Category: Відкрий для себе Румунію

Свято Великодня, якому передує
Страсний тиждень, зберігає низку
зональних диференційованих традицій,
але які концентрують у своїй структурі
всю духовну значимість події. Дата
Великодня обчислюється по-різному для
православної та католицької культур,
відповідно, цього року йдеться
про різницю в один
місяць між цими двома
подіями. Пояснює Делія Шуйоган,
етнолог Північного університету
Бая-Маре: «Весняне рівнодення
стає загальним елементом для обчислення
дати Великодня у всіх календарях. Ми
маємо юліанський календар, за яким
слідують православні християни, і
григоріанський, якого дотримуються
римо-католики. Між двома календарями
різниця становить 13 днів. Таким чином,
залежно від двох моментів, обчислюється
й дата Повного Місяця. Якщо у православних,
Повний місяць припадає в неділю, то
Великдень відзначається через тиждень.
Теж так обчислюється дата Великодня за
григоріанським календарем, з різницею
в 13 днів, що генерує й переміщення
відповідної дати. Важливо пам’ятати, що
Великдень – це свято, яке стосується
Місяця, а не Сонця, як це відбувається
у випадку з Різдвом. Це, очевидно,
безпосередньо впливає на традиції та
звичаї. Як правило, римо-католицький
Великдень святкується перед православним.»

Страсний тиждень сповнений глибоких
значень. Весь період відзначається
тверезим ставленням до всіх аспектів
суспільного життя, а
мешканці румунських сіл
поважають таку поведінку
без винятку. Сабіна Іспас, директор
Бухарестського інституту
етнографії та фольклору Костянтина
Бреїлою:
«Особливо два дні навантажені символікою
і ритуальними діями і жестами, які були
абсолютно обов’язковими для традиційного
суспільства. Це Великий Четвер, коли
востаннє поминалися мертві. Давним-давно,
в деяких районах південної Румунії, як
свідчать документи XVI століття,
запалювалися вогні біля місць поховання.
Це не палаючий і спалюючий вогонь, але
той, що носить значення світла. Це форма
вираження божественної енергії, яка
повинна проявлятися протягом подій,
які відбуватимуться в наступні дні і
ночі. Це період, коли щовечора, після
заходу сонця, у церквах відправляються
Денії (специфічні богослужіння Страсного
тижня, що складається з 12 Євангелій). У
Страсний четвер, традиційно фарбують
яйця, приносять в жертву пасхальне ягня
і приготовляють Пасху. Це символічне,
алегоричне навантаження всіх цих дій,
що відбувалися в домогосподарствах і
передували Воскресінню Ісуса Христа в
суботу вночі. Страсна п’ятниця – це день
розп’яття Ісуса Христа на Голгофі, це
найпісніший день Великого посту.»

Дуже важливим є вечір з суботи на неділю.
Ніхто не спить, підпалюються вогні в
садах, а опівночі всі повинні бути
присутніми в церкві. До церкви віряни
приносять палаючі білі свічки. Опівночі
всі свічки гасяться. Ще палаюча свічка
символізує відродження Христа. Палаюче
світло, життя, передається людьми від
однієї свічки до іншої. Ці свічки віряни
приносять додому, бо вони захищають
сім’ю цілий рік. Це унікальна картина -
шлях вірян до своїх домогосподарств із
запаленими свічками. Однак свято не
закінчується цією процесією.
У суботу, в традиційному
суспільстві, люди завершували роботу
і готувалися морально, духовно до свята.
Вони не готувалися до розваг, а до зовсім
іншого. Люди готувалися до цієї виняткової
події, збирання пасхального кошика.
Ніколи, традиційно румуни не споживали
жодну страву до її благословення
священником. Отже, і цей
великодній кошик був також формою
благословення всіх продуктів та страв,
що споживалися за святковим великоднім
столом. Центральним елементом
великоднього кошика була писанка.
Забарвлення писанок та приготування
традиційних страв – основні заняття
цього періоду в домогосподарствах
Румунії. Марамуреш (історичний регіон
на півночі Румунії) є одним із найбільш
консервативних районів що стосується
великодніх звичаїв. Сабіна Іспас пояснює:
«Писанка має, звичайно, єврейське
коріння. Не забудьмо, жовту писанку
поміщали в середині єврейської Пасхи,
а поряд ставили гіркі бур’яни.
Традиційно, у нас яйця фарбували у
червоний колір. Радість різних відтінків
жовтого, зеленого, синього та інших, а
також забарвлення яєць, у наші дні, з
все більш дивними мотивами і не має
абсолютно ніякого відношення до специфіки
свята.»

Постити люди перестають лише
у неділю
вранці, після того, як вони
приносять із церкви кошики
із освяченими традиційними стравами. Освячення
кошиків -
дуже красивий ритуал.
Атмосфера перед
церквами вражаюча:
ряди людей несуть покриті
вишитими рушниками кошики,
кожен із яких є ознакою самобутності
цієї нації. Незалежно від того, як його
святкують, Великдень у всіх регіонах
Румунії залишається нагодою для спільної
радості, дуже важливою подією, що об’єднує
членів сільських громад.

Буковина
перенасичена церквами та монастирями знаменитими своїми зовнішніми та
внутрішніми настінними розписами. Це – пам’ятки єдині у світі, яким в 1975 році
Міжнародна асоціація журналістів та письменників у сфері туризму присвоїла
премію Золоте яблуко. Майже всі буковинські монастирі були побудовані в
ХV-XVI ст. під час господарів Штефана Великого та Петра Рареша. Сьогодні
розповім вам про монастир Воронец, якого ще називають Сікстинською
каплицею Сходу, особливо через унікальні настінні розписи, що вкривають
його стіни не лише всередині, а й зовні.

Церква
цього монастиря поєднує елементи візантійського, готичного та римського стилів,
а також раннього Ренесансу. Прекрасний Воронецький блакитний колір
залишається до цих пір загадкою, бо його секрет до цього часу не був виявлений.
Цей колір вважається фахівцями унікальним у світі і відомим також як «червоний»
Рубенса або «зелений» Веронезе. Однак, на жаль, через сніги, вітри і дощі,
деякі фрагменти стінопису не зберіглися або зберіглися у поганому стані.
Книжник Іон Некулче (1672-1746 рр.) писав, що монастир Воронец був побудований
господарем Штефаном Великим 1488-го року на прохання Даниїла
Самітника на місці дерев’яної келії цього святого. За легендою, якраз у
той час на Молдову знову нападало турецьке військо, а Штефан Великий їхав з Нямцу
до Сучави (столиці Молдови). По дорозі заїхав до Даниїла Самітника аби
порадитися. Даниїл не відчинив двері келії Штефану Великому, бо молився. Штефан
почекав аж нарешті Даниїл вирішив з ним поговорити. Святий порадив господарю
сміливо йти у бій. З невеликим військом він розгромив турецьке військо, а в
пам’ять про перемогу збудував за три з половиною місяці монастир Воронець.

За
деякими документами, настінні розписи датуються з часів побудови обителі. За
іншими, стіни було розписано у 1534-1535 рр., під час правління господаря Петра
Рареша і митрополита Грігоре Рошки. Ім’я майстрів, які розписали монастир
невідомі – окрім одного, Марку, який залишив свій підпис на лівому боці вхідних
дверей. А у 1547 році митрополит Рошка добудував до церкви красивий вхід. Хоча всі стіни церкви розписані, найбільш
вражаючим є Страшний суд. Від ніг Христа починається червоне
полум’я пекла, в якому плавлять грішники – королі і папи римські, які з
останніх сил намагаються вирватися з пекучого пекла. По бокам, крім Адама й
Єви, пророків та інших біблійних персонажів, зображені чвари демонів за те, що
залишилося після грішників. Грішниками є турки і татари. У монастирі Воронець,
як і в інших церквах Південної Буковини, можна часто бачити зображення звірів,
які їдять людей. А перед раєм завжди стоїть довга черга. На південній стіні
зображено портрет Даниїла Самітника. Північна стіна церкви найбільше
постраждала від негоди, однак на ній все ще можна побачити елементи настінного
малюнку Сотворіння світу та популярної в Молдові легенди
Спокушення Адама (подібні малюнки розписані також на монастирях Сучевіца
та Молдовіца). Всередині, на стінах зберіглися портрети самого князя Штефана
Великого, його дружини Марії і сина Богдана – у розписах на тему Остання
вечеря.

Нещодавно у Бухаресті у Бібліотеці румунської
академії відбулася виставка присвячена цьому унікальному у світі пам’ятнику
ЮНЕСКО під назвою «Воронецький монастир, 533 роки з дня заснування, 30 років з
моменту його чергового відкриття». Виставка була ретроспективним синтезом понад
500-річної історії та культури, який Воронецький монастир, заснований князем Штефаном
Великим, представляв для князівства Молдови. Виставлені документи довели
подвійну місію, яку монастир взяв на себе в часі, культурну та освітню, оскільки
тут протягом століть діяла справжня школа каліграфів, мініатюристів та
перекладачів з грецької та слов’янської мов. Відвідувачі виставки мали
можливість побачити старі рукописи, скопійовані або написані у Воронецькому
монастирі, такі як: Святитель Ефрем Сирійський, «Виступи», слов’янський рукопис
1550 року, зроблений Іоаном Келугерулом, придбаний та подарований Румунській
академії істориком Ніколаєм Йоргою, десятки документів виданих правителями Молдови
Штефаном Великим, Петром Рарешом, Александром Лепушняну, Петром Шкіопулом,
Александром Маврокордатом, Антіохом Кантеміром, Міхаєм Раковіце. Документи
представляють акти пожертви, підкріпленням маєтків, звільненнями від податків, листи,
адресовані чернцями Воронецького монастиря великим молдовським боярам. Серед
експонатів – знаменита Воронецька рукописна книга (Новий Завіт XVI ст.), подарована
Румунській академії в 1883 р. літературознавцем Іоном Г. Сбієрою, або Воронецький
псалтир, подарований Румунській академії академіком Димітрієм А. Стурзою.

Виставка представила фотографії знаменитої фрески,
яка прикрашає церкву «Святого Георгія» Воронецького монастиря, також відому як
«Сікстинська каплиця Сходу», пам’ятки середньовічного мистецтва, що має
символічну та іконографічну цінність для всього поствізантійського настінного
розпису. Церква Воронецького монастиря була ядром найважливішого центру духовності,
віри та культури в Молдові протягом трьох століть. Після анексії північної
частини князівства Молдови імперією Габсбургів монастир Воронець був ліквідований
у 1785 р. разом з 22 іншими монастирями. Після великого об’єднання румунських
князівств у 1918 році, монастир був
оголошений історичною пам’яткою у липні 1919 р. У квітні 1991 р. Синод
Румунської Православної Церкви вирішив відновити Воронецький монастир, надаючи
йому статус жіночого монастиря.

Сьогодні ми уявно відвідаємо одну з найбільш популярних туристичних визначних пам’яток Румунії: замок Пелеш. Однак сьогодні ми не прогулюватимемось залами цієї будівлі, але пройдемося алеями та стежками цього королівського домену, якими зможуть прогулюватися туристи незабаром,
завдяки проєкту, розробленому Асоціацією за Королівську спадщину Пелеш. Ця асоціація була
створена з ініціативи двох університетських професорів, голови асоціації, архітектора Аугустіна Йоана, з Бухарестського архітектурного університету імені
Іоана Мінку, та університетського професора, ректора Бухарестського університету
агрономічних наук та ветеринарної медицини Іона Стеніке.

Іон Туке, виконавчий директор Асоціації
за королівську спадщину Пелеш, каже, що природне, архітектурне та культурне багатство займає
особливе місце в Пелеші та, звичайно, в історії нашої країни, а Пелеш залишається найпопулярнішим туристичним напрямком у Румунії: Ці королівські алеї знаходяться в
лісах, що стеляться за замками Пелеш та
Пелішор і охоплюють всю територію домену, яка починається від Срібного ножа, потім прямує до району готелю Бастіон, піднімається поруч із алеєю
Пелеша, досягає району мосту
Кармен Сільва. Потім від замків Пелеш та Пелішор маршрут доходить
до комплексу під назвою Вульпаріє. Це комплекс посеред лісу, на шляху до Королівської кошари. Цей комплекс зі своїми стежками та алеями в
королівських лісах був подарований королівською родиною Асоціації за королівську спадщину Пелеш з метою проведення
дослідницьких, рекреаційних, освітніх заходів для молоді та студентів двох
університетів. Звичайно, вони будуть влаштовані і вже є багато студентських проєктів для цього. Ми перебуваємо в процесі оцінки, тому що хочемо реалізувати його якомога швидше. Ми також доглядаємо за породами дерев, що ростуть на королівському домені Пелеш. Це особливо буки з червоним листям, турецький фундук, японський клен, кипарис, тис, ясен,
японська вишня. Окрім ялин, відвідувачі цього домену зможуть милуватися всіма цими
винятковими екземплярами дерев.

Бруковані доріжки
та алеї в даний час приховані від очей глядача рослинністю, накопиченоюпротягом часу. Іон Туке, виконавчий
директор Асоціації за королівську спадщину Пелеш: Ми тільки очищуємо
ці стежки та алеї і повертаємо їх туристичній мережі, навіть маємо намір помаркувати
маршрути відповідними позначками, протягом семи кілометрів. Позначки показуватимуть
туристам, окрім маршрутів, відстані та ступені складності, також цікаві місця.
Тут будуть оглядові точки, звідки туристи зможуть побачити прекрасний монастир
Сіная, замок Пелеш, Пелішор, навіть замок Фоїшор, у певній мірі. Крім того, ми дуже
раді, що можемо представити монументальні дерева, що мають неоцінену вартість. На
електронній платформі, яку ми хочемо реалізувати, ми спробуємо показати аспекти
історії цих місць, фотографії з архівів, а також сучасні фото. Цю платформу
можна буде завантажити на мобільні пристрої і вона дозволить користувачеві
точно дізнатись, в якому пункті домену від знаходиться. Це мережа вимощених
доріжок та алей зі східцями, яка була зроблена ще за правління короля Кароля I та
пізніше – у період королеви Марії. Їх збережено у доброму стані працівниками домену після 1948
року.

Цього року буде відзначено 140 років з дня коли Румунія стала
королівством, 26 березня, а також 100 років з дня народження короля Міхая І, 25 жовтня. Отже, це ідеальний момент для планування подорожі
королівським доменом. Найбільш оригінальна, грандіозна і популярна королівська
резиденція була побудована королем Каролем I між 1875 і 1883 роками. Замок є
символом міста Сіная, розташований всього в 123 кілометрах від Бухареста
(столиці Румунії). Перший камінь до фундаменту замку було закладено 22 серпня
1875 року. Замок був літньою резиденцією королів Румунії та був побудований за
бажанням короля Румунії Кароля I (1866-1914 рр.) за планами архітекторів
Йоганнеса Шульца, Карола Бенеша та Карела Лімана, та декорований відомими
декоратори Дж. Д. Гейманном з Гамбурга, Августом Бембе з Майнца та Бернхардом
Людвігом з Відня.

У 1883 році відбулася офіційне відкриття замку, якого
король розглядав як штаб-квартирою нової династії. У першому в
Європі електрифікованому замку, що налічує 170 кімнат, можна побачити одну з
найцінніших колекцій картин, зброї та рідкісних книг. Замок Пелеш є, не лише
символом румунського королівства, а й мрією короля Кароля І-го, котрий вбачав у
монархії нову долю сучасної Румунії у відповідності до європейських стандартів.
З архітектурної та декоративної точок зору, замок Пелеш є одним з найважливіших
та найбільш репрезентативних європейських пам’ятників історизму, що виникає у
середині XIX століття і відзначається особливим ставленням до археології,
артефактів та архітектонічних елементів минулого.

Брашов – важливе місто
Трансільванії часом називають східноєвропейським Зальцбургом. Готичні квартали
старого міста сильно вражають. Місто гордиться історією понад 800-річної
давності. Розташування у підніжжі Карпат, на перехресті давніх комерційних
шляхів, що пов’язують дунайську територію з карпатським басейном, визначило
упродовж історії економічну, комерційну та культурну роль міста не лише для
Трансільванського краю, але й для Волощини та Молдови. Брашов ніби схований між
величезними горами з усіх боків, що захищають його від холодних вітрів. Тому
тут почуваєшся надзвичайно тепло й по-домашньому.

На початку XIII-го століття саксонці колонізували Брашовський
регіон, знайшовши тут сильну румунську громаду. Походження Брашова як міста
губиться в темних часах Середньовіччя. Перші письмові згадки про Брашов
повертають нас до 1235 року, коли місто було згадане як Корона, розташоване на
нинішньому місці розташування Чорної церкви. Пізніше, місто називали також Брасько,
Брассо, Кронштадт і Брашов. Проте найпопулярніші назви міста – останні дві.

Завдяки його географічному положенню і хорошим
зв’язкам з Молдовою і Волощиною, Брашов швидко розвиває свою економіку, стаючи
одним з найважливіших центрів Трансільванії. Культура Брашова також розвивається
протягом цього періоду. Йоганнес Хонтерус, великий німецький гуманіст, працює
протягом довгого часу в Брашові, а диякон Коресі друкує тут перші румунські
книги. У XVI-му сторіччі в
Брашові діють декілька шкіл, бібліотек і друкарень.

Сьогодні у цьому місті ми відвідаємо уявно Чорну церкву (заввишки 89
м та завширшки 38), що займає особливе місце у списку пам’ятників культури,
найбільший храм між Віднем і Стамбулом. Це – найкрасивіший готичний пам’ятник
архітектури Румунії. Спочатку вона була відома як Церква Св. Марії. Будівля
була частково зруйнована після великої пожежі в 1689. Побудована приблизно в
1380 році. У нормальні часи тут влаштовують органні концерти, тому якщо Ви
знаходитеся в Брашові, не пропускайте щотижневі концерти органу – найбільшого
органу в Південно-східній Європі. Біля входу – монумент Йоганнеса Хонтеруса,
реформатора, просвітителя, послідовника Мартіна Лютера.

З архітектурного погляду, Чорна церква домінує
середньовічний центр міста. Раніше на її місці була маленька каплиця,
зруйнована татарами в 1242 році. Церква отримала свою назву через стіни, що
почорніли від пожежі, улаштованої австрійцями 1689 року, що знищила всі
дерев’яні частини церкви, стародавній орган та дзвони. Церква може вміщати
близько 5000 людей. Храм відомий у світі не лише завдяки розміру, а й дзвіниці,
в якій зберігається найбільші в Румунії бронзові дзвони, що важать 6 тон. Чорна
церква відома й своїм великим органом з понад 400 трубами. А надзвичайно цінним
скарбом Чорної церкви є турецькі килими з 17-18 століть, котрі були подаровані
ремісниками, купцями а також іншими мешканцями міста.

Будувати церкву почав в 1383 році священик Томас
Сандер на місці давньої церкви в стилі відродження з першої половини ХІІІ ст..
Будували її до 1477 року. З двох спроєктованих башт, була завершена лише південна,
заввишки 65 метрів. У північній частині Чорної церкви знаходиться незвичайна
статуя, що зображує дитину, яка у будь-який момент може впасти. Згідно легенді,
дитина ця була дуже талановитим учнем, який викликав заздрість одного з
майстрів, котрі працювали при зведені церкви. Майстер звернувся до учня з
проханням подати йому щось, і коли учень схилився, він підштовхнув його і цей
упав з висоти. Статуя є пошаною принесеною колегами цьому учневі. Колись, теж у
цій частині церкви знаходились інші три статуї, що зображували воїна, жінку та
лева, однак, згодом, їх було знищено.

Іншими визначними пам’ятками міста Брашов є
Церква Св. Барфоломія, найстаріший історичний пам’ятник Брашова, побудований в
1223-му році. Іншою церквою історичним пам’ятником є Церква Св. Миколая, що датується 1292 роком. ЇЇ величний розмір
домінує над найстарішою частиною міста – Шкеями Брашова. Перша румунська школа
була побудована неподалік Церкви Св. Миколая. Перші історичні джерела доводять
існування школи з 1495. Більшість перших друкарських книг в Румунії були
надруковані тут дияконом Корезі. Якщо ви колись відвідаєте місто Брашов, ви неодмінно
повинні відвідати школу, де можете, фактично сісти за парти XIX -го сторіччя.

Великдень відноситься до свят з несталою датою,
тому що це свято обчислюється за місячно-сонячним календарем і відзначається в
першу неділю після першого весняного повного місяця. Найчастіше існує розрив у
святкуванні Великодня між Православною та Римо-католицькою церквами, хоча
обидві Церкви посилаються на момент весняного рівнодення, 21 березня. Різниця є
результатом використання різних місячних циклів. Цього року Великдень припадає на два різні місяці. Католицький – сьогодні, 4 квітня, а православний – у
травні.

У нашій
країні, особливо у Трансільванії, у Великодню
ніч, християни отримують в церкві «Пасху», тобто хліб, посипаний вином,
який вони несуть додому та діляться зі своїми близькими. Цей звичай датується
XVII століттям, з часів створення Реформаторської церкви в Трансільванії, однак
звичай цей перейняли як православні, так і римо-католики та греко-католики.
Після повернення з церкви, християни сідають за святковий стіл та
розговляються. З-поміж найпопулярніших звичаїв, які відбуваються у Великодню
неділю в католицьких громадах, найважливішим є обливання жінок та дівчат водою, а у сучасному варіанті парфумами. У
Трансільванії, в Страсну суботу напередодні Воскресіння, молоді хлопці у
католицьких громад прикрашають дерева кольоровими стрічками, а коли настає ніч
вони прив’язують ці дерева до огорожі неодружених дівчат. А дівчата пильно
стежать біля вікон цей момент і дізнаються, таким чином, скільки у них
претендентів буде у тому році.

У цей святковий для західного світу день, місце
призначення нашої уявної подорожі знаходиться в центрі Румунії. Це повітовий
центр і найбільше місто повіту Гаргіта -
М’єркуря-Чук. Пам’ятки історії, церкви, лікувально-оздоровчі центри, все це
чекає на вас у цьому куточку Румунії, заселеному переважно угорцями, які святкують
сьогодні Великдень. Найдавнішою будівлею міста М’єркуря-Чук є замок Міко. Був він
побудований в 1611 році, а з 1970 року після проведення масштабних
ремонтно-реставраційних робіт тут знаходиться Секлерський музей Чук, який
пропонує відвідувачам чотири постійні виставки, а також періодичні виставки. Щороку у Великодню неділю вранці, у нормальні часи, кілька тисяч вірян беруть участь у традиційній
церемонії освячення пасхальних кошиків у перший день католицького Великодня.
Незважаючи на погоду, люди збираються на плато в центрі міста за півгодини до
початку ранкової відправи. За традицією, кожен кошик накритий білим вишитим рушником,
яким деякі з віруючих римо-католиків користуються лише з цієї нагоди. Білі вишиті
рушники символізують новий початок, чистоту благословенної їжі після 40 днів
посту.

Те саме відбувається і біля комплексу в стилі
бароко, що розташований на північному сході міста М’єркурія-Чук, у кварталі
Шумулеу Мік, що є одним з найважливіших історичних пам’ятників Трансільванії,
відомим місцем паломництва римо-католиків. Комплекс був побудований в період з 1804-1834 рр., у
стилі бароко, за планами архітектора Костянтина Шмідта. Перший документ, що
свідчить про наявність членів францисканського ордену в Шумулеу, датується 1352
роком. В 1400 році Папа Боніфацій IX дозволив францисканцю Альверну Берталану збудувати 4 монастирі на
території римсько-католицької єпархії Алба-Юлія. Одним з них був монастир
Шумулеу, який в документах знаходимо під назвою Billich і був побудований 1390 року. Перша
церква в готичному стилі, побудована францисканцями була відреставрована у
1442-1448 рр. Церкву розширювали декілька разів упродовж часу. Попри це, на
початку 1800-х років церква виявилася занадто малою для великої маси
паломників, які відвідували Шумулеу. Стара церква була знесена у 1802 році,
замість неї була зведена церква, яка зберіглася до сьогодні. Від старої церкви
залишилися лише незначні фрагменти, замуровані у теперішніх стінах церкви.

Окрасою церкви є чудотворна статуя Діви Марії, розміщена у головному вівтарі.
Скульптура у липі зображує Пречисту діву Марію, яка носить на руках малого
Ісуса. Скульптура, яка, найімовірніше, датується ХVI, є найбільшою у світі скульптурою, заввишки 227
см. Її здійснено між 1515 і 1520 роками невідомим автором, але мистецтвознавці
сходяться на думці, що автором скульптури був учнем скульптора Файта Штосса. У
населеному пункті Чукул де Жос зберігаються ще кілька інших скульптур, які,
найімовірніше належать тому ж скульптору. Згідно легенді, напередодні
небезпеки, що загрожувала секрелам, обличчя статуї змінювалося, а з рани, що на
щоці, і яка була заподіяна мечем татара, починає текти кров. Протягом століть,
виявлено багато подібних ситуацій, але й чудес пов’язаних із цією статуєю.

На півночі
Бухареста, в житловому районі Доробанць, який почали будувати та урбанізувати в міжвоєнний період, знаходиться цікавий художній музей: музей Крикора Г. Замбакчана. Розташований у будівлі,
спеціально спроектованій для розміщення колекції творів мистецтва, музей є результатом наполегливої праці купця з особливою
особистістю, пристрасного любителя мистецтва та охочого допомагати митцям. Крикор Замбакчан, який народився в 1889 році в місті Констанца, народився у сім’ї вірменського
походження і продовжував сімейні традиції спочатку у своєму рідному місті, а потім у Бухаресті, куди він переїздив у 1923 році. Однак його пристрасть завжди була спрямована
на мистецтво, – каже Ілінка Даміан, куратор Художнього музею імені Замбакчана: Після переїзду до Бухареста сімейний
бізнес також перемістився до столиці. Усе своє життя він займався торгівлею текстильними
виробами. Крім цього, його справжньою пристрастю було колекціонування предметів
мистецтва, особливо, румунського образотворчого мистецтва і також творів
образотворчого мистецтва французьких майстрів. Пристрасть до мистецтва у нього
прокинулася під час навчання в Парижі, де між курсами бухгалтерського обліку та
економіки він знаходив вільного часу для відвідування галерей та музеїв і брати
участь в конференціях і дебатах. Так він став самоуком в сфері мистецтва. Йому
також вдалося подружитися з французькими художниками, такими як з Анрі Матісс,
а після повернення до Румунії він також потоваришував з румунськими художниками
свого покоління. Поступово він почав нарощувати свою колекцію.

Це сталося після
переїзду в Бухарест в 1923 році. Справа в тому, що твори мистецтва, придбані
раніше, при першій спробі зібрати колекцію, були втрачені під час Першої
світової війни. Авторами перших творів мистецтва, зібраних в Бухаресті, були
художники, з якими подружився Замбакчан; про це нам розповідає Ілінка Даміан: Протягом
усього життя його пов’язувала дуже тісна дружба з художником Георге Петрашку.
Періодично він купував твори цього художника, до якого він приїжджав у гості
щонеділі. Також він був близьким з Теодором Палладі, який відвідував Замбакчана.
Замбакчана пов’язували певний час дружні відносини з Ніколає Тоніцою, а також з
Франциском Шірато. Насправді, він дружив майже з усіма художниками того часу і фінансово
підтримував їх на протязі всього свого життя. Так що, крім діяльності
колекціонера, він був ще й покровителем митців. Як і всі колекціонери того
часу, Замбакчан зумів придбати для своєї колекції твори так званих батьків
румунського сучасного мистецтва, тобто твори Ніколая Грігореску, Іона
Андреєску, Штефана Лукіана, Теодора Амана. Хочу також сказати, що він був
досить щедрим, платив хороші ціни за картини, які безпосередньо купував від
художників, а також від інших колекціонерів.

Справжній меценат свого часу Крикор Замбакчан (1889-1962 рр.) зібрав протягом життя одну із найбільш
багатих і цінних колекцій творів мистецтва в Румунії – картини, скульптури,
графіку і меблі – яку подарував румунській державі протягом трьох послідовних
етапів: 1947, 1957 і 1962 року. Він подарував державі і будинок в якому жив,
зведений за планами архітектора К. Галіна. Колекція була відкрита для любителів
мистецтва, раз на тиждень ще з 1942 року, коли завершилося будівництво музею. Будівля була пізніше розширена у 1957 році: У 1942 році будинок вже був готовий, і музей можна було відвідувати раз
на тиждень. Звичайно, хоча Замбакчан задумав його як музей, він жив там до 1962
року, до своєї кончини. Архітектурний стиль будівлі – модерн, однак, насправді можна
виділити кілька елементів як з неорумунського стилю, так і з мінімалізму мавританського впливу. Замбакчан збирався
відкрити музей ще в 1932-1933 роках. Ще до зведення будівлі він почав
переговори зі столичною мерією, але вони
не змогли досягти домовленості щодо простору, де будуть виставлені мистецькі твори.
Незважаючи на це Замбакчан хотів створити музей, відкритий для широкої публіки.
Так що в сорокових роках минулого століття він побудував для цієї мети власний
будинок, а в 1947 році йому вдалося подарувати державі колекцію румунського
мистецтва. Донорський акт відбувся, в кінцевому підсумку, в трьох етапах: 1947,
1957 і 1962 рр, коли колекціонер помер. Зараз в музеї виставлені триста творів
румунського та європейського мистецтва.

Виставлені тут мистецькі твори створюють справжню історію сучасного живопису
у шедеврах. Виставлені найважливіші твори художників ХIХ – початку ХХ ст.: Аман
(Автопортрет), Ніколає Грігореску («Портрет жінки»), Іон Андреєску («Зима в Барбізоні»), Штефан Лук’ян (Сходи з квітами). Поряд з ними виставлені роботи
художників періоду між двома війнами: Ніколає Тоніца (Катюша липованка, Ніна
у зеленому), Теодор Палладі (Натюрморт), Георге Петрашку (Автопортрет,
Портрет Замбакчана), Ісер, Дириску, Рессу і т.д. Замбакчан знаходить і
допомагає проявлятися художникам і скульпторам, купує найцінніші твори багатьох
з них і часто дає спеціальні замовлення молодим митцям, чий талант особливо
цінує, таких як Александру Падіна, Александру Чукуренку, Іон Цукулеску,
Корнеліу Баба, Хорія Даміан. Скульптури Бренкуша (Голова дитини), Пачурі
(Бюст жінки), Міліци Петрашку, Оскара Хана (Лучник) і Корнела Медрі
доповнюють виставку. Після ремонтних робіт, була розширена виставкова площа. В
даний час, в повному обсязі виставлені 19 картин, що належать художникам
французької школи живопису: Делакруа, Коро, Ренуара, Сіслея, Піссарро, Сезанна,
Пікассо, Матісса, Боннара, Утрилло та Марке.

Після землетрусу від 1977 року, хоча будівля не постраждала, комуністичний
уряд використав цю ситуацію для порушення положень акту дарування і переміщення
колекції творів мистецтва з Музею імені Крікора Замбакчана до новозаснованого
Музею колекцій мистецтва, що складався з колекцій невеличких музеїв та
приватних колекцій сконфіскованих комуністами. Колекцію Замбакчана можна було
відвідати як розділ Музею колекцій мистецтва аж до Революції від 1989 року. На початку 2000-х після масштабного процесу реставрації колекція
повернулася до спочатку призначеної для неї будівлі, і сьогодні як будинок
Замбакчан, так і колекцію можна відвідати за бажанням їх первісного власника.

Розташоване в Долині річки Шомуз, на європейській дорозі E85,
місто Фелтічень є важливим пунктом зв’язку в північно-східній частині Румунії
або місцем відпочинку по дорозі до відомих у всьому світі буковинських
монастирів. Фелтічень
– маленьке провінційне містечко, яке манило протягом довгого часу красою
природи багатьох діячів румунської культури і науки. Літературознавець Джордже
Келінеску розмістив його на третьому місці, після Бухареста і Яс, з точки зору
кількості особистостей, які народилися або оселилися тут протягом часу.

У місті Фелтічень, мандрівник зможе відвідати
Меморіальний будинок-музей письменника Михаїла Садов’яну, Школу Іона Крянге,
Музей вод Міхая Беческу, Музей мистецтва імені Іона Ірімеску, Галерею видатних особистостей
міста, вулицю байкаря Іона
Крянге, на якій розташовані більш ніж 15 меморіальних будинків, 12 православних
церков, римо-католицька, євангельська і баптистська церкви, синагога і одно з
найбільших єврейських кладовищ в Румунії.

Засноване в 1780 році господарською грамотою
Костянтина Води Морузі, місто Фелтічень було резиденцією повіту Бая та важливим
комерційним центром регіону. Після приєднання Трансільванії і Буковини до
Австро-Угорської імперії, чимало єврейських купців оселилися тут, щоб позбутися
податків і зборів імперії, близько 80% населення міста будучи єврейським. У ті
роки фелтіченський ярмарок прославився у світі, будучи другим за величиною в
Європі після Лейпцизького. Внаслідок цього почали розвиватися будівництво і
ремесла, а також чимало культурних журналів побачили світ у той період. На
жаль, як це сталося в багатьох містах Румунії під час комунізму, багато з цих
будинків було зруйновано, і Фелтічень було перетворено на промислове місто.
Тепер, через 30 років від революції 1989 року, у місті майже не має виробничої
діяльності і це мальовниче місто повернуло собі ідентичність культурного,
наукового та релігійного центру.

Чи знаєте ви, що
перший нейрохірург жінка в світі, Софія Іонеску Огрезяну, і перший командир
жінка судна ВМС Румунії Анджела Лефтереску народилися у місті Фелтічень? Ані ми
не знали цього, але довідались про це від кураторів чотирьох музеїв міста,
працівників мерії, учителів, священиків і пересічних громадян цієї «Малої
Флоренції Румунії, як називали місто Фелтічень в минулому. Гостинні і
спокійні мешканці міста страждають від невиліковної хвороби, яскраво вираженої
місцевим патріотизмом. Ось, як охарактеризував свої почуття скульптор Іон
Ірімеску: Туга моя за Фелтічень є постійною. Цей куточок світу, де б я не знаходився,
глибоко укорінилося в моєму серці, в розумі, спогадах… Ось чому я найкраще працював
тут». Меморіальний будинок-музей письменника Міхаїла Садов’яну, розташований на
вулиці Іона Крянге, нібито ховається за хвіртку з карнизом серед Спокійного
саду. Цей будинок, до якого Садов’яну приходив аби відпочити, був побудований
за планами самого письменника, будучи місцем, де він написав третину своїх
літературних творів.

В Галереї почесних людей турист може ознайомитися з великою колекцією
листів, рукописів, фотографій, особистих предметів, що належать більш ніж 50
особистостям міста. В Художньому музеї імені Іона Ірімеску виставлена найбільша
його постійна колекція експонатів в Румунії, з більш ніж 300 творів скульптури
і понад 1000 робіт графіки. Наступника Пачурі, Жалі та Бринкуша, Іона Ірімеску
називали скульптором душ, через метафорично-символічний підтекст
його творів. Музей вод імені Міхая Беческу є музеєм школою, оскільки в ньому
виставлені збережені у формаліні тварини, акваріуми, діорами, місячний глобус,
а також єдиний у світі земний глобус, який представляє форми підводного
рельєфу. Академік Міхай Беческу працював з Емілем Раковіце і Григорієм Антипою,
виявив понад 80 морських тварин та заклав основи цьому музею у місті Фелтічень.

Приємно відвідати місто Фелтічень під час
ярмарку у дні Св. Пророка Іллї за григоріанським календарем (18, 19 і 20
липня), коли проводяться спектаклі і місцеві майстри-ремісники продають свої
твори. Це – провінційне місто, яке до цих пір зберігає традиційні звичаї. Під
час Пасхальних свят, мешканці збираються у церквах, щоб освятити писанки та
калачі, а музеї організують виставки ікон на склі та писанок.

Спокій невеликих порозкиданих селищ, пересічні люди,
чисте повітря, звичаї, але й традиційні харчові продукти перетворили
сьогоднішнє призначення на туристичну атракцію. І потрапивши у Трансільванію,
ви виявите чогось нового. Навколо цих сіл або навіть в самому їх центрі
видніються величезні церкви – справжні укріплені фортеці, зведені в XII
столітті. У цьому відносно невеликому географічному просторі було виявлено
понад 200 таких пам’яток архітектури.

Неподалік
міста Регін, у н.п. Бринковенешть, знаходиться один із 26 середньовічних
замків, з якими повіт Муреш може пишатися
– замок Кенді-Кемень, архітектурна
перлина у стилі ренесансу, на жаль мало відома туристам. Архітектурний
ансамбль був побудований у XV столітті і упродовж часу він досить часто міняв своїх власників. З початку XIV століття
і до 1648 року, коли Георгій Ракоці II подарував замок графу Кемень Яношу, який згодом став принцом, та його нащадкам, можна перелічити приблизно 10 сімей – власників замку.

У минувшині на високій терасі над річкою Муреш височіло римське укріплення (Ala
nova Illiricorum), потім у Середньовіччі (ХІІІ століття) на цьому місці була зведена фортеця,
оточена канавами, що помітні і нині. Здається, ця фортеця була зруйнована
вторгненням монголів у 1242 році. У 1527 році в замку виконуються важливі будівельні роботи. У 1610 році домен належав трансільванському князю Габріелю Бетлену, по тому перейшов у власність Георге Ракоці I. Георгій
Ракоці II, який ступив на
престол Трансільванії в 1648 році, подарував домен, що складався з 5 сіл, полководцю Йоану Кемень. Протягом наступних 3 століть родина Кемень була власником цього маєтку. Йоан Кемень бере участь у битвах у Польщі, де
потрапив у полон татар, але, на щастя, був викуплений. Став князем Трансільванії, але загинув
у битві від
1662 року.

Замок
має квадратний план із внутрішнім двориком та вежами на всіх чотирьох кутах, дві з яких більші
та дві менші. Будівля набула ренесансної форми під час будівельних робіт від 1537
та 1555 рр. Замок був відновлений в 1816 році, тоді коли був доданий до нього великий
бастіон, а також
балкон над входом на кам’яних консолях. У замковому парку знаходиться
Геліконський стіл, здійснений у
1935 році, на згадку про Кунча Аладара, члена літературного гуртка Гелікон. Колись кожного літа біля садового
столу влаштовували заходи гуртка «Гелікон». Теж у парку, знаходяться могили членів
сім’ї.
Вхід до замку здійснюється з
північного боку через мостик, який перетинає рів замку-фортеці. Давні документи свідчать про те,
що колишня фортеця XIII століття, що охоронялася земляними канавами, була укріплена стінами та вежами,
розташованими нижче плато, на якому був зведений
замок.
Вони були знищені під час післявоєнних будівельних робіт. У 1948 році замок був націоналізований, і до 2014 року в
ньому розміщувався Центр нейро-психіатричного відновлення та реабілітації. Наприкінці вересня 2014 року замок повернувся у володіння сім’ї Кемень і з
тих пір чекає на туристів.

Ще з часів Середньовіччя,
про населений пункт Кимпіна згадували в документах, завдяки його стратегічній
позиції на торговому шляху, що з’єднував Волощину з Трансільванією. Перший
документ, що підтверджує давність населеного пункту (понад пів тисячоліття тому)
– це документ, складений місцевим купцем, який займався торгівлею воском. Але
воск не був єдиним товаром, що проходив через митний пункт Кимпіна. Мед, сіль і
праховське вино були лише кількома продуктами, що користувалися великим
попитом серед трансільванських купців.

Ставши до XIX століття найважливішим митним пунктом
Волощини, місцевість Кимпіна принесла значних доходів скарбниці цього
князівства. Це і був момент коли Кимпіна стала відомою по всій Європі завдяки
мазуту, що видобувався тут. Але багатство ґрунту і розвиток міста,
розташованого на перехресті торговельних шляхів, були не єдиними перевагами
населеного пункту. Чисте повітря, м’який клімат і здатність залишатися зеленим
містом навіть під час страшної посухи привабили оселитися тут багато
особистостей румунської культури. Ніколає Грігореску, Богдан Петрічейку Хашдеу,
Чезар Болляк, Дімітрій Болінтіняну, Іон Еліаде-Редулеску або Джордже Кошбук є
лише кількома з тих, хто вирішив стати мешканцем цього міста. Б.П. Хашдеу і
Ніколає Грігореску залишили позаду два унікальних в Румунії музеї. Про Музей
імені Юлії Хашдеу кажуть, був побудований у відповідності до планів складених
молодою Юлією (дочкою Богдана Петрічейку Хашдеу), і переданих після її смерті
батьку. До речі, сам Б.П. Хашдеу стверджував, що його твори не належали йому,
але були передані його дочкою під час спіритичних сеансів.

Справжній храм із
сміливою архітектурою у ті часи, музей мав стати місцем «заслання» видатного
письменника. У першій кімнаті, відвідувачі не можуть не помітити прекрасно
пофарбовану білу кахельну піч. Всі виставлені тут меблі і предмети належать
родині Хашдеу. Третє приміщення, однак, є захоплюючим. У центрі піднімаються
вгору дві металеві драбини, які ведуть до центральної вежі. Це кімната, що веде
до кімнати, в якій проходили сеанси спіритизму. Мале кругле вікно на правій
стіні є єдиним джерелом світла для містичної кімнати під час сеансів
спіритизму. Тут батько Хашдеу та його друзі входили в контакт з молодою Юлією.
Приміщення невелике. Тут виставлені сотні сторінок, написаних письменником під
час сеансів. В останньому приміщенні виставлені оригінальні документи,
рукописи, перші видання книг письменника чи колекції журналів, в яких
Б.П.Хашдей друкував свої статті. Замок, завершений в 1896 році, потребував
ремонту ще до смерті письменника. Він був сильно пошкоджений ще під час двох
світових воєн, в 1955 році його було включено до Списку історичних пам’ятників.
Зараз в цьому музеї проходять реставраційні роботи.

І Музей імені
Ніколая Грігореску, на жаль, має трагічне минуле. Під час Першої світової
війни, внаслідок пожежі згорів другий поверх і були знищені як майстерня
художника так і велика кількість його творів. Згодом відновлений, більше на
основі спогадів сина Ніколая Грігореску, в середині XIX століття, будівля стане єдиним меморіальним
музеєм такого роду в Румунії. Виставлена тут колекція була збагачена протягом
часу, будучи узяті під варту навіть кілька картин із Бухарестського
Національного музею мистецтв чи з музеїв міст Плоєшть і Брашов. Улаштування
меморіального будинку здійснено в стилі характерному художнику. Під сходами, в
екзотичному кутку, представлені предмети за походженням з Близького сходу, що
належали художнику, і яких він придбав під час своєї подорожі до Стамбулу в
1873 році: зброя, килими, кальян, столики, турецькі халати і тапочки. У першій
кімнаті, праворуч від вхідних дверей розпалювалися дискусії між видатними
особистостями румунської культури – Делавранчею, Влахуце, Гогею або Кошбуком.
Тут можна побачити версію знаменитої його картини Віз з волами.
Слідують бібліотеки і майстерня художника. Весь будинок прикрашений картинами,
гобеленами або турецькими килимами, всі будучи зібрані Грігореску під час його
подорожей за кордон.

Всього в 5 км від
міста Кимпіна розташоване село Телега. Ще з 1354 року село було монополією солі
господаря Басараба I,
засновника Волощини. У народі кажуть, що місто отримало цю назву саме від
діяльності (видобування солі): колись сіль доставлялася возами (рум.
«телегуце») запряженими волами або мулами. Згодом, соляним шахтам дали нове
призначення, вони стали місцем ув’язнення для тих, хто порушував закони
держави. Навіть і знаменитий розбійник Янку Жіану загинув в одній із шахт села
Телега. Вкінці XIX століття
тут була побудована знаменита в’язниця Дофтана, яку зараз було залишено
напризволяще. Розвалення соляних шахт призвело в часі до утворення солоних
озер. Посідаючи друге в Європі місце за надзвичайні цілющі властивості, озера
Беїле Телега виліковують різні форми ревматизму, невралгії,
нефриту, артриту або анемії. Озеро площею близько 1.500 квадратних метрів і
глибиною 100 метрів було улаштоване для приймання туристів.

Король Кароль l
настільки полюбив околиці населеного пункту Кимпіна, що побажав побудувати тут
собі літню резиденцію. Хрест був встановлений в 1880 році, коли король приїхав,
щоб відвідати місця і благословив їх. Але на зворотному шляху, його кінь зламав
ногу. Король подумав, що це поганий знак, і вирішив шукати й інші місця для
побудови літньої резиденції, і так побудував він Пелеш у Сінаї. Хрест все ще
залишився там до 1977 року, коли повалився в результаті землетрусу. Місцеві
жителі зберегли його і знову підняли через декілька років. Це пам’ятник з
білого каміння заввишки – три метри. Шкода, що написи латинськими і кириличними
літерами вже не можна прочитати повністю.

За 5 кілометрів від кордону з Україною, на північному-сході Румунії, у
Сучавському повіті, розташоване невелике містечко Серет, на околиці якого протікає однойменна ріка. Серет вперше
згадується в документах як місто у 1334 році. Про історичні пам’ятники цього міста
й розповім я вам сьогодні.

Місто одне з найдавніших міст Румунії, яке передувало утворенню феодальної
держави Молдова і було другою столицею Молдови (після Байї), у другій половині
XIV століття. Воно також відоме як важливий прикордонний пункт на північному
кордоні Румунії з Україною. Місто розташоване приблизно на півдорозі між
Чернівцями та Сучавою, на європейській дорозі E85, на відстані 42 км від міста
Сучава, однойменного повіту, та 5 км від кордону з Україною. Воно є транзитним
пунктом, саме тому розвинулося на початку як економічний і комерційний центр на
торговому шляху, що з’єднував придунайські міста зі Львовом. Археологічні
дослідження, проведені в міському периметрі місцевості Серет, виявили свідчення
постійного проживання ще з часів неоліту і трипільської доби..

Протягом 1211-1225 років на одному з пагорбів поблизу Серета, орден
Тевтонських лицарів побудував фортецю. Точна дата невідома, але інформація
з’являється в «Географічному словнику Польського королівства та інших
слов’янських держав», опублікованому в 1880 році у Варшаві. Згідно з тим же
словником, у 1241 році місто і Тевтонська фортеця були знищені татарами. Через приблизно 100 років, у 1351 році, король Угорщини Людовик Анжуйський уклав
договір з герцогом Литовським у Сереті. Цей договір визначив межі князівства Молдова,
кордони, які зберігатимуться сотні років. Приблизно з тих років місто Серет був
столицею Молдови за часів правління князів Саса Воде, Лацку Воде та Богдана І аж
до 1388 року, коли столицю переносять до Сучави.

У 1358 р. було завершено будівництво Церкви Святої Трійці, яка служила
церквою княжого двору. Ця церква зберіглася у своєму первісному вигляді до
наших днів і функціонує донині. Церква Святої Трійці була архітектурним зразком
для православних церков, побудованих у князівстві Молдова протягом наступних
150 років. Її було занесено до національного надбання у 2015 році. Через
відсутність документів, пов’язаних із будівництвом церкви, дата зведення та
ім’я засновника невідомі. Деякі історики стверджують що це відбулося під час
правління Саса Воде (1354-1358 рр.), спираючись на те, що церква знаходиться на
пагорбі Саска, топонім, що походить від ім’я воєводи. Однак, історик Ніколає
Йорга приписував момент збудування церкви князю Петру II Мушату (1374-1391 рр.)
на основі вивчення використовуваної техніки. Археологічні дослідження, проведені на
початку XXI століття, підтвердили дату
зведення пам’ятника в кінці XIV століття. Поблизу церкви були виявлені
будинки дев’ятого і десятого десятиліть XIV століття, всередині яких були знайдені
глазуровані керамічні диски, ідентичні тим, що прикрашають стіни церкви. Поряд
із церквою були досліджені численні гробниці, що датуються XV-XVIII століттями.

Церква побудована з необробленого кар’єрного каменю, але на фасаді була
використана й проста або глазурована цегла, що має декоративну функцію. Це
найстаріша кам’яна трилобатна споруда в Молдові, датована XIV століттям.
Розміри церкви скромні порівняно з типовими релігійними пам’ятниками: довжина -
16,5 м; ширина – 11 м; товщина стін – 1,1 м; висота основи – 40 см. Інтер’єр
церкви поділений на пронаос, неф та вівтар. Немає вхідного притвору, ми входимо
через двері прямо в пронаос, який має невелике віконце з південного боку, в
нефі є інші два віконця, а у вівтарі ще одне, розташоване на осі апсиди.
Пронаос прямокутний і вузький і відокремлений від нефу товстою кам’яною стіною,
посередині якої є невеликі арочні двері. Неф покритий куполом, що спирається на
чотири напів-циліндричні арки: дві вузькі обрамляють дві бічні апсиди і дві більш
широкі, нерівні, підтримувані консолями. Вівтар на одну сходинку вище за нефу і
має напівкругу форму з трьома вікнами. У церкві немає і ніколи не було
настінних малюнків. Цінний іконостас, виконаний у стилі молдовського
бароко, датований принаймні на початку XIX століття, був відремонтований
у 1841 році і замінений новим у 1995 році.
Нинішній іконостас виготовлений з дубового дерева. У пронаосі
зберігається кілька надгробків XVI-XVII століть, прикрашених старовинними скульптурними
елементами. Найдавніший надгробний камінь – вірменський, орнаментом якого є
квітка, що виходить із вази. На ній є наступний напис вірменською мовою: Це надгробний камінь покійного Марка,
сина священика Сахага, який помер у 1553 році.

За часів правління князя Лацку Воде, у 1370 році було завершено будівництво
іншої церкви у Сереті – церкви Святого Іоанна Хрестителя, за кошти принцеси
Маргарети Мушат, мати принца Петра I Мушата. Вона не зберіглась у своєму
первісному вигляді, зазнавши ряду архітектурних змін, так що сьогодні вона з
незначними змінами зберігає зовнішній вигляд, набутий після робіт від 1673 року,
і розташована у самому центрі міста. У 1673 році Штефан Петрічейку, воєвода
Молдови, побудував церкву Святого Онуфрія, яка розташована на околиці міста, у
кварталі Менестіоара, і яка з архітектурної точки зору подібна на церкву
монастиря Путна. Вона побудована на місці іншої меншої церкви, збудованої в
1560 році місцевим священиком.

Теж на території міста розташоване старе єврейське кладовище, що має велику
кількість надгробків, прикрашених скульптурами з різними єврейськими мотивами.
Найдавніший надгробний камінь датується 1560 роком, що свідчить про те, що
старе кладовище в Сереті є одним із найстаріших у Східній Європі і тому його було оголошено історичною пам’яткою.
Так само, є згадки в документах від 1352 року про сильну вірменську колонію в Сереті.
На той час Серет мав сильну вірменську громаду, засновану під час вірменської
міграції 1319 або навіть 1239 року. На жаль ця громада залишила по собі лише
надгробні плити. Про це свідчить перепис населення від 1869 року, коли в місті
Серет проживало близько 6 тисяч людей, з них 30% румунів, 28% євреїв, 25%
німців та 16% українців, і жодного вірмена. У 1871 р. Музейне товариство міста створило
першу археологічну колекцію в Буковині, яку було передано Чернівецькому музею.

У 1893 р. до міста прибула велика група польських емігрантів з Росії – 52
сім’ї, які налічували 315 осіб. На той час префектом району був етнічний поляк,
що полегшило поселення емігрантів у цьому місті. У 1896 році було введено в
експлуатацію невеликий нафтопереробний завод, який належав громадянину на ім’я
Крафт. Через два роки відкривається залізничний вокзал Серет. У 1907 р. був
введений в експлуатацію Водяний завод. Того ж року в місті була зведена українська
греко-католицька церква, яка проіснувала до нині.

Отже, шановні радіослухачі, на кордоні з Україною чекає на вас містечко повне
історії з великою кількістю пам’ятників і в якому проживає й невелика українська
громада.

Для Румунії з давніх часів сільське господарство
було основною економічною діяльністю. Про даків говорили як про вирощувачів зернових, вівчарів та бджолярів. А в наступні століття, коли йдеться про основні
заняття населення на території нашої країни, сільське господарство вказується
як основне заняття. У сучасній епосі було багато тих, хто вважав Румунію
«зерносховищем Європи». Лише в 1949 р. керівництво країни поставило собі за
мету зменшити частку ВВП у сільському господарстві, і надати перевагу
промисловості. Це було зроблено лише в 1950-х рр. У цьому контексті виглядає
парадоксальним, що в нашій країні донедавна не було музею сільського
господарства. Наприкінці 80-х років, десь, на рівні комуністичного керівництва
тих часів, була розглянута ідея створення такого закладу. Таким чином, у місті Слобозія
розпочався збір предметів з метою створення колекцій. Потім настала груднева революція
і пріоритети змінилися.

Хоча в липні 1990 р. Префектура повіту Яломіна
вирішила створити Національний музей сільського господарства, він відчинив свої
двері лише в 1996 р. Незважаючи на те, що був розташований він в непридатному
для музею місці, а саме в колишньому складі меблів, завдяки зусиллям та відданості
тих, хто його влаштував, музей набув форми. З 2000 року до музейного комплексу
привезли стару дерев’яну церкву з н.п. Пояна. Документально засвідчена з 1737
року, вона використовувалася для богослужінь до 1900 року. Протягом століття вона
залишалася занедбаною, але не забутою. У 2000 р. її було відреставровано та перенесено
до парку поруч з Національним музеєм сільського господарства і від тоді вона
служить у якості парафіяльної церкви, будучи водночас туристичною пам’яткою.

Після 2013 року Національний музей сільського
господарства був перетворений відповідно до нової концепції. У той час як у
певній частині першого поверху проводяться тематичні виставки, присвячені
основним видам діяльності сільського господарства, другий поверх є місцем, де
відвідувач має можливість проникнути у світ тих, хто займається сільським
господарством, відповідно селян. Тут зберігаються знаряддя для обробки землі,
для виноградарства та приготування вина, бджільництва, риболовлі, а також
специфічні ящики великих розмірів, призначені для зберігання
сільськогосподарського урожаю. Картину доповнює склад, де виставлена старіша та
новіша сільськогосподарська техніка. Ті понад 13 тисяч експонатів справді
можуть створити образ того, що представляло румунське сільське господарство.

Найстарішим експонатом є сарай для зберігання продуктів, вироблений в 1702
році. Організатори музею прагнули здійснити, особливо на другому поверху уявну
подорож сільською вулицею. Відвідувач входить на головну вулицю, проходячи між
млином та корчмою. Це були місця, де люди колись збиралися і спілкувалися.
Потім слідують майстерні коваля, столяра, кравця, характерні для кожного села.
Потім відвідувач дістається центру села, де розташовані школа, церква та
ратуша. Йдучи далі, по вулиці, він бачить пекарню, продуктовий магазин та пошту.
А останньою на вулиці є селянська хата, що включає спальню, типову для
селянського будинку, кухню, але особливо приймальну.

Колекція приладдя та ґрунтообробних машин
складається з плугів, борін,
культиваторів, сівалок, граблів та картоплезбиральних комбайнів. Представлене
обладнання різної форми та розмірів, деякі виготовлені місцевими майстрами, імена яких
загубилися в часі, інші – відомими компаніями, деякі з яких
існують і сьогодні: Rud Sack, Rud Bacher ,Eberhardt, Deutz. Вони були побудовані для буксирування конями,
волами або тракторами і мають від двох до п’яти борозн. Музейні моделі були
створені в період з початку XIX століття до першої половини XX століття. Але, можливо, краще, ніж еволюція плугів, розвиток борін
відображає трансформацію сільського господарства. Найдавніші борони,
виготовлені понад 200 років тому, були зроблені з колючок. За ними слідували
борозни з дерев’яною рамою, потім залізні. Для порівняння ці металеві
конструкції виглядають як диво техніки. Механізовані машини також становлять
особливий світ. Перш за все локомотиви, які насправді були великими паровими
машинами, якими можна було рухатися в полі, де вони управляли молотарками, а потім
трактори представляли справжню сільськогосподарську революцію. Той факт, що
найстаріший локомотив у музеї датується 1870 роком, а колекція тракторів
(багато з яких працюють і нині) включає запчастини, вироблені в США в 20-х
роках, свідчить про те, наскільки серйозно механізація розглядалася фермерами століття
тому.

Національний музей сільського господарства у н.п.
Слобозія має й приміщення присвячене великим
фермерам Румунії. Відвідувачі можуть дізнатися тут про Ауреліана Пане, який
після свого візиту до США в 1934 році повернувся лише з двома скринями, повними
качанами кукурудзи, за допомогою яких він започаткував нову систему вирощування
кукурудзи. Протягом свого життя він обіймав різні посади, найвищою будучи посада міністра сільського господарства в уряді
Антонеску. Комуністична влада засудила його за впровадження і заохочення
вирощування невідомої і непотрібної для нашої країни рослини: сої. Він
помер у комуністичній в’язниці Герла, у травні 1951 року.

Іншою помітною особистістю, представленою в музеї,
є Ауреліу Попеску, власник першої садівничої ферми з виробництва насіння квітів
та овочів у Румунії, в н.п. Перієць. Всього за десять років, у 1946 році, вона
стала найбільшою фермою у Східній Європі у галузі садівництва, як зазначено в
документах про націоналізацію. На знак подяки, комуністи неодноразово арештовували
Аурелія Попеску і утримували довгий час в комуністичних в’язницях. З 2005 року
ферма є частиною спадщини Національного музею сільського господарства, але
дотепер не вистачало коштів для її відновлення та включення до
культурно-туристичного кола.

Описати протягом
кількох хвилин Національний музей сільського господарства неможливо. Тому, сподіваючись,
що ця моя стаття викликала інтерес, запрошую вас відвідати, зрозуміло, у
нормальні часи, цей оазис справжньої румунської духовності та культури. По
дорозі до Чорного моря зупиніться на дві-три години і зробіть короткий об’їзд
до Слобозії.

Розпис по склу є
технікою тисячолітньої давності. Вона була введена в Трансільванію після
анексії цього регіону до імперії Габсбургів (1699 рік). Ця техніка зазнала
масове поширення і великий бум через диво, яке сталося в монастирі Нікула
(Північна Трансільванія), де 15 лютого 1694 року з очей Богоматері,
намальованої на іконі по дереву, почали текли сльози, які не зупинилися
протягом 26 днів. Подія ця перетворила село на місце паломництв, під час яких
віряни хотіли купити собі ікону Богородиці. Звідси почалося поширення іконопису
на склі в Трансільванії.

У серці
Трансільванії, в селі Сібієл (що неподалік міста Сібіу), православний священик
Зосім Оанча в 1969 року заснував Музей ікон на склі. У ньому зберігається
найбільша в Трансільванії колекція ікон на склі, здійснених румунськими художниками-селянами.
Музей має дві будівлі, в декількох метрах одна від однієї, між Церквою і
цвинтарем, при в’їзді в село. Велика частина колекції старовинних ікон і
предметів зберігається у так-званому Новому музеї, а в старій
будівлі – меншій за розміром, зберігаються додаткові розділи колекції.
Унікальне поєднання східних традицій із західними техніками розпису, ікони на
склі зазнають розквіту в цьому регіоні Румунії в перші десятиліття
вісімнадцятого століття, досягнувши розквіту наприкінці 1800-х років.

Зібрана
починаючи з 1969 року священиком Зосимом Оанчею та громадою села Сібієл,
користуючись і підтримкою установ та приватних іноземних і румунських донорів,
колекція цього музею (600 експонатів) представляє основні види ікон на склі.
Окрім ікон, у музеї виставлені і важливі старі книги – у тому числі
слов’янський літургійний текст з XIV століття, Новий Завіт з Белграду, рідкісний
екземпляр Біблії, надрукованої під час правління Шербана Кантакузіно, -
предмети кустарного виробництва (керамічна посудина, антикварні меблі,
традиційні предмети домашнього вжитку, тканини тощо). Їхня наявність в цьому
музеї ікон на склі, попри те що збагачують спадщину, намагаються окреслити
духовні обрії та конкретне середовище (хата румунського селянина), де ікона
знайшла свої власні коріння і значення. Музей відвідують щорічно тисячі людей,
однак протягом всієї його історії до нього завітали й знамениті гості, від
священників до культурних діячів.

Разом із Музеєм
ікон, мальовниче село Сібієл зі своїми зеленими пагорбами має особливе повітря
та магічну енергетику. Сюди приїжджають не лише заради того, щоб відвідати
музей але й подихати цілющим повітрям та милуватися краєвидами. Тут туристи
мають можливість повернутися у сиву давнину, характерну Трансільванії. Через
його географічне положення, в центрі Румунії,
село може служити місцем вирушення у подорож до інших важливих центрів
Трансільванії. Наведу лише декілька туристичних призначень, куди легко можна
дістатися із Сібієлу. Чудове місто Сібіу та сусідні села і міста Крістіан,
Чіснедіє, Чіснедіоара, Решінарь (рідне село румунського філософа Еміля Чорана),
Медіаш, Сігішоара, Прежмер, Б’єртан.

Трансільванське село Риметя (або Тороцко, угорською мовою) розташоване в повіті Алба, на кордоні з Клузьким повітом. Це, мабуть, одно з найкрасивішим сіл Трансільванії, як з точки зору
навколишнього середовища, так і архітектури. Це єдине село в Румунії нагороджене премією
EuropaNostra Європейської комісії за збереження культурної спадщини. Це сталося в 1999 році в результаті
зусиль докладених
місцевими
жителями і НУО з
Угорщини, що взяли участь у цьому проєкті. Нагорода прийшла після
того, як 138 секлерських традиційних будинків головної вулиці села були відновлені. Фахівці Єврокомісії вважають, що ці справжні
історичні пам’ятники збереглися в незмінному вигляді. Починаючи з 1980 року, EuropaNostraвинагороджує проєкти, пов’язані з охороною
культурної спадщини на континенті. Мешканці села Реметя пишаються цією нагородою, особливо тому, що їх село – це рідкісне місце, де зберіглися тисячолітні звички і
культура
секлерів. У
2000 році Національне бюро історичних пам’яток оголосило населений пункт Риметя архітектурною територією, що охороняється.

Більшість секлерських будинків у
цьому селі були красиво відновлені і скрупульозно зберегли свій оригінальний
стиль, всі вони будучи побілені в біле. Село розташоване в низовині Траскеулуй,
у підніжжі однойменних гір. На околиці села видніється пік П’ятра Секуюлуй -вражаюча
скеляста стіна, заввишки 1.129 метрів. Історія села, меблі з ручним розписом в
стилі Реметя, побутові приладдя, а також народні костюми, різні твори «ручної
роботи» можна побачити як в сільському музеї, розташованому в центрі села, так
і в більшості будинках місцевих жителів.

Село має три сувенірні магазини. Один з них пропонує тільки вироби ручної роботи. 90
відсотків населення села – це етнічні угорці. А туристів тут дуже багато. Майже не можна знайти місце для поселення, якщо не забронюєш заздалегідь, і це хоча у зоні є близько 60 готелів і пансіонатів. До краси місця додається й гостинність місцевих жителів, так щоб
кожний турист покинув би село з незабутніми враженнями. Кажуть, що у цьому селі сонце сходить двічі вдень. Спочатку сонце сходить і відразу ж ховається за пік П’ятра Секуюлуй. Потім, трохи пізніше, знову виходить поза скелі. Село це пропонує численні можливості для
відпочинку й тому за один день важко виявити всю красу навколишніх місць. Це ідеальне місце для піших
прогулянок, для гірських турів, і навіть для любителів парапланеризму. Туристи можуть
прогулюватися тутешніми лісами, можуть піднятися до 1.130 метрів до піку П’ятра Секуюлуй. Звідти, вид дійсно ефектний.

Середньовічна фортеця,
розташована на вершині П’ятра Секуюлуй ще виднілася у другій половині ХІХ століття, але на початку ХХІ можна
спостерегти лише її руїни. Ця кам’яна
фортеця, побудована до монгольської навали в Європу в 1241 році, була і єдиною
в Трансільванії, яка могла протистояти татарським військам, що стало сильним
стимулом для будівництва кам’яних фортець в Королівстві Угорщини у другій половині XIII століття. У селі Реметя є
близько 200 традиційних будівель (будинки, стайні, майстерні, т.д.), побудованих
з XVII по XIX століття; найстарішим будинком в селі будучи будинок
шахтаря, побудований в 1668 році і відновлений після 2004 року. Етнографічний музей має понад 11.000 предметів. Туристи
можуть відвідати й приватний музей селянки Анни Гелей, в
якому зберігається багата колекція предметів народного мистецтва. Захоплюючими
є й сімейні гробниці, вирізані в скелі, унікальні в Румунії, використовувані з
покоління в покоління.

Одним з найцікавіших місць в селі Реметя є укріплена унітаріанська церква, побудована в XVIII столітті. Вежа була
завершена в 1670 році, а вся церква 1796 року. Розташована вона в центрі села і була дуже красиво відновлена. Усередині знаходиться табличка з надписом від композитора Бела Бартока, зроблена 1909 року.

Катання на лижах, санях та сноубордах стає все білш популярнішим у нашій
країні і не тільки. Румунія пропонує чимало гірськолижних курортів із трасами
різних ступенів складності, як для початківців, так і для професіоналів.
Крісельні та бугельні підйомники, можливість покататися на лижах, санках або
сноубордах.

Курорт Пелтініш може бути
цікавим варіантом для проведення відпустки на лижах, санях чи сноубордах або
для піших прогулянок знаменитим
заповідником Єзереле Чіндрелулуй до льодовикових озер. Незалежно від пори року, гірськолижний курорт Пелтініш пропонує любителям гір незліченні враження. Всього в 32
км від міста Сібіу, курорт розташований у самому серці гір Чіндрел, в оточенні
густих і прохолодних лісів, вражаючих гірських піків. На курорті вам не слід нудьгувати. Можете
відвідати Монастир та Меморіальний будинок філософа Костянтина Нойки. Курорт
був заснований трансільванським карпатським туристичним товариством
(Siebenbürgischer Karpatenverein) у 1894 році, будучи найдавнішим гірським
курортом в Румунії. Курорт розташований у північно-східній частині гір Чіндрел
(Південні Карпати), серед соснового лісу, будучи найвище розташованим гірським курортом (1442 m) у нашій країні.

Для бажаючих навчитися займатися зимовими видами
спорту завжди знайдеться інструктор. Безліч готелів, мотелів, пансіонатів чи сільських будиночків, на кожний смак та
гаманець, які ви можете орендувати на період, який захочете, навіть тепер під час пандемії. На
курорт Пелтініш (Південні Карпати) люди з’їжжаються з усієї Румунії, а також з
інших країн. Тому не має нічого дивного, що відпочинок у цьому прекрасному
куточку Румунії стає дедалі популярнішим в усі пори року. Гірський
клімат курорту зі свіжим повітрям рекомендується для лікування астенії,
базедової хвороби, легеневих ускладнень, перевтоми. Середньорічна температура
становить 4 градуси за Цельсієм. Дощить часто, але недовго, а шар снігу триває
120 днів у рік. Умови для катання на лижах відмінні з грудня по квітень.

Архітектура перших вілл
побудованих тут подібна на архітектуру альпійських будиночків австрійського Тиролю. На початку ХХ століття, курорт став
відомим не тільки в Трансільванії, але і за межами Австро-Угорської імперії,
розглядаючись як найкрасивіше місце в горах на схід від Карлових Вар
… З початкової кількості вілл, на курорті збереглися Будинок туристів
(1894 р.), Будинок лікарів (1895 р.), Зал Монако (1898 р.) та ще одна
вілла, всі будучи оголошені історичними пам’ятниками. Основною визначною
пам’яткою курорту є Скит, дерев’яна церква, побудована в третьому десятилітті
ХХ століття, де знаходиться могила румунського філософа Костянтина Нойки.

Розташований в 30
км від Сібіу, в горах Чіндрел, на один кілометр до курорту Пелтініш на висоті
1400 метрів над рівнем моря, туристичний комплекс Арена, що був відкритий 10 років тому, у 2010 році, пропонує любителям зимових видів спорту роблизно 3,5 км лижних трас, розподілених на категорії
різної складності. Йдеться про п’ять сучасних лижних трас обладнаних 5-ма підйомниками,
20-ма сніговими гарматами та
нічним освітленням. На туристів чекають центр прокату, школа для катання на
лижах та сноубордах, бар апре-скі, збудований за австрійською моделлюі багато розважальних заходів. Він також має найсучасніший розважальний
парк у Румунії з нічним освітленням, побудований на чотирьох платформах, кожна
з яких маючи різні елементи низької, середньої та просунутої складності. Центр прокату також був обладнаний дуже якісним
обладнанням та різноманітними розмірами – від найменших лижників до професіоналів
та сноубордистів. У розпорядженні малечі є дві траси для початківців, де вони
можуть відкрити для себе секрети катання на лижах. З минулої зими для них була відкрита
також ​​Алея з історіями, де вони можуть зустрітися з улюбленими мультяшними героями.

Сьогодні
дорогі друзі, рушимо в подорож по Марамуреському повіту, який є справжнім
музеєм народного мистецтва під відкритим небом. Оточений горами цей край
розташований на півночі Румунії, на кордоні з Україною. Якщо ви ще не вирішили де провести новорічну ніч, рекомендуємо Вам цей край,
де традиції, народні костюми та давнє мистецтво зберігаються як ніде в іншому
куточку Румунії. Дерев’яні церкви, високі дерев’яні ворота та інші шедеври
народного мистецтва є унікатами. Марамороський повіт розподілений на чотири
зони, яких називають ще краями: Край
Марамурешу, Край Кіуарю, Край Лепушу
та Край Кодру.

У
Марамуреському повіті,
турист захоплюється, по-перше, винятковим природнім ландшафтом. Дерев’яні церкви
зустрічаються майже в кожному селі. Рекорд найвищої, донедавна, дерев’яної
церкви в Європі заввишки 54 м – Церкви
з села Сурдешть – був здоланий церквою жіночого монастиря з села Бирсана (заввишки 62 м). Повіт дуже багатий на
етнографічні та фольклорні елементи. Народне мистецтво збережене у формі
специфічній зоні: дерев’яні доми і ворота, приладдя, кераміка, унікальні у
світі дерев’яні церкви, народні звичаї. Цей край відкрив свої ворота для всіх
туристів, котрі прагнуть ознайомитись з оригінальністю народної культури,
баямарським та сігетським музеями та тими понад 200 народними архітектурними
пам’ятками з Борши, Ізвоареле та Могоши. Дуже оригінальними є села розташовані
в Долинах річок Іза,
Мара, Вішеу і Тиса, що створюють справжній музей під відкритим
небом.

Місто Кавнік, оголошене в 2020 році туристичним курортом
місцевого значення, може стати ідеальним місцем для проведення зимових канікул.
Місто розташоване у долині однойменної річки, де будь-який мандрівник
зупиняється, щоб милуватися гірським пейзажем рідкісної краси. У місті проживають
близько 5200 жителів. Вперше Кавнік було засвідчено як село в 1336 році. Маріш Думітру, працівник мeрії
міста розповідає: Воно було оголошено
містом у 1968 році, а з 1970-х років розвинулося швидкими темпами. У 2001 та
2003 роках були улаштовані дві гірськолижні траси, під назвою Ікоана та Роата,
та побудовані мотелі, гостьові будинки
та готель. У наші дні туризм є основним
сектором діяльності. Через велику кількість зимових днів, приблизно півроку,
Кавнік є сніговим курортом повіту
Марамуреш. Це справжня перевага для тих, хто любить зимові види спорту. З 2007
року, територія, на якій можна кататися на лижах у колишньому шахтарському
місті, зросла приблизно до 8,5 км. На даний момент у нас є сім гірськолижних
схилів: Ікоана 1, Ікоана 2, Роата 1, Роата
2, Райнер 1, Райнер 2 та Блакитний схил. З них три нові, мають довжину від 800
до 2200 метрів і нахил від 19 до 37 градусів. Таким чином, вони підходять як
для початківців, так і для досвідчених лижників або професіоналів. У місті
Кавнік є гірський рятувальний центр, а також Національний центр туристичної
інформації.

Від
Національного центру туристичної інформації ви можете дізнатися про найкращі варіанти проживання, а також рекомендації для проведення вільного часу.
Маріш Думітру каже: У місті Кавнік можна
відвідати Православну церкву святої Варвари, покровительки шахтарів, та Римо-католицьку
церкву, пам’ятник, зведений в 1812 році, а також пам’ятник Стовп татар, де можна побачити руїни плавильника золота XIX століття. Теж тут
туристи можуть прогулюватися заповідною природною територією «Кряста Кокошулуй» (Хребет Півня)
та лісом «Королівський сад». У місті є близько 35 пансіонатів,
два готелі, і після того як місто
набуло статусу курорту, у 2020 році місцеві підприємці вже подали на розгляд два проєкти для двох нових одиниць розміщення. Місто Кавнік розташоване
приблизно
в 30 км від повітового центру Бая-Маре,
де знаходиться Міжнародний
аеропорт Марамуреш, та в 39
км від міста Сігету
Мармацієй, де можна відвідати меморіальний комплекс в колишній
сігетсьскій в’язниці комуністичного періоду, серед багатьох інших туристичних
визначних пам’яток. У 70 км знаходиться місто Вішеул деСус,
звідки можна рушити у подорож старим
потягом Долиною річки Васер. Відстань між нами та іншим курортом повіту Окна
Шугатаг становить
менше 20 км. Ми запатентували санки з рульовим колесом, які називаються «ленкер» (lencher). Їх
виготовляють і використовують жителі Кавніка. Ми з великим задоволенням чекаємо
на туристів у нашому курорті, де часто випадає перший сніг у
Румунії, і де певні дослідження показали,
що період катання на лижах становить принаймні 120 днів на
рік.

Одним з найкрасивіших місць є Долина річки Васер. У
світі, цей регіон відомий зокрема гірським вузькоколійним потягом Мокеніца,
маршрут якого уздовж річки Васер становить 54 км. Шлях до Долини річки Васер
розпочинається з міста Вішеул де Сус. Відправна станція потягу Мокеніца в гори
називається Ціпцерає, від німців які колонізували регіон. В останнє століття
більшість нащадків ціпцерів емігрували до Німеччини та Австрії. Деякі з них
повернулися і розпочали в долмні річки Васер бізнеси, серед яких декілька
ресторанів з німецькою та австрійською специфікою. Ціпцери були першими
мешканцями регіону, котрі збудували греблі на річці Васер і використовували
тутешнє дерево. У 1933-му році одна австрійська фірма отримала концесію на
дерево цього регіону і почала будівництво вузькоколійної залізниці. Головна залізниця, довжиною 54
кілометри, зв’язує Вішеу де Сус з населеним пунктом Коману. Залізнодорожні станції
на цьому маршруті носять цікаві назви: Новец, Козія, Новічор, Бардєу, Ботізу, Шулігу, Фeїна, Лостун, Міраж, Макарлєу, Валя Бабей, Івєшкоая, Катарама і
Коману. У двох кілометрах від кінця залізничної лінії знаходиться кордон
Румунії з Україною. Кожна частина маршруту цього потяга має свою історію. У
Долині ріки Васер знаходиться зона, про яку місцеві жителі стверджують, що була
одним з місць полювання австрійської імператриці Марії Терези. Далі маршрут
пропонує нові сюрпризи. Можна побачити руїни військової лікарні, викопаної в
скелі австро-угорським військом під час Першої світової війни. Потім потяг
доїжджає до Сулігу – іншого місця історичного значення, звідки постачався
мінеральною водою австрійський імператор Франц Іоcиф.