Category: Неповторна Румунія

Якщо ви хочете присвятити собі трішки часу, але не знаєте, що зробити з дитиною, то в Бухаресті виникло нове поняття ”бейбі-паркінг” — клуб відпочинку з продовженою програмою, відкритий 7 днів із 7, де батьки можуть залишати вдень дітей віком від 0 до 14 років. У місці, де уява культивується грою чи участю в майстернях, діти знаходяться під уважним наглядом врівноважених вихователів, які не карають і не винагороджують, але вірять в дисципліну й порядність.

І так як пропозиція, здавалось, має всі інгредієнти для успіху, ми запросили Адіну Серафіні, координатора проекту, розповісти нам, звідки виникла така ідея: ”Ідея з’явилася давно, коли ми як батьки хотіли були знайти місце, де можна було залишати інколи нашого хлопчика, щоб піти в кіно, театр, концерт, не звертаючись для цього до сусідки, хатньої робітниці чи тимчасової бони, щоб вони з ним посиділи. Ми втілили в практику те, що декілька років тому хотіли знайти для себе. Ми створили невеличкий простір, теплий і світлий, де приймаємо малюків, який включає кімнату для майстерень і майстер-класів, , кімнату, присвячену бейбі-парклінгу, й кімнату для сну чи прийняття їжі. Ми створили інтимну обстановку, де б малюки відчували себе, як вдома, ми не заходимо дуже далеко в ідею місця для гри. Коли не організовуються різні види діяльності, весь будинок знаходиться в розпорядження дітей, які приходять до нас”.

Будинок і садок загальним розміром у 135 м2, оснащені для комфорту й задоволення дітей. А ще ”паркінг” можна перетворити на простір, в якому можна організувати дуже симпатичні тематичні розваги, адаптовані для кожної нагоди чи вікової групи. Але окрім розваг пропозиція була розширена тематичними майстернями, які можуть розвивати різні нахили дітей. З подробицями Адіна Серафіні, координатора проекту ”бейбі-паркінг”: ”Майстерні теж на самому початку, поки що ми організували дві. Ми будемо організовувати як майстерні для маленьких, щоб урізноманітнити діяльність, коли вони перебуватимуть більше часу в бейбі-паркінгу, а також майстерні для старших дітей. Поки що ми маємо майстерню імпровізації, яку проводить актриса Кармен Лафазан, та театру, якою займається актриса Оана Русу. Майстерня імпровізації культивує в них уяву й спонтанність, через імпровізаційні ігри дітей заохочують бути творчими, розвивати комунікативні навички, навички говорити перед публікою, а театральні ігри спрямовані на підвищення уваги, концентрації, памяті, – навички, які будуть корисні під час занять у школі. Далі буде ще багато цікавих семінарів, таких як будівництво Лего, дизайн і мода для старших дівчаток і навіть матерів, служба психолога та багато іншого. Це область, яку ми розробляємо в даний час. Але основною нашою пропозицією залишається бейбі-паркінг ”.

У сприйнятті батьків, які бажають подеколи мати час для самих себе, ідея бейбі-паркінгу є варіантом, який з успіхом замінює бону, яка ніколи не доступна з одного дня на інший. Це зручне й безпечне місце. І що є дуже зручним — це те, що можна ”припаркувати” дитину стільки, скільки тобі потрібно, від декількох годин до цілого дня, включно у вихідні. У сприйнятті дітей — тут може бути друга домівка, де вони почуваються в безпеці, розважаються, їдять, сплять, і де не виключається присутність мами, бабусі чи найближчого супроводу, як розповіла нам наша співрозмовниця і додала: ”Дітки у великому захваті, тому що це дім із іграшками, дітьми, для них це дуже веселе середовище, це дещо веселіше, ніж залишитися вдома із дорослим як бона чи бабуся. Це щось між ігровим майданчиком і садочком. Це набагато привабливіше місце, у власному будинку є комфорт інтимності, який і ми спробували відтворити тут, є власні іграшки, які ти вже знаєш. Змінюється місце, змінюються іграшки, вони роблять нових друзів і це для них плюс. Для них це набагато цікавіше й привабливіше, ніж залишися у власному будинку, коли батьки йдуть з нього на півдня чи цілий день”.

І так як місце здається радістю й спокоєм для батьків, нам не залишається нічого іншого, як чекати нагоди, щоб і собі ”припаркувати” тут дітей і зібрати враження прямо від маленьких

Минулого року було електрифіковано останні чотири школи Румунії, які не мали електричного світла, та ще декілька господарств із ізольованих районів. Історія розпочалася тоді, коли Юліан Ангелуце, наш сьогоднішній гість, сів на велосипед і повернувся лише тоді, коли подолав 8.205 км, відвідавши приблизно 1.047 місцевостей із 30 повітів. Перед подорожжю він знайшов інформацію про зони без електричного струму, а, педалюючи по країні, він походив від дверей до дверей і познайомився з людьми, які до того часу були лише цифрами на папері.

Юліан Ангелуце, голова асоціації ”Вільна Міоріца”, ініціатор кампанії ”Світло для Румунії”, розповість як розпочалася історія світла: ”Ідея розпочалася із соціальної необхідності, реальної і дуже болісної, а саме тому, що в Румунії є сотні тисяч людей, сотні тисяч господарств, які не приєднані до електричної мережі, єдиним їхнім джерелом світла є лампа на газі чи дизельному паливі, свічка і, звичайно ж, сонце в сонячні дні. На жаль, в цій ситуації були й декілька шкіл, точніше чотири, і, на щастя, нам вдалося довести світло й до них, а разом з фізичним світлом і світло пізнання, а саме комп’ютери, оснащені освітнім програмним забезпеченням. Ми почали кампанію з інформування широкої публіки та збір коштів для села Урсіч із повіту Хунедоара, там ми встановили 14 фотоелектричних панелей, 14 систем, які виробляють електричну енергію від сонця, тут ми говоримо про нетрадиційні й найбільш екологічно чисті джерела енергії. А потім продовжили свої дії і в школі з Інелет повіту Караш-Северін, де ми провели світло весною минулого року. А минулого року на протязі шести місяців я поїздив країною, подолав понад 8 тисяч кілометрів велосипедом саме для того, щоб провести польові роботи, шукати і знайти ті чисельні сім’ї, які живуть без електричного струму та інших комунальних послуг. Кампанія тривала й далі, в цьому році в лютому-березні ми провели світло в останніх трьох школах із Сучави, Марамурешу й однієї школи з Караш-Северіну. А ще нам вдалося встановити фотоелектричну систему в одній сімї з комуни Терегова повіту Караш-Северін. Кампанія триватиме далі”.

Ми запитали Юліана, як дивляться на них люди, які від свічки переходять до електрифікації через високу технологію: ”На нас дивляться зі стриманістю, люди не дуже довіряють. Впродовж часу вони чули дуже багато обіцянок від різних органів влади, різних людей. В момент, коли ми дійсно потрапляємо на місце, вони полегшено зітхають і усвідомлюють, що ми приїхали туди допомогти їм реально і конкретно. Система вражає їх, тому що одні з них очікують побачити класичну систему, щоб провід був протягнений перед будинком. Вони не знають, що існують і інші нестандартні варіанти вироблення електроенергії. Це є частиною кампанії: усвідомлення сільськими жителями, які знаходяться в більш віддалених місцевостях, що є й інші альтернативи”.

Про життя людей, які живуть у цих умовах, наш співрозмовник сказав, що його важко описати, тому що йдеться, зазвичай, про маленькі хатки, де живуть забуті світом старенькі люди з дуже малими пенсіями, чи в яких діти вдень допомагають батькам і роблять домашні завдання наприкінці дня при свічці. Юліана Ангелуцу особливо вразили діти: ”Вони є головною силою, яка тримає мене в русі. У сім’ї з Терегова я встановив і телевізор і привіз і невеличкий DVD із мультфільмами для дітей. І хочу вам сказати, що в момент, коли зібралися в тій кімнатці шестеро малих дітей і я увімкнув телевізор і мультфільми, вони були зачаровані. Це інший спосіб пізнання. Інший світ, з якими вони зараз входять в контакт. Їхня цікавість і бажання досліджувати світ має зараз підтримку, тому що вони мають доступ до інформації”.

Свідомий того, що життя не змінюється від однієї лампочки, Юліан має намір відкрити веб-сторінку, присвячену кампанії ”Світло для Румунії, де розмістить Карту світла: ”Це карта, де я хотів би централізувати всі господарства і школи, куди ми принесли світло, а особливо централізувати всі ті тисячі господарств, які ще не освітлені. Це була б карта, якої немає в жодній громадській місцевій владі, центральній чи приватній. Люди не усвідомлюють, наскільки великою є проблема. З даних від перепису населення 2011 року є 284 тисячі господарств без електрики”.

Він хоче, щоб будь-хто міг побачити, що вже було зроблено, що потрібно зробити і як можна до цього залучитися. Потім дається старт до участі: ти дивишся на карту, обираєш сім’ю і стаєш їхнім другом. Їм можна допомогти двома способами: купити панель, яку Юліан та інші волонтери поїдуть і встановлять, чи купити панель, взяти із собою 2-3 друзів, сісти в машину й податися самим встановлювати панель. Обидва варіанти є необхідними й доречними, як пояснив нам Юліан. Але він вважає, що податися самому в дорогу є досвідом, який не вартує впустити. Всі волонтери, які їздили з ним дотепер, повернулися додому в захваті і стали більш свідомими їхнього доброго життя.

Окрім цього, Юліан Ангелуце хотів би, щоб старт було зроблено програмою типу ”Перший сонячний панель”, як це було зроблено для будинків та автомобілів.

Спочатку в бібліотеці було вісім живих «книг», які «читачі» могли прочитати від палітурки до палітурки. Мова йде про «Живу бібліотеку» — журналістський захід, проведений організацією «Я вирішую за себе сам!», першою в Румунії групою громадянської ініціативи осіб із психосоціальними розладами.

Як у справжній бібліотеці ми взяли по черзі кожну книгу із «Живої бібліотеки», аби дізнатися її історію. Однак на відміну від звичайної бібліотеки, тут, запитання, які виникають під час читання, можна поставити безпосередньо головному герою.

Кетеліну 37 років. Три роки тому в нього стався перший психотичний епізод, коли він, замкнена людина, став кричати і йому поставили діагноз «параноїдна шизофренія». Раніше він закінчив Національну школу політичних та адміністративних наук, Факультет громадської адміністрації і встиг попрацювати в декількох місцях. Мотто книги, яку він представив у «Живій бібліотеці» звучить так: «Кожен має знайти в собі силу робити те, що вирішив зробити». Чому? «Я такий змалечку: мені вдалося досягнути кожну мету, яку я поставив перед собою, навіть якщо для цього знадобилося докласти значних зусиль. Я був більш замкненим і мав у розпорядженні дуже багато часу. І коли ти один, ти можеш зробити різні речі, наприклад, сплітати пальці рук, як це роблять усі діти. Я можу використовувати й ноги, щоб захопити щось, можу викручувати руки… Щоб навести приклад, коли я мав психотичний приступ, мене зв’язали, але їм не вдалося тримати мене зв’язаним, я сам розв’язувався, як Гудіні.»

Після психотичного епізоду йому вдалося найнятися тільки охоронцем і він подав сигнал тривоги: «Це ми й робимо: працюємо, працюємо з усіх сил і кажемо, що ми в порядку, п’ємо каву, приймаємо гарячий душ, кожен має свої секрети, моїм є гарячий душ. Найкраще бути розслабленим…»

Потім ми обрали з бібліотеки Філіпа. Йому 41 рік, він закінчив Юридичний факультет Бухарестського університету, на даний час є співробітником «Active Watch»; працював у пресі, захоплюється літературою, історією й горами. Але лікарі виявили у нього біполярний розлад і з того часу все його життя змінилося: «Я не можу мріяти досягнути те, чого хотів у 19-20 років, це однозначно. Але зараз я більш врівноважений, більш спокійний, я все-таки можу дійти до середини дороги чи навіть далі, це залежить від обставин та від моєї сили волі. Я відчув себе на межі двох світів. Знаходжуся на лінії кордону і можу потрапити в інше місце хіба що через таку роботу як кур’єр, і це мене пригнічує.»

І тому що вирішив стати однією з «книг», призначених переконати нас зменшити свої упередження по відношенню до людей із прихосоціальними проблемами, Філіп має декілька пропозицій: «На заході роботодавці, які приймають на роботу людей із вадами отримують певні податкові пільги, які існують і тут, але наших роботодавців це не цікавить. Що стосується пропозицій: я б запропонував зробити передачу у центрі «Сходинки», що діє при психічній лікарні ім. Александра Обреджі. Там набагато більше «книг», так можна змінити менталітети. Їх достатньо, я не знаю точно, скільки, тому що декому вдається знайти роботу, вони приходять певний час, потім виписуються, а коли знову зазнають невдачі у суспільстві, повертаються.»

Андреї 28 років. 4 роки тому, коли вона закінчувала магістратуру з теорії мистецтва, в неї стався серйозний напад депресії. Вона вирішила стати «живою книгою», тому що хоче посприяти кращому розумінню людей з психосоціальними проблемами. Ось її історія: «Зненацька мій розум відмовився зі мною співпрацювати. Я вирішила повністю відійти, самоізолюватися, почекати, поки пройде той період, яким я не могла керувати жодним чином сама, я була госпіталізована. Все повернулося до нормального стану речей після досить тривалого періоду і я спробувала продовжити своє життя, звідки його залишила. Це було дещо обманливим. Я почала залучатися до досить великих проектів, які, на жаль, провалилися, і які знову привели мене в той чорний період мого життя, до якого я вже знала, як треба підходити. Я вже не так панікувала, почекала, поки він пройде і знову повернулася до нормального життя. Зараз намагаюся зробити якомога краще те, що роблю. Окрім цього проекту з «Active Watch» я працюю зі своєю сестрою в її керамічній майстерні.»

Кармен 24 роки, вона випускниця Факультету звязків з громадськістю та комунікацій. Зараз вона управляє артистичними проектами в одній неурядовій організації, але рік тому її діагностували уніполярною депресією. Першими ознаками були труднощі в здійсненні абсолютно звичайних і легких для всіх нас речей: «Мені надзвичайно важко піднятися з ліжка, взути капці, тож мені лекше не вставати зовсім. З часом я змогла говорити про свою проблему, змогла сказати своїм батькам та колегам по роботі, що маю проблеми. Вони були відкритими і прийняли мене такою, але були й люди, які запитали мене, чи дійсно мені це потрібне, чи не турбуюсь я більше, ніж потрібно.»

Кармен є «живою книгою» і хоче передати своїм «читачам» наступне: «Не я зараз вперше говорю про депресію, про це йшлося в багатьох книгах. Це твори мистецтва, на цю тему були написані надзвичайні книги. Я вирішила відкритися, спробувати розбити існуючі табу і в цей момент саме це роблю. Мені дуже допомогла одна книга, яку я нещодавно знайшла — «Демон полуденний. Анатомія депресії» Ендрю Соломона. Ця книга справді відкрила мені очі.»

Час нашого читання у «живій бібліотеці» добінає кіця, проте ми й надалі повинні бути уважними до змісту інших непрочитаних «живих книг».

Непокритий кузов із ясена. Колеса із колоди, обода і спиці оснащені шинами 20 дюймів і захищені вигнутими крилами, створеними із змодельовaного під варінням та тиском ясена. А шасі зроблене зі сталевої труби. Автомобіль, про який ми вам розповідаємо, є об’єктом музею. Це Діон Бутон 1898 року, який вже більше половини століття можна побачити в Музеї історії з м. Галац, виставлений у “Будинку Куза“. Автомобіль має три швидкості для їзди вперед і одну для їзди назад. Машина заводиться з допомогою рукоятки, а система освітлювання складається з двох фар із полумям, які живляться ацетиленом із генератора. Експонат знаходиться у відмінному робочому стані.

Директор Музею історії з м. Галац професор Крістіан Келдерару розповість нам, як потрапив цей автомобіль до колекції музею: “Ми щасливі власники з Румунії, які володіємо прадідом автомобіля. Йдеться про автомобіль Діон Бутон, який був придбаний у 1956 р. музеєм історії. Його історія дуже цікава: він належав Ніку Чінку, який в міжвоєнний період був і віце-президентом Ради повіту Ковирлюг. Ніку Чінку, який у 1899 р. придбав цей автомобіль, користується ним до 1927 р. У 1927 р. він продає його одному майстру, який працював на морському суднобудівництві в м. Галац. Той зберігає його в себе до 1956 р., коли, потребуючи, ймовірно, грошей, зв’язується з тодішнім директором музею професором Грігоріу, який, не мігши відмовитися від такої пропозиції, погодився його придбати у травні 1956 року. На той час музей заплатив за нього значну суму — 2 тисячі леїв“.

Ми попросили Крістіана Келдерару розповісти нам історію автомобіля Діон Бутон: “У 1883 р., коли автомобіль був на самому початку, маркіз Альберт де Діон разом із двома механіками з Парижа Жоржем Бутоном та Трепарду побудував паровий автомобіль на чотирьох колесах. Так почалася історія автомобіля Діон Бутон. У 1885 р. з’являється інший автомобіль типу фаетон із чотирма місцями. Автомобіль був оснащений паровим двигуном у 5 кінських сил і для того періоду мав досить велику швидкість переміщення — 30 км/годину. Кілька років потому, у 1893 р., з’являються двигуни внутрішнього згоряння і запалювання через іскру. І ось Альберт де Діон Бутон і Жорж приєднуються до технічного прогресу, присвятивши себе будівництву автомобілів, оснащених двигуном внутрішнього згоряння. Музей історії став володарем цього автомобіля, побудованого в 1898 році, він є похідним від триколісного велосипеда, який зявився в 1895 році і зазнав великого комерційного успіху, будучи виробленим у майже 22.000 примірниках. У світі є три подібних примірники, один з них знаходиться в Англії, а інший — в Канаді“.

Автомобілі Діон Бутон передбачають повнопривідні автомобілі наших днів, задні колеса приводяться в рух паровим двигуном, передаючи рух переднім колесам через ремінь. Побудована в 1884 році модель досягала швидкості 30 км/год, а в 1887 році механік Жорж Бутон виграв з таким автомобілем у першому авторалі, офіційно організованому у Франції журналом “Велосипед“, де швидкість, з якою йому вдалося це досягнення, була 60 км/год. Автомобіль Діон Бутон з м. Галаць був відновлений у 80-х роках на металургійному заводі. Його вартість оцінюється в 800 000 євро, але японці з компанії “Toyota“ запропонували майже вдвічі більше, маючи намір виставити його під скляним ковпаком перед компанією. І так як автомобіль, виставлений в “Будинку Куза“ є унікальним у цій частині світу, він, разом з іншими старовинними автомобілями, став предметом виставки, створеної 2 роки тому Національним музеєм історії з Бухареста. Зараз в Румунії існує 3 старовинних автомобілі в діючому стані: автомобіль Діон Бутон, Форд Т з 1914 р. та автомобіль марки “Ego“ з 1924 р, які перебувають в музеях чи колекціях в Галац та Текуч. Форд Т належить колекціонеру з Галац. Цей автомобіль був побудований у 1914 р., перебуває в ідеальному робочому стані, оригінальні запчастини закуповуються в Сполучених Штатах. У колекції музею “Г. Петрашку“ з м. Текуч знаходиться автомобіль марки “Его“, виготовлений у Німеччині в 1924 році. Він має 14 кінських сил, 4 місця, з відкидним верхом і має 4-циліндровий двигун. Автомобіль із Текуч був використаний у зйомках фільму Нае Каранфіла “Все інше — тиша“.

Ми запитали Крістіана Келдерару, чи не побачимо ці старовинні автомобілі в турне по країні: “Це проект, який ми хочемо провести цього року разом з історичним музеєм міста Текуч, тому що й вони мають старовинний автомобіль — Форд 1925 року. Для нашого експонату знову треба провести ревізію двигуна, а потім щоб він поїздив по заздалегідь встановленому маршруті. Ми подумали про декілька великих міст, безумовно, що він буде переміщати тільки у великих містах, а не по дорогах. 25 км на годину є максимальною швидкістю, з якою може пересуватися такий автомобіль. Слід згадати, що в той час повозки зустрічалися з подібними автомобілями, і повозка з чотирма або шістьма кіньми могла подолати швидкість цього автомобіля“.

Однак, до реалізації цього проекту тільки Ford T можна інколи побачити на вулицях міста Галац. Його власник уникає поїздок протягом дня, коли транспортний рух є перевантаженим, побоюючись, що його автомобіль буде відволікати увагу водіїв на дорозі.

Один винахідливий підприємець, який ще з дитинства захоплювався поїздами, вирішив відкрити незвичайний заклад, де столики мають назву станцій, а замовлення приймає дрезина.

Сьогодні, разом з власником кавярні Міхаєм Кречуном, ми розкажемо вам як дитяче захоплення може перетворитися в дійсність. Враховуючи незвичайність цього місця, ми запитали його, як виникла ця ідея: ”Усе почалося з моєї дитячої пристрасті до електричних поїздів, від якої я після 2000 року відкрив бізнес з продажу колекційних електричних поїздів у Румунії. Але з 2009 року прийшла криза і, звичайно ж, ринок звалився, тож ми поставили перед собою запитання, що можна зробити, адже ми мали багато компетенцій у цій галузі створення макетів, мали навіть власну систему контролю макетів, зі створеними з часом електронікою та програмним забезпеченням. І так нам прийшла ідея створити це місце. Декілька років тому ми зробили перший експеримент: обладнали невеличку кавярню, де обслуговування здійснювалося з допомогою поїздів, від прийняття замовлення до доставки.”

Ми попросили Міхая Кречуна описати нам досвід клієнта, який завітав до його кавярні: ”Кожен клієнт сідає за стіл, на якому встановлені кнопки. Кожен стіл має назву справжньої залізничної станції з долини річки Прaхова та курортів узбережжя Чорного моря саме з метою створити приємну атмосферу відпочинку, подорожі. Ти відчуваєш себе по-іншому, коли кажеш, що випив сік чи каву в Сінаї, що не був цілий день в Бухаресті. Тож, наприклад, клієнт сідає до Предялу, натискає червону кнопку, щоб зробити замовлення, і зявляється маленький поїзд та дрезина, яка приймає замовлення. Замовлення робиться на квитках, які компостуються щипцями, як у провідника справжніх поїздів, наприклад, скріплюється двічі охолоджувальний напій, і потім той квиток кладеться в дрезину. Натискається зелена кнопка і дрезина відправляється до бару, щоб привезти замовлення. Там бармен готує замовлення і кладе усе в інший поїзд, який привезе його до столу клієнта. Вся ця система повністю автоматизована.”

Після того, як клієнт надсилає замовлення з допомогою Дрезини-шефині, Диспетчер надсилає його бармену, щоб той приготував замовлення і завантажив на один з важних поїздів. Поїзд, який перевозить замовлення, спиняється біля столу клієнта. Якщо поїзд не спиняється біля певного столу, це означає, що він везе інше замовлення. Клієнтам радять не брати з поїздів замовлення, поки поїзд не спиниться, щоб поїзди не зійшли із рейок. Як у будь-якій справжній станції, вантажні поїзда не можна розвантажувати в русі. Після того, як клієнт розвантажить замовлення із поїзда, він відпускає його, натискаючи зелену кнопку. Якщо ж він бажає поповнити замовлення, процес можна почати знову, натиснувши червону кнопку.

Поїзда мають імена. З подробицями Міхай Кречун: ”У нас кожен поїзд має власне імя: ми маємо паровоз Паровичок, великий електричний локомотив на імя М’язистий і один маленький поїзд, мокеніца, яку ми звемо Крихітка. Дрезина, яка приймає замовлення, називається Дрезиною-шефинею. Ми дуже задоволені, що кожен клієнт, відкривши двері й побачивши, що є всередині кавярні, в першу чергу посміхається. Потім відчуває всю позитивну енергію і приходить у захват. Тож попит на нашу кавярню почав зростати і зараз ми відкриваємо нову центральну кавярню, де обслуговування буде здійснюватися тільки поїздами, за тією ж системою, а влітку ми відкриємо й терасу.”

Заклад відкритий для всіх тих, хто залишився дитиною в глибині душі, сказав нам наш співрозмовник, який додав: ”Спочатку ми думали, що наша кавярня привабить більше дітей і молодих людей, але ми помилилися: ми констатували, що нас оцінюють люди різної категорії й віку. Усі оцінювали нас саме за цю інтерактивність, цю гру, цей спогад з дитинства. Самі поїзда є стандартними поїздами, які існують в Німеччині. Є спеціальна категорія садових поїздів для екстерєру. А система командування й контролю є нашим власним ексклюзивним творінням. Ми продумали все заздалегідь для макетів поїздів, які створюємо, щоб рух цих поїздів був як і в дійсності.”

Щоб отримати чек, клієнт знову повинен викликати дрезину і покласти листок із надписом ”Будь-ласка, чек!”, який вже не треба компостувати. Чек приносить бармен, який збирає не тільки гроші, а й враження про якість обслуговування, тому що поїзда трішки не встигають з такою точною діяльністю.

Наприкінці січня десятки видів ковбас позмагалися в Тімішоарі на дев’ятій традиційній “Дегустації банатських ковбас“ – “Worschtkoschtprob”, організованій щороку редакцією щотижневої газети німецькою “Banater Zeitung”. У змаганні взяли участь як приватні виробники, так і торгові компанії по виробництву ковбас. Десятки мешканців Тімішоари скуштували м’ясні вироби, представлені на “Дегустації банатських ковбас“.

Зігфрід Тіел, редактор Тімішоарського бюро “німецької газети, розповів нам про традицію цього фестивалю, який дійшов до 24 випуску: “Цей фестиваль, ця дегустація банатських ковбас була розпочата ще в 70-их роках тодішніми головними редакторами газети “Neuer Banater Zeitung” і зупинена у 80-их роках. В ті часи цей фестиваль був трішки “підривним“, тому що було двоє речей, які призвели до його припинення, а саме: гадаю, що тодішня влада не була в захваті від зустрічі громади нацменшини, яка святкувала в редакції, а з іншого боку — треба згадати й тодішню економічну ситуацію. Фестиваль означав дегустацію банатських ковбас, кожен приносив з дому ковбасу, вино чи горілку, а в магазинах не було що купити. Це була образа тодішній економічній ситуації. А в 1994 році керівництво газети відновило низку припинених заходів. Тоді відбулася спроба в приміщенні редакції із 25 особами, включно редакторами. І коли ми побачили, яким великим був інтерес, то наступного року ми провели його в нашому місці, в будинку Адама Мюллера-Гуттенбрунна, на цей раз із 300 учасників. Захід виріс, завоював інтерес, і зараз, якщо газета не оголошує нічого в грудні, люди самі шукають нас і запитують.“

Зірками цьогорічного фестивалю були копчені та пікантні м’ясні вироби зі свинини, яловичини та баранини, а журі вирішило, що найкращу банатську ковбасу виготовляють в Саткінезі, до складу якої входить свинина й телятина. З подробицями Зігфрід Тіел: “Було понад 30 приватних учасників, ми записуємо до конкурсу й ковбаси чи інші м’ясні вироби від торгових виробників, і проводимо класифікацію, оцінення. Ми не ущемляємо нікого, тому що даємо дипломи, і не називаємо найслабших. У конкурсі приватних ковбас кожен приносить пробний зразок, встановлене редакцією журі проводить оцінювання. Це справедливий конкурс, ніхто не знає до кінця змагання, що буде переможцем, пункти збираються незалежно, і виграли знову ті, хто робить ковбаси за швабськими рецептами. Виграв Тімотей Цінтой з комуни Саткінез, друге місце зайняв тімішорянин Мірча Паску, а третє — Едуард Клінг родом з Ченар Тімішського повіту, але який вже 25 років проживає в Німеччині і який, прочитавши про цей захід, вирішив взяти в ньому участь.“

Найкращий кухар в мистецтві приготування ковбас Тімотей Цінтой є переможцем трьох послідовних випусків. Цей 53-річний тімішорянин здобув всі три нагороди протягом останніх трьох видань. Тімотей Цінтой родом із Саткінезу, але вже багато років проживає в Тімішоарі. Вийшовши на пенсію, чоловік вдосконалив свій талант в гастрономічному мистецтві, успадкованому частково й від своїх попередників. За його словами, у всіх трьох відділах конкурсу він використав рецепти, вивчені від свого батька й дідуся, щоб таким чином віддати їм шану. Він вразив членів журі двома рецептами домашніх ковбас. Одна з них, у якому він використав свинину й телятину, належить його дідусеві, й він записав її до конкурсу в його ім’я, отримуючи ІІІ місце, а в ковбасі, яка зайняла І місце, він використав лише свинину. Тімотей Цінтой частково розкрив рецепт успіху: “Свинина щоб була вирощена вдома, м’ясо щоб було свіжим, а людина — голодною“. Ковбаса-переможиця в Тімішоарському конкурсі була приготована з Саткінезі, де Цінтой має й коптильню, а премії, які він здобув дотепер, є для нього верхом айсберга, через що він оголосив, що братиме участь у конкурсі лише почесно, “щоб дати виграти й іншим виробникам ковбас.“

Зігфрід Тіел сказав нам, що окрім самої дегустації “Worschtkoschtprob” є й приводом для спілкування з читачами газети: “Я гадаю, що спочатку, напередодні Революції, це було головною ідеєю. Як й інші проводять заходи публікації й запрошують на зустріч з читачами, з друзями газети, спонсорами та бізнес-партнерами, так і ми, “Банатська газета“, святкували б 10 листопада нашу річницю. І тому що 10 листопада немає ковбас, немає приводу організовувати подібний захід, ми перенесли його в останній четвер січня. І поєднуємо двоє речей: святкування газети і ще одну річ, яка трішки зв’язана з традицією німецьких публікацій, принаймні в Банатах, а саме зберігати традиції, зближати читачів із традиціями, тому що я дізнався, що є люди, які вже багато років через вік не робили ковбас у власному дворі, а цього року через їхнє бажання бути тут зробили бодай стільки, щоб взяти участь у заході. Ми робимо газету відомою, про неї говорять принаймні в цей період, і ми робимо щось для збереження традицій, тому що для швабів Банату свиня, різання свині та приготування свинини було завжди надзвичайно важливим. Кілограми свині завжди показували достаток того селянина, і це й зараз не зникло повністю.“

І ось так цей дещо “підривний“ в час комунізму захід, який проводився в редакції газети, став заходом із сотнями учасників, святом швабських традицій.

“Бухарестські грітери є неформальною організацією, в якій об’єдналися бажаючі стати гідом і безкоштовно показати своє рідне місто одному або групі туристів. Як виглядає Бухарест з висоти? Які приховані цікаві вулички має столиця? Де можна випити смачного лимонаду чи скуштувати найкращі мітітеї чи бублики – на ці запитання можна знайти відповідь, звертаючись до організації Бухарестські грітери.

Координатор організації “Бухарестські грітери Іріна Ботнарь, розповіла як виникла ця ідея: “Така ідея прийшла мені в голову, коли я скористалися подібною послугою за кордоном. Я відкрила для себе мережу Greeters у Тель-Авіві, тому що, відвідуючи це надзвичайне місто, я хотіла відкрити його для себе по-іншому і, шукаючи безкоштовні пішохідні екскурсії, натрапила на грітерів. Я дуже зраділа, адже таким чином можна було краще пізнати це місто. Зустрілася з гідом і замість того, щоб пробути з нами дві-три години, ми провели разом цілий день і побачили місто в такій манері, в якій нам не вдалося б ніколи його побачити інакше. Повернувшись до Бухареста я подумала, що й Бухаресту потрібна така ініціатива. Я швиденько поцікавилися й дізналися, що існує міжнародна мережа з понад 100 організацій в цілому світі. Разом з Філіпом Бунею ми зробили все необхідне і стали співзасновниками цього волонтерського проекту, який розпочався завдяки нам та нашим друзям, які зробили графіку для нашої веб-сторінки та зайнялися іншими організаційними аспектами. Я зайнялася зв’язками, Філіп – технічними питаннями, і від січня до квітня нам вдалося поставити на ноги цей проект. У квітні ми його запустили і почалася розвага, тому що ми не знали, як сприймуть цей проект в Бухаресті, чи прийдуть туристи, як ми зуміємо їх залучити, але все пройшло дуже добре.

Багато туроператорів пропонують екскурсії Бухарестом. Перевагою організації “Бухарестські грітери є те, що вони пропонують цю послугу не тільки безкоштовно, а й обирають туристичні атракції, пристосовуючи їх до інтересу туриста. Тож із самого початку проекту знайшлося багато туристів, які скористалися послугами організації. Розповідає Іріна Ботнарь: З часом до нас звернулися багато туристів, перші два місяці їх було менше, але під кінець літа до нас почали звертатися все більше людей. Туристи знаходять нас на веб-сторінці bucharestgreeters.ro. Коли планують поїздку до Бухареста, вони заповнюють форму, де вказують, що б їм хотілося побачити, що їх цікавить та дату прибуття. Як тільки отримуємо заповнену форму, ми підбираємо для туристів підходящого гіда, тобто знаходимо групі туристів такого гіда, який має ті самі інтереси і є вільним в той період. Коли турист потрапляє до Бухареста, він зустрічається з нашим “грітером, вони гуляють по місту, знайомляться, і так між ними дуже часто зав’язується дружба, тому що й це є другорядною ідеєю: показати приязний Бухарест.

Коли ми запитали, який вік мають грітери, наша співрозмовниця відповіла, що спочатку думала, що цим зацікавляться лише студенти. Проте практика показала, що не лише їм хочеться показати своє місто гостям столиці. Іріна Боднарь: Грітери, в основному, є людьми віком від 18 до 56 років. Ми не маємо для грітерів обмежень за віком, тому що до нас звертаються різні туристи, від молодих до старших людей, які роблять, наприклад, тур Європою. Ми мали й туристів з маленькими дітьми. Кожна людина зацікавлена показати своє місто з кращого боку, і якщо їй подобається Бухарест, якщо вона хоче показати його й туристам, має трішки вільного часу і готова пожертвувати двома-трьома годинами на день, або навіть менше, вона записується до нас. Зараз ми маємо понад 100 грітерів. Грітер разом із туристом встановлює екскурсійний маршрут. Наскільки ми помітили, влітку туристи були в захваті від наших ботанічних садів, парків, кафе, які пропонували відпочинок в гамаку та лимонад. А взимку прогулянка обмежується відвіданням двох-трьох туристичних об’єктів і далі люди збираються випити чаю, поїсти, порозмовляти.

Якщо туристи, наприклад, хочуть ознайомитися з культурним чи розважальним життям Бухареста, грітери ознайомлюються з культурними подіями, які проходять в той період, щоб прийти на зустріч туристові з якомога привабливішими пропозиціями. Розповідає Іріна Боднарь: Влітку ми водили туристів на різні виставки, концерти, восени минулого року ми рекомендували їм фестиваль класичної музики Дж. Енеску. Молодь зацікавлена специфічними заходами, тож ми водили їх на вулицю книг, на міжнародний театральний фестиваль B-FIT in the street, що проходить влітку, на джазовий фестиваль тощо.

І румунські грітери не спиняються на цьому. Після успішного старту в Бухаресті вони вирішили розширити свій проект. Тож наприкінці 2014 року ця послуга почала надаватися і в Клужі, а цього року вони запропонують свої послуги й в Сібіу, Тімішоарі та Брашові.

Здається, що пріоритетами румунської освіти є оснащення шкіл комп’ютерами, розширення доступу учнів до Інтернету та інші аспекти, пов’язані зі швидкістю, з якою ми повинні підключатися до сьогоднішніх реалій. Проте школа з с. Піску повіту Ільфов заохочує дітей і навіть дорослих заново відкрити для себе різні ремесла та ближче ознайомитися з місцевою культурною спадщиною.

Адріана Скріпкаріу, координатор школи “Агатонія“ та Асоціації “Гаспар-Мельхіор-Бальтасар“, розповіла нам, чим є школа “Агатонія“ з с. Піску: “Школа “Агатонія“ є школою з багатьох перспектив. По-перше, це початкова школа, де проводяться всі звичайні для цього місця види діяльності, але ми маємо певну специфіку, а саме: заохочуємо діяльність, пов’язану з культурною спадщиною, і намагаємося вводити інформацію, пов’язану з цією темою, в наші звичайні уроки. Ми маємо діяльність від практичних навичок, скажімо, в рамках яких проводимо зайняття ремеслами, повязані з історією нашого села, чи діяльність, пов’язану з ткацьким ремеслом. А ще ми маємо книги, видані в останні роки, шкільні підручники про культурну спадщину, продумані по зонах. Ми вважаємо, що кожен повіт повинен мати подібну книгу. Дотепер ми зробили дві книги: для повіту Ільфов та Брашов. Це міждисциплінарні матеріали, які містять частини з народною літературою та частини з ремеслами, а також зі святами, частини про ознайомлення з релігійними подіями, які відбуваються впродовж року, щоб таким чином діти стали більш закріпленими у всесвіт культурних цінностей, які їх оточують. Тут є й школа в широкому сенсі цього слова, тому що ті, хто приходять в с. Піску, можуть дізнатися більше про культурну спадщину і можуть бути введеними в різні традиційні ремесла. У цій школі беруть участь різні групи дітей і навіть групи дорослих з різних зон країни.”

Метою цієї школи є духовне зростання поколінь, яке вмітиме духовно збагачуватися із цінної спадщини своїх предків та передавати її далі. Але Адріана Скріпкаріу та її чоловік Вірджіл Скріпкаріу, заклавши основи цього осередку, не знали точно, куди дійдуть: “Не можу сказати, що в нас був чітко визначений план. Ми побудували цей проект поступово, рушаючи, в першу чергу, з того, що ми оселилися в селі, яке мало цю сильну традицію з минулого. Я історик мистецтв, мій чоловік – скульптор, ми почали відкривати для себе спадщину цього села і, маючи дітей, ми хотіли розпочати діяльність, яка б, у першу чергу, об’єднала дітей села. А потім, бачачи, наскільки ця тема може бути привабливою, якщо її передавати відповідним для дітей чином, ми відкрилися й для груп з інших місцевостей, які приїхали до нас і провели поруч з нами декілька годин, за які, сподіваюсь, полюбили те, що означає традиційне ремесло.“

Якщо вранці школа діє як звичайна школа для сільських дітей, то після обіду школа “Агатонія“ відкриває свої двері для великої кількості дітей різного віку, для яких організовує гуртки позакласних міждисциплінарних заходів, фокусуючись на різних культурних темах, на румунській спадщині та інших аспектах загальної культури в більш широкому сенсі. Ранкова програма та гуртки позакласних заходів проводяться безкоштовно для дітей-учасників, членів сільської громади с. Піску, якій бракує різноманітної навчальної пропозиції. Школа “Агатонія“ періодично відкривається на запит для інших груп дітей та дорослих, які бажають взяти участь в запропонованих видах діяльності, в майстер-класах із різних видів ремесел та в ознайомленні з місцевою культурною спадщиною. Ці групи своїм внеском підтримують щоденну діяльність школи. Це й спосіб самофінансування, розроблений асоціацією.

Ми запитали Адріану Скріпкаріу, хто переступає поріг їхньої школи: “Наш поріг переступають як діти дитсадків, так і дорослі, представники важливих установ, які приходять сюди в пошуках діяльності для тімбілдінгу. Найбільш поширеною в нас є гончарна майстерня, це й специфіка нашого села — тут знаходиться дуже давнє поселення гончарів. Дорослі, які потрапляють сюди, заново відкривають для себе різні предмети кераміки, тканини, які багатьох з них повертають назад у дитинство, адже багато з нас мають у селі дідусів та бабусь і ці спогади для нас дуже дорогі. Окрім гончарної майстерні, ми маємо й діяльність, пов’язану зі скульптурою. Наприклад, ми маємо майстерню з рельєфу, в якій представляємо учасникам певний предмет і пропонуємо їм змоделювати його в рельєф чи, ще цікавіше, є й майстерня портретів, на якій за декілька годин разом зі скульптором вони намагаються відкрити для себе методи створення портрету з глини за живою моделлю. Це досвід, які люди рідко мають можливість пережити, і тому вони приходять до нас. Ми можемо поєднати декілька майстерень в рамках одного візиту: можемо поєднати майстерню з рельєфу із гончарною чи ткацькою. Чи майстерню портретів із гончарною. Чи розпис керамічного посуду з ліногравюрою. Ми маємо різні варіанти поєднання цих майстерень в залежності від бажань наших гостей.“

Незабаром ті, хто відвідають с. Піску, зможуть власноруч розписати набір керамічного посуду, зробленого теж ними. А ще більш масштабним проектом школи “Агатонія“ є їхнє бажання стати промоутером ідеї, що культурна спадщина повинна стати навчальним предметом як крок до зміцнення громадянського духу.

Сьогодні поговорімо про історію одного студентського проекту, який увійшов у воду … в буквальному сенсі, тому що так і повинно було бути. Йдеться про першу і єдину в історії Дачію-амфібію, яка їздить з такою ж легкістю як по дорогах, так і по воді, не змушуючи користувача вдаватися до будь-якої зміни при зміні умов довкілля.

Цей транспортний засіб був створений у факультеті машинобудування Морського університету з м. Констанца в рамках дипломного проекту. Дачія 1310 Double Cab зі збільшеною кабіною, перебуває в обігу і була придбана студентами цього проекту, виведена з експлуатації й пожертвувана університету. Таким був початок історії. Нова модель машини має не додаткові кінські сили, а щит від наводнення. Ідея, корисна скоріше рибалкам, аніж водіям, прийшла від студентки Морського університету з м. Констанца, відділ навігації, яка захотіла вразити державну комісію незвичайним проектом. До неї приєдналися три юнаки, студенти факультету машинобудування.

Інженер Віктор Хенюк, керівник робіт Морського університету з м. Констанца, відділ навігації та судноплавства, наставник команди студентів, розповість, як прийшла й була втілена в життя ідея цього проекту: “Ідея прийшла від студентів. Знаючи, що я підтримую божевільні ідеї, й бачачи подібне досягнення в Університеті “Овідіус“, вони запропонували собі зробити щось краще, ніж там. Ми взялися до роботи: зібрали колектив, придбали машину. Ми настільки сильно хотіли взятися до роботи, що придбали її з власних коштів, тому що в той момент по-іншому не можна було зробити. Університет не міг відшкодувати ці витрати, тож половину дав я, іншу половину — студенти, після чого ми подарували її університету і таким чином на інші витрати вже можна було робити розрахунки.“

Проект було завершено за декілька днів до здачі, а його витрати нарахували майже 10 тисяч леїв (приблизно 2.200 євро). Університет відшкодував усю інвестицію і підтримує команду й далі, щоб винахід став відомим у всьому світі. Школа з м. Констанца не вперше створює винахід такого роду. Студентам з Університету “Овідіус“ вдається щороку розробляти прототипи машин з різними рушійними системами, які поєднують механізми пересування. Доктор інженер Віктор Хенюк розповість, в чому полягає цей проект: “Амфібія означає сутність як жаба чи саламандра, які живуть у воді, але дуже добре можуть жити й на суші. Амфібія в технічному сенсі означає транспортний засіб, який змінює режим пересування, чи навігаційний, чи дорожній, без жодного перетворення, тобто входить і виходить прямо з води, без жодної переробки чи технічного перетворення. Я роблю це уточнення, тому що, як розповіли мені мої студенти, вони побачили машини Дачія, з яких знімаються колеса і встановлюється свого роду комплект, який складається з поплавців і весел, і таким чином машина може пересуватися й по воді. Але це транспортний засіб із двома режимами навігації. Наша амфібія входить і виходить з води без жодного її перетворення. А надзвичайним є те, що ми зробили це для автомобіля типу пікап, тому що ідея транспорту-амфібії не наша, їх зроблено дуже багато у світі, від автомобілів до автобусів. Ми, практично, адаптували Дачію, технічні рішення були суто особистими, в залежності від того, що ми знайшли на ринку. Проект завершився не тільки теоретично, а й практично, Дачія працює на воді і стає відомою.“

Як і будь-який прототип, Дачія-амфібія не потребує налаштувань. У першому тестуванні на воді, де вона досягнула майже 7 км/год, машина зробила спереду хвилю і вода потрапила до двигуна, тож першим перетворенням стала установка для розбиття хвиль, яка піднімається, коли машина входить у воду. Ми були єдиними, хто отримав 10, це було нашою гордістю зробити щось додаткове в порівнянні з іншими” — заявили студенти, які розпочали й створили цей проект, і які ще працюють над ним для здачі кандидатської дисертації. Дачія-амфібія була запущена на воду із водієм та пасажирами в рамках урочистостей відкриття нового університетського 2014-2015 року, церемонія якого завершилася в морській базі озера Сютгьол.

Дачія на воді є справжнім золотим рудником — вважають її винахідники. Біля мікрофону доктор інженер Віктор Хенюк: ”У момент, коли вона увійде в масове виробництво, її можна буде використовувати там, де часто зустрічається чергування вода-суша, наприклад, у випадках повеней, коли можна буде втрутитися в різні зони, тимчасово ізольовані через наводнення доріг, її можна використати для постачання чи для швидкої допомоги навіть в зонах типу Дельта Дунаю.”

Зараз наступним кроком є, щоб Дачія-амфібія була зареєстрована як автомобіль і плаваючий засіб.