Tag: румуни

У рік, коли відзначається сторіччя Великого Об’єднання 1 грудня 1918 року, але й Європейський рік спадщини, барометр культурного споживання, природно, спрямований на сприйняття румунами ідентичності та спадщини, а також поточних культурних практик. Проведений, як і в попередні роки, Національним інститутом дослідження та культурного формування, дослідження надає, можливо, сюрпризи тим, хто ставив ставку на краще знання щодо значення сторіччя Великого Об’єднання, вважає Кармен Кроїтору, менеджер Інституту: Цифри, що стосуються сприйняття населенням двох подій, не відповідають очікуванням. Той факт, що більше половини румунів не знали багато про Велике Об’єднання не дивує, але показує рівень непідготовленості. Для нас очевидно, що ці цифри є певним наслідком, тому ми ніколи не будемо звинувачувати румунів, котрі не читають, тих, хто не знає своїх свят або тих, що культурно дезорієнтовані. Для нас зрозуміло, що відсутність концептуального та стратегічного напрямку не може перетворитися на позитивні тенденції.

Проводячи опитування щодо цьогорічного культурного барометру, дослідники записали, спонтанні відповіді на запитання «Що перше спадає на думку, коли ви чуєте синтагму Сторіччя Великого Об’єднання?» 47% респондентів відповіли не знаю», 8% вирішили не відповідати, і 45% висловили різні думки серед яких найбільше стосувались моменту об’єднання Трансільванії з Румунією 1 грудня 1918 року. Отже, «немає дуже чітко окресленої думки в суспільній свідомості про те, що означає відзначення цієї події, підсумовують автори цього дослідження. У цих умовах, яка роль сторіччя, як символа, в тому, як люди будують свою ідентичність місцеву або національну? Відповідає нам, директор Національного Інституту дослідження і культурного формування Анда Бекуц -Марінеску: В цьому контексті Сторіччя має значення, якщо воно пов’язане зі святкуванням подій, що мають відгук у певній громаді. Наприклад, пам’ятники героїв, що загинули у війні в різних місцях. Це своєрідний пам’ятник -спадщина досить поширений по всій країні. Зокрема, коли з нагоди Сторіччя відбуваються події, пов’язані з цим пам’ятником, а місцеві громади можуть більше резонувати. Може йти мова про особливу подією, тому що в деяких випадках ці події поміщаються першим серед переваг. Може йти мова також про вшанування пам’яті героїв взагалі.

Важливість місцевих громад є ще одним сюрпризом барометра культурного споживання в цьому році: 65% румунів ідентифікуються, в першу чергу, через приналежність до села чи міста, в якому вони живуть. Посилання на країну, в якій вони живуть, є еталоном для самосвідомості, по-третє. І це приємний сюрприз, на думку антрополога Вінтіле Мігеїлеску: Цікавим у цьому випадку було самовизначення: хто, ти у першу чергу: румун, олтян (Олтенія-провінція на півдні Румунії), або селян? Більшість відповідей такі: я людина місця. Люди називають себе і європейцями – 6% – 7% – чого не було у попередніх дослідженнях. Але для мене це відродження місця є дуже важливим. Це переоцінка місцевого чинника та місцевих особливостей. Це добре.

За цих обставин очікується, що місцева матеріальна спадщина буде для румунів пріоритетом. І це так: 82% опитаних вважають, що культурна спадщина важлива для них особисто, а 78% вважають, що це важливо для місцевої громади. Проте лише 31% респондентів на національному рівні заявили, що відвідали культурно-історичний об’єкт один раз на рік. І на запитання, хто, власне, є відвідувачами об’єктів нерухомої спадщини, культурний барометр відповідає за допомогою схематичного профілю: середній відвідувач – жінка, у віці 50-64 роки, з середнім рівнем освіти та доходом, що перевищує середній рівень.

Але найбільш очевидні протиріччя виникають через сприйняття нематеріальної спадщини, тобто про народні традиції. 90% румунів вважають, що традиції і звичаї займають важливе місце в румунському суспільстві, 82% вважають, що повага до них допомагає будувати краще майбутнє для своєї громади, але 50% також вважають, що вони перешкоджають розвитку суспільства. Це боротьба між старим і новим, між необхідністю збереження і модернізацією вважає Anda-Бекуц- Марінеску, а Вінтіле Міхейлеску додав: Такою є насправді реальність. Ми поважаємо традиції, але здається, що модернізація взяла верх. Що абсолютно природно. Не варто очікувати, що якщо ви підете в село і захочете відновити місцеві традиції, всі будуть проявляти ентузіазм. Люди будуть ввічливими, але вони будуть воркотіти, і не будуть робити нічого в цьому напрямку. Культ модернізації та традицій суперечать один одному. З часом, в майбутньому, вони можуть зблизитися. Але ми повинні усвідомлювати передумови, що підтримуються даними в цьому барометрі.

Крім того, політика в галузі культури, а також громадські стратегії комунікації повинні враховувати цей загальний портрет румунів у сто років від Великого Об’єднання .

Наприкінці Другої світової війни, румуни в Австрії утворили Румунський національний комітет для лобіювання союзників та взаємодопомоги. Румунські біженці були інтерновані в таборі, що знаходився в місті Лінц, військовою владою США, як колишні вороги. На радіо Лінц румуни також мали передачу, щоб краще спілкуватися один з одним, а також зберігати надію у зв’язку з здобуттям як найкращої післявоєнної ситуації для Румунії.

Румунська громада в Австрії була різноманітна: декотрі з них були взяті в полон німецькою армією, інші вчилися, дехто працювали в Австрії, в ряді галузей промисловості та колишні члени Залізної гвардії, які покинули Румунію в 1941 році. Православний священик Річард Грабовський, офіцер під час війни, був одним з тих, хто заснував Румунський національний комітет. В інтрев’ю Центру усної історії Румунського радіо в 1998 році, він пригадав, як це все почалося: Там у таборі нас було близько 350-370 людей. Це була колишня казарма німецької армії. Ми створили цей комітет і назвали його Румунським національним комітетом, і ми пішли з проханням до американської влади. Проблема полягала в тому, як розмовляти, тому що ніхто з нас не знав англійської мови. На наше щастя, коли ми прибули у Військовий штаб Верхньої Австрії, розмовляючи румунською, до нас підійшов громадянин у військовій формі США без чинів і військових нагород, і чуючи, що ми розмовляємо румунською запитав нас, якщо ми румуни. Він запитав нас, що ми тут шукаємо, і ми відповіли йому. Він сказав нам, що був перекладачем німецької мови. Він був викладачем з прізвищем Георге Левка, мав докторський ступінь в галузі германістики і став перекладачем на німецьку мову у військовому командуванні США. І він сказав нам, що йде з нами до американського командувача. Він зайшов з нами всередину, ми сказали, що ми хочемо, американець вислухав нас і сказав, що вивчить нашу ситуацію.

Після запиту, румунам в таборі покращили умови перебування. Члени Комітету написали запит американській військовій владі, закликаючи її більше не розглядати румунів, як колишніх ворогів та взяти до уваги той факт, що румунська армія воювала з союзниками після 23 серпня 1944 року. Унаслідок прохання Комітету, румуни табору в Лінц, були взяті на облік і більшість з них погодилась допомогти усунути наслідки бомбардування, відновити артерії зв’язку, працювати в сільському господарстві та заводах, які не були знищені. Військова влада США дозволила румунам навіть проводити місцеві радіопередачі один раз на тиждень, вранці у четвер з 10:30 до 11:00. Річард Грабовський був диктором цієї передачі: «Радіостанція Лінц була звичайним австрійським радіо шляхом якого американський військовий уряд вирішив, що це було найкращим засобом зв’язку між національними комітетами і людьми різних національностей, що проживають в регіоні, щоб вони спілкувались або були повідомленні про різні справи через радіопрограму. Спочатку нам було виділено п’ятнадцять хвилин, а потім нам дали півгодини, і ми повинні були вирішити, хто буде диктором. Я був молодшим і повинен був виступати на радіо. У цій програмі, як правило, ми передавали румунську музику. Я кілька разів співав королівський гімн «Хай живе король!» та «На нашому прапорі» і «Три кольори». Ми передавали співачок румунської народної музики, як Марія Тенасе Іоана Раду, Мія Брая. Також я читав прес-релізи або повідомляв: «Йон Попеску з такого то місця шукає свою племінницю або сестру, які перебувають в Австрії або Німеччині в такому то районі. Хто знає щось про це просимо повідомити відповідну особу, ми оголошували її прізвище та адресу, або повідомити Румунський національний комітет. Також на радіо ми повідомляли, коли їдемо в провінцію, щоб робити записи. Але для запобігання неприємним речам треба було все передати у письмовій формі. Все, що ми хотіли повідомляти треба було передати на три дні раніше, щоб було перевірено. «Оголошення було наступним: Дорогі слухачі … В ефірі радіостанція Верхньої Австрії в Лінц, перед мікрофоном представник Румунського національного комітету, молодший лейтенант Річард Грабовський.

Але з часом Річард Грабовський вирішив виїхати до США де діяв ще один Національний комітет: «Я отримав візу восени 1951 року, і покинув Австрію в 1952 році. Прибув я в Нью-Йорк на початку червня. Румунський національний комітет про, який я говорю вже працював. Я читав пару років газети, що виходили в Америці, як наприклад, Софія газета єпархії, газету «Америка», офіційний орган Союзу і братніх товариств, була ще газета, яка називалася «Сторінка народу», яку видавав Джордже Стенкулеску. Деколи ми отримували газету «Об’єднання», яку видавала греко-католицька церква в Америці, тому що тут комуністи не змогли знищити греко-католиків, як вони це зробили в Румунії в 1948 р.

Більшість членів Румунського національного комітету в Австрії вирішила виїхати після того, як стало ясно, як змінилась історія. А радіо Лінц було містком за допомогою якого вони змогли згуртуватись і відновити своє життя на свободі.

24 січня 1859 року Александру Іоан Куза, обраний на тиждень раніше правителем Молдови, був обраний Виборними Зборами в Бухаресті і правителем Волощини та проголошений господарем Об’єднаних князівств. Сім років правління Кузи заклало через проведені тоді радикальні реформи інституційні підвалини сучасної Румунії, зміцнені пізніше королями Каролем I і Фердінандом. Останній об’єднав, у 1918 році, наприкінці Першої світової війни, всі румунські провінції, які до того часу перебували під владою сусідніх багатонаціональних імперій.

Релігійні та військові церемонії, покладання квітів та концерти просто неба відзначили в середу, те що румуни називають Мале Об’єднання, передмова Великого, століття тому. У богослужінні, що відбулось у Патріаршому соборі в Бухаресті та у науковій конференції, організованій Румунською академією, взяв участь і президент Клаус Йоганніс, який підтвердив своє переконання, що прогрес Румунії нерозривно пов’язаний з існуванням св’язного та стабільного законодавства, що санкціонує зловживання та нечесність.

Клаус Йоганніс: Правителі зобов’язані бути більш уважними до вимог громадян, більш стурбованими довгостроковими наслідками прийнятих рішень, більш відкритими до діалогу. Нам потрібна держава, яка відповідає суспільству, бо румуни хочуть гідного та ефективного правління.

У повідомленні, розміщеному на веб-сайті Уряду, Тимчасовий прем’єр-міністр Міхай Фіфор вважає, що акт Об’єднання князівств, 159 років тому, був зусиллям всього румунського народу, який зумів дати історії інший курс, ніж встановлений картою зовнішніх інтересів. Послання румунської єдності було перевезено з Бухареста до Ясс, історичної столиці молдовського князівства, поїздом, символічно називаним Поїзд Об’єднання, з локомотивом, розмальованим у національних, червоному, жовтому та синьому кольорах. У церемонії в Яссах взяли участь кронпринцеса Маргарета, законодавці, місцева влада та багато запрошених гостей з Р. Молдова.

Більше того, як повідомляли кореспонденти Радіо Румунія, День Об’єднання Князівств також відзначено в Кишиневі, де були покладені квіти до бюсту господаря Александру Іоана Кузи, і багато культурних діячів, істориків та політиків говорили про важливість цього історичного моменту. Протягом 10 років у Римі румунські християни різних конфесій – православні (більшість), греко та римо-католики – відзначають разом День Об’єднання Князівств богослужінням. У Те Deum, відслуженій в середу католиками, взяли участь також з посланням єдності і посли Румунії в Італії та Ватикані.

Розвиток Європи ХХІ століття позначений двома основними доволі протилежними тенденціями. З одного боку, розширюються глобалізаційні та інтеграційні процеси. З іншого – посилюється схильність до культурної диференціації, регіоналізму та збереження ідентичності, особливо на регіональному рівні. Відповідно, гармонізація міжетнічних і національно-етнічних відносин, а також співіснування різних форм самоідентифікації набувають дедалі більшого значення у європейській спільноті. Етнонаціональна політика у прикордонних регіонах має особливий вплив на взаємовідносини між країнами-сусідами. Не стала виключенням в цьому плані і Буковина..

Проект Буковина як контактна зона реалізується спільно ГО Квадрівіум (Україна), Центром європейських студій Ясського університету ім. А.Й. Кузи (Румунія) та Центром управління та культури Європи Університету Санкт-Галлена (Швейцарія) за підтримки Державного секретаріату освіти, досліджень та інновацій у Швейцарії (SERI).

У ході Конференції Українці Румунії – Історія, Сучасність та Перспективи. що пройшла недавно у Бухаресті координатор проекту Буковина як контактна зона Надія Бурейко, представляючи проект, зазначила: Основною метою нашого дослідження було дослідити, яким чином етнічні українці в Румунії і етнічні румуни в Україні самопозиціонуються і ідентифікуються. Ми досліджували, яким чином наші респонденти прив’язані до держави свого проживання, до держави свого громадянства, і до держави свого етнічного походження. Наше дослідження ґрунтується на соціологічному опитуванні, яке вперше в історії було проведене по обидва боки кордону регіону Буковина. У Північній Буковині, в Україні, ми опитували тих,хто саме ідентифікує себе, як етнічні румуни, відповідно, у Південній частині Буковини, в Румунії, ми опитували тих, хто саме ідентифікує себе, як етнічні українці. Ми використовували однаковий набір запитань, однакову методологію і виборчу квоту. В Україні було опитано 403 респонденти, а в Румунії 363. Наші дані були нараховані в такому аналітичному нашому звіті де ми давали також політичні рекомендації двома мовами. Для цікавих є також інтернет сторінка де дані нашого соціологічного опитування опубліковані у вигляді інтерактивних діаграм.. Сайт також розроблений трьома мовами:українською, румунською та англійською. У цьому звіті надрукована не тільки аналітика, а дані подані у вигляді табличок та графіків. Кого цікавить проблематика етнонаціональних відносин, україно-румунських міждержавних відносин в контексті проблематики національних меншин, наші дані є у відкритому доступі.

За словами координатора проекту Надії Бурейко важливими є також результати стосовно знаходження Північної та Південної Буковини у складі України та Румунії. Більшість опитаних по обидва боки кордону вважає, що такий поділ і надалі має залишатись: 74% підтримки з боку українських румунів і 62% з боку румунських українців. Сергій Бостан навів ще одні дані, що підтверджують націленість на мирне сусідство буковинців у складі обох країн. Так, 65% опитаних по обидва боки кордону погодились з думкою, що всі негаразди, які були у відносинах між обома країнами варто залишити в минулому.

Завершились чотириденні мініканікули з нагоди Національного дня Румунії, що відзначається 1 грудня, і свята святого Андрія, духовного покровителя країни, відзначеного 30 листопада. Більше 88 тисяч румунських туристів провели вільні дні в готелях та пансіонатах країни, повідомила Федерація румунських роботодавців туристичної галузі. Згідно Федерації, вони витратили близько 9,4 млн. євро на розміщення та послуги. Згідно з аналізом, вперше за останні 27 років внутрішні міські пакети краще продавались, ніж у європейських туристичних містах.

На відміну від того, коли румунські туристи віддавали перевагу екскурсіям по містах Європи, з нагоди мініканікул 1 грудня цього року близько 39 тисяч румунів обрали міста Румунії, найбільш популярними напрямки були трансільванські міста Алба- Юлія, Сібіу, Брашов та Клуж Напока. Що стосується витрат, то туристичні пакети з нагоди 1 грудня коливали від 80 євро до 175 євро на особу. Рівень заповнюваності в традиційних гірських курортах, таких як Долина Прахова та Пояна Брашов становив 80-90%. Також румуни відпочивали на курортах Буковини (північний схід) та бальнеологічних курортах. Щоб розслабитись, понад 20 000 туристів обрали гірські напрямки, де милувалися чудовими зимовими пейзажами, а тих, хто обрали пансіонати очікували з традиційними румунськими стравами. З іншого боку, румуни, які мали повернутися на роботу в понеділок вранці, потрапили в затори, особливо при виході з курортів долини Прагова. Інші скористались вихідними, щоб відвідати своїх батьків або родичів в інших місцевостях.

Тому багато, хто вважав за краще робити одноденні поїздки або провести час з друзями і родичами. У великих містах Румунії Національний день Румунії був відзначений військовими парадами, концертами народної та естрадної музики під відкритим небом, показом фільмів та дитячими заходами. У Бухаресті головним моментом був традиційний військовий парад. Мешканці столиці змогли насолодитися святковими прикрасами. Більше 3 мільйонів кольорових лампочок прикрашають столицю, і традиційні румунські фігурки. Також в центрі Бухареста відкрито різдвяний ярмарок на якому розташовані гастрономічний район, понад 100 будиночків з традиційними продуктами та каток.

Через десять років після вступу до європейського співтовариства більшість румунів продовжують довіряти Європейському Союзу (57%), згідно з недавнім дослідженням, опублікованим Представництвом Європейської Комісії в Румунії. Також, 86% мають нейтральну або позитивну думку щодо ЄС, і лише 14% мають негативну думку.

На думку румунів, основними перевагами Союзу є хороші відносини між його державами-членами, демократія та повага до прав людини та верховенство права, а також здатність сприяти миру та демократії за межами своїх кордонів. Той факт, що більшість румунів (54%) вважають, що їхній голос почутий у ЄС, свідчить про те, що вони стають активними європейськими громадянами.

Щодо майбутнього румуни вважають, що основними проблемами та викликами є боротьба з тероризмом (65%), відносини з Росією (46%) та імміграційна політика (41%). Вони, як і президент Єврокомісії Жан Клод Юнкер, підтримують сценарій єдність для всіх, завдяки чому глава Представництва ЄК в Румунії Анджела Крістя вважає, що іміджем румунів щодо ЄС є проект миру та гарного розуміння як між державами-членами, так і у відношенні з іншими країнами.

Опитування також показує, що, на думку румунів, основні переваги приєднання своєї країни до спільнотного клубу пов’язані з тим, що можна знайти роботу в іншій державі-члені, доступ до більшої кількості товарів / ринків та позитивний вплив європейських фондів на регіон в якому вони живуть. З точки зору недоліків це – зниження купівельної спроможності, придбання іноземцями землі або нерухомості, а також відплив висококваліфікованої робочої сили. Головування у Раді ЄС в першій половині 2019 року, в момент великого значення для майбуття Європи, – є великою можливістю для Румунії, але також і відповідальністю, заявив міністр з європейських справ Віктор Негреску.

Він додав, що в цьому контексті Бухарест прагне поєднати пріоритети головування з очікуваннями населення, ставлячи громадянина в центр політики, яку вона буде просувати на європейському рівні. Насправді, дослідження показує, що серед основних пріоритетів, на думку румунів, протягом 6 місяців румунського головування в ЄС є політика згуртованості (66%) та спільного сільського господарства (59%), безпеки та міграції (58%), вступ до Шенгенської зони (57%) та усунення Механізму співпраці та перевірки (56%). Не слід забувати, що в Румунії відбудеться перший саміт лідерів 27 держав-членів, організований після виходу Великобританії з Союзу в 2019 році.

Заходи прямої підтримки етнічних румунів в Україні були затверджені на засіданні Уряду в Бухаресті, у середу за пропозицією Міністерства румунів звідусіль. Нові врегулювання посилюють правові рамки, за якими вони отримають освітню підтримку від Румунії, як шляхом надання стипендій тим, хто навчається румунською мовою в Україні, шляхом збільшення стипендій, виділених для системи освіти в Румунії, та шляхом організації, за підтримка Міністерства освіти, курсів з підготовки вчителів румунських шкіл у сусідній країні.

Кількість бенефіціарів, стипендій для навчання та механізми відбору будуть встановлені пізніше шляхом консультацій між представниками Міністерства румунів звідусіль та румунськими асоціаціями України та затверджені рішенням Уряду. Відповідно до прес-релізу Уряду, з метою сприяння та захисту права навчання рідною мовою, Міністерство румунів звідусіль буде продовжувати двосторонній діалог з українською стороною та етнічними румунами в Україні, у тому числі через механізм консультацій із залученням центральних та місцевих органів влади, румунських асоціацій в Україні, видатних учнів та викладачів.

Водночас, двосторонній діалог з українською стороною продовжується, сподіваючись, що за допомогою діалогу та спільних зусиль обидві країни зможуть знайти рішення щодо дотримання мовних прав етнічних румунів у цій державі, – сказано в прес-релізі. Це лише останній демарш Бухареста в спробі пом’якшити наслідки нового українського закону про освіту, що різко обмежує доступ до освіти рідною мовою багатьох етнічних меншин. Таким чином, діти етнічних меншин зможуть навчатись рідною мовою тільки в дитячому садочку та початковій школі, після чого вони вчитимуться виключно українською мовою.

Раніше міністр закордонних справ Теодор Мелешкану та його угорський, грецький та болгарський колеги підписали спільний лист, у якому висловили свою стурбованість та глибоке шкодування щодо прийняття нового закону. Міністр освіти Лівіу Поп поїхав до Києва, щоб виступити проти цього закону. Бухарестський парламент закликав у одноголосно прийнятій декларації переглянути нормативний акт та попередив, що він слідкує із занепокоєнням і максимально увагою за розвитком подій викликаних його положеннями.

У свою чергу президент Клаус Йоганніс вирішив відкласти запланований минулого місяця візит до Києва. Аналітики стверджують, що турбота Бухареста є абсолютно законною, оскільки майже півмільйона етнічних румунів проживають у сусідній державі.

На туристичному курорті Тишнад Сатумарського
повіту, в готелі Маріса, 26-28 жовтня
пройшов VІІI-й
випуск Міжнародного симпозіуму
Румунсько-українські
відносини. Історія і сучасність. Його організаторами виступили Сатумарська філія
Союзу українців Румунії, за фінансовим сприянням Союзу українців
Румунії, в партнерстві з Повітовим музеєм Сату-Маре, Ужгородським національним університетом, Західним університетом імені Васіле Голдіша з міста
Арад, Сатумарська філія, Чернівецьким Благодійним фондом Суспільні ресурси та
ініціативи та Чернівецьким Національним Університетом імені Юрія
Федьковича.

Взяли участь у симпозіумі науковці, культурні діячі та
представники
Міністерства освіти
Румунії,
вищих
навчальних
закладів,
музейних
закладів,
громадських
організацій,
благодійних
фондів, загальноосвітніх шкіл Румунії та України, представники Союзу українців в Румунії, місцевої влади та ЗМІ.

Упродовж двох днів пленарні дискусії пройшли у двох секціях: Історія та
історіографія та Міжнародні відносини – Культурна антропологія – Лінгвістика. Учасники
мали нагоду також послухати виступи фольк-гурту Віднова з Ужгороду, до складу якого входять Ганна Шміляк (вокал) та Арсен Бабиченко
(гітара) та місцевих народних артистів. Головною
метою заходу було зміцнення румунсько-українських відносин, деталі подає голова Сатумарської організації Союзу
українців Румунії Люба Горват: Відкрити, показати та розвивати хороші стосунки між науковцями двох країн, Румунії та України. Це співробітництво важливе, тому що лише таким чином можемо
вирішувати спільні проблеми. Взяли участь багато науковців, але й культурних діячів,
вчителів. Тематика, обговорена на цьому симпозіумі відкрила нові питання, які треба досліджувати для того, щоб розвивати наше співробітництво. Слід уточнити, що на офіційному відкритті симпозіума,
як до речі на всіх подіях, організованих СуР-ом, був присутній і голова СуР-у,
депутат Микола Мирослав Петрецький, який виступив за те, щоб відносини між
двома народами розвивалися та сказав, що його підтримка буде помітна у всіх
наших подіях.

Симпозіум показав високий науковий рівень
завдяки представленим доповідям на різні цікаві теми навколо, яких велися жваві
дискусії, – стверджує голова
Сатумарської організації Союзу українців Румунії Люба Горват: Були цікаві
питання й тому, що брало участь у симпозіумі багато науковців, вчителі, ми поділили
цей симпозіум на дві секції: ‘Історія та історіографія та Міжнародні відносини – Культурна антропологія – Лінгвістика. Доповіді були дуже цікаві. Можу згадати,
що в секції Історія та історіографія обговорювалися різні питання, одна дуже
цікава стаття була представлена професором Бухарестського університету Маріусом Дяконеску Документальне свідчення князя Федора Корятовича, володаря
Мукачевським доменом в 1375 році. Інші питання, які обговорювалися були про Хустський замок,
який вважався як знак хорошої спільної історії на протязі багато років. Йде мова про доповідь Фелічіана Поп Хустський замок – багатовікова
спільна історія. Була також доповідь Війни в історії середньовічної та ранньомодерної України – актуальні інтерпретації та
історіографія проблеми Володимира Гуцула. Цікава тема і доповідь була Володимира Фенича: Парадокс чи феномен? Греко-католики
ужгородської унійної традиції в складі Румунської Церкви. Інтересна доповідь була Корнела Града Документальне дослідження Міністерства закордонних справ Румунії про
Карпатську Україну/Підкарпатську Україну (лютий 1939 р.). Також цікаву доповідь представив Микола Вегеш: Закарпатське питання» у міжнародній політиці напередодні
Другої світової війни (1938-1939). Багато інших цікавих доповідей було і в секції Міжнародні відносини – Культурна антропологія – Лінгвістика, на приклад: Володимир
Антофійчук представив надзвичайно цікаву порівняльну доповідь на тему
Молитва і Псалом у творчостях Тараса Шевченка і Міхая Емінеску:
компаративістичний аспект. Інша гарна тема була Лінгвістика як засіб дезінтеграції
історичного Закарпаття від українського етнічного простору Любомира Белея. Інші цікаві
теми були представлені нашими етнографами за польовими матеріалами, як наприклад
доповідь Відьма в народних
віруваннях українців Марамороського повіту Румунії представлена Василем Королем. Багато питань обговорювалося щодо освіти, наприклад Лучія Мігок представила роботу Міжкультурний та інтегрований підхід щодо української рідної мови. Було багато, багато інших цікавих доповідей, які будуть видані у збірнику з однойменною назвою Румунсько-українські
відносини. Історія і сучасність.

Михайло Зан професор Ужгородського національного університету ствердив, що це була дуже корисна зустріч: Було дуже приємно поставити, як кажуть, певні крапки над і у цих історичних екскурсах. Тому ця конференція цікава. Дуже
приємно, що це відбулося у черговий раз. Це такий момент, коли ми не лише спілкуємось
по своїх темах, по своїх екскурсах та дослідженнях, але й встановлюємо подальші
перспективи дослідження, щоб можливо продовжувати ці студії вже й у
інших аспектах.

Присутня на заході, шкільний інспектор Лучія Мігок зазначила:
Насамперед хочу відмітити високий
науково-професійний рівень доповідачів. Представлені доповіді викликали зацікавленість учасників
симпозіуму та допомогли їм окреслити перспективи румунсько-української
співпраці. Багато з доповідей мали практичне значення. Я дізналася для себе багато нового і познайомилася з цікавими людьми. Дякую організаторам за запрошення.

Іван Вовканич, декан
факультету міжнародної політики, менеджменту та бізнесу, Ужгородського національного університету поділився
своїми враженнями від участі у міжнародному симпозіумі: Я вважаю, що такі зустрічі надзвичайно важливі тому що ми всі повинні
зрозуміти, що живемо у тому ж світі. Тиса нас об’єднує, а не роз’єднує. Живуть
українці в Румунії, живуть румуни в Україні. До цих пір я не бачив таких серйозних
проблем, які би якось зашкодили нашим відносинам, а навпаки, я бачу лише
перспективи, лише позитив у тому, що всі меншини з одного боку та з іншого боку, вони набираються досвіду спільного життя у Євросоюзі, у спільній родині. Ми всі
з Європи. Це є наш розвиток, це є перспектива нашого розвитку й більше того я вважаю,
що надзвичайно важливими є особисті зв’язки між людьми, між нашими
представниками громадських та офіційних організацій.

Доповіді, що були представлені на Міжнародному симпозіумі Румунсько-українські відносини. Історія і сучасність

Секція Історія та історіографія

1. Маріус Діяконеску, Документальне свідчення князя
   Федора Корятовича, володаря Мукачевським доменом в 1375 році
2. Діана Єгар, Особисті цінності сім’ї Перені в
   описі 1569 року.
3. Володимир Гуцул, Війни в історії середньовічної та
   ранньомодерної України – актуальні інтерпретації та історіографія проблеми
4. Фелічіан Поп, Хустський замок – багатовікова
   спільна історія
5. Паула Віраг, Демографічні
   еволюції комітатів Угоча-Берег наприкінці XVIII століття
6. Галина Розлуцька, Проблеми підготовки
   духовенства для румунських парафій Мукачівської греко-католицької єпархії,
7. Володимир Фенич,
   Парадокс чи феномен? Греко-католики ужгородської унійної
   традиції в складі Румунської Церкви
8. Даніела Билу, Церкви у прикордонному регіоні
   Румунія-Україна. Архівні документи та видані джерела
9. Юрій Данилець,
   Православний рух на Мараморощині в 1920-1930 рр.: дискусійні
   аспекти
10. Клаудіу Порумбичан,
    Культурний тур ужгородського хору «Сметана» в Румунію
    (квітень-травень 1938 року)
11. Корнел Град/Оттмар Трашки, Документальне дослідження
    Міністерства закордонних справ Румунії про Карпатську Україну /
    Підкарпатську Україну (лютий 1939 р.).,
12. Віталій Андрейко, Трансформація регіональної
    політики Чехії і Словаччини в контексті європейської інтеграції: досвід
    для Румунії та України
13. Микола Вегеш/ Люба Горват, «Закарпатське питання» у
    міжнародній політиці напередодні Другої світової війни (1938-1939)
14. Володимир Антофійчук, Дмитро Геродот і українська
    еміграція Румунії міжвоєнного часу,
15. Сергій Гакман, Процеси національного
    самовизначення на Буковині восени 1918 р. та вплив геополітичних факторів
    на подальшу долю краю
16. Володимр Басараб, Викриття А. Шептицьким
    антигуманної комуністичної ідеології в Європі.
17. Михайло Зан, Рух українців Мараморощини за
    возз’єднання з Україною у ракурсі контроверсійної історіографії
    українських та румунських учених
18. Василь Міщанин,
    Становлення комуністичного режиму в Румунії у висвітленні
    закарпатської періодики
19. Павло Леньо, Радянська монументальна пропаганда в
    румунських селах Закарпаття
20. Анатолій Круглашов, Відходячи від тіней
    минулого: проблемні аспекти українсько-румунських взаємин
21. Михайло Гафія Трайста, Українські козаки в
    Бухаресті
22. Норберт Лорінц, Біженці Східної України,
    конфлікт Донбасу та його вплив на місцеве населення.
23. Георге Нисуй, Правова інформація про перетинання
    румунсько-ураїнського кордону
24. Наталія Нечаєва-Юрійчук, Особливості міжетнічної
    комунікації в умовах інформаційного суспільства (на прикладі українсько-румунських
    відносин)
25. Любов Мельничук, Транскордонне
    співробітництво України та Румунії: проблемні питання та пріоритети
    розвитку відносин (на прикладі Чернівецької області)
26. Сергій Бостан, Особливості захисту прав
    національних меншин в українсько-румунських відносинах
27. Іван Вовканич/Олександр Златін , Місце національних меншин у
    політиці Румунії щодо України у посткомуністичний період
28. Алла Киридон / Сергій
    Троян, Політика пам’яті:
    досвід України та Румунії
29. Юрій Остапець/Марта
    Шелемба, Порівняльний
    аналіз електорального ландшафту України і Румунії у контексті
    парламентських виборчих циклів 2014-2016 рр.
30. Ігор Тодоров, Взаємодія
    Румунії з НАТО в контексті російської агресії в Україну,
31. Іван Вовканич/Ігор Шніцер, Сучасні тенденції в розвитку українсько-румунського транскордонного співробітництва
32. Сергій Устич, Українсько-румунське транскордонне
    співробітництво у контексті міждержавних відносин країн Карпатського
    регіону,
33. Тарас Дацьо, Новий закон України «Про освіту»:
    наслідки та перспективи

Секція Міжнародні
Відносини – Культурна Антропологія – Лінгвістика

1. Бургеле Камелія, Буденність і свята румунів
   Закарпаття
2. Володимир Антофійчук, Псалом у творчості Тараса
   Шевченка та Міхая Емінеску: компаративістичний аспект
3. Ірина Арделян, Зелений вінок, що носять дівчата та
   наречені села Верхні Поляни, – найунікальніший у світі
4. Оксана Тиховська, Архетипна природа образів
   напівбогинь-напівдемонів у міфології українців Закарпаття та Румунії
5. Любомир Белей, Лінгвістика як засіб
   дезінтеграції історичного Закарпаття від українського етнічного простору
6. Лучія Мігок, Міжкультурний та інтегрований підхід
   щодо української рідної мови
7. Василь Король, Відьма в народних віруваннях
   українців Марамороського повіту Румунії (за польовими матеріалами)
8. Василь Коцан, Традиційне народне весілля
   українсько-румунського етнічного порубіжжя ХІХ – першої половини ХХ ст.
   (на прикладі Закарпатської області)
9. Крістіна Сілагі, Дослідження
   румунсько-українських лінгвістичних відносин
10. Ніколетта Головач,
    Вплив румунської мови на словниковий фонд діалектів
    української мови (на матеріалі праць Олекси Бевки)
11. Ельвіра Кодря, Освіта для української
    меншини в Румунії. Напрямки та перспективи
12. Іван Гербіл, Наменгебери деяких топонімів
    слов’янського походження на Мараморощині
13. Алла Агафонова, Мовні засоби вираження туги
    за рідним краєм в епістолярії Івана Дощівника
14. Клаудія Костін, Аспекти Ідентичності та
    Різноманітності в румунському та українському фольклорі.

Перша російсько-турецька війна ХІХ-го століття з довгої серії конфліктів між двома імперіями почалася в 1806 році і тривала протягом шести років, до кінця 1812 року. Її кінець для румунів у Молдові, був трагічним. Країна розривається надвоє через анексію Росією східної частини, між річками Прут і Дністер, яка буде називатися Бессарабією. Давнє російсько-турецьке суперництво та плани французьких військ відправитись в Східну Європу ускладнюють європейські відносини в регіоні. Наполеон I, за мирним договором підписаним у містечку Тільзиті, в 1807 році, був згідним, щоб Росія окупувала румунські князівства Молдову та Валахію, в разі перемоги над турками.

Мирний договір був підписаний в Бухаресті у постоялому дворі відомого вірменського купця Манука, 28 травня 1812 року і узаконював анексію Бессарабії Росією. Ми запитали професора Кишинівського університету Андрія Кушко, яким був європейський контекст унаслідок якого 1812 рік став поворотним моментом в історії молдовських румунів: «Очевидно, що ми говоримо про розрив надвоє Молдовського князівства. Важливо підкреслити, що анексія відбувається в дуже критичний момент для Російської імперії, а саме в контексті підготовки вторгнення Наполеона. Таким чином, російсько-турецьку війну, яка тривала шість років, починаючи з 1806 року, слід було швидко завершити. Це був пріоритет, що пояснює, чому таким був хід подій. Насправді, початкові плани були більш амбітними, а саме йшлося про анексію обидвох румунських князівств. Такою була ставка, яку мав на увазі імператор Олександр I в переговорах з Наполеоном, перед 1812 роком. Пізніше було домовлено, що тільки Молдова відійде Росії. Весною 1812 року, росіяни були готові поступитись, з огляду на те, що події прискорювались, і анексувати тільки Молдову, але до Серету.

Від максимальних вимог до конфлікту, щодо анексії двох румунських князівств Молдови та Валахії, Росія обмежилася анексувати тільки Молдову, але через хід подій вони зупинились тільки на сході Молдови. Андрій Кушко розповідає: «Чому річка Прут стала врешті-решт кордоном? Тому що в інструкціях імператора Олександра I своїм генералам, а саме, спочатку Михайлу Кутузову, майбутньому фельдмаршалу і одному з переможців Наполеона, і пізніше адміралу Чічагову, який прибув до Бухареста, після укладення миру, сказано прямо, що Прут був останньою територіальною межею, з якою росіяни погодилися, 28 травня 1812 року. Унаслідок підписання мирного договору в Бухаресті, з’явивася новий регіон, котрий ще не називався Бессарабія. У перший рік окупації Росією, він називався просто «Молдова по той бік Дністра» з російської точки зору і, очевидно, не мав жодного прецеденту, ні історичного, ні географічного, або територіального. Як відомо, «Бессарабія» була лише назва південного регіону, Буджаку, окупованого татарами під час російсько-турецької війни 1806-1812 років.

Деякі історики стверджують, на підставі документів, що втрату Бессарабії можна віднести до нездатності османських переговорників. Якщо б вони були затягували підписання миру, росіяни були не анексували а ні навіть Бессарабію. Ми запитали Андрія Кушко, якщо ця теорія є достовірною: «Часто ведуться дискусії, що якщо, наприклад, Османський султан був чекав кілька місяців до вторгнення Наполеона, можливо, можна було уникнути розриву Молдовського князівства надвоє. Я хочу сказати, що не можна відповісти на це питання прямо, але я можу сказати, що альтернатив було кілька. Що сталося, був тільки один з можливих варіантів. Я вже сказав, що анексія всієї Молдови була початковим наміром імператора Росії. Ми можемо припустити, розглядаючи ці альтернативи, що могло статися, якби росіяни були анексували всю Молдову? Цілком можливо, що весь румунський національний проект не був матеріалізувався у формулі, яку ми знаємо сьогодні.

Росія перебувала у повній експансії за всіма географічними напрямами, і її порив не можна було зупинити. Андрій Кушко каже, що всупереч великим перетворенням, які слідували для бессарабських румунів, можна побачити і щось добре у цьому великому злі вчиненому Мирним договором, підписаним у Бухаресті і анексією Бессарабії: «Це дуже малоймовірно, що росіяни були зупинились на Дністрі, цієї межі вони вже досягли в 1792 році. Ця версія подій створила дилему для еліти, і менше для населення цієї території. З тих пір, решта Молдови йшла в напрямок об’єднання з Волощиною, як противага для Росії. Певним чином анексія в 1812 році прискорила проект по об’єднанню князівств Валахії та Молдови, і в зв’язку з цим ми маємо позитивний наслідок. Але з точки зору бессарабців звичайно, ця версія ходу подій створює нові і важкі ускладнення.

Анексія Бессарабії Росією призвела до її відключення від історії румунів поза Прутом. Хоча до 1828 року Бессарабія користувалися автономією, і в 1830-і роки зв’язки між двома берегами Прута продовжили існувати. 1848 року Бессарабія була повністю інтегрована в Росію.

Ще з другої половини ХІХ-го
століття, коли в Європі тривав процес утвердження національної ідентичності,
тодішня історіографія визначала Румунію як «країну, оточену румунами». А
півтора століття по тому ситуація принципово не відрізняється. Більше двох
мільйонів етнічних румунів проживають в сусідній Молдові і ще майже півмільйона
в Україні, на колишніх східних румунських територіях, анексованих, після
ультиматуму в 1940 році, сталінською Москвою.

Водночас, за неофіційними
оцінками, що не завжди відповідають даним офіційних переписів, сотні тисяч румунів
проживають в сусідніх країнах: Сербії, Болгарії, Угорщині. На Балканському
півострові також меiкають арумуни, меглено-румуни та істрорумуни, які за
твердженнями лінгвістів говорять діалектами румунської мови.

Крім цих історичних
громад, яким близько двох тисяч років, є також численна румунська діаспора, від
Канади і Сполучених Штатів Америки до Іспанії та Італії. Незалежно від того чи складається з колишніх атикомуністичних борців, які емігрували на захід, або про все більш численних молодих та дуже молодих
людей, які, особливо в останнє десятиліття, виїхали за кордон в пошуку більш
високооплачуваної роботи та кращого життя, румунська діаспора налічує сьогодні
близько чотирьох мільйонів осіб.

У 2015 році офіційний Бухарест вирішив відзначити своїх земляків, яких доля
розпорошила по всьому світу, оголосивши останню неділю травня Днем румунів
звідусіль. Закордонні румуни мають підтримувати один одного і брати участь в процесі
прийняття рішень, що впливають на їхнє життя, – заявив президент Клаус Йоханніс
заяві поширеній цієї нагоди. Він зазначив, що найкращим способом, в який
держава може визнати їх внесок є вірно служити їм. Президент нагадав, що був
досягнутий певний прогрес в цьому сенсі, шляхом надання консульських послуг в
онлайн-режимі, спрощення процедури визнання дипломів, заохочення їх повернення на
Батьківщину створюючи належні умови для підприємництва, але, – додав глава держави,
Бухаресту належить ще багато чого зробити.

Міністр у справах румунів звідусіль Андрея Пестирнак каже, в свою чергу, що
існування шкіл з румунською мовою викладання в країнах проживання румунів в усьому світі та
їх оснащення навчальними матеріалами або поліпшення книжкового фонду є необхідними умовами для збереження мовної
самобутності румунських громад. З іншого боку, міністр освіти Павел Нестасе
попереджає, що останнім часом, через глобальну економічну кризу, багато сімей
повернулися до Румунії, де стикалися з проблемою інтеграції їхніх дітей,
народжених або які виросли за кордон. Він сказав, що Бухарест поставив в
розпорядження закордонних румунів 5879 місць у вищих навчальних закладах і 1.800 – в середніх навчальних закладах, що фінансуються з державного бюджету.

Так само румунська влада підтримує налагодження партнерських відносин між
вищими навчальними закладами Румунії та країн, де проживають численні румунські
громади, а також відкриття лекторатів румунської мови за кордоном.

У 2017 році, християни всього світу відзначали разом, 16 квітня, Великдень – Воскресіння Ісуса Христа, найбільше і найстаріше свято християнства. «Христос воскрес!» «Воістину воскрес!» З цими словами, румуни, переважно православні, вітали один одного. Багато з них взяли участь у богослужінні в церквах і монастирях в країні, а й церквах за кордоном. Дотримуючись багатовікових звичаїв і традицій, в неділю, в перший день Великодня, румуни сиділи за столом з сім’єю і насолоджувались специфічними стравами: червоними яйцями, ягнятиною, калачами, паскою та вином.

У понеділок, на другий день, багато з них відвідали родичів або відправились на прогулянку в парк. В цьому році, переважна більшість румунів вважали за краще залишитися вдома на Великдень, і на традиційні страви вони виділили близько 500 леїв (110 євро), показує опитування IRES. Декотрі румуни, понад сто тисяч – вирішили провести Великодні свята на гірських курортах в долині Прахова, Буковини і Марамурешу, регіони де традиції зберігаються. Море, однак, було майже безлюдне, адже тільки 900 румунів обрали цей напрямок. З нагоди Великодніх мініканікул румуни витратили в країні понад сім мільйонів євро на туристичні послуги, згідно роботодавцям туристичної сфери, хоча ціни були вище на 2-5% в порівнянні з 2015 роком.

Проте, переважна більшість румунів провела Великдень в сільських пансіонатах, тому що городяни намагалися повернутися до румунських традицій. Були і румуни, котрі покинули країну з нагоди Великодніх свят. Найбільш популярні закордонні напрямки були болгарське узбережжя Чорного моря, а потім курорти в Греції та Іспанії. Планам румунів на свята завадила капризна погода, незвично холодна у квітні. У багатьох частинах країни випав сніг, дощ і сильний вітер. У столиці Мерія скасувала концерт під відкритим небом, і скоротила час Великоднього ярмарку, що проходив в центрі Бухареста.

У будиночках зі справжніми румунськими товарами були виставлені вироби з дерева, скла і кераміки, музичні інструменти, народні костюми і кулінарні страви на будь-який смак. На ярмарку був також район, присвячений дітям, з поїздом, каруселлю і майстернями, де художники і актори допомогли дітям проявити свої творчі здібності. Було багато румунів, які працюють за кордоном, і повернулись додому, щоб бути зі своїми близькими на Великдень. Ті, хто залишився на чужині святкували, проте, по румунське, з традиційними стравами, які були надіслані з країни.

В Іспанії використовують спеціальні збиральні машини для полуниць, а в США роботи, здатні збирати яблука та інші фрукти. І оскільки у всьому світі людські працівники все більше замінені машинами, офіційна особа з Лондона цитована британською газетою The Guardian, ствердила нещодавно, що після Брекзіту тисячі східно-європейських працівників, які працюють у Великобританії, можуть бути замінені роботами.

Колишній прем’єр-міністр Великобританії Джон Мейджор рекомендував нинішньому голові уряду Терезі Мей підхід з більшим шармом і меншою дешевою риторикою, якщо бажає більш вигідної угоди після Брекзіту. І інші британські політики попереджають власний уряд! Точніше вони бажають, щоб працівників з країн-членів ЄС не використовували як засіб ведення переговорів з Брюсселем. І оскільки європейські працівники є наприклад, кров’ю Лондона, їм треба гарантувати право залишитися у Великобританії й після Брекзіту, – стверджують політичні діячі.

Близько 600 тисяч працівників із 5 мільйонів людей, які працюють в Лондоні, походять з інших європейських країн. Вони працюють на будівельних майданчиках, у магазинах, готелях, доглядають за хворими та людьми похилого віку. У разі невдалих переговорів, такі сектори як туризм, будівництво та охорона здоров’я ризикують опинитися на порозі банкрутства, оскільки ці галузі покладаються на працівниках з Європейського Союзу, серед яких численні румуни.

Бухарест хоче гарантувати, що їх прав будуть дотримуватися після Брекзіту, – стверджує сенатор соціал-демократ Габрієла Крецу, голова Комітету з європейських справ. Вона уточнила, що у Парламенті Румунії були встановлені чіткі межі щодо прийняття окремих змін, але, що переговори з Лондоном треба вести на рівні всього Євросоюзу. Габрієла Крецу: Як здійснюватимемо відбір осіб, яких нам потрібно, а також дослідження для покриття деяких потреб на ринку праці та як обмежуватимемо доступ інших? Стільки часу, скільки країна була членом ЄС, повинна була визнавати права всіх, включно політичні права. Найбільшу силу матимемо, якщо вестимемо переговори всі 27 країн разом.

У свою чергу, євродепутат ліберал Теодор Столожан зазначив, що ринку праці Великобританії необхідні працівники з європейських країн і після Брекзіту: Великобританії потрібна робоча сила. Приблизно 1,2 мільйона британців працюють в інших країнах Європейського Союзу, та у свою чергу Великобританія приймає близько 3,5 млн громадян з інших держав-членів Європейського Союзу.

Як висновок, в ході майбутніх переговорів щодо виходу Великобританії з ЄС, Румунія буде дуже уважна щодо вільного пересування осіб та ситуації румунів в Великобританії. Як правило, ті, хто працюють на підставі контрактів, не повинні турбуватися, але ті, які користуються соціальними пільгами, матимуть проблеми. У випадку студентів, ситуація досі неясна.

Зображення з сотнями тисяч румунів, які протестували проти рішення коаліційного уряду, що складається з Соціал-демократичної партії та Альянсу лібералів і демократів, внести зміни до кримінального законодавства обійшли весь світ, а новини починались з протестів у Румунії. Між часом, уряд Соріна Гріндяну зробив крок назад – відкликав суперечливе термінове розпорядження, шляхом якого було внесено зміни, які викликали бурхливу громадську реакцію в країні та за кордоном. Потім уряд підготував законопроект про внесення змін до кодексів, щоб узгодити їх з певними вимогами Конституційного суду і, врешті-решт, відмовився і від цього проекту.

Вважаючи, що внесені до кримінального законодавства зміни, ініційовані урядом Гріндяну слід донести до відома і з трибуни парламенту, президент Клаус Йоганніс минулого тижня направив листа керівництву двох палат парламенту, в якому висловив свій намір звернутися до сенаторів і депутатів. Глава держави від самого початку виступив проти внесення змін до кримінального законодавства в терміновому порядку і неодноразово висловлював невдоволення діями правлячої більшості. Він, навіть, на декілька хвилин, вийшов до протестувальників. Президент оголосив про запуск процедури проведення референдуму, на якому люди висловлять свою думку щодо продовження боротьби з корупцією і забезпечення доброчесності у державному секторі.

К. Йоганніс ствердив, що його місія полягає в тому, щоб відновити верховенство закону і зробити все, аби Румунія звільнилась від корупції – про, що він наголосив і під час виступу в парламенті. Народ відреагував, дуже уважний і незадоволений. Важливе соціологічне дослідження, проведене протягом останніх трьох днів показує, що 80% румунів вважають, що країна рухається в неправильному напрямку. Як ми дійшли до цього за менше одного місяця від виборів? 11 грудня СДП здобула велику перемогу, але після цього, з дивною стратегією типу камікадзе пішло на лобове зіткнення із значною частиною суспільства, – сказав глава держави.

Необхідно прийняти термінові рішення, щоб вийти з цього тупика і ці рішення повинні надійти від тих, хто створив цю проблему. Я маю на увазі основну правлячу Соціал-демократичну партію, – сказав Йоганніс. На його думку, відкликання термінового розпорядження і можлива відставка міністра юстиції буде занадто мало, а можливе скликання дострокових виборів було б занадто багато. Президент закликав уряд управляти прозоро, передбачувано, демонструючи відповідальність, а парламент, в якому домінує СДП, повинен приймати закони на користь населення, а не в інтересах групи політиків з проблемами.

Румунія вступила в Першу світову війну в 1916 році, після двох років нейтралітету. Проте, втрата життів і матеріальний збиток, не були значними. Незважаючи на те, що воювала два роки, що стосується загиблих військового табору країн Антанти, Румунія втратила 6% військовослужбовців, в той час як США втратили 1% після участі в боях всього один рік. У цифрах, Румунія втратила близько 500 тисяч солдатів і сотні тисяч мирних жителів через епідемію тифу. До цього додається втрата державної скарбниці, відправленої в Росію в 1916 році, звідки ніколи не була повернута.

Але румуни з-за кордону чотири роки воювали у Великій війні. Громадяни Австро-Угорщини, Росії та балканських країн, румуни були там де вони виконували військовий обов’язок країн, в яких вони жили, і багато з них віддали своє життя. Румуни в Трансільванії, Банаті і Буковині, території Австро-Угорщини, були з самого початку на фронті найбільшого до тоді військового конфлікту, і сотні тисяч з них, полягли на полі бою або стали воєнополоненими. Бессарабські румуни, румунська територія, що була складовою частиною Росії, боролися проти армій Центральних держав у царській армії. І румуни з Албанії, Греції, Болгарії та Югославії заплатили й вони жахливу данину крові, яку вимагав Бог війни, з 1914 по 1918 рр.

Але не тільки румуни були в ситуації боротися на декількох фронтах, а деякі навіть боролися наперекір своїм переконанням. Національності Австро-Угорщини обрали лояльність по відношенню до своєї країни та імператора, і якщо після війни, все йшло в іншому напрямку, ніж уявляли собі люди було через те, що думки змінювались, і старі цінності провалились. Історик Іон Булей каже, що у Великій війні не тільки румуни воювали у протилежних таборах, але і інші народи, як поляки. Іон Булей вважає, що, навпаки, румуни були в трохи кращій ситуації: Ми румуни мали державу, чого словаки, чехи і поляки не мали. Ми з сербами були серед тих щасливих народів, які мали базу, навколо якої можна було побудувати державу. Це було перевагою румунів. Ми знаходились серед імперій, і в розпорядженні цих імперій, в той час як інші народи були в імперіях, габсбурзькій, царській або німецькій. Румуни не були самими в настільки особливій ситуації, інші були в більш складній ситуації. Націоналізм, який домінував ХІХ століття, вірулентний на початку ХХ-го століття, проявився під час Першої світової війни зі всією силою. Він проявляється в народів, кожен з яких шукає, згідно своєму націоналізму, власний шлях. Румуни шукали те саме, більшу державу, ніж ту, яку ми мали.

Націоналізм був, безумовно, найсильнішим мотивом Великої війни. Він пробудив почуття братерства між людьми, які розмовляли тією самою мовою, але знаходились у протилежних таборах. І великі процеси людської свідомості сталися, коли вони були по обидва боки барикад, роздавлені між почуттям обов’язку і честі і особистих переконань. У румунській літературі письменник Лівіу Ребряну написав роман, Ліс повішених, у якому сумніви, бунти, сконфуженість, переконання головного героя, румунського офіцера в Австро-угорській армії Апостола Бологи зустрічались і в інших військовослужбовців. Невизначеність, бажання втекти від божевілля війни, надії на новий світ є його, а й інших, які бачать кінець крізь апокаліптичну призму. В кінці війни, все виглядало інакше. Румуни, що воювали в протилежних таборах опинилися в Великій Румунії. У Трансільванії, Банаті і Буковині, національні гвардії були сформовані з румунських солдатів, що повернулися з фронту. Вони були тими, хто захищав населені пункти, і сприяли проведенню Національних зборів у Алба-Юлії, які проголосили об’єднання з Румунією.

Історик Лівіу Майор автор книги Два роки раніше. Трансільванці, буковинці і бессарабці у війні, 1914-1918, сказав, що війна, крім переможців і переможених, змінює сприйняття і залишає позаду непоправні речі: Початок Першої світової війни показав, наскільки швидкою і непередбачуваною може бути війна з драматичними наслідками для людства. Це була жахлива війна. Загинуло 77000 румунів з-за кордону на полі бою, інші постраждали від всяких хвороб і нещасть, що війна приносить. Я досліджував життя села, простої людини, під час війни, її реакції. Все почалося в таборах полонених. Там відбулась радикалізація колишніх солдатів і офіцерів, не тільки румунських. У Трансільванії були табори італійських і сербських солдатів. Наприклад, у місті Арад близько 4000 сербів загинули в жахливих умовах. Італійські в’язні були використані для будівництва доріг.

Після 1918 року, новий європейський порядок спробував виправити на принципах національностей, те що вважалося неправильно скроєно. Нації створили свої власні держави, і люди знову стали громадянами. І румуни, незалежно від того, з якого боку барикади воювали між 1914 і 1918 роками об’єднались в так звану Велику Румунію, проект в який вірили, і хотіли знайти спокій і щастя.