Category: Неповторна Румунія

  • Безкоштовне таксі

    Безкоштовне таксі

    Жоден жест доброти, навіть найменший, не даремний!“ — так звучить вислів Езопа, використаний як мотто для гуманітарного проекту, проведеного в Бухаресті. Алекс Бобеш вже більше року допомагає людям з медичними проблемами діставатися туди, куди їм необхідно. Точніше, пропонує бажаючим безкоштовне таксі.



    І якщо ви запитаєте: “А чому безкоштовно?“, то на веб-сторінці проекту Апекс Бобеш розкриває свій намір стати винятком добре відомому прислів’ю “За все в цьому світі треба платити“. Це безкоштовна послуга, створена з наміром продемонструвати, що й ми можемо допомогти, не очікуючи за це матеріальних вигод, особливо коли люди, яким ми допомагаємо, знаходяться в скрутній медичній та фінансовій ситуації. Безкоштовне таксі є добровільним жестом допомоги тим, хто дійсно потребує безкоштовного транспортного засобу.



    Ми запитали Алекса Бобеша, засновника проекту “Безкоштовне таксі“, як з’явилася ця ідея: “Ідея прийшла мені спонтанно, будучи свідомим про проблеми осіб з обмеженими можливостями, коли йдеться про транспорт. У той же час, переживши цей досвід зі своєю мамою, коли їй потрібен був медичний транспорт, я усвідомив, що людям потрібна допомога, тому що влада не втручається на цьому рівні, тож я вирішив особисто залучитися до розв’язання цією проблеми. Я розпочав цей проект у 2013 році, на початку посередництвом веб-платформи, через онлайн-рекламу. Так я знайшов людей з обмеженими можливостями, які зазнавали труднощів у подоланні дороги до лікарні чи клініки, коли їм потрібно було зробити аналізи чи коли вони були запрограмовані на консультацію в медичні центри. Я почав допомагати їм добровільно, вони мені телефонували, я допомагав їм, як міг, і завдяки медіатизації проекту з часом я став досить відомим. На початку люди були досить стриманими через те, що проект належав фізичній особі, а не владі, але з часом, завоювавши їхню довіру через надану допомогу, вони почали ставитися до нього із захопленням. Я вже давно втратив послідовність людей, яким допоміг. В різні інтервали часу вони повертаються знову за допомогою, дуже багато людей приїздить з-за меж Бухареста і телефонують мені. Можу сказати, що залишилося приблизно 20-30 осіб, які телефонують мені часто“.



    Алекс Бобеш підтримує цей проект із власних коштів, але прихильники можуть дізнатися із веб-сторінки різні способи фінансової участі в проекті. Проте не знайшлося багато людей, бажаючих допомогти добровільно, як розповів нам наш співрозмовник, а він не хотів, щоб до нього приєднувалися люди, які не розуміли мети цього проекту: просто-напросто допомогти. Тож безкоштовне таксі діє лише в трьох Бухарестських кварталах: 2, 3 і 6. Чому? “Тому що я єдина людина, залучена в цей проект, і завдяки незадовільній дорожній інфраструктурі та заторів ні для мене, ні для людей, яким я допомагаю, не було б ефективним, якби я пересувався б з одного кутка Бухареста в інший. Це тривало б занадто довго і не було б зручно ні для кого. Час, який я присвячую цьому проекту, відрізняється з дня на день через те, що відрізняються попит і відстані. В день я можу допомогти 2-3 особам“.



    Транспорт здійснюється особистим автомобілем, без жодного надпису. І засновник цього проекту не є таксистом, а лише людиною, яка запропонувала собі допомагати. Проблема транспорту серед осіб з обмеженими можливостями чи іншими медичними проблемами є дуже серйозною і є справжнім кошмаром для переважної більшості. Ми запитали нашого співрозмовника, чого він навчився від проведення цього проекту: “В першу чергу, люди повинні б навчитися бути більш солідарними з іншими, особливо з особами, які страждають від обмеження можливостей, тому що вони знаходяться в несприятливих умовах з багатьох точок зору. Транспорт є лише однією з серйозних проблем, з якими вони стикаються. Я чув дуже багато драм від тих, яким я допоміг. І ми повинні бути свідомими того, що можемо полегшити життя цим людям, які дуже часто живуть в стражданнях. У їхній ситуації допомога надзвичайно важлива. Є дуже багато історій, які мене дуже вразили. Найсвіжіша історія однієї матері з обмеженими можливостями, яка мала дуже серйозні проблеми опорно-рухового апарату. Вона не могла самостійно пересуватися, а її син, який щодня відвозив її до клініки, мав теж проблеми, але іншого роду, не опорно-рухового. Щоранку він ніс її на руках приблизно 3-4 км до клініки, обидва знаходилися в дуже важкому стані, і мене дуже вразило те, що син зі своїми проблемами був свідомий, що мати повинна потрапити до клініки. Він ніс її на руках влітку чи взимку, день у день кожного ранку.”



    На відміну від таксистів, наш співрозмовник зізнався, що долає втричі більшу відстань тоді, коли комусь допомагає. Це тому, що вирушає на запит з місця, де він знаходиться, їде до місця, де проживає людина, яка просить в нього допомоги, довозить її до місця призначення, після чого відвозить назад. Через це й витрати є високими.



    На веб-сторінці TaxiGratis.ro можна дізнатися, яким чином можна підтримати цей проект, адже він включає в себе різні витрати, від проживання і дизайну веб-сторінки, просування в онлайн-середовищі, пального, автомобільних запчастин, які необхідні частіше, ніж зазвичай, через те, що дороги в Бухаресті дуже погані. Окрім цього, Алекс Бобеш бажає розширити проект, і для цього необхідні принаймні два автомобіля для кожного кварталу, щоб змогти допомогти якомога більшій кількості людей. А потім було б необхідне просування проекту в лікарнях, поліклініках, по під’їздах будинків: плакати, рекламні матеріали. Не можемо завершити передачу, не згадавши один із закликів на веб-сторінці проекту: “Тому що проекту потрібні такі люди як ти, щоб вижити, ми дякуємо, якщо ти розповсюдиш далі наше повідомлення“.



  • Даруй життя!

    Даруй життя!

    Ми часто отримуємо та надсилаємо далі електронні повідомлення, в яких йдеться про певні соціальні випадки чи проблеми зі здоровям. Нам подобається оголошення, які ми читаємо соцмережах, про допомогу комусь і радіємо, що кожен додатковий “лайк“ певним чином перетворюється на матеріальну допомогу на користь оголошеного випадку. Однак є й ситуації, коли люди, вражені якимось конкретним випадком, засновують асоціацію, яка надає конкретну допомогу, а потім шукає законні шляхи для підтримки нужденних і створює функціональну систему пожертвувань та волонтерства. Про один з таких прикладів ми розповімо сьогодні. Це історія наших днів з двома головними героями – Кармен Ускату, головою асоціації “Даруй життя“, та Оаною Георгіу, заступником голови цієї асоціації.



    Оана Георгіу розповість нам про початки асоціації: “Асоціація “Даруй життя“ зявилася випадково, усе почалося з одного випадку хворої на лейкемію дитини. Про цей випадок я дізналася з електронної пошти, я не знала тієї дитини. Все це сталося у 2009 році. Не знаю, чому нас так сильно вразило це оголошення, в якому йшлося про необхідність зібрати 150 тисяч євро на лікування дитини за кордоном. Ми зрозуміли, що таку суму неможливо зібрати за короткий період, щоб дитина змогла пройти лікування. Ми дізналися, що існує законодавче положення, за яким такі випадки можуть робити пересадку в іншій країні. Це була довготривала боротьба. Потім ми провели зустріч, познайомилися з дитиною та її сімєю, нам вдалося отримати фінансування для них та інших 7 дітей, які були в той момент на обліку Міністерства охорони здоровя. Після того, як дитина поїхала на лікування за кордон, ми очікували відчути радість від того, що спробували когось врятувати. Але ми її не відчули, тому що в цей час отримували сотні повідомлень від людей, які про нас почули. Тоді ми ще не були асоціацією, а лише двома божевільними жінками, але люди дізнались про нас і почали просити від нас допомоги. Ми розуміли, що не маємо права спинитися на цьому. І так зявилася ідея заснувати цю асоціацію.”



    Про подальшу діяльність асоціації “Даруй життя“ розповіла Кармен Ускату: “Наші проекти адресуються особливо хворим на рак, і в цій галузі нам вдалося дотепер вкласти в державні лікарні понад 3 мільйони євро, збільшуючи втричі здатність пересадок країни, будуючи 18 стерильних палат, модернізуючи та оснащуючи дві лабораторії молекулярної біології для діагностики різних видів раку крові. А ще впродовж років ми підтримали понад тисячу пацієнтів, які попросили в нас інформацію для другого медичного висновку та інших речей, яких вони потребували в той момент. Ми маємо волонтерів, з якими працюємо, які займаються пацієнтами і допомагають нам збирати фонди. А ще одна важлива річ, яку нам вдалося зробити, повязана з нещодавнім рішенням уряду, стосовно якого створюється програма з покриття витрат на аналізи по діагностиці раку. Це було на початку. З часом нам вдалося зібрати майже 4 мільйони євро, з допомогою яких ми зробили так, щоб медична система Румунії, принаймні в лікуванні та діагностиці раку, наблизилася більше до сучасної медицини.”



    ”А потім була створена онлайн-платформа по збору коштів, названа ”Біржею щастя” із віри в те, що коли ми робимо добро чи пожертвування, то в першу чергу ми самі стаємо щасливими. Кожен пожертвувач чи зацікавлена в пожертвуванні особа може зайти на цю платформу, подивитися, що відбувається з грішми і підтримати нас, якщо їй подобаються наші проекти”, – розповіли наші співрозмовниці. Біля мікрофону Кармен Ускату, голова асоціації ”Даруй життя”: ”А ще ми заснували цю платформу ”Біржа щастя”, через яку, як кажемо ми, ті, хто жертвують гроші, насправді роблять вклади. Це тому, що ми хочемо навчити їх, що коли вирішують підтримати певну справу, то повинні знати, що стається з їхніми грошима. Вони повинні знати, що після того, як вони дали ті гроші, та справа, заради якої вони це зробили, була доведена до кінця. Тому ми намагаємося зробити нашу веб-сторінку прозорою, щоб людина змогла знайти на веб-сторінці своє пожертвування та проект, до якого він залучався, із довгостроковими результатами, яких ми сподіваємося досягнути. Це не завжди легко. Іноді нам вдається досягнути поставлену перед собою ціль, а іншим разом розвязання триває довше, але це довело нам щоразу, що якщо бути наполегливим речі можна змінити і в Румунії.”



    І так як жодна асоціація цього роду не може вижити без волонтерів, то асоціація ”Даруй життя” зібрала довкола себе багатьох осіб, які добровільно займаються веб-сторінкою, базою даних, які підтримують пацієнтів. Оана Георгіу, заступник голови асоціації, розповідає: ”Існує дуже багато неурядових організацій, і дуже добре, що вони є. Люди поступово зрозуміють і навчаться, що залучення у громаду врешті-решт повертається до нас. Чим більше ми допомагаємо системі охорони здоровя, тим краще буде нам і нашим дітям у майбутньому. Гадаю, що нам треба подолати цей етап індивідуалізму і зрозуміти, що в кінцевому рахунку це проти нас. До тих пір, поки ми не підключимося, не буде й результатів. Гадаю, що кожен може принаймні один раз на рік зробити жест солідарності і приєднатися до певної діяльності.”



    Урок асоціації ”Даруй життя” показує нам, що волонтерство дуже важливе, а окрім волонтерства однієї людини є важливим і волонтерство компаній, тому що якщо всі компанії вирішили б спонсорувати певний проект, а гроші були б направлені лікарням, освіті й охороні навколишнього середовища, то життя всіх нас стало б кращим.

  • Баскетбол…по-іншому

    Баскетбол…по-іншому

    Наприкінці жовтня спортсмени в інвалідних візках з фонду ”Мотивація” та відомі блогери зіграли мішаний баскетбольний матч в одному з бухарестських моллів. Окрім спортивного характеру заходу, і можемо сказати, що це був дуже спірний матч, в якому спортсмени з досвідом у використанні інвалідного візка мали явну перевагу, матч було проведено з метою привернути увагу до різних форм дискримінації, з якими стикаються особи з вадами.



    Адріан Селменці, координатор проекту, розповість нам, звідки у нього з’явилася ця ідея: ”Ідея прийшла мені дуже просто. Достатньо зробити коротку прогулянку по Бухаресту і побачити, що особи з вадами мають драматично обмежений доступ до громадського життя. І тут говоримо про прості речі як бордюри, які не спускаються і створюють дуже великі проблеми будь-якій людині в інвалідному візку, яка хоче перейти вулицю, наприклад, в Бухаресті, чи використати автобус або трамвай. Знаю, що в метро справи трішки кращі, але що стосується громадського трaнспорту на поверхні, то справи набагато гірші. А ще я побачив машини, припарковані безладно на тротуарах, які створюють труднощі особам в інвалідному візку, тому що дуже часто їм немає як проїхати. І звідси я зробив дуже прості висновки: органи державної влади Бухареста не роблять достатнього, щоб зробити місто доступним. Страждають не тільки особи з вадами, а й усі ми, матері, які везуть дітей у візочках, похилі люди, діти. Цей матч є нашим методом звернути увагу на той факт, що люди з вадами існують, навіть якщо ми їх не бачимо, але вони існують і дуже часто приречені сидіти вдома.”



    До складу команд входили відомі особистості з масмедіа, які на місці навчилися грати баскетбол за правилами гри в інвалідному візку, поруч із спортсменами з фонду ”Мотивація”, прихильниками баскетболу та інших видів спорту в інвалідних візках. Ми запросили Андрея Брату, 24-річного юнака, студента Бухарського Соціологічного факультету, розповісти нам, чому він бере участь у цій грі: ”Я знаходжуся тут через ініціативу ”Active Watch” та фонду ”Мотивація”, щоб зіграти демонстративний баскетбольний матч і вийти трішки з дому. Дуже важко вийти з дому, сам Бухарест не дуже доступний, але ми боремося і робимо, що можемо. Я почав грати в баскетбол у 2012 році у таборі з Бран, там це мені дуже сподобалося і я вирішив спробувати зробити це і в Бухаресті, так це стало моїм хобі.”



    Андрей добирається до факультету власним автомобілем і обрав собі факультет, який має ліфт. Користуючись інвалідним візком ще з дитинства через медичну помилку, Андрей звик з дивною поведінкою людей по відношенню до людей з обмеженими можливостями. Він пропонує всім людям вийти з дому і зайнятися спортом. Спортсмени фонду ”Мотивація” вже довгий час грають у баскетбол і беруть участь у змаганнях на національному рівні. Іріна Замфіреску з ”Active Watch” розповіла, що після цього баскетбольного матчу буде проведена кампанія по переконанню влади в тому, що настав час віддати місто всім його громадянам, і що ми, всі люди, повинні мати більше терпіння: ”Ми хочемо занести до громадського порядку денного проблему дискримінації осіб з обмеженими можливостями. На даний момент вони не мають доступу до елементарних суспільних речей, і звідси походить дискримінація стосовно доступу до освіти, ринку праці. Це сигнал тривоги.”



    Напередодні матчу особи із ЗМІ, які вирішили взяти участь у матчі в інвалідних візках, спробували вивчити деякі правила й техніки гри. Алін Сефтел, тренер команди ”Мотивація” з м. Ілфов, сказав, що це був дуже спірний матч і додав: ”Я намагався поділитися з ними декількома особливостями у використанні інвалідного візка, мені не вдалося розповісти їм дуже багато, і це було помітно у грі, коли вони рухалися досить важко. Поки вони навчилися — гра закінчилася.”



    Крістіан Кіна Бріта є блогером, який взяв участь у цьому матчі. Яким він йому здався скаже нам впродовжені: ”Це був урок життя. Тому що ми, практично, впродовж декількох хвилин поекспериментували те, що ці люди проживають по-справжньому. Раптом те, що ми сприймаємо абсолютно нормальним, той факт, що ми є, як кажуть члени фонду ”Мотивація”, ”ногарями”, тобто що маємо ноги, нам здається абсолютно нормальною річчю. Нас посадили для гри і просто-напросто ”побили”. Різниця між нами і ними була надзвичайною, ми були нікудишніми, а вони — надзвичайними. Але надзвичайним тут є те, що ти заряджаєшся їхньою енергією та ентузіазмом, ти дивишся на них і чогось навчаєшся. Так що наші невеликі щоденні проблеми починають здаватися просто дурницями. І ти навчаєшся радіти життю набагато більше, ніж робив це дотепер.”



    Гра була захоплюючою, розважальною, її коментував з великим гумором відомий спортивний коментатор Крістіан Цопеску. Всі учасники отримали дипломи, а ми, глядачі, запозичили для себе з ентузіазму гравців. Організатори заходу ”Active Watch”, фонд ”Мотивація Румунія” та ”Light into Europe” досягли ще однієї із заявлених цілей: показали широкій публіці, що люди в інвалідних візках є людьми, які можуть робити дуже багато речей, що вони повинні бути серед нас в якнайбільшій кількості.

  • Дельта Дунаю як програмне забезпечення для цифрового пристрою

    Дельта Дунаю як програмне забезпечення для цифрового пристрою

    Дельта Дунаю є постійною привабою на туристичній карті Румунії. Якщо дотепер вона являла собою й небезпеку для тих, хто зважувався відкривати її для себе без місцевого гіда, то зі створенням програмного забезпечнння у формі цифрового підручника для туристів, Дельта відкриває свої секрети в електронному форматі. Цифровий туристичний довідник в Біосферному заповіднику Дельти Дунаю є інформативним програмним забезпеченням для цифрових пристроїв, інструментом керування для відвідувачів, який надає корисну інформацію про заповідник і дозволяє визначити їх позиціонування за допомогою цифрового пристрою.




    Крістіан Діну, координатор компанії ”Read Forward” та один із розробників цього проекту, розповість, що можуть бачити користувачі цього програмного забезпечення: ”Коли вони відкривають його, вони бачать велике меню, яке містить зображення та назви найбільш важливих елементів програмного забезпечення. Йдеться про декілька відділів, який ми упорядкували в найбільш важливому для людей порядку: це морські та сухопутні маршрути, тобто пішохідні, карта дельти та інші інформативні відділи про Дельту. Ця ідея належить Адміністрації Біосферного заповідника Дельти Дунаю. Вони бачили подібні програмні забезпечення в інших крaїнах і подумали, що й дельта повинна мати щось подібне. Ми гордимося, що розробили найгарніше програмне забезпечення, принаймні для Дунаю”.



    Корисна інформація, доступна в Туристичному довіднику, має на увазі карту Дельти Дунаю, затверджені туристичні маршрути: 15 водних і 9 сухопутних маршрутів, інформацію про особливо охоронювані природні території Біосферного заповідника дельти Дунаю, детальну інформацію про культуру й історію регіону, корисні поради для подорожі, путівники, правила поведінки в заповіднику та перегляд представницьких для цього місця фотографій. Програмне забезпечення містить і відділ ”Екстрені ситуації”, де представлена необхідна інформація у випадках, коли відвідувач заблудився чи потребує допомоги. Крістіан Діну: ”Дельта є дуже цікавою й дуже різноманітною територією, в якій легко заблудитися. Потрібно мати гіда. Принад дуже багато, є дуже багато пішохідних маршрутів, які вартує пройти, але зона охороняється і є дуже багато місць, куди заборонено доступ для захисту біорізноманіття, і всі ці маршрути й зони виділені відповідним чином. Практично, ви немов несете із собою довідник в десятки й сотні сторінок, але в кишені, на вашому телефоні чи планшеті. І він набагато зручніший. Окрім цього, до всього, що знаходиться в цьому програмному забезпеченні, можна отримати доступ без необхідності передачі даних, без телефонії, без бездротових технологій чи чогось іншого. Коли завантажуєш з дому безкоштовне програмне забезпечення, він залишається у телефоні, і коли ти їдеш в дельту, то вже не потрібно отримувати доступ до жодних даних. Це дуже важлива характеристика для тих, хто приїздить сюди з-за кордону і має свої телефони, а тарифи роумінгу для закордону дуже великі, тож інформація для них є ще більш важливою. Вся карта Дельти Дунаю доступна в автономному форматі в будь-якому місці.”



    Тож у вас є вибір між використанням місцевого гіда чи цього програмного забезпечення. Ми запитали Крістіана Діну, чи воно краще від місцевого гіда: ”Це програмне забезпечення є місцевим гідом, але зі значними перевагами. Воно є кращим тому, що сюди занесено декілька додаткових модулів. Найважливішим мені здається модуль розташування. Коли ти переглядаєш кaрту чи якийсь маршрут, на ній зявляється і блимає синя цятка, там з точністю до кількох метрів знаходишся ти, а якщо ти знаходишся в каналі, то можна навіть побачити, на якій його стороні ти перебуваєш – на лівій чи правій. Таким є рівень точності. Таким чином, ти можеш не тільки краще спланувати свої маршрути, маючи цю функцію розташування, але й використовувати, наприклад, модуль екстрених ситуацій. Це не обов’язково серйозні медичні екстрені ситуації. Але може статися й це. У нещасливому випадку, коли ти заблудився, маєш можливість побачити координати на відстані півметра і надіслати їх або до свого готелю, або органам, щоб вони змогли тебе знайти”.



    Це програмне забезпечнння доступне для мобільної операційної системи IOS, Iphone, Ipad та інших планшетів або телефонів з операційною системою Android. Їх легко скачати з офіційного магазину додатків Apple та Google. Просто треба увійти й пошукати ”Danube Delta”, це двомовний додаток румунською й англійською, скачати його на телефон чи планшет, після чого безпосередньо увійти. Не треба жодної іншої операції, і легко можна переходити з англійської на румунську.



    Крістіан Діну розповів нам, якими були кроки в розробці програмного забезпечення: ”Перед тим, як почати розробку цього програмного забезпечення, я налякав своїх колег і клієнтів: я поїхав у Дельту без жодної підготовки. Ми хотіли побачити, якою є справжня ситуація і навчитися певних речей на власному досвіді, тому що по-іншому не можна було занести їх у програмне забезпечення. Було декілька зауважень, які ми отримали, і зараз вони вже занесені до програмного забезпечення, як, наприклад, той модуль розташування з терміновою екстреною інформацією. Ми усвідомили, що без підтримки місцевого мешканця ти не справишся, і бувають ситуації, коли ти не маєш такої підтримки, або ти занадто сміливий і ситуація вийшла з-під контролю, або ти катаєшся на човні один, бувають певні ситуації, коли потрібне встановлення твого місця розташування чи потрібно дати комусь телефонний дзвінок. І це ми занесли в програмне забезпечення. Потім ми побачили, що є певні графіки суден, а в Дельті пересуваються в основному на суднах, тож ця інформація також доступна у нашій програмі у формі інформації про те, як можна дістатися в Дельту. Цей перший досвід нам дуже пригодився. А потім, коли ми здали замовнику програмне забезпечення, ми знову побували в Тулчі, випробували його, щоб побачити, наскільки добре він працює. І працює. Ми пройшли тим же маршрутом і з радістю побачили, що й інші люди користуються програмним забезпеченням. Нашим найбільшим задоволенням було побачити людей, які завантажують та користуються ним і дивуються, наскільки добре він працює. Єдиною скаргою була те, що він не чіпляє їм рибу на гачок”.



    Дізнавшись історію програмного забезпечення Дельти Дунаю, нам не залишається нічого іншого, як завантажити його безкоштовно і використати при першій же нагоді.

  • Концерт на висоті

    Концерт на висоті

    В середині вересня Хрест на честь Героїв народу з вершини Карайман, що в горах Бучедж, став місцем унікального заходу в історії гри на флейті й музики взагалі. Артист Ніколає Войкулец разом зі своїм оркестром та спеціальними гостями провів концерт в пам’ять про героїв, які полягли у двох світових війнах. Згідно з Книгою рекордів Гіннеса, Хрест з вершини Карайман отримав світовий рекорд з точки зору розташування такої споруди на вершині гори, яка знаходиться на висоті майже 2285 метрів. Концерт, проведений біля Хреста з вершини Карайман, є частиною турне ”Румунія з твого серця”, яке проводить гравець на флейті Ніколає Войкулец впродовж цього року як по країні, так і за кордоном.



    Турне ”Румунія з твого серця” означає пробудження серця та свідомості в кожному румуні до всього того, що є автентичними цінностями: героїв, історії, коріння, королівської родини, сім’ї, дому. Зв’язок між флейтою, туризмом та брендом країни є дуже великим та глибоким. Флейта через свою силу та звуки представляє частину румунського туризму та ідентичності. Коли туристи відвідують певне місце, їх приваблюють місця, люди, звичаї й традиції, включно мистецтво. Флейта є найдавнішим у світі інструментом, а Румунія є батьківщиною флейти. Зараз молитва флейти буде найближче до неба, як заявив артист Ніколає Войкулец, який склав і спеціально адаптував для цього заходу декілька мелодій.



    З великим ентузіазмом Ніколае Войкулец зустрів своїх гостей на висоті близько 2300 м: ”Для нас велика честь і радість співати для мучеників та героїв Румунії в цей день Вознесіння Святого Хреста, ми будемо співати для румунів звідусіль. Я дуже радий, що поруч зі мною є надзвичайні люди, які прибули з місцевості Аврам Янку з гір Апусень – мої дорогі трембітники, ці святі, які грають по всьому світу і передають вібрацію цієї нації разом з моїм оркестром, з яким я граю вже 20 років для Румунії. Всі вони тут і ми зіграємо для вас. На цьому вівтарі ми об’єднали Трансільванію з Ольтенією. В моєму оркестрі є одна надзвичайна людина, яка родом з Кишиніва. В моєму оркестрі велика Румунія. Разом ми виконаємо найгарнішу, найбільш емоційну й піднесену пісню, яку має цей народ: гімн Румунії. Дякуємо за те, що ви поруч з нами, і присвячуємо вам цей момент”.



    Репертуар концерту містив твори румунської спадщини, серед яких “Келуш”, “Дойна надії” та інші. Спів-організатор заходу Еманоіл Савін, мер міста Мушень, зустрів гостей зі свіжими новинами регіону: ”Ласкаво просимо до Буштень! Цього й минулого тижня тут відбулося багато заходів: у першу чергу, сповнилося 125 років від будівництва королевою Елізабетою та королем Каролем І церкви Домнешть з м. Буштень. Сьогодні, в день Хреста, було освячено монастир Карайман — “Афон Румунії”, як було його названо в 2000 р., коли разом з священником Пую Геронтієм ми заклали перший камінь для невеличкої церкви з подвір’я монастиря. Це куточок раю, це надзвичайне місце, наповнене вірою, а сьогодні 5 тисяч людей прийшли на освячення Великої церкви з монастиря Карайман. У церкві, яку ви бачили по дорозі сюди, починаючи з наступного року ми проводитимемо служби для паломників, які відвідують Хрест з вершини Карайман. Сподіваємось, що за короткий час нам вдасться його реставрувати і просунути, тому що він занесений в Книгу рекордів Гіннесса, це пам’ятник героям, який був збудований в 1926-1928 рр. королевою Марією, яку називали й матір’ю поранених. Я й раніше покладав тут корони квітів, але стількох людей я ніколи не бачив біля Хреста Героїв народу”.



    Щоб взяти участь у концерті, трембітники з комуни Аврам Янку (повіт Алба), фольклорний ансамбль “Келушарів№ з Каракалу і всі гості піднялися по канатній дорозі із м. Буштень, після чого їх перейняли позашляховики і довезли до Хреста Карайман. Увечері того ж дня у палаці Кантакузіно з м. Буштень відбулася благодійна гала під назвою ”Румунія з твого серця”, у якій взяли участь ті ж артисти. Концерт носив гуманітарний характер, метою його будучи надання стипендії ім. Феніки Лука після 120 років від народження першого в Румунії вчителя флейти. Турне ”Румунія з твого серця” потрапив наприкінці вересня до Трансільванії. Артист Ніколає Войкулец разом зі своїм оркестром провів концерт у фортеці Фегерашулуй у пам’ять про антикомуністичних борців. Фортеця Фегерашулуй була обрана для цього не випадково. З 1948 по 1960 рр. вона була в’язницею для тих, хто наважився протистояти і боротися зі зброєю в руках проти комуністичного режиму.


  • Проект ”Довкола Чорного моря”

    Проект ”Довкола Чорного моря”

    Незвичайний фотопроект, що несе глядача по прибережних країн Чорноморського регіону. Багата колекція фотографій, що представляє реальність, доступну скоріше місцевим мешканцям, аніж відвідувачам. Йдеться про проект ”Довкола Чорного моря”.



    Розмовляючи з фотографом Петруцом Келінеску ми занурюємо в цей фотографічний світ: ”Проект ”Довкола Чорного моря” розпочався 5-6 років тому, це була моя ідея, яку я почав втілювати у ужиття разом з моїм добрим другом Стефаном Киндею. Я займаюся фотографією, він писав тексти, і вже багато часу ми думали про подорож, можливо в Африку. Ми все дивилися на карту і зрозуміли, що жоден із нас нічого не знає про Чорноморський регіон, починаючи з наших сусідів, і, можливо, було б краще здійснити цю подорож ближче до нас. У 2010 році ми здійснили подорож на автомобілі по всіх країнах довкола Чорного моря, нам вдалося отримати фінансування і за чотири місяці ми проїхали близько 15.000 км довкола Чорного моря, намагаючись відкрити для себе ту зону, взяти пульс дійсності. Це були чотири місяці, але для 10 країн це не багато. Ми почали подорож з Румунії і подалися у напрямку проти годинникової стрілки: до Болгарії, Туреччини, потім Грузії, Вірменії, Азербайджану, побували в Нагорному Карабаху — невеличкій сепаратистській території, звідки повернулися в Грузію. А потім подалися в іншу невелику сепаратистську республіку – Абхазію. Потім відвідали Росію, Молдову, Україну й назад в Румунію.”



    Звичайно ж, після такої подорожі деякі зони стають улюбленими. Для Петруца Келінеску Абхазія стала справжнім відкриттям подорожі: ”Можливо, найкраще місце поблизу Чорного моря, якщо подивитися на карту, є навпроти румунського узбережжя — це Абхазія, де ми були вражені побачити зовсім інший клімат, набагато тепліший від нашого, там на пляжах ростуть пальми, там ростуть мандарини, лимони. Кавказькі гори простягаються майже до моря, а наближення гір до лінії моря робить так, що небо переповнене хмарами, як перед грозою. Абхазія відокремилася від Грузії в 1991 році, а Грузія в свою чергу відокремилася від Радянського союзу. В Абхазії були найгарніші курорти СРСР. Там Сталін мав будинок для відпочинку. Тут сталінський режим побудував санаторії для профілактики та відпочинку для радянського народу.”



    Маніфест команди, яка ініціювала цей проект, був таким: зануритися в глибину історій, шукати не інформацію, а історії, які після дослідження стануть інформацією. Таким чином, глядач відкриє для себе надзвичайні зображення, які перевищать будь-який рекламний намір. Нам або показують понтон, з якого рибалять дві скромно одягнені бабусі, або ми бачимо людину, простягнену на рушнику на березі моря, на встеленому черепашками пляжі, чи ларьки з купальниками, які продаються на пластикових манекенах, разом із плавальними кругами у вигляді звірів — ця неприкрашена дійсність представляє місця, які можуть бути спільними для всіх країн Чорноморського регіону, але мають все-таки певні особливості.



    З подробицями Петруц Келінеску: ”Фотографії не представляють обовязково найгарнішу або туристичну сторону Чорного моря. Ми саме цього хотіли з самого початку. Ми хотіли уникнути великих готельних комплексів, тому що нам здалося, що будь-де вони позбавлені індивідуальності. Ми шукали популярні пляжі, де звичайні люди проводять свої відпустки, і в той же час ми старалися знайти у відвіданих нами країнах якомога більше етнічних громад. Ми дізналися, що довкола Чорного моря є дуже багато етнічних громад, дуже багато з них у Росії. Вони були вирівняні комуністичним режимом, але багато з них вижили й намагаються врятувати свою культуру й звичаї. Наприкінці проекту мені подобалося жартувати, показуючи друзям фотографії й запитуючи, звідки вони. Всі помилялися. Наприклад, я показував фотографію з Росії, а мені відповідали, що вона з Румунії. Або фотографію з України, а мені казали, що це в Болгарії і т.п. Гадаю, що всі ми, країни довкола Чорного моря, маємо дуже багато спільного, і це в першу чергу через недавню історію.”



    Щоб ви могли зрозуміти, яке багатство зображень може порадувати вас після цього експерименту, ми запитали Петруца Келінеску, скільки фотографій можна побачити: ”Ми зробили свого роду блог подорожі, який можна почитати за адресою: www.theblacksea.eu. Тоді ми намагалися зробити декілька постів на тиждень, кожен пост містив по 7-8 фотографій. З часом, не маючи актуальних постів, ми залучили кількох колег-журналістів, і наш блог подорожі перетворився на онлайн-журнал, де ми збирали матеріали про зону довкола Чорного моря. Були зроблені десятки тисяч фотографій, але більш стисла відбірка, якою я дорожу, містить близько 40-50 зображень. Усі фотографії й тексти, які зявилися, можна побачити на веб-сторінці www.theblacksea.eu. Проект продовжується й далі, ми стараємося отримати фінансування, і по мірі того, як нам це вдається, додаємо нові історії й фотографії. Одночасно з проектом ”Довкола Чорного моря” ми працюємо й над проектом про зміни в румунському селі, який називався ”Гордість і бетон” – це історія успіху тих, хто подався за кордон, а також про розвиток нового румунського села як результат міграції робочої сили за кордон.”



    Водолази-аматори Чорного моря схожі між собою. Схожі між собою й туристи, які прогулюються пляжами або лежать, простягнувсь, на надувних матрацах. Схожі й люди, які дивляться на море з переповнених чи пустельних пляжів. А відрізняє зони, зображені у фотографіях, присутність якогось елемента, повязаного з історією росту чи занепаду певного місця: уламки судна, понтон, будинок, який майже звалився в море. Для глядача це запрошення не до подорожі, а до роздумів, чи до подорожі для відкриття реальності такою, якою вона є.

  • Від живопису до авіамоделізму й назад

    Від живопису до авіамоделізму й назад

    Майстер у старому значенні слова, творець чогось надзвичайного показує нам сьогодні, наскільки близьким може бути художнє творіння до технічного. І коли ми говоримо про художню творчість, то маємо на увазі картини, тому що саме вони є першими творіннями художника Джордже Бежана, нашого сьогоднішнього гостя. А коли говоримо про технічні творіння, то маємо на увазі його пристрасть до авіамоделізму, яке підштовхнуло його до побудови в найдрібніших деталях ряду літаків історичного значення.



    Ці дві діяльності зближають між собою увага до деталей та створення цілого з нуля, від ідеї. Про поєднання цих двох пристрастей розповість сам Джордже Бежан: “Я люблю мистецтво, але люблю й літаки. Не можу сказати, що одне з них мені подобається більше, ніж інше. Живописом я почав займатися ще змалечку. Пригадую, що я мав альбом із творами румунських художників і пробував робити з них копії. І, паралельно, мені подобалися літаки. Я відвідував Дитячий клуб і то одна, то інша пристрасть переважали. Були періоди, коли я лише малював, і періоди, коли я будував і вивчав пілотування літаків, їх будівництво, історію.”



    Художник Джордже Бежан будує літаки, які літають. Кожен, навіть найменший елемент, зроблений рукою художника, кожен макет є вірною копією рідкісних літаків, зробленою за історичними кресленнями. Макети художника Бежана побудовані з надзвичайною увагою до деталей, від простих елементів як заклепка чи гвинт із кабіни літака, до бортового кулемета, побудовані художником Джордже Бежаном відповідно з реальністю, та манекенами пілотів, одягнених у кашкети з відповідною емблемою. Ці деталі роблять із макета художника справжнє історичне свідчення.



    Зазвичай, ми очікуємо від художника, враженого польотом літаків, картин із літаками. Проте Джордже Бежан обрав для себе різати метал, дерево і всі необхідні елементи, щоб зробити функціональний макет. Вірні макети літаків у різних масштабах: ½, ¼ піднімаються у висоту, пропонуючи глядачеві пікіруючий бомбардувальник Stukas із королівськими знаками Румунії чи літак Hassabranderburg із полотняними крилами, чи Червоного барона з трьома рядами крил, всі вони створені з найменшими технічними подробицями художником Джордже Бежаном.



    Як будується чемпіонський літак — дізнаємося від Джордже Бежана: “Я почав макети у зворотньому порядку: вперше я взявся за це в дитинстві, після чого зробив перерву, а в 13 років знову повернувся до цього хобі. І розпочав зразу ж із дуже важкого макета літака Stukas. Чому я кажу, що почав у зворотньому порядку: тому що я, щоб зрозуміти цю модель, потребував багатьох років досвіду, дослідження, навіть годин пілотажу з радіоуправлінням, щоб могти ним пілотувати. І, працюючи над Stukas, я робив і менші проекти, які паралельно привели мене до завершення цієї моделі. Найбільш видатними зі створених мною моделей були триплан Fokkerul, Fokker DR 1 Червоного Барона (“Манфреда фон Ріхтгофена,” німецького пілота у Першій світовій війні) у масштабі ¼ . Перший раз я мав можливість придбати набір з ребрами крила, декількома деревяними розпірками, колесами, які я зібрав. Звичайно ж, набір потребував покращення, якщо ти хочеш кращого літака, все залежить від того, чого ти бажаєш. Наприклад, простір, який займають крила, залежить і від того, скільки місця є в машині, щоб могти привезти його в поле. Це був мій перший макет. У першому польоті я не знав, на що очікувати, коли бачив три крила — мені здавався майже неможливим його політ, його називали й Бібліотекою Барона, такою була його кличка. Але я був здивованим побачити, що він має відмінне відчуття польоту, літає дуже добре, дуже добре приземляється. Я побував із ним на декількох демонстраціях, після чого взяв з ним участь в національному чемпіонаті у відділі “F4C” і став із цим трипланом Fokker національним чемпіоном. Він дуже сподобався, я зробив з ним весь ряд акробатики, обраної мною для конкурсу, здійснив два дуже хороших повних польоти і став національним чемпіоном.”



    Окрім захопленості тією чи іншою моделлю літака, художник приймає виклик спокуси — хоче створити їх в якомога більшому масштабі, найбільш наближеному до справжніх розмірів: “Зараз я працюю над літаком Hansa Branderburg в масштабі ½, шириною в 4,25 м, вагою до 30 кг, який буде єдиною моделлю цього виду в історії румунського моделізму. Макет у масштабі ½, який би представив якомога вірніше справжню модель літака, ще не було зроблено. Модель матиме радіоуправління, як і інші макети, буде із бензиновим двоциліндровим двигуном, з такими ж електронними системами, тільки трішки сильнішими, тому що модель більшого розміру, має більше кілограмів і потребує сильнішої системи. Звідси я думаю, що якщо я зробив його в масштабі ½, то не було б дуже важко зробити його і в його справжню величину. І літак Stukas мене дуже приваблює, він є емблемою в історії війни. Мене не приваблює війна, а скоріше історія. У моделі Stukas мене приваблює дуже агресивний образ, це справжній птах війни. Німці проектували його саме для того, щоб налякати. Ця модель мала дуже агресивний зовнішній вигляд, виглядала як птах із м’язами. Ще один літак, який мене вразив, є Newport-ul 11, він є літаючою поезією, його прозвали “Bebe”. У нього дуже надзвичайний політ, коли він пролітає — видно прозорі крила та фюзеляж, загорнений у полотно, це комбінація між деревом та полотном. Я б спробував зробити його і в більшому масштабі, 1/3.”



    У Джордже Бежана живопис поєднуються з історією та інженерією, а результат відображається в макетах, які летять за грані уяви.

  • Переваги для велосипедистів

    Переваги для велосипедистів

    Їзда на велосипеді є приємним способом проведення вільного часу, а в останні роки її сприймають і як здорову діяльність, яка допомагає тримати себе у формі. Багато світських та присвячених здоров’ю журналів рекомендують їзду на велосипеді з багатообіцяючими заголовками: ”Їзда на велосипеді спалює калорії”, ”Велосипедизм миттєво заряджає тебе енергією”, ”Їзда на велосипеді тонізує м’язи тіла”.



    Якщо ви один з тих, хто педалює до роботи, то окрім того факту, що маєте в розпорядженні ефективний і доступний транспортний засіб та звільняєтеся від щоденного стресу, ви можете мати й інші переваги. Наприклад, в м. Сібіу відкрився перший ресторан, який надає 10% знижку особам, які приїздять на двох колесах. Сьогодні ми запросили до себе Раду Коїку, адміністратора цього ресторану, щоб він розповів нам, звідки виникла така ідея: ”Ідея є насправді зростаючою тенденцією в м. Сібіу ще з 2007 року, коли розпочалося обладнання велосипедних доріжок. Разом з цим зросло число шанувальників велосипедів, і є дуже багато заходів та клубів, які підтримують їзду на велосипеді. І тоді ми подумали, що для підтримки велосипедистів можна зробити щось таке, щоб залучити їх до себе. Навесні цього року ми відкрили свої двері й подумали, що ідея є доброю для тих, хто любить рухатися, тож практично ми скомбінували з цією дією страви з невеликим вмістом жирів та вегетаріанські страви. Тепер, мабуть, з настанням холодного сезону зменшиться й число велосипедистів, які потрапляють до історичного центру. В той же час, можемо сказати, що через досить обширну пішохідну зону: площа Хуед, Мала площа, Велика площа, пішохідна зона Белческу, і спосіб пересування велосипедом в історичному центрі і взагалі в даній зоні став набагато зручнішим для дуже багатьох мешканців”.



    В той час, як все більше закладів пропонують лише паркування для велосипедів, тут ви отримуєте й 10% знижку, якщо приїздите на двох колесах. Ще зі входу в ресторан є дошка з намальованим на ній велосипедистом, яка оголошує про акцію, тож щодня біля цього ресторану припарковані велосипеди, чиї власники сидять за столами, насолоджуючись спокійною атмосферою та знижкою в десять відсотків. Велосипедисти міста Сібіу, а також і туристи, які орендують велосипеди, користуються знижкою свого рахунку й тим, що мають де залишити в безпеці свої велосипеди.



    Раду Коїке: ”Ті, хто спалює на велосипедах калорії, бажають добре попоїсти. Або є той тип людей, які окрім того, що рухаються, хочуть поїсти чогось легкого. Ми не зосередилися на певному меню для велосипедистів, наше меню дуже різноманітне й поєднує румунську кухню з міжнародними елементами. У нас не бракує й паста та піцца, особливо для молоді, але ми маємо й квасоляний суп у хлібі (випорожнений хліб, наповнений супом) чи семигородський гуляш у хлібі. А ще ми можемо похвалитися своїми десертами: пташиним молоком, яке нагадує нам про дитинство, та вареними сирниками, які роблять не в багатьох ресторанах. Є люди, які відвідують нас спеціально заради цих десертів”.



    Раду Коїке розповів, що ця дія ресторану не є єдиною, але багато людей навіть фотографують рекламу установи і дивуються. Багато хто сказав, що їх привабила сюди не знижка, а сама ідея. Тим не менш, наш співрозмовник відчуває себе частиною більш широкого руху: ”Є компанії, які підтримують їзду на велосипеді, й Євангелічна церква підтримує їзду на велосипеді, тож працівникам церкви надається оплата в залежності від того, скільки кілометрів вони долають за місяць. Є різні заходи в співробітництві з мерією та обласною радою, яка нещодавно обладнала велосипедну доріжку, яка з’єднує околицю міста Решінарь з комуною Поплака. Це велосипедна доріжка, по якій молодь Сібіу може їздити в безпеці й поза містом, що досить рідко можна зустріти в Румунії”.



    Зараз в муніципалітеті Сібіу є понад 71 км велосипедної дороги, найбільш популярними є велосипедні доріжки з ”Парку під вільхою”, розташованому в лісі Думбрава, і кількість велосипедистів значно зростає. Інший паб із Сібіу використовує велосипед як рекламний засіб: у пабі ”La Bicicleta French Pub” при вході на стіні висять три велосипеди, пофарбовані в кольори закладу, проте тут велосипедистам не надаються знижки.



    Навіть якщо ситуація велосипедистів у всій країні стає все кращою (в м. Тімішоара є вже 60 км велосипедних доріжок для велосипедистів, а в Бухаресті — 100км), велосипедисти оскаржують ефективність нанесення певних доріжок та їхню відсутність в невеликих містах. Тож будь-яка спроба підтримати їх є доречною, підкреслюючи таким чином європейську тенденцію румунських міст.

  • Робота для матерів у домашніх умовах

    Робота для матерів у домашніх умовах

    Усе почалося з ідеї, що мама через саме визначення має бути підприємливою. І так як проект “Робота для матерів у домашніх умовах“ визначає найкраще її охоту до активного життя та потребу використовувати творчу енергію в сімейному колі, разом із чоловіком та дітьми, Елена Горун заснувала співтовариство матерів. Робота для матерів у домашніх умовах є соціальною ініціативою, спрямованою на підтримку активних та свідомих у своїй важливості в сім’ї мам, які бажають працювати вдома.



    Елена Горун розповіла, що саме припускає ця ініціатива: «“Робота для матерів у домашніх умовах“ є комплексним проектом, який стартував у Бухаресті і пізніше поширився на всю країну. Нещодавно ми розпочали й діяльність для матерів з діаспори, співпрацюємо з матерями з Каїро, Афін, Дубаю. Асоціація йде назустріч матерям, які працюють вдома і бажають працювати неповний робочий день, чи то над проектом, чи в режимі співпраці, чи бажають розвинути власну ідею. Ми кажемо, що вони хочуть написати історію. Ми переходимо від рівня хобі до проекту, з якого вони можуть навіть утримувати сім’ю.»



    Як ви можете собі уявити, додаткова праця вдома є досить виснажливою. Не все райдужно, як розповідає Елена Горун. Але якщо є сильне бажання, то й переваги великі: ти можеш проводити більше часу з дитиною, спостерігати, як вона росте, бути завжди поруч з нею. Елена Горун розповість про те, як вона стала однією з тих мам, які працюють вдома: «Раніше, десь близько п’яти років тому, я працювала в галузі біохарчування. Після народження мого сина, якому зараз 11 місяців, я відкрила для себе ресурси, про існування яких і не здогадувалася. Я дуже хотіла працювати з дому, тож почала випробовувати ринок праці в умовах неповного робочого дня, але окрім збирання кулькових ручок та нанизування намистин немає нічого іншого. Не маєш звідки вибрати, і гнітючим було не те, що ти нічого не знаходив, а те, що було дуже багато бажаючих матерів незалежно від їхньої підготовки. Звідки можна було зробити висновок, що вони хочуть цього дуже сильно, що можуть зробити великі жертви для того, щоб проводити час поруч з дітьми і в той же час щось робити. Я почала цей проект поступово. Я звернулася до компаній, щоб перенаправити робочі місця до нас, зібрала резюме, познайомилася з людьми, а потім ми розпочали модуль матерів-підприємниць. Ми зіткнулася з великою стриманістю, тому що людям було дуже дивно, як це ми працюємо з дому, сидячи з дитиною на руках перед комп’ютером. Але, як бачите, можна працювати й так. Кожна мама пристосовується. Дехто з них має практичні проекти як виготовлення натурального мила чи швецька діяльність, і вони залучають у цю діяльність дітей, а пізніше — й чоловіків. Звідки я роблю висновки, що сімейний бізнес знову розквітне.»



    І Делія Грігорою, речник Бухарестського Громадського Фонду, була в певний момент матір’ю, яка працювала вдома: «Цей досвід був нелегким, я навіть пригадую, наскільки складно було мені працювати 2,5 роки з дому, разом із сином Лукою. Це був виклик, тому що я більше працювала тоді, коли він спав, і коли мій чоловік приходив з роботи — я клала сина йому в руки і казала: з цього моменту я маю три години роботи, ви справляйтеся самі. Не знаю, чи я зробила б так знову, але робота з дому дала мені строгість, якої я не мала. За одну годину я повинна була зробити речі, які до того робила за багато більше часу.»



    Найбільшим викликом для матері, яка працює вдома, є встановлення пріоритетів, як вважає наша співрозмовниця. Елена Горун розповість нам, чим займаються матері з цієї мережі: «Частина матерів нашої громади хочуть продовжити працювати за фахом, але неповний робочий день, і за цей час вони дійсно мають високу продуктивність. Галузі є дуже різноманітними, від послуг до виготовлення виробів. Послуги такі як графіка, дизайн, редагування статей, обладнання внутрішнього інтер’єру. В нашій громаді ми маємо матерів як з вищою освітою, так і без освіти. Наша громада дуже різноманітна. Що стосується виготовлення виробів, одні з них вирішили спробувати себе: вони розпочали проект, для якого дехто з них не мав необхідної підготовки, тож отримували її на ходу. Ми маємо одну маму, яка є дизайнером іграшок, маємо матерів-дієтологів, матерів-консультантів. Є й матері, які хочуть зосередитися на праві, тому що за професією вони адвокати, інші — на бухгалтерії, вони хочуть навчити інших матерів, як розвинути свій бізнес, які податки потрібно сплачувати.»



    І так як встановлення пріоритетів є важливим для членів проекту “Робота для мам в домашніх умовах“, наприкінці цього місяця вони мали можливість взяти участь у проекті “The Big Lunch“. 27 вересня, поруч з іншими 14 проектами, і проект “Робота для мам в домашніх умовах“ взяв участь у цьому громадському проекті по збору коштів не тільки для того, щоб отримати більшу видимість, а й зі сподіванням отримати допомогу для розвитку власної мережі.

  • Проект ”Олійний”

    Проект ”Олійний”

    Час від часу вулицями Бухареста можна побачити вантажний велосипед. Їх небагато в транспорті, так що кожна поява викликає запитальні погляди, усмішки і не рідко автомобільні гудки. Цим вантажним велосипедом керує Мар’ян Скафару, а по місту він пересувається з певною метою. У грудні 2013 року він розпочав проект ”Олійний” — перший приватний проект збору та вторинного використання відпрацьованої господарської олії.



    Ми запитали його, звідки виникла ця ідея: ”Я працював в декількох багатонаціональних компаніях. Я колишній корпоратист і з бажання якось вийти з цього закритого простору офісу, з бажання взаємодіяти з людьми я вирішив присвятити себе цьому проекту, який мені дуже подобається і в який я дуже вірю. Ця ідея прийшла мені в результаті одного побаченого в Інтернеті оголошення. Воно звучало так: ”Даємо гроші за олію”. Точніше, ти отримував 1,5 леїв за літр. Програма призначалася фізичним особам і я захотів дізнатися про неї докладніше. Я пішов до центру збору і дізнався, що програма не користується великим успіхом. Було підраховано, що 99% домашніх користувачів викидають використану олію в раковину чи каналізацію. І я зрозумів, у чому причина: центри збору переміщаються до домашніх користувачів за мінімальною кількістю в 30 літрів, тож вони не можуть зібрати таку велику кількість, щоб здати її. Лише якщо вони об’єднаються в групи чи товариства власників житла, чи по під’їздам будинку, тільки тоді такі програми отримали б успіх. А до того часу я запропонував таке рішення: проект ”Олійний”. Перед тим, як розпочати цей проект, я обдумав його впродовж кількох місяців, і розпочав в той момент, коли став упевненим у підтримці. Підтримка прийшла від громади велосипедистів Бухареста, проект було розпочатий без початкової інвестиції, але з допомогою партнерств, які дали нам нагоду просунути його, використовувати вантажний велосипед, створити веб-сторінку, надрукувати листівки.”



    Вантажний велосипед Мар’яна Скафару має прикріплений ящик місткістю до 80 кг. Це дозволяє йому збирати й невелику кількість відпрацьованої олії. Особа, яка зібрала мінімум 2 літри відпрацьованої олії, може зайти на веб-сторінку Uleiosul.com, заповнити бланк, після чого з нею зв’яжуться, щоб встановити день і годину для здачі олії. Небагатьом людям відомо про шкідливий вплив цієї відпрацьованої олії як для людей, так і для довкілля, як розповідає Мар’ян Скафару. Відпрацьована олія роз’їдає труби і забиває очисні станції, а витрати на технічне обслуговування віднаходяться все у рахунках домашніх користувачів. Підраховано, що 1 літр відпрацьованої олії забруднює до мільйона літрів води. Окрім цього, потрапивши в річки, вона покриває воду тонкою плівкою, яка заважає кисню надходити до водних організмів та рослин. І землі, в яку потрапила ця відпрацьована олія, потрібно багато років, щоб відновитися і знову стати родючою.



    Від початку проекту ”Олійний” Мар’яну Скафару вдалося зібрати близько 950 літрів олії від 150 фізичних осіб: “Ми маємо базу даних, куди на даний момент занесено 300 осіб. Половина з них вже здали олію, дехто вже двічі. Це нас радує і ми віримо, що матимемо успіх з цим проектом, тому що ми стараємося стати відомими, і наскільки більше людей дізнаються про цей проект, настільки більше ми зможемо зібрати. Люди дуже раді, що можуть здати олію, яку зібрали, дехто збирає 5 л за 2 роки, інші — за 2 місяці. Я зустрів і людину, яка збирала впродовж років і назбирала 40 л. І просто-напросто не знала, що з нею робити, просто викинути її не хотіла, тому що знала про шкідливі ефекти відпрацьованої олії. Тож дуже зраділа, коли я забрав у неі всю ту кількість. Далі ми звернемося у галузь Готелі-Ресторанти-Кафе, ГоРеКа, і особливо до власників малого бізнесу. Ми зрозуміли, що переважна їх частина викидає відпрацьовану олію, тому що не назбирують за місяць більше 30 л. Але 20 літрів — це теж значна цифра.”



    Що відбувається після того, як використана олія потрапляє до вантажного велосипеда? Вона може бути перетворена на джерело альтернативної енергії. Із 1 л харчової відпрацьованої олії виробляють 900 мл біодизеля, а з побічних від виробництва біодизеля продуктів виробляється мило і формувальні масла (матеріал, що використовується при лиття опалубки). Біодизель є поновлюваним паливом, на якому працюють двигуни великих транспортних засобів, таких як вантажівки і навіть кораблі. Мар’ян Скафару планує незабаром відкрити власну станцію переробки: ”Поки-що ми здаємо олію до центрів збору, потім її відвозять до Австрії, де з неї виготовляють біодизель. Нашим бажанням є, щоб у близькому майбутньому виготовляти біодизель в нашій країні. Технологія не дуже складна. Із побічних продуктів від перетворення відпрацьованої олії в біодизель можна зробити добре мило й для людського тіла. Нашим планом є розвинути проект по всьому діапазоні Бухарестського муніципалітету, використовувати по вантажному велосипеду для кожного кварталу. А ще ми хочемо зробити свій внесок у появу цих велосипедів у трафіку, показати, що речі можна зробити й по-іншому, не тільки автомобілем. Після інвестиції у вантажний велосипед настає черга виробництва біодизеля і навіть мила. Ми навіть хочемо дарувати мило людям як нагороду для тих, хто збирає олію для переробки.”



    Люди, від яких Мар’ян Скафару збирає олію, високо оцінюють проект ”Олійний”. А повага юдей, якої він не мав так часто в корпорації, мотивує його мріяти й прагнути розвинути цей проект у ширшому плані. Він уже заніс до списку зібраних для переробки речей батареї, лампочки та люмінесцентні лампи.

  • Зіркові ”вечірки”

    Зіркові ”вечірки”

    Ясна серпнева ніч. Посеред поля, десь поблизу автомагістралі Соарелуй, в 30 км від Бухареста, декілька осіб дивляться на небо через телескопи. Надворі ані холодно, ані жарко. Люди стиха говорять між собою, немов боячись потривожити тишу ночі. Це зіркова вечірка, через яку ніхто не викликатиме поліцію, скаржачись на шум та дискомфорт.



    Організаторами цих вечірок є Оана Санду та Адріан Шонка. Для них дивитися на зірки є набагато більше, ніж проста пристрасть. Шонка є астрономом-любителем, координатором Бухарестської астрономічної обсерваторії ім. генерала Васіле Урсяну та членом Бухарестського астроклубу. Оана Санду є випускницею факультету комунікацій та речником проекту ”До зірок”. Впродовж 7 років вони розповідають всім бажаючим послухати про зірки, галактики, зіркові скупчення та туманність. Оана Санду розповість нам, як розпочався проект ”До зірок”: ”Він народився з мого бажання та бажання мого партнера в цьому проекті Адріана показати мешканцям міст засіяне зорями небо, яке ми, коли були маленькими, називали сільським небом, бо його, на жаль, в містах не можна побачити через світлове забруднення. Побачивши те небо, ти хочеш поділитися про нього з іншими. Проект ”До зірок” пропонує собі зібрати людей з міст десь на околиці міста, в темному місці, й показати їм, що можна помітити на небі: зірки, планети та об’єкти, які знаходяться за межами Сонячної системи, які називаються обєктами далекого космосу”.



    ”Ми запропонували розкрити перед вами секрети, які приховують зірки, методами, які надихнуть вас і викличуть інтерес дізнатися більше. Використовувати астрономію, щоб культивувати критичний, зацікавлений та уважний дух, а ще — як незвичайний метод проведення вільного часу поруч з друзями, сім’єю, колегами чи партнерами. Ми запропонували, щоб наша діяльність передавала прямо чи побічно пристрасть, ентузіазм, точність… а також викликала зацікавленість, бажання до відкриття, натхнення”. Так звучить запрошення до участі в проекті ”До зірок”, розташоване на веб-сторінці проекту.



    Оана Санду розповість нам, як розгортають зіркові вечірки: ”Ідеально подолати якомога більше кілометрів від міста, але, щоб поєднати якимось чином корисне з приємним, ми обрали місце, яке знаходиться в 30 км від Бухареста. Воно розташоване поблизу автомагістралі Соарелуй, і ми не будемо розголошувати його точне розташування, ми хочемо зберегти це в секреті, щоб туди не почали приїжджати люди і створювати там штучне освітлення. Коли ми дістаємося до того місця, ми намагаємося ознайомити учасників з небом, із головними сузір’ями, які можна побачити в той період, навчаємо їх орієнтуватися на небі за зірками, після чого починаємо дивитися через телескопи, які привозимо з собою. Починаємо з простих речей: вони дивляться на зірки та подвійні зірки, а потім переходимо на складніші речі як зоряні скупчення, галактики, туманності і в залежності від сезону показуємо планети, які можна побачити в той момент. Зазвичай розпочинаємо о 9 вечора і закінчуємо в 1-2 годині ночі. Ми не забезпечуємо транспорт, але намагаємося знайти місце тим, хто не має автомобіля, в автомобілі тих, хто його має, заохочуючи таким чином і спілкування. Дотепер цей метод спрацьовував”.



    Ми запитали Оану Санду, як реагують учасники проекту на так звані ”вечірки”: ”Всі завжди залишаються здивованими, коли дивляться через телескоп. Реакції бувають різними. Найгучніше проявляються діти. Бувають і розчаровані люди через те, що не бачать такі зображення, як по телевізору, які отримують з великих телескопів. Але ми пояснюємо їм, в чому полягає чарівність дивитися особисто в телескоп і те, що вони бачать, не виглядає так, як по телевізору: ти насправді дивишся в часі, тому що світло, яке потрапляє в телескоп, долає до нас тисячі світлових років, і тому ми насправді дивимося в час”.



    Коли прогнозують, що небо буде ясним, Оана та Адріан скликають своїх гостей. Будь-хто може взяти участь, навіть старші діти, які вже не бояться темряви: ”Дуже маленьких дітей ми не заохочуємо приєднатися до нас, і середовище трішки несприятливе для цього, і темрява. Ми стоїмо на полі, а це не зовсім підходяще місце для маленьких дітей. Однак ми рекомендуємо, щоб неповнолітні приходили завжди в супроводі батьків. Іншим чином — ні. Нас мотивує бажання показати мешканцям міст, що можна побачити на небі, і поділитися з ними відчуттям фамільярності. Коли ти пізнаєш небо, то куди б ти не подався — ти відчуватимеш себе вдома, ти матимеш місце, яке завжди залишатиметься постійним. Те, що ти бачиш над своєю головою, ти знаєш, що воно завжди залишатиметься таким. Сузір’я, галактики та туманності завжди там”.



    Отже, якщо ви бажаєте дізнатися, під якими сузір’ями ми живемо, як вибирається телескоп і як встановлюється, яка справа зі знаками зодіаку, як утворюються зірки, куди направляться Всесвіт, тоді зіркові вечірки стануть для вас добрим початком. Оану та Адріана, господарів вечірки, ви знайдете на веб-сторінці lastele.ro.

  • Таксі з цукерками

    Таксі з цукерками

    Вулицями Бухареста пересувається понад десять тисяч таксі. Як і в будь-якій столиці, люди, які керують цими таксі, мають дуже цікаві особисті історії. Багато з них — інженери, навіть колишні вчителі, люди різних професійних груп. Тож не дивуйтеся, коли, сідаючи в таксі, до вас привітаються мовою міжнародного вжитку, а потім ваш водій зможе бесідувати на будь-яку тему, від футболу до філософії чи навіть історії або політики… Таксисти розуміються майже на всьому. Конкуренція жорстока, тому всі намагаються якимось чином здобути лояльність своїх клієнтів. Сьогодні ми познайомимо вас з Крістіаном Романом. За освітою інженер, Крістіан Роман був відсторонений від свого кар’єрного шляху спочатку революцією 1989 року, а потім останньою економічною кризою, яка вдарила весь світ, починаючи з 2008 року.



    У ті часи Крістіан Роман вклав свій час і гроші в дослідження, щоб ввести в галузь тих, хто виробляє ключки для гольфу, новий вид дерева – Valachian Willow. На жаль, криза знищила його плани та збереження. Ось так Крістіан Роман став професійним водієм: ”Ставши таксистом, я хотів зробити щось відмінне. Бути водієм таксі становить 90% рутини, тож потрібно чимось компенсувати. І тоді я вирішив, що треба стати якимось чином відомим. І як? Цукерками. Я почав пропонувати індивідуально загорнені цукерки. Якщо той, хто сидить зі мною в автомобілі 5, 7, 10 хвилин, почувається добре, то частина його доброго настрою залишається в автомобілі. А це робить так, що і я, який перебуваю в машині до 10-14 годин, залишаюся в хорошому стані. Так мій пасажир стає гостем”.



    Ось так машина Крістіана Романа перетворилася на ”таксі з цукерками”. Це була не перша машина з цукерками, якою керував пан Роман, історія набагато давніша і розпочалася в 90’ роках: ”Біля світлофорів 90-их років було повно безпритульних дітей, які мили вітрове скло, що було насправді маскованою формою жебрацтва. Я вирішив не давати їм гроші, тому що точно знав, що гроші дістаються їхнім ”менеджерам”, які ховалися в кущах. Я вирішив давати їм цукерки. Моя власна машина стала настільки відомою на перехрестях площі Унірі, що коли я досягав світлофора, чулося: ”Гей, приїхала машина з цукеркaми, гей! ” І моя машина наповнювалася дітьми.”.



    Сьогодні на перехрестях вже не миють вітрове скло. Проте Крістіан Роман чекає своїх клієнтів з кольоровим папером для заміток, олівцями та трьома видами цукерок. Дорослих пригощає кавовими цукерками, дітей — фруктовими, а найменших — желейні. Звичайно ж, лише тих, хто малює чи приєднується до гри ”відгадай виконавця”, до якої його запрошує таксист: ”Як винагороду я даю дітям стільки цукерок, що вони не можуть їх нести. Вони не можуть намалювати стільки, скільки цукерок я їм даю. Діти не хочуть виходити з машини. Часто я чую: ”Бабусю, я зроблю ще один малюнок і потім вийдемо”. Ви не уявляєте, скільки радості приносить щаслива дитина. Коли вона тобі каже: ”Будь ласка, не йди!” — в тебе м’якнуть коліна”.



    Для дорослих, які малюють, існує королева цукерок: кавове зернятко, замочене в м’яті й покрите шоколадом. Для тих, хто вгадує мелодію, не використовуючи при цьому допоміжних засобів, винагорода ще більша: всі цукерки з кошика. Найбільше сюрпризів у цьому плані, як каже Крістіан Роман, він отримує все від дітей: ”Я отримав надзвичайно приємний сюрприз від однієї дівчинки, яка просто мене здивувала. Це була десятирічна дівчинка, яка вивчала фортепіано в музичному ліцеї ім. Діну Ліпатті. Я сказав їй: давай я поставлю тобі надзвичайного виконавця, про якого люди не знають, що він і піаніст, а знають про нього лише як про композитора чи виконавця. Якщо ти вгадаєш, хто він, я віддам тобі всі свої цукерки. Я вмикнув мелодію і запропонував їй вгадати з трьох спроб. Перший раз вона помилилася, другий раз була дуже близько, а втретє прошепотіла мені на вухо: ”Рей Чарльз?”. Я трішки помовчав, створюючи трішки невідомості, як у телепередачах, промовив ”Дінь, дінь, дзінь”, кинув їй на заднє сидіння цукерки і сказав: ”Ти розорила мене і дуже здивувала!” Десятирічна дівчинка знала його, чула про нього і мала навіть улюбленою мелодією одну з мелодій Рея Чарльза!”



    Звичайно, не всі вгадують мелодії, не всі малюють. Крістіан Роман добре задумується, щоб дати відповідь на запитання, чи зустрів він абсолютно похмуру людину: ”Їх дуже мало, тому що кожен таксист має таких пасажирів, на яких заслуговує. В мене були й похмурі пасажири, які підключилися до гри, збадьорені енергією, що залишилася в машині. Мав і похмурих пасажирів, які, вийшовши з автомобіля, пошкодували, що не увійшли в гру. Але надзвичайно похмурих — ні, таких я не мав”.



    Малюнки, зроблені гостями таксі з цукерками, він ламінує, а потім продає посередництвом добре продуманих програм: ”Були дві програми: перша по збиранню грошей для дітей денного центру ”Черешеньки”. Аукціон починався від невеличкої суми: 50 бань за закладку для книги. І з нагоди 1 червня я приніс дітям цукерки. Тепер я готую іншу програму: виставку в кафе ”Серендипність”, де проходитиме обмін закладок на дитячі книги. Мої колеги вже підключилися до збору дитячих книг, які не повинні бути обов’язково новими, але в доброму стані. Ці книги потраплять до дитячих лікарень Бухареста, а якщо їх буде достатньо багато — вони потраплять і в інші міста. З цієї нагоди я оголошую заснування бібліотеки ”Таксі з цукерками”.



    Ось така історія Крістіана Романа, інженера, який керує таксі з цукерками. Якщо колись вам випаде нагода сісти в його таксі, не відмовляйтеся від гри. І намагайтеся виграти королеву цукерок. Ніщо не може зрівнятися зі смаком цукерки, замоченої в м’яті й покритої шоколадом!

  • ESPACE MINOUX

    ESPACE MINOUX

    Підвал із шармом, схильний до гурманського досвіду, з видом на вулицю і взагалі великими відкритими виглядами, готовий до проведення майстерень, курсів, дегустації вин та історій. Так декількома словами можна описати місце, куди ми вас запрошуємо сьогодні в рубриці ”Унікальна Румунія”. По вулиці Спетарулуй, як то кажуть, в її самісінькому серці, недалеко від Каля Мошілор, однієї з головних доріг Бухареста, в підвалі одного будинку, збудованого десь у 1886 році, знаходиться цей простір, присвячений невеликим незабутім зустрічам. Називається він ”Espace Minoux” і був створений з метою ввести на карту Румунії ексклюзивне місце, яке відрізнятиметься від уже існуючих клубів, де збиратиметься певний тип людей: той, який вміє сказати ”добрий день”, ”будь ласка” й ”дякую”.



    Представить нам цей простір Резван Войкулеску, професійний фотограф та його ґазда: ”Espace Minoux є дуже маленьким культурним простором, обладнаним в будинку культурної спадщини, який я придбав в абсолютно жалюгідному стані. Раніше тут жили люди з великою кількістю дітей, які вишкребли, поламали, знищили… Я вирішив повністю його відновити, що дуже важливо: я не полагодив, а відновив. Мені вдалося відновити ті елементи, які, на превелике моє здивування, витримали, як, наприклад, печі та арки з підвалу, цегляні арки, на яких були наліплені картонні розмальовані планки і т.п. Я врятував з підвалу оригінальну мозаїку будинку. Там я хочу проводити невеличкі культурні заходи, щоб з часом будинок здобув репутацію місця, куди не приходить будь-хто. Коли я кажу: ”не будь-хто”, я не кажу це через снобізм, а хочу вірити в те, що зможу залучити сюди якомога більше людей, які зрозуміють красу цього місця”.



    Резван Войкулеску відкрив скляні двері першого поверху будинку всього 2 роки тому. За цими дверима знаходиться справжня галерея мистецтва з постійною виставкою 20 найкращих робіт скульптора Анки Сербулеску, вилитих в бронзі. Ця міні-виставка й сама входить до мережі галерей мистецтв Бухареста завдяки доброчинності Резвана Войкулеску та його гостей. 35 стільців у підвалі очікують майже постійно гостей. Лише 35, тому що саме стільки осіб можуть вміститися тут, не заважаючи ліктями сусіду на концертах-зустрічах чи майстернях, що організовуються тут час від часу. Ми були присутніми на такому концерті-зустрічі з Ніку Аліфантіс, одним з найулюбленіших румунських авторів-виконавців, які займають настільки особливе місце в музичному румунському пейзажі, що про таку інтимну зустріч ти й не наважуєшся сподіватися. Одного березневого вечора по вулиці Спетарулуй співак виконував упродовж 2 годин найгарніші свої пісні, розповідав про теперішнє турне та свої улюблені інструменти. Звичайно ж, без мікрофонів, без прожекторів, а як на зустрічі з друзями.



    Але тут відбуваються не лише концерти-зустрічі, як розповідає Резван Войкулеску: ”Є невеликі компанії, які орендують простір. Якщо мені подобається те, що вони хочуть там провести, я орендую їм. Щомісяця, наприклад, тут проводяться курси виховання для батьків. Я, будучи ґаздою, слухаю, що там розповідають, і чую доречні речі. Той психолог, який проводить курси, практично відкриває уми батьків, каже, де вони в основному припускаються помилок. Приходять лише батьки, іноді стається, що приходять і діти, вони в той момент граються, щоб гармонізувати трішки стосунки з батьками”.



    Звичайно ж, є й інші зустрічі, і з них дуже високо цінуються вечори, присвячені гурманам: ”Я вибираю кухаря, який не повинен мати зірки Michelin, а дар. Першим я запросив кухаря із Залеу, його звати Мірча Гроза і він сам є особистістю. Що стосується приготування, то він робить все абсолютно божественно. Тому що його ”юшку”, яка готується весь час у казані, не можна приготувати за менш ніж 2 години і, як прибріхує він, 2 години є просто неймовірним. Він додає настільки багато інгредієнтів, що ти вже не знаєш, що їси, але знаєш, що воно таке смачне тому, що він не використовує нічого з торгівлі. Він має своїх невеликих виробників, які роблять для нього бринзу, навіть м’ясні вироби… декілька десятків кілограмів у день, все робиться вручну, не існує жодної техніки. Вони їх роблять, висушують, вивішують на горищі і постачають в основному ресторанам, які хочуть мати якісні м’ясні вироби. Я вже не кажу про м’ясо, про овочі, які він отримує з городу своїх постачальників, де бачиш, що овочі не ідеальні, помідор здавлений, морква крива, тому що вони не кладуть нічого в землю, а лише поливають їх. Але коли ти їси їх — вони надзвичайні… Мірча є поет гастрономії і, не в останню чергу, дуже начитана людина. Справжнє задоволення слухати, як він розповідає про гастрономію та історії його зони із Залеу. Справжнє задоволення провести з ним цілий вечір і слухати його”.



    Можливо, ви запитуєте себе, як можна зробити попереднє замовлення на ці дивовижні зустрічі? Дуже просто! Espace Minoux має сторінку в соцмережі FB, де оголошуються майбутні заходи. Перші 35 бажаючих обслужені першими. Звичайно, з невеликими винятками, які залежать від особистих критеріїв Резвана Войкулеску: ”Є люди, які пишуть мені так: ”я хочу два квитки”. І нічого ні перед цим, ні після цього. Тільки ”я хочу два квитки”.. Я навіть не утрудняюсь відповісти, навіть якщо та людина є однією з тих, хто займає одне з перших 35 місць, які все одно обслуговуються зразу ж, я їм нічого не відповідаю. Мені слово ”хочу” без поняття привітання, без ”дякую” дає неприємне відчуття. Це означає, що для мене ти не існуєш. Із самого початку, що б ти мені не пропонував, у мене воно не знаходить свого місця. І навпаки, є багато людей, на щастя, це переважна більшість, які вміють сказати ”добрий день”, вміють сказати ”дякую” в кінці, вміють використовувати зворот ”чи міг би я…”, і наскільки частіше використовується ця люб’язність, настільки приємніше мені сказати ”так, ви отримали одне з 35 місць”. Багато з них залишаються без місця, тому що їх всього 35, а заявок — принаймні 200. Я дотримуюсь хронологічного порядку заявок, єдиний відбір відбувається у випадку тих, хто не вміє висловитися. Мені не хочеться, щоб такі люди відвідували мій простір”.



    Це не бар, не ресторан, не клуб… Це Espace Minoux. І якщо вам трішки пощастить, ви теж зможете його відвідати. Проте не забудьте магічні слова ”добрий день”, ”будь ласка”, ”дякую”.




  • SMART-класи

    SMART-класи

    Учні педагогічного ліцею ім. Кармен Сільва з Тімішоари та коледжу ім. Костаке Негруцці з Яссів мають у своєму розпорядженні новітню технологію та цифровий вміст, адаптований до шкільної програми.



    Міністерство Освіти в партнерстві з компанією «Samsung Electronics Румунія» відкрили на початку цього тижня два нових цифрових класи в рамках проекту «Smart Classroom», розпочатого у 2013 році. Перший Smart-клас був відкритий в рамках Вищої комерційної школи ім. Ніколае Крецулеску з Бухареста у вересні минулого року. Навчальний проект Smart Classroom є комплексним цифровим рішенням, що включає як апаратне, так і програмне забезпечення, а також цифровий вміст, створений відповідно до навчальної програми ліцеїв.



    Цифрові класи тих трьох ліцеїв були оснащені 31 сучасним планшетом останнього покоління, мультимедійною дошкою, Smart TV та двома ноутбуками. Паул Балог та Крістіан Діну представляють компанію «Readforward», яка створила програмне забезпечення, що робить можливим викладання з цифрового носія. Паул Балог пояснить нам в наступні хвилини, що таке проект «LearnForward»: “«LearnForward» є на даний момент найважливішим проектом нашої компанії, це платформа для використання цифрових підручників у класах. Ідея полягає не в тому, щоб замінити вчителя планшетом, а щоб використовувати планшети та комп’ютери та решту класного оснащення як мультимедійну дошку, щоб додати вартості нормальному процесу навчання у класі. Ми маємо й веб-сторінку, з різними спеціальними для класу пристроями, на якій можуть зареєструватися викладачі та учні та використовувати декілька цифрових підручників. Якщо маєте будь-який комп’ютер, планшет чи телефон, який має вихід до Інтернету чи браузер, то ви технічно готові користуватися цією платформою. Ще є одна дуже велика перевага, найбільша, на нашу думку, — це те, що нею дуже легко користуватися. Ми знаємо з міжнародних змагань, що ці системи можуть стати надзвичайно складними, тому що розроблені фахівцями в галузі ІТ. А вони обожнюють багато кнопок, багато прихованих речей, це свого роду парад інтелекту. Це надзвичайно, але ще краще, коли можна приховати цю комплексність під якомога простими кнопками. Ми не гадаємо, що викладачі повинні мати докторський ступінь в галузі ІТ, щоб могти користуватися цими послугами онлайн. Якщо викладач справляється з соцмережею Facebook, він справиться і з нашою платформою”.



    Як зробити, щоб це просте програмне забезпечення було й доступним з фінансової точки зору, дізнаємося від Крістіана Діну: “Нам вдалося зробити те, що не вдалося дотепер нікому — мати платформу, яка б працювала на будь-якому пристрої, від найменшого екрану до найбільшого. Потрібен лише один браузер і будь-який пристрій, який би мав цю програму, йдеться про ту ж програму, якою користуються люди для виходу в Інтернет. З технічної точки зору, нам вдалося домогтися дуже важливого пункту — повної доступності. Кожна дитина і кожен викладач може отримати доступ до платформи, тому що не існує жодного технічного бар’єру для входу. Можна використовувати найдешевші пристрої для доступу до створеного нами програмного забезпечення”.



    Паул Балог стверджує, що викладачі не мають причин боятися «оцифрованої» школи: “Переважна більшість викладачів злякані цими технічними досягненнями. Всі думають, що комп’ютер замінить їх, це їхній перший страх. Другий страх полягає в тому, що вони повинні використовувати комп’ютер, і всі діти знають краще них, як ним користуватися. Звичайне співвідношення сил у класі вже не таке, як було колись, але ми зраділи, побачивши в Тімішоарі вчительку, яка була владною, не викликаючи страху, яка дуже природно користувалася програмою лише після однієї сесії пояснень платформи, потім вона справилася сама. Таке ж саме сталося і з іншими класами, і в школі ім. Крецулеску з Бухареста, і в Яссах та Тімішоарі прийняття було миттєвим”.



    Послухаймо Роксану Кожокару, вчителя педагогічного ліцею ім. Кармен Сільви з Тімішоари, яка розповість нам, як відреагували діти: “Вони були в захваті, чекали з нетерпінням, вони знали, що виграли, але усвідомили це лише в момент, коли увійшли в зал і побачили, що їхня мрія здійснилася. Це було змагання, у якому взяли участь 9 ліцеїв Тімішоари, кожен зробив по фільму, даючи в ньому відповідь на запитання «Чому твоя школа є найрозумнішою», тож, здається, що наша школа є найрозумнішою із Заходу країни. З допомогою цієї новітньої технології ми маємо декілька варіантів представляти матеріали набагато краще, ми формуємо учнів краще, взаємодія між викладачем та учнем є сильнішою, економиться дуже багато часу, тому що, наприклад, ми не малюємо схеми на дошці, вони з’являються на ній вже готовими завдяки програмному забезпеченню. В кожен момент вчитель знає, що робить кожен учень і може одразу ж втрутитися там, де це потрібно”.



    Вже 5 шкіл мають smart-класи. Дві з них — за межами Румунії, і це лише початок, як каже Крістіан Діну: “Вже є дві школи в Болгарії, які користуються цим програмним забезпеченням, йдеться про економічну школу з Софії та ще одну з Пловдіву. Ми раді, що нам уже вдалося вийти з цією програмою за кордон в перший же рік від її існування. Ми маємо пілотні проекти і в інших країнах як Бразилія, Мексика, Сполучені Штати та Індія”.



    Майбутнє школи є, безсумнівно, таким. Папір, ручка, крейда, дошка будуть замінені екранами. У найбільшому захваті перебувають, звичайно ж, учні. Із вродженою здатністю адаптовуватися до нового, молодь є першою, яка обирає цифровий шлях. Нам, решті, не залишається нічого іншого, як не відставати від них і давати їм те, чого вони потребують.

  • Не словом, а ділом

    Не словом, а ділом

    Factual.ro це сайт запущений влітку минулого року 8 молодими інтелектуалами, які хотіли запропонувати тим, хто цікавиться свого роду Офіс із захисту споживачів політики. За допомогою невеликої громади,що складається з близько 40 добровольців, factual.ro регулярно публікує аналізи деяких заяв, зроблених політиками у громадському просторі. Але це не просто слова кинуті на вітер і перейняті ЗМІ.



    Алекс Рошу є одним із засновників factual.ro і розповідає нам, як з’явилась ця ідея: “У грудні 2012 року ми подумали, що можемо зробити, щоб допомогти політичній сцені в Румунії, як ми можемо допомогти підвищити рівень відповідальності та істини, яких всі ми бачимо щодня, у громадському просторі. За нашим сприйняттям у даний час, рівень істини, краще кажучи переговорів досить низьким і дуже часто не тільки політики, а й представники засобів масової інформації та державних установ використовують методи маніпуляції та містифікації даних та заяв, що на наш погляд неприпустимо. Ми прагнемо домогтися зниження шуму та туману в суспільстві та на публічній сцені.”



    Перевірка істини тверджень не є новизною ніде у світі. Перевірка фактів почалася в Сполучених Штатах, де є два сайти такого роду, яким вдалось змінити політику адміністрації США і переконати політиків бути більш обережними із заявами, які вони роблять. Крім того, в Європі останнім часом зявилися подібні ініціативи: у Словаччині, Чехії, Польщі, але навіть на рівні ЄС, є сайт factcheck.eu де намагаються перевіряти твердження в галузі європейських політик. Ми запитали Алекса Рошу, на кого спрямовані дослідження проведені командою factual.ro: “Звичайно, ми очікуємо, щоб більша частина нашої аудиторії була обізнана, але ми прагнемо бути Офісом із захисту споживача політики. Я був би радий аби наші статті використовувались чесно в громадських дебатах. Це наша мета. донести інформацію в розмову про реальні факти, яка часто є неясною, у якій часто використовується маніпуляція, як інформація, на превеликий жаль.”



    Як перевіряються заяви?: “У нас є команда, яка моніторить те, що відбувається з точки зору заяв та рішень в сфері громадського простору. Ми хочемо якимось чином автоматизувати цей процес, тому що є дуже багато інформації. Коли щось з’явлюється як потенційна тема, відправляється експертами нашої команди фактуал. Ці люди дивляться на джерела, перевіряють дані, офіційні доповіді, статистику, шукають авторизовані джерела в галузі, щоб перевірити чи коректні цифри та заяви або якщо поважався інституційний процес, як цього потребує закон. Практично ми перевіряємо всі авторизовані джерела.”



    Нещодавно команда factual.ro запросила 40 експертів у всіх галузях до checkaton: це перевірка марафон, яка тривала 7 годин, і результати якої будуть опубліковані упродовж часу. Іоана Аведані, директор Центру незалежної журналістики, каже, що ця ідея настільки хороша, що вона шкодує, що це не була її ідея: “Так багато шуму в румунському суспільстві і якість дискурсу впала так багато, що демарш Factual.ro є на мою думку ініціативою очищення. Вони насправді роблять те, що повинен робити кожен з нас, а саме застосовувати критичне мислення по відношенню до заяв, які нам висувають. Є люди з дослідницькими навичками, пошуку та перевірки даних, фахівці у своїй галузі, які пропонують громадськості ці навички.”



    Проект на сайті з літа 2013 року. Команда волонтерів перевіряє протягом часу багато заяв політиків з кількох партій, з уряду, чи опозиції. Алекс Рошу стверджує: “Ми не нападаємо на якогось кандидата чи партію, а будь-який відвідувач нашого сайту може побачити, що містифікація використовується всіма партіями та політиками всіх кольорів. Це ініціатива громадян, чиї академічні коріння дуже сильні. Речі, які ми публікуємо є обєктивними й істинними. Якщо тебе можуть звинуватити, що ти робиш лихо вибираючи істину на поверхню, ми беремо це на себе, але я вважаю, що на нас не будуть нападати. До речі, вони будуть шкодити собі і підтримають нас. “



    Хоча вже минув майже рік з моменту його запуску, кого це стосується ще не відреагували. Іоана Аведані каже, що є пояснення цієї інерції. Проте, речі повинні змінитися: “З моїх висновків, політики більше чутливі до повідомлень, які надходять з телебачення і відносно менш із онлайн сфери. Але їм доведеться адаптуватися, оскільки онлайн средоваище стає все сильнішим. ”



    І ви теж можете внести свій внесок в розвиток сайту factual.ro ви можете запропонувати теми, або віддати інформацію, яку перевірить команда фахівців добровольців. Для цього достатньо, подивитись на вже завершені дослідження.