Category: Відкрий для себе Румунію

Побудований на
молдовському поселенні з
600-річною історією, замок, побудований Георгієм Стурдзою на стику ХІХ-ХХ століть, сьогодні є справжньою архітектурною перлиною
неоготичного стилю, що відрізняється своїми гербами та орнаментальними елементами, що прикрашають його фасад та сторожові вежі, що
охороняють парк.

Теперішній замок або палац Стурдза (готичний стиль) був побудований в період 1880-1904
Георгієм Стурдзою і його дружиною, Марією в селі Міклеушень, Яському повіті. Цю
будівлю ще називають Замком для Марії, тому що вона була побудована
на честь пані Стурдза, яка була на 11 років меншою ніж її чоловік і яка ніяк не
могла звикнути до регіону, в який переселилася жити після одруження. Зараз
замок належить Митрополії Молдови й Буковини. Монастир Міклеушень було, так
само, внесено до списку історичних пам’яток Яського повіту, разом з церквою
«Святі Воєводи і церквою «Благовіщення», що датується 1787 роком.

Молдовський господар Олександр Добрий подарував
двірнику Міклеушу великий шматок землі, розташований навколо заплави річки Сірет;
це сталося близько 1410 року, а після смерті губернатора маєток став відомий
під назвою Міклеушень. Після 180 років, нащадки губернатора продали маєток
скарбнику Сіміону Строїчу, який побудував особняк на цих землях. У 1752 році
двірник Іоан Стурдза перебудував особняк, додавши до нього підвал і перший
поверх. Нова будівля налічувала 20 приміщень (на кожному поверсі по 10
приміщень); конюшню для породних коней, що брали участь у змаганнях, які
проводилися на фермі.

Дімітрій Стурдза, син господаря Стурдза, звів тут
церкву. Пізніше, син Дімітрія, Алеку Стурдза Міклеушан, улаштував на площі у 42
гектари навколо особняка парк в англійському стилі, з декоративними деревами та
квітами, і теж він подбав про збагачення бібліотеки численними книгами і
рідкісними рукописами. Алеку Стурдза помер від холери в 1849 році і був
похований в церкві на маєтку. Після його смерті, управлінням маєтку зайнялась
його дружина, яка залишила потім його у спадок своєму синові Георгію Стурдзі,
той, хто у 1869 році одружився на дочці письменника Іона Гіки, Марії, яка й
переселилась жити сюди.

Для своєї дружини Георге Стурдза прискорив процес
відновлення замка; 1880-1904 рр. є періодом, коли замість колишнього особняка
виріс красивий палац, побудований в готичному стилі. Нео-готичні вежі,
середньовічні обладунки, манеж, вхідна башта з мостом через рів з декоративними
елементами нео-готичного впливу. Усередині, замок мав прекрасні і дорогі
декорації: мармурові сходи, меблі з деревини трояндового дерева, кухонні плити
з теракоти, порцеляни й дорогий фаянс, дорогий паркет з екзотичних пород
дерева, такі як абанос та махон, а також стелі пофарбовані в олії. Екатерина
Стурдза, єдина дочка подружжя Марії та Георгія Стурдзи вийшла заміж в 1897 році
за Шербана Кантакузіно, однак їхній шлюб був бездітним. Під час Першої Світової
Війни, замок Стурдза було перетворено на воєнний шпиталь. Навіть видатний
румунський композитор Джордже Енеску відвідав замок, виступаючи з концертом для
поранених. У 1921 році, на базі аграрного права, селяни отримали землю, що
належала маєтку з Міклеушень. 1700 гектарів землі було розподілено на 810
ділянок. Довгий час, управлінням парку займалася Екатерина Кантакузіно. Взимку
1944 року, замок використовували в якості місця відпочинку для полонених німців
і бібліотека понесла значних збитків.

Бібліотека була створена упродовж часу завдяки
придбанню кожного її власника, найбільш пристрасними бібліофілами були Дімітрій
Стурдза (1756-1846), його сини Костаке Стурдза-Шкеяну (1790-1860 рр) і
Александру (Алеку) Стурдза-Міклеушану (1803-1848), могила якого знаходиться в
церкві, а також син останнього, Димітрій А. Стурдза (1833-1914 рр), великий
нумізмат та історик, секретар і президент Румунської академії. Він був братом
Георгія, який побудував нинішній замок. Ця чудова приватна бібліотека
складалася з приблизно 60.000 томів, включаючи інкунабули та багато принцепсів
або дуже рідкісних видань. Серед румунських книг були копії майже всіх
румунських літописів, а також релігійні рукописи слов’янською та румунською
мовами XVI-XIX століть. Щоб підкреслити незлічену цінність
цієї бібліотеки та драму, яку зазнала румунська культура через її втрату, згадаю,
що три з перших п’яти відомих румунських перекладів (з кінця XV століття та з
XVI століття), які були подаровані Румунській академії в 1884 році Дімітрієм Стурдзою-Шкеяну,
походять з Міклеушеньської бібліотеки. Це Псалтир Шкеянський (близько 1500-1559
рр), Псалтир Воронецький (приблизно 1500-1559 рр) і Кодекс Стурдзанус
(1580-1619 рр). Лише кілька тисяч книг збереглися з дорогоцінної Міклеушенської
бібліотеки, багато у пошкодженому вигляді (з них близько 4000 томів – в Єпископаті
Роману та кілька сотень інших – в
університетській бібліотеці міста Яси), тисячі листів та документів (на даний
момент у Державному архіві). Інші книги безслідно зникли в 1944-1945 роках,
коли Екатерина знаходилася в притулку у м. Роман.

Під час Другої світової війни замок був
занедбаний, оскільки фронт був дуже близько до нього. У цій ситуації Замок був
спустошений, будучи викрадені, крім згаданих книг та колекцій, усі меблі та
цінні предмети. Залишившись без спадкоємців, Екатерина подарувала замок на
належну йому землю Єпископству міста Роман, з метою заснування тут жіночого
монастиря. Після її смерті в 1953 році, замок був, певний час, складом
вибухових матеріалів, дитячим табором, а з 1960 по 2001 рік школою для дітей з
серйозними психічними вадами. У 2001 році Замок повернувся у власність
Митрополії Молдови і Буковини, і за гроші запозичені від Світового Банку
Митрополії вдалось розпочати тут роботи консолідації та відновлення. В замку у
2003 році були зняті кілька сцен із фільму Східний експрес режисера
Серджіу Ніколаєску.

Давній центр румунської культури й цивілізації Клузький
повіт розташований в центрі нашої країни, на перехресті важливих національних і
міжнародних шляхів. В римську епоху тут був військовий табір Напока, якому
згодом було надано статус міста і потім колонії. Назва Клуж (Castrum Clus)
постала в 12 сторіччі. Угорці називають повіт Колошвар (Kolozsvár). Адміністративним
центром повіту є місто Клуж-Напока, чудове місто монастирів і готичних церков.
Це типове для атмосфери Трансільванії місто, в якому народились чи проявили
себе численні відомі особистості. Студентом Клузького університету був національний
герой 1848 року Аврам Янку, а в 1849-му році тут був страчений німецький пастор
та історик Стефан Людвіг Рот. Учений Еміль Раковіце заснував тут перший у світі
Інститут спелеології. На одній з вулиць розташованих поблизу центра міста, в
будинку в готичному стилі народився король Угорщини Матія Корвін.

У 50
кілометрах від міста Клуж-Напока є єдиний у Трансільванії природний
рай, але також село, де досі живуть
традиції. Більше того, нідерландець був
зачарований красою місця і відкрив барвистий
музей.
Село Сік – це поселення, розташоване досить близько до Клуж-Напоки та
досить далеко від міста, щоб не загубити чарівність минулих часів.

Природний
заповідник Очеретяні зарості в н.п.Сік,
також відомий як Клузька дельта, є
одним з найбільш дивовижних атракцій для туристів у Клузькому повіті. Заповідник
є другою за величиною площею очерету в Румунії, після дельти Дунаю, розміром 260 гектарів. Очеретяні зарості забезпечують умови гніздування та проживання для
різноманітних перелітних птахів. Пейзажом можна милуватися з дерев’яного понтону довжиною
близько кілометра, з оглядової вежі, розташованої приблизно посередині понтону,
або з двох альтанок, розташованих на одному та другому кінцях понтону.

По
дорозі до заповідника, туристи зупиняються біля синього будинку із традиційними мотивами, із невеликими
вікнами та дерев’яними віконницями, червоним черепичним дахом,
різнокольоровими
квітами та нескінченим рядом чобіт, вивішених на ганку. Це Музей танцю, відкритий нідерландцем
Мікелом ван Лангевельдом, який у 2004 році, зачарований красою поселення і
традиціями, вирішив, що село Сік – це місце, де він хоче продовжити своє життя.
Зацікавлений у відродженні та збереженні історії танцю у цьому населеному
пункті, він придбав «Будинок танцю» на вулиці Чіпкесег, а згодом створив фонд,
який назвав Фондом Чіпкесега. Будинок був відремонтований та улаштований у
традиційному стилі.

На вхідних воротах музею висять дві старі пари чобіт.
Ворота широко відчинені ніби-то запрошують туристів до себе. Трохи далі можна
прочитати Заходь, ми відкриті, і що їм робити, як не входити. На
подвір’ї інші купи чобіт, також на ганку будинку, де можна побачити підвішені
десятки пар чобіт, притуплених від стільки танців. Навпроти нідерландець купив
інший будинок, який відбудував, у тому числі сарай, де підвісив десятки інших
пар чобіт. Загалом у цих двох будинках виставлено
близько 500 пар таких чобіт. У будинках на стінах безліч чорно-білих
фотографій, зроблених у 1967 році в н.п. Сік угорським фотографом Корнішом
Петером. Власники музею також пропонують поселення та сніданок для тих, хто
хоче провести більше днів у селі. Вони щомісяця організовують вечори танцю, музики та майстер-класи для тих, хто приїжджає з
інших боків нашої країни та з-закордону, і завжди готові розповісти про село Сік і про танцювальні традиції, у той час як гостям
подають склянку домашньої палінки.

Угорською мовою слово «сік» означає
Судове крісло. Село, заселене переважно етнічними угорцями, має
довгу і часом сумну історію, як і будь-яке інше місце. Але в ньому також є
прекрасні історії, а
одна з них – історія про
танець. Село має три важливі вулиці.
Кажуть
що, раніше на кожній із трьох вулиць – Фельсег, Форросег та Чіпкесег – був танцювальний будинок, тобто танцаш (táncház). Однак,
що таке танцаш. Рух «Танцювальний будинок» було започатковано у 1972 році, коли
у Будапешті вперше було відкрито приміщення, присвячене традиційному угорському
танцю. Цей культурний рух поширився на переважно угорські громади за межами
Угорщини, і так охопив села з переважно угорським населенням у Трансільванії. У
2011 році традиція була внесена до списку нематеріальної культурної спадщини
ЮНЕСКО, що потребує нагальної консервації.

Селянські будинки в селі Сік зберігають унікальний
архітектурний стиль: вони мають по три кімнати та солом’яний дах. Вхід до
будинку посередині, там, де знаходиться й піч. Найбільш простора та охайна
кімната орієнтована на вулицю та облаштована так, як це робили предки. Танцювальні вечори, організовані в селі, давали
можливість молодим людям ближче познайомитися, завести друзів та знайти
супутника життя. На кожній з трьох вулиць був танцювальний будинок. Однак
молодих людей змушували йти лише до танцювального будинку на своїй вулиці, бо
вони могли одружитися лише з кимось, хто мешкав на тій самій вулиці.
Більшість мешканців села мають
угорське походження. Люди похилого віку все ще носять народний одяг щодня. Святковий одяг є красивим,
елегантним, у
яскравих кольорах, характерних для секлерського,
а також саксонського народного одягу, це будучи унікальним поєднанням двох традицій. Чорний і червоний кольори на їх одягу символізують, однак, траур і кров, і пов’язані вони з
Cередньовіччя, коли татари вторглися в село у день Святого Варфоломія і вбили майже всіх
жителів села. Чоботи також є
частиною традиційного одягу. Жіночі довгі чорні шкіряні чоботи завершуються вгорі
червоною смужкою, а внизу, на п’яті, вимальовані три тюльпани. Чоловічі шкіряні
чоботи простіші, також чорні, але без червоної смужки та малюнку.

Місто
Орадя розташоване на середньо-дунайській
низовині в долині річки Крішул-Репеде,
лише у 20 км. від кордону з Угорщиною.
Місто є адміністративним центром повіту
Бігор. Перші згадки про
нього, можна зустріти в документах від
1113 року, під назвою Varadinum. Місто було і
залишається космополітичним, з
гетерогенним населенням, з культурним
та релігійним розмаїттям. Протягом
століть, Орадя було важливим пунктом
на карті цього регіону. У середньовіччі,
тут була заснована перша в Європі
астрономічна обсерваторія. Тут, будівлі
розповідають свої власні історії,
зупиняючи нібито час на місці.

В
околицях міста була побудована Орадська
фортеця,
руїни якої можна побачити і сьогодні,
перші згадки в документах про цю фортецю,
датуються 1241 роком. Фортеця будувалася
для оборони від монголо-татарських
нападів. Будівництво фортеці пов’язують
з королем Владиславом I (1077-1095 рр.). За
віденськими хроніками тих часів, теж
король Владислав І був тим, хто вирішив
звести на місці, під назвою «Varad», тобто
Орадя, монастир на честь Діви Марії. Цей
монастир був колискою римсько-католицької
єпархії регіону, засновником якої
і покровителем вважається теж Владислав
I. Поступово в ХІV столітті, маленьке
поселення почало зростати і перетворюватися
на місто. Забудова території міста, була
спроектована віденським інженером
Францом Антоном Хіллебрандтом в XVII
столітті у стилі бароко.

З
1752 року в місті Орадя було побудовано
велику кількість будівель: Палац
Єпископа, Музей краю Кріш, Римо-католицький
собор. Римо-католицький собор є найбільшою
бароковою церквою в Румунії. Його
було побудовано між 1750-1780 роками і
приваблює він
своєю масивністю та красою внутрішніх
настінних розписів. Палац у стилі бароко
був спроектований стати резиденцією
Римо-католицької єпархії регіону. Це
палац у вигляді латинської букви «U»,
побудований на трьох рівнях і закінчений
дахом з переломом, специфічним стилю
австрійського бароко. Перший камінь в
основі цієї будівлі було закладено в
1762 році, а будівництво тривало 15 років.
Палац у стилі бароко та собор Св. Марії
є найбільш важливим комплексом в стилі
бароко в Румунії, і одним з найбільш
представницьких у Європі.

Церква
з місяцем є іншою будівлею в стилі
бароко, що датується 1784-1790 роками, цікава
своєю вежою, наприкінці якої розташована
сфера, що за допомогою механізму
здійсненого годинникарем Георгом Рупе,
показує фази місяця. Механізм працює і
зараз. Початок ХХ століття настав
з новим архітектурним стилем,
що відрізняється від академічного,
тобто стилем Сецессіон.
Будівлею в цьому стилі є Палац
Чорного
орла,
в якому в даний момент знаходиться
готель з однойменною назвою. У той самий
період був зведений Палац Аполло -
побудований в стилі Сецессіон,
з прикрасами, що нагадують про стиль
Ампір.

У
жовтні 1944 року, в кінці Другої світової
війни, місто було звільнене внаслідок
Дебреценського бою. Орадя, завдяки
своєму вдалому розташуванню на кордоні
з Угорщиною, успішно розвивалося і було
одним з найбільш процвітаючих міст
Румунії. Воно було воротами до Західної
Європи. З найвідоміших пам’яток міста
можна перерахувати наступні: курорт
Беіле-Фелікс, з гарячими термальними
джерелами, розташований на південному-сході
від Орадії і який користується популярністю
серед туристів; центральна площа міста
– площа Фердинанда, на якій розташовані
місцевий театр, мерія, бібліотека,
найважливіші собори міста, пам’ятник
волоському князеві Міхаю Хороброму.

Дуже
красивий центр міста. Архітектуру центра
міста Орадя, в основному складають
будівлі, побудовані в 18-19 ст. у стилі
модернізму і австрійського класицизму.
У центрі, так само, знаходяться декілька
великих і красивих соборів і церков,
православних і католицьких. Тут є й
синагога з величезним куполом. Центральні
площі розподіляє
річка
Крішул Репеде, що в перекладі на українську
означає Бистрий Кріш. У центрі безліч
книгарень, звідки можна купити багато
книг зарубіжної літератури. Центр міста,
своєю красою різко контрастує з
периферією. Створюється враження, що
це дві різні частини міста.

У
1899-1900 р. був побудований Державний театр,
в якому виступають румунські і угорські
актори. У місті Орадя є Державний
симфонічний
оркестр. У місті знаходиться велика
кількість навчальних закладів. Серед
них університет, 3 коледжі і 2 науково-дослідні
центри. Орадя має декілька приватних
університетів. Гостям міста слід
відвідати одну з найкрасивіших вулиць
Трансільванії – вулицю Республіки. Їм
обов’язково сподобається міська Ратуша.
Орадя
широко відоме серед туристів своєю
багатою історією і красою будівель.
Неподалік міста є чимало лікувально-оздоровчих
центрів з цілющими теплими водами. У
місті знаходиться безліч ресторанів
вищого класу. У них можна скуштувати
як румунські страви,
так і набір угорських, італійських,
ірландських, американських, грецьких
і китайських страв, а любителі нічних
клубів, барів, пабів і дискотек будуть
також задоволені.

Прогулюючись
по місту
Орадя,
турист виявить
ретельно прикрашені будівлі, символи,
розміщені місцями, а також історії та
легенди, які повернуть його
в іншу епоху.
Однією
з будівель, історія якої вражає, є
Греко-католицький
палац. Проходячи періоди слави, а також
труднощів, Палац цей
переживає зараз ремонтні роботи, що
мають завершитися навесні 2021 року, в
результаті пожежі,
що спалахнула в 2017 році. Сьогодні ним можна
милуватися на площі Унірії.
Палац побудований в еклектичному стилі,
в якому домінуючим стилем є неоготичний,
але він є вишуканим, природним переплетенням
між кількома стилями: романським, рококо,
бароко, арт нуво. Будівля була побудована
на двох рівнях: унизу бібліотека,
управління, офіси та нагорі єпископські
зали. Весь фронтиспіс є асиметричним і
дуже різноманітним, неоготичні елементи
візуально домінують будівлю.

На
південному сході Румунії розташований
приморський регіон Добруджа – край між
Дунаєм і Чорним морем. До Румунії Добруджа
була приєднана після звільнення цієї
території від 500-річного турецького
панування. Цей
період турецького панування залишив
відбиток на багатьох спорудах. У фольклорі
місцевих жителів відбиті не лише коріння
саме румун, але і традиції турків, татар,
греків, українців, росіян-липованів та
інших народів, що оселились тут упродовж
історії. Особливо примітні і цікаві тут
залишки древньої греко-римської культури.
Завдяки цим слідам Добруджа є справжнім
музеєм просто неба, що представляє
свідоцтва декількох століть до нашої
ери.

Місцем
паломництва туристів і учених є
Добруджанські печери, що викликають
серйозний науковий інтерес завдяки
багатству місцевої флори і фауни, а
також археологічних пам’ятників. На
півдні повіту Констанца, в селі Ліману,
розташована однойменна печера, яка, за
переказами, була вирита людиною, щоб
заховатися від переслідувачів. Унікальною
в світі є печера в селі Мовіла, недалеко
від Ліману. Це повністю ізольована
грота, що зігрівається теплими джерелами.
Ще одна печера – в монастирі Дервент,
так звана Печера апостола Андрія, де,
як розповідається місцевими гідами,
прожив п’ять років на початку першого
століття нашої ери апостол Андрій, що
проповідував у
цих місцях християнство.
Про печеру Святого апостола Андрій
відомо дуже мало, а саме, що її було
знайдено 1918 року адвокатом Жаном Діну,
який побачив її у сні. Він знайшов цю
печеру в деградованому стані, однак це
його не злякало. Обчистив її, побудував
там декілька келій і за короткий час
почали жити тут перші ченці. У 1943 році
печеру було освячено, однак, на жаль, у
комуністичний період, її було перетворено
на притулок для худоби. Лише у 1990-му році
печера була відремонтована і був зведений
тут монастир. Румунська
православна церква вшановує, в останній
день листопада, пам’ять святого апостола
Андрія Первозваного, першого проповідника
християнства на румунських землях.
Святий Андрій – апостол, якого вельми
шанують у нашій країні та вважають одним
з покровителів нашої країни.

У
районі Добруджанських пагорбів,
розташований населений пункт Адамклісі.
У
півтора кілометрів
від селища розташований монументальний
комплекс, в центрі якого підноситься
пам’ятник Tropaeum Traiani. У 102 році н.е., більш
ніж 1900 років тому, Адамлісі було місцем
боротьби гето-даків, під керівництвом
Децебаля, з римськими легіонами на чолі
з імператором Траяном. Після поразки в
цій битві, а також як наслідок перемоги
римлян у двох даксько-римських війнах
(101-102 рр. н.е. і 105-106 рр. н.е.) дакська
територія була перетворена на римську
провінцію – Дакію Фелікс, щедра земля,
відома своїми урожаями зернових і
виноградниками з Адамклісі. Для вшанування
римських перемог і на честь імператора
Траяна, були побудовані, між 106-109 рр.
н.е., пам’ятник та фортеця «Трофеум
Траяні», символічні залишки історії,
якими можна захоплюватися і нині.

На
березі озера Сіноє, в північній частині
теперішнього півострова Істрія, дві
тисячі шість сот років тому було зведено
місто Хістрія, засноване
грецькими торговцями, що оселились в
колишній гостинній затоці, з метою
розвинути торгові стосунки з місцевими
гето-даками. Фортеця Хістрія
є першою грецькою колонією на західному
узбережжі Чорного моря та найдавніше
місто на території Румунії. Маслинову
олію, вино та грецькі жіночі прикраси
замінювали вони на зерно, мід, бджолиний
віск, шкіру, солону рибу та смолоскипи,
що виробляли місцеві племена.
Фортеця була заснована всередині
VII-го ст. до нашої ери (за істориком
Еусебіусом в 657-му році) колоністами, що
прибули з Мілету. Місто мало безперервний
розвиток упродовж 1300 років, починаючи
з грецького періоду до римо-візантійської
епохи. У VII-му столітті до нашої ери,
фортеця була знищена та покинена
поступово її жителями, внаслідок
замулення затоки Halmyris, яка перетворилась
на озеро.

Розпочаті
в 1914 році під керівництвом румунського
ученого Василя Первана археологічні
розкопки продовжились безперервно до
наших днів, за винятком періоду двох
світових війн. Завдяки зусиллям ученого
з 1914 по 1916 та з 1921 по 1926 рр. в Хістрії
були виявлені велика
стіна фортеці, а також велика кількість
громадських та приватних будівель,
більшості з IV-го -VII-го століть н.е.
Назва Хістрія походить
з грецької мови від ріки Істрос – тобто
Дунай. Місцевість розвинулась упродовж
8 століть. Оточена сильною оборонною
стіною, місцевість постачалась водою
понад 20-ти кілометровими трубами, вулиці
міста були забруковані камінням. Уздовж
вулиць пролягали водостічні канави,
зроблені з кам’яних плит. У
нормальні часи фортецю відвідують
щоліта понад 10.000 туристів,
кількість іноземних туристів зростає
рік від року. Однак не лише руїни
приваблюють туристів на північ румунського
узбережжя, а і південь дельти Дунаю.
Горби, що оточують фортецю, стали місцем
притулку для рідкісних
птахів. І багато туристів приїжджають
сюди, щоб фотографувати
їх.

Національний
парк Гори
Мечінулуй
є
захищеною територією національного
інтересу, розташованою в південно-східній
частині Румунії в Добруджі. Його було
оголошено біосферним заповідником в
1998 році, будучи єдиним національним
парком в країні, в якому охороняються
великі ділянки степової рослинності.
Зустрічаємо
тут понтійсько-балканську степову
рослинність, дуже рідкісну в Європі.
Одним з головних аргументів на користь
створення національного парку було
дуже велике число видів рослин, що
знаходяться під загрозою зникнення, з
яких більшість знаходяться в Румунії
тільки у Добруджі, не будучи захищені
в інших заповідниках. У цих горах,
недалеко від села Ізвоареле, знаходиться
пагорб Консул, пік вулканічної породи,
який влада включила
до
туристичних маршрутів.

31 жовтня -
свято «Хеллоуїн», свято вампірів, відьм, привидів та іншої нечисті, який ще
зовсім недавно широко святкувався лише в США, тепер набуває все більшу
популярність в Європі, в тому числі в нашій країні – Румунії. Свято це має ірландське
коріння, утім воно сподобалося багатьом іншим народам. Кавун символізує
одночасно закінчення збору урожаю, злобного духу і вогонь, що відлякує його.
Так концентруються стародавні повір’я в одному предметі. На свято Хеллоуїн
розповідають історії про упирів та привидів та організують карнавали.
Найпопулярнішими містами Румунії у цей період є Брашов, Бран, Сігішоара та
перевал Тіхуца, що у Бістріцанесеудському повіті, бо всі ці місця пов’язані з
легендами та міфами про відомого графа Дракулу. Де може бути більш відповідне
місце для проведення цього свята, як в будинку графа Дракули. Замок Бран, що
стоїть на скелі і своїми вежами нагадує про славні та великі часи
Середньовіччя, розкриває свої таємниці в ніч на Хеллоуїн. У підніжжі горба є
музей історії і середньовічного мистецтва, а неподалік замку чимало пансіонатів
готових прийняти гостей.

Замок має понад
шести столітню історію, але кожному відомий він як Замок Дракули. Протягом
часу, легенди стали сильнішими за історію і тому туристи щорічно приїжджають до
цього замку шукати Дракулу. Насправді замок ніколи не був місцем проживання
Влада Цепеша, князя Волощини, більш відомого, як вампір Дракула. Тільки після
виходу легендарного роману Брема Стокера, замок набув слави і став візитною
карткою туризму нашої країни. Але не на порожньому ж місці виникають легенди й
міфи. Насправді князь Влад Цепеш був тут тільки проїздом, і зупинився лише
кілька разів. Однак є й дослідники, які стверджують, що Влад Цепеш впав в
немилість угорському королю і був кинутий у в’язницю замку.

Замок Бран був
побудований Орденом тевтонських лицарів, в 1212 році, коли називався
Дітріхштайн. Пізніше в 1382 р. він належав саксонцям, які перетворили його на
важливий стратегічний пункт. З його бійниць можна було контролювати торгові
шляхи. Тут проходив неспокійний в ті часи кордон між Волощиною і
Трансільванією. Коридори і зали замку
утворюють лабіринт. Мабуть, для того, щоб в ньому заблукав непрошений гість. 1
грудня 1920 року Брашовська міська рада подарувала замок королеві Марії, в знак
пошани за її внесок в Об’єднання румунських князівств 1 грудня 1918 року. З
1920 по 1927 роки Замок Бран був реставрований під керівництвом архітектора
Королівського двору, Карола Лімана, який перетворив його на прекрасну літню
королівську резиденцію. У 1938 році королева Марія залишає його у спадок своїй
дочці, принцесі Іляні, якій належатиме він до 1948 року. Після вигнання
королівської сім’ї з країни в 1948 році, замок увійшов у власність румунської
держави, і певний час був покинутий. Будучи у деградованому стані, у 1987 році
у замку проходить реставраційний процес. У 2009 році він був повернутий
власнику, Домініку Габзбургу, сину принцеси Іляни. Зараз у замку зберігається
колекція меблів, зброї і мисливських трофеїв.

На першому
поверху цієї будівлі знаходилася квартира кастеляна, військового керівника
фортеці, а після прибуття королівської сім’ї, в міжвоєнний період, цей перший
поверх був перетворений на квартиру королеви Марії, тобто спальню, малий та
великий зали, де приймалися гості. З першого поверху, відвідувачі замку
піднімаються по секретних сходах замку. На третьому поверху, турист заходить в
один з найкрасивіших залів – музичний зал і бібліотеку королеви Марії. Слідує
згодом лоджія або королівський балкон з готичними арками та видом на внутрішній
двір. Звідси туристи піднімаються на четвертий поверх, на відкриту терасу, з
прекрасним видом на населені пункти, що належали Волощині. Звідси видні і
руїни, що представляли кордон між Трансільванією і Волощиною, а також
середньовічну митницю з XIV ст.

На другому
поверсі можна відвідати квартиру королья Фердинанда, з її чудовими камінами,
намальованими дверями і балками, королівську спальню, салон і вітальню. Теж тут
знаходиться зал трансільванських середньовічних костюмів і зброї. Кінозал – це
нещодавно улаштоване приміщення, де, на великому екрані відбувається показ
кінофільмів з королівською родиною, військовими парадами і момент коронації
королів в Алба-Юлії. На четвертому поверху улаштована квартира принца Ніколая,
четвертої дитини королівського подружжя Фердинанда і Марії. І теж тут були
улаштовані дві кімнати, сугестивно названі Номери Брема Стокера. Тут,
румунською та англійською мовами розповідають про легенду Дракули, резюме
роману Стокера, історію господаря Волощини Влада Цепеша, історію його смерті,
про генеалогічне дерево родини Дрекулештів.

Вже два роки як туристи,
які приїжджають до замку, можуть відвідати й Тунель часу, інвестицію на суму в
1 млн. євро. Це таємний тунель, який ніколи не був відкритий для туристів з
моменту його будівництва, понад 80 років тому. Він був побудований в 1930 році
на замовлення королеви Марії, щоб скоротити шлях хворої на артрит королеви між
замком та парком, де вона любила відпочивати. Доступ здійснювався через старий
колодязь у внутрішньому дворику замку, де був встановлений електричний
елеватор, за допомогою якого королева Марія могла спускатися вниз 30 метрів.
Звідти через тунель королева діставалася Королівського парку, де вона любила
читати. Довжина тунелю становить 40 метрів. Три роки тому, адміністратори замку
вирішили відновити тунель і зробити його доступним для туристів. Таким чином,
Секретний тунель став справжнім Тунелем часу. Туристи входять у ліфт, спускаються
30 метрів через старий колодязь, а потім проходять через тунель довжиною 40
метрів, звідти дістаються до королівського парку. Тунель не є простим, і його
перетин є справжнім мультимедійним досвідом. Кілька голограм ознайомлюють
туристів із історією замку Бран, від його будівництва в 1377 до сьогодення.

На
території парку замку Бран був відкритий і Чайний будинок королеви Марії. Він
датується 1920 роком і розташований на березі озера. Він був улаштований з
ініціативи королеви Марії, яка любила тут щодня у літній період пити чай. Тепер
він був перетворений на кав’ярню і став туристичною атракцією для туристів.
Чайний будинок має й терасу під відкритим небом, розраховану на 150 місць.
Замок Бран є найбільш відвідуваною туристичною атракцією Румунії. У 2019 його
відвідало понад 1 мільйон туристів, з яких понад 60% були іноземцями. Туристи,
які приїжджають до Замку Бран, тепер можуть відвідати 23 зали, удвічі більше,
ніж у період коли Бран був частиною національного надбання. Більшість
виставлених меблів було придбано у італійських антикварних магазинах і
датуються тим же періодом, що і оригінальні меблі. На жаль, відвідувачі можуть
побачити дуже мало предметів, що належали королівській сім’ї. З-поміж них
улюблений народний костюм королеви Марії, одну з королівських корон та кинджал
королья Фердинанда, а також гостьову книгу королеви Марії та принцеси Іляни.

Куточок
історії з 1200-х років, забутий серед громади нового ХХІ століття. Лише за 10 км
від міста Брашов (центр), в комуні Гирман, туристи
можуть виявити, що спокій і радість історії ніби не порушені часом. Укріплена євангельська
церква в Гирмані – це місце, куди, якщо приїдете вперше, ви точно захочете
повернутися. Наведу лише кілька прикладів, щоб переконати вас відвідати цей населений пункт. Мова йде про церкву з 1240 року, вежу каплиці – з 1300
року та настінний розпис з ХУ століття. Пам’ятник зарахований досписку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.Всередині ви також знайдете цікаву колекцію анатолійських
килимів. Мене зачарувало це місце ззовні, коли побачила укріплення з оборонними
стінами та дзвіницею.

Одним із музеїв, відкритих після завершення режиму
надзвичайного стану в контексті пандемії COVID-19, був музей фортеці Гирман,
важливої ​​пам’ятки Трансільванії. Ця укріплена євангельська церква, справжня
фортеця, дуже добре збережена, була побудована у ХІІ столітті. У XV столітті
громада намагалася перетворити стиль романської євангельської церкви на
готичний стиль, але роботи зупинились під час укладання поверху дзвіниці, яка, маючи
32 метрами, стала найвищою в Краю Бирсей. Німці
тобто саксонці живуть в Гирмані дотепер, хоча їх залишилося їх лише 150 чоловік.
Інші емігрували в Німеччину ще з часів диктатора Ніколая Чаушеску. Їх прекрасна
оборонна церква височіє в самому центрі села до наших днів. І це не просто
церква, а ціла оборонна система, що складається із стін, башт, бастіонів,
дзвіниці. Кажуть що колись до всього цього додавався заповнений
водою рів.Дан
Попеску, адміністратор фортеці
розповідає: «Підходячи до фортеці, здалеку
бачиш церковну вежу. Адже навколо основної вежі є інші чотири башти. Це
дуже рідко зустрічається у сільських церквах, і означає, що місцеві керівники мали право карати смертюправопорушників у цій
місцевості. Чим наближаєтесь до фортеці, то бачите масивні стіни та водяний рів, який спочатку повністю
оточував фортецю. Це був корисний метод оборони в Середньовіччі. Вхід
здійснюється через тунель, побудований після 1800 року. Спочатку над ровом фортеці замість
тунелю був міст, який можна було підняти. Вхід через перші дубові воротазберігся донині. Однак у Середньовіччі фортеця мала інші три ворота».

Історія фортеці Гирман тісно пов’язана із наявністю членів Ордену
Тевтонських лицарів в цих краях, у перші десятиліття ХІІІ ст. За переказами,
церкву в Гирмані звели в ХІІІ ст. монахи-цистеріанці, які суворо
дотримувалися канонів простоти. Перша документальна згадка, однак, датується 21
березнем 1240-им роком, хоча люди тут жили ще в епоху неоліту. Церква в цій
місцевості поєднує елементи готики та романського стилю. Елементи готики
з’явилася, щоправда, вже після її реконструкції у 1593 році. Пізніше, коли
церква відійшла від угорців до саксонців, останні її укріпили. І саме для оборони
від кочовиків їм знадобилися міцні стіни. Отож, спочатку була зведена міцна
церква, а лише потім, в XV-XVI ст., обнесли її мурами з баштами. Висота мурів -
10 метрів, товщина стін від – півтора до 3,50 метрів. У стінах – бійниці. А потрапити в
селянську фортецю можна було лише через так званий цвінгер (zwinger) – перехід,
що характерний для архітектури Центральної Європи. У стінах фортеці є кімнати, в яких жителі села могли зберігати свої речі
або переховуватися в разі нападів, а їх упродовж часу вдалось пережити досить
багато – аж 47… Особливо сильно постраждав комплекс в 1421 році, після
турецького нападу. У середині тринефної церкви все досить скромно – якщо не
враховувати килими, якими у Трансільванії прийнято прикрашати внутрішні стіни
церков. Вівтар в стилі бароко, а портал храму складається з п’яти арок.

Селяни не мали
військової підготовки і більше покладались на допомогу самої будівлі фортеці, пояснює Дан Попеску, адміністратор
фортеці Гирман. «До самого входу у
фортецю, у них було чотири ворота. З
внутрішнього дворика ви можете бачити масивну церкву із невеликими будиночками для місцевих
жителів громади. Вони були побудовані поруч із церквою. На жаль, збереглися
лише будиночки з південної
частини фортеці. На даний момент, вони
стали музеями: музейіз частиною саксонського народного одягу та стара школа, де знавці німецької мови можуть почути саксонський
діалект. У нас також є інформативний багатомовний путівник з описом
фортеці та музейних експонатів».

Найбільшої слави Гирман зазнав, коли селяни
повстали проти трансільванського князя Габрієла Баторі (1608-1613 рр.),
який захопив Брашов, Бран і Ришнов, а потім взяв у облогу Гирман. Князь наказав
війську обстрілювати селянську фортецю з усієї сили, але жителі продовжували
захищатися, маючи сміливого керівника Ганса Бьома (Hans Böhm). Він був одним з
тих, хто запропонував заманити солдатів Габрієла Баторі. Жителі
розуміли, що й ті, хто обложив їхню фортецю, потерпають від голоду.Тому Бьом наказав
селянам робити буханці із снарядами всередині, а потім метати їх на ворогів. Ті
ж, голодні і втомлені, кидалися на буханці, намагалися їх їсти, і тоді вибухали
снаряди. Перелякані угорці втекли з Гирмана і більше ніколи сюди не поверталися. Князь
намагався вмовити жителів Гирмана на підписання мирної угоди, однак Ганс Бьом рішуче
йому відмовив. Після перемоги над Баторі жителі села отримали від брашовських
чиновників привілей щоп’ятниці продавати пекарські вироби на ринках без сплати
податків.

Отож, дорозі слухачі, Гирман чекає на Вас
пірнути у вир історії прадавніх саксонців у будь-яку пору року, а особливо
тепер восени, коли фортеця ділиться своїми таємницями та розповідає забуті
історії.