У 2012 році Резван Войкулеску почав шукати по Румунії… хранителів суті. Під словом ”суть” розуміється не стільки філософський сенс життя, скільки порядність та корисність кожного жесту, повна сенсу властивість кожної справи, специфічна справжнім румунським селянам, які дізналися від своїх предків, як влаштований світ і чому так, а не інакше. Суть, яка втрачається разом з традиціями, заміненими дещо неприродно в нашому повсякденному житті подіями сучасного світу, разом з втратою коріння, що все більше з нас «виривають» із землі, де вони народилися, і «пересаджують» хтозна де в бетонних розколинах чи на чужоземних пісках.
Щоб знайти тих, хто дивом встояв змінам, що прокотилися Румунією в останні три четверті століття, Резван Войкулеску звернувся до знайомих та спільноти соцмережі Facebook, яка виросла органічно майже без зусиль. Так він дізнався про 58 старих майстрів, які мали що розповідати про ремесло та своє життя. Першим, кого згадує Резван Войкулеску, є один з педагогів старого гарту: «Я знайшов одного пана на Буковині, якого знає все село, він був останнім церковним учителем. У своїй молодості він викладав дітям у церкві, і те, що він їм викладав, було свого роду сумішшю біблійних повчань і загальних знань в межах того, що розумілося під загальними знаннями в 30-40 роки. Тому його і називали церковним учителем. Він єдиний, кого я знайшов і хто говорив зв’язно, хоча важко в майже 90 років говорити так, щоб записи і фотографії вийшли добре.»
Разом з режисером Шербаном Джорджеску та невеликою знімальною групою Резван Войкулеску стукає у двері тих, хто не має кому передати далі таємниці свого ремесла. Декілька знайшли особливе місце в його пам’яті: «Куза Перца з краю Фегераш розповідав мені, що за свої 60 років діяльності народного скульптора він мав багато поколінь учнів, які на перший погляд були дуже зацікавленими, дуже старанними й хотіли навчитися, але переважна більшість витримала лише 2-3 місяці, тому що вони вважали, що цього достатньо, щоб навчитися. Залишилося лише декілька зацікавлених молодих людей, які приходять з цікавості чи, в кращому випадку, як учні. Такою є сувора дійсність. Залишилось останнє покоління, тих, кому 70-80 років. Після них не буде нікого, вони останні, хто зловив той дух, який з часом майже зник. Ті, хто якимось дивом ще переймають знання цих людей, беруть лише те, що виходить з рук цих майстрів.»
На Півдні Трансільванії вони знайшли Йозефа, етнічного чеха, єдиного з місцевої чеської громади, що складається з 5 сіл, який ще має майстерню. Усе своє життя він робив кінські упряжі, що називаються ”комоту”, це свого роду дуже гарний великий комір, оздоблений різними предметами таким чином, щоб кінь тягнув воза грудьми, своєю найсильнішою частиною: «Останнє замовлення він отримав у 1991 році, отже понад 20 років він ходить до майстерні щотижня просто так, з любов’ю, аби забити якийсь цвях… Робив комоту… Уявіть собі, що це забирало йому один рік, тому що в його віці він вже не мав сил працювати. У 40-их роках було 60-70 людей, які робили упряжі, кожен за своєю спеціальністю, в результаті чого виходила ця особлива упряж. Зараз він повинен робити все сам. Тож він робить одну упряж за рік, яку інколи продає, одна упряж коштує кілька сотень євро, тому що вона виглядає надзвичайно гарно…»
Аристотель Ерхан з Буковини робить трембіти. Він один з тих п’яти осіб, яких можна побачити в короткометражних стрічках на DVD, що доповнює зроблений Резваном Войкулеску фотоальбом. «Це начитана людина, яка залишилася вірною ідеї виготовлення трембіт традиційним способом. Тут немає нічого електричного, він не має жодного знаряддя, якого б не мав і його дід. Це мені дуже сподобалося, а також турбота, з якою він їх зберігав і створював нові, щоб виготовити кілька трембіт на рік. Розмовляючи з ним, я зрозумів, наскільки складно зробити трембіту. Спочатку він розповів мені, скільки тижнів він шукає дерево, стукає, розглядає, надсікає, щоб побачити його волокна і бути переконаним, що це добрий матеріал для трембіти. Це питання резонансу, волокна, давності, сухості дерева, як вплинули на нього роки. І обручі, якими стягуються дві довгі половинки трембіти, повинні мати певний резонанс, для цього згодяться не будь-які віти. Знайшовши дерево, він працює з кимось декілька тижнів, він не може сам зробити трембіту. У нього було два учні, які допомагали йому і вміли на ній грати. Цей Аристотель Ерхан розповідав мені, що звук трембіти є для нього найгарнішим зв’язком із Богом.»
Альбом під назвою “Суть”, одинадцятий за рахунком в кар’єрі фотографа Резвана Войкулеску, містить і карту хранителів суті. На тій карті Румунії нанесені 58 пунктів — місць, де можна відвідати тих люди із зображень, знятих фотографом. «Я склав уявний маршрут для тих, що хоче подорожувати шляхами румунської сутності. Я вказав село, ім’я тієї людини і те, що вона робить. На презентації альбому я сказав присутнім: чи не так, що ми, мешканці Бухареста, часто проводимо два вихідні або в Болгарії, або в Греції? Їдемо туди в четвер і повертаємося в неділю? Відповідь була: «так». Я запрошую вас як щирих румунів викреслити зі списку один з цих вихідних. Візьміть цю карту хранителів суті, оберіть триденний маршрут, щоб побачити чотирьох чи п’ятьох із них, їдьте туди, зайдіть до них в гості і ви побачите, наскільки щасливими вони будуть. Той факт, що приходять люди, яким цікаво познайомитися з цими хранителями суті, буде для них великою радістю. Через декілька років ви вже їх більше не знайдете. Як щирим румунам, нам треба пізнати цих людей.»
Зараз Резван Войкулеску досліджує інші зони Румунії, де сподівається знайти інших хранителів суті для свого наступного альбому, який називатиметься ”Туга за суттю”.
