Category: Неповторна Румунія

Останнім часом були виявлені усілякі відповіді на кризу, спричинену пандемією COVID-19. Наприклад, люди змушені ізолювати себе перенесли все своє життя в Інтернет. Але ось, здібному румунському чоботарю пандемія дала можливість створити спеціальні черевики, ідеальні у ці часи.

Зі своєї взуттєвої майстерні з міста Клуж-Напока, Грігоре Луп розповів для Радіо Румунія, як виникла ідея створити взуття для соціального дистанціювання: Ідея виникла після оголошення надзвичайного стану. Після застосування обмежувальних заходів, я запримітив, що вся діяльність моєї взуттєвої майстерні, в якій працювали 9-10 працівників, раптом наче була заблокована, ніхто вже не заходив купувати черевики. Тоді я вимагав виплату допомоги за так зване технічне безробіття для всіх працівників майстерні. Однак, відвідуючи щодня майстерню, сидячи наодинці, я згадав, що кілька років тому зробив спеціальне шкіряне взуття для театру, взуття, яке було трохи довше. Бачивши по телевізору, як люди не дуже дотримуються соціальної дистанції, хоча їм завжди повторювали це, я подумав зробити три пари взуття для захисту від коронавірусу. Я сфотографував та опублікував взуття на своїй сторінці у Facebook, як на жарт, щоб побачити відгук людей. Я назвав ці черевики взуттям для соціальної відстані.

Ми запросили Григорія Лупу розповісти як виробляє ці черевики. Ось, що він відповів: Зробити це досить важко, тому що необхідно підготовити спеціальний шаблон, розкроювання робиться ручно, потім слідує шліфування, склеювання, зшивання різних частин взуття, доопрацьовується верхня частина взуття, а потім робиться спеціальна підошва. І це також мій винахід, тому що я видумав зробити одну з двох, з продовженим миском. Потім треба клеїти підошви до верхньої частини взуття та полірувати. Навожу як приклад Гіце Мурешана за походженням з Клужу, (н.р. румунського баскетболіста, найвищого гравця в історії НБА, з ростом 2,31 м, який носить 53 розмір). Подумайте, що я зробив для нього 75 розмір. Це дуже великі черевики! І все зроблено ручно. Ми повинні використовувати легкі матеріали, щоб ці черевики можна носити.

Ми дізналися, що, хоча йому лише 55 років, Грігоре Луп виготовляє взуття вже 39 років, точніше від 16 років. Він не зміг продовжувати школу, оскільки походив із сім’ї з 8-ма дітьми та вирішив вчитися ремеслу. Таким чином за три місяці замість шести, які зазвичай необхідні для навчання, щоб стати шевцем, Григоре Луп зробив першу пару взуття. І відтоді він не відмовлявся від жодних замовлень. Григоре Луп також розповів, скільки часу виділяє для вироблення взуття: Для виконання взуття треба пару днів, тому що після виготовлення та вкладання всіляких розчин, черевики повинні, щоб добре висохли природним шляхом. Тепер, тому що люди повернулися на роботу, я міг би зробити кілька пар взуття. У мене дуже багато ідей.

Григоре Луп пишається замовленнями з боку відомих румунських виконавців народної музики, ансамблів народного танцю, а також постолами, зробленими для іноземців, які приїжджають до міста Клуж-Напока, щоб вивчити румунські танці. Однак, після того як ідея взуття для соціальної дистанції була розміщена в соціальній мережі, Грігоре Луп став відомим у всьому світі: Я потрапив туди, де ніколи не думав, що можу потрапити з моїми черевиками! Дозвольте розповісти вам невелику історію: мій дід виїхав до Америки сто років тому з кількома трансільванськими селянами. Він пішов, щоб заробити гроші, потім повернувся до рідного села, щоб придбати земельні ділянки і ось, після скільки часу, моя історія про взуття дійшла і вона до США, до газети The New York Times. Завдяки численним агентствам, які розповіли мою історію по всьому світу, почали мені телефонувати з Канади, Австралії, Америки, Росії, Німеччини, Італії. Вони опублікували мою історію в відомій іспанській газеті El Mundo, у The Telegraph, і нещодавно найбільше агентство у Південній Америці писало про мене, про моє взуття дізналися в Аргентині, у Бразилії. Не можна словами описати почуття!

І, зрозуміло, завдяки такій рекламі, надходять замовлення й з Румунії, Канади та Англії. Якщо маска вже є модним предметом, чому б взуття для соціальної відстані не стало обов’язковим.

Якщо ви скучаєте за зустрічами з друзями, будьте впевненими, що ви не єдині. Тому що артисти не почувають себе добре в
ізоляції, ще від початку періоду соціального дистанціювання був
створений варіант інтернет-соціалізації, а саме віртуальна кав’ярня.

Письменниця та художниця Роксана Дональдсон розповіла нам: Віртуальна кав’ярня
була створена з спроби зберегти відрите спілкування. Це важкий момент, момент
максимальної ізоляції, реальний простір значно обмежився, але віртуальний
простір розширився з фантастичною швидкістю. І тепер він пропонує можливість
трохи зберегти те, яким був світ раніше. Я та мої друзі віртуальної кав’ярні подумали,
що настав час якось заповнити цей розширений віртуальних простір, зберігаючи
спілкування через Інтернет. Ми подумали на віртуальну кав’ярню, тому що нам потрібна розмова, ми повинні
обмінюватися ідеями і, зазвичай ми це робили в кафе. Існує давня традиція
мистецького кафе, обміну ідеями, інтелектуального спілкування. І я думаю, що нам вдається це робити .

Усі, хто зацікавлений, може завітати до віртуальної кав’ярні. Роксана Дональдсон подає деталі: Усі ми походимо зі різних галузей.
Йде мова про візуальне мистецтво, літературу, бізнес, фриланс, маркетинг та PR
тощо. У нашій кав’ярні дуже
різноманітні люди, об’єднані, з одного боку, бажанням спілкуватися, а з іншого
бажанням продовжити функціонування кав’ярні. Кожного разу, коли ми зустрічаємось, кожен розповідає про ті речі, якими
він захоплюється. пропонує теми для обговорення, запрошує знайомого, ставить запитання.
Наше кафе відкрите для всіх, хто хоче брати участь у заході, безкоштовно. На
наших сторінках у facebook кав’ярні, люди можуть увійти через додаток у соціальних мережах, можуть
слухати, можуть ставити запитання, спілкуватися та дихати трохи вільно.

Роксана розповіла про те як виникла ця ідея: Під час першої зустрічі ми говорили трохи про інтернет, про телешколу, про роботу вдома. Перша віртуальна зустріч відбулася саме на початку
періоду ізоляції. Тож ці віртуальні кафе почалися запитаннями та відповідями про те, як кожен із нас відноситься до цифрового світу, враховуючи той факт, що Інтернет став єдиним способом спілкування. Це
рішення тимчасове,
воно недосконале, а лише дозволяє
нам продовжувати певним чином нашу
діяльність, не зупинятися повністю, але на мою ці віртуальні зустрічі не можуть розвиватися, Інтернет
має свої межі. Я розуміла, що ми можемо робити ці онлайн зустрічі, але вони будуть принципово
відрізнятися від реальних зустрічей.
Навіть якщо ми хочемо функціонувати через Інтернет нам доведеться якось
знайти засоби для повного потенціалу
використання цього способу зустрічей. Добра річ полягає в тому, що я з
цього приводу дізналася, що
можна проводити і такого роду зустрічі.

Хоча нас здивувало це перенесення нашого життя в онлайн,
учасникам сподобалась альтернативна
зустріч у віртуальному кафе, додала Роксана Дональдсон: Так, нам це сподобалось. Після
цього у мене відбулася ще одна зустріч, на яку я запросила Акселя Мусташа (справжнє ім’я Аксель Мустаце),
румунського актора, голову фонду
імені Іляни Мустаце, члена Passe-Partout Company імені Дана Пуріка та члена-засновника
колективу Improvisneyland),
актора Національного театру та лідер імпровізаційного гурту, який розповів нам
про те, що означає бути актором і не мати можливості грати у нинішньому контексті. Було дуже цікаво, адже ми зробили вправу
онлайн-імпровізації. Було дуже добре. Він поділився своїми проблемами з нами. Загалом,
коли ми переживаємо кризові періоди, кожен з нас замислюється про те, як це
впливає на нього. Коли у нас є можливість бачити речі дещо інакше, ми більш реалістично оцінюєте те, що відбувається і наскільки глибокі ці зміни в усіх
напрямках.

Іншою темою була «Ідеальні
незнайомці». Ізольовані між
реальним та віртуальним, ідеальні незнайомці з’єднані у віртуальні
синапси, намагаючись долати цей період. Дискусія про мистецтво, проєкти, коронавірус, архіви,
фотографії та спогади. Крістіна Іріан, голова Асоціації фотографій «Omnia»
сказала: Я була гостем цієї віртуальної кав’ярні та моєю початковою роллю було розповісти
кілька речей про те, що нам вдається зробити в рамках нашої асоціації з нашими архівами фотографій. Сама назва нашої асоціації походить від
назви двох фотостудій, які діяли у міжвоєнний період у Румунії. Я з моєю
колегою з міста Крайова, Доріном
Делуряну, знайшли серію старих фотографій 30-х та 40-х років. Він знайшов
Photo Omnia Craiova, а я
знайшла Photo Omnia Bucharest, і ми почали задавати собі питання щодо цих менш
відомих студій. Звідси виникла ідея
створення цієї асоціації через яку ми можемо відновлювати архіви,
фотографії, приватні колекції фотографій, менш відомі людям.

Віртуальна кав’ярня має на меті організувати
щотижневі зустрічі, а учасники прагнуть залишатися на зв’язку
навіть після того, як нам більше не доведеться залишатися вдома. Тож ми запрошуємо вас приєднатися до цього проєкту
на веб-сторінці Cafeneau
Virtuală Brand
Trainers.

Понад
200 мешканців міста Орадя взяли
участь у відкритті виставки
«Дискотека 70-80 років» у
міському музеї. Йде мова про подорож
у часі, у ході якої можна
дізнатися, як розважалася
румунська молодь 70-80-х
років на дискотеці. Тут виставлені магнітофони, аудіокасети, пластинки та інші матеріали того
періоду.

Від музеографа Крістіни Пушкаш ми дізналися, що ідея
організувати виставку виникла внаслідок кількох пожертвувань для музею, а
також завзятої дослідницької праці: Ми організували з вересня 2016
року кампанію Не кидай минуле, принеси його в музей! Отже, десятки мешканців
міста Орадя активно брали участь у цій кампанії збору речей комуністичного
періоду. Серед тисяч речей, які були пожертвувані, ми знайшли багато, пікапів,
магнітофонів, пластинок. Таким чином, ми зібрали дуже цінні речі, з
огляду на дискотеки того періоду. Ми подумали, що замість того, щоб ці речі
зберігалися у складах, краще влаштувати виставку. І так
виникла ідея розпочати цей проект, беручи до уваги, що дослідження про те
як були організовані дискотеки під час
комуністичного періоду, не були проведені. Коли ми почали документуватися, я не знайшла жодного регламенту щодо організації цих дискотек. Тоді я звернулася до архіву, де знайшла цікаві документи тодішнього Комітету з питань культури та соціалістичної освіти Бігорського повіту. Я знайшла деякі правила, за якими працювали дискотеки, вказівки від центрального проводу, я дізналася про діяльність Комісії з питань
перегляду та слухання, про цензуру та різні обмеження. Після цього дослідження у державних установах, ми перейшли до наступного етапу, а саме записали інтерв’ю з ді-джеями міста Орадя, які організували дискотеки в комуністичний період, особливо в 70-80-ті роки. Так народилася ідея влаштувати дискотеку, де крім виставлених предметів та фотографій панує справжня розважальна атмосфера.

Дискотеки можна було організовувати в будинках культури, культурно-просвітницьких клубах, барах,
ресторанах, їдальнях, готелях, а
також в будинках відпочинку та лікувальних будинках. Організатори повинні були дотримуватися
Правил щодо організації програм дискотеки та відеотеки. Таким
чином, дискотеки могли
діяти лише на підставі дозволів, що видавалися щорічно
Повітовою комісією з питань культури та соціалістичної освіти. А дозвіл отримувався лише після того, як Комісія з питань перегляду та слухання отримувала письмове рішення про зміст програми. Програма дискотеки в 80-х роках включала обов’язково румунські пісні в пропорції щонайменше
2/3 від загальної кількості представлених пісень.

Ми запитали музеографа Крістіну Пушкаш, що саме можуть побачити відвідувачі виставки. Ось, що вона відповіла: Вони можуть побачити диско-кулю, стробоскоп, неони, кольорові світла, вінілові пластинки, кілька
магнітофонів Tesla, Tascam, пікапи,
оригінальні фотографії одного з ді-джеїв, яких він подарував музею. Цих фото дуже мало, оскільки ді-джей зазвичай не фотографувались, бо тоді не думали, що колись вони стануть частиною історії цієї громади. У нашому музеї зберігаються також рукописи з піснями, написаними молодими людьми у 70-х роках, листи кохання, в яких вони розповідають, які пісні їм подобаються, про що читають в газетах. Всі ці матеріали є оригінальними і ми пишаємося тим, що у нас є така багата документальна база в цій галузі.

Де саме була
влаштована виставка, ми дізнаємось
теж від Крістіни
Пушкаш: Виставку можна відвідувати в
фортеці Орадя, яка містить музей
міста Орадя, влаштований на двох поверхах. На другому поверсі, в корпусі А музею, є підхідний простір для цієї виставки. Це
одна з найкрасивіших та найбільших кімнат, саме тому ми організували тут цю дискотеку.
На відкритті, кімната виявився замалою, враховуючи той факт, що прийшло понад 200 людей. Ми не сподівалися добитися такого успіху. Всі почали танцювати на музиці 70-80-х років. Було чимало любителів музики 70-80 років. Відвідали дискотеку і молоді особи, які бажали слухати музику тих років. Були присутні представники всіх поколінь та всі вони були щасливі. І наприкінці ми зрозуміли, що ця подія принесла нам багато щастя та
радості.

Програма
дискотек комуністичного періоду тривала три-чотири
години, саме тому
й організована дискотека з нагоди офіційного відкриття виставки
тривала лише до 20 години.

Після двох із половиною місяців музеї в Румунії знову відкрили свої двері. І Національний музей сучасного мистецтва приймає відвідувачів, для яких підготував чимало сюрпризів.

Директор Національного музею сучасного мистецтва Келін Дан подає деталі про відкриття музею: Ми підготували кілька сюрпризів. Двічі на рік ми дивуємо своїх друзів двома масштабними офіційними відкриттями художніх виставок, для яких, практично, всі поверхи музею переосмислюються. Двічі на рік ми пропонуємо по 5-6 нових експозицій, не беручи до уваги вже постійну частину колекції музею, де також робимо кілька змін для кожного виставкового сезону. Цього року мова йде про нещастя, яке ми пережили та з яким далі боримося. І тому, що музей розміщений неподалік Будинку народу (Палацу Парламенту), та має велике подвіря, відкриття відбудеться просто неба. Це для нас – справжній експеримент.

Це експеримент-винахід про те, що означає наближення до мистецтва та контакти між людьми, враховуючи нинішні умови. Девіз нового виставкового сезону Національного музею сучасного мистецтва-2020 є «Взаємозв’язок мистецтва з соціальним».

Відвідання музею треба заздалегідь програмувати, стверджує директор Національного музею сучасного мистецтва Келін Дан, який представив експозиції, розміщенні на кожному поверсі, від першого до четвертого: При вході можна побачити виставку художника Петру Лукачі, університетського професора та голови Спілки художників Румунії, давнього друга музею. У сусідній кімнаті, Мармуровому залі або в Актовому залі виставлені роботи художника з міста Клуж-Напока, Раду Комши, менш відомого художника, але твори, якого я впевнений, що користуватимуться успіхом. На першому поверсі влаштована виставка Екскурс в історію. Це основна виставка колекції, яка матиме багато нових робіт, тому я закликаю тих, хто вже відвідав наш музей, не оминати цю виставку. На третьому поверсі влаштована частина виставки Юліана Мереуци, надзвичайного румунсько-французького художника, який на жаль, покинув світ кілька років тому. Цій виставці присвячені аж три кімнати, відвідувачі маючи можливість глибше познайомитися з роботами художника. На четвертому поверсі можна милуватися виставкою художника Філіпа Маркевича з Люксембургу. У гостинній кав’ярні ми виставили цікаві роботи, які надійшли до нас, на конкурс, організований нами у партнерстві з кав’ярною. Йде мова про серію проєктів графіки для персоналізації кавових келихів. А з четвертого поверху до входу на сходах, відвідувачі можуть бачити виставку графіті під назвою «Міські кроки», яку підготували найвідоміші та, водночас, наймолодші румунські художники-графіки.

Виставка художника Петру Лукачі носить назву Матеріальні пейзажі . Під впливом прочитаних книг про дослідження, пов’язаних із постматеріальністю речей та соціологією, Петру Лукачі переоцінює символіку навколишніх предметів, пропонуючи та будуючи нові «матеріальні пейзажі». Від переробки та перетворення до презентації, здавалося б, незначних об’єктів, художник переоцінює простір, надаючи йому інше значення та конотації, ніж ті, які були призначені спочатку.

Виставка художника Раду Комши під назвою Редукціоністська дискусія в 4 кольорах містить цікавий живопис не лише на полотні, а намагається створити власний простір, включаючи уривки та різні посилання на гру як на робочий метод. Вихідною точкою виставки є поглиблене вивчення теорій кольорів, не намагаючись їх проілюструвати, а скоріше, прагнучи розкрити істину емпіричними методами. Про це ми дізналися з рекламного матеріалу, підготовленого Національним музеєм сучасного мистецтва.

На четвертому поверсі можна милуватися проєктом «Ultraplastik Rhapsody» Філіпа Маркевича. Проєкт є продовженням розвитку поліморфної художньої мови, викликаючи складність – і меланхолійну абсурдність – сучасного світу. У той час як Європа та (цифровий) світ характеризуються внутрішніми суперечками, де економічний ріст та технологічний прогрес досі залишаються єдиною траєкторією людства, всесвіт знаків та картин Філіпа Маркевича тематизує відсутність суті у сучасних глобальних дискурсах та заохочує до індивідуальної свідомості та особистого опору режимам страху.

Музей містить також ретроспективну лабораторію Юліана Мереуци та дослідження стосовно виставки Джуліанові метаморфози. Юліан (Джуліан) Мереуце (1943-2015) сформувався в колах третьої хвилі румунського сюрреалізму, як член команди журналу Art Magazine та прихильник концептуального мистецького руху наприкінці 60-х, до еміграції до Франції, в 1978 році. Це жива виставка, з динамічною концепцією, яка змінюватиметься кілька разів під час виставкового сезону.

Цікавим проєктом є «Go to MNAC» (Завітайте в Музей сучасного мистецтва). Йде мова про сучасну виставку ілюстрації, реалізовану з 20 робіт фіналістів та переможців конкурсу, присвяченого молодим румунським творцям «Go to MNAC». Ілюстрація, яка виграє в конкурсі буде надрукована у понад 50.000 примірників для персоналізації кавових келихів, які будуть дані у розпорядження кав’ярні музею та інших в Бухаресті.

А URBAN STEPS охоплює 20 років міського мистецтва в Румунії, стільки ж голосів румунського вуличного мистецтва та графіті площею 500 квадратних метрів на внутрішніх сходах Національного музею сучасного мистецтва.

Поки що відвідувачі музею повинні носити захисні маски та біля входу дезінфікувати руки. Одночасно у будівлі музею буде лише обмежена кількість відвідувачів.

Національний музей села відзначає 84-річчя від свого заснування. З цієї нагоди Національний музей села Дімітріє Густі в Бухаресті, який розміщений на півночі столиці країни, організовує різні заходи, серед яких і відзначення Року вшанування Дімітрія Густі та Бухарестської соціологічної школи, оголошеного Румунською академією, через 140 років від народження Дімітрія Густі, престижного соціолога, видатного члена Румунської академії та Голови Румунської академії (1944-1946).

Паула Попою, директор Національного музею села, розповіла про оголошення 2020 року, роком громадського і культурного діяча Дімітрія Густі: «Рік вшанування Дімітрія Густі та Бухарестської соціологічної школи був оголошений Румунською академією на початку 2020 року, тоді коли в Румунській академії був організований спеціальний захід, присвячений Дімітрію Густі. Я рада, що Румунська академія приділяє великої уваги видатному культурному діячу, відомому вчителю та міністру, який був Дімітріє Густі та який залишив нам цей великий скарб під назвою Музей села. Зрозуміло, що я не буду тепер говорити про історію Бухарестської соціологічної школи. Я хочу лише відмітити, наскільки важливим є цей музей, єдиний, що фактично залишився, конкретно, після заборони Бухарестської соціологічної школи та після того як Дімітріє Густі був виключений з культурного життя. Важливий той факт, що після величезної праці, яку провела Соціологічна школа залишився Національний музей села. І як відомо, Бухарестська соціологічна школа не проводила дослідження з метою заснування цього музею, а для покращення життя селянина в селах. Однак, хоча соціологічне дослідження було проведене з іншою метою, в результаті цієї праці залишився цей музей села.»

Національний музей села, який був відкритий 1936 року, займає 15 гектарів та містить 382 споруди, 60.000 предметів спадщини та понад 250.000 архівних документів про село та його традиційне життя. Його постійні й тимчасові виставки приваблюють щорічно 500.000 відвідувачів. Музей села, зазвичай, є найпопулярнішим культурним об’єктом Румунії, будучи відкритий кожного дня тижня.

І оскільки під час канікул, зазвичай у Національному музеї села Дімітріє Густі проводяться майстер-класи для дітей, ми хотіли дізнатись від Паули Попою, якою є ситуація цього року, коли після двох місяців, музеї знову поступово відчиняє свої двері для людей, зрозуміло з дотриманням рекомендацій фізичного дистанціювання та захисту: «Проєкт «Літо на вулиці» будемо розгортати в серпні. Ми ще не встановили всі деталі цього поєкту, оскільки поки що не відомо, що може статися до серпня. Але щоб не просто чекати, щоб побачити, що станеться, ми все ж таки подумали організувати майстер-класи з обмеженою кількістю дітей, оскільки у нас є можливість влаштувати кілька майстер-класів на подвір’я окремих сільських помешкань, розміщених в музеї. Ми будемо заохочувати дітей чимось займатися упродовж літніх канікул. Більшість заходів з публікою та дітьми, відбуватимуться в онлайні. Ми будемо адаптуватися до даної ситуації. Про дітей ми не забудемо. У нас вже влаштований онлайн-простір під назвою Скринька казок. Крім акторів, які нам допомагали і яким я дуже дякую, я та мої колеги також читають казки дітям. Наразі ми продовжуємо роботу в онлайні та будемо адаптуватися до нової ситуації.»

Музей традиційно організовує заходи та фестивалі, на яких народні майстри та народні виконавці показують відвідувачам аспекти з життя села. Але оскільки музей не хоче залишатися поза часом, після оцифрування архіву, музей пропонує ще один проєкт, також в онлайні під назвою «Живі людські скарби», про який розповіла Паула Попою: «Це перш за все заслуга пані Камелії Мойсей, журналістки, яка знімала фільми. Ми долучились до цього проєкту і продовжимо разом з нею дослідження та висвітлюємо працю народних майстрів та виконавців, яка є дуже важливою, оскільки вони представляють нині своєрідну квінтесенцію, традиційну культуру».

Заступник держсекретаря у Міністерстві культури Ірина Кажал розповіла про початки цього музею та всіх підбадьорила: «Я пригадую, як 60 років тому я вперше відвідала цей музей, ліворуч мене був пан Фокша, а праворуч – пан Шталь та пан Танкред Бенецяну. Йде мова про трьох чудових ініціаторів та любителів цього музею. Я закінчила Факультет антропології, я була студенткою Леви Стросса, але багато часу провела в цьому музеї, багато-багато років, і тому я дуже люблю цей музей. Можу вам сказати, що частина мого життя присвячена цьому музею та людям, що працюють тут. Міністерство культури розгортає багато проєктів, я займаюся нацменшинами, організовує фестивалі національних меншин та займаюся всім тим, що стосується народної творчості та краси. Я дочка вірусолога, професора Кажала, який все життя студіював віруси і в нашій хаті багато говорилося про це, тому я хочу, щоб ви були впевнені, що цей вірус зникне і ми повернемось до нашого звичного гарного життя, я обіцяю вам!»

І оскільки в
музеї були посаджені квіти, а життя села завжди зберігає свій ритм, ми закликаємо
вас насолодитися зеленню, ароматами, скарбами та спокоєм всередині Національного
музею села.

Розповідає історії про колись давно… Наприклад, колись давно була намальована скринька з трохи стертими
зображеннями, яку, коли ми відчиняємо, розкриваємо історію певної родини, як старовинну загадку. У скриньці знаходимо
фотографії, на яких може бути написано ім’я або певні нотатки і так ми довідаємося
про зв’язок людини, зображеної на фотографії з іншими
членами сім’ї.

Крістіна Іріан та її колега Доріан
Делуряну дуже люблять фотографії та пов’язані з ними історії, саме тому вони заснували асоціацію Photo Omnia.
Крістіна Іріан розповідає про
завдання проєкту та його перші кроки: Історія нашої асоціації почала, після того як ми відкрили два
джерела фотографій. Йде мова про дві фотостудії, які працювали
у міжвоєнний період, одна у Крайові та інша в Бухаресті, названі Studio Photo
Omnia. І так виникла назва нашої асоціації Omnia Photo. Ми почали шукати фотографії,
зроблені фотографами, які працювали в цих двох студіях. І це було дуже цікаво,
адже ми виявили два варіанти, як робилися фотографії, два види фотографічних занять.
Йде мова про фотостудію, яка займалася зокрема фотографуванням портретів та певних
подій, та про іншу, яка займалася фотопроєктами, які, мабуть, ми точно не
знаємо, була так би мовити дослідницькою студією, де працювала група студентів,
які займалися у міжвоєнний період архітектурою та дизайном.

Крістіна Іріан
розповіла, які фотографії вони знайшли
та відновили: Йде мова про чимало давніх фотографій, про два великі проєкти, які стосуються сімейних та професійних архівів та серію мандрівних фото-альбомів, я б сказала піджанру
сімейних альбомів. Я розгортала
кілька пілотних проєктів над сімейними альбомами в декількох регіонах Румунії та над альбомами про подорожі, особливо
деяких молодих людей чи бізнесменів з Бухареста у міжвоєнний період. Ми відкрили чимало цікавих історій. Якось ці фотографії шукали нас.

Однією з найгарніших
історій відбулася
в місті Гура Гуморулуй десь
у 1897-1960 роки. Крістіна Іріан подає деталі: Перший архів, пов’язаний
з скринькою Іоани, яка проживає
на півночі Румунії. Цю скриньку з фотографіями ми виявили, коли я організувала разом з моїм
добрим другом, у 2017 році, подію про старі та нові фотографії, про старі та нові методи фотографування. Це була своєрідною
фото реконструкцією, яку я з Паулом Айоаней провели у його фотостудії. На
цій події була присутня і Іоана Брунет, власниця цього архіву фото, з міста Гура Гуморулуй і так з’явилася ця скринька. Минув деякий час, щоб
ця скринька дісталася до цифрового простору. Ми розпочали пілотний проєкт ставити фотографії в Інтернет, і потім ми проводили наші дослідження стосовно цього архіву і перетворили
його на подвійний цифровий продукт, на цифрову карту, яка описує історію фотографій та людей, які зображені на них, і на невелику аудіо-відео презентацію на основі виявлених фотографій та документів, про яких розповіла Іоана. Спочатку ми
мали намір розповісти людям про ці архіви в
присутності їх власників, але ми зажадали, щоб залишилося щось конкретно після цих презентацій, і так виникла
ідея ілюструвати ці презентації та зробити відео-записи про фотографії тривалістю максимум 10-15 хвилин.

Дізнаємось з історії, що кожна фотографія має
свій будинок. І потрапивши всередину будинку фотографії, глядачеві розповідають
життєві історії, іноді з багатьма
деталями. Про батьків, бабусь і дідусів, онуків, міста, країн, кордонів, які змінюються
та розділяють людей, зображених на
фотографіях. На веб-сайті асоціації ви також можете знайти
фотографії з автомобілями «Dacia», що є частиною ювілейного проекту «Dacia 50 ще
працює», а також фонтанами з Олтенії або таємницями міста Крайова.

Крістіна Іріан пояснила нам, якою є метою
створення цих архівів: Мета – подвійна. Наше бажання було, з одного
боку представити архів та зміст архіву як такого, історію людей, до яких цей
архів належав, а з іншого боку, висвітлити фотографічний зміст: типи
фотографій, способи фотографування людей, тодішня практика і, де це доречно
було, висвітлити імена важливих фотографів тих часів. У кожному архіві я виявила
дуже важливі імена та рідкісний фотоматеріал.

Ще один проєкт асоціації є «Analogic192021», довгостроковий проєкт дослідження, оцифровування, просування традиційної фотографії,
колекцій та архівів фотографій серед румунських громад, що проводиться у партнерстві
з культурними асоціаціями та установами. Проєкт «Analogic192021» має як ціль
презентацію фотографій, зроблених у 2017 році, за допомогою концепції Omnia
Photo, пов’язаної з практикою використання фотографії в громадах міста Яломіца,
звідки походить фотограф Костіке Аксінте, автор оброблених фотографій.

Ви пам’ятаєте період, коли наближення Великодня був можливістю планувати переживання,
які були дуже приємними? Від святкових вечірок за давніми звичаями, в ізольованому селі, до участі в програмах, які включали
кулінарні демонстрації в екзотичних місцях, чи то в замку, чи на пляжі, тощо. Але тому, що ми хочемо вірити, що
свята можуть мати смак, який ми пам’ятаємо, незалежно від того, де ми їх
проводимо, ми пропонуємо кулінарну подорож у тому, що означає кухня зі специфічним
смаком, у
різних районах країни.

Якщо б ви побували на Буковині, на Великдень, то могли спробувати пофарбувати яйця, шукаючи традиційні моделі з великодньою символікою. Фарбовані
яйця або писанки – є невід’ємним атрибутом Великодня. Вони символізують весну і
відродження нового життя.Розписом яєць займаються як жінки, так і чоловіки
запевнила нас Ельвіра Романюк, молода пенсіонерка з міста Гура-Гуморулуй, колишній директор тамтешньої філії Музею звичаїв Буковини: Писанки – це рукотворне диво, яке зберігається в цьому районі, не лише в місті Гура- Гуморулуй, а на Буковині, взагалі. Розписуючи яйця намагаємось спонукати майстрів відкрити і зрозуміти значення візерунків
на Великодніх писанках. На Буковині фарбують яйця і чоловіки, а жінкам не потрібно робити тільки те, що ми вважаємо
традиційним».

У Румунії під час Великодніх свят переважають страви з баранини. Фарширована баранина, тушкована
баранина (баранина, приготовлена з великою кількістю цибулі та зеленого часнику), або баранина зі шпинатом. Калач, паска, крашанки, домашня ковбаса не бракують із традиційного меню. Також про буковинський
смак розповідає Мірела Марія Некіта, з населеного
пункту Долгєшти, президент Асоціації з просування Долини Шомузулуй, і
нагадує що не повинно бракувати з
великоднього стола: «На
Великдень страви
виготовляємо з баранини, шашлик, суп, як повсюди. Печемо калачі,
паску з сиром і паску з сметаною. На Великдень паску з сиром печемо за бабусиним рецептом, яка додавала трішки нарізаного сала. Змішувала коров’ячий сир з бринзею, і зверху ставила вуджене
сало.

Ми змінюємо район та смаки за допомогою Мірчі Йована, шеф-кухаря, який також
здійснив кулінарну подорож по всій країні: У
Трансільванії, неподалік
населеного пункту Севершін,
західна Румунія, я
знайшов баранячий шашлик, якого ще називають шашликом пастухів. Ставлять його у
піч ввечері і тримають там до ранку. Потім вибирають і дрібляти його та додають свіжий овечий сир, багато цибулі та масла. Так вони його
називають, шашлик
пастухів, який приготовляють
для Великоднього столу, із паскою та
яйцями, усе освячене в
церкві. Дуже цікаво, в цьому регіоні я скуштував паску з яблуками та сметаною!

Тушенки з
баранини – це ще одна
чудова страва на ці свята,
і вона готується майже однаково у більшості областей, як і голубці, як нам сказав Мірча Йован. Однак ми дізналися від нашого
співрозмовника, що зазвичай відрізняються в залежності від району інгредієнти: чебрець і часник за великою
кількістю властиві Олтенії-південь, майоран, Молдові, базилік в Банаті, а в місті
Молдова
Нова, на Дунаї, інжир
з’являється в різних препаратах.

Але Мірча Йован спокусив нас деякими смакотами:
Страви з баранини схожі
майже скрізь, з певним впливом. Як на мене то в районі Банату дуже смачні голубці
у виногрдних листах, але з м’ясом, змішаним зі свининою та яловичиною, банатський шашлик
з баранини та дуже
смачний баранячий суп, який є символом весни».

Суп як символ весни і тому, що в
ньому є багато сезонної
зелені, а також тому, що це суп, який не дуже їдять при потеплінні погоди. А Мірча Йован продовжив: І в районі
Добруджі я натрапив на вражаючий препарат, варена баранина, яка ще називається ягніє.Це турецький вплив. Вона виготовляється з великою кількістю цибулі, перцю,
лавру та масла!

І ми повинні зробити кулінарну подорож, але в цей період, з дому!

В останні роки, на сцені Бухарестської національної опери відбулися чимало
прем’єр за участю солістів великих міжнародних сцен та всесвітньо відомих
режисерів. І тому, що не може забути про свою аудиторію, Бухарестська національна
опера (БНО) приходить назустріч любителям цього музичного жанру із виставами,
що транслюються в Інтернеті.

Більше про це ми дізналися від Штефана Ігната, менеджера,
генерального директора БНО: Тому що ми не знаємо, як довго
триватиме ця криза, у нас, на щастя, є записи із виставами, представленими за
останні два роки. Йдеться про опери Дон Карло, Тоска,
Трубадур, Кавалерія (Рустикана), «Паяци» і балетні вистави
Карміна Бурана, Спляча красуня та «Лускунчик». У нас є
дуже хороші зйомки із Балліадерою ( із балетної вистави
Баядера Людвіга Мінкуса). Зйомки, які ми хотіли б запропонувати
широкій публіці, зрозуміло, в Інтернеті. Це важкий для всіх нас період, однак
люди не повинні забути про нас. Ми подумали, що в наступний період ми будемо
ставити по дві вистави на тиждень, у понеділок та четвер, о 18:30.

І оскільки БНО хоче залишатися поруч зі своїми вірними глядачами, а також здобути
нових зацікавлених глядачів, ця установа має також інший план, як зізнався генеральний
директор Штефан Ігнат: У наступний період ми маємо намір записати виступи солістів,
записати членів нашого оркестру, прямо під час репетицій. Ми очікуємо на
позитивні відгуки з боку нашої аудиторії. Водночас ми хочемо запропонувати
найвищу якість вистав.

Щотижня Бухарестська національна опера транслюватиме в Інтернеті дві
найулюбленіші вистави з її репертуару. Щоб побачити їх, Штефан Ігнат радить підключитися до платформи: У Facebook, на онлай-платформі БНО, вистави будуть доступні
у встановлені часові рамки. Це буде хороший момент дізнатися більше про БНО та про інші заходи, які ми
проводимо. У наступні два місяці, аудиторія БНО матиме можливість побачити
записи 13-14 наших прем’єр.

Онлайновий оперний сезон розпочався з оперою Дон Карло» Джузеппе Верді. Це зйомки з 18 лютого 2018
року. Генеральний директор БНО Штефан Ігнат звернувся до нас з проханням: Я
хочу лише, щоб люди сиділи вдома, якнайбільше трималися подалі від цієї
невидимої небезпеки, сиділи вдома і слухали нас на нашій онлайн-платформі.

На сцені Бухарестської національної опери останніми роками відбулося багато
прем’єр. Нагадаємо лише про те, що фінал 2018-2019 оперного сезону завершився
прем’єрою вистави Трубадур Джузеппе Верді, поставленої італійським
оперним режисером Маріо Де Карло. Напередодні тієї прем’єри ми попросили
режисера розповісти про сюрпризи постановки: Тому що це сюрприз, я не хочу його
розсекречити, але я можу тільки сказати, що румунська аудиторія, а особливо
бухарестська аудиторія ознайомлені з моїм способом роботи. Я дуже ціную творчість
композиторів. І тому у випадку творів відомих композиторів, я, як режисер,
намагаюся дарувати аудиторії те, чого вона очікує. У випадку опери Трубадур
я не звертаю увагу лише на більш поверхневий аспект, на контрастність між індивідами,
але й набагато більший контраст. Це набагато ширше поле битви з двома
сторонами, двома світоглядами, двома способами буття.

Іншою чудовою виставою на сцені БНО була балетна вистава Карла Орффа «Карміна
Бурана», дивовищна вистава музики та балету. Хореограф балетної вистави Девіде
Бомбана розповів: Для мене було несподіванкою, те що Штефан Ігнат (генеральний директор БНО) запропонував
мені поставити на сцену «Карміну Бурана». Це був проект, який я довго планував.
Тож це запрошення мені сподобалося. І я був дуже радий, що погодився на це, бо я
прекрасно працював з цією балетною компанією. Вони відповіли з величезною
радістю та великою силою і честолюбством, хоча це класична балетна компанія. Я
вимагав від них танцювати на пуантах, але із більшим використанням верхньої
частини тіла. Вільніший рух верхньої частини тіла. До цього вони не дуже звикли,
це не нормальний танець для їх репертуару. Але вони прийняли мій виклик і
чудово відповіли мені. Тож я дуже задоволений результатом.

А тому, що ми всі #ramanemacasa (#залишаємосявдома), не забудьте
насолоджуватися оперними виставами, розміщеними на офіційній сторінці в БНО у Facebook, а також за посиланням www.operanb.ro/operaonline, доступним для публіки під час трансляції вистави, тож починаючи з о
18:30.

Як зазвичай,
і цього року бухарестський Національний музей села ім. Дмитра Густі запросив дітей
у «Подорож традиціями». Таким чином з середини лютого до середини березня щовихідних
на «вулицях» музею сільської архітектури діють майстер-класи, на яких діти мають
змогу дізнатися від народних майстрів таємниці виготовлення весняних символів,
ляльок, прикрас, іграшок і, звичайно, Мерцішорів.

Про це
більш докладно розповіла дослідник та етнолог столичного Музею села Лія Косма: «Ми
почали з Драгобете, 24 лютого, тому що це свято вважається початком весни, і
кожен раз розповідаємо про те, що відбувається в цей день у традиційних громадах,
в селі минулих років. Й оскільки в Музеї села ми намагаємося відновити колишню атмосферу,
запрошуємо до себе людей, які все ще зберігають стародавні традиції, звичаї та обряди,
пов’язані з цим періодом року. Свято Драгобете вже минуло, діти мали можливість
ознайомитися зі звичаями, передусім південних регіонів країни, вони побували в творчих
майстернях, в яких народні майстри поділилися з ними таємницями традиційних
ремесел, наприклад як зробити з шерсті птахів, які щебечуть і сповіщають про
наближення весни, або виготовлення ляльок для дітлахів. Ці майстер-класи
працюватимуть і в березні, в декаду Баби Докії, поганої і потворної, котра
протягом дев’яти днів намагається нас переконати, що весна ще не настала.»

Від Лії
Косми ми дізналися, що спочатку Мерцішор складався з двох плетених ниток, білого
і червоного кольорів, а ще раніше чорного та білого кольорів, що представляли
собою світло і темряву, силу та тендітність, добро і зло, а згодом до плетених
ниток причіпляли монету, як символ сонця, котре завжди приносить світло і
тепло: «У минулому традиційно дівчата дарували Мерцішор хлопцям, особливо в історичній
румунський провінції Молдові, а на решті території сучасної Румунії – навпаки, хлопці
дарували дівчатам. Ця традиція сповнена сенсом і символізмом. А також мала апотропеїчну
(магічну, захисну) функцію, як оберіг. Тому Мерцішори носили на шиї чи руці, а
через два тижні чи навіть через місяць у деяких регіонах їх прив’язували до гілок
дерев, у Трансільванії – навіть на роги тварин чи до балки стайні, саме тому,
що вважалося, що вони відганяють біду та нещастя та приносять добробут і удачу.
Мерцішор зустрічається й в інших балканських країнах – Болгарії, Албанії, і в
2017 році був внесений до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Таким
чином була визнана його значимість, краса й особливо його стародавнє походження.»

Науковий
співробітник бухарестського Музею села Лія Косма розповіла про те, чому діти можуть
навчилися від народних майстрів: «До тепер діти навчилися як робити мотузки, як
в’язати круглі мотиви, які нагадують золоті чи срібні монети, що носили в
минулому. Є майстерні, що вчать дітей робити різні квіти, наприклад підсніжники,
народні прикраси, і вони приваблюють багатьох дітей. Іноді Музею села не
вдається задовольнити всі вимоги дбайливих батьків, охочих зорієнтувати своїх
дітей на речі, які завжди належали цій нації.»

Крім
майстер-класів для дітей або для дітей та батьків, Музей селамав й інші сюрпризи, – каже де Лія Косма: «У музеї,при дорозі був проведений Ярмарок Мерцішора, в якому взяли участь багато майстрів. Дехто з них зберігає традицію,
інші мають інші джерела натхнення, але завжди зберігаючи тему Мерцішора. Всюди
присутній підсніжник як
символ весни, і в кераміці, і на тканині, і в плетінні, і навіть у невеликих
дерев’яних предметах. Це радість для тих, хто їх виготовляє.»

Лія Косма розповіла, що незважаючи на диверсифікацію Мерцішорів в останні роки, найбільш популярними є традиційні, завдяки їх елегантності, вишуканості та простоті. А з огляду на те, що Національний музей села ім. Дмитра Густі в Бухаресті проводить упродовж року різні події з відзначення знаменних дат Лія Косма оголосила, що вже триває підготовка до Великодня та Вербної неділі. Будуть організовані майстер-класи з писанкарства та малювання ікон.

Щороку в останній
четвер січня, Французький інститут в Парижі
запрошує французькі культурні та наукові установи зі всіх
континентів світу разом відзначати вільний рух ідей.
Цього року Румунія взяла участь вчетверте у цьому заході.

З цієї нагоди, Французький інститут в Румунії
організував дебати, виставки та семінари в Бухаресті, Клуж-Напоці, Ясі та
Тімішоарі. Французький альянс у м. Плоєшть також приєднався до низки дебатів та
семінарів. Цього року темою «Ночі ідей», оскільки так називається захід, було «être
vivant», гра слів із подвійним значенням: «бути живим», але й «жива істота».
Навмисна неоднозначність, оскільки дебати в рамках «Ночі ідей» – це насамперед
запрошення до роздумів, а не звичайна зустріч із експертами, які дотримуються
правди та представляють її іншим. Що означає бути живим? Яке наше
місце в живому світі? І яким способом «бути живим» змушує нас до дій? Яким
чином творчий акт може врятувати довкілля?

Крістіан
Неагоє, PR-директор Грінпіс Румунія, поділився думками про це:
Природа і культура йдуть дуже добре разом, адже без
природи не було б культури, і, звичайно, не буде природи, якщо ми не були
би вихованими. Те, як ми виховуємо себе до того, що
відбувається зараз, я думаю, що це життєво важливо
для того, що буде далі.

Зазначивши, що кожен
чоловік повинен бути митцем, Сузана Дан, культурний
менеджер платформи «Rezidența BRD Scena9»,
сказала: У наші дні ми повинні вважати, що кожна особа повинна бути
активістом. Я думаю, що дуже важливо, щоб кожен з нас, незважаючи на те
чи ми є митцями або працюємо в іншій галузі, мав би сміливість
реагувати, що насправді є формою активізму по відношенню до наших
проблем. Вони є нашими проблемами. Митці,
справді, мають велику перевагу, бо вони більш
видимі ніж ми решти. Зображення має велике багатство
та силу спілкування, воно завжди матиме максимально потужний меседж.

Міхай Стойка,
виконавчий директор Асоціації «2Celsius»,
розширив сферу активізму від митців до інших акторів повсякденного життя: Окрім митців, які
безпосередньо спілкуються з нами через мистецтво, є
люди, які не є митцями. У мене є друг фотограф, який водночас є
докторантом біології в Гамбурзькому університеті та вивчає віруси водоростей і те, як
віруси передаються людям. І він сказав мені, що
останнім часом зміни клімату почали змінювати ареали поширення
вірусів. Про це ми всі добре знаємо, бо страждаємо
через віруси. І він вирішив підтвердити власні дослідження,
виставляючи фотороботи. Він вчений чи фотограф? Чи несе він
відповідальність за спілкування? Його фотографія взагалі дуже поетична і не має
зв’язку з тим, що він є вченим. Але якимось чином він також взяв
на себе цю роль, щоб розповісти нам про віруси, таким чином, щоб
змусити нас замислитися над змінами клімату.

Крістіан Неагоє, PR-директор
Грінпіс Румунія, додав: Я думаю, що велика проблема людства полягає в
тому, що воно ніколи не розглядало природу як щось, чому воно належить, тому що
всі наші предки, ста років тому думали про те, що її треба підкорити, її треба
експлуатувати. Усі релігії, всі віри стверджують, що це нам дано Кимось для використання,
для примножування. Платон і Арістотель розглядали природу як щось незмінне, яке
неможливо знищити, що завжди відтворюватиметься і ніколи не закінчиться, скільки
б ми не використовували її. Тепер ми дожили моменту, коли бачимо, що природа дуже крихка і що ми, можливо, примножилися занадто
більше, ніж це дозволено. І не тільки це, але ми перетворилися на суспільство
надмірного споживання. Великими проблемами людства для Грінпіс є природа і мир.
Ми намагаємось захистити їх, намагаємось переконати інших приєднатися до нас.

Розгортаючи діяльність у 55 країнах,
«Грінпіс» бореться, в Румунії, за захист лісів, зелене серце Європи, оскільки у
нас є 2/3 столітніх лісів Європи, яких вирубують в галюцинаційному ритмі,
нагадав Крістіан Неагоє і додав: Мистецтву вдається зблизити речі, які здаються дуже далекими, і
вдається зробити їх доступними. З цієї точки зору воно відрізняється від
активізму, адже активізм трохи більше задіяний, мистецтво проникає під шкіру.
Тому мистецтво та активізм разом можуть творити чудеса для захисту довкілля.

Ніч ідей не означає тільки
дебати: ідеї можуть бути виражені і в інших формах: танці, фотографія, комікси,
картини, карикатури, арт-інсталяції. Однією з ключових тем «Ночі
ідей» у Румунії цього року була екологічна відповідальність: комікси,
інноваційні проекти у галузі довкілля та ефективного
використання ресурсів, залучення молоді до охорони навколишнього середовища,
громадянське зобов’язання в епоху кліматичних надзвичайних ситуацій.

Вісім
братів, нідерландців румунського походження, які люблять історію Румунії та
виросли в місті Сігішоарі (відомій досі заселеній середньовічній фортеці в Муреському
повіті, центральній Румунії), вирішили зробити щось, щоб збагатити пропозицію
міста. І хоча Сігішоара є одним з найпопулярніших туристичних напрямків Румунії,
ніколи не завадить запропонувати туристам щось нове і більш різноманітне…

Так вони відкрили інтерактивну виставку, як запрошення у захоплюючий світ Влада Цепеша,
сина цього міста (Влад Цепеш народився у 1431 році в Сігішоарі, будучи сином
Влада Дракули (Чорта), від якого перейняв і прізвище Дракуля або Дракула,
ставши всесвітньо відомим завдяки однойменному роману Брема Стокера). Виставка
називається «Дослідження Дракули» і представляє історію правителя поза
легендами. Людина з почуттями, травмована дитина, Влад Дракула – син, брат і
воїн.

Одному з
братів – Тімону виповнилося 26 років, він розповів Радіо Румунія, як почався цей проєкт: «Ми неодноразово
спостерігали за тим, що багато молодих людей йдуть з Сігішоари, оскільки там
мало можливостей для розваг. І дуже мало людей беруть участь у створенні нових
проєктів чи заходів для туристів. Туристи кажуть, що окрім 2-3 годинної
прогулянки містом, у ньому нема що робити. І ми подумали, що можемо зробити
щось нове. Це був тривалий процес, у нас були розбіжності в думках, ми досі
маємо різні погляди на те чи інше, але поки що зуміли знайти компромісні
варіанти. І тепер, коли думаємо про майбутні проєкти, ми розходимось у думках,
але знаємо, що в цьому немає нічого особистого. Наприклад, спочатку ми хотіли
зайнятися й дизайном, але потім
звернулися до Сільвії, бо знаємо, що деякі речі ми не можемо зробити, або інші
краще розбираються у них.»

Сільвія
– це художник-постановник Сільвія Йоана Хоробяну, яка розповіла як приєдналася
до проєкту: «Спочатку Тімон подзвонив мені і розповів про що йдеться. Мені здалося
дуже цікавим те, що хтось намагається інноваційно представити нашу історію. Я
запропонувала більш сучасну та мінімалістичну версію, бо вважаю, що простота -
це найважливіше, особливо коли хочеш розповісти про щось із великим історичним
навантаженням. Спочатку я подумала про проекції, хотіла зробити анімацію в
декількох приміщеннях, а потім обрала тінь і транспарентність.»

Й ось так
виникла ця унікальна виставка, що об’єднує проекцію, театр тіней та муляжі.
Відвідувача запрошують до 5 приміщень, в
яких сам Влад Дракула розповідає свою історію життя. Тут можна побачити анімацію,
скульптуру та світлові ы тіньові ефекти. Незвичайна виставка, що поєднує
технологію з історією.

Це,
мабуть, тому, що ініціатори проєкту дуже молоді. Лемре, молодший брат Тімона,
пояснив: «Мені більше подобається середньовіччя, я люблю історію. Спочатку ми знали,
що у нас є потенціал, але не знали, що робити. І тоді згадали про Сігішоару, бо
ми виросли там, це дуже гарне транільванське місто, включене в список світової спадщини
ЮНЕСКО. І коли люди чують про Трансільванію, завжди думають про Влада Дракулу
(Цепеша). Але зазвичай люди, які приїжджають сюди, не знають його справжню
історію та думають більше про вампірів. Ми вирішили піти шляхом історичної
правди, який є не менш цікавим, але зробили проєкт дещо незвичайним, більш
інтерактивним для відвідувачів.»

Дизайн виставки
«Дослідження Дракули» був створений з нуля. Сільвія Йоана Хоробяну розповіла,
як їй спала на думку одна з ідей: «Я хотіла створити сенсацію. Перш за все, вся
дія (ред. – історії, розказаної на виставці) відбувається просто неба, і тоді я
подумала, що треба зробити так, щоб будучи у закритому приміщені, людина
відчувала себе так, ніби знаходиться назовні. Й оскільки приміщення з білими
стінами, я подумала використати зовнішній елемент і відповідні звуки.
Передавати це в динаміках було недоцільно і я запропонувала створити нові відчуття,
аби відвідувачі відчували відповідну атмосферу. Сказала, що краще насипати на
підлогу щебеню. Хлопці зненавиділи мене за це, бо вони мали нести усе це каміння.
Але врешті-решт їм також сподобалася моя ідея, побачивши результат, вони
зрозуміло, що вона ідеально підходить для нашого проєкту.»

Разом з Сільвією
та вісьмома братами над проєктом працювали ще кілька молодих румунських митців
– від оповідачів до скульпторів, які створили цей 20-хвилинний виставковий маршрут.

Організатори
відкриті до критики, тому на виході розмістили дві скриньки, в які відвідувачі
можуть викинути квитки. Якщо виставка їм сподобалася, вони кидають квиток у
скриньку з хорошими враженнями, а якщо ні – то у скриньку з поганими враженнями.
А поруч є напис: «Незадоволеним повертаємо гроші!»

Ця
виставка доповнює об’єкти, які можна відвідати маршрутом слідами Влада Дракули
(Цепеша), такі як Старий двір у Бухаресті та Господарський двір у Тирговіште.

Я не знаю, який був особливий
подарунок, який ви
отримали на день народження.Але я точно знаю, що якщо ми
отримаємо футболку, ми й не думаємо, що вона буде найбільшою у світі. І все-таки це сталося Крістіану Редулеску 3 травня минулого року, на його день народження. Яка історія
найбільшої футболки у світі?Це був сюрприз на мій день
народження. У дуже
хороших моїх друзів була така ідея пошити футболку, вони запитали мене, що я хочу
отримати на мій день народження, і я сказав, що хочу отримати спогади. І спогади
стали помітними. Таким
чином, мій друг Андрій Небунойу разом з Еленою Матей та двома іншими друзями подумали
зшити футболку і втілили
ідею в життя. Вони купили матеріал, пошили
його, прив’язали мені очі та посадили на літак, Румунського повітряного клубу.Я полетів на літаку, потім стрибнув
із парашутом і після
відкриття парашута я почав помічати (на землі) футболку, яка на мою думку була маленькою, адже я
був досить далеко від
неї. Але з моменту приземлення я зрозумів, що це величезна футболка. Вони зробили футболку для нас з
логотипом Ruvix, футболка заввишки 100 метрів і шириною 80 метрів, тобто 8 тисяч
квадратних метрів. Вони використовували 2 км швейної нитки та ефективної роботи над нею близько двох з половиною
тижнів. Лише логотип на футболці – як баскетбольний майданчик!

На сьогоднішній день Румунія зібрала
майже 50 рекордів, більшість з яких часто є дивовижними. З найдивніших румунських досягнень, записаних у «Книзі рекордів», нагадаємо «найдовший ланцюг презервативів», здійснений 28 жовтня 2007 року, 1683 учасники, які з’єднали 25773
презервативи, побудувавши ланцюжок розміром 3 269,46 метрів. Цією акцією
організатори хотіли подати тривожний сигнал про небезпеку ВІЛ / СНІДу серед
молоді Румунії. «Найдовший лист, адресований Дідові Морозу»,
написали учні міста Брашов у грудні 2008 року на папері завдовжки 413,8 метра та завширшки 37 метрів. 2110 учнів віком від 8 до
14 років, написали свої прохання до Діда Мороза на папері. Найдовша копчена ковбаса була
зроблена в Бухаресті, в грудні 2008 року, довжиною 392 метри. Ковбасу
роздали мешканцям Бухареста, які були присутні на
затвердженні рекорду. «Найбільше
похоронне коливо, було підготовлено ​​у 2008 році, важило 5 тонн і мало понад 50 квадратних метрів. Коливо готували у військовій частині в Брашові, а в
її виготовлені протягом 24 годин працювало 10 військових
кухарів. У грудні 2009 року 13 828 мешканців міста Слатіна (південь) станцювали румунський
народний танець з
нагоди національного свята Великого Об’єднання, а також днів міста.

Ми запитали Крістіана Редулеску, що відчував, коли зрозумів, що знаходиться
на величезній футболці:
«Коли я приземлився, я не знав, як реагувати, тобто не усвідомлював. Важко
повірити, що у нас
найбільша футболка у світі. Наша компанія виготовляє футболки, робить друк футболки, і тепер у нас є найбільша. Це був
справжній шок, але приємний. Ми раділи з друзями та працівниками, бо вони працювали над футболкою
із довгою рулеткою, щоб виміряти рекорд для Guines Worldrecords, щоб мати доказ. Хочу зазначити, що вони працювали таємно, я нічого не знав, оскільки це повинно було бути
несподіванкою. Працювали приблизно 16 днів, майже 8 годин щодня. Ви розумієте, яка реакція
у мене була (сміється)! Було близько 30 людей, які постійно
працювали на змінах. Сенсаційно!

Раніше рекорд найбільшої футболки у
світі був встановлений у Бразилії, 11 жовтня 2014 року. Рекорд належав
бразильській організації, яка виготовляла довгу футболку довжиною 93,2 метра та шириною 62,73 метра, і вагою не менше 4500 кг (9 920
фунтів). Рекордна футболка була представлена на полі в Навегантесі, штат
Санта-Катаріна, Бразилія (південно-східна частина країни).

Крістіан Редулеску сказав нам, що робитиме далі, після
встановлення цього нового рекорду: Ми й надалі думаємо робити надзвичайні речі, у
нас ще немає чітко визначеного плану з
цього приводу, тому що
робота є титанічною, але ми фактично ставимо Румунію на карту, тому що в цей
момент ми маємо світовий рекорд найбільшої футболки у світі. Ми дотримуємось нашої
справи, тому що важко із точки
зору простору поставити таку велику футболку на підлогу, бо коли
шили цю величезну футболку непогода
могла пошкодити титанічній роботі. Але нам пощастило, була гарна погода. Для порівняння, висота готелю «Інтерконтиненталь» у Бухаресті -77 метрів, а футболки – 100 метрів! Це на третину більше,
ніж «Інтерконтиненталь»!
Я хочу, щоб хтось пошив більшу футболку, щоб мати додаткову мотивацію. Я радий, що ця футболка
зроблена нами, в
Румунії, і що ми можемо похвалитися її гігантським розміром, і я хочу подякувати своїм друзям».