Category: Світ культури

”Площа неба. Кухонний журнал” Нори Юги та ”Еротикон. Трактат про любовний вимисел” Міхаели Урси — це дві найцікавіші видавницькі появи минулого року. Пропонуємо вам оглянути їх разом в сьогоднішній рубриці ”Світ культури”.

Міхаела Урса є автором збірок ”Восьмидесятники та обіцянки постмодернізму” (видавництво ”Паралела 45”, 1999 р.), ”Георге Кречун – монографія” (видавництво ”Аула”, 2000 р.) та ”Письменнотопія” (видавництво ”Дачія”, 2005 р.; переглянуте видання, 2010 р.), нагороджених Спілкою письменників Румунії та Асоціацією загальної та порівняльної літератури Румунії. ”У Еротиконі я намагалася приєднатися до першорядного розуміння літератури як інвентаря світу, як просте задоволення, переносячи на другий план структурний, естетичний чи аксіологічний коментарій” — каже Міхaела Урса. Критик Алекс Голдіш помічає, що збірка є ще дивовижнішою тому, що майже нічого не готувало нас до гедоністичного есе про західний еротичний вимисел. Міхаела Урса: ”Я зраділа знайти цю ідею, відречення від високої естетичної позиції літературного теоретика, щоб відкрити настільки ж цікаві галузі і настільки ж суттєві для наших відносин з літературою. Галузі ідентифікаційного читання, галузі читання для задоволення, читання, яке я назвала поверненням літератури як життя. Літератури як літературного переживання”.

Любовний вимисел не читається, а візуально простежується — це інтуїція, від якої починається ”Еротикон” Міхаели Урси. Від грецького роману до Анаїса Ніна, Маркеса, Набокова, Брукнера чи Бегбедера речі не змінюються так вже й багато, як би ми могли подумати. Повертаючись до назви книги, ”Еротикон” доручає літературі, на думку автора, одну зі специфічних сил візуального мистецтва: передачу цілої історії одним зображенням, це ядерна сцена, центральна одиниця класичного любовного вимислу. ”Я піклуюся про міру, в якій любовна література схильна до ризику бути прочитаною без вимислу, перейнятою як модель існування у більшій мірі, ніж це стається з іншими формами літератури. Ми не спиняємося бути навченими, як нас любити, від вчителів з найменшою довірою: літературних героїв” — розповідає Міхаела Урса. Ми запитали її, чи цей ризик великий: ”Гадаю, що це величезний ризик, який я помітила, викладаючи мої курси. Тому що навіть якщо я майже на кожному курсі підкреслюю, що темою дискусії є література, а не життя, багато студентів, з якими я працювала над цими текстами, які у свою чергу є зразковими читачами, не можуть втриматися, щоб не посковзнутися, не потрапити в цей капкан: дивитися на контексти любовної літератури як на свого роду моделі, які можна наслідувати у щоденному житті”.

У другій частині книги Міхаела Урса зізнається, що ”дозволяє переконати себе утопічною амбітністю уловлювати неможливе, визначати любовний вимисел”. І все вона дає нам і можливе визначення: ”любовний вимисел представляє собою завжди еротологію, псевдо-пояснення чи навіть ідеологію еросу, ідентифікаційний код справжнього кохання чи природи кохання”.

Нора Юга, яку вважають однією з найважливіших письменниць румунської літератури, дебютувала в 60-ті роки, публікуючи понад 20 збірок поезії, прози та журналів. За свою діяльність вона була нагороджена найважливішими румунськими літературними преміями, а її книги були перекладені та опубліковані в Німеччині, Франції, Італії, Швейцарії, Іспанії, Болгарії та Словенії. У 2007 році вона отримала від Німецької академії мови та поезії (Deutsche Akademie für Sprache und Dichtung) премію ім. Фрідріха Гундольфа — це нагорода, яка надається тим, хто сприяє розповсюдженню німецької культури у світі. Отримала найважливішу стипендію, надану іноземному письменнику Німецькою службою академічних обмінів (Deutscher Akademischer Austausch Dienst). Переклала багато книг, серед яких книги Августа Стріндберга, E.T.A Хоффмана, Фрідріха Ніцше, Кнута Гамсуна, Ельфріди Єлінек, Герти Мюллер, Ернста Юнгера, Оскара Пастіора, Гюнтера Грасса, Аглаї Ветерані, Рольфа Боссерта.

Опублікована в 1986 році, збірка ”Площа неба. Кухонний журнал” є однією з найсміливіших і, парадоксально, найменше відомих книг Нори Юги. Як відзначає й Клаудіу Комартін у передмові збірки, яка вийшла у видавницькому домі ”Макс Блехер”, ”у момент свого виходу книга не отримала уваги, на яку заслуговувала. Можна сказати, що формула, якої торкнулася авторка, видалася занадто екзотичною. Між іншим, початкова назва збірки ”Кухонний журнал” була досить провокаційною, щоб її не усунула цензура. Нора Юга: ”Це книга, з якої цензура вибрала найбільше сторінок, а це перевидання має щось особливе, що може зацікавити. Ця книга в її першому варіанті була позичена мною поетесі Мар’яні Марін, з якою ми були добрими подругами. Звичайно, книги з’являлися у тій формулі, якої хотіла цензура, з нашими словами, заміненими цензурою, але коли ми давали їх друзям, вони читали їх в оригінальному варіанті. Книга пройшла через цей процес, коли була опублікована вперше, а моєму видавникові Клаудіу Комартіну ця форма здалася дуже цікавою: над вибраним цензурою словом ставити слово, обране на початку мною. Ось так після багатьох років книга виходить із перекресленими цензурою словами, заміненими реальними”.

”Декілька світів призначають зустріч у скромному периметрі кухні, де існування поетеси розгортається в режимі накладених переживань. Поезія Нори Юги з рішучим прозаїзмом, різкою жорстокістю є в той же час і рідкісною сміливістю натхнення” — писав критик Валеріу Крістя. Біля мікрофону письменниця Нора Юга: ”Книга є особливою і з іншої точки зору. Це перша моя книга, у якій я застосувала принцип писання, вірніше іншого виду писання по відношенню до того, що з’являлося тоді в румунській літературі, а саме тотальної книги, в якій письменник, переходячи від одного стану до іншого, адаптує і свій голос. А в цій ситуації може статися, що змінюються і літературні жанри… В уривках прози дуже часто я описую дії, які відбулися на кухні, а коли стани стають дуже ліричними — з’являється голос поезії”.

На завершення нашої передачі послухайте уривок із книги ”Площа неба. Кулінарний журнал”: ”Чи матиму я час заявити про все перед цим трибуналом, який дивиться на мене з підозрою? Чи матиму сміливість переступити через мою останню цензуру і сказати все те, що не пристойне бути почутим? Чи маю я право висловити свої думки, коли мені надається шанс промовчати? Панове присяжні, ми не говоримо тією ж мовою. Чи пережили ви коли-небудь героїзм, божевілля, ризики свободи?”

Короткометражна стрічка ”І живі плачуть” (”Os Vivos Tambem Choram”) португальського режисера Базіла да Куньї була обрана переможницею VII-го Міжнародного кінофестивалю NexT, який проходив у квітні в Бухаресті. Журі вирішило нагородити трофеєм короткометражну стрічку португальця ”за майстерність, з якою цей фільм представляє драматичну вигадку, фільтровану через лінзу документальності, перетворюючи дійсність людей та місць у метафізичний досвід”. Премія ”За найкращий фільм” дісталася Центру культурних проектів Бухарестського муніципалітету ”ArCub”.

VII-ий Міжнародний кінофестиваль NexT, ініційований, щоб вшанувати пам’ять про кінематографістів Крістіана Неметку та Андрея Тончу, зібрав у Бухаресті відбір найкращих стрічок короткого і середнього метражу, створені за останні 2 роки в місцевій та міжнародній кінематографії. Хоча й Міжнародний кінофестиваль NexT був визнаний неправоздатним теперішнім керівництвом Румунського культурного інституту, команда не опустила руки. Ініціатор та організатор заходу Ада Соломон, яка отримала підтримку Національного центру кінематографії та Центру культурних проектів Бухарестського муніципалітету ”ArCub”: ”Разом зі спонсорами, партнерами, волонтерами, які роблять дива, ми справилися. Це мені здається щоразу виграшем: коли розумієш, скільки солідарності існує і скільки людей збираються докупи, щоб зробити захід. Слід сказати, що вперше ми провели кампанію по збору коштів під назвою ”Ми тут” (”We are here”), яку розпочав ”MyKey”. Ця кампанія зібрала дуже невелику суму грошей, майже символічну, але вона дуже важлива як повідомлення. Коли люди, яких ти не знаєш, вирішують зробити внесок у твій захід, ти отримуєш дуже добре відчуття, яке робить тебе відповідальним.”

Цьогорічний конкурс, до якому бере участь 23 фільми із 16 країн, обрані з понад 1000 записаних до конкурсу фільмів, зберігає рівновагу між народною та іноваторською естетикою, між фільмами, які вже викликали оплески на найважливіших міжнародних фестивалях (але в Румунії представлені в прем’єрі, та фільмами, з якими тільки починають знайомитися. “Були короткометражні фільми, які покривали всі кольори спектру, від майже документального реалізму до найекстравагантнішої фантастики“ — заявили два селекціонери Фестивалю NexT Іріна Трокан та Андрей Горзо. Про переваги короткометражного фільму нам розповість організатор Фестивалю Ада Соломон: “Це не найбільш комерційний вид, але, з іншого боку, його оцінюють і існує все чисельніша публіка короткометражних фільмів. Це й через те, що цей вид фільму узгоджений з ритмом сьогоднішнього життя, в якому все відбувається дуже швидко. Люди хочуть, щоб усе відбувалося швидко, включно і емоції, і, якщо можливо, щоб була і різноманітність, щоб короткометражний фільм схвилював тебе, щоб змусив тебе сміятися, злякатися, і т.п., тобто отримати різний діапазон почуттів за короткий проміжок часу. Нелегко переходити від одного досвіду до іншого, увійти в атмосферу 5 історій впродовж 2 годин досить виснажливо. Але, можливо, врешті-решт і це може бути досить приємним.“

У рамках VII-го Міжнародного кінофестивалю NexT відбулися проекції короткометражних стрічок, номінованих на премію Американської кіноакадемії, а також відбір фільмів, номінованих на премії EFA (European Film Academy) у 2012 році. Ада Соломон про одну з новинок заходу: “Цього року ми мали декілька новинок, а саме програму Фестивалю з Обань, у центрі якого є музика фільмів та саундтреки до фільмів. Ми продовжили відділом, який знову таки нам дуже дорогий, це Фестиваль Friends, де ми збираємо докупи друзів фестивалю. Йдеться або про кінематографістів, які співпрацювали з фестивалем, або про артистів, які брали участь в минулих випусках. Ми намагаємося підтримати свого роду послідовність. Тобто, навіть якщо дивимося вперед, ми прагнемо мати звязність, ідучи далі.“

Міжнародний кінофестиваль NexT вже 4 рік поспіль є газ дою особливою програми короткометражних фільмів, присвячених дітям, яка складається, як і в минулих випусках, із двох етапів: проекції фільмів та ігор, які витікають з їхніх тем чи героїв. Ада Соломон: “У відділі “NexT Kids“ було чудово і цього року, це програма не тільки фільмів, а й майстерень. Побачити повний кінематограф дітей, які радіють, які відкривають і беруть участь у тому, що бачать, – це надзвичайне відчуття. Tи забуваєш про всю роботу, яку доклав для підготовки фестивалю, та недоспані ночі, переповнені невизначеністю, чи вдасться нам успішно довести фестиваль до кінця.“

Цього року відбір фільмів для дітей мав у своєму списку короткометражні стрічки з Франції, Іспанії, Португалії, Росії, Туреччини, Німеччини та Ірану.

У середині квітня міні-фестиваль «E-motional» відсвяткував «артистичний процес та експеримент з надією зробити видимими дуже часто невидимі речі», які стоять за створенням танцювальної вистави сучасного чи перформативного танцю. Так звучить по простому мета фестивалю «Е-моційний: тіла&міста в русі», сформульована культурним менеджером Штефанією Феркедеу, однією з двох авторів та координаторів заходу. Фестиваль завершив європейський проект мобільності та артистичних обмінів «E-motional Bodies and Cities», розпочатий та організований фундацією ім. Габріели Тудор з 2011 по 2013 рік.

Проект, фінансований через програму Європейського союзу «Культура 2007-2013» та Культурною європейською фундацією з Амстердаму, залучив і декілька інших культурних асоціацій Європи. Хореограф та культурний менеджер Космін Манолеску, другий автор проекту, розповів про те, що вони задумали зробити з допомогою проекту «E-motional Bodies and Cities», розпочатого у травні 2011 року: «Ми задумали розвинути, в першу чергу, проект мобільності з танцювальними організаціями в дуже різних контекстах, з якими Румунія не мала до цих пір контакту. В цьому сенсі ми почали переговори з партнерами з Кіпру, Латвії, Ірландії, Туреччини, Великобританії. В концепції проекту ми пробували вкладати в різній мірі і в артистів, і в менеджерів, тих людей, які стоять в тіні артистів і розвивають проекти. І вони мали можливість відвідати різні заходи, побачити різні фестивалі чи взяти участь в курсах підготовки професійного розвитку, які тривали 2-3 тижні в одній з країн-партнерів проекту. Також, ми організували і два мастер-класи культурного менеджменту в Ризі та Лімассолі, де ми намагалися представити учасникам декілька методів роботи, які б допомогли їм краще управляти культурними проектами та часом.».

У цифрах, проект «E-motional Bodies and Cities» означав 6 країн-учасників та 9 міст; 18 прав на тимчасове місцепроживання хореографів, 27 стипендій мобільності, 13 стипендій від фундації ім. Габріели Тудор, 5 тимчасових місць проживання для артистичного дослідження в Дубліні, Ризі, Лімассолі, Лондоні та Бухаресті, 15 вистав, представлених у 4 країнах, 2 мастер-класи культурного менеджменту та фестиваль «E- motional» . Що стосується числа осіб, які скористалися прямо чи посередньо цим проектом, то хореограф і культурний менеджер Космін Манолеску стверджує, що воно досить високе: «Фестиваль підтримав прямо понад 150 осіб та менеджерів танцю у всіх 6 компонентах діяльності. Посередньо, через людей, які взяли участь в різних мастер-класах, курсах, презентаціях, гадаю, їх було понад 400-500 осіб. У випадку вистав все залежало від кожної країни. Отже, загалом гадаю, що було понад 2 тисячі людей, які взяли участь у проекті за 2 роки».

Одним із тих, хто взяв участь у проекті прямо, була й Богдана Паскал, румунський відеоартист, яка частково документувалася із робочих зустрічей тих двох груп артистів, які отримали право на тимчасове проживання для досліджень: «Моя присутність в цьому проекті мала дві складові. З одного боку, я була румунським відеоартистом й учасником проекту. Я повинна була охопити певні моменти їхнього артистичного процесу, але — і тут я повернуся до другої складової моєї участі — по мірі того, наскільки те, що робили вони, могло допомогти моїй меті. Я мала свою тему дослідження, яка полягала в тому, що вже досить довгий час я не відчуваю себе туристом, коли подорожую кудись, відбувається зміна статусу туриста, бо я не можу відчути себе й місцевим мешканцем, я знаходжуся десь посередині. Через натуру та перформативну мету артистів, з якими я зустрілася, я мала нагоду трішки дослідити цю тему. Тому що і вони мали темою свого дослідження шукати різні підходи до міста. Мене цікавило, чи вони відчули, що місто може піклуватися про них, захищати їх, чи вони відчувають себе в безпеці, чи відчувають, що воно може прийняти їх… Це запитання, які ставлю перед собою і я».

Проект «E-motional Bodies and Cities» завершився, як ми вже казали на початку, є фестивалем «Е-моційний: тіла&міста в русі». Програма заходу включала, між іншими, і уривки з праці тих двох груп-учасників процесу артистичного дослідження. Члени однієї групи, які назвали себе «Layers», зустрілися в Ризі, Лондоні та Бухаресті. До цієї групи відносився і кіпріот Алексіс Вассіліоу, в своїй основі — музикант, а в останні роки — хореограф та перформер сучасного мистецтва. Для Алексіса це був, мабуть, найважливіший проект сучасного танцю, у якому він взяв участь: «Кіпр — це країна, яка дуже недавно увійшла в сучасне мистецтво. І гадаю, що бути партнером на такому великому заході є й для нас дуже важливим кроком. Як артист, можу сказати, що це моє перше право на тимчасове місце проживання. Нам вдалося налагодити між нами дуже сильний зв’язок, і знаю, що будь-коли ми можемо зустрітися попрацювати знову разом, якщо захочемо. Особисто мені як артисту проект дав речі, над якими я можу подумати та розвинути, і ще більше речей, щоб узяти до уваги».

У групі «Layers» був і латвієць Каспарс Ліелгалвіс, який вважає, що ці дослідження, у яких він узяв участь як артист, важливі і для публіки, тому що навчає передавати людям ідеї, які в щоденному житті через поспіх вони, можливо, і не помічають: «Мені по-справжньому сподобалися 2 речі. Одна з них — це можливість поекспериментувати співпрацю з артистами сучасного танцю, тому що я візуальний артист. Я не великий прихильник сучасного танцю, але було дуже цікаво спробувати співпрацювати з іншими формами мистецтва. Друга річ — для мене було дуже цікаво, тому що я керую центром мистецтв у Ризі, який був відкритий три роки тому, і нас все більше й більше цікавлять проекти, які просувають міждисциплінарність між мистецтвами».

Завершимо нашу передачу висновками, сформульованими хореографом та культурним менеджером Косміном Манолеску про завершення проекту «E-motional Bodies and Cities», який багато хто вважає найважливішим проектом сучасного танцю з Румунії: «У момент, коли ми розпочали проект, я не знав напевно, у що ми запрягаємося. Цією конструкцією з багатьма залученими країнами та багатьма організаціями дуже складно управляти. Проте найважливішим є те, що між артистами та організаціями були створені зв’язки, що є інші проекти, які народжуються в рамках цього проекту. В той же час, маю задоволення повідомити публіці, що проект продовжуватиметься ще 2 роки в іншому форматі, але під цим же куполом емоції та руху. Ми отримали від ЄС новий грант, який дозволить нам повести далі проект аж до 2015 року».

Наприкінці березня Європейське культурне товариство присудило румунським артистам Лії та Дану Пержовскі та диригенту ізраїльського походження з Німеччини Йоелю Гамзоу премію Принцеси Маргарети. Церемонія відбулася в культурному центрі ”Egg” в Брюсселі, ґаздою якої була Кетрін Ватсон, директор Європейського культурного товариства.

Премії були вручені лауреатам ЇЇ Королівською Величністю Принцесою Маргіт Нідерландів. На відкритті церемонії першою виступила Її Королівська Величність Принцеса Нідерландів Лаурентін, в присутності бельгійської принцеси Астрід. ”Лауреати цього року змушують нас подивитися критично як на наше минуле, так і на майбутнє. Таким чином, вони змушують і викликають нас накреслити новий набір параметрів, нову ментальну карту до більш відкритої, демократичної та всеосяжної Європи” — заявила Її Королівська Величність Принцеса Нідерландів Лаурентін у своєму виступі.

Дан Пержовскі: ”Це європейське визнання діяльності, яку я проводив вдома, в Румунії. Окрім індивідуальної цінності кожного з нас, моєї та Ліїної, премія винагороджує нашу спільну роботу, діяльність, яка стосується не стільки мистецтва, скільки спілкування мистецтва. Моя дружина Лія створила платформу дебатів під назвою ”Архів сучасного мистецтва”. А мотивація премії згадує і цей аспект, нагадуючи про соціальний вплив і те, як мистецтво і наша діяльність можуть вплинути на сприйняття світу та Європи. Наш вибір залишитися в Румунії є іншим важливим аспектом. Ми отримали премію від голландців за те, що залишилися в Румунії, цей вибір був зроблений в момент, коли переважна більшість добрих і дуже добрих артистів переїжджають у великі європейські столиці”.

Через своє мистецтво Дан Пержовскі вважає себе маргінальним. Проте вважає, що їхня з Лією позиція є свого роду заявою. Це означає бути уважним, де і в якому контексті ти висловлюєшся і, не в останню чергу, як жартує Дан Пержовскі, кому ти робиш безкоштовно футболки. Наприклад, 10 років тому, відколи в приміщенні “Будинку народу” було засновано за ініціативою колишнього диктатора Ніколая Чаушеску Національний музей сучасного мистецтва (зараз Палац Парламенту), Дан та Лія Пержовскі відмовилися від будь-якого співробітництва з тією установою. Говорячи про свої малюнки, Дан Пержовсі вважає, що на початку вони були більш поетичними, більш опрацьованими, більш витонченими. Історія з повстаннями шахтарів, з періодом, коли Іон Ілієску був Президентом, з війною в Іраці змінили їх, точніше, спростили.

Дан Пержовскі: ”Я практикую артистичну мову, яка є маргінальною, свого роду малюнок, який виглядає як карикатура, але не є нею. Все-одно, коли ставиш поруч карикатуру й картину — люди вважають, що лише картина є мистецтвом, тому що так були навчені. А я кажу, що це не так, будь-що може бути артистичним спілкуванням, і будь-що може мати естетичну сторону чи політичне повідомлення. Залежить від того, як ти це формулюєш. І моя дружина Лія робить так само. Вона створює свого роду тимчасові ”установи” у виставкових залах. І ті установи не обов’язково артистичні, одні з них мають відношення до науки, інші — до комунікацій, це дуже цікаві демонстрації. Я б сказав, що ми належимо до когорти артистів, які хочуть зробити по-іншому, не так, як це було зроблено дотепер, перетворити світ музеїв. Ми бажаємо, щоб музеї більше не були тим простором, куди ми йдемо в неділю і для цього гарно одягаємося. Навпаки, щоб музей, артистична територія стала такою, щоб ми ходили туди щодня, щоб вони стали частиною нашого життя”.

Дан Пержовскі малював у великих музеях світу, покриваючи цілі стіни історіями про світ, в якому живемо. Його зв’язує довга дружба і з журналом ”22”, з яким він співпрацює ще від його заснування. ”Все є малюнком і все може бути малюнком” — каже артист, якому вдалося висловитися і в місцях, де свобода вираження каралася. ”Будь-яку культуру можна зразу ж засудити. Але не це мене цікавить. Мене цікавить зрозуміти деякі речі. В Обєднаних Арабських Еміратах, де чоловіки можуть мати чотирьох дружин, я зробив малюнок, на якому араб, одягнений в біле, каже: “Give me five!”.

Дан Пержовскі про подібний досвід: “Я був на Кубі, був у Китаї, потрапив і в Москву, де існують обмеження в тому, що стосується вільного вираження, і де тобі прямо кажуть, що можна критикувати все, але не Православну церкву. Я побував на територіях з проблемами, але малював так, щоб створити простір для роздумів. Що стосується співпраці із ”Журналом 22”, я там не витрачав час із політикою, я його виграв. Журнал ”22” є для мене не тільки публікацією, а й платформою. Це була немов мобільна виставка, яка потрапила в домівки людей. Для мене малюнки з журналу є немов резюме певних ситуацій, дуже розумних текстів, написаних розумними людьми, тому і мої малюнки з часом стали розумними. І мої малюнки зроблені для того, щоб конденсувати важливі ідеї, які я взяв з політичного поля і приніс в артистичне та соціальне поле. Так я роблю і коли створюю установку на стінах будь-де у цьому світі”.

Крістін Стайлс, викладач Дюкського університету, яка співпрацювала з подружжям Пержовскі в останні 20 років, сказала на церемонії нагородження премії Принцеси Маргарети так: “Відомі на міжнародному рівні за свою оригінальність, люту автентичність, гідність, чесність і за те, що присвятили своє життя мистецтву та суспільству, Лія та Дан Пержовскі стали ідеальними послами європейської культури, громадянами світу, які змінили спосіб сприйняття мети мистецтва у суспільстві”. (Коріна Сабеу, Людмила Дорош)

Розташований в самомоу центрі, на Університетській площі Бухареста, Національний театр ім. І.Л.Караджале є не тільки орієнтиром культурного життя мешканців столиці, а й туристичною принадою для гостей міста. Проте вже деякий час споруда перебуває в процесі перетворення. Отже ті, хто не побував у Бухаресті декілька років, можуть бути здивовані новим обличчям Університетської площі. Що стосується публіки Національного театру, то з місяця на місяць на неї чекають багато сюрпризів, зокрема пов’язаних зі входом у зали, виглядом цих залів тощо.

У 2010 році почалися широко обговорені та суперечливі роботи по відновленню будівлі Бухарестського Національного театру. В сезоні 2012-2013 рр. були виведені з експлуатації зали Амфітеатр, 99 та Майстерня, а діяльність Національного театру ім. І.Л.Караджале розгорталася у Великій залі та двох нещодавно відкритих залах — Малій і Середній. Щоб тримати публіку в курсі архітектурного й артистичного розвитку театру, актор Іон Карамітру, директор установи, організував нещодавно прес-конференцію: ”Якщо в перші два роки, з березня 2010 р. і дотепер, ремонтні роботи зосередилися на видаленні добре відомого попереднього фасаду і консолідації фундаменту, заливанні цементних стяжок та перекриття, то цього року ми переходимо до більш делікатної частини: завершення робіт в першій новій залі, яка в цей момент називається залою Живопису, вона буде введена в експлуатацію після Великодня, та в колишній залі Оперети, названій Студія, яка, як обіцяють будівельники буде відкрита у вересні. Тоді всі наші вистави проходитимуть у цій залі.”

Найвідоміша та найближча для публіки, Велика зала зазнає серйозних змін. Іон Карамітру: ”Велика зала матиме 909 місць. Її форма залишиться незмінною – класичного театру. Відомий чаушестський каркас зникне, офіційна ложа буде нормальною, але ліворуч і праворуч зявляться бенуари. Кількість місць першого поверху зменшиться, тому що за часів Чаушеску з його наказу ця зала була змінена, зокрема були “видовблені” бокові стіни, щоб збільшити площу зали, жертвуючи дуже важливими діафрагмами підтримки у разі землетрусів. Отже, будуть бенуари (нижній ярус лож за партером) зліва і справа, ложі, все стає інтимним, і ми перебуватимемо в театрі, а не в залі для засідань.”

Зали Живопис та Студія, які будуть відкриті цього року, можуть бути обладнаними за необхідностями вистави, в стилі арени, єлизаветинському чи італійському. Зала Медія, яка вже функціонує, задумана не для вистав, а як зала для заходів — конференцій, тимчасових виставок, важливих зустрічей, але, у разі необхідності, тут можна проводи і вистави. Якщо ви зацікавилися, відвідайте веб-сторінку театру www.tnb.ro, там розміщені віртуальні тури нових просторів.

Попри ремотно-реставраційні роботи Бухарестський Національний театр ім. І.Л.Караджале здійснив 2012 року — році Іона Караджале амбітний проект: організував повний сезон Караджале. В рамках цього проекту свої постановки представили режисери Сільвіу Пуркерете, Александру Дабіжа, Раду Афрім, Хораціу Мелеєле та хореограф Джіджі Кечуляну. Цей проект мав великий успіх. За успішне проведення “Року Караджале” генеральний директор театру Іон Карамітру отримав цього року Премією “За театральну діяльність” в рамках Гали премій Радіо Румунія Культурал. За цей же проект Національний театр отримав і Премію за надзвичайні досягнення від керівництва Національної театральної спілки Румунії (УНІТЕР).

Вистава «Наші справи», поставлена Джіджі Кечуляну в рамках року Караджале, відноситься до цьогорічних проектів Національного театру, про які розповіла заступник директора і актриса цього театру Ілінка Томоровяну: “Вже тривають репетиції Гоголівського “Ревізора” у Великій залі, поставленої режисером Феліксом Алексою — все, що повторюють зараз у Великій залі, робиться для того, щоб можна було переїхати восени в залу Студія, щоб тоді, коли Велика зала буде закінченою, все повернулося на свої місця. Проводяться репетиції вистави Ніла Саймона “Чутки”. В залі Медія Клаудіу Гога проводить репетиції вистави Сема Шепарда “Чому дурні закохуються”; в залі Живопис Мірча Корніштяну поставить “Мале пекло” з Тамарою Бучучяну-Ботез в головні ролі, а в Малій залі буде вистава Віктора Ефтіміу “Людина, яка побачила смерть” в постановці Дана Тудора. Ще хочемо оголосити виставу, на яку ми покладаємо великі надії. Йдеться про виставу “Росмерсхольм” Ібсена, поставлену українським режисером Андрієм Жолдаком на сцені зали Живопис чи Студія. Проведемо турне до Софії з виставою “Наші справи” і після успіху, яку ця вистава мала в Брюсселі, Парижі та Лондоні, сподіваємось на міжнародне турне з цією виставою.”

Також, у 2013 році продовжуватиметься інший проект Національного театру. Іон Карамітру: “Проект “Відкриті двері для всіх”, який ми розпочали саме для того, щоб дати шанс показати себе акторам, які грають небагато чи хочуть поекспериментувати. Для цього ми дали їм залу “99”, яка зараз, на жаль, закрита через ремонтні роботи. Цього року ми нарешті отримали 6 проектів. Ми вибрали проект незалежного, експериментального театру Пеки Штефана. Коли все буде готове, ми виділемо для цього експерименту одну залу, із технічним обладнанням, залою для репетицій, складом для декору, костюмів та реквізиту. Ми матимемо в розпорядженні 4 тижні для репетицій і один тиждень вистав кожного вечора із вільним входом.”

Інші події, які відбудуться в залах Бухарестського Національного театру у 2013 році — 7 квітня у Великій залі пройде вистава Мольєра “Дон Жуан” режисера Александра Морфова, яка є частиною турне Софійського Національного театру ім. Івана Вазова; з 30 травня по 2 червня Товариство культури та цивілізації вина “Millesime” проведе в фойє Бухарестського Національного театру І-ий випуск Днів культури та цивілізації вина і І-у Галу премій румунських вин. Починаючи з 25 вересня і до листопада у фойє зали Медія розміститься виставка художника Еміля Чочою.

І ще одне важливе повідомлення для тих, хто прийде до театру чи є його глядачами: цього місяця запрацювала система онлайн-продажу квитків Бухарестського Національного театру.

Присутність Румунії в якості почесного гостя на Книжковому салоні з Парижу, який відбувся з 21 -0 25 березня, була успішною. Гадаю, що це справжній успіх. «Все було дуже живим. Були дуже різноманітні заходи, висловлені дуже різні думки» – заявив Жан-Франсуа Колосімо, Голова Національного книжкового центру (Centre National du Livre). Прозаїк Раду Алдулеску, присутній на цьому заході, висловив сподівання, що після цієї румунської літературної участі він стане більш відомим на Заході. Марта Петреу у свою чергу вважає, що просування румунської літератури найважливішими мовами широкого вжитку повинно продовжуватися.

Понад 50 румунських авторів взяли участь на заходах Паризького Книжкового салону, представляючи всі літературні жанри, від поезії до драматургії, від коміксів до есе та роману. Із вражаючим дизайном розміром у 400 кв. метрів, павільйон Румунії включив і книгарню та простір для дебатів. Компанія FNAC, партнер Книжкового салону, представив публіці понад 1.000 заголовків румунською мовою та понад 600 імен румунських авторів, перекладених на французьку мову. У ході Салону тут відбулося понад 60 заходів та дебатів, переважна більшість яких були організовані в павільйоні Румунії та в рамках стенду Національного книжкового центру. Проте участь Румунії на найважливішому заході видавничого ринку була затьмарена відмовою важливих письменників як Мірча Кертереску, Андрей Плешу, Нягу Джувара та габріел Ліічану взяти участь у заході на знак протесту по відношенню до нової політики керування Румунського культурного інституту. Коментуючи їхнє рішення, французький посол в Румунії Філіп Густін захотів уточнити, що запрошення взяти в ньому участь надійшло з боку Франції, і що «відсутні завжди помиляються».

Драматург Матей Вішнєк, присутній на Книжковому салоні: «Гадаю, що на цю тему багато говоритимуть, на тему відсутності деяких важливих письменників в умовах зміни керівництва Румунського культурного інституту, яке прийшло з новою політикою і зробило великі скорочення бюджету в галузі культури. Але було б ідеально, щоб письменники, які булим присутні на Книжковому салоні, представили скоріше всього творчу різноманітність в літературному плані, аніж займалися політикою. Тому що тут йдеться про велику культурну різноманітність».

Письменник Андрей Ойштяну, чия збірка «Образ єврея в румунській культурі» побачила світ французькою мовою на початку цього місяця:«Слід сказати, що вибір певної країни в якості почесного гостя не є протокольним вибором, ані стратегічним, це робить не уряд і не міністерство культури. Тут не йде мова про випадковий вибір. Він зроблений Профспілкою видавців Франції, дуже важливою спілкою, яка помічає, коли література в широкому значенні слова, письмова культура, стає активною, і коли існує нова цікава хвиля».

Своїми враженнями про перші дні Книжкового салону з Парижу розповість поет Іон Мурешан:

«Румунія дуже винахідлива країна, тож стенду не може не привернути увагу своїм відбором заголовків. Бачу, що всі виражають свій інтерес, зацікавлені побачити, які заголовки тут знаходяться. Поки що було дуже багато румунів. Сподіваємось, що окрім них наш стенд відвідають і іноземці».

В продовженні послухайте поета і перекладача Діну Флеменду: «Перше враження є, звичайно ж, візуальним. Нещодавно я побував в одній з найвідоміших книгарень Франції L’ecume des Pages і вперше я побачив там майже дві полиці з румунськими книгами, одна біля одної. А за 26 років, відколи я проживаю в Парижі, такого я не бачив ніколи. Багато румунських книг, нарешті перекладених французькою. Пригадую, з яким жаданням я дивився з нагод інших випусків Салону, як були запрошені португальці чи японці, чи бразилійці, і я заздрив їм, захоплювався ними і в той же час заздрив. Я й не уявляв собі, що день, коли Румунія буде запрошена на Книжковий салон, прийде так швидко».

А ще Діну Флеменд зазначив, що «навіть і для французьких організаторів участь Румунії перевершила очікування». Тут він мав на увазі особливо продаж румунської книги. Письменник був вражений і «оплесками на відкритій сцені», якими були винагороджені учасники різних круглих столів та дебатів. Крім цього, культурні журнали Франції опублікували цілі сторінки, присвячені румунським письменникам.

Дойна Рушть — одна з найвідоміших сучасних письменниць. Її твори перекладено багатьма мовами, письменницю запрошують на чисельні ярмарки та міжнародні заходи. Вона завоювала визнання своїми романами з різною тематикою та солідною побудовою, переважна більшість яких вийшла у видавництві “Поліром“.

Обширний роман про румунський комунізм “Привид із млина“ (2008) був відзначений Спілкою письменників Румунії Премією за прозу, а бестселер “Лізоанка в 11 років“ (2009) отримав премію ім. Іона Крянге від Румунської академії. “Лізоанка в 11 років“ була перекладена видавництвом “Хорлеман Верлаг“ з Берліну, це те ж саме видавництво, яке публікувало німецькою мовою книги Мо Яня (Мо Янь — найважливіший сучасний китайський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури за 2012 рік. Екранізація роману “Червоний гаолян“ режисером Чжаном Імоу була нагороджена Золотим ведмедем на Берлінському кінофестивалі в 1988 році).

Запрошена на Міжнародний книжковий ярмарок з Лейпцигу (14-17 березня 2013 р.), Дойна Рушть провела декілька читань та зустрічей із читачами: “Не кожного дня зі мною стаються такі події. Дебати в Café Europa — це місце в рамках ярмарку, де зазвичай проводяться дебати з письменниками Центральної та Східної Європи, де я зустрілася з письменником Жаном Корнеліусом, який є й перекладачем моєї книги німецькою мовою. Це було моїм щастям, він людина радіо, дуже добре оцінений письменник та перекладач-поліглот. А ще я згадую дуже важливе читання в театрі “Факт“, куди приходять люди і купують квитки, щоб послухати письменника. Такі читання проводяться увечері і кожна фраза підкреслюється присутніми, або вони ставлять запитання. Окрім цього, був і стенд Румунії, організований Міністерством культури, де було організовано автограф-сесію, дискусії з німецькими чи румунськими читачами, які перебувають за кордоном.“

В той же період письменниця брала участь і в інших заходах, як, наприклад, літературний діалог, організований в Берліні Форумом “Deutsch-Rumänisches“, у співробітництві з Посольством Румунії. Окрім Дойни Рушть на ярмарку з Лейпцигу були присутні й інші румунські письменники, серед яких Гарбієла Адамештяну, Даніел Бенулеску та Раду Ванку. Роман “Лізоанка“ готується до виходу в Італії (видавництво “Rediviva“ з Мілано) та в Іспанії (видавництво “Traspiés“ з Гранади). З інформацією про роман — сам автор: “У романі “Лізоанка“ йдеться про 40-річний період, на протязі якого в невеликій громаді відбуваються різні компроміси, які призводять врешті-решт до катастроф, кульмінуючи випадком дівчинки, яку звинувачують в тому, що вона заразила все село сифілісом, і якій вдається вистояти звірствам, зробленими зрілими людьми. Я розпочала зі справжнього випадку, який в той момент набув дуже широкого розголосу, але я мала на увазі не реальні події, я змінила ту історію, опираючись на інші вигадані речі. Центром роману стає — і гадаю, що саме за це я отримала Премію Румунської академії — той факт, що люди забули традиції, забули значення християнської монограми, і саме через це стаються всі ці речі. Я маю на увазі християнську монограму, вказану Васіле Перваном і датовану 230 н.е.: Sic tibi terra levis (Нехай земля йому буде пухом). Справжньою темою роману є саме забуття традицій.“

Народжена 15 лютого 1959 року в с. Комоштень, південь Румунії, Дойна Рушть опублікувала свої твори в посткомуністичний період, дебютуючи в 1997 році. Згадаймо декілька її книг як “Червоний чоловічок“ — роман про силу самотності в сучасному світі, та “Зогру“ — казкову історію про героя, який проходить через історичні епохи, як дух, змодельований за людськими почуттями й прагненнями. Дойна Рушть постійно публікує коротку прозу, деякі з її історій увійшли до антологій та збірок сучасної прози.

Фахівець із символіки (університетський викладач), Дойна Рушть опублікувала ряд публіцистичних книг, серед яких згадаймо “Культурну пресу“, “Енциклопедію гуманістичної культури“, “Словник символів із творів Мірчи Еліаде“.

«Ми — божевільні, закохані у звук. Ми приходимо на радіо не записувати п’єсу, а розповідати історію зі звуками, в умовах, коли розвиток технологій звуку посприяв стільком новим та надзвичайно сильним формулам захоплювати глядача» – каже Ілінка Стіхі, наймолодша з команди режисерів Національного радіофонічного театру.

18 лютого 1929 року вийшла в ефір перша вистава театру Румунського радіо «Що знало село», режисера Йоана Васілеску-Валжана, у виконанні відомих акторів Бухарестського Національного театру Марії Філотті та Ромальда Бульфінського. Васіле Манта, найдавніший член театральної редакції Радіо Румунії, розповідає про початки: «У ті часи всі трансляції відбувалися наживо. Не було звукових носіїв. Перші звукові носії виникли після 1950 року, після винаходу магнітної стрічки. Ми почали записувати звук в 1952 році, що дозволило зберегти у нашій фонотеці майже все, що ми записали. Це понад 12 тисяч театральних вистав, абсолютно всі автори, про яких чули люди.»

У століття технології творці радіотеатру інколи повторюють досвід вистав у прямій трансляції. Атілла Візауер, головний редактор театральної редакції: «Був період, коли вистави радіотеатру проводилися в прямому ефірі, з публікою в залі. На великій сцені Радіо знаходилися актори, були й фахівці по звуку, технічний персонал… Публіка сиділа в залі і була присутньою на трансляції радіовистави. Ми плануємо до 85 річниці Румунського радіо транслювати таку ж виставу з публікою, все у великій залі Радіо Румунія, досить ймовірно ту саму виставу, першу виставу радіотеатру, що вийшла в ефір у 1929 році. Мова йде про виставу Валжана “Що знало село”.»

Пройшло 84 роки, але Національний радіотеатр, складова громадського радіо, не втрачає свій престиж. Атілла Візауер: «Ми народилися приблизно в той же період, як і наші колеги у великих країнах європейського світу. Саме у 30-ті роки минулого століття вийшли в ефір перші радіовистави, отже, можна стверджувати, що ми йдемо в ногу з усім тим, що означає авангард в галузі радіо. Ми, сьогодні, повинні подумати про це і прагнути бути в перших рядах і в тому ж ритмі з тими, хто ставить радіотеатр найвищої якості.»

Хоча деякі скептики не вірили в майбутнє радіотеатру, він не тільки існує, а й приносить премії з міжнародних змагань. Атілла Візауер про останні досягнення румунського радіотеатру: «З гордістю скажу, що в останні 3 роки це ставалося дуже часто, вже стало рутиною. Хвар, фестиваль у Хорватії, Братислава, фестиваль Прікс Італія, фестиваль у Нью-Йорку, ми побували й на фестивалі в Берліні, звідти ми поки що не повернулися з жодною премією, але на всіх інших фестивалях, в яких брали участь, ми були нагороджені. Здобували й Головну премію, були й у топі… Фахівці зі всього світу оцінюють новизну та вражаючість, яку ми пропонуємо. Можу сказати, що нове покоління режисерів радіотеатру принесло світове визнання Національному радіотеатру.»

До цього нового покоління відноситься й Ілінка Стіхі, яка добилася особливих досягнень з виставами за власними сценаріями «Мальдорор» та «Аргентина». Остання отримала Золоту медаль (Gold Winner) в категорії «Особлива драма» в рамках конкурсу «New York Festivals Radio Program & Promotion Awards». А ще вона здобула Головну премію «Ondas» в Барселоні, премію «Prix Marulic» на Міжнародному фестивалі радіо-, фантастичних та документальних вистав у Хварі, Хорватія, номінацію на «Prix Italia» в Торіно. Ілінка Стіхі розповідає: «Справді, «Аргентина» була явищем. Для мене ця вистава стала проявом моєї любові до радіо, тому що головний герой помирає біля мікрофону, звичайно ж, у прямому ефірі. Це здалося мені найвищою жертвою. Історія вистави почалася з того, що мені розповів один голова журі на фестивалі в Хорватії, де я побувала з виставою «Мальдорор». Він розповів мені історію, яка сталася в Аргентині з діджеєм радіо Фернандо Пена, великим улюбленцем слухачів, який помер від СНІДу, граючи одного героя в прямому ефірі. Помираючи як герой, ніхто й не повірив, що він дійсно помер. Телефонні дзвінки надходили далі, люди питали про нього. Ця історія настільки мене вразила, що я захотіла її записати.»

Цікавим є й те, що Ілінка Стіхі є за фахом кінорежисером. Що ж привело її до радіотеатру? «Я відкрила в радіотеатрі уявний простір, який дає мені набагато більше свободи, ніж дозволила колись кінематографічна зона. Дивно, що в тому дуже приватному просторі, де працюємо маленькими колективами, ми починаємо дуже добре знати один одного, можемо робити речі з набагато більшою свободою та оригінальністю, ніж якби ми робили їх в зонах, де працюється з великими бюджетами та чисельними командами.»

Як підкреслив і головний редактор та режисер Атілла Візауер, радіовистава слухається за один вечір сотнями тисяч людей. Сотні тисяч глядачів у виставі, яка ставиться на сцені, означає, що її гратимуть сотні разів. І тоді, коли вистава ставиться в сотий раз, це стає подією. Ця подія перевищена в декілька разів однією-єдиною трансляцією по радіо! Отже, про Національний радіотеатр, який з часом визначився як самостійне мистецтво, можна сказати, що це театр з найчисельнішою публікою.

Відомий кінематографіст Вонг Кар Вай, голова журі цьогорічного випуску Берлінського кінофестивалю, вручив трофей “Золотий ведмідь” режисеру Келіну Петеру Нецеру та продюсеру Аді Соломон. “Положення дитини” був у офіційній конкурсній програмі Берлінале-2013 поруч з іншими 18 фільмами. “Я постараюся сказати дещо, хоча й залишився без слів. Дякую Берлінале, яка нас запросила, дякую директору фестивалю Дітеру Коссліку, а також Резвану Редулеску, разом з яким написав сценарій цього фільму” — заявив румунський режисер Келін Петер Нецер, отримавши “Золотого ведмедя” на сцені Берлінале.



У свою чергу, продюсер стрічки Ада Соломон сказала: “Я більше звикла боротися, ніж перемагати. Дякую нашій головній актрисі Лумініці Георгіу, ця премія у великій мірі е й її премією. Румунські політики повинні бути уважнішими по відношенню до румунської кінематографії та румунських кінематографістів, які для Румунії є надзвичайними послами”.

Щойно після прем’єри міжнародна преса занесла фільм режисера Келіна Петера Нецера до фаворитів цьогорічного випуску фестивалю. Німецька газета “Die Welt” хвалила силу сценарію, режисерське бачення та досягнення Лумініци Георгіу в ролі матері, яка намагається повернути контроль над життям її сина (у виконанні Богдана Думітраке). “Фільм є портретом країни та психологічним профілем нав’язливої ідеї” — відзначає видання. “The Hollywood Reporter” відзначає відмінне виконання ролі актриси Лумініци Георгіу, яка “блищить в ролі авторитарної матері, яка починає метушитися, коли її дорослий син ранить дитину”. “Після Пауліни Гарсії з чилійського фільму “Глорія” і в очікуванні Катрін Деньок з фільму “On My Way”, конкурс Берліналє віддає належне іншій сильній актрисі Лумініці Георгіу”.

До Лумініци Георгіу та Богдана Думітраке, які зіграли в головних ролях матір та сина, приєдналися імена таких акторів як Наташа Рааб, Флорін Замфіреску, Ілінка Гоя, Адріан Тітієні, Черасела Йосіфеску, Мімі Бренеску та Влад Іванов. Богдан Думітраке зізнається, що наблизився до кожного героя, якого йому випало зіграти: “Потрібно спочатку зрозуміти, що відбувається і через що проходить герой, якого я інтерпретую. В іншому випадку я не можу відтворити емоційну сюїту того героя. Щоразу я намагаюся відтворити контекст і поглибити його, довести його, наскільки далеко можу, зрозуміти, що відбувається. Завжди, коли я працюю з новим режисером, його стиль роботи впливає на мене, спонукає й мене і веде в певні напрямки. Повертаючись до “Положення дитини”, я думаю, що цей зв’язок матері-сина й любові-ненавесті йде далі. Мені особисто у фільмі Келіна найбільше сподобалося те, що в трьохденній історії ти відчуваєш ті 30 років відносин. Ти розумієш, звідки виникають між тими ті конфлікти. Це правда, ми помічаємо екстремальний момент, коли відносини екстремальні, коли кажуться дуже болючі речі, але все це накопичилося з часом.”



“Положення дитини” є третьою повнометражною стрічкою Келіна Петера Нецера, після багато премійованих фільмів “Марія” (2003) та “Медаль честі” (2010). Фільм говорить про драматизм, розповідає з емоціями та гумором про травми надмірної любові до дітей та про відбиток, який залишають батьки над їхньою особистістю. В той же час, стрічка є рентгеном сучасного вищого класу суспільства і розповідає про корупцію в сьогоднішньому румунському суспільстві. Сценарій належить Резвану Редулеску та Келіну Петеру Нецеру.

Режисер Келін Петер Нецер розповідає: “Існує бунт, існує ненависть між моїми героями, але, звичайно ж, існує й любов, тому що Барбу (у виконанні Богдана Думітраке) є, врешті-решт, невротичним героєм, і тому й реагує так, як реагує. Тому що в той же час любить і ненавидить свою матір. Якби він її не любив, йому було б байдуже і конфлікту не було б. Врешті-решт це психологічна драма. У фільмі стається смертельний нещасний випадок, з якого мати намагається його врятувати і помічає й можливість повернути його схильність завдяки цьому випадку. А насправді те нещастя перетворюється на нещастя в їхніх відносинах, і жертвою, врешті-решт, є таки Барбу, втрачена дитина.”



Критик Джей Вайсберг з журналу “Variety” вважає, що “Положення дитини” є одним з найсильніших сценаріїв Резвана Редулеску останнього часу, і описує фільм як “розтин жахливої материнської любові” та “гостру сатиру на адресу нових багатих Румунії, які звикли маскувати правду і переконуватися, що люди не стоять на їхньому шляху, коли з’являються конфлікти”.

І британські критики з Cine-Vue.com були вражені фільмом. На їхню думку, Келін Петер Нецер “дозволяє камері стежити за Корнелією таким прискіпливим та інтенсивним поглядом, що на початку фільм має манеру поліцейського розслідування, яке реєструє всі докази та моменти цього трагічного випадку. Фільму “Положення дитини” вдалося передати внутрішні тривоги та нестійкий стан чудової протагоністки, а також інших акторів з другорядних ролей. “Положення дитини” є фільмом, де тліє домашній конфлікт” — зазначає британська веб-сторінка, схвалюючи “феноменальну інтерпретацію” Лумініци Георгіу.



Трофей, який отримала стрічка Келіна Петера Нецера, є другим “Золотим ведмедем”, яким було нагороджено румунського режисера. У 2004 році румунський режисер Крісті Пую отримав цю ж премію за свою короткометражну стрічку “Блок Кента та пачка кави”. “Румунська кінематографія має великий успіх, проте держава вкладає дуже мало грошей, субсидування дуже мале для такої великої кількості талановитих людей” — заявив Келін Петер Нецер виданню Stern.de.

Нещодавно актор Іон Карамітру, Голова Театральної спільки Румунії (УНІТЕР), оголосив про намір організувати Галу УНІТЕР-2013 в Яссах, у Великому залі Національного театру. Це вже вдруге, коли після гали з 2007 року, організованого в культурній столиці Європи — в м. Сібіу, Гала не відбувається в Бухаресті.

Для Ясського Національного театру ім. Васіле Александрі бути господарем цього заходу є «балансом між нормальністю та анормальністю», як заявив директор установи, режисер Крістіан Хаджі-Куля: «Ясський Національний театр є першим національним театром Румунії. Тут найдавніше коріння румунського театру, принаймні інституційного, але і взагалі румунського театру. Тут була зіграна перша вистава Ґеорґе Асаке румунською мовою. Отже, з цієї точки зору тут йдеться про нормальність. Анормальністю є те, що в досить централізованій країні, якою є Румунія, ця Гала завжди відбувалася в Бухаресті. І оскільки місто Ясси було назване Каролем І «столицею румунської культури» після того, як воно втратило титул столиці Молдови, можливо, тому ця Гала організовується тут, в Яссах, як нормальність».

До 1850 року місто Ясси було центром драматичного руху французькою мовою у Румунських князівствах. В ту епоху, а точніше в 1816 році, румунський вчений Ґеорґе Асакі організував першу виставу румунською мовою: «Міртіл та Хлоя», обробку за на Гесснером і Флоріаном. Будинок, де зараз розмістився Національний театр, вважають найдавнішим та найгарнішим будинком цього роду в країні, він будучи зведений в 1894-1896 роках за планами відомих віденських архітекторів Феллнера та Хельмера, які розробили проекти подібних будівель у Відні, Празі, Одесі, Цюріху. Електричний завод, відкритий разом з театром, поклав початки електричного освітлювання міста Ясси. Великий зал театру, увійшовши в капітальний ремонт, був знову відкритий у червні 2012 року, маючи ті ж архітектурні елементи, як і в початкових планах. Посередині залу висить люстра зі 109 кришталевими венеціянськими лампочками, а в залі 1.418 електричних лампочок освітлюють райські алегорії, німфів та ангелів, обрамлені структурою рококо, зі стелею, розписаною Ал. Голцом.

Краса залу спонукала Голову Театральної спілки Румунії (УНІТЕР) прийняти рішення організувати Галу УНІТЕР тут. Актор Іон Карамітру заявив у цьому контексті, що захід буде підтримкою кандидатури Яссів на титул Культурної столиці Європи у 2021 році. Якщо це місто стане переможцем, Національний театр займе центральне місце в проекті. На щастя, з точки зору місткості установа займає дуже добре місце. Директор Крістіан Хаджі-Куля: «Зараз Ясський театр має 4 зали, отже, можна ставити, практично, майже всі види вистав, враховуючи те, що у нас є майже всі види залів. Окрім Великого залу з італійською сценою ми маємо й Театр 3 (Театр Куб), це зал, який ми збудували для того, щоб мати де грати в період капітального ремонту Великого залу, він має 150 місць і є дуже привабливим для режисерів, які працювали тут чи хочуть працювати. У прибудові, яка є історичною спорудою, — це перший електричний завод Яссів, де зіграв Емінеску та проживав Садовяну, — знаходиться зал “Завод з театром”, який має понад 100 місць, та зал “Студія”, у якому вміщаються разом теж 100 любителів театру. Зали “Куб” та “Завод з театром” відкриті, в першу чергу, для шукачів театрального мовлення і дозволяють їм, щоб постановки були зроблені різними бажаними видами. Для “Заводу з театром” ми відкрили цього року конкурс режисерського дебюту, який, сподіваємось, матиме успіх і дійде від одного переможця до багатьох, тому що тут, в Яссах, це і наш інтерес, інтерес групи акторів та будь-якого театру шукати і відкривати нові форми театру, нові відповіді для нової публіки».

Ясський Національний театр ім. Васіле Александрі організував не один фестиваль, з якими міг би приєднатися до програми «Ясси — Культурна столиця Європи», як аргументує й директор Крістіан Хаджі-Куля: «Один з них пов’язаний з нащадком Ясського Національного театру. Навпроти сьогоднішньої будівлі був один зал, де народився перший єврейський театр у світі. Аврам Голдфаден заснував і вперше зіграв мовою ідиш у театрі, який потім розвинув у Нью-Йорку. Отже, існує фестиваль, якому вже близько 15 років, де говоримо про спільні впливи євреїв та інших європейських культур. Фестиваль розвинувся за часів колишнього директора Іона Холбана і проводився досить регулярно. В останній час існує проблема фінансування. Інший фестиваль, який ми організували, називається «Дуже східна Європа», тут знову йдеться про злиття між східними та західними європейськими культурами. Це фестиваль, на якому ми зібрали і всі театри Молдови, відновлюючи певним чином і єдність однієї Молдови, яка вже довгий час має два кордони. І маючи стільки можливостей, ми пропонуємо собі розвинути з часом і фестиваль «Зустрічі», який буде пов’язаний з театральною творчістю, театральною мовою, на який будемо запрошувати вистави, відібрані спеціально за цими критеріями, який би зміг породити дискусії про інновативну спроможність режисури».

І так як поки ще невідомо, чи конкретизується амбітність Яссів стати Культурною столицею Європи, точним залишається той факт, що Гала УНІТЕР буде організована 13 травня 2013 року у Великому залі Національного театру. А ще безсумнівними є й прем’єри сезону 2012-2013. Таки в ці вихідні відомий режисер Сільвіу Пуркерете постане вдруге перед ясською публікою, на цей раз з прем’єрою комедії Ежена Лабіша «Капелюх з італійської соломи». А цієї весни до Театру куб прийде працювати режисер Міхай Меніуціу.

(Луана Плешя, Людмила Дорош)

Обладнана і відкрита для відвідувачів лише у вересні 2009 року, соляна копальня Окнеле Марь вже стала однією з найважливіших та найвідвідуваніших копалень країни. На площі копальні в 25.000 кв.м., є ігрові майданчики для дітей, сувенірні магазини, кінематограф, міні-майданчик для баскетболу, доріжка для картингу. І, що найважливіше, в копальні Окнеле Марь розташована найбільша підземна церква Румунії, а також музей солі.

Родіка Тенасіє, керівник туристичного бюро копальні Окнеле Марь, представить нам підземну церкву: «Історія цієї церкви розпочалася разом з відкриттям туристичного пункту у вересні 2009 року, коли тут припинили видобуток солі. Тут була відкрита ця церква, яка стала найбільшою православною церквою під землею, із храмом Святого Георгія та Святої Варвари, покровительки шахтарів, архітекторів та будівельників. Ця церква була обладнана Адміністрацією шахт Римніку Вилча та парафіяльним священиком. З 2009 року і дотепер тут було організовано багато заходів. У 2011 році сюди були привезені з Греції мощі Святої Варвари. З цієї нагоди було організоване й дводенне паломництво. Впродовж часу ми організовували й концерти церковної музики. Один з них був проведений відомим виконавцем, кларнетистом Феліксом Голдбахом. Все в рамках цього музичного вечора виступив і Хор Святого Анфима Іверського Архієпископського собору.»

Завдяки надзвичайному стану збереження робіт по видобутку солі та машин, які використовували для її перевезення, соляна шахта Турда стала справжнім історичним музеєм видобування солі. Таким чином, соляна шахта стала на даний момент туристичною атракцією для тих, хто відвідує місцевість Турда (Клузький повіт). Видобуток солі в Турді став ключовим елементом для розвитку та процвітання міста, ця шахта була відкрита у XVII-ому столітті. Одним із сюрпризів, які отримали два роки тому присутні на відкритті копальні, було те, що вони знайшли обладнаним у цьому просторі зал для лікування, спортивні майданчики та амфітеатр. І відтоді низка заходів, проведених у копальні, не спинялася.

Директор Будинку культури м. Турда Фелічія Речану розповість про те, які заходи збираються проводити в копальні цього року: «Цього року програма заходів дуже багата. Ми, Будинок культури м. Турда, організовуємо всі ці заходи у співробітництві з копальнею та іншими установами у такий спосіб, щоб ці заходи були цікавими і ми змогли залучити якнайбільше туристів. У рамках Турдівської Культурної весни, яка розпочнеться в березні, ми проведемо в копальні Турда День мистецтва. Також ми проведемо в копальні музичний концерт, де виступатимуть дитячі та молодіжні гурти міста, і підготуємо особливу виставку з нагоди великодніх свят. Все з тієї ж нагоди ми організуємо й виставку кулінарного мистецтва. Влітку ми організуємо два табори: один буде організований Будинком культури в партнерстві з Філармонією міста Турда, а інший — в партнерстві з Народною школою мистецтва ім. Тудора Жарди з Клужу. Нас радує, що й культурна асоціація ”Без кордонів” висловила бажання взяти участь у наших програмах. Минулого року митці, які виставили свої роботи в копальні, мали надзвичайний успіх.»

Торік в соляній шахті Турда була поставлена і надзвичайна вистава, виконана театром ”Silence” з Італії в рамках V-ого Міжнародного фестивалю експериментального театру ”MAN.in.FEST”, організованого асоціацією ”Неможливий театр”. Минулорічний фестиваль зібрав всесвітньо відомих артистів із 6 країн, а захід вразив використанням нестандартних просторів його проведення, яким була й соляна шахта Турда.

У жовтні 2009 року у Клужі відкрився особливий простір сучасного мистецтва, присвячений як візуальному мистецтву, так і виконавському — Фабрика пензлів. Створена в той же час і як федерація, вона є першим колективним проектом такого масштабу в культурному румунському середовищі, який швидко став відомим у всій країні. В період 2009-2011 року у Фабриці пензлів відбулося понад 40 вистав, 50 виставок, 30 майстерень та 10 фестивалів.

Про появу цього простору ми побесідували з Мікі Браніште, директором Асоціації “КолективНа”, яка є частиною проекту “Фабрика пензликів”: “Є спільна ініціатива, яка представляє, практично, найкращу сторону громадського суспільства, зосереджену на культурних заходах з Клужу. В одному з візитів, які я вам пропоную зробити до Клужу, ви зустрінете у Фабриці пензлів як галеристів, так і скульпторів, артистів, які працюють над відео, над інсталяцією, чи просто художників. З іншого боку, ви зустрінете неурядові організації, які створюють танцювальні або театральні вистави, чи організовують концерти. Ми — дуже різноманітна група людей, які бажали в певний момент їхнього життя одну-єдину річ, і, гадаю, що ця річ згуртувала нас і ми залишилися й надалі разом. Більшість культурних операторів, які є мешканцями Фабрики пензликів, шукали для себе простір у 2009 році. Те, що орендна плата досить знизилася, дозволило нам зібратися докупи в одному місці і заорендувати дуже великий простір, тобто 3.000 кв.м”.

Фабрика пензлів означає 40 сучасних артистів, 5 галерей сучасного мистецтва, 10 культурних організацій та 2 зали для вистав. Назва походить від початкового призначення, про що можуть здогадатися ті, хто відвідують це місце. З подробицями культурний менеджер Мікі Браніште:”Ми намагалися зберегти якнайбільше речей, які вказують на первинну ідентичність простору. Коли ми прийшли в цей простір, то знайшли багато вивісок з різними видами пензлів, які там вироблялися, і багато афіш, пов’язаних з безпекою роботи. Ми їх всі зберегли і зробили й виставку, пов’язану з усім тим, що там знайшли. Ми хочемо показати свою повагу до праці тих, які були там до нас”.

В період кризи досить важко отримати фінансування для культурних заходів, особливо з незалежного сектора. Те, як фінансово виживають мешканці Фабрики пензлів, є прикладом для таких понять як громада, солідарність. Мікі Браніште пояснює: “Всі ми, хто проживає у Фабриці пензлів, нашими культурними проектами звертаємося до різних фінансових джерел. Тут я маю на увазі більше неурядові організації. Артисти продають свої роботи, беруть участь в міжнародних ярмарках, в аукціонах… Гадаю, що дуже важливою річчю, яку слід згадати, є те, що у червні минулого року чимало колег-артистів з Фабрики пензлів пожертвували свої роботи для аукціону, який відбувся в аукціонному домі Тажан з Парижу. Їхні роботи було продано за 90 тисяч євро, і ці гроші пізніше повернулися до Фабрики пензлів і були використані для інвестицій, ремонту деяких просторів, для опалення, яке взимку коштує дуже багато… Нашою метою було зібрати деяку суму грошей, яка допоможе краще об’єднатися громаді, перетворити деякі простори… Гадаю, що це співжиття між візуальним та виконавським мистецтвом є дуже корисним. Якщо за перші два роки життя Фабрики пензлів фінансове життя цього простору було підтримане більше всього завдяки зусиллям, докладених неурядовими організаціями, які перебували у Фабриці, то минулого року дуже відчулася важливість візуальних артистів і те, що своїми пожертвуваннями для того аукціону вони можуть зробити свій значний внесок. Практично, ми почергово допомагаємо один одному. Цього року відбудеться новий аукціон, в тому ж аукціонному домі з Парижу, тому що й організатори з Франції були дуже задоволені тим, що сталося пізніше з отриманим фінансуванням, і подумали, що варто нам допомогти зберегти той рівень дій, які відображають важливість людей, які знаходяться у Фабриці пензлів, та проектів, які там розгортаються”.

Частина отриманих у минулому році грошей на аукціоні з Парижу була використана для відновлення простору для спілкування, яке буде й бібліотекою мистецтва, відкритою для всіх. За словами Мікі Браніште, цей простір-бібліотека є мрією багатьох артистів з Фабрики, тому вони пожертвують частину журналів, альбомів, книг з теорії мистецтва зі своїх особистих колекцій.

Артисти та культурні оператори з Фабрики пензлів звітують про свою діяльність громаді, публіка є тією, яка мотивує їх продовжувати, вкладати в простір, який став дуже важливим для міста Клуж. Наприклад, до проектів, які розгортають цього тижня у Фабриці пензлів, відносяться й майстерня музичного спілкування, де учасники забезпечені різними інструментами, більше чи менше відомими, сучасними чи давніми; вистава work in progress”, FEED (me) BACK”, яка щоразу пристосовується до присутньої публіки, чи майстерня ударних інструментів Your brain on drums” — за словами організаторів, бити в барабан означає повернути мозок до биття серця, гармонізуватися з власною істотою, власним ритмом.

Моледець, жінко! Смілива. Різка. Бачить, знає, каже. І з душею чутливої, душевної жінки. Глибока, вугласта душа. Велика поетеса. Так, цим я захоплююсь: силою розуму й твердістю, і в той же час схильністю до милосердя, ніжності (непрямої). Я визначив її: Антігона, яка веде Едіпа за руку, але ця Антігона з душею Електри (та Єкатерини Теодорою)” — так описав Іляну Мелечою Ніколає Штайнхардт, автор ”Журналу щастя”, унікального в румунській літературі твору про те, як винесене у комуністичних в’язницях страждання може бути перетворене вірою. Національна премія за поезію ім. Міхая Емінеску, Головна премія ”Прометеус”, Головна премія ім. Лучіана Благи, премія журналу ”Літературна та артистична правда” чи премія ”Твір Омнія” від Спільки письменників Бухареста — це лише декілька відзнак, якими була нагороджена Іляна Меленчою за її збірки поезій, есеїстики та публіцистики.

Наприкінці грудня друга збірка Іляни Меленчою ”Легенда замурованої жінки” побачила світ в Ірландії у видавництві “Gallery Press”. Перша збірка поезій, опублікована в Ірландії, називалася ”Після воскресіння Лазаря”. Два роки тому в якості почесної гості на заході ”Наша румунська мова”, проведеному в Республіці Молдова, Іляна Меленчою висунула ідею підняття погруддя Паула Гоми, найважливішого румунського дисидента, який поселився в Парижі. В результаті цього заходу у видавництві ”ART” була надрукована ”Книга поезій 2012” — збірка, яка починається поезією Іляни Меленчою і містить добірку лірики бессарабських поетів. Іляна Меленчою: ”Те, що зробила інтелігенція з Бессарабії, яка боролася за румунську мову, було надзвичайно важливим. З культурної точки зору вони зробили Велику Румунію. Там існують дуже добрі поети, а упередження румунських інтелектуалів, що там пишеться так, як в минулому столітті, поки ще актуальне. Я хотіла поговорити про Паула Гому, тому що вважаю, що в Румунії з ним повелися несправедливо. Лишилося лише декілька тих, хто говорить про нього з любов’ю. Можливо, це була і його провина, тому що його журнал підняв багато проблем. Він висловлював свій сум стосовно того, що наш ентузіазм 90-их років розпався. Ті слова народилися з його суму, і люди відчули потребу ізолювати його, що несправедливо, тому що все-таки він є емблемою нашого опору, скільки той тривав. Мені не здається нормальним, що він живе сам, ізольовано в Парижі, а тут зявляються різні фальшиві дисиденти. Мені здається безмежно печально, щоб така людина як він була ізольована.”

Іляна Меленчою закінчила факультет філософії в 1968 році, у 1978 році вийшла її кандидатська дисертація ”Трагічна провина”, а з часом й інші 6 збірок поезій. Вона була змушена відмовитися від філософії, тому що, як каже вона, тоді не були “часи для філософії“. І захист її дипломної роботи “Місце філософії культури в системі Лучіана Благи“ викликав скандал. Переважна більшість викладачів дорікали, що після 5 років вивчення марксистської філософії вона обрала для себе тему філософії Благи. Інший скандал, викликаний Іляною Меленчою,стався, коли вона працювала на телебаченні на початку 70-их років. В той період так званого розслаблення вона редагувала передачу під назвою ”Сучасні румунські письменники”, де їй вдавалося довести до уваги публіки поезії Александру Філіппіде, Константіна Нойки, Дімітріє Стелару, Еуджена Жебеляну, Еміля Ботти. Просте запитання, поставлене керівництву телебачення, яке вирішило тимчасово зупинити передачу, потурбувало, випадок було обговорено на партійному засіданні й Іляна Меленчою покинула установу.

У 1985 році збірка ”Вихід на гору” була вилучена з книжкових магазинів і заборонена для обговорень. Три роки пізніше через посилення цензури, яка почала втручалися і в тексти філософа Константіна Нойки, Іляна Меленчою подає у відставку з літературного журналу ”Румунське життя”. Звичайно ж, у весь цей час знаходиться під переслідуванням Секурітате, і цей факт підтверджений Справою Секурітате Доріна Тудорана. І все-таки Іляна Меленчою каже: ”Я далеко не маю тих заслуг, які мають справжні дисиденти. Я робила лише те, що повинен був зробити письменник, щоб врятувати деякі книги. Тобто, я не погодилася з брехнею, цензурою, але далеко не можу сказати, що була дисиденткою. Завжди, коли мене запитували, я казала, що дисидентом був Паул Гома. Присвоювати собі більше заслуг, ніж ти мав, соромно. Дійсно, то був важкий період, але в журналі ”Румунське життя” був інший режим в порівнянні з іншими журналами, тому що наш тираж був меншим. Наприклад, у нас могли пройти, звичайно ж, після боротьби, тексти, які в журналі ”Літературна Румунія” проходили важче.”

Першими моделями в поезії для Іляни Меленчою були Сергій Єсенін, Міхай Емінеску та Джордже Баковія. Що дали їй ці поети і які в неї навязливі ідеї — розповість Іляна Меленчою: ”Майже весь багаж, з яким рушаєш в дорогу. Потім ти відкриваєш самого себе. Після того, як я повправлялася з Емінеску та Баковією, я викинула все, тому що зрозуміла, що це імітація, і що треба почати спочатку і сказати те, що маю сказати я. Але без цієї школи великих поетів я б ніколи не змогла сказати на поетичному рівні те, що маю сказати. Після цього я почала серйозно читати Бодлера. А прочитати його як треба означає читати його методично, з олівцем у руці, і розуміти, чому він витримує, а інші — ні. В основному, поет одержимий смертю, особливо, коли він досягає певного віку. Більше того, одержимість стає настільки великою, що ти починаєш боятися і перестаєш говорити про смерть. Уникаєш цього слова, немов би міг уникнути смерті. Але мовчання не погане. Приходять часи, коли можеш сказати речі, які для тебе не представницькі. Тож краще читати. Перерви між читаннями дуже корисні. Можеш дійти до нової стадії свого письма або можеш гарно завершити. Завершити, не почавши деградувати.”

“Я не думаю бути в поезії іншою, ніж в дійсності, а навпаки. Але старання відкрити для себе Слово, яке відобразить мене по-справжньому, ніколи не припинялися, і здригаюся при думці, що настане час, коли його криза призведе волею-неволею до остаточного мовчання“ — додала Іляна Меленчою.