки міжвоєнного журналу нерідко стається мені знайти цікаву інформацію та розповіді про забуті місця злободенної Румунії. Одним з таким місць є загублений у серці Трансильванії замок Вертеймштейн в н.п. Чутелек. Село Чутелек належить до присілку Тиутеу і розташований в північно-східній частині повіту Бігор. На цьому місці, між 1890 і 1911 роками, на маєтку у понад 1000 га барона Вертеймштейна, був побудований замок. Однак мало хто знає сьогодні історію цього замку та … привиду баронеси фон Пат, що нібито блукає його коридорами.

Мало хто знає, що на початку ХХ століття, бігорське село Чутелек було місцем відомим серед правлячих династій Європи. І не тому, що він був побудований в унікальному природному ландшафті, а тому, що він служив літньою резиденцією для найбагатшої сім’ї європейського континенту: Ротшильд. Відомі банкіри стали власниками цього замку після того як Чарльз Ротшильд, син першого барона династії, одружився з Рожіко Вертеймштейн, старшою дочкою Альфреда фон Вертеймштейна, офіцера австро-угорської армії. На маєтку Чутелек, молода пара організувала шикарні вечірки для аристократії того часу. Влітку 1937 року преса писала, що у замку проведуть свою відпустку герцог і герцогиня Віндзорські, тобто дядько і тітка нинішньої королеви Великобританії Єлизавети II. На відміну від наслідників інших поміщиків Бігорського повіту, спадкоємці Ротшильд не намагалися, після повалення комунізму 1989 року, повернути собі назад цей замок, сконфіскований силою комуністами.

Мешканці села знають, хто був поміщик Альфред фон Вертеймштейн лише з розповідей предків і легенд. Народився у 1843 році у Відні у дворянському єврейському сімействі і був офіцером в австро-угорській армії. Під час австро-угорського правління він перемістився до міста Орадя. Пристрасний мисливець, Вертеймштейн почав купувати, в другій половині XIX століття, землі в селі Чутелек, на краю пагорбів і лісів. Єдина монографія села, опублікована в 1992 році, свідчить про те, що в 1885 році офіцер Вертеймштейн підняв великий будинок на своєму маєтку, але також зробив важливі пожертвування громаді: побудував новий парафіяльний будинок для Греко-Католицької Церкви та гуртожиток для конфесійної школи. Перша із 7 дітей пари Альфреда та Марії фон Вертеймштейн, Рожіко, яка народилася 1870 року в місті Орадя і стала відомою в Угорщині тенісисткою, мала залишитися неодруженою. Однак її доля змінилася на 37 році життя, коли вона зустріла Чарльза Ротшильда, англійського банкіра знаменитої родини, яку вважали ще з початку 1800-х років найбагатшою у Європі. Чарльз був сином Натана Ротшильда, першого барона Ротшильда. Пристрасний любитель ентомології, тобто науки, що вивчає комах, Чарльз познайомився з Рожіко під час шукання метеликів у Карпатах. 6 лютого 1907 року Чарльз і Рожіко одружилися у Відні, а часопис London Times похвалив елегантність заходу, а також наречену, яка була поліглотом й добре знала політику. По весіллю, Чарльз і Рожіко переїхали до англійського містечка Трінг, де народилися в наступні роки їх діти: Міріам, Елізабет, Віктор і Панноніка. Пара не забула ані про рідні місця пані Ротшильд, тому відразу ж після одруження вони почали будувати замок на маєтку Вертеймштейн в Чутелеку.

Замок Ротшильдів у Бігорі, будівництво якого було завершено в 1908 році, був зведений у стилі бароко за проектами австрійського архітектора Франца фон Сотерна, відомого в імперії. Побудований на трьох поверхах – напівпідвальний, перший та другий поверхи – замок має 25 приміщень та бальний зал. Парк замку простягався на кілька гектарів і був переповнений рідкісними квітами та в’язом. Легенда про будівництво замку розповідає про те, що екстравагантний Чарльз наказав покрити підлогу в бальному залі австрійськими монетами. Але це означало, що гості мали танцювати на монетах з обличчям імператора, й тому він не отримав згоди на це від Віденського імператорського двору. Кажуть, що саме через це архітектор фон Сотерн покінчив самогубством в замку.

Інша легенда свідчить про те, що в 1914 році там сталася трагедія. За кілька місяців до початку Першої світової війни, до замку були запрошені барон і баронеса фон Пат, зі старої баварської родини. Барону було 60 років, а його дружині – лише 18. Ближче до кінця свого життя, барон фон Пат, який був переконаним холостяком, одружився на красивій бідній дівчині. Через рік після одруження барон фон Пат і його молода дружина прибули до Чутелека. Молодий красивий шваб, що працював в замку, супроводжував щодня баронесу в її довгих прогулянках по селу та навколишніх зон. Що сталося між ними, невідомо. Відомо лише те, що одного ранку баронеса та молодий шваб були знайдені розстріляні під одним дубом. Коні повернулися до замку, а старий барон зник. Через два місяці почалася війна і люди забули про цю трагічну подію. Але коли почали знову приїжджати гості до замку, лунали різні чутки про те, що опівночі можна почути плач молодої баронеси, яка шукає свого коханого. Деякі навіть бачили привид баронеси фон Пат, з кривавою фігурою, зупиняючись по кутах коридорів і викрикуючи. З тих пір родина Вертеймштейн не жила в замку. Залишившись вдовою в 1923 році, коли Чарльз, хворий на енцефаліт, покінчив життя самогубством, Рожіко померла у Лондоні в 1940 році, на 70 році життя. У 1948 році будинок був націоналізований. З оригінальних предметів збереглися до наших днів лише теракотова плита в бібліотеці і геральдичний знак родини на фасаді. З 1952 року замок був перетворений на притулок для осіб похилого віку.

Виноградники, дегустація вин та життя в замку вже давно переплітаються як в історії, так і в уяві людей. А на Плато Тирнавелор, точніше між річками Тирнава-Маре і Тирнава-Міке, знаходиться виноградник з тією ж назвою, де виробляються відомі сорти Жідвей. У цьому винограднику спочатку знайшли сприятливі умови для розвитку білі сорти, такі як Фетяска Регале, Італійський Ріслінг, Совіньон Блан, Фетяска Албе, Шардоне, Мускат Оттонель та інші. Але, з часом, постала можливість вирощувати різновиди чорного винограду. Піно Нуар, Каберне Совіньон та Мерло перетворюються на початку осені на рожеві вина, які насолоджують та спокушають. І в цей природно благословенний ландшафт, добре вписується замок. Йдеться про замок зведений у н.п. Четатя де Балте, між Тирневень і Блаж, на березі річки Мала Тирнава, у 66 км. від міста Алба Юлія.

Будувати замок почали в другій половині XVI століття, близько 1560 року і закінчили в 1624 році, коли маєток належав Стефану Бетлену, брату князя Трансільванії, Габрієлу Бетлену. Протягом історії, власники змінилися, замок будучи до тепер відомий під назвою Бетлен-Галлер, названий на честь першої і останньої угорських дворянських сімей, які були власниками будівлі. Останнім власником сімейства Бетлен був Маркус Бетлен. Маєток був проданий у другій половині XIX століття сім’ї Галлер, у власності якої залишається до націоналізації маєтків комуністами у 1948 році. Під час комуністичного періоду, замок був перетворений на цех з виготовлення шампанських вин Жідвей. Звичайно, це перетворення означало зникнення оригінальних меблів і декорацій.

Після 1989 року, замок повертається у власність родини Галлер, яка продає його родині Некшулеску, власниці винограднику Жідвей. Про минуле цієї будівлі розповідає адміністратор замку Іріна Ніце: Він був побудований за подібним замком, розташованим в долині Луари, але з набагато меншими розмірами. Початковою метою було збудувати замок для полювання та відпочинку, а не оборонний замок чи фортецю. Спочатку він мав лише чотири вежі, які можна побачити тепер при вході, і в 1780 році був побудований фронтиспис замку, куди зараз входять туристи. За часів комунізму, замок був націоналізований, але до цього часу він замінив близько 45 власників. Його історія була бурхливою, не раз ті, хто його успадкували, втратили його потім в азартних іграх. Під час комунізму, у замку вироблялося шампанське Жідвей. Після закінчення комуністичної епохи він залишився у жалюгідному стані: без дверей і вікон. Після 2000 року замок став власністю сім’ї Некшулеску. У період з 2000 по 2003 рр. були проведені масштабні реставраційні роботи, коли були завершені тільки підвал, перший та другий поверхи. Тепер замок використовується лише для популяризації вин Жідвей.

Хоча це будівля XVII століття, вона є типовим прикладом архітектури епохи Відродження в Трансільванії, зберігаючи багато оригінальних рис Ренесансу: арки, рами вікон і дверей, круглі вежі. Іншим важливим аспектом є відсутність внутрішнього двору, характеристика ця присутня тільки в деяких ренесанських княжих резиденціях Румунії, такими як Замок Пекре (розташований всього в декількох кілометрах від н.п. Четатя де Балте), палац Бетлена у місцевості Цопа, палац Бетлена в н.п. Сенміклеуш. Хоча дерев’яні сходи є атиповими для цього періоду, архітектурний план замку є типово ренесансним, це компактна прямокутна будівля з 5-ма покритими вежами. З-поміж них чотири є круговими і розташовані по кутах. Всі приміщення на першому поверсі були призначені для прислуг, а приміщення на другому поверсі – для шляхетної родини. У підвалі відкривається тунель, який, за переказами, зв’язує замок Жідвей з іншим замком, розташованим на відстані 15 км. Йдеться про замок Бетлен у н.п. Синміклеуш, який, в свою чергу, буде відреставрований найближчим часом. З цієї нагоди, ймовірно, буде перевірена й легенда про тунель.

На даний момент, імідж замку асоціюється з вином Жідвей. Це приватна власність, але його можна відвідати на замовлення. Поки-що, замок не забезпечує умови для поселення. Теперішні власники улаштували зал, де можна насолодитися дегустацією місцевих вин різних сортів, де можна скуштувати смачні місцеві страви, приготовлені на кухні в замку. Теперішні власники додали різні декорації, які надають інтер’єру середньовічний вигляд. Зараз інтер’єри будівлі занадто вишукані. Замок приховує низку рідкісних, цінних та красивих предметів: лицарські обладунки, самовари, кам’яний герб родини Галлер та портрети в олії її нащадків, цитру (музичний інструмент, що використовували колись саксонці та угорці), оригінальний камін, який ще працює і нагріває через стіни цілий замок, автентичні меблі, прекрасну колекцію настінних годинників (45 штук).

Замок Рідей в н.п. Синджорджу де Педуре Через майже 200 років, графиня Клодін Рідей, з п’єдесталя розташованого на подвір’ї, неподалік вхідних дверей, наглядає за замком де вона провела своє дитинство, і де її чоловік, князь Александр, шукав її присутності після її смерті. Оригінал погруддя знаходиться у центральному фойє замку. Замок Рідей в н.п. Синджорджу де Педуре був занесений до національної культурної спадщини, після того як пройшов процес реставрації за кошти Міністерства культури.

У н.п. Синджорджу де Педуре знаходиться один із 26 середньовічних замків, з якими повіт Муреш може гордитися, бо тут спочиває вічним сном графиня Клодін Рідей, яка є пра-пра-прабабусею Королеви Великобританії. Замок був побудований у XVIII столітті і був відреставрований у період з 1759 по 1809 роках, коли він отримав нинішній необароковий вигляд. На цьому ж місці був колись інший замок. Нова будівля є більшою, має великі салони з багатьма настінними розписами, які, на щастя, збереглися у досить доброму стані. На початку XIX ст. н.п. Синджорджу де Педуре і вся оточувальна територія увійшла у власність графів Рідей, які вже з 1647 року були власниками замку. Їхні предки були споріднені з усіма великими королівськими сім’ями Європи.

Янош Рідей обміняв все майно з Угорщини зі своїм братом Іштваном і оселився у Синджорджу де Педуре. У 1812 році, 1 вересня, у замку оточеному садами і лісами народилася Клодін Рідей. З малих років, дівчинка отримала вишукану освіту, будучи оточена губернантками та різними вчителями мови та музики. Після того як сповнила 15 років, вона почала відвідувати Віденський імперський двір, де брала участь у соціальному житті австрійської столиці. Документи часу описують її як дуже красиву дівчину, яка користувалася увагою князів та графів імперського двору. Там вона й зустріла герцога Александра Вюртембергського, який вкрав її серце назавжди. Вони закохалися з першого погляду і вирішили одружитися. Батько Клодін наполегливо протирічив цьому шлюбу, і тільки після його смерті, в 1835 році, Александру і Клодін вдалося одружитися. В цьому шлюбі народилися троє дітей: Клаудія, Ференц та Амалія.

У 1841 році, графиня, яка мешкала в Австрії на маєтку свого чоловіка, була вагітна вже вчетверте. Хоча була ще молодою і жвавою, Клодін померла ще до народження їх четвертої дитини. Історія записує дві різні версії її смерті. У першій говориться про сильну кровотечу, а в другій про аварію каретки, що сталася десь на околиці Відня. Через кілька днів тіло Клодіни було доставлено додому до Синджорджу де Педуре і поховано. Герцог Александр сильно страждав після смерті його прекрасної дружини, він покинув Віденський імператорський двір і оселився на маєтку Синджорджу де Педуре. У народі кажуть, що для того, щоб мати назавжди його кохану біля себе, герцог поставив її серце в срібну скриню, яку він завжди носив при собі. Тіло графині Клодін тепер відпочиває в свинцевій труні в склепі під Реформатською церквою села. Оскільки склеп був замурований, швидше за все через епідемію чуми в Трансільванії, ніхто не знав про його існування. Лише в 1935 році його було виявлено, а тіло Клодін було упізнано через віконце, розташоване на кришці труни, завдяки медальйону, який вона носила на шиї.

Замок Рідей перейшов у володіння купецької родини Шюллер після Першої світової війни, а в 1935 році місцева громада купила його. З того часу в замку функціонували різні установи та агентства. У період з 1948 по 2010 рр. будівля була середньою школою для учнів села. У 2010 році Міністерство культури почало процес реконструкції та консолідації будівлі, який завершився в червні 2015 року. Двері та вікна були замінені, дах був відремонтований, структура будівлі була укріплена. Місцева рада вирішила, що замок буде використовуватися для культурних і туристичних цілей, у великому залі будуть організовані різні виставки, а у підвалі буде побудований винний льох та ресторан. Проект Улаштування парку Рідей здійснюється групою архітекторів з міста Тиргу Муреш і передбачає посадку дерев на площі майже 1.600 квадратних метрів, так щоб зелена загальна площа досягла 6.400 квадратних метрів, а також будівництво павільйону у розмірі майже 400 квадратних метрів, дитячого ігрового майданчику, міського фітнес-залу, амфітеатру, фонтану та ін.

Відносини родини Вюртемберг-Рідей з Британським королівським домом починаються від сина Клодін та Александра, Ференца. Дочка Ференца і принцеси Марі Аделаїди, Марі Принцесін фон Тек одружилася з Джорджем У, племінником Королеви Великобританії Вікторії та дідом Єлізавети II. Їх син Джордж VI одружився з герцогинею Йоркською, з якою мав доньку Єлізавету II, нинішню королеву Великобританії. Спадкоємець престолу Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії принц Чарльз залишив свій підпис у гостьовій книзі Реформатської Церкви села Синджорджу де Педуре у травні 2008 року.

Серед найбільш примітних пам’ятних місць, які приваблюють відвідувачів з країни та закордону, чільне місце займає монастир Св. Анна в населеному пункті Рохія, що на Мараморощині. Розташований в мальовничому куточку країни, на пагорбі, серед букового та дубового лісу, у 50 км від міста Бая-Маре і в 43 км від м. Деж, монастир Рохія є місцем притулку для любителів спокою і комфорту, любителів краси та природи.

Початки монастиря пов’язані з православним священиком Миколою Германом (1877-1959 рр.), священиком у селі біля підніжжя Погорба Вієй – Рохія, на якому розташований монастир. Священик побудував монастир у пам’ять про свою 10-річну дочку Анну, як була покликана до Всевишнього в листопаді 1922 року. Будівництво розпочато в 1923 році, освячення відбулося в 1926 році, а більшого розвитку монастир зазнав після 1965 і особливо 1970 року, коли сюди було запроваджено електрику і влаштовані під’їзні дороги.Протягом часу, ченці посприяли розвитку монастирського комплексу, так що там з’явилися ряд цікавих будівель: Дубовий будинок, Чернечий будинок, Каплиця, Будинок поета, Літній вівтар, Марамороські ворота при вході в монастир, Білий будинок, Марамороський куточок, де знаходяться хата та дерев’яна церква, специфічна цьому регіону. Отже, стара церква, побудована із цегли на кам’яному фундаменті з дерев’яним дахом і арками виявилася малою для натовпу вірян, які прибували до монастиря.

Стара церква була ретельно зруйнована і будівельні матеріали були використані для зведення стін нової церкви. Основні елементи нової будівлі були перейняті від старої. Церква має хрестоподібну форму, з одним куполом, що містить елементи молдовської архітектури.Православні монастирі завжди були вогнищами духовності та культури. У цю традицію вписується і монастир Рохія, ознакою цього будучи бібліотека, що складається з 40.000 книг і теологічних журналів румунською, німецькою, угорською, французькою, англійською та новогрецькою мовами. Монастир є музейним ансамблем, де можна відвідати келію філософа Ніколая Штайнхарта, бібліотеку і музей. Крім основного богословського фонду, бібліотека містить чимало книг різноманітних галузей, такі як історія, археологія, мистецтво, поезія та художня проза, музика, наука, географія, дипломатія, драматургія, етнографія, народна література, критика, філософія, психологія, логіка, мемуари, журнали, юридичні книги, політична економія, політологія, соціологія тощо. У бібліотеці є також численні колекції богословських журналів, літературних та інформаційних.

Серед цінних творів колекції музею монастиря можна згадати про: Казания Варлаама (Ясси, 1642 р.), Новий Заповіт з Бєлграда митрополита Сіміона Штефана, виданий у 1648 році; Євангеліє видане у Снагові 1697 року Антімом Івірянулом; Молитовник, виданий в Римніку 1705 році; Євангеліє з Бухареста, 1725 р.; Апостол, надрукований у Блажі 1767 року; Біблія від 1795 року, видана у Блажі, Псалтирь з часів Караджа 1817 року, тощо.

Бібліотека спочатку була організована священником Ніколаєм Штайнхардтом, румунським євреєм, який народився в Бухаресті і був політично ув’язнений під час комуністичної диктатури. У в’язниці став християнином, перейшов від єврейської релігії на православ’я, і останні дев’ять років свого життя провів у монастирі Рохія, в період між 1980 і 1989 роками. Він написав багато книг, з яких найбільш відомим є Щоденник щастя, книга, що була перекладена до тепер на сім іноземних мов.Іншим цікавим місцем є каплиця монастиря, де є унікальний у світі іконостас, що зображує як релігійні сцени так і портрети діячів культури та історичних постатей. Після смерті священника Ніколая, яке сталося 30 березня 1989 року, келія, де він жив як чернець монастиря Рохія, була перетворена на невеличкий музей у пам’ять про філософа. Там зберігаються рукописи, ікони, картини та навіть його меблі. Музей монастиря був улаштований з 1983 по 2007 на першому поверсі Будинку Поета. В ньому зберігається багата колекція давньої церковної книги, колекція ікон на дереві та склі, що датуються XVIII ст.

Може здатися кліше, але побувати в місті Ботошань, на батьківщині романтика Міхая Емінеску, видатного скрипаля Джордже Енеску та історика Ніколає Йорги і не відвідати найстарішу вірменську церкву в Європі – це означає прогаяти час і гроші. Дійсно, саме в місті Ботошань знаходиться церква Св. Марії – найстаріша вірменська церква в Європі. Вона датується 1350 роком, розташована на Вірменській вулиці і зберігає десятки книг ХVІІІ і ХІХ ст. Церкву почали реставрувати на початку 90-х років минулого століття. Реставраційний процес зайняв 20 років і став можливим за участю румунського уряду, міністерства культури і місцевих органів влади.

Вірмени з’явилися в цьому регіоні в ХІУ столітті, більшість з них – вихідці з давньої вірменської столиці Ані. Вірмени покинули Ані в 1319 році після руйнівного землетрусу. Чисельність вірмен в Румунії згідно з переписом населення від 2011 року становить 1361 особа (у тому числі в Бухаресті 565 осіб, а в Констанці – 230). На думку посольства Вірменії в Румунії, румунських громадян з вірменським корінням істотно більше. На думку глави вірменської єпархії Румунії та Болгарії число вірмен становить близько 3.500 людей (і десь 1.700 в Бухаресті). Румунська гілка Вірменської апостольської церкви є найстарішою в Європі.

Отже, перша вірменська церква на території сучасної Румунії була споруджена в 1350 році, а 30 липня 1401 року (при господарі Молдовського князівства Олександра I Доброго) був випущений документ про заснування вірменської громади і призначення першого єпископа Ованнеса в Сучаві. У 1512 році були споруджені дві церкви – Ачкатар і Замка в Сучаві. Вірменська апостольська церква має в Румунії 19 церков і 2 монастирі, не рахуючи каплиці і кладовища (у 2012 році було 8, але є й інші вірменські кладовища, права на які через відсутність вірменського населення у відповідних містах довелося передати, і вони були відкриті для поховання румунів).

Наявність вірмен на північному-сході сучасної Румунії була підтверджена монетою з часів візантійського імператора Рамона III Аргіроса (1028-1035 рр.), виявленою неподалік ботошанського театру Міхай Емінеску, ця монета будучи використана короткий час в першій половині XI століття. Вірмени поселилися в Ботошанах, тому що сюди проходили комерційні шляхи тих часів. Вірменським купцям довгий час належала монополія торгівлі між Сходом, звідки вони привозили спеції, барвники, шовки, прикраси, килими, та Заходом, куди вони вивозили велику рогату худобу, коней, шкури, віск, пшеницю, сир, куплені від нас. Але вірмени були й хорошими майстрами та вмілими землеробами. Будинки, побудовані вірменами в місті Ботошань, в кінці середньовіччя, є й зараз визначними пам’ятками міста.

Вірмено-григоріанська церква Свята Марія була включена до списку історичних пам’яток Румунії. Це перша кам’яна церква у Ботошанському повіті та найстаріша вірменська церква в Європі, де релігійні служби постійно проводяться протягом вже 667 років. У вівтарі церкви була виявлена перша відома та збережена книга в Ботошанах, Євангеліє вірменською мовою, скопійована в 1354 році в Каффі і досліджена істориком Ніколаєм Йоргою в 1928 році. Навіть сьогодні у вірменській парафії зберігаються 49 стародавніх книг від 1700-1900 рр., всі вірменською мовою. Біля церкви також знаходиться перше християнське кладовище, виявлене в Ботошанах, з могилами з XV століття та надгробками з вірменськими написами, ще не розшифрованими.

На конфесійному цвинтарі є могили, покриті надгробними мармуровими плитками, привезеними з Константинополя, з XVIII-XIX століть. У цій церкві зберігаються важливі релігійні об’єкти XVIII століття, вивезені з Константинополя, Єрусалиму, Криму, Польщі, Італії, Китаю чи з інших країн з якими мали торгові відносини вірменські купці: масляні ікони на полотні понад двохсотрічної давності, сріблі та золоті предмети тощо. У давніх часах, церкви проводили окрім релігійної діяльності, і культурну та просвітницьку діяльності, будучи місцями накопичування цінних предметів. У церкві Св. Марії розгортали діяльність переписувачі рукописів з барвистими мініатюрами. Церква зберігала прекрасні вівтарні драпіровки, виготовлені вірменськими майстрами в Токаті та Константинополі у ХІІ – ХVІІІ століттях.

Розташоване в південно-західній частині країни, недалеко від колишньої столиці даків у горах Орештієй, місто Дева славиться своїм Музеєм дакійської і римської цивілізації. Музей розташований в палаці Магна Курія, що також має глибокі історичні витоки.

В кінці XVI століття, капітан гарнізону фортеці Дева почав будувати собі будинок. Між часом будівля стала справжнім офіційним палацом і змінила багатьох власників протягом довгого часу, з-поміж яких принців правителів Трансільванії Габріеля Бетлена, Георге Ракоці I і губернатора провінції у XVIІІ столітті Іоана Халлера.

Після об’єднання Трансільванії з Румунією, палац Магна Курія перейшов у власність румунської держави і з 1938 року, тут розташований Музей дакійської та римської цивілізації, один з найстаріших музеїв Трансільванії, як розповідає Даніель Янку, куратор музею: Заснування музею у місті Дева пов’язане зі спробами, в першій і другій половині XIX століття, врятувати і зберегти сліди минулого. Першим музеєм створеним в регіоні є, як добре відомо, Музей Брукенталь, відкритий в 1817 році. Послідував згодом Клузький музей в 1859 році, а потім у 1880 було засноване Товариство історії та археології Хунедоара, що, у свою чергу, заснувало наш музей. Таким чином, цей музей є однією з перших спроб такого роду в Трансільванії і Європі. Наш музей має кілька відділів, які зустрічаються як в нашому центральному осідку у місті Дева, так і на території Хунедоарського повіту. Маємо відділи в місті Орештіє – відділ Етнографії і народного мистецтва – Відділ археології в Сармізегетузі, де розташована фортеця Ульпія Траяна Сармізегетуза. Так само, маємо меморіальний будинок революціонера Аврама Янку у населеному пункті Бая де Кріш, маємо ансамбль пам’ятників у н.п. Цебя, музей краєзнавства та етнографії у населеному пункті Брад та музейний комплекс на курорті Джоаджу Бей.

Всі ці будівлі містять різноманітну спадщину, з предметами, що датуються різним періодам, від доісторичного, з доби даків та римлян, до середньовічного, а потім і сучасного періодів. Деякі з них виставлені у центральному музеї у м. Дева. Більше дізнаємося від куратора музею Даніела Янку: Я повинен згадати, перш за все, про виставку Лапідарій, із предметами, що належать доісторичним часам, особливо дакійському періоду. Маємо кам’яні предмети, що походять від дакійських фортець з гір Орештіє, але не тільки. Предмети походять від фортець Ульпія Траяна, Джермісара, Акуа. Є предмети, що належать середньовічному і пост-середньовічному періодам, а також сучасній добі. Є також виставка, яка представляє предмети спадщини Музею м. Дева. У нашому музеї, так само, зберігаються найбільш представницькі золоті і сріблі предмети з доісторичної доби до XVIII століття. Це ювелірні вироби, золоті монети, срібні намиста, браслети.

У сусідньому залі виставлене найбільш розрекламоване недавнє археологічне відкриття: бронзова форма знайдена в 2013 році під час археологічних розкопок на території колишньої дакійської столиці Сармізегетуза Реджія. Це унікальний предмет, що датується періодом до завоювання Дакії римлянами, як зазначили експерти, які вивчали його протягом двох років, до 2015 року, коли опублікували результати їхніх досліджень у книзі. Античний, унікальний предмет в Румунії, був виявлений випадково під час шторму, у ніч на Івана Купала у 2013 році. Вітер зламав старого величезного бука, що під час падіння зачепив іншого стовбура, якого витяг з коріння. У створеному ярі під корінням впалого стовбура, особа, яка управляє цим пам’ятником ЮНЕСКО, виявила цей унікальний бронзовий предмет. На думку археологів, він використовувався колись для здійснення декоративних моделей литих предметів, виготовлених з дорогоцінних металів, це будучи єдиним предметом такого роду, виявленим на території колишньої Дакії. На предметі шестикутної форми інкрустовані скульптури міфологічних тварин, за походженням із Середземномор’я.

Однак більше про це розповідає куратор музею Даніел Янку: Не було знайдено аналогічного предмету в дакійському просторі, ані в інших близьких регіонах Європи. Предмет має багато зв’язків з елліністичного-римським простором, але й деякі елементи північно-понтійського впливу. З цієї точки зору це еклектичний предмет. На ньому зображені тварини, які живуть на території Румунії, а також тварини з інших регіонів планети, такі як слони, носороги, бегемоти. Здається ця форма належала ювеліру, який в першому столітті нашої ери прибув із середземноморського регіону і оселився в столиці дакійського королівства.

Підкорений в 106 році римським імператором Траяном і ставши потім протягом 165 років, Римською провінцією Дакія, регіон цей охоплював центральну частину сучасної Румунії в середині Карпатської дуги, простягаючись на півдні та південному-заході аж до Дунаю. Багато з територій, населених тоді даками залишалися вільними, але, під культурним та економічним впливом Римської імперії.

Одна з цих територій населених вільними даками знаходиться на півночі сучасної Румунії, а саме в Сатумарському повіті. Археологічні знахідки доводять інтенсивні торговельні зв’язки між вільними даками і римським правлінням. Такими є дакійські печі для виготовлення керамічних виробів, що були виявлені в н.п. Медієшу Ауріт. На даний момент, ці археологічні знахідки вважають найбільшим центром керамічного виробництва по всій Європі, у римській добі. Перші археологічні розкопки були проведені тут в період між 1965 і 1967 роками, коли було виявлено 10 печей. У 2000 роках дослідження було відновлено, і від тоді, практично щороку, число виявлених печей збільшилося, досягнувши майже 260. У них спалювали даки особливо велику керамічну посудину, понад одного метра висоти, з діаметром, що іноді перевищував 200 см. Виявлені предмети, а також печі, датуються II-III століттями н.е. і являються, практично, ровесницями римської провінції.

Археолог Роберт Гінделе, відповідальний археологічних розкопок з Медієшу Ауріт, розповість про інші особливості району, де було виявлено гончарні печі: Це місце є унікальним, тому що це було майже промисловим селищем, що зосереджувалося на виробництві керамічних виробів. В інших місцях, ці райони печей були розміщені поблизу населених пунктів. У цьому випадку, мешканці проживали у зоні печей, а їхнім способом життя було виробництво керамічних предметів. Це місце розташоване на відстані 100 км від римського міста Пороліссум (нині село Моїград у повіті Селаж). Тому ми не виключаємо, щоб цей гончарний центр частково забезпечував і римську армію. Ми виявили кілька римських військових предметів, що вказували на присутність римської армії в цьому районі. Зовсім недавно, в останні роки, всього в трьох кілометрах від печей, ми виявили центр залізної руди. В принципі, на всій цій території проводилася інтенсивна промислова діяльність.

Під час кожних археологічних розкопок було виявлено десятки тисяч шматочків керамічних посудин. Деякі з них вважаються фахівцями – «етнічними показниками». Якими є, отже, стилістичні елементи, за допомогою яких археологи відрізняли дакійську кераміку від німецької, наприклад, дізнаємося теж від Роберта Гінделе: Можна сказати, що ця територія була заселена і посудину виробляли вільні даки. Дуже цікавим є те, що в цьому районі було виявлено також німецькі археологічні розкопки. Але в Медієшу Ауріт було знайдено тільки дакійські артефакти. Це дакійська кераміка, архаїчна, моделювали її вручну. Вона є специфічною і ми знаємо її віддавна за допомогою типових моделей третього століття: чашка даків, горщик з періоду королів Децебала та Буребісти, тобто до римської окупації. Ці традиційні архаїчні форми використовувалися до четвертого століття н.е.

Частина керамічних фрагментів, виявлених в Медієшу Ауріт, у повіті Сату-Маре, експонуються в різних музеях країни. Крім того, певна частина археологічних розкопок відкрита для туристів, які можуть бачити на місцях відомі дакійські гончарні печі і можуть побачити як працюють там археологи.

Відзначення 150-ої річниці з моменту встановлення румунської монархії не могло обійти символ королівського будинку Румунії: Замок Пелеш в населеному пункті Сіная, яке, саме в результаті цієї обставини стане одним з найпопулярніших гірських курортів. Тут, новий правитель Румунії хотів побудувати справжню королівську резиденцію, такої якої не було в країні у рік його прибуття, 1866. Будівельні роботи почалися в 1873 році, наріжний камінь було закладено через два роки, а офіційне відкриття відбулося в 1883 році. Все таке, будівельні роботи продовжувалися і були завершені тільки в 1914 році.

Від тоді і до сьогоднішнього дня, замок Пелеш є найбільш представницьким пам’ятником архітектури кінця ХІХ століття в Румунії, вважає Руксандра Белдіман – мистецтвознавець, автор книги Замок Пелеш. Вираз історіцистського явища німецького впливу. Але хто є авторами, будівельниками й архітекторами, які працювали протягом довгого часу, в замку Пелеш? Відповідає Руксандра Белдіман: На першому етапі, Вільгельм фон Додерер, професор у Відні, який раніше працював в Беїле Херкулане, а пізніше, його помічник Йоханнес Шульц, який залишається будувати Пелеш до 1881 року. На другому етапі, після 1895 року, роботи переймаються чеським архітектором Карелом Ліманом, який став також директором королівського архітектурного бюро. З оглядом на те, що політичну та соціальну модель, яку бажав затвердити Кароль І, була німецька модель, і його місце проживання повинно було нести цей відбиток. Він ніколи не бачив замок Пелеш як місце проживання та відпочинку, але особливо – як резиденція з політичним і символічним значенням. Вважав його колискою династії, що мало матеріалізуватися в 1893 році, після народження принца Карола, майбутнього короля Карола II, а потім, з народженням принца Міхая, в королівському замку Пелеш, що став місцем політичного рішення.

До архітекторів Шульц та Ліман приєднався Еміль Андре Леконт дю Ноуї, архітектор, який працював при будівництві Княжої церкви в Куртя-де-Арджеш, а також різні митці і декоратори. Таким чином, сьогоднішній вигляд Пелеша є результатом змін, що відбулися 1894 року. Сам палац простягається на близько 3.400 квадратних метрів, має два поверхи і мансардний поверх, а інтер’єр є настільки ж захоплювальним – можливо, навіть більш захоплювальним ніж зовнішня архітектура. Мистецтвознавець Руксандра Белдіман пояснює: Що стосується стилістики, Пелеш є представницьким для того, що відбувається в Європі кінця XIX століття. Фасад є поєднанням німецького та італійського стилів: німецького нео-ренесансу, якщо говорити про дерев’яну структуру, вбудовану у верхній частині будівлі, а в нижній частині маємо італійський стиль архітектури. Усередині стилістична палітра є різноманітною. І тут бачимо елементи німецького неоренесансу, який був улюбленим архітектурним стилем короля Карола І, а й інших стилів: флорентійського неоренесансу, австрійського необароко, зали в османсько-мавританському стилі і, не в останнє, арт-нуво.

Відвідуючи приміщення палацу Пелеш, ви, можливо, будете здивовані, виявивши твори художника Густава Клімта, інші ніж ті, які зробили його знаменитим. Руксанда Белдіман: Густав Клімт, разом з його братом Ернстом і однокурсниками, створили майстерню декорацій в 1879 році, у Відні. У той час, Клімт не був знаменитістю. Тільки 16 років по тому засіяла його зірка, так що при будівництві палацу Пелеш вони працювали як звичайні художники. Таким чином, в результаті нещасного випадку історії, Пелеш має цінну спадщину, тому що мистецтвознавці тепер починають переоцінювати роботи молодих років Клімта. Це нетиповий Клімт, тому що в палаці Пелеш він застосував те, що він навчився в школі, а саме класицизм. Я маю на увазі галерею предків короля Карола І і копії за картинами старих майстрів. Є також третій твір, найважливіший і найближчий до стилю арт-нуво. Це фриз, що декорує театральний зал: мюзи, маски і алегорії. Фриз, виконаний в 1884 р., має кілька елементів, які могли б понести нас думкою до стилю, який мав призначити пізніше Густава Клімта.

Націоналізований в 1948 році, музей в період з 1953 по 1975 рр., замок Пелеш є сьогодні відкритим для публіки. При комунізмі, частина активів Пелеша була перенесена в інші музеї. Проте, ініціювавши масштабні реставраційні роботи в 1975 році, комуністичному режимі вдалося зберегти замок Пелеш. На даний момент, він належить законним власникам, нащадкам Карола I: Королівському будинку Румунії.

У місті Кимпулунг Мусчел, давній столиці Волощини з ХІV століття, та важливому торговому й ремісничому центрі в наступних століттях, є кілька історичних пам’яток, з-поміж яких католицька церква Береція (ХІІІ століття) та монастир Негру Воде, зведений всередині ХІV-го століття, в роки панування князя Басараба I. Теж в місті Кимпулунг Мусчел є Музей народного мистецтва та етнографії, архітектурний пам’ятник, побудований в 1735 році. Сьогодні розповім вам про монастир Негру Воде, що був заснований в 1215 році князем Раду Негру. Пізніше, він був відновлений князем Басарабом I і його сином Ніколаєм Александру, а ще пізніше був відновлений Матеєм Басарабом, коли став і монастирем.

Монастир Негру Воде є найважливішим чоловічим монастирем краю Мусчел. Він складається з Каплиці господарського двору, що стала протягом часу Великою церквою монастиря, Малої церкви – медпункт – першої чверті XVIII століття, Вежи-дзвіниці при вході в монастир – XVII століття, Господарського палацу – XVII століття, побудованого на старому фундаменті з XIV століття, ігуменських будинків – XVIIІ століття, прибудов господарського палацу і келій ченців від початку ХІХ століття. Тут знаходився й постоялий двір монастиря, зруйнований ще в 1746 році.

Укріплення, що датуються другою половиною XIV ст., були здійснені у вигляді кам’яного валу заввишки 9 метрів, оточеного ровом глибиною 2,5 метра, заповненого водою. Господарський палац був ядром, навколо якого були споруджені всі інші прибудови, які утворять монастир Негру Воде.

Наступним господарем, який відновив з нуля стару церкву, перетворену на чоловічий монастир, був князь Матей Басараб (1632 -1654 рр.). 1647 року була побудована і Вежа-дзвіниця, заввишки 35 метрів, маючи роль військового укріплення, будучи наділена бійницями. Після відновлення монастиря, князь Матей Басараб вважав за потрібне принести друкарню подаровану йому єпископом Петром Могилою, на якій в 1642 році була надрукована перша книга румунською мовою з моральним філософським змістом: Книга повчання про дні року й свята. У 1669 році, дворянин Раду Нестурел заснував першу господарську школу, першу школу навчання румунською мовою, призначеною для навчання бідних дітей, не тільки дітей дворян та господарів.

Велика церква присвячена «Успінню Богоматері» в її нинішньому вигляді є третьою за числом церквою побудованою на тому ж фундаменті. Спочатку була вона парафіяльною церквою, з XIV століття до 1628 року, а потім з 1636 по 1827 роки вистояла друга церква, зведена Матеєм Басарабом, яку перебудував єпископ Філарет Белдіман між 1827 -1832 рр. Церква має форму судна, з трьома вежами. Архітектором проекту був Франц Уолет, який збудував її на тому ж місці і використав матеріал від першої церкви.

Вівтар широкий, у формі дуги. Склепіння складається з двох асиметричних арок, що спираються на стовпах тільки у східній частині. Позаду храму є дві колони, що піднімаються до склепіння, на правій з них будучи написаний рік освячення церкви – 1832. Неф має прямокутну форму і не має проходів. В середині нефу знаходиться велика різьблена дерев’яна люстра.

У монастирі Негру Воде зберігається багата колекція феодального мистецтва, серед яких срібні філігранні лампи з середині XVIII століття, срібні ікони і господарське крісло князя Бринковяну.

Встановлення монархії в Румунії, в середині XIX століття, мало як результат, на додаток до прискорення модернізації країни, і трансформацію багатьох міст, особливо Бухареста. Протягом декількох десятиліть, до Першої світової війни, в столиці з’являються монументальні, імпозантні будівлі, більшість з них будучи здійснені румунськими та іноземними архітекторами, які здобули вищу освіту за кордоном, особливо у Франції. Однією з таких будівель, які посилають нас думкою до французької столиці є Палац Ощадного банку, столична будівля-орієнтир, яка з моменту її урочистого відкриття і до сьогодення не змінила свого призначення.

Розташований на бульварі Каля Вікторією, недалеко від торгового центру на вулиці Ліпскань і набережної річки Димбовіца, палац був побудований на видному в Бухаресті місці, як розповідає історик Дан Фалкан: На місці будівництва цього величного палацу Ощадбанку, що розпочалося 8 червня 1897 року в присутності короля Кароля I і королеви Єлизавети, знаходилася церква і монастир Святого Іоанна Великого. Це стара церква, яка протривала тут більше трьох століть. Перша церква на тому місці, була побудована у XVII столітті, але вона була відновлена правителем Костянтином Бринковяну у 1705 році. Це була дуже красива церква, деякі її частини і сьогодні виставлені у Музеї Куртя Веке. На жаль, після її ремонту в 1705 році, протягом часу процес деградації посилився, і тому в 1875 році її було знесено.

В одній із будівель цього монастиря працювала з 1864 року і Ощадкаса вкладів і депозитів, як її спочатку називали, фактично перший Державний банк Румунських князівств. Її було засновано декретом, підписаним князем Александром Іоаном Кузою. Цей перший будинок Ощадбанку мав бути змінений після зведення нинішнього палацу прямо на початковому місці розташування цієї установи. Для будівництва нової будівлі переможцем став проект архітектора Поля Готтро. Історик Дан Фалкан: Пол Готтро був одним з визначних архітекторів того часу. Багато будинків в Бухаресті були зведені за його проектами, однак інженерами-будівельниками були інші особи. Будівельником палацу Ощадбанку був Іон Соколеску. Поль Готтро перепланував Королівський палац і палац Котрочень. Це був одним з тих іноземних архітекторів, в основному французів, які приїхали до Румунії в другій половині ХIХ століття разом з Теофілем Брадо, Альбертом Галлероном, але й швейцарцем Луї Бланком. Те що Бухарест тоді називали Маленьким Парижем є результатом того, що вони прибули сюди і почали будували так як їх навчили у французькій столиці. Крім того, всі румунські архітектори, що працювали в цей період, були вишколені в Парижі, і будували в стилі, якому навчилися там. Тому й Бухарест отримав назву Маленький Париж, бо всі будівлі, побудовані в період з 1880 по 1914 рік, носили на собі відбиток французької архітектури. Палац Ощадбанку нагадує при Малий палац, зараз Музей образотворчих мистецтв Парижа (Le Petit Palais). Поль Готтро почав його будівництво в 1897 році і закінчив в 1900. Це дуже величезна будівля, вражає вона особливо напівкруглим фронтоном при вході, підтримуваним чотирма колонами. Куполи на обох сторонах належать стилю епохи Відродження. Незважаючи на розмір, палац гармонійно, можна сказати, вдало вписується в місцевий ландшафт. Прямо навпроти вулиці розташований колишній Палац Пошти, в даний час Національний історичний музей, побудований точно у той же період, але за проектом архітектора Александра Савулеску.

Усередині, Палац Ощадбанку є настільки ж захоплюючим, як і з-зовні, величезний Зал кас вітає пишним архітектурним декором. З 2005 року, у палаці за проектом Поля Готтро є й Музей Ощадбанку. Тут виставлені предмети, які відзначають еволюцію в часі цього банку: оригінальні документи угод фінансової і банківської діяльності в перші роки банку, банківські продукти з 1880-х років до сьогодення, скарбнички і сейфи міжвоєнного періоду, а також марки, пам’ятні медалі, значки, листівки і т.д.

По дорозі між столицею Бухарест і містом Брашов розвинувся в Долині ріки Прахова, у другій половині ХІХ століття, курорт Сіная. Його виникненню посприяли постоялі двори, побудовані на схилах, що піднімалися по одному і тому боці дороги для відпочинку подорожників, особливо торговців. Скит Св. Миколи, засвідчений ще в XVI столітті, а також Монастир Сіная, що датується 1695 роком, внесли свій вклад в розвиток цього населеного пункту. Але найголовнішим стимулом для перетворення населеного пункту Сіная на перлину курортів румунських Карпат, було зведення Палацу Пелеш.

Найбільш оригінальна, грандіозна і популярна королівська резиденція була побудована королем Каролем I між 1875 і 1883 роками. 22 серпня 1875 року, було закладено перший камінь до фундаменту майбутнього Замку Пелеш, що став символом міста Сіная. У першому в Європі електрифікованому замку, що налічує 170 кімнат, можна побачити одну з найцінніших колекцій картин, зброї та рідкісних книг. Замок Пелеш є, не лише символом румунського королівства, а й мрією короля Кароля І-го, котрий вбачав у монархії нову долю сучасної Румунії у відповідності до європейських стандартів. З архітектонічної та декоративної точок зору, замок Пелеш є одним з найважливіших та найбільш репрезентативних європейських пам’ятників історизму, що виникає у середині XIX століття і відзначається особливим ставленням до археології, артефактів та архітектонічних елементів минулого. Замок Пелішор доповнює красу регіону. Він знаходиться у кількох сотнях метрах від замку Пелеш, і мав бути скоріше швейцарським шале, а не замком. Утім, замок Пелішор, завдяки його архітектурному стилю ренесанс, з вежами покритими глазурованою різнокольоровою черепицею, з 70-ма кімнатами є справжнім замком. Тому він став резиденцією спадкоємців монаршого престолу: Фердінанда та його дружини Марії. Тут виросли їхні діти: Кароль – майбутній король, Єлізавета – королева Греції, Меріоара – королева Югославії та принц Ніколай. З 1993 року й до тепер відвідувачі замку мали нагоду побачити колишні королівські покої, дитячі кімнати, кімнату в якій малювала картини колишня королева Марія, а також малу візантійську каплицю розміщену всередині будівлі. Після революції 1989 року, інтер’єр замку Пелішор було відреставровано унаслідок чого була відновлена атмосфера 1900 року.

Вже на початку ХХ століття, Сіная став одним з улюблених місць відпочинку, особливо жителів Бухареста. Так що, в 1912 році, з’явилося казино. Розроблений за планами архітектора Петра Антонеску, будівля розташована в парку імені Дімітрія Гіки, на місці де колись була зведена перша вілла курорту. Нова будівля була споруджена дуже швидко, можливо, тому, що одним із акціонерів казино був барон Марсай, який був також акціонером казино в Монте-Карло.

Історію казино на курорті Сіная розповідає його нинішній директор Крістіан Негулеску: Казино є знаковою будівлею міста Сіная, збудованою за тільки сім місяців, у 1912 році. З моменту відкриття і до 1945 року, кінця Другої світової війни, ця будівля мала роль казино. Особливо у вихідні, число гравців було дуже високим, майже неможливо уявити. Щодня сюди приходили від 600 до 800 гравців. Зараз, будівля має інше призначення, це місце проведення культурних і корпоративних заходів – приватних і державних – їй вдається залучити тисячі учасників з усіх куточків світу. Упродовж часу, будівля мала кілька призначень. Під час комунізму, як це сталося з багатьма іншими історичними будівлями, казино стало Будинком культури профспілок і, на певний період, тут розміщувалася навіть міська бібліотека. Починаючи з 1978 року, казино Сіная було призначене для проведення протокольних заходів, в 1990 році він перейшов під юрисдикцію Міністерства культури, а через кілька днів дістався до Міністерства туризму.

У наші дні, казино Сіная стало культурною установою, там відбуваючись театральні вистави та концерти симфонічної музики, а також виставки творів мистецтва. Художні виставки і не тільки організуються і в одному з наймолодших музеїв в країні: Міському музеї Сіная. Будівля ця має, також, історичну цінність, як ми дізнаємося від директора Крістіана Негулеску: Музей знаходиться у замку Штірбей, знаковій будівлі, побудованій в 1875 році, і найстарішій цивільній будівлі збереженій у місті Сіная. Вона розташована навпроти будівлі мерії в центрі курорту. У грудні 2015 року, завдяки Мерії, яка відремонтувала палац за власні кошти, музей був відкритий. Більшість експонатів були подаровані мешканцями Сінаї, в результаті кампанії на місцевому рівні зі збору об’єктів культурного та історичного значення для нашого міста. Для цього пожертвували об’єкти і релігійні установи нашого курорту, такі як Сінайський монастир, але й Замок Пелеш.

З моменту відкриття в 2015 році, Музей міста Сіная відвідали близько 5.000 осіб. Їх число, безсумнівно, збільшилося цього літа, коли як в музеї, так і в казино пройшли заходи а рамках міжнародного фестивалю «Енеску та світова музика.

Якщо ви хочете побачити, як жили колись правителі, запрошуємо вас до Фегерашської фортеці. За даними рейтингу, проведеного Хоппер, сайту присвяченого плануванню канікул, і представленого виданням Huffington Post, Фегерашська фортеця є другою найкрасивішою у світі.

Фортеця має понад 600-річну історію і була місцем проведення балів, організованих пані Станкою (дружиною князя Міхая Хороброго), оборонною фортецею але й в’язницею. Зараз вона є музеєм, який був нещодавно відреставрований. Фортеця була майже невідома кілька років тому. Однак, після проведення ремонтних робіт та належного просування, число туристів почало зростати. Фортеця має 66 приміщень, розташованих на п’яти поверхах. Туристи можуть милуватися архітектурою, але й приміщеннями тортур. Фортецю можна відвідати з 10.00 по 19.00 годину.

Однак, що свідчать документи про історію фортеці? Те, що вона була, безсумнівно, однією з найважливіших цитадель Фегерашського краю і однією з найвидатніших пам’яток такого роду в Трансільванії і Європі. Зараз вона знаходиться в самому серці однойменного міста. Фортеця, яка була побудована за наказом трансільванського князя Штефана Майлата, упродовж довгого часу мала важливе стратегічне значення оборони від навал татар і турків. У період XV-ХІХ ст. вона була резиденцією трансільванських князів. Центр одного з найбільших маєтків Трансільванії, який в 1632 році мав 62 села, Фегерашська фортеця була, з другої половини XVІ і особливо в XVІІ столітті, важливою княжою резиденцією.

Замок зазнав постійного розвитку у грандіозному ренесанському стилі: стіни були підкріплені для того, щоб впоратися з потужними артилерійськими обстрілами, з’явилися чотири бастіони, побудовані в італійському стилі. У фортеці проходили збори Трансільванської Дієти, а в 1599 році сюди прибув князь Міхай Хоробрий, який влаштувався зі своєю сім’єю під час воєн. Біля входу в фортецю стоїть погруддя княгині Станки, дружини Міхая Хороброго, яка жила тут на початку XVII ст.

Фортеця зберегла форму з XVII століття. Рів, що оточує її був, однак, розширений. Про нього кажуть, що він зв’язувався потайним каналом з гірською річкою, що тече неподалік. У той же час був побудований і підйомний міст. Стіни фортеці, а також вежі, споруджені з масивних кам’яних блоків, мають трапезну форму. Замок розташований всередині фортеці. Зараз у цій грандіозній фортеці знаходиться Етнографічний музей, Музей історії, міська бібліотека, а також ресторан з старим винним підвалом. У 2004 році Джерар Депардьє та Жан Моро провели тут зйомки до кінострічки «Прокляті королі».

Фортеця трохи занепала у XVIIІ столітті, під час австрійського правління, коли її перетворили на казарму для гарнізону. Між 1948 і 1960 рр. під час комуністичного режиму фортеця стала в’язницею для політв’язнів, чимало з них навіть загинули тут. Після довгих років забуття, фортеця, нарешті, оживила в період між 1965 і 1976 і була перетворена на міську бібліотеку та музей, в якому зберігаються дорогоцінні колекції у відділах археології, нумізматики, середньовічної та сучасної історії, старої книги, релігійного мистецтва та іконографії, народного одягу і селянських інтер’єрів, кераміки, живопису й сучасної скульптури.

Музей Фегерашського краю був створений у 1923 році на основі колекції зібраної професором Валером Літератом, під егідою ASTRA. У 1951 році Музей був перенесений до іншого будинку і отримав статус державної установи під назвою Міський фегерашський музей. У 1973 році, Міський музей був об’єднаний із музейним відділом, що був створений ще з 1968 року у Фегерашській фортеці і афілійований з Сібіуським Музеєм Брукенталь. Після злиття, а також до 1981 року він називався Музеєм Фегерашської фортеці, і від цієї дати до 2004 року називався Музеєм Фегерашського краю.

З самого початку, Музей проводив і надалі проводить історико-етнографічні дослідження в області, з метою збагачення, збереження і наукового використання спадщини. Музей містить 20 колекцій. Це предмети археології, зброї, монети, керамічні предмети, старі книги, документи, ювелірні та скляні вироби, декоративно-прикладне мистецтво, народна кераміка, костюми, тканини, ікони на склі, дерев’яне мистецтво, ремесла і т.д. Основна виставка представляє еволюцію цивілізації Фегерашського краю, моменти і значущі події.

Великою привабливістю фортеці є гвардія створена з десяти правоохоронців. Солдати носять обладунки і змінюються при варті кожних вихідних о 12.00 годині. Костюми є, наскільки це можливо, автентичними і є точними копіями за тими, що носили солдати у XVIIІ столітті. Їх здійснено за малюнками, що зберігаються в Музеї фортеці. Вперше за останні 50 років був відкритий Тронний зал, де відбувався колись прийом десятків королів зі усього світу. Всі меблі були здійснені на замовлення, а обсяг інвестицій склав 1,3 млн лей з місцевого бюджету.

У фортеці можна побачити грізне знаряддя тортур під назвою Залізна діва, а саме металеву клітку, всередині якої містилася система з декількома ножами. У момент закриття клітки, ножі проколювали тіло засудженого до смерті. І оскільки ціллю покарання було страждання жертви протягом довшого часу, система була побудована так, щоб не вбити миттєво. Ножі проколювали ноги, руки, груди і навіть очі засудженого. Легенда говорить, що минало й два дні до того як поранений помирав у страхітних муках.