Category: Світ культури

Румунська письменниця Іоана Пирвулеску (Румунія) є однією з 12 переможців Премії Європейського Союзу з літератури у 2013 році, яка є визнанням найкращих нових письменників Європи. Їхні імена були оголошені на відкритті Книжкового ярмарку з Гетеборга, Швеція, європейським комісаром з питань освіти, культури, багатомовності та молоді Андрулою Вассільоу. «Премія Європейського Союзу з літератури привертає міжнародну увагу до дуже талановитих нових чи ще неутверджених авторів, які іншим чином не отримали б визнання, на яке заслуговують, за кордонами країни їхнього походження. Окрім підтримки цих письменників в розширенні їхньої аудиторії, нашою метою є ввести письменників в нову європейську літературу високої якості і запропонувати їм більше можливостей». Іоана Пирвулеску є доцентом Бухарестського філологічного факультету, де викладає сучасну румунську літературу. Впродовж 18 років вона була редактором однієї з найважливіших культурних публікацій «Літературна Румунія». Вона заснувала й керувала у видавництві «Хуманітас» колекцією всесвітньої літератури «Книжка з нічного столика». Написала чимало книг нарисів, які були неодноразово перевидані, серед яких «Повернення до міжвоєнного Бухареста» (2003), «В потаємності 19 століття» (2005), «Книга запитань» (2010).

Захоплення письменниці Іоном Лукою Краджале конкретизувалося двома книгами есе: «У країні Мітіків. 7 разів Караджале» (2008) та «Світ як газета. Четверта сила: Караджале» (2011). Іоана Пирвулеску про свою нещодавню премію та про Книжковий ярмарок з Гетеборга: «Це були два щасливі співпадіння. Одне полягало в тому, що я написала той роман у 2009 році, коли з’явилася ця нагорода. Звичайно ж, я нічого не знала про цю премію, але, вірячи в певну гармонію, яка може тобі статися, гадаю, що те, що я написала цей роман саме в той рік, відіграло роль. Другим щасливим співпадінням було те, що Гетеборг мав особливим гостем Румунію, таким чином вся увага ярмарку була звернена на літературу нашої країни, яка мала стенд при самому вході, його було видно зі всіх сторін, це було привілейоване місце. І тоді з тих 12 переможців цієї премії лише мене запросили бути присутньою на оголошенні переможців, тому що вручення премій відбудеться 26 листопада в Брюсселі».

Письменниця Іоана Пирвулеску була нагороджена Європейською премією з літератури за роман «Життя починається в п’ятницю» (2009), який побачив світ у 2011 році і в шведському перекладі у видавництві «Bonnierforlagen» за підтримкою Румунського культурного інституту. Роман «Життя починається в п’ятницю», який побачив світ у Румунії в 2009 році у видавництві «Хуманітас», є дебютом в прозі письменниці і почався з її захоплення атмосферою столичного світу початку ХХ століття, яку вона відкриває і в своїй книзі нарисів «В потаємності ХІХ століття». Закінчуючи ту книгу, Іоана Пирвулеску казала (цитуємо): «Мені б дуже хотілося написати роман про подорож в часі одного з наших сучасників, який з ХХІ століття опиняється в другій половині ХІХ століття. Це есе, щось середнє між романом та документом, дивиться з жагою на роман». Письменниця Іоана Пирвулеску: «Я дебютувала в романі в 49 років. І для цього потрібно дещо сміливості. Врешті-решт, гадаю, що справи не завжди залежать від нас, існує і щось вище, яке підштовхує нас до певної дороги і, можливо, я все одно не мала б вибору і написала б роман. Писати роман є надзвичайною пригодою, тому що це відбувається перед очима людей. Не просто створити певний світ, ризикуючи, що в тебе це не вийде. Сама ідея писати вимагає багато сміливості. Взагалі, я все шукала визначення творчості і найкраще, яке я знайшла, належить Паулу Джонсону, есеїсту, яким я дуже дорожу. Він сказав, що це питання сміливості. Дійсно, люди, які не мають сміливості, не творчі. Дуже розраховані й обережні люди не є творчими».

Іншим ризиком, який взяла на себе письменниця Іоана Пирвулеску, була реабілітація «добра», який зазвичай романісти уникають. Можливо, це може стати одним з пояснень успіху серед публіки, яким користуються книги письменниці. «Це дуже важко зробити і саме тому я й намагаюся. Набагато простіше, особливо в наші дні, шокувати, привернути увагу, виставляючи зло. В літературі добро стало майже забороненим, на найкращих романах написано «заборонене добро». Я в своїх книгах не скасовую зло, але все те, що означає старість, смерть, втрату інших, втрата в усіх її розуміннях бракує я моїх книг. Мені здається, що немає потреби виставляти всі жахливі речі. Мені здається, що важче бути на стороні добра, підкреслити його цінність. Але мої романи призначені для багатошарових читань. На першому шарі, читання повинно проходити дуже легко, тому що це триллери. Звичайно, існують й інші шари, для інших верств читачів, і мене радує, коли вони їх помічають. З іншого боку, якщо вибирати між Олександром Дюма та Джеймсом Джойсом, я б вибрала Олександра Дюма. Тому що добрий триллер потрапляє до більшої кількості читачів і мені це здається приємнішим».

Найновішою книгою Іоани Пирвулеску є роман «Майбутнє починається в понеділок», який побачив світ минулого року у видавництві «Хуманітас».

«Я надзвичайно щаслива! Джіджі Кечуляну випромінює стільки радості життя, має таку здатність дарувати, яку я ніколи ще не зустрічала в моєму житті. А вистава абсолютно фантастична! Ця вистава «Кроки Моцарта» дуже багата, вона має декілька шарів читання. Творчість Кечуляну має дуже витончену якість. Я не знаю, як він це робить, але йому вдається торкнутися найглибших шарів твого єства. Навіть тим, хто не звик з такими виступами, неможливо не отримати емоційний, візуальний, естетичний чи іншого роду шок. Я завжди вважала, що якщо творець відчуває потребу пояснити, це означає, що десь його побудова не досконала. У Джіджі Кечуляну з цією виставою мені не потрібне жодне пояснення. Все так піднесено, гарно побудовано, з такою глибиною, зі стількома нюансами!»

Такими словами описала свою емоцію відразу після завершення вистави відома колишня перша балерина Національної опери Бухареста Сімона Шомеческу. Йдеться про прем’єру вистави хореографічного театру «Кроки Моцарта» – продукція Національного театру ім. Раду Станки з Сібіу, якою відзначилося відкриття сезону та сповнення 225-річчя театру з Сібіу.

Вистава «Кроки Моцарта» була створена хореографом Джіджі Кечуляну, починаючи від музики 1 та 2 частини альбому «Моцарт в Єгипті» музиканта Хьюга де Курсона та єгипетського професора Ахмеда ал Магребі. Їм вдалося зробити злиття між оперою Моцарта та звуками, ритмами й інструментами, специфічними сучасній єгипетській музиці. Їхній витвір вважають справжнім музичним явищем. Джіджі Кечуляну: «Це Моцарт, побачений «очима» чи, краще кажучи, почутий «вухами» східної музики. І, ви здивуєтеся, але іноді та музика, яка потрапляє до нас з Єгипту, дуже подібна з нашою музикою з Мараморощини, Трансільванії — це музика пастушого рога, сопілки… Це мене вразило, коли я почув цей альбом. Це особливий Моцарт. Окрім генія музики, Моцарт є для мене й одним з перших європейців. Він писав і німецькою, й італійською. Свого роду Шекспір музики, який поводив нас з однієї країни в іншу. Музику я маю десь в голові і в тілі, і чекаю її вже довгий час, відколи ця музика з’явилася на ринку. Я придбав її і почав над нею думати. І ось мені випала нагода попрацювати в Сібіу на цей раз з акторами. Не існує жодного танцівника».

Дійсно, в розподілі вистави «Кроки Моцарта» хореографічного театру беруть участь актори з румунського та німецького відділу театру ім. Раду Станки, а також студенти акторського відділу Університету ім. Лучіана Благи з Сібіу. Джіджі Кечуляну розповість про те, як він творив танець з акторами Національного театру з Сібіу: «Вони всі природжені танцівники. Я відкрив для себе, що вони дуже талановиті. Вистава дуже важка для них, тому що тут проблематика танцю, з обмеженням простору, з енергіями, які треба максимально дозувати. Але не подумайте, що це вистава з «танцівництвом», як називаю її я. Це вистава, де танцюється у найблагороднішому сенсі цього слова, де рух та група відіграють головну роль. Тому він і називається хореографічним театром, бо режисура організована як хореографія. Я не хотів, щоб вони показалися, замаскувалися під танцівників та балерин. Навпаки, я хотів, щоб вони показали тіла «нормальних» людей, тобто, чоловіка й жінки, якими є й ті, хто сидить на стільцях і дивиться на нас. Я дуже цінував цим. І завжди ціную. Навіть із танцівникам я намагаюся отримати цей ефект».

І публіка, присутня на прем’єрі, відзначила надзвичайні досягнення «танц-акторів», як подобається Джіджі Кечуляну їх називати. Хорегораф Сімона Шомеческу, колишній керівник Національної опери Бухареста: «Якби хтось привів мене до залу із зав’язаними очима і не сказав би мені, де я знаходжуся і хто переді мною, я б ніколи не сказала, що вони насправді актори. Не забуваймо таку річ: зазвичай ми кажемо: так, йому вдалося розрухати акторів. Це не так. Тобі потрібні й відчуття, і музичний інстинкт. Ти не тільки кажеш акторам, щоб вони почали рухати руками й ногами. Тут потрібна інтуїція руху, розум, музична інтуїція, як він перекриває, як фільтрує рух своїм тілом, своїм розумом. Це дані, з якими ти народжуєшся.»

Одним із танц-акторів, які особливо вразили публіку і навіть Джіджі Кечуляну, стала актриса Діана Фуфезан, для якої це перша співпраця з хореографом: «Коли я дізналася, що мене взяли до проекту, я відчула таке щастя, яке рідко відчуваю, тому що ще на самому кастингу я відчула, що розумію, чого він хоче, з того, як він говорив. Що було найбільшим викликом? Усе було викликом, тому що це як ходіння по дроту, як каже нам Джіджі Кечуляну. Необхідність зберігати силу і в той же час крихкість. Були моменти, коли я відчула, що більше не можу з фізичної точки зору, але я стиснула зуби і продовжила далі. Був один вечір, коли я залишилася попрацювати над дуетом з Флоріном до 1-ої ночі — ми залишилися після репетицій з Джіджі, від 10 вечора. Тоді він довів нас до виснаження, тому що він казав нам, що танець можливий лише в стані максимального виснаження. І тоді дійсно я відчула вивільнення і з того моменту я знала, що можу кидатися робити будь-що».

Якщо ви запитуєте, чому у назві вистави зустрічається слово «кроки», відповідь Джіджі Кечуляну була такою: «Тому що крок є елементом динаміки простору, який є спільним для всіх нас. Перша ланка, як танцю, так і простої прогулянки.»

Вистава хореографічного театру «Кроки Моцарта» буде незабаром представлена в офіційній програмі цьогорічного випуску Міжнародного театрального фестивалю з Сібіу.

Цього року сповнилося 100 років від народження авангардистського письменника, відомого під ім’ям Герасіма Луки. Про нього, румунський есеїст, перекладач і літературний критик Петре Реїляну писав: «На сторінках щомісячного журналу «Дилематека» знаходимо інформацію, яка завершує довершує румунський сюрреалізм одним з його ключових текстів.»

Йдеться про винайдення рукопису румунською мовою під назвою «Пасивний вампіризм», про який дотепер вважалося, що він був написаний французькою (як засвідчувало оригінальне видання «Le Vampire pasif», видавництво «l’Oubli», Бухарест, 1945 р.). Рукопис, відредагований румунською мовою, дуже важливий у дослідженні творів Герасіма Луки.

Він народився 23 липня 1913 р. в Бухаресті. Його батько, Берл Локер, єврейський кравець, помер у 1914 році. Юний Лука розмовляв 4 мовами: ідиш, румунською, німецькою та французькою. З 1938 року він постійно відвідував Париж, де швидко приєднався до представників сюрреалізму. Початок Другої світової війни та посилення антисемітизму в Румунії змусили його вдатися до самовигнання. З 1945 по 1947 роки він заснував групу артистів-сюрреалістів, до якої відносилися Джеллу Наум, Паул Пеун, Вірджіл Теодореску та Долі Трост. За короткий час їхні твори почали друкуватися, включно й поеми французькою. Він вигадав кубоманію і разом з Долі Тростом був автором знаменитого маніфесту «Діалектика діалектики». Зазнавши утисків в Румунії і будучи схопленим, втікаючи з країни, самоназваний «зарубіжним євреєм» (“étran-juif”), він у 1952 році покидає Румунію і через Ізраїль переїжджає до Парижа.

Герасім Лука (справжнє ім’я Салман Локер і, який помер 9 лютого 1994 року, кинувшись у Сену) був теоретиком сюрреалізму та румунським єврейським поетом, якого дуже часто цитували в роботах Жиля Дельоза і Фелікса Гваттарі. Ще у ранній молодості він приєднався до авангардистського руху, будучи видатним членом гурту журналу «Алдже»/Alge (1930, 1933 рр.). В рамках другої хвилі сюрреалізму він приєднується до гурту Джеллу Наума, Віктора Браузера та Джека Херольда.

«Герасім Лука робить з «Пасивного вампіризму» емблему свого онтопоетичного всесвіту. Тут зібрані алювіальні пропозиції та впливи, зазначені та незазначені в тексті, від авторів, які стали в румунській фазі його творів постійними та наполегливими посиланнями, послідовні у бажанні приєднатися до спільноти духу: Саду, Лотреамона, Рембо, Гюїсманса, Бретона.» Це був короткий уривок із вступу збірки Герасіма Луки «Пасивний вампіризм» — двомовного видання, яке готується до друку у видавництві «Віня».

Професор, доктор наук Іон Поп, один з тлумачів Герасіма Луки, сказав: «Це правда, що в останні роки свого життя Герасім Лука викликав справжню сенсацію кількома публічними читаннями, він мав справжній талант декламації. Я його чув і бачив у декількох записах, в яких він зберігає дуже очевидний румунський акцент. Він продовжив публікувати безліч книг, одна винахідливіша за іншу, розраховуючи на свого роду омофони, на свого роду гру слів, тому що грайлива сторона мовлення дуже вирізняється. Зараз це, звичайно, одне з опорних імен французької поезії. Він мав дуже цікаве життя, підтримував зв’язки з кількома друзями з Румунії. Хоча мав чисельні зв’язки з Румунією, він прожив у свого роду ізоляції, маргіналізації і був визнаний відносно пізно».

Щоб відзначити століття від народження Герасіма Луки, Національний музей румунського селянина в Бухаресті організував вечір, присвячений цьому поету-сюрреалісту, за участі поета Валері Ойштяну, який мешкає зараз у США.

Книга Ліани Туджару ”Цілий світ із крихіток. Танцювальна хроніка 1972-2012 років”, що є збіркою статей, опублікованих переважно в журналі ”Літературна Румунія”, презентована наприкінці квітня, є своєрідним словником хореографічного мистецтва чи історії танцю за останні 40 років. Учениця Елени Пенеску Лічіу та Флорії Капсалі, після декількох років танцю на сцені в м. Констанца, авторка продовжує присвячувати себе танцю, який став майже її життям.

Критик Ліана Туджару: ”Він представляє велику частину мого існування, тому що моє існування розгорталося весь час у середовищі танцю. Я танцювала, мій чоловік по сьогоднішній день танцює і створює хореографію. Я слідкувала за майже всім тим, за чим можна було слідкувати у галузі танцю, створеного або в Румунії, або який прийшов з гастролів з-за кордону.”

Презентація книги Ліани Туджару відбулася з нагоди відкриття нового приміщення Бухарестського Національного центру танцю — установи, яка опублікувала збірку в партнерстві з видавництвом ”Коресі”. Хореограф Міхай Міхалчя, директор Центру: ”Нам здалося, що це абсолютно необхідно. Це терміново, тому що ці два томи покривають 40 років історії і є справжніми історичними документами. Пані Туджару є тим рідкісним танцювальним критиком, який з терплячістю та щедрістю супроводжував усі явища, усі вистави, усі танцювальні події, чи то був класичний, чи то сучасний танець, чи то був дебютний витвір молодих авторів або відомих постатей чи знаменитих артистів. Вона була надзвичайним супутником тих 40 років для всього того, що означає румунський танець.”

”Цілий світ із крихіток. Танцювальна хроніка 1972-2012 років” налічує близько 900 сторінок. Танцювальний критик Ліана Туджару розповідає про цю велику збірку хронік та зображень: ”Я зрозуміла, що вона у великій мірі доповнює відсутність історії танцю останніх 40 років. Це свого роду критична, жива історія з моменту кожної окремої вистави. Я усвідомила, що ця збірка поповнює іншу мою книгу ”Експериментаторство в румунській хореографії 60-90 років” і, що танець був і продовжує бути в зоні кризи. Як доказ — впродовж 2,5 років він не мав сцени та зали для репетицій, і лише сьогодні, на щастя, ми змогли відкрити цей оазис. І такі важкі моменти танець пережив впродовж цих 40 років і до 1989 року, коли сучасний танець розгортався в музейних просторах чи в театрах, які були згідні відкрити свої двері і сфері танцю, іноді навіть в приватних квартирах… Репетиції проводилися там, в приватних квартирах. Отже, існує сумна безперервність між труднощами сучасного танцю до 1989 року і після. Але сподіваємось, що, можливо, ми поставили крапку цьому періоду відкриттям в Бухаресті Національного центру танцю в цьому новому приміщені.”

Ми не можемо передати вам зміст тих 900 сторінок, але запитали Ліану Туджару, чим починається і чим закінчується книга: “Цими днями і я уважніше перечитала першу та останню хроніки — перша з 1972 року, а остання з 2012 року. І з задоволенням констатувала, що ці дві хроніки пов’язані з двома видатними особистостями румунської культури. Перша натхненна творчістю румунського скульптора Константіна Бринкуша, хореограф Александр Шнайдер, а остання – натхненна творчістю румунського письменника і драматурга Йона Луки Караджале, поставлена Джіджі Кечуляну.”

У книзі ”Цілий світ із крихіток. Танцювальна хроніка 1972-2012 років“ нічого не згадується про маестро Йона Туджару, чоловіка авторки: “Цю “прогалину” я маю заповнити. Упродовж часу я зібрала всі хроніки, які були написані про нього. У мене є і фотографії… Тобто маю з чого починати. Звичайно, це немислимо забути про нього в цей період, коли він неодноразово виступав і в країні, і за кордоном, про його хореографічні твори. Я подумала, що не можу не включити його, але, водночас, і не написати про нього менше, ніж він того заслуговує. Тобто коли він брав участь у фестивалі, я не могла не згадати про нього, написати кілька рядків про його творчість. Але для належного представлення його творчості я вирішила присвятити йому цілий альбом, включити туди все, що було написано про нього, із зображеннями його хореографічної інтерпретації, а також написати декілька власних рядків про нього з цьєї нагоди.”

Ліана Туджару є авторкою лібрето, які були виконані на багатьох румунських сценах: Бухарестського Національного оперноого театру, Театру балету імені Олега Дановського в Констанці, Яської опери і Театру Оріон Балет. На виставці в 1996 році в ARTEXPO, вона організувала розділ “Хореографія – Експериментаторство в румунському мистецтві 60-х – 90-х років”, а в 2004 році опублікувала книгу “Експериментаторство в румунській хореографії 60-х – 90-х років”. У 1995 році вона отримала від Спілки перекладачів, хореографів і музичних критиків премію за всю її творчість балетного критика.

На початку цього року драматург Чобо Секей з м. Тиргу Муреш отримав від Товариства авторів Великобританії премію «Імісон» за найкращий сценарій драматурга-дебютанта. Конкуруючи поруч з двома британцями, Чобо Секей є першим номінованим письменником іншого громадянства, ніж британське, і, звичайно ж, першим, який отримав цю нагороду. Нагороджений радіосценарій «Вам подобається банан, товариші?»(«Do You Like Banana, Comrades?») отримав у 2009 році Премію за найкращу європейську виставу на конкурсі ВВС, а потім вона була поставлена і трансльована британським радіо.



Будучи до того часу автором короткої прози, для Чобо Секея вистава «Вам подобається банан, товариші?» стала його першою театральною виставою. Цей перший успіх дав йому сміливість написати ще одну п’єсу, на цей раз для сцени. У свою чергу, п’єса «Квіти шахти» була нагороджена на Національному театральному фестивалі з Печ премією «Вілмош» за найкращий текст. П’єса є першою частиною трилогії, за нею з’явилися «Темрява шахти» та «Води шахти». Перші дві п’єси поставлені як в Румунії, так і в Угорщині, і нагодожені в обидвох країнах. Третя частина трилогії «Води шахти» виграла драматургічний конкурс театру «Оркень Іштван» з Будапешту, де й буде поставлена цього року на сцені.



Отже, багато премій за всього декілька років для мологодо драматурга Чобо Секея. «Це правда, що я отримав багато премій за останні 2 роки. Коли я зустрічаюся з кимось знайомим, з ким не бачився деякий час, мене завжди запитують, яку ще премію я отримав. У нас це не зовсім звично. Ці премії дають мені дуже багато сили. Я був невпевненим, коли почав писати для конкурсу ВВС і ще почуваюся невпевненим, коли сідаю і починаю писати виставу чи щось інше… Ще не знаю, чи я достатньо талановитий, чи мені вдасться написати добру виставу. І тоді, коли отримую премію, це надає сил і показує мені, що треба продовжувати, писати наступну п’єсу».



Дія трьох п’єс трилогії відбувається в тому ж самому шахтарському селі Трансільванії, мова п’єс подібна, відрізняються герої та підняті проблеми. Письменник Чобо Секей: «Мене найбільше цікавить, як діє людина в різних ситуаціях, що означає бути людиною, що означає бути доброю людиною. І ці речі можна дуже добре вловити, коли говориш про соціальні проблеми. Соціальні проблеми були завжди, але зараз проблеми більш специфічні, принаймні тут, в угорських селах Трансільванії. Але п’єси були представлені і в Угорщині, і я зрозумів з тих реакцій, що це не тільки проблеми з Трансільванії, а й угорській публіці з Угорщини відомі представлені ситуації. Друга частина трилогії торкається корупції та націоналізму, а ті, хто дотепер побачили виставу, були дуже відкриті. І угорці, й румуни. «Квіти шахти» порушує проблему алкоголізму, відсутність робочих місць, високий рівень самогубств, остання проблема є специфічною для Трансільванії. Але й інші проблеми універсальні: коли залишаємося без роботи і обираємо алкоголь, коли ми в розпачі, не маємо що робити і навіть не хочемо нічого робити. Темою третьої п’єси «Води шахти» є релігія. Дія відбувається в будинку священика. Ми знаємо сільського священника та вчителя, отже, насправді йде мова про духовне та інтелектуальне виховання з Трансільванії, та фіаско виховання. А ще тут йде мова про педофілію в рамках церкви та інші речі, дуже незручні для багатьох».



Стиль Чобо Секея порушувати людські проблеми в соціальному контексті, який привів його до успіху, має за орієнтир Чехова, як зізнається драматург: «У мене є багато чому повчитися від Чехова, особливо з його драматургії, як структура, так і психологія, з його розуміння російського серця чи любові, чи меланхолії… Мені дуже подобаються фрази Чехова. Він формулює їх дуже насичено і дуже просто, начебто говорить про погоду і все-таки каже все про душу. І я спробував своїми техніками зробити щось подібне. Я не песиміст, я досить оптимістичний, але скептицизм характеризує мене в багатьох речах. Я більш оптимістичний, нж мої п’єси, і думаю, що мій оптимізм видно з гумору, який я використовую у цих п’єсах. Гадаю, що мені треба бути трагічнішим і більш песимістичним, коли пишу, тому що в іншому випадку люди будуть незацікавленими, я не торкнуся сердець публіки. Для мене дуже важливо, щоб публіка була зворушена тим, що бачить на сцені».



Зараз Чобо Секей працює над п’єсою для акторів театру «Фігура студіо» з міста Георгієнь, яка буде поставлена на сцені режисером Александру Дабіжою. Цей же режисер поставить і п’єсу, яку драматург напише спеціально для акторів Марчела Юреша та Міку Міхок. Чобо Секей готується увійти і в світ кіно. Для квітня він пише адаптацію для екрану п’єси «Квіти шахти». І, звичайно ж, він записався на конкурс з Угорщини з історичною п’єсою про Міхая Вітязу (правителя Волощини кінця ХVI-го століття, який керував трьома князівствами: Волощиною, Молдовою і Трансільванією).

Після заснування громадського радіо у 1928 році, за ініціативою та під керівництвом композитора Міхаіла Жори був заснований і Симфонічний оркестр Радіо. За словами університетського професора, доктора наук Грігоре Константінеску, з 1932 року оркестр почав утверджуватися на публічних концертах під диригентською паличкою майстрів румунського диригентського мистецтва, таких як Йонел Перля, Альфред Алессандреску, Константін Сільвестрі, Йосіф Конта, Хорія Андрееску.

Національний оркестр Радіо упродовж 85 років свого існування співпрацював також з іншими великими диригентами, як наприклад Джордже Енеску, Серджіу Коміссіона, Курт Масур, був супроводом для відомих солістів Монсерат Кабальє, Пласідо Домінго, Лучана Паваротті чи румунок Іляни Котрубаш та Анджели Гьоргіу. Піаністка Елізабет Леонська чи скрипаль Єхуді Менухін та Давід Ойстрах були теж серед відомих артистів, які поєднали своє ім’я з Національним оркестром румунського радіо. Упродовж цих майже дев’яти десятиліть Національному оркестру Румунського радіо вдалося зберегти свою популярність серед публіки та престиж серед фахівців завдяки репертуару, який включає музичні жанри, показові для всіх віків:

“Починаючи з кінця 90-их років, я почала постійно приходити на концерти Оркестрів радіо. Я вважала Зал Радіо та концерти у Залі Радіо таким же важливим орієнтиром, як і Румунський Атенеум. Я приходила з тим же задоволенням як на ці концерти, так і на концерти Філармонії. Зараз це урізноманітнилося, проводяться концерти в багатьох місцях, в різних контекстах, але в той період вибір був менший,” – розповіла Олтя Шербан-Переу, артистичний директор Оркестрів та Хорів Радіо і водночас головний редактор Радіо Роминія Културал.

Дійсно, сьогодні є набагато більше альтернатив, тому артисти почали виходити в нетрадиційні простори. Олтя Шербан-Переу: “Через конкуренцію не можна ігнорувати цю складову маркетингу — імідж, який не хочу сказати, що став таким же важливим, як і артистична складова, але іноді артистична сторона починає конкурувати зі змістом. На даний момент Радіо має, як відомо, Національний оркестр, Камерний оркестр, Академічний хор, Дитячий хор, Фольклорний оркестр та джазовий “Big Band”. Дійсно, ми часто виступали з Національним оркестром Румунського радіо під відкритим небом, це наш найбільш представницький ансамбль. Це відбудеться і у вересні на Площі фестивалю. Ми постійно мали на увазі таку можливість, а в останній час спробували зробити те ж саме і з дитячим хором, який часто виступав у парку Чішміджіу. Були й інші концерти, наприклад, виступ Андрея Бочеллі під відкритим небом, на якому був проведений конкурс з участю Національного оркестру та Хору радіо. Отже, вихід із концертної зали та звичайного концертного сезону — в середу та п’ятницю — є дуже важливим. Також, наші солісти Хорія Міхаїл, Габрієль Кроїтору, Резван Сума — я маю на увазі 2013 рік — є людьми, які дуже добре зрозуміли бажання та потребу вийти зі зручних концертних залів, з дуже доброю акустикою — тут я маю на увазі Зал Радіо — і рознести класичну музику по всій країні за підтримки суспільного радіо, потрапляючи іноді й до такої публіки, яка не зовсім має відношення до цієї галузі, до цього жанру музики. Це дуже важливо, і я гадаю, що це відноситься до місії громадського радіо — окрім трансляції музики побувати і серед людей і показати їм частину життя, культуру, частину того, що існує, але для них важкодоступне.”

Проекти останнього періоду були дуже чисельними. Олтя Шербан-Переу, артистичний директор Оркестрів та Хорів Радіо, згадала декілька її найулюбленіших проектів: “Окрім усіх концертів, які ми провели з Оркестром Радіо, а їх було багато, з переповненою залою, з розпроданими квитками, і Дитячий хор мав концерт “У світі Уолта Діснея”, який був дійсно великим успіхом і продовжує проводитися в різних просторах; з Національним оркестром Радіо великі вокально-симфонічні концерти “Карміна Бурана”, концерт Вівальді “Реквієм”, фестиваль “Старовинні скрипки” у Залі Радіо, який зібрав румунських скрипалів з країни та з-за кордону, які грають на старовинних скрипках, і, звичайно ж, національні проекти радіостанції Радіо Роминія Културал, підтримані всією корпорацією: “Подорожуюче фортепіано”, “Скрипка Джордже Енеску в селах”, “Дуель скрипок”, “Золота флейта”. Ось вам уже чотири проекти, які дійшли пройшли вже втретє, і ми цим дуже пишаємося.”

Войку Попеску є диригентом Дитячого хору радіо, який у 1996 році під його керівництвом отримав Головну премію “Suma cum laudae” на Міжнародному хоровому фестивалі з Неерпельту, Бельгія. А новим головним диригентом Національного оркестру радіо є молодий харизматичний Тіберіу Соаре, який будучи головним диригентрм супроводжував оркестр упродовж сезону 2012-2013 роки на щонайменше двох концертах закордоном. Олтя Шербан-Переу: “Я вважаю, що виходи Оркестру радіо за кордон є дуже важливими. Це правда, що їх найважче організувати, тому що вони включають додаткові кошти та міжнародну взаємодію, яку не можна заключити з одного дня на інший. В умовах короткострокового планування — так стається, коли доводиться працювати з річним бюджетом, а не з багаторічним, — важко планувати речі надто далеко. Але у 2012-12013 рр. Національний оркестр Радіо мав нагоду виступити в Кишиневі — можливо, це не звучить надто вражаюче, але поки-що це був перший і єдиний раз, коли Національний оркестр радіо виступив там з 1928 року, коли був заснований. У Шанхаї ми побували вдруге, де взяли участь в їхньому Весняному фестивалі. Це дуже важливий фестиваль, з традицією та престижними учасниками, на кшталт нашого фестивалю ім. Джордже Енеску. А зараз, влітку, ми побуваємо в сусідній країні (прим. авт. — Болгарії), на щастя, у дуже обіцяючому просторі — на березі Чорного моря, в Бальчіку, у місці, яке так любила Королева Марія, де візьмемо участь на міжнародному фестивалі “Balcic Classic Days” — тут ми представимо концерт з Хорією Міхаїлом, Габріелом Кроїтору, Тіберіу Соаре та Національним оркестром Румунського радіо.”

У рік, коли весь світ відзначає 200 років від народження Джузеппе Верді, Національний оркестр Румунського радіо завершив сезон виступів у Залі Радіо 21 червня твором Верді “Реквієм”. На бухарестську сцену, точніше на сцену Залу Палацу, Національний оркестр Румунського радіо повернеться у вересні, коли в румунський столиці пройде ХХІ-ий Міжнародний фестиваль ім. Джордже Енеску. (Луана Плешя)

«Минуло 20 років, відколи ми розпочали з 3 країнами та 8 виставами перший випуск фестивалю. І ось вже його 20-ий випуск, на якому 350 подій, 66 просторів, 70 країн-учасниць і приблизно 60 тисяч глядачів за день. Це цифра, яка поміщає Міжнародний театральний фестиваль в м. Сібіу на почесному третьому місці у світі після фестивалів з Единбургу та Авіньйону» – заявив Константін Кіріяк, директор фестивалю та директор Національного театру ім. Раду Станки. Так він коротко описав процес росту та зрілості заходу, який зробив з міста Сібіу справжню європейську столицю культури і туризму.

Ювілейний випуск Міжнародного театрального фестивалю в м. Сібіу, який відбувся з 7 по 16 червня, представив публіці копродукцію, створену в рамках європейського проекту «Міста на сцені/ Cities on Stage/ Villes en Scene», яка буде представлена у 2014 році у офіційній програмі Авіньйонського фестивалю та в сезоні Національного театру з Брюсселю. Йдеться про виставу «Солідарність», створену Джаніною Кербунаріу з акторами театру ім. Раду Станки. Молода Джаніна Кербунаріу, дуже оцінений драматург та режисер, є й членом-засновником гурту «ДрамАкум» — платформи для розвитку та просування румунської драматургії. Центральною темою проекту «Міста на сцені» є співіснування в міському просторі у сьогоднішніх великих містах.

Джаніна Кербунаріу: «Я зазвичай роблю собі інтерв’ю, досліджую в архівах перед тим, як взятися працювати над виставою. На цей раз дослідження не було дуже розширеним, тому що я в певній мірі мала теми в голові. Теми, які я обрала, — це теми, які вже були обговорені в громадськості. Мене дуже цікавило те, як в останні роки політична промова стає все радикальнішою в напрямку звинувачення того, хто не ефективний та не в достатній мірі конкурентоспроможний. В останні роки було дуже багато виступів за зразком: хто не працює, навіть не заслуговує на їжу… А що ж нам робити з тими, які працюють і нічого за це не отримують? Я не часто чула таке запитання. Мені здається, що в ці кризові часи ми намагаємося знайти цапа-відбувайла. І ще серйознішим є те, що такі промови доходять і до нас, і ми приймаємо її і починаємо теж у щоденному житті шукати цапа-відбувайла довкола нас. І це мені здається дуже небезпечним, що стосується терпимості та того, як ми співіснуємо у містах. Це проблеми не тільки Румунії, зараз це проблеми всієї Європи».

Виставою, яка створила особливу атмосферу на фестивалі, стала вистава «Сцени з життя комах — психоделічна музична таємниця” Карела і Йозефа Чапека, поставлена на сцені Віктором Іоаном Фрунзе в Культурному центрі для ЮНЕСКО ім. Ніколая Белческу. «Сцени з життя комах» є сучасною байкою про введення людини у смерть, це історія про крихкість і виживання, яку розповіли п’ятеро молодих акторів. Директор сцени Віктор Іоан Фрунзе: «Це текст, який мене цікавив дуже багато часу. Мою увагу привернуло те, що в цій езопівській формі тексту міститься багато реальностей — цей вид середньовічної таємничості (драматичний середньовічний вид, анг. «medieval mistery») не повернувся до інтересів людей театру, але, зачіпаючи її, відриваєш, якою важливою є певна форма дидактизму в театрі. І я побачив і за реакцією публіки те, що певна зона наївності, яка позначає текст, дуже добре потрапляє до глядача і допомагає йому розуміти речі, які, якби були сказані йому напряму, можливо були б брутальнішими. Ця редукція до комах допомагає нам краще побачити, які проблеми ми маємо, та які похмурі перспективи нас очікують. Як будь-яка інша вистава, вона не дає рішення, а лише наголошує про проблеми, і гадаю, що це важливо».

Один з найяскравіших гостей ХХ-ого Міжнародного театрального фестивалю в м. Сібіу був танцювальний гурт «Саша Вальц&Гості», якому теж сповнилося 20 років від заснування, і який цього року став культурним послом Європейського союзу. Публіці була представлена вистава «Безперервно» про Харрієт фон Фрорайх, про яку представник компанії заявив: «Для Саші Вальц завжди дуже важливо працювати за принципом діалогу — це спільне з цьогорічним фестивалем. Типічним для її роботи є проекти діалогу, де вона взаємодіє не тільки з іншими артистами, але і з особливими приміщеннями чи місцями. Вистава «Безперервно» народилася з двох таких проектів діалогу. Вони були показані у 2009 році в Берлінському Новому музеї та Музеї «Maxxi» в Римі. Обидві хореографії були створені у відповідності з особливістю даних просторів, отже то був справжній діалог з приміщеннями, де вони були представлені. Потім прийшла ідея адаптувати ці дві вистави для сцени, щоб їх можна було представляти на міжнародних турне, і так народилася вистава «Безперервно». Ідея вистави «Безперервно» полягає в тому, що й простір є протагоністом вистави так само, як і музикант. Запрошений перкусіоніст дуже сильно залучений і фізично у виставу, тому що потрібно дуже багато енергії, щоб виконати ту музику. Для Саші Вальц є суттєвим висловити ту енергію, ту динаміку музики».

За словами Константіна Кіріяка, директора фестивалю, ХХ-ий Міжнародний театральний фестиваль в м. Сібіу був: «…випуском, який показав, що місто Сібіу є діалогом, це місто, яке має силу показати свою красу, гордість та здатність організовувати такі заходи, які зіставляють з найважливішими заходами світу. В той же час, це місто, яке має здатність вести далі проекти. Найважливішим є той факт, що цей випуск будує найкрасномовнішим способом те, що означає завтра, показує, що нічого не відірвано від контексту і що існує безперервність успіху, здатності перебувати там, угорі, на гребені хвилі. Той факт, що ми можемо досягти таких показників у цій важкій та небезпечній грі є, мабуть, найважливішою демонстрацією».

Тож мотто фестивалю, як заявив директор Константін Кіріяк, є «Сьогодні будуємо завтра!».

Понад 90.000 осіб відвідали книжковий салон Bookfest-2013, який пройшов на початку червня в Бухаресті у виставочному комплексі “Ромекспо” (розташований в північній частині столиці Румунії). Видавництва-учасники Міжнародного книжкового салону підготували близько мільйона примірників, а серед 200 експонентів були присутні й найважливіші книжкові видавництва та книгорозповсюджувачі Румунії. Нора Юга, Нягу Джувара, Лучіан Боя, Раду Беліган, Еміль Хурезяну — це лише декілька особистостей, які представили свої нові книги на книжковому салоні Bookfest-2013 поруч з 24 авторами та фахівцями книговидання, представлені почесним гостем випуску – тріо Німеччина, Австрія та Швейцарія.

Есе, з яких складаються “Мемуари ідеальної бібліотеки” Богдана Сучави, які побачили світ у видавництві “Поліром”, розповідають історію зустрічей з приводу математики. Зустрічі посередництвом книг з ідеями науковців (Гюйгенс, Ньютон, Меньє, Ейлер, Софі Жермен), а також прямі зустрічі з людьми, які відзначили розвиток автора. Картину доповнили емблематичні постаті розвитку математичного дослідження з Бухарестського Університету (Георге Ціцейка, Дан Барбіліан, Ніколае Теодореску). “Перш за все, я вважав себе розв’язувачем проблем. Мені здавалося очевидним ще тоді, що найчіткішим вираженням розуму повинно бути визначення точного, оптимального рішення, будь то література чи математика” — пише Богдан Сучава в “Мемуарах ідеальної бібліотеки”. Ми запитали автора, який зараз є професором в Каліфорнійському державному університеті, що він вважає точним рішенням в літературі: “Якщо йде мова про написання роману, тоді літературне рішення починається з голосу оповідача, з обранням моменту, коли історія завершується, добре розрахованого кінця. Ще ти думаєш про героїв, які будуть на передньому плані і в кульмінаційному пункті історії. Все це означає літературне рішення, і це не просто, коли працюєш з багатьма героями, але цього разу я мав нагоду розповісти в книзі, як деякі речі, які ми вивчаємо в математиці, починають допомагати нам і в інших сферах культурного життя, зокрема в літературі. Тому що ці мемуари — це, власне, не збірка спогадів.”

“Якщо мрією чистокровних математиків є довести теорему, названу їхнім ім’ям, моєю мрією було зрозуміти до останнього наслідку не тільки певні математичні ідеї, а й звідки походять ці ідеї, їхнє історичне походження, розвиток в часі” — пише Богдан Сучава. “Збірка Нори Юги написана у Відні навесні минулого року. Лише обізнані можуть її читати, лише ті, хто її любить і захоплюється нею, лише автентичні читачі поезії. “Мокрий пес є вербою” — це ключ кохання та ненависті, і крик про допомогу поеми, яка залишилася самотньою”. Такою була презентація видавництва “Картя Роменяска” збірки “Мокрий пес є вербою”. А зараз послухаймо слова про ці поеми поета й критика Раду Ванку: “Для мене говорити про Нору Югу та цю книгу є великою радістю. Нора Юга є для мене моделлю в багатьох сенсах, і мене радує її надзвичайна життєздатність, тому що вона заперечує статистику, за якою румунський письменник здається скоріше всього непослідовним, короткостроковим, якому бракує життєздатності. Проте з найбільш життєздатних осіб сьогоднішньої румунської літератури є декілька письменниць: Нора Юга, Анджела Марінеску, Іляна Меленчою. Повертаючись до Нори Юги, вона робить речі, які здаються чарівними. Мені здається надзвичайним публікувати щороку по новій книзі, поезію, прозу, щоденник, усі написані так само гостро, амбітно, постійно намагаючись віднайти себе. Хто віднаходить себе у 80 років? А Нора Юга показує свою силу, яку не можна не інтерпретувати як демонстрацію.”

Альбом мистецтва “Корнеліу Баба” критика Павела Шушари вийшов у видавництві “Офіційний вісник” і був представлений критиком мистецтв Тудором Октавіаном. Артиста Корнеліу Бабу, відомого особливо за свої портрети, вважають “художником людини”. Його портрети змусили критиків порівняти його з Франсиско Гойя. Найбільша колекція робіт та речей артиста знаходяться в Колекції Баби в Тімішорському Музеї мистецтв. Колекція була подарована музею дружиною артиста і містить 90 предметів, серед яких і декілька картин, які потрапили до Національного музею мистецтв та Музею історії та мистецтва Бухарестського муніципалітету. Критик Павел Шушара: “В цій книзі я не намагався виявити чи педагогічно висловити те, що мене цікавить, а визначити три перспективи творчості. В першу чергу, контекстуальний огляд, тому що художник Корнеліу Баба не один у світі художнього мистецтва. Потім я намагався знайти у його творчості усі великі події століття. І нарешті, я намагався потрапити в зону напівтіней, туди, де потрібне особливе, глибоке читання, яке оживляє, дає узгодженість і достовірність світу, створеному Корнеліу Баба.”

Проект під назвою “Три країни — одна мова” дав привід румунській публіці зустрітися на книжковому салоні з понад 20 німецькомовними гостями: видавцями, письменниками, авторами книг для дітей та молоді, ілюстраторами, філософами, фахівцями маркетингу та зв’язків, перекладу, а також двох поетів хіп-хоп. Оана Бока, фахівець PR Headsome Communication, партнер проекту “Три країни — одна мова”: “Я думаю, що вийшло дуже добре і беру до уваги, в першу чергу, реакції тих, хто нас відвідав. Від багатьох відвідувачів я почула цю точку зору, що вперше їм вдалося створити певне враження про країн-гостей, і це можна було побачити і в місті, і зі стенду. Але окрім цих поглядів є важливими й продажі. Я саме перевірила у видавництві “Поліром”, що збірка Кетеліна Доріана Флореску “Якоб вирішує любити” знаходиться на другому місці в загальному топі продажу. Так само і у видавництві “Куртя Веке” – роман Уве Телькамп продався відмінно. А у видавництві “Humanitas Fiction” книга Яна Конеффке знаходиться на другому місті в загальному топі продажу.”

“Незаперечний успіх”, “Фантастичний досвід” — це висновки організаторів на завершення декількох десятків заходів, проведених в рамках проекту “Три країни — одна мова”: Німеччина, Австрія та Швейцарія, почесні гості Міжнародного книжкового салону Bookfest-2013.

Кінець травня став для мешканців Тімішоари особливим театральним святом. Угорський державний театр ім. Чікі Гергея організував новий випуск Єврорегіонального театрального фестивалю “TESZT”, який цього року ознаменував 60-річчя установи.

Починаючи з першого випуску, який відбувся у 2007 році, фестиваль ставить собі за мету виявляти мультикультурність єврорегіону ДКМТ (Дунай-Кріш-Муреш-Тиса) та зміцнювати зв’язки між театрами цього регіону, що робить цей захід унікальним у Румунії. Атілла Болаж, директор фестивалю, розповів про напрямок, який пропонує захід: “Щороку є певні течії, які ми виявляємо, і це створює головну лінію фестивалю, до якої додаються інші вистави та інші додаткові програми. Цього року ми мали виставу, поставлену режисером Хойду Соболчем, дуже відомим і в Румунії, тому що він за фахом є кінорежисером. Наприклад, він був режисером “Biblioteque Pascal”, де зіграли Резван Васілеску, Оана Пелля, і цей фільм Угорщина запропонувала на Оскар в категорії “Найкращий іноземний фільм”. У виставі, поставленій Хойду Соболчем у нашому театрі, режисер є й автором тексту, і одним з акторів розподілу. В рамках фестивалю була представлена вистава поставлена Коканом Младеновичем з Нового Саду (Сербії), де чітко видно руку режисера, тому що другий акт з “Останньої Опери” – “Весілля Фігаро” – був переписаний Коканом. Вистава “Чайка” з Національного театру із Нового Саду є також виставою, де режисер присутній, і ця присутність помітна. Це 6-годинна вистава, де тема “Чайки” Чехова розвинена в багатьох напрямках.”

Вищезгадані вистави і стали одними з найулюбленіших вистав цьогорічної публіки. Театральний критик Котолін Коло: “Мені дуже сподобалася вистава “Чайка” Сербського національного театру з Нового Саду. З професійної точки зору, для мене це був дуже добрий досвід. Хоча вона й тривала 8 годин, з трьома 30-хвилинними перервами, вона була немов театральний мастер-клас, на якому вартувало пробути 8 годин. Мені сподобалася й вистава угорського театру з Нового Саду — “Остання опера”, це сатира, поєднання між оперою та прозою — вистава Бомарше “Весілля Фігаро” та опера Моцарта. І вистава Угорського театру з Тімішоари “Гарденія” була зіграна дуже добре, і акторська робота протагоністів мені дуже сподобалася.”

“Гарденія” — це сімейна історія чотирьох польських жінок послідовних поколінь, яких зіграли чотири дуже оцінені тімішорські актриси: Андрея Токай, Емілія Борбей, Ріта Лорінц та Моніка Тор. Для Андреї Токай це був дуже насичений виступ: вона першою виходить на сцену і виконує по черзі ролі дочки, коханої, дружини, матері, бабусі й прабабусі: “Коли я вперше прочитала текст, я сказала, що це феноменально, я закохалася в нього та в персонажів, яких повинна була виконувати. Звичайно, тут не йдеться про героїв, це не позитивні персонажі, там майже всі нещастя – бідність, проблеми з алкоголізмом, покинута жінка, зраджена жінка… Але він має глибину, життя, про яке не можна розповісти в декількох словах. Він інший… Можливо, й через те, що був написаний дуже молодим автором”.

Виставою, послання якої перекривається з посланням фестивалю TESZT, є вистава “Місто демонів – Pass-port Суботиця” режисера Урбана Ондраша, зіграна театром ім. Дежьо Костолані з Суботиці. Вистава є частиною трилогії, яка піднімає проблему співіснування в багатокультурному просторі. Актриса Марто Береш: “Суботиця — це місто, в якому я живу. Вистава розповідає про проблеми багатокультурних місць. Є багато добрих речей у співжитті багатьох культур, навіть якщо є й декілька проблем. Гадаю, що ця вистава не дає відповіді, а скоріше всього показує наш спосіб життя, піднімає запитання. Гадаю, що політики й історики показують нам речі, які насправді не є реальними. Тому ця вистава використовує іронічну мову. Я угорка, але народилася в Сербії, як мій тато і дідусь, тож я відчуваю, що Сербія — моя земля, і мені подобається там жити, я не хочу виїжджати звідти. Мій коханий — серб, і я відчуваю, що найкращий спосіб жити разом — це зберігати свою культуру, поважати культуру інших, жити разом з іншими і не втрачати самого себе”.

Театрам, які щороку беруть участь в Єврорегіональному театральному фестивалі з Тімішоари, з часом вдалося сформувати громаду. Завершимо нашу передачу зізнанням директора фестивалю, актора Атілли Болажа про те, чим він планує зробити TESZT: “Нас цікавить, в якому напрямку прямує наш театр і з якими партнерами. Ми хочемо показати тімішоарській публіці, що ми не самі на цьому шляху, і що ми не впевнені — тому що в основі мистецтва є ця невпевненість, якщо ти переконаний, що все ідеально, що ти ідеальний, – тоді немає сенсу йти далі. Через цю “невпевненість” ми закликаємо всіх подібних нам людей провести разом один тиждень. Нашим бажанням є, щоб ці зв’язки зблизилися і спілкування між нами стало прямішим і швидшим. Режисери переміщаються між цими театрами… Це вже сповнені мрії. Я мрію поставити спільну виставу, наприклад, між Тімішоарою, Суботицею, Новим Садом, Шегедом, з великим режисером — щоб ми об’єднали свої сили, і тоді ми б змогли поставити мегавиставу. Головне, щоб це був артистичний акт на основі ідеї, сформульованої разом. Коли ми збираємося всі разом, ми починаємо робити плани на майбутнє і багато з них здійснюються. Ми вже не чужі один одному.

«Ми — божевільні, закохані у звук. Ми приходимо на радіо не записувати п’єсу, а розповідати історію зі звуками, в умовах, коли розвиток технологій звуку посприяв стільком новим та надзвичайно сильним формулам захоплювати глядача» – каже Ілінка Стіхі, наймолодша з команди режисерів Національного радіофонічного театру.

18 лютого 1929 року вийшла в ефір перша вистава театру Румунського радіо «Що знало село», режисера Йоана Васілеску-Валжана, у виконанні відомих акторів Бухарестського Національного театру Марії Філотті та Ромальда Бульфінського. Васіле Манта, найдавніший член театральної редакції Радіо Румунії, розповідає про початки: «У ті часи всі трансляції відбувалися наживо. Не було звукових носіїв. Перші звукові носії виникли після 1950 року, після винаходу магнітної стрічки. Ми почали записувати звук в 1952 році, що дозволило зберегти у нашій фонотеці майже все, що ми записали. Це понад 12 тисяч театральних вистав, абсолютно всі автори, про яких чули люди.»

У століття технології творці радіотеатру інколи повторюють досвід вистав у прямій трансляції. Атілла Візауер, головний редактор театральної редакції: «Був період, коли вистави радіотеатру проводилися в прямому ефірі, з публікою в залі. На великій сцені Радіо знаходилися актори, були й фахівці по звуку, технічний персонал… Публіка сиділа в залі і була присутньою на трансляції радіовистави. Ми плануємо до 85 річниці Румунського радіо транслювати таку ж виставу з публікою, все у великій залі Радіо Румунія, досить ймовірно ту саму виставу, першу виставу радіотеатру, що вийшла в ефір у 1929 році. Мова йде про виставу Валжана “Що знало село”.»

Пройшло 84 роки, але Національний радіотеатр, складова громадського радіо, не втрачає свій престиж. Атілла Візауер: «Ми народилися приблизно в той же період, як і наші колеги у великих країнах європейського світу. Саме у 30-ті роки минулого століття вийшли в ефір перші радіовистави, отже, можна стверджувати, що ми йдемо в ногу з усім тим, що означає авангард в галузі радіо. Ми, сьогодні, повинні подумати про це і прагнути бути в перших рядах і в тому ж ритмі з тими, хто ставить радіотеатр найвищої якості.»

Хоча деякі скептики не вірили в майбутнє радіотеатру, він не тільки існує, а й приносить премії з міжнародних змагань. Атілла Візауер про останні досягнення румунського радіотеатру: «З гордістю скажу, що в останні 3 роки це ставалося дуже часто, вже стало рутиною. Хвар, фестиваль у Хорватії, Братислава, фестиваль Прікс Італія, фестиваль у Нью-Йорку, ми побували й на фестивалі в Берліні, звідти ми поки що не повернулися з жодною премією, але на всіх інших фестивалях, в яких брали участь, ми були нагороджені. Здобували й Головну премію, були й у топі… Фахівці зі всього світу оцінюють новизну та вражаючість, яку ми пропонуємо. Можу сказати, що нове покоління режисерів радіотеатру принесло світове визнання Національному радіотеатру.»

До цього нового покоління відноситься й Ілінка Стіхі, яка добилася особливих досягнень з виставами за власними сценаріями «Мальдорор» та «Аргентина». Остання отримала Золоту медаль (Gold Winner) в категорії «Особлива драма» в рамках конкурсу «New York Festivals Radio Program & Promotion Awards». А ще вона здобула Головну премію «Ondas» в Барселоні, премію «Prix Marulic» на Міжнародному фестивалі радіо-, фантастичних та документальних вистав у Хварі, Хорватія, номінацію на «Prix Italia» в Торіно. Ілінка Стіхі розповідає: «Справді, «Аргентина» була явищем. Для мене ця вистава стала проявом моєї любові до радіо, тому що головний герой помирає біля мікрофону, звичайно ж, у прямому ефірі. Це здалося мені найвищою жертвою. Історія вистави почалася з того, що мені розповів один голова журі на фестивалі в Хорватії, де я побувала з виставою «Мальдорор». Він розповів мені історію, яка сталася в Аргентині з діджеєм радіо Фернандо Пена, великим улюбленцем слухачів, який помер від СНІДу, граючи одного героя в прямому ефірі. Помираючи як герой, ніхто й не повірив, що він дійсно помер. Телефонні дзвінки надходили далі, люди питали про нього. Ця історія настільки мене вразила, що я захотіла її записати.»

Цікавим є й те, що Ілінка Стіхі є за фахом кінорежисером. Що ж привело її до радіотеатру? «Я відкрила в радіотеатрі уявний простір, який дає мені набагато більше свободи, ніж дозволила колись кінематографічна зона. Дивно, що в тому дуже приватному просторі, де працюємо маленькими колективами, ми починаємо дуже добре знати один одного, можемо робити речі з набагато більшою свободою та оригінальністю, ніж якби ми робили їх в зонах, де працюється з великими бюджетами та чисельними командами.»

Як підкреслив і головний редактор та режисер Атілла Візауер, радіовистава слухається за один вечір сотнями тисяч людей. Сотні тисяч глядачів у виставі, яка ставиться на сцені, означає, що її гратимуть сотні разів. І тоді, коли вистава ставиться в сотий раз, це стає подією. Ця подія перевищена в декілька разів однією-єдиною трансляцією по радіо! Отже, про Національний радіотеатр, який з часом визначився як самостійне мистецтво, можна сказати, що це театр з найчисельнішою публікою.

Три румунські і три канадські художники різних поколінь вже деякий час співпрацюють у спільних проектах, з виставками в Румунії та Канаді. “Juste pour le plaisir” — це остання спільна виставка, організована в галереї мистецтв “L’espace contemporaine” в Монреалі в другій половині червня (18-30 червня 2013 р.). Дві різні культури, зустріч між Квебеком та Румунією — нагода для кожного експозанта представити різні процеси творчості, спільні для їхньої пристрасті до візуального мистецтва.

Розповідатимуть художники Валеріу Стойка та Ана-Марія Васілеску. Валеріу Стойка: “Ми маємо безперервність у виставках. Організатором цього проекту є Кармен Смунтяк. Вона закінчила образотворче мистецтво у Клужі, і після першої успішної виставки в галереї “Горизонт” з Бухареста покинула країну. Оселилася в Канаді і продовжувала бути поруч з нами посередництвом робіт, представлених на виставках в Румунії. Будучи дуже доброю художницею, нещодавно вона виграла міжнародний конкурс, організований Асоціацією художників Квебеку. Кармен є художницею з великим досвідом, мала досить постійну міжнародну діяльність. Крім того, Кармен є моєю давньою приятелькою, понад 20 років, і я надсилав їй туди роботи, навіть ікони, які були дуже добре прийняті публікою.”

Випускник Школи церковних художників, яка діє при Румунській Патріархії, Валеріу Стойка зайнявся і станковим живописом, маючи багато особистих та групових виставок, як, наприклад, в Національному музеї мистецтв Румунії, в Палаці Шуцу (Історичний музей міста Бухареста). Валеріу Стойка: “Поступово мені вдалося знайти своє місце у світі, який я люблю ще з раннього дитинства. Це сталося органічно, це була органічна потреба — як казав Кандинський: “Артист повинен бути кольором, їсти колір, перетворюватися на колір.”

Посилаючись на Меланію Флореску, третю учасницю групи румунських художників, Валеріу Стойка заявив: “Є однією з найталановитіших художників, яких я мав нагоду пізнати. Має особливу графіку, а ще я побачив у неї класичний професійний талант. Вона розвиває досить витончене сучасне мистецтво, маючи основою те, що дає класична культура. Вона відноситься до нового покоління, покоління Ани-Марії Васілеску.”

Поруч з Кармен Смунтяк, група трьох канадських художників складається з Лорен Буржі та Джека Дісента, двох артистів вже не першої молодості. Про них розповість Валеріу Стойка: “Вони присутні в нашій групі вже вдруге чи втретє. Вони взяли участь зі своїми роботами у виставці з минулого року в Констанці. Один з них відносить себе до більш революційної, пролетарської категорії, і інший є мрійливим, це досить цінний артист, у мистецтві якого є щось дивовижне. Група була присутня в галереї ”L’espace contemporain” в Монреалі.”

Нещодавно мистецький критик Драгош Чобану писав (цитуємо): “Випускниці Національного університету мистецтв Бухареста, факультет образотворчого мистецтва, відділ живопису, з магістратурою в цьому ж факультеті, Ані-Марії Васілеску вдається ввести спонтанну колористичну свіжість фігуративно-абстрактного стилю, якого вона торкається. Вона мала чисельні виставки живопису, фотографії та церковного живопису як в Румунії, так і за її межами. Окрім живопису, молода артистка бере участь у різних проектах, головною метою яких є, звичайно ж, мистецтво: як тренер, вона проводить тімбілдінг для багатонаціональних компаній, організовує культурні заходи і бере участь у ярмарах ручних виробів із власними роботами” (кінець цитати).

Ана-Марія Васілеску вирізняється своєю хроматикою, досить чіткою власною символістикою. Захоплюючись Полєм Сезанном, Ана-Марія Васілеску зізнається: “Мені подобаються кольори, сіре не має що шукати в мене. Кольори нас збадьорюють, підтримують нашу душу молодою і гарною, так я думаю. І мої роботи кольорові. Акрил на полотні, олія менше. Я розпочала з абстракту, який зараз дещо спав, так я помітила. В останній час мене дуже приваблюють пейзажі.”

Після цих присутностей в Монреалі, після масштабної виставки, яка була проведена в Констанці в липні 2012, Валеріу Стойка думає про близьке майбутнє: “Наступним проектом є продовження “Вертикальних рівнин” через “Людина, змальована на небі” — ця назва натхненна з відомої поеми Іона Карайона. Я зрозумів, що на цьому світі можна багато зробити і одного життя для цього замало. Мене не можна визначити як церковного художника, чи художника на мольберті, я теж є частиною природи.”

У результаті національного конкурсу, організованого Міністерством культури, Міністерством закордонних справ та Румунським культурним інститутом для відбору проектів, Румунія присутня на цьогорічному випуску Бієнале у Венеції з двома проектами: “Нематеріальна ретроспектива Бієнале у Венеції” у павільйоні Румунії з парку Джардіні делла Бієнале та “Центр роздумів для відкладених історій — спроба” в Новій галереї Інституту культури та гуманітарних досліджень з Венеції.

З подробицями про ці проекти — заступник комісара Александру Дам’ян та куратор другого вищезгаданого проекту Анка Міхулец. Заступник комісара Александру Дам’ян: “Перший проект належить Александрі Піріч та Мануелу Пелмуш, маючи куратором Ралуку Войня. Він називається “Нематеріальна ретроспектива Бієнале з Венеції” і включає дослідження, яке буде проводитися впродовж усього періоду Бієнале. Проект пропонує свіжу та динамічну перспективу, яка стосується історії Бієнале від її заснування у 1885 році і до сьогоднішнього дня. Куратор та автори проекту зробили відбір близько 100 відомих робіт, які будуть представлені щодня 10 виконавцями, присутніми в павільйоні. Виступ не є артистичним ефемерним актом, а лише нематеріальним.”

Другим проектом, представленим на 55-ій Бієнале, є “Центр роздумів для відкладених історій — спроба”, який було проведено в Новій галереї Інституту культури та гуманітарних досліджень з Венеції. Він об’єднує 5 артистів з Румунії та художнього митця з Польщі. З подробицями куратор виставки Анка Міхулец: “Виставка супроводжується двома публікаціями, презентація однієї з них відбулася на вернісажі. Вона включає довідник виставки та 6 інтерв’ю з артистами-учасниками, таким чином відвідувач може увійти в атмосферу Центру роздумів для відкладених історій. Виставка може мати хронологічний перегляд, зосереджений на історії мистецтва, також може бути сфокусованою і на одержимості пізнання.”

Назва проекту досить несподівана, але і цього разу Анка Міхулец пояснює: “Як каже й сама назва, центр роздумів намагається увійти в інституційну атмосферу, яка існує там ще з 30-их років. Ми дуже покладалися на історію Інституту культури та гуманітарних досліджень з Венеції, який є в Румунії однією з найдавніших установ сучасної культури. Із самого початку він був задуманий як центр, який даватиме притулок румунському мисленню у Венеції. Ми спробували модернізувати цю концепцію та екстраполювати ідею. Я подумала про відкладені історії, історії, які не обов’язково дуже відомі, але які суттєві специфічному місцю та часу. Я старалася використовувати декілька можливостей осмислення.”

Окрім цих двох проектів, які представляють Румунію на інституційному рівні, заступник комісара Александру Дам’ян назвав і інших артистів, чиї роботи були виставлені у Венеції: “У рамках Бієнале під кураторством Массімільяно Джіоні цього року, названу Енциклопедичним палацом, присутні Штефан Берталан у головному павільйоні та Джета Братеску, а у Венеції проходить ще одна виставка, яка об’єднує декількох румунських артистів. Вона організована фондом “Тріада” і носить назву “Якби кульбаба могла говорити”, де знову залучений Штефан Берталан. Наголошую і на участі артиста Богдана Раце в рамках побічної виставки, яка вписується до низки побічних подій Палацу Бембо, куратором якої є Космін Несуй. Цього року ми маємо у Венеції декілька румунських проектів, що складає більш чітке уявлення про румунське мистецтво в рамках цьогорічного бієнале”.

“Родом з Англії, вона була наполовину росіянкою, наполовину англійкою, з великими пращурами — царем, королевою Вікторією. І приїхала сюди, до свого роду «трьох повітів *Лехліу-Гаре», у зовсім чужий світ, зовсім невідомий тоді для неї. Але вже на самих початках помітні передумови того, ким стала Королева Марія пізніше” — заявляв письменник та аналітик Стеліан Танасе, голова фонду «Східний Експрес».

Марія Александра Вікторія, яка у 17-річному віці була обрана майбутньою королевою Румунії (стала нею у 1914 р.), народилася 29 жовтня 1875 року в палаці Іствелл Парк. Вона є дочкою принца Великобританії Альфреда, принца Саксен-Кобург-Готського й герцога Единбурзького та російської імператриці Марії Олександрівни. У 16 років королева Марія заручилася зі спадкоємцем Румунії Фердинандом з династії Гогенцоллернів, а шлюб був укладений 29 грудня 1892 року.

Діну Замфіреску, голова Інституту з дослідження комуністичних злочинів і памяті про румунське вигнання, вважає, що: “Ця молода жінка, яка прибула в Румунію, країну, про яку зовсім нічого не знала, змогла завоювати визнання, маючи надзвичайну особистість, і дуже посприяла тому, щоб король Фердинанд розпочав війну поруч з іншими союзниками, перемігши, в певній мірі, бажання покійного Кароля І, який до 1914 року об’єднав Румунію з Центральними державами.”

Королеву називали “матір’ю поранених” чи “матір’ю солдатів” завдяки тому, що в період Першої світової війни, не лякаючись куль, вона йшла на фронт та в лікарні, де доглядала за пораненими солдатами. Діну Замфіреску: “Не можна забути її дуже важливу ролі, яку вона відіграла в під час Версальської мирної конференції (1919 р.), і не стільки там, скільки вплив, який вона мала пізніше, у Сполучених Штатах, де, звичайно, треба зазначити, що президент Сполучених Штатів Вільсон не був прихильним до Румунії.”

Стосуючись того періоду, історик Іон Булей зазначає: “Марія мала розмову з сенатором Жоржем Клемансо, представником Франції на Версальській мирній конференції, який сказав їй: “Я схиляюся перед румунським народом, але не можу цього зробити перед його політиками”. Коли він казав це Марії, вона відповідала йому: “Ви не знаєте нас, пане Клемансо!”. Марія організувала зустрічі між румунським прем’єром Йонелом Бретіану та американським президентом Вудро Вільсоном, виконуючи і роль перекладача, тому що Вільсон не знав французької, а Бретіану не знав ані крихти англійської. Марія була тоді в Парижі надзвичайно важливою особою для румунів.”

Окрім цього, королева брала активну участь у культурному й артистичному житті Румунії тих років, будучи душевно пов’язаною з двома місцями, залишивши на них глибокий відбиток, який можна побачити й сьогодні, і про які вона казала: “Балчік та Бран — це мої домівки мрій, моє серце”.

Кажуть, що Балчік (місцевість в північно-східній Болгарії) вона відкрила для себе з допомогою художника Александру Сатмарі (1872-1933 рр.), який переконав королеву поїхала туди у 1924 році. Через рік вона розпочала в Балчіку будівництво маєтку. Розповідає історик Іон Булей: “Балчік — це не тільки палац, який звела Королева Марія. Там є й церква Стелла Маріс (в пер. з лат. – морська зірка), де було серце королеви. У Балчіку вона зробила кактусовий сад, який і сьогодні є найбільшим у Європі. Практично, вона зробила цю місцевість відомою, тому що побачила в ній те, що побачили й художники, – місто, де світло змінюється приблизно щодві години, і цю зміну вони змогли передати й на своїх полотнах.”

Мерія наділила землею художників, які приїжджали влітку до Балчіку і малювали там, а останні побудували собі будинки. Королева Марія була надзвичайною особою, із власним стилем життя, який відбився і на її маєтку в Балчіку. Вона мала гарні колекції та створювала твори мистецтва, і сама прикрашала інтерєри і фасади будинків, в яких жила, будучи однією з основоположників течії «ар-нуво». У 1933 році при складанні свого заповіту королева Марія просить, щоб після смерті її серце було покладене в маленькій каплиці, яку вона побудувала на березі Чорного моря — Стелла Маріс, а тіло щоб було поховане в місті Куртя де Арджеш біля свого чоловіка Фердинанда та інших членів королівської сім’ї. Зараз серце Марії знаходиться в Національному музеї історії Румунії. Розуміючи в повній мірі роль та свою місію в ті часи, коли вона відзначилася надзвичайним залученням у просування Румунії, королева Марія написала свої мемуари в період 1914-1936 р. Відредаговані англійською, вони вийшли друком в 1934-1936 рр. під назвою “Історія мого життя”. Пізніше були перекладені й румунською мовою.

Поміж рядками проглядається бажання отримати повагу свого народу. Марія хотіла, щоб її любили, а румуни дійсно її полюбили. Іон Булей: “Слова Марії із заповіту: “Я не судила вас, я вас любила”, глибоко викривають її єство, дуже наближене і перетворене на переконану румунку.”

У житті королеви Марії була подія, яка свідчить про її унікальну особистість: 26 березня 1926 року, на Благовіщеня, королева Марія навернулась у православ’я. Королева Марія зробила для румунського народу більше, ніж зробили сотні дипломатів, міністрів чи президентів.

Режисер Крістіан Мунджіу, премійований французьким міністром Орденом мистецтва та словесності, увійшов до складу журі офіційного конкурсу Каннського фестивалю під головуванням Стівена Спілберга. Дві короткометражні румунські стрічки «Немов тінь хмари» режисера Раду Жуде та фільм Тудора Журджіу «В Акваріумі» були присутні у відділах «Двотижневик режисерів» та конкурсі студентських короткометражних фільмів «Cinéfondation».

Короткометражна стрічка Раду Жуде «Немов тінь хмари» розповідає історію священика, якого зіграв театральний режисер Александру Дабіжа. В один літній спекотний день священика кличуть до ліжка вмираючої для останньої молитви. «В цьому фільмі можна знайти багато сенсів. Можливо, найважливіший сенс висловлений в уривку молитви, яку читає головний герой: «Моє негідне життя пройшло, немов сон, немов тінь хмари» — пояснює режисер Раду Жуде назву свого фільму. Сценарій належить Флоріну Лезереску та Раду Жуде, зображення — Маріусу Пандурі, а продюсером стала Ада Соломон. Як і в своїх попередніх фільмах, режисер не оберігає своїх героїв від надзвичайних ситуацій та висміювань. Режисер Раду Жуде: «Існує щось в мені, що підштовхує мене бачити речі таким чином. Чехов висловив краще цю ситуацію. Один герой із «Дяді Вані» сказав так: «Багато часу я думав, що доля людини — бути трагіком, і врешті-решт я відкрив для себе, що його доля — бути сміхотворним». І є щось смішне в тому, як люди рапортуються на самих себе та свої проблеми, що не виключає існування суму чи страждання. Що стосується мене, то це той підхід, який мене цікавить. Коли сум, нещастя, драма змішуються, поки перестаєш ототожнювати їх зі смішним».

«Я бажаю якомога чистішого кінематографа. Відкриваю еволюцію чи інволюцію в собі: коли я почав робити перші фільми, у мене було велике бажання бути стилістично зв’язним. Я хотів мати свого роду самосвідомість над способом зйомок. Поступово мені почало здаватися, що цей вид свідомості веде до свого роду блокування енергій, які можуть відкрити фільм до інших напрямків, а з іншого боку — ставити наголос там, де він не має що шукати» — заявив Раду Жуне про свій досвід кінематографіста. Все він розповість нам, чому обрав театрального режисера Александра Дабіжу для головної ролі у фільмі «Немов тінь хмари»: «Тому що мені здалося, ще перед тим, як пізнати його особисто, що його внутрішній світ дуже комплексний, його існування відбивається на його обличчі, в його манері говорити. І я дуже хотів, щоб головний герой мав багатий внутрішній світ, був людиною, яка ставить перед собою запитання, був людиною, замученою відносинами зі світом та сенсом життя. І мені здається, що все це проглядається на обличчі Александра Дабіжи, який є не тільки надзвичайним режисером театру, а й дуже добрим актором. І, працюючи з ним, я відкрив і таку ж чудову людину».

Світова премєра фільму «Немов тінь хмари» відбулася 23 травня в театрі «Круазетт» в присутності режисера Раду Жуде, продюсера Ади Соломон та акторів з розподілу.

Перед тим, як потрапити до Каннів у відділ «Cinéfondation», короткометражна стрічка Тудора Журджіу «В Акваріумі» була представлена в конкурсі Міжнародного кінофестивалю короткого й середнього метражу NexT, який відбувся у Бухаресті у квітні. Джордже та Крістіна намагаються розлучитися, але не схоже, що їм це вдалося. Такою є історія фільму, і Тудор Журджіу розповість нам про неї: «Історія почалася з багатьох історій, зібраних впродовж багатьох років. Я зібрав багато історій про проблеми між подружжям. Я не знав точно, що хочу з ними зробити, але це були випадки, які здавалися мені цікавими, і в певний момент, зібравши весь цей матеріал, я знайшов деякі константи. Наприклад, в багатьох парах люди мирилися, розлучалися, знову мирилися і знову розлучалися. Я спробував скласти історію довкола цього розповідного ядра: пара, яка проходить через цю ситуацію, яку я резюмую у 20 хвилинах».

Тудор Журджіу виступає прихильником якомога вільних та інтерактивних звязків із акторами. «У випадку фільму «В акваріумі» я спробував цей вид зближення із акторами. Мене цікавило мати декілька моментів у фільмі, які будуть висвітлені реалістично, і декілька інших моментів, в яких актори вийдуть з цієї реалістичної угоди і глядач буде здивованим їхньою перебільшеною реакцією. Мене цікавить цей контраст. Напруження у відношеннях пари змушує людей поводиться дуже відмінно від того, як вони поводяться зазвичай. Це мене цікавить — контраст, який змушує людей вийти з нормальності».

У відборі до «Cinéfondation» було обрано 18 фільмів із 1.550 продукцій, надісланих комісії з понад 270 шкіл зі всього світу. Цього року фільм з Чилі Каміли Луни Толедо під назвою «Місяць» буде вперше представлено у «Cinéfondation». До фільму Журджіу приєднались продукції шкіл Росії, Чеської Республіки, Ірану, Сполучених Штатів Америки, Бельгії, Мексики, Франції та Південної Кореї.

Нещодавно в Яссах у Великому залі Національного театру відбулася XXI-а Гала премій УНІТЕР. Це вже вдруге, коли після гали з 2007 року, організованої в тодішній культурній столиці Європи в місті Сібіу, гала не відбувається в Бухаресті.

Будинок, де зараз розмістився Національний театр, вважають найдавнішим та найгарнішим будинком цього роду в країні. Він був зведений в 1894-1896 роках за планами відомих віденських архітекторів Феллнера та Хельмера, які розробили проекти подібних будівель у Відні, Празі, Одесі, Цюріху. Великий зал театру, увійшовши в капітальний ремонт, був знову відкритий у червні 2012 року, маючи ті ж архітектурні елементи, як і в початкових планах. Посередині залу висить люстра зі 109 кришталевими венеціанськими лампочками, а в залі 1.418 електричних лампочок освітлюють райські алегорії, німфів та ангелів, обрамлені структурою рококо, зі стелею, розписаною Ал. Голцом. Краса залу спонукала голову Театральної спілки Румунії (УНІТЕР) прийняти рішення організувати Галу УНІТЕР тут, заявивши у цьому контексті, що захід буде підтримкою кандидатури Яссів на титул Культурної столиці Європи у 2021 році. Якщо це місто стане переможцем, Національний театр займе центральне місце в проекті.

Про цю амбітність розповів у словах подяки директор театру ім. Раду Станки з м. Сібіу та Міжнародного театрального фестивалю з Сібіу актор Константін Кіріяк. Він отримав найбажаніший трофей Гали-УНІТЕР 2013 за найкращу виставу: “Подорожі Гуллівера”, поставлену в м. Сібіу. Сільвіу Пуркерете: ”Кілька років тому я, будучи учнем середньої школи-інтернату ім. Костаке Негруцці, побачив тут, в Національному Ясському театрі, першу виставу. Сьогодні я прийшов привітати від імені міста Сібіу, яке було культурною столицею Європи, участь Яссів у змаганні поруч з іншими містами, які кандидуватимуть на статус “Культурної столиці Європи” у 2021 році. Багато вам успіху! Вистава “Подорожі Гуллівера” була запрошена до Единбургу завдяки великому успіху, який ми мали з “Фаустом” у 2009 році. Минулого року Сільвіу Пуркерете отримав, мабуть, найважливішу премію, яка існує в Європі, — премію “Herald Angel” на Міжнародному фестивалі з Единбурга. Завдяки цьому успіху, який парафує успіх сьогоднішнього вечора, Національний театр з м. Сібіу буде присутній вперше в історії заходу з виставою на вільний вибір на Единбурзькому фестивалі наступного року. В той же час, наступного року ми запрошені з іншим твором до офіційного відділу на Авіньйон. Ми гордимося, що можемо співпрацювати з такими режисерами.”

Вистава “Дві партії”, поставлена на сцені режисером Александру Дабіжа в Бухарестському Національному театрі, стала переможницею двох премій УНІТЕР: “Найкраща режисура” та “Найкраща сценографія”, яка дісталася Хелмуту Штюрмеру. Вистава “Хедда Габлер”, поставлена на сцені Угорського державного театру з Клужу режисером Андреєм Шербаном, повернулася з трьома преміями: “Найкраща актриса в головній ролі” – Імола Кезді, премії “Найкраща актриса” та “На найкращий актор в другорядній ролі” – Енікьо Дьордьокоб за виставу “Пані Елвстед”, та Ондраш Хотазі за виставу “Суддя Брек”.

Режисер Раду Афрім не здобув премію “За найкращу режисуру” – категорію, в якій був номінований за виставу “Напасть”, поставлену Бухарестським Національним театром, але був нагороджений побічно через дуже молоду актрису Сільвію Тьорьок, яка отримала премію “За дебют” за роль Іріс у виставі “Дівчинка з акваріума золотої рибки”, яку Раду Афрім поставив на сцені Німецького державного театру з Тімішоари. Сільвія Тьорьок про героїню Іріс та емоції першої нагороди: ”Іріс — це дуже особлива 11-літня дівчинка. Характер героя розвинувся впродовж нашої роботи над цією виставою. Цей герой є для мене дуже особливим і завдяки Раду Афріму, який допоміг мені досягти певної форми та певного поняття про цю дівчинку, і зараз я граю цю роль із задоволенням та любов’ю. Я думаю, що мені пощастило. На мою думку, вся вистава заслуговує премію. Я була дуже схвильована, тому що я була поруч з моїми колегами і це була відповідальність. Певним чином я представила і їх, і колег мого покоління, і мою сестру, і Раду Афріма, який був поруч зі мною. Було дуже хвилююче стояти там угорі, на сцені, і представляти всю цю багату і важку суцільність. З цієї точки зору відповідальність була для мене дуже великою і охопила мене.”

Іншою важливою премією вечора була премія “Найкращому актору в головній ролі”, яку отримав Джордже Костін за роль майора у виставі “Сім’я Тот” режисера Віктора Іоана Фрунзе, поставлену в Культурному центрі ім. Ніколае Белческу з Бухареста. Дуже хвилюючим є зазвичай момент вручення премій Сенату УНІТЕР “За всю діяльність”. В категорії “Актриса” цього року була обрана Лені Пінця Хомяг, яка пропрацювала 45 років в Національному театрі з м. Крайова, і про яку Еміл Борогіне сказав, що вона є “протагоністкою, можливо, найбільш вражаючої та хвилюючої вистави румунського театру — “Федра” в режисурі Сільвіу Пуркерете”. Лені Пінця Хомяг: ”Для мене кожен диплом, який я отримала під час моєї діяльності, був радістю і особливо стимулом для всього того, що буде далі. Відзнаки змушували мене працювати більше і краще. Проте гадаю, що найціннішими є ті премії, коли після п’яти, десяти, п’ятнадцяти років люди тебе впізнають. Я люблю цю премію УНІТЕР. Для мене велика честь отримати цю нагороду. Присвячую цю премію усім режисерам, які повірили в мене, давши мені стільки складних ролей. Я згадую Сільвіу Пуркерете, тому що з ним у мене був найдовший період співпраці, на протязі п’яти великих вистав та десяти міжнародних турне. Присвячую цю премію театру, який був завжди поруч зі мною тоді, коли ніхто не був.”

На Гала-вечір премій УНІТЕР Сенат УНІТЕР вручив і премію “За майстерність” Національному Бухарестському театру за розробку та надзвичайну реалізацію програми “Караджале-2012”.