Tag: революція

16 грудня 1989 року в Тімішоарі (захід) спалахнули перші протести проти
комуністичного режиму, які потім поширилися на всі міста країни. У Бухаресті
повстання завершилося 22 грудня втечею диктатора Ніколає Чаушеску та його
дружини, на гелікоптері з даху будинку Центрального комітету Румунської комуністичної
партії. Згодом їх спіймали та стратили на Різдво, 25 грудня 1989 року, на
військовій базі Тирговіште за спрощеним
вироком
військового трибуналу.

У грудні 1989
року в Румунії загинуло понад 1100 людей та близко 3000 одержали поранення. Один
із гасел того часу – «хто стріляв у нас 21-22 грудня?» – перетворився на
запитання, яке досі не має відповіді. Розслідування, здійснене прокурорами ще не завершено, а винні не покарані.
Чому зросла кількість розстріляних людей після 22 грудня, коли режим уже було
повалено, невідомо. Не всі військові чи цивільні сили, залучені до розгону
протестувальників, були ідентифіковані, а боєприпаси не знайдено.

Хоча Румунська служба інформації розробила масштабний документ про тогочасні
події, він не був включений до цієї справи. Також жодних надзвичайно важливих
документів з архіву Міністерства оборони не вимагали. Румунію неодноразово
засуджували в Європейському суді з прав людини за затягування розгляду цієї справи. Перші остаточні вироки були винесені лише в 2000 році, коли генерали Міхай Кіцак
та Віктор Стенкулеску були засуджені до 15 років ув’язнення, але потім були звільнені
в апеляційному порядку. Ув’язнений у 2008 році Кіцак помер вдома у 2010 році, а
Стенкулеску був звільнений у 2014 році та помер через два роки в розкішному
притулку для
людей похилого віку.

Минулого місяця Генеральна прокуратура вирішила передати до Військової
прокуратури справу «Революція», в якій екс-президента Йона Ілієску, колишнього віце-прем’єр-міністра
Джелу Войкана Войкулеску та колишнього керівника Військової авіації, генерала
Йосифа Рус звинувачують у скоєнні злочинів проти людяності. Згідно з обвинуваченням, на тлі погіршення відносин між Румунією та СРСР,
після моменту «Праги 1968», а також внаслідок сильного та загального
невдоволення суспільства, була створена та розвинута дисидентська група з
метою усунення колишнього диктатора Ніколає Чаушеску, але яка прагнула утримати
Румунію у сфері впливу СРСР.

Військова прокуратура стверджує, що група створена навколо Йона Ілієску
діяла вміло та ефективно у захоплені політичної та військової сили в грудні
1989 року. Більше того, посилився психоз щодо припустимої наявності терористів. Усі
румунські військові сили були поставлені у розпорядженні Ради Національного
фронту порятунку, що фактично був тимчасовим органом виконавчої та законодавчої
влади, який згодом став політичною
партією Національного фронту порятунку, очоленої Йоном Ілієску, колишнім членом
комуністичної номенклатури.

У травні 1990 року відбулися перші вільні вибори, на яких Йон Ілієску був
обраний президентом з неймовірним результатом: 85% голосів. Згодом він мав ще
два терміни між 1992-1996 та 2000-2004 роками. Впродовж часу Національний фронт
порятунку перетворився на Партію соціальної демократії в Румунії, потім на Соціал-демократичну партію, остання яка перебуває,
на даний момент, при владі в Румунії.

З історичної точки зору, у 2021 році румуни відзначають 200-річчя з моменту, який мав велике значення
для їх минулого як народу. Це момент, який, за словами істориків, був початком процесу
національного відродження на тлі глибокого соціального невдоволення: Революція
1821 року. І тому що, у квітні 2021 року, Парламент Румунії оголосив 2021 рік Роком
Тудора Владіміреску, а Тудора Владіміреску та Екатерину Теодорою героями
румунського народу, ми детальніше поговорили про події, організовані в повіті Горж,
батьківщині цих двох героїв, з Оаною Палош, речником Горжанської повітової ради.

Оана Палош наголосила насамперед
на важливості Революції 1821 року: Йдеться про повстання,
відоме під назвою «Революція 1821 року», розпочате саме тут, у Горжі, пересічними людьми, яких називали «пандурами» і які створили коаліція навколо Тудора Владіміреску, вождя, який також
народився в Горжі, в сім’ї вільних селян. Незважаючи на те, що вона охопила
Олтенію і дійшла аж до Бухареста, Революція була короткостроковою, лише кілька місяців, оскільки Тудор Владіміреску був страчений, як це сталося також з багатьма іншими румунськими лідерами, на різних етапах історії. Але революція 1821 року
увійшла в історію, а Тудор Владіміреску був оголошений героєм. Зараз ми відзначаємо 200 років з моменту тих подій. Я
запрошую вас подумати про червень 1921 року, коли століття тому «Сторіччя Тудора Владіміреску» було відзначено перепохованням у Тиргу-Жіу залишків першої
жінки-офіцера румунської армії, яка воювала в Першій світовій війні. Йдеться про Екатерину Теодорою, молоду жінку, яка також
народилася в горжанських
краях і стала символом мужності та жертовності.

Від Оани Палош ми дізналися, що на місцевому рівні
була задумана програма, присвячена двохсотліттю Тудора Владіміреску, яка включає
культурно-мистецькі заходи, так що кожного місяця, в умовах визначених пандемією, проводились виставки, вистави, релігійні та військові церемонії. Оана Палош розповідає: Як 27 травня, так і 9 червня організовані заходи
відбувались під егідою двохсотріччя. У рідному селі Тудора Владіміреску, селі Владімір, саме у його батьківському будинку відбулися військові церемонії. Опісля – покладання вінків та історично-військова реконструкція моменту битви від 1821 року. Були представлені
військові мундири, характерні тому часу. 9 червня, у
центрі міста Тиргу-Жіу, де вічним сном спочиває
героїня Екатерина Теодорою, у Мавзолеї, встановленому на її честь, відбулися заходи з подвійним змістом присвячені 200-річчюз дня Революції Тудора Владіміреску та 100-річчя з дня перепоховання залишків Екатерини Теодорою в Тиргу Жіу. Тут слід зазначити,
що панахиду відслужили 100 священиків. Тоді прем’єрою була вистава «Справа
Тудора Владіміреску, виняткова
вистава, тому що мова йде про рок-оперу, поєднання балади, року та
традиційної музики, що привернуло увагу глядачів до унікальних моментів з життя Тудора Владіміреску, але бачення
сучасне, абстрактне.

Від Оани Палош ми також дізналися про інші проєкти: Що ми готуємо у Рік Тудора Владіміреску? Звичайно, цікаві проєкти. Мова йде про фотодокументальні
виставки, з документами з музейних архівів та колекцій, що стосуються життя та діяльності Тудора
Владіміреску, презентації фото- та графічних альбомів, вуличні
вистави, фестивалі театру та кіно. Наприклад, у серпні, також на тему двохсотлітнього ювілею, ми
організуємо вуличну виставку, в ході якої в центрі
міста буде розміщено 50 металевих панелей з історичними зображеннями,
пов’язаними з Революцією, матимуть місце проекції на важливі історичні будівлі
міста, а також пройде національний
фестиваль театрального та історичного кіно, фестиваль Ватра.

Щоб полегшити участь усіх зацікавлених у цих заходах, організатори
запевняють нас, що ми на відстані одного кліка, так що будь-який пошук словами
Горж, Тиргу Жіу, Тудор Владіміреску допоможе нам дивитись усі тамтешні події у прямому ефірі.

Під час Першої світової війни, на територію Румунії прибували як союзники російські солдати, після того як 16 серпня 1916 р. Румунія
вступила в Першу світову війну на
боці Франції, Великобританії та Росії. Російська допомога надійшла не відразу,
а тоді коли це відбулося, то ця допомога була слабкою і
непереконливою. Румунська армія зазнала поразки, і в грудні 1916 р. румунська влада знаходила притулок у Молдові. Лише в перші дні
1917 року Румунія отримала значну російську військову
допомогу, тобто мільйон солдатів. Румунсько-російська
співпраця була загалом задовільною, будучи гарантована
безпосередньою участю Франції, і арміям Центральних держав протягом 1917 року не вдалося прорвати фронт.

Але 1917 рік закінчиться не так багатообіцяюче як почався, а навпаки. Дві революції в Росії зруйнували моральний дух російської
армії, а її знищення загрожувало
не тільки фронту в Карпатах,
але й соціальному порядку. Коли в листопаді 1917 р. Ленін та його товариші перемогли і встановили
більшовицький режим, ситуація в Румунії вийшла з-під контролю. Російські
військові перетворювались із союзників на ворогів, і румунська армія з подивом виявила, що вчорашній
союзник, нинішній ворог, був принаймні настільки ж небезпечним, як оголошений
німецький ворог. Великими зусиллями румунській армії вдалося ліквідувати
повстання російських солдатів
та відновити ситуацію.

Історик Шербан Павелеску з Інституту політичних досліджень, оборони та
військової історії є автором книги Ворожий
союзник, що включає мемуари двох російських генералів, Миколи А.
Монкевіца та Олександра Н. Виноградського. Вони були на румунському фронті в
1917-1918 роках, і з написаних
ними нотаток ми дізнаємось, як
Румунії довелося справитися із більшовицькою
революцією: «Велика частина цих російських військ була позаду фронту, велика концентрація
російських військ була в районі Ніколіна, в Ясах.
Більшовицька агітація революційних комітетів, створених після жовтня 1917 р., загрожувала
політичним та адміністративним структурам румунської держави. Звідси і до
конфлікту був лише крок, який буде зроблений взимку 1917-1918 рр., коли румунським військам
доведеться, нарешті, втрутитися проти колишнього союзника, щоб евакуювати його
з румунської території. Це призведе до справжніх битв між румунським та
російським військами в 1918 році, коли румунські війська намагатимуться
перешкодити російським військам покинути
фронт з обладнанням,
зброєю та боєприпасами. Поза
фронтом відсутність дисципліни, дезорганізація, революційна агітація
перетворили ці російські війська на банди грабіжників, які знищували все на своєму шляху».

Насильство з боку російських військових було крайнім, особливо в Бессарабії або
сьогоднішній Республіці Молдова: «Ці військові сили, розбиті та евакуйовані румунськими військами, перетнуть
Прут і розпочнуть там терор.
Втручання румунських військ у Бессарабію в березні 1918 р. буде не що інше, як відновлення порядку та
спокою в тих умовах, коли навіть
життя та майно, не кажучи вже про рішення демократично обраних органів румунів між Прутом та Дністром,
ставилися під сумнів більшовицькими
гегемонними амбіціями».

Нотатки двох російських генералів рясніють
подробицями про те, як люди сприймали реальність війни та зміни, що швидко
відбувалися на їхніх очах. Шербан Павелеску: «Ми дізнаємося багато інших побробиць про відносини всередині
російської армії. Ми дізнаємося про
те, як дійшлося до такого крайнього рішення, щоб генерал Щербацев, останній
командуючий російських військ на румунському фронті, опинився під вартою румунських
піхотинців, які мали захистити його від власних військових сил. Так само дізнаємося про те, як шукали всілякі рішення, щоб знайти
мотивацію для цих військ продовжувати боротьбу. Тимчасовому уряду буде дуже важко переконати власні війська продовжити боротися на фронті, як зобов’язався він зробити перед своїми західними союзниками. Що стосується більшовиків, справи стояли зовсім по-іншому, і вони були готові вдатися до будь-яких
поступок для збереження
завойованої ними влади».

Однак, незважаючи на
величезну шкоду, завдану росіянами,
Шербан Павелеску зазначив, що
втручання румунів було
вирішальним для багатьох з
них. Багато з них зуміли переглянути свої думки і відмовитись від революційного
радикалізму: «Хочу зазначити, що віддаленість
румунського фронту від Москви та центру, спосіб роботи російських військ,
навіть приклад румунських військ, які не були заражені більшовизмом, призвели
до того, щоб рівень російських
військ «заражених» так би мовити більшовизмом був найнижчим на всьому східному фронті. З румунського фронту набирається найбільша
кількість військових,
яка буде битися на стороні білих. Яне маю на увазі батальйони
чи підрозділи, що складаються з офіцерів, унтер-офіцерів та курсантів військових закладів. Мова йшла про
регулярні війська, які приєднаються, зберігаючи дисципліну, до білих армій».

У роки Першої
світової війни Румунія була змушена зіткнутися з подвійним штурмом. Більшовицька революція була ворогом
поза фронтом, на якого вона найменш очікувала.

Ціна свободи, яку заплатили румуни під час Грудневої
антикомуністичної революції 1989 року, була великою – тисячі загиблих,
поранених та покалічених. Але до цієї ціни можна додати ціну культурної
спадщини, загубленої в пожежах, що охопили будівлю Королівського палацу, в
якому розміщений Національний музей мистецтва Румунії та будівлю Центральної
університетської бібліотеки. Розташовані на Каля Вікторієй, навпроти одна одної,
дві будівлі сильно постраждали від куль і снарядів, випущених у неспокійні дні
після втечі диктатора Ніколая Чаушеску. У Центральній університетській
бібліотеці, охопленій полум’ям, згоріло приблизно 400 тис. книг та рукописів різних
відомих румунських діячів культури. А в Національному художньому музеї жертвами
полум’я та куль стали кілька десятків картин румунського та європейського
живопису.

Нещодавно в Національному художньому музеї Румунії
відкрилася виставка «Лабораторія II. 1989 рік. Реставрація обстріляних картин»,
на якій були презентовані широкому загалу відреставровані роботи, пошкоджені у 1989
році. Куратори Соріна Георгіце та Йоан Сфріжан розповіли історію виставки, якої
не мало б бути у Румунії. Соріна Георгіце. «У результаті загальної катастрофи
Національного художнього музею лабораторія реставрації станкового живопису була
зруйнована майже повністю. Однак, як зазначено в каталозі виставки, майже
відразу, у січні 1990 року, ми розпочали операції з консервації і навіть
відновлення деяких робіт, що постраждали, як у галереї європейського мистецтва,
так і в галереї румунського мистецтва. Ми зуміли відреставрувати 47 робіт з галереї
румунського мистецтва і 30 – з галереї європейського мистецтва. Деякі з них були
відреставровані за кордоном, звідки надійшли пропозиції для картин з галереї європейського
мистецтва.»

Серед пошкоджених, відреставрованих та знову
виставлених картин є роботи відомих румунських живописців: Йона Андреєску, Ніколая
Грігореску, Сави Хенції, Джорджа Деметреску-Мірі. З подробицями Соріна Георгіце.
«Усі роботи, які були пошкоджені у 1989 році, входили до постійної колекції
музею. Тому вони й деградували. Після відкриття музею виставка змінилася, а
потім деякі з тих робіт, які були пошкоджені, не потрапили до постійної експозиції
музею. Тому ми скористались цією можливістю, щоб виставити зі сховища роботи,
наявні у нас ще до 1989 року. З-поміж найважливіших робіт ми виставили картини: «Сафта
продавчиня квітів» Штефана Лук’яна, «Автопортрет» Йона Андреєску, ще одну
прекрасну роботу Андрееєку – «Велика дорога». Були відреставровані й деградовані
картини Ніколая Грігореску: «Дичина», «Букет квітів» та «Циганка з Гергань». Є
також «Лоріка», одна з найгарніших картин Штефана Лук’яна, є також роботи Сави Хенції,
ескіз Джорджа Деметреску-Мірі до однієї з його великих композицій.»

Завдані картинам пошкодження, були на рівні підрамника
або на рівні пофарбованої поверхні, інші картини зазнали дуже серйозних
ушкоджень, настільки, що їх не вдалося відреставрувати, – розповіла Соріна
Георгіце. «З-поміж тих, що ми виставили зараз серйозних ушкоджень зазнали ескіз
Деметреску-Мірі та «Пейзаж» Андреєску. І «Автопортрет» Андреєску зазнав чималих
ушкоджень на рівні пофарбованої поверхні. На жаль під час пожежі у нашій
реставраційній лабораторії згорів великий автопортрет Теодора Амана, один з
небагатьох великих і дуже складних автопортретів Амана. Є ще одна-дві роботи,
які вціліли, але були настільки пошкоджені, що не підлягають реставрації,
оскільки принципи реставрації не дозволяють нам відновлювати зображення на
таких великих поверхнях.»

Виставка включає як картини, так і панно, що представляють
зусилля румунських та іноземних реставраторів, докладені за всі роки, що минули
з тих пір. Ми запитали Соріну Георгіце чи доводилося їм мати справу у 1989 році
з актами навмисного вандалізму, а не лише з випадковим знищенням. «Стрілянина є
врешті-решт актом вандалізму, тому що були випадки, коли хтось навмисно стріляв
в шию, в груди, зображеної на картині особи. У деяких роботах ми не вважаємо
пошкодження випадковим потраплянням кулі. Було навмисне влучення, наприклад, у
картину «Сафта продавчиня квітів», саме тому вона зображена на афіші виставки. Але
деякі з них були випадково пошкоджені.»

Йоан Сфріжан розповів про пожежу в реставраційній
лабораторії, найбільш пошкодженому в музеї місці. «Вона була обстріляна з
гармат та всілякими сильними газами для підпалу. З боку вулиці Штірбея було
приміщення, де у нас було сховище. Так було втрачено багато робіт Амана, оскільки
тоді ми готували виставку Амана, «Автопортрет» та ще кілька пошкоджених кулями картин.
Була й картина «Чоловік з турецькими медалями», яка також була обстріляна і зараз не включена до виставки. Тоді ми вели підготовчі роботи й до великої виставки в картинній галереї європейського мистецтва, під назвою «Портрет в європейському живописі» і там згоріли
переважно портрети. У тому приміщенні згоріло 39 робіт.»

47 картин з галереї румунського мистецтва і 30 – з
галереї європейського мистецтва, пошкоджені у дні Антикомуністичної революції в
грудні 1989 року, ожили, але нестимуть на собі ціну свободи, яку заплатили тоді
румуни.

УРЯД – Парламент Румунії затвердив склад нового уряду на чолі з лібералом Флоріном Кицу. 260 парламентаріїв
проголосували «за», а 186 – «проти». Раніше профільні комітети Сенату і Палати
депутатів підтримали кандидатури усіх міністрів. Уряд складається з членів
правоцентристської коаліції, сформованої Націонал-ліберальної партії, Альянсу «USR-PLUS»
та Демократичного союзу угорців Румунії, яка обіцяє модернізувати країну та зазначає,
що в партнерстві з главою держави проведуть необхідні реформи в багатьох
ключових сферах. Новий кабінет міністрів складається з 18 міністерств та матиме
двох віце-прем’єрів без портфеля, в особі Дана Барни, лідера альянсу USR-PLUS
та Келемена Хунора, лідера Демократичного
союзу угорців Румунії. Флорін Кіцу зазначив, що Програма дій уряду передбачає
підтримку інвестиційного процесу, а також «широкий процес структурних реформ», що
забезпечить консолідацію сталого економічного зростання. Він підкреслив, що всі
цілі уряду матимуть «чіткі терміни», яких усі члени буть дотримуватися. Члени
нового уряду у середу ввечері склали присягу на спеціальній церемонії, що
відбулася у президентському палаці Котрочень та провели перше засідання. Опозиційна
Соціал-демократична партія оголосила, що буде всіма силами боротися з чинною правоцентристською
коаліцією. Соціал-демократи здобули найбільше голосів на парламентських виборах
6 грудня, але не змогла створювати більшість у парламенті. І лідер нещодавно
створеного Альянсу за об’єднання румунів, четвертої парламентської сили, заявив
перед голосуванням, що не підтримуватиме уряд.

КОРОНАВІРУС – За минулу добу в Румунії зафіксовано 5459 випадків зараження новим коронавірусом, після проведення майже 26 тис. тестів на національному рівні, – оголосила Група стратегічної комунікації. Таким чином загальна кількість випадків коронавірусу в країні перевищила 604 тисячі, із них 516 тисяч одужали. Так само за останню добу було зареєстровано 130 випадків смерті, а загальна кількість померлих від нового коронавірусу сягнула 14 636. Водночас 10 754 хворих на COVID-19 перебувають у лікарнях, з яких 1251 особа – у відділеннях інтенсивної терапії. Влада закликає населення неухильно дотримуватися протиепідемічних правил, наголошуючи, що інфікування не зупиняється на Різдво або Новий рік.

РЕВОЛЮЦІЯ – Сьогодні виповнюється 31 рік з дня жахливого
інциденту біля аеропорту Отопень під Бухарестом. 23 грудня 1989 року, через
день після арешту комуністичного диктатора Ніколая Чаушеску, сили, які охороняли
аеропорт, розстріляли 40 жандармів, сприйнявши їх за терористів. У дійсності жандармів
було направлено для посилення охорони аеропорту.

ВІДСТАВКА – Уряд Республіки Молдова пішов у відставку, напередодні
обговорення у Парламент резолюції про оголошену йому недовіру. Про це сьогодні заявив
прем’єр-міністр Іон Кіку під час брифінгу для преси, організованого чинним
главою держави, проросійським соціалістом Ігорем Додоном в останній день перебування
на посаді президента. Минулого місяця Додон програв президентські вибори колишній
прозахідній прем’єрці Майї Санду.

COVID-19
– Європа стала першим регіоном світу, де кількість смертей від нового коронавірусу
перевищило 500 тисяч, зазначає агентство Рейтер, в умовах. І це в умовах, коли
новий штам вірусу, виявлений у Великобританії, наражає на небезпеку заходи по
скороченню кількості захворювань. В Італії, країні з найбільшою кількістю
смертей від коронавірусу в Європі, вже був виявлений один пацієнт, заражений
новим штамом коронавірусу, так само – у Данії та Франції. Згідно з агентством
Рейтер, до тепер приблизно 30% загальної кількості летальних випадків спричинених
новим коронавірусом в світі були зареєстровані в Європі, де смертність зросла в
останні місяці і подвоїлася за останні 60 днів. Тим часом, країни Європейського
Союзу готуються до масової вакцинації від коронавірусу. Європейське агентство
лікарських засобів затвердило в понеділок першу вакцину, а кампанія щеплення
почнеться щойно після Різдва.

Хоча однаково був
встановлений в
Центральній та Східній Європі, комунізм розпався по різному. До першої категорії
належать Польща, Угорщина та Чехословаччина, в яких комунізм був видалений без
насильства та людських жертв, до другої категорії – Німецька Демократична Республіка та
Болгарія, де насильницькі прояви були обмеженими, а до останньої категорії належить Румунія, де комунізм був повалений
насильством та
жертвами. Ситуація колишньої Югославії,
найкривавіший крах комунізму, – є особливою справою із значно більшими наслідками.

1142 загиблі, 3138 поранених та 760 заарештованих- це кривавий підсумок, який залишив за собою режим Чаушеску. За ті 30 років, що
минули з 1989
року, коли займалися дослідженнями про румунську революцію,історики шукали пояснень для
того, аби зрозуміти, чому Румунія була
особливою у порівняні з іншими країнами Центральної та Східної Європи. Ми запитали історика Драгоша Петреску, професора
факультету політичних та адміністративних наук Бухарестського університету, чи, маючи на увазі
те як виглядала Румунія у 1980-х роках, можна було підозрювати, що зміна режиму
супроводжуватиметься насильством: Постфактум простіше аналізувати, але є
декілька
елементів, які показують нам одне, шляхом порівняльної політичної теорії: це проста істина. Ті
комуністичні режими, що були незалежними або намагалися бути незалежними по
відношенню до Москви,
жорстоко позбулися комунізму. І не йдеться тут лише про Румунію, але й про Албанію та Югославію. У Югославії, очевидно, розлучення
від комунізму продовжилося громадянською війною та
етнічною чисткою, там відбулися абсолютно
жахливі речі.

Насильство було складовим
елементом комунізму, і деякі режими, нечисленні, змогли
відмовитися від нього. Інші, однак, ні. Такою була ситуація Румунії. Драгош Петреску має два пояснення того, що
сталося в грудні 1989 року в Румунії: Я думаю, що є два основні елементи, які
можуть пояснити цей насильницький вихід Румунії з комунізму, а також Албанії та
Югославії. Щодо Румунії, то вона була керована монолітної правлячою елітою. Не забудьмо, що у листопаді 1989 р., на XIV з’їзді Комуністичної
партії Румунії, Чаушеску був одноголосно переобраний, хоча тоді було дуже зрозуміло, що
комунізм був повалений у Польщі, в Угорщині, у колишній Східній Німеччині та що
ситуація не була кращою в Чехословаччині. Однак румунські комуністи,
проявляючи опортунізм
та колективне підпорядкування, вирішують переобрати Чаушеску. А це показало, що тут не було фракції реформаторів,
так як було в Болгарії, наприклад, де одразу ж після повалення Берлінської стіни, Тодора Живкова було
замінено прибічником Горбачова, колишнім міністром закордонних справ Петром Младеновим.

Іншим поясненням кривавої
румунської революції було наявність незалежної політики щодо Москви. Так звана
незалежність від центральної влади, представленої Радянським Союзом, означала,
що такі лідери, як Чаушеску, дозволяли собі протистояти будь-чому, що надходило
від радянського керівництва. Для Чаушеску початком нехтування Москвою була дата
21 серпня 1968 року, коли румунський лідер засудив вторгнення в Чехословаччину військ
Варшавського договору з метою повалення реформаторського режиму Олександра
Дубчека. Драгош Петреску: Другим поясненням є ця незалежність від Москви,
яку Чаушеску проявляв разом з правлячою елітою починаючи з моменту 21 серпня
1968 року, його харизматичного моменту. Чаушеску мав свою годину слави тоді,
коли йому вдалося отримати в Румунії чогось неймовірного: легітимізувати
комуністичну партію в очах населення. Але це була не справжня легітимація, а
легітимація, заснована на певному консенсусі між населенням та лідером. На той
час мало місце зростання життєвого рівня в Румунії, румунам було дозволено
виїжджати за кордон починаючи з 1967 року, міжнародного року туризму, коли
законодавство щодо закордонних поїздок стало гнучкішим. Тут можна сказати
більше, але напевно, у Румунії справи відбувалися інакше, ніж в інших країнах.

Лозунг невтручання у
внутрішні справи піднесений до рівня принципу закордонної політики Ніколае Чаушеску
змусив Румунію ще більше зануритися в ізоляціонізм. Орієнтація Румунії до третього світу, закриття кордонів, повернення до сталінізму 1950-х
років та
денонсація реформ, ініційованих радянським лідером Михайлом Горбачовим, призвели
до того, що
ніхто більше не
міг втрутитися, коли економічний і духовний стан населення Румунії досягли неймовірних меж. Драгош Петреску: Незалежність від
Москви та
монолітність партійної еліти змусили Чаушеску думати, що він може робити все,
що завгодно, у себе вдома. І перше, що він зробив, коли в Тімішоарі спалахнули акції
протесту, було дати наказ стріляти справжніми боєприпасами, воєнними. Потім послідувала операція перевезення
тіл революціонерів
із Тімішоари до Бухареста для спалення. Це нам дуже чітко показало, що шанси на
те, щоб Румунія ненасильницько розлучилася із комунізмом, були дуже малими.

У грудні 1989 року
комуністичний режим Ніколае Чаушеску в Румунії гучно і бурхливо розпався. А
жертви були ціною, яку румунам довелося заплатити, щоб вийти з порочного кола
диктатури.

У ці дні, коли громадські зібрання заборонені через пандемію коронавірусу,
румуни можуть згадати явище Університетської площі. Явище, яке
відбулось у столиці Бухаресті 30 років
тому, лише кілька місяців після революції 1989 року, надовго позначило румунське суспільство і стало орієнтиром
антикомуністичної боротьби. Неповністю зрозуміле в той час суспільством, яке
щойно вийшло з десятиліть тоталітаризму, явище спричинило гострий соціальний
розрив і, мабуть, розглядається зовсім по-іншому навіть тепер, хоча думки
багатьох людей змінилися. 22 квітня 1990 року тисячі людей, незадоволені
політичною ситуацією в країні, зібралися на «Університетській площі» – в центрі
Бухареста – і оголосили її «першою вільною від неокомунізму зоною».

Протести були спрямовані проти Іона Ілієску та інших колишніх провідних членів Румунської комуністичної партії, які взяли на себе керівництво державою після
Революції. Згодом кілька десятків людей повністю заблокували площу, і рух
швидко поширився, після того, як Іон Ілієску назвав учасників «неробами». Підтриманий
правими політичними силами рух
розпочався в розпалі виборчої кампанії до перших посткомуністичних виборів, тривав 53 дні і був жорстоко ліквідований
гірниками, які прибули до столиці з вугільного басейну на півдні країни. Акція називалась
шахтаріада і викликала серйозну критику з боку Заходу та частини
громадянського суспільства.

Іона Ілієску та нову ліву владу в результаті цих виборів звинуватили у
тому, що закликали та підбурювали шахтарів проти демонстрантів, які продовжували
протестувати в набагато меншому масштабі, звинувачення відкинуті до цього дня.
Еміль Константінеску, колишній професор Бухарестського університету, прихильник
цього явища, сьогодні говорить про це як про школу демократії.
Ставши президентом Румунії в 1996 році, Константінеску каже, що офіційні особи того
часу побоювалися зникненням страху з душі людей, сили правди і віри в ідеали. Він
констатує, що через тридцять років події того часу стали історією.

Історія, яка привела нас до Європейського Союзу, Північноатлантичного
альянсу та консолідованих демократій. Ми стикаємося з іншими труднощами, іншими
викликами та невизначеностями, безліччю розколів та черговою хвилею ненависті,
яка перейшла з вулиці у соціальні мережі, звертає увагу колишній глава держави.
Згадування тих моментів світла в темряві може допомогти нам
подолати не тільки віруси, що забруднюють наше тіло, але й ті, що заражають
нашу свідомість, і зрозуміти, що тільки разом ми можемо досягти
успіху, підсумовує Еміль Константинеску.

22 грудня 1989
року, о 12.08, Ніколає Чаушеску та його дружина Елена втекли на вертольоті з
будівлі ЦК КПР. Це був момент звільнення від комуністичного
терору, почалася Румунська антикомуністична революція, яка призвела до відновлення демократії.
Але щойно після цієї славної миті виникли сумніви. Усі невдачі, розчарування,
марні очікування та розбиті долі кидали тінь сумніву на чарівний момент
відновлення свободи. Почали поширюватися міфи, які намагалися знищити те, що
було здобуто кров’ю. Таким чином антикомуністична революція породила дуже
багато міфів, підживлених численними невідомими, з якими досі живе Румунія.

Одним із найбільш
поширених міфів – це теорія «конфіскації» революції Йоном Ілієску та людьми з
його близького оточення. Провідний активіст румунської компартії Ілієску став першим президентом
посткомуністичної Румунії. Його перебування на чолі держави разом з людьми з
Фронту національного порятунку, тобто виразниками «другого ешелону» колишньої компартії і близькими до
них технократами, спонукали людей розглядати грудневу революцію 1989 року як сценарій
приходу до влади Йона Ілієску.

Драгош Петреску, професор факультету політичних
та адміністративних наук Бухарестського університету та автор послідовних
досліджень революції 1989 року, розповів в чому суть міфу про «вкрадену»
румунську революцію. «Я думаю, що ідея «вкраденої» революції чи «конфіскованої»
революції виникла з самого початку змін, тобто щойно після 22 грудня 1989 року.
До влади раптом прийшли виразники другого і третього «ешелонів» колишньої
комуністичної партії, які замінили інтимне коло влади Чаушеску, номенклатура
верхівки партії та керівна група румунської комуністичної партії, яку можна
звинувачувати у всіх проблемах 80-х: глибока економічна криза, загострення
націоналізму, асиміляція меншин, катастрофічний імідж Румунії в світі.»

Міф про
конфісковану революцію глибоко вкорінився у головах румунів, що на думку Драгоша
Петреску сильно заважає проведенню об’єктивної оцінки змін, що відбулися за 30
років, скільки минуло з того часу. «Якщо виходити з думки, що Ілієску та його оточення
«конфіскували» або «вкрали» революцію, я думаю, що ми зведемо нанівець те, що,
перефразовуючи слова Стефана Цвейга, можна назвати астральним моментом історії
Румунії ХХ століття. Фактично Революція була найцікавішою подією, що дає нам
привід почуватися справді гордими тим, що ми є румунами, і не в смислі
нездорового націоналізму фрази «Я пишаюся, що я румун». Чому? Тому що таким
чином ми б заперечили основні моменти румунської революції. Потім жорстоке
придушення революції в Тімішоарі, народний протест, який переріс у революцію та інші моменти, які Ілієску не мав як
контролювати. Більше того, поширення з Тімішоари на Бухарест, події 21 грудня
1989 року, коли Чаушеску спробував повторити харизматичний вчинок від
21 серпня 1968 року, коли засудив втручання військ країн Варшавського договору
в Чехословаччину, не Ілієску мав ідею організувати той мітинг.»

Другим широко поширеним
міфом в румунському суспільстві – це те, що Груднева революція 1989 року була в
дійсності державним переворотом. Драгош Петреску стверджує, що ті самі наслідки
перебігу подій породили і другий міф – переворот. «Тут мова йде про дуже цікаву
історичну вправу. Часто те, що трапляється після певної події, спонукає до переосмислення
цієї події. Інакше кажучи, розчарування багатьох громадян Румунії, особливо
пов’язане з повільним темпом реформи, розчарування тим, що Румунія практично
дуже повільно рухається до Європи, спонукає їх заперечувати події 22 грудня
1989 р. Повільні зміни, дуже повільна демократизація суспільства, перебування
при владі багатьох представників колишньої середньої номенклатури, технократів
із зв’язками з Комуністичною партією Румунії, усе це змусило багатьох румунів відхреститися
від участі у дійсно важливій події, я би сказав, епохальній для румунів події.
Зміна була реальною, Румунія пережила реальну зміну режиму, революцію – 1100 загиблих
та 3300 поранених роблять Румунію єдиним прикладом справжньої революції.»

Міф про
терористів, третій за поширенням у зв’язку з подіями, що мали місце в дні румунської
революції – це міф, поширений у грудні представниками нової влади, представленої
Йоном ​​Ілієску та членами Фронтом національного порятунку, в який, однак, вірять
досить мало пересічних румунів. Цей міф був використаний тодішньою новою владою, – каже Драгош Петреску. «Проблема
терористів пов’язана суто з проблемою майже 900 загиблих, трагічних і марних
смертей, спричинених диверсійними актами і хаосом після 22 грудня і це
безпосередньо пов’язано з нововстановленою владою. Це, на мою думку, навмисно
підтримуваний хаос людьми з близького оточення нової влади, щоб допомогти їй
консолідуватися. Більше того, це допомогло їм вгамувати революційний запал
населення, яке могло би вимагати покарання винних у зловживанні комуністичної
влади, передусім офіцерів колишніх спецслужб, колишніх членів компартії, які
займали ключові посади. Диверсія та хаос підтримувались з допомогою міфу про
терористів, а Йон Ілієску постійно підтримував цю ідею.»

На щастя, міфи
про румунську революцію не стали сильнішими за усвідомлення того, що було
досягнуто в грудні 1989 року, а саме: початку повернення до нормальності.