Category: Неповторна Румунія

8 березня в Бухаресті відбувся новий випуск Віденського балу. Організований готельною мережею “Меріотт”, у співробітництві з меріями Відню та Бухареста, Віденський бал збирає в Палаці Парламенту представників кращих компаній та дипломатів для казкового вечора. Меда Васіліу є маркетинговим директором головного організатора. Вона каже, що організація цього балу була із самого початку сміливим викликом: “Віденський бал розпочався у 2006 році, тоді відбувся його перший випуск. Нашим бажанням було донести до Бухареста елегантність та витонченість віденських балів. Із самого початку це був дуже сміливий проект, проте наші партнери, традиційні спонсори заходу та наші клієнти сприйняли позитивно цю ідею віденських балів у Бухаресті, тож число осіб, які брали в ньому участь, постійно зростала з року в рік. Звичайно, в останні роки кількість учасників дещо зменшилася, можливо, це завдячилося й економічній кризі та менш сприятливим економічним моментам, які ми переживаємо, але все одно щороку ми налічуємо понад 500 учасників.”

Про що ви думаєте, коли промовляєте “Віденський бал”? Мабуть, перші слова, які приходять вам на думку, це слово “етикет”, “розкіш”, “елегантність”, “люкс” і, звичайно ж, не можуть бракувати слова “вальс” та “дебютанти”. Організатори з Бухареста щороку піклуються, щоб гості мали у своєму розпорядженні всю інформацію, потрібну їм для дотримання етикету подібного балу. На веб-сторінці заходу є дуже точні вказівки: пани повинні носити чорний фрак, чорні штани, чорні черевики з лакованої шкіри, краватку-метелик, жилет та сорочку з коміром “метелик”. Пані — довгі вечірні сукні. За традицією, у білі сукні одягаються тільки дебютантки балу. Пані, які не бажають бути впізнаними, можуть одягати маски. Рекомендуються елегантні ювелірні вироби і, за бажанням, вечірні рукавички. На Віденському балі з Бухареста вальсують під музику у виконанні оркестру віденського палацу Шонбрунн. Найважливішим моментом балу є вальс дебютантів. Мартін Грунд є хореографом, який піклується, щоб у вечір балу 40 пар дебютантів станцювали ідеально: “Дев’ять років тому я отримав повідомлення про те, що в Румунії хочуть організувати віденський бал. Мої колеги з оркестру ніколи не бували в Румунії, ми нічого не знали про цю країну, але чули про Трансільванію та Дракулу. Ми приїхали до Бухареста, говорили з організаторами і були зачаровані, наскільки добре їм вдалося все підготувати. Ми приєдналися до команди і отримали успіх ще з першого випуску.”

Раніше бали були ідеальною нагодою для молодих незаміжніх панянок з вищого суспільства познайомитися з майбутніми претендентами. Їхні грація та талант відігравали величезну роль. Сьогодні у великих містах світу ще є молодь, яка хоче вальсувати у присутності гостей, як розповідає Мартін Грунд: “Щоб мати змогу вальсувати на Віденському балі, треба записатися і пояснити, чому ти хочеш це зробити. Треба пройти прослуховування і продемонструвати журі, що ти добре володієш віденським вальсом. Для Балу опери ти повинен бути в стані танцювати в ряд з іншими, зліва направо, роблячи повороти тільки наліво на відстані 15 метрів.”

Хто дебютує на Бухарестському балі? Мартін Грунд: “У перші роки ми мали професійних танцівників, які справилися дуже добре. Вони дуже добре вальсували, можливо, навіть занадто добре. Їм бракувало чогось того, що мають лише віденці. Віденська душа не є настільки точною, віденці дещо гнучкіші. В наступні роки ми запросили й непрофесійних танцівників, які потренувалися з людьми, які займаються цим щодня, і на цей раз, дивлячись на них, ти мав більш природне відчуття: ти дійсно бачиш емоції дебютантів: вони горді, дівчата відчувають себе принцесами, а парубки — принцами, і бути на цьому балі — надзвичайне відчуття. Я був щасливим бачити стільки нових облич, дуже молодих людей, які прийшли на бал зі своїми батьками 9 років тому, коли були дітьми, а зараз вже були підлітками 15-16 років і гордилися тим, що дебютують на віденському балі. На останній репетиції мене вразила радість, з якою вони танцювали, це мені здалося чудовим.”

Один квиток на віденський бал коштує приблизно 200 євро. Після півночі зібрані від продажу квитків гроші жертвують неурядовим організаціям, які використовують їх в різних проектах, присвячених дітям, як розповідає Меда Васіліу: “Організація “United Way” була завжди бенефіціаром Віденського балу, вже багато років існує співпраця з цією організацією й на міжнародному рівні. Минулого року ми відібрали й другого бенефіціара — організацію “SOS Села дітям” в рамках партнерства на європейському рівні. Обидві організації зорієнтовані на дітей із соціально-вразливих верств населення, які не можуть відвідувати школу чи не мають доступу до освіти так, як ми цього бажаємо для наших дітей, і тоді ми вирішили взяти в цьому участь і підтримувати їх щороку й посередництвом цього віденського балу.”

Міхаела Різя була однією із запрошених Бухарестського віденського балу: “Я беру участь у цьому балі вже вдруге і гадаю, що це потрібний для міста захід. Єдине, про що я шкодую, це те, що в мене не вистачило сміливості вальсувати, але сподіваюсь зробити це наступного року. Це добра нагода відірватися від нашого бурхливого життя й дати свободу своїм емоціям. З цієї перспективи це був надзвичайний вечір.”

Ана Елефтереску з організації United Way, яка є бенефіціаром фондів, зібраних на віденському балі, була тієї ж думки: це був надзвичайний вечір, який перевищив усі очікування: “З досвіду минулих років можемо сказати, що приблизно 12 тисяч євро, зібраних на цьому балі, потрапляють до нас. Всі гроші йдуть на проведені нами проекти. Починаючи з минулого року, ми є й бенефіціарами віденського балу з Тімішоари, який дійшов до другого випуску. Гроші з Тімішоари вкладені на місцевому рівні. Щороку ми намагаємося допомогти якомога більшому числу людей, у 2013 році ми допомогли майже 7.000 осіб.”

І ось Віденський бал стає вже традицією не тільки в Бухаресті, а й у містах Тімішоара та Сучава. Хоча відлуння вальсу ледве розвіялися серед мармурових колон Палацу Парламенту, вже розпочалася робота над його наступним випуском. На Х-ому Віденському балі, який відбудеться в 2015 році, ми очікуватимемо, звичайно ж, на феєрверк, як в прямому, так і в переносному значенні цього слова.

Історія, яку ми розповімо вам сьогодні, сплетена довкола магічного числа 20. 20 років — гарний вік студентських років багатьох з тих, хто нас слухає. 20 років, відколи група молоді подорожувала світом, одягнена в джинси та традиційні румунські сорочки і співала пісні, які, здається, не мав сміливості співати ніхто інший: румунський фольклор, виконаний з іншим ставленням, а також музику спіричуелс (духовні пісні афроамериканців) та замасковані колядки, музику світу, виконану на інших мовах, ніж румунська, між стінами холодної війни, яка ізолювувала нас від ”занепадницького Заходу”. 20 років, відколи засновник та диригент гурту був брутально видалений зі світу.

Гурт SONG був заснований у 1974 році Іоаном Лук’яном Міхалею зі студентами Бухарестського Національного музичного університету, а пізніше й зі студентами германських мов. Гурт SONG дебютував піснями відродження та давньою англійською музикою і продовжував проводити гастролі, знімати фільми, передачі, ставити концерти у Великому залі Палацу та проводити екскурсії за кордон. Для решти світу це було життя, про яке важко було уявити. Вони дивилися на цей особливий гурт із захопленням і, можливо, трішки із заздрістю. Ралука Аліна Хурдук була впродовж 3 років членом гурту SONG, це було у восьмому десятилітті — найсірішому в історії Румунії

. Вона каже, що SONG відзначив не тільки її молодість, а й весь її пізніший шлях: ”Гадаю, що в той момент я не усвідомлювала його повного значення. В першу чергу, це означало робити те, що мені подобається, з молоддю, яка в той момент була елітою. В гурті SONG були лише студенти й декілька учнів. Це була втеча від реальності, яка стала жахливою в половині 8 десятиліття, це означало просто-напросто радість. Довкола нас була немов золота бульбашка. Я переконана, що багато моїх колег із хору сказали б так само. Звичайно ж, що стиль і вся та енергія, весь той стан завдячувалися диригенту. А ще на ту атмосферу та особливий стиль, в якому виконувалися пісні, впливав і той факт, що ми були молодими і хор постійно оновлювався студентами”.

SONG був великою сім’єю, так кажуть всі, хто побував у ньому незалежно від того, чи пробули там 6 місяців чи 3 роки. Кармен Сендулеску, сьогодні реалізатор передач ВСРР, каже, що ніколи не зможе забути репетиції гурту SONG: ”Репетиції були надзвичайними моментами, я ніколи їх не забуду, тому що вони були дуже серйозними, дуже строгими. Ми жартували 10 хвилин, була компанійська сімейна атмосфера, а потім ми переходили до серйозних справ. Ми вправлялися по голосам, повторювали до безкінечності 3 ноти, вихід на сцену… що дуже пригодилося нам у вечори, коли проводилися зйомки. Заради 3 пісень, які з’явилися по телевізору, ми всю ніч входили і виходили зі сцени і проспівали всю ніч. В той момент ми не дуже усвідомлювали, що дуже контрастуємо з тим, що було довкола нас, тому що ми були, з одного боку, так захоплені навчанням, а з іншого боку — музикою… Може, десь ми й розуміли, що були особливими, тому що інші казали нам, що ми особливі”.

Ралука Аліна Хурдук розповість, якими були концерти гурту SONG по країні: ”Ми виконували пісні з румунського фольклору та спіричуелс, і навіть колядки зі зміненим текстом. Оанце складав тексти, які ставив на музику колядок, і ми так співали їх на сцені у 80-ті роки. В залі панував надзвичайний ентузіазм, коли люди впізнавали замасковані колядки. Вони співали з нами, плескали в долоні. Мабуть, найважливішою лекцією було те, що ми можемо робити речі і ділитися ними у спілкуванні з громадою, і це робило нас щасливими. Вартує приділити час і вийти з повсякденності, щоб бути щасливим таким чином”.

Як було можливо, що в повний розпал культурної революції, коли артисти досить важко могли діяти, могло існувати щось настільки відмінне, як гурт SONG? Завдяки делікатній грі, яку мало хто усвідомлював, як каже Кармен Сендулеску: ”Я зрозуміла, що у 80-ті роки, коли нас попросили роз’яснити цю назву, знайшли таку формулу: Song не походить від анг. слова ”пісня”, а означає ”Ми Люди Нового Покоління”. Це була свого роду гра між тим, що повинно було показатися ззовні, та тим, що було зсередини. Не знаю, в якій мірі учасники гурту Song усвідомлювали цю гру. Вперше я зрозуміла реальність поза гуртом Song в момент, коли постала проблема участі у фестивалі з Гавани, коли з 40 папок, поданих для від’їзду, було затверджено лише 18”.

Душа хору, диригент і людина, яка тримала гурт разом, був брутально вбитий у власній домівці в листопаді 1993 року. Декілька тижнів пізніше гурт SONG провів свій останній концерт у память Іону Лукяну Міхалі. Через інші 20 років , на початку березня цього року, гурт SONG об’єднався в концерті, трансльованому наживо румунським телеканалом TVR. Ралука Аліна Хурдук каже, що емоції вийшли за межі екрану: ”Менше, ніж за місяць, нам вдалося мобілізуватися і зібратися зі всіх куточків країни, навіть із Європи, і провести приблизно 10 репетицій для цієї передачі. Все пройшло несподівано добре. Ми мобілізувалися і заспівали, як колись. Звичайно, не ідеально, але напрочуд добре й гарно. Ми були дуже раді і гадаю, що ця радість пройшла й через екран. Так мені здається за враженнями, які ми зібрали після передачі, та з отриманих телефонів”.

Гурт SONG об’єднався під диригентською паличкою молодого, проте досить зрілого диригента, який знав, чим диригує. Даніел Жінга: ”Я чув про них, я виріс із SONG і зараз я радію, що ця зустріч відбулася. Ми заспівали разом, порадувалися і все відбулося з ностальгією та радістю. В останні роки мене дуже часто просили зробити проект, подібний до гурту SONG. Той факт, що деякі люди, які відчувають, чого хоче публіка, попросили мені подібний проект, показує мені, що він є бажаним. І це не дивує мене, є цілі покоління, які слухали цю музику і, безперечно, вона сподобається й молодому поколінню.”

Чи буде ще колись співати гурт SONG? Лише час нам це покаже.

Перший інтерактивний музей Румунії, де діти ознайомлюються з наукою гри та іграми про науки, був відкритий 15 лютого 2014 року. Він був обладнаний з приватної ініціативи однієї сімї, що закохалася у Віденський технічний музей. Молодший член цієї сімї запитав маму, чому в Бухаресті немає подібного місця, де можна торкатися експонатів та взаємодіяти з ними. Мама йому відповіла: ”Якщо немає, ми можемо його створити!”.

Рівно через 3 роки було відкрито “Mістечко знань”. Інвестиція в розмірі 100 тисяч євро перетворилася у світле кольорове місце, де ніхто не зможе нудьгувати. Воно займає площу 400 кв. м., а діти, які його відвідують, мають можливість взаємодіяти та проводити експерименти з предметами, які там виставлені. Батьків дітей заохочують бути гідами

Ініціатор цього інтерактивного музею Анамарія Роате-Паладе каже, що всі ігри були створені спеціально для цього містечка: ”Упродовж 3 років ми зробили різні ігри. Почали з ескізів на папері і дійшли до справжніх ігор, з кульками, магнітами, водою. Гадаю, що найпривабливішою буде гра з водою, тому що тут багато вертушок, Архімедів гвинт, коловорот, в який діти можуть кидати мячики для настільного тенісу і спостерігати, що далі відбувається. Маємо ігри на вправність, ігри із дзеркалами, 10-метрову атлетичну доріжку, де вони зможуть побачити, яку швидкість можна досягнути впродовж 10 метрів, симулятор цунамі з органічного скла та металевого каркаса. Діти можуть активувати прес і побачити, що стається з будинком на пляжі в момент, коли надходить хвиля. По краях цієї ємкості ми створили шари Землі. Повсюди є написи з поясненнями. Діти зможуть зрозуміти, що треба робити з тим предметом, побачать, що станеться, побачать звязок із фізикою і отримають пояснення, де в реальному житті знаходимо те застосування у фізиці, математиці, хімії… Маємо також ігрову залу де діти можуть позайматися вправи на розвиток координації рухів та рівноваги: поставити 10 цвяхів на один, пройтися по канату, по колодах, встановити фільонку з 3 отворами на 6 ніжках… Ми намагаємося зробити так, щоб ці ігри були якомога цікавішими, щоб викликали в дітей запитання, на які вони шукатимуть самі відповіді, роздумуючи над ними і бачачи практичне застосування предмета.”

Музей призначений дітям віком від 2 до 99 років. Є й ігри для маленьких дітей, з кулями на похилій площі, кулями по різних маршрутах, формами, які треба підібрати в інших формах. Є сенсорні коробки з дивовижними предметами для молодих поколінь: аудіокасетами, дискетами та іншими речами з недалекого минулого. Для кожного з них існують пояснення й гіди, але, як каже Анамарія Роате-Паладе, дуже важливо, щоб до всього цього залучалися й батьки: ”Ми заохочуємо гру разом з дітьми. Нам би хотілося, щоб батьки не приводили й лишали там своїх дітей, а самі зникали на 2-3 години. Ми хочемо, щоб батьки були поруч з дитиною бодай годину. Для дітей важливо бачити, що їхні батьки хочуть навчитися поруч з ними чи пояснити деякі поняття, які дитина, можливо, не достатньо розуміє. Ми забезпечуємо їхнє направлення і можемо пояснити дітям, але з мого власного досвіду я знаю, що дитину більше захоплює сказати: ”дивись, мамо, що я вмію робити” чи мама каже: ”почекай, я тобі покажу”.”

Організатори хотіли, щоб і батьки знайшли для себе цікаве заняття, поки дитина зайнята. Тож є й ігри для дорослих, відповідно до їхнього інтелекту та складності: ”Ми маємо кімнату з іграми IQ, іграми великих розмірів, 1 на 1 метр, 2 на 1,5 метри, ігри типу головоломки, з кулями та мотузками, які треба вивільнити з кілець. Є й ігри невеликих розмірів, але великі є більш захоплюючими. Шахова головоломка ще не була розвязана, хоча ми маємо її вже 2 місяці. Вона стоїть там, ми проходимо повз неї, намагаємося її розвязати… Мені подобається гратися. Іноді я дивувала себе, кажучи дитині: “дай мені спробувати, посунься далі, я теж хочу погратися”. Гра важлива і так ми навчаємося, через гру.”

Відвідування Містечка пізнання може затягнутися на декілька годин. Діти, які взяли участь на його відкритті, пішли звідти задоволеними і сказали, що хотіли б туди повернутися. Представлені під час відкриття предмети та проведені експерименти пробудили цікавість та бажання залучитися. Це добре місце для холодних дощових днів. Є й зал, де діти можуть перекусити бутерброд, а дорослі випити чашку кави. Проте діти настільки поринають в те, що можуть зробити, що іноді забувають поїсти, і повернення додому є завжди… з пригодами. Вартість одного квитка дорівнює вартості одного квитка в кіно. Проте переваги відвідування такого музею набагато більші, ніж від перегляду фільму, навіть тривимірного.

Ініціатива такого роду не є єдиною в Румунії. Існують плани створення подібних музеїв і в Клуж-Напоці та Брашові, про які ми сподіваємося розповісти вам якнайскоріше.

На початку 2014 року румунська преса оголосила, що в діяльності організаторів заходів з’явився новий вид послуг: гуманістичні церемонії. Не маючи релігійної складової, здійснені особами, які пройшли спеціальний курс, ці церемонії відзначають важливі моменти нашого життя, наприклад, весілля чи народження дитини. Моніка Беліцою є речником Світської гуманістичної асоціації Румунії, яка організовує ці церемонії.

Вона розповіла нам, що ідея заснування цієї послуги прийшла їй у 2012 році, коли вона організовувала свою власну церемонію одруження: «Ми не захотіли проводити церемонію в церкві, ні я, ні мій чоловік. Ми дуже сильно хотіли зорганізувати щось серед відкритого неба, церемонію, на якій могли б сказати, чого хочемо ми, могти обмінятися обітницями перед нашими батьками й друзями. Це була дуже невелика церемонія на березі озера, де відбулося й саме святкування. Церемонія була проведена одним другом, тому що на той момент в Румунії не існувало такої послуги і ми не мали до кого звернутися. Запросити з-за кордону майстра церемоній коштує дуже багато і він би не міг провести церемонію румунською мовою. Я звернулася до одного друга, який добре справляється з публічними виступами, розповіла йому, чого ми хочемо, він написав свою частину виступу, в якій розповів історію нашого кохання так, як він це знав від нас, розповів про нас, про те, чому він погодився провести церемонію, а після цього відбувся обмін обітницями між мною та моїм нареченим. Ми обмінялися обручками, майстер церемоній привітав нас і запросив гостей привітати нас. Ми були одружені й цивільно, цивільне одруження відбулося кілька місяців раніше, проте ті 5 хвилин, проведених в загсі, не можна назвати церемонією. Для нас це був важливий момент і ми хотіли відзначити його по-особливому. Церемонія сподобалася всім, наші матері заплакали… Дідусі й бабусі потім все-таки сказали, що слід би піти й до церкви, хоча б для того, щоб люди не казали про нас нічого погано. Ті, хто щось сказали нам, сказали тільки добрі слова. Наші друзі були у захваті, дехто з них одружується цього року і вони теж проводитимуть гуманістичну церемонію».

Хоча й легко повірити в те, що гуманізм є лише іншою релігійною формою, Моніка Беліцою пояснила, що це скоріше всього ставлення до життя: «Гуманістичні принципи основуються на толерантності, взаєморозумінні, співпраці, недискримінації, рівності між людьми та рівності перед законом. Я вважаю, що ми маємо лише одне життя, що ми відповідальні за всі наші дії, що якщо ми в чомусь грішимо — це лише наша провина, а не провина долі, якщо нам щось вдасться — це наша заслуга та заслуга тих, хто нам допоміг. Ми не відчуваємо потреби мати якусь релігію. Проте ми поважаємо релігію інших, ми їдемо на свята до наших батьків, проводимо їх разом, але на цьому все обмежується».

Тому що їхні весільні гості були в захваті і з’явився попит та інтерес до цього виду церемоній, Моніка та її колеги зі Світської гуманістичної асоціації Румунії вирішили продумати пропозицію, щоб піти назустріч зацікавленим. У жовтні 2012 року з допомогою порад від досвідчених майстрів гуманістичних церемоній вони запропонували курс, присвячений підготовці майстрів церемоній, які вже можуть на початку року здійснити фантазію кожної нонконформістської пари. Ви мрієте про тематичне весілля, про весілля з героями книг чи фільму? Чи, можливо, ви хочете сказати вашій новонародженій дитині «Ласкаво просимо» якомога оригінальнішим способом? Зараз це можливо. Дозвольте вашій фантазії проявитися. Звичайно ж, існують й обмеження: «Ми не займаємося речами, які стосуються релігії, не відтворюємо служби різних релігій, не читаємо зі святих книг жодної релігії, не проводимо церемонії з дня на день для тих пар, які хочуть церемоній, як у Лас-Вегасі. Ми проводимо церемонії для серйозних пар, які показують нам, що хочуть залишитися разом і що хочуть таку церемонію не для того, щоб доповнити святкування, а для того, щоб відзначити таким чином їхнє кохання. Ти відчуваєш потребу поділитися з дорогими тобі людьми важливими моментами, які знаменують твоє життя, відчуваєш потребу сказати своїй сім’ї та друзям: ось, я одружився, це людина, яку я кохаю і з нею хочу провести своє життя, я обіцяю й вам, і їй, що ми будемо добре розумітися і поважати одне одного. Відчуваєш потребу сказати: «Це моя дитина, я горджуся нею, буду допомагати їй і любити її постійно!» Хочеш відзначити ці моменти. Я не думаю, що ідея церемонії повинна бути строго пов’язаною з релігійним досвідом, йдеться про відчуття людей, незалежно від того, чи вірять вони в божество».

Мішаних пар, яким потрібна церемонія румунською та англійською мовами, дуже приваблює пропозиція Світської гуманістичної асоціації Румунії. Дотепер 8 пар вибрали для себе майстра церемонії одруження, яке відбудеться цього року чи навіть наступного. Інші 10 пар ще роздумують, кого з 3 майстрів церемоній запросити. Перші 2 весілля відбудуться 31 травня в Бухаресті. Напередодні церемонії наречені зустрінуться з майстром церемоній, розкажуть йому свою історію, те, що їх пов’язує, забезпечать його достатньою інформацією, щоб той зміг написати промову. Після церемонії наречений з нареченою підпишуть свідоцтво ручкою, яка залишиться їм на згадку. Всі церемонії — чисто символічні, свідоцтво не має певного терміну, це лише згадка про день їхнього весілля. Відгуки церкви не забарилися: «За деякий час після того, як ми оголосили про цей вид послуг, священики сказали, що це церемонії без благодаті і вони не визнаються церквою. Не знаю, чи в мене таке ж саме визначення благоодаті, яке дає йому церква. Те, що робимо ми, це, скоріше всього, бажання подарувати людям важливий момент в їхньому житті так, як вони про це мріяли».

Колонізація Банату у ХVIII столітті була широкомасштабним систематичним заходом, продуманим до найменших дрібниць австрійською адміністрацією. Села, міста та вулиці були намальовані на карті з симетрією, яка відображала культуру абсолютизму в архітектурі та урбаністиці епохи. ”

Розташований в 50 км від Тімішоари (захід), Шарлоттенбург є єдиним круглим селом у Румунії. Воно було засноване в 1770 році 30 сім’ями швабів, які прибули сюди під час другої хвилі колонізації з регіону Баден-Вюртемберг, Лотарингія чи Південний Тіроль з Німеччини, в часи імператриці Марії Терезії. Історики кажуть, що сім’ї привезли з собою плани для круглого села. ”Посеред села знаходиться крита криниця з дуже доброю водою. Довкола криниці — плантація шовковиць, за якою розташовані хати, які мають у дворі стайню і сарай. За ними — сад, де знаходяться виноградники. Жодна хата ні на палець не вища за іншу, ні на крок не віддалена від іншої, маючи дуже гарний симетричний стиль; так само, як і чотири входи в село, розташовані на тій самій відстані один від одного”. Так описав село Шарлоттенбург 5 березня 1779 року Йоганн Каспар Штойбе, автор книги ”Листи з Банату”.

Історія села не дуже відрізняється від історії всієї місцевості. В залежності від окупації Банату, змінилися й власники села, угорці чи австрійці до 1921 року, коли земельна реформа наділила селян землею. На початку ХХ століття поблизу села Шарлоттенбург був створений мисливський парк, який заселили ланями, привезеними з Сербії, та благородними оленями з Богемії. На початку тут полювали засновник парку граф Зігфрид фон Вімпффен зі своїми гостями, пізніше — керівники-комуністи, і врешті-решт — любителі полювання з Європи. У парку та його околицях полювали й полюють на диких кабанів, козуль, лисиць, вовків, зайців, дрохви та перепелів.

Громада була порівняно замкнутою до Другої світової війни, коли частина чоловіків не повернулася з бою, а в 1945 році 43 з них були засуджені на каторжні роботи та депортовані в СРСР. Село пройшло й через процес колективізації. Землі людей були націоналізовані, а всі селяни були змушені працювати в сільськогосподарських кооперативах. Ерхард Бервангер, один із синів села, зробив по Інтернету веб-сторінку під назвою sarlota.de, на якій воскресає в пам’яті атмосферу Шарлоттенбургу 60-их років: ”Молитва, яка проводилася наприкінці жовтня, залишилася в моїй пам’яті як найважливіше свято села. Тоді зустрічалися всі члени родин, різали півня, подавали соус із хрону та м’ясо. Садки хат за топографією села були відносно великими і дозволяли у великій мірі самозабезпечуватися всім необхідним. Проте в ніякому разі це не було ідилічним життям. Докладалося багато праці, яка переривалася лише в неділю та релігійні свята. Через експропріацію земель селян вдарили в їхнє життєво-важливе місце. Найгарнішим був період, коли зацвітали акації та липи, коли п’янкий запах лісів огортав село. Чи влітку, під час сінокосу. Коли заходило сонце, з мисливського парку було чутно рев оленів. Пізніше, восени, в сади набігали кабани і потрібно було охороняти сільськогосподарські культури. Для цього будували ”пушки”, які працювали на карбіді і здіймали великий галас, люди сиділи біля вогнища перед солом’яною сторожкою й іноді дядько Філіпп розповідав мені, як було ”раніше”, про депортацію в Росію, про його понад дворічні скитання Німеччиною в дорозі додому, до Шарлоттенбургу”.

Сьогодні в Шарлоттенбурзі живе лише один німець. Мірча Сирбу є секретарем комуни Богда, до якої належить сьогодні Шарлоттенбург. Я запитала його, що сталося з громадою швабів круглого села: ”Після 1990 року число етнічних німецьких сімей зменшилася до 5-6, з яких залишився лише один етнічний німець, який і сьогодні проживає в тому селі. Він не захотів повертатися до Німеччини, маючи досить похилий вік. Сьогодні хати, продані швабами, стали власністю мешканців різних професій з Тімішоари — викладачів, інтелектуалів, митців. Вони відремонтували ті хати і проживають в них улітку та на вихідних. В Шарлоттенбурзі немає туристичного пансіонату, лише в Алтрінджені, сусідньому селі. Але дороги асфальтовані, туди можна легко добратися”.

Шарлоттенбург є єдиним селом на території сучасної Румунії, збудованим у формі кола. Через це Міністерство культури й культів оголосило його історичною пам’яткою, як розповів Мірча Сирбу: ”Згідно з законом, місцевість має особливий статус. Будь-яка економічна діяльність, будь-який будинок можна здійснити тільки з дозволу Міністерства культури, бо наше село є унікальним у Румунії, і ми, місцеві органи влади, спробували його захистити, щоб не зруйнувати його вигляд. Всім тим, хто подав до нас заявку на отримання дозволу на будівництво, ми сказали, зміни можна проводити тільки з дозволу фахівців, щоб ця місцевість не змінила свого колишнього вигляду.”

Сьогодні село дуже подібне на яблуко. В його центрі — церква й школа, символічні зерна громади, від якої залишилося лише майже ідеальне коло будинків. 199 постійних мешканців села підтримують в ньому життя, у відсутності городян, які відвідують його лише у вихідні для відпочинку. Існує залізнична зупинка за 2 км від села та телефонний зв’язок. Це не туристичне село, але оцінюють, що для зведення будинку в Шарлоттенбурзі потрібні 20 тисяч євро. Проте будьте обережні і отримайте дозвіл від мерії…

Кетеліна Біхолар — молода журналістка з Сучави, завдяки якій відвідування театру має альтернативу у вашій власній домівці. Разом з командою професіоналів зображення та звуку Кетеліна знімає театральні вистави, на які любителі вистав не можуть потрапити. Звичайно, румуни з діаспори є найвідданішими глядачами.

Якою ж є історія е-театруму — дізнаємося в наступні хвилини від Кетеліни Біхолар : “Я була в автомобілі, коли мені й моєму партнеру Чезару Пеуну прийшла ця ідея. Ми поверталися з Ботошанського театру до Сучави — міста, яке не має театру. Ми подумали, що потрібно було б якось довести культуру ближче і до людей, які не мають доступу навіть до інфраструктури для культури такого роду, тому що в Сучаві навіть не існує залу для театру, є тільки будинок культури. Ми подумали, що найлегше використати Інтернет, тому що так театр дійде і до румунів з-за кордону, які є дуже важливою частиною нашої публіки. Ми знімаємо вистави, які ставляться в національних театрах країни, а також і вистави, зіграні групами дебютантів чи незалежних акторів. Найчастіше ми знімаємо з публікою в залі, використовуємо для цього 5 відеокамер Full HD, після чого редагуємо виставу, знімаємо й зображення за кулісами, з місць, куди публіка зазвичай не має доступу, інтерв’ю з акторами, режисерами, робимо з цього трейлер і показуємо публіці, щоб вони могли обрати виставу, і виставляємо їх в Інтернеті, де їх можна побачити“.

Вистави можна переглядати й по iРhone чи смартфону з доступом до Інтернету. Це дійсне і для планшета чи ноутбука, але наша команда радить, щоб ноутбук був підключений через HDMI до телевізора, щоб зображення було більшим. Маючи звичайний ноутбук, ви можете дивитися вистави із власної вітальні. Мабуть, вас цікавить, скільки коштує квиток для перегляду і чи існує можливість зробити підписку. Відповідь Кетеліни Біхолар, мабуть, вас порадує: “На даний момент підписка не дійсна, але скоро це стане можливим. Сьогодні, якщо ти хочеш подивитися театральну виставу на нашій веб-сторінці e-theatrum.com, діє система “pay per view“, тобто ти платиш за перегляд, вірніше за одну виставу, і можеш переглядати її, скільки тобі захочеться. Ціна одного квитка е-театруму дорівнює ціні найдешевшого квитка в театральній залі країни, а саме 3 долара й 99 центів, тобто 14 леїв. Театри отримують частину зі збору, відповідно до підписаного з ними договору. Врешті-решт, це є нормальним, практично, ми діємо, скажімо, як агентство, яке продає для них квитки“.

На даний момент на веб-сторінці e-theatrum.com є чотири вистави, але незабаром буде додано й інші, по одній новій виставі на тиждень, принаймні так запропонувала собі команда : “Вистава “Освідчення“ за А.П.Чеховим є найпопулярнішою виставою, це комедія, знята в Ботошанському театрі. До речі, це й перша вистава, яку ми зняли. Ще є вистава за Чеховим “Ведмідь“ та дуже цікава адаптація за Шіллером “Марія Стюарт“ з надзвичайними декораціями, зі сходинками та освітленням, з обмеженою кількістю героїв. Це дуже вдала адаптація, а також і дуже довга вистава, триває дві години. А ще є вистава молодих дебютантів з Сучави, весняна комедія, яка називається “Одного весняного дня“, ми додали і її, тому що хочемо показати й іншим дебютантам, що e-theatrum.com може стати і для них висхідною точкою“.

Ми запитали Кетеліну Біхолар, як прийняли їх директори театрів, чи не здалося їм, що так вони втратять публіку, завойовану зручністю власного дивану: “Були й особи, які не зрозуміли доцільності, але ця формула дає дуже велике виставлення, і так, як сталося багато років тому, коли Америка транслювала по телебаченню театральну виставу з Бродвею, люди, які проживали в тій зоні, повернулися до театральних залів, щоб побачити виставу зблизька. Мешканці Бакеу йдуть побачити виставу “Марія Стюарт“ в театральний зал і сьогодні, тому що вона грається на дошках, але мешканці Клужу, Ботошаню чи Ларнака, міста з Кіпру, мають доступ на виставу з Бакеу лише через Інтернет, і для них це дуже добра можливість побачити її“.

Вони розпочали свій проект в провінції, але незабаром перейдуть і до театрів столиці та інших великих міст, відомих своїм якісним театром. “Поступово ми включимо й вистави з Бухареста, таки зовсім скоро виставимо дві вистави вихідця з м. Редеуць Матея Вішнієка, з яким ми співпрацюємо в цьому проекті. Це дві надзвичайні вистави, йдеться про виставу “Двері“ та ще одну, але я не можу сказати вам, як вони зіграні, тому що в Румунії це щось унікальне. 2014 рік ми починаємо цими двома новими виставами Матея Вішнієка з абсолютно унікальним підходом. Ми подумали й про дітей та їхніх батьків, тож наступна вистава, яку ми знімемо, є з Брашова, це дитяча лялькова вистава, щоб і вони мали чим зайнятися, поки їхні батьки можуть бути в іншому місці, можливо, навіть у театральному залі. Сподіваємось, що кожна вистава, яка ставиться сьогодні у великих театрах країни, потрапить на е-театрум, будь її режисером Александру Дабіжа з П’ятра Нямц чи Матей Вішнієк, як це станеться незабаром зі зйомками в Бухаресті. І, чому б ні, ми чекаємо й порад від публіки, можливо, є вистави, які публіка з країни чи з-за кордону хотіла б побачити. Не знаю, чи наважиться хтось мріяти про “Фауста“ з Сібіу, але хто знає…“

Якщо ви скучили за театром румунською мовою чи, може, хочете познайомитися з румунською драматургією, тепер ви маєте цю нагоду посередництвом веб-сторінки e-theatrum.com. Приємного вам перегляду!

Настало одне з найбільших християнських свят — Різдво Христове. 7 січня українці, які проживають на Мараморощині, у Банаті, Добруджі або у гуцульських селах Сучавського повіту відзначають свято Різдва Христового за юліанським календарем. Протягом часу вони зберегли гарні різдвяні обряди та звичаї. Відомий добруджанський фольклорист та етнограф, член Спілки письменників Румунії, головний співзасновник Добруджанської філії Союзу Українців Румунії Віргілій Ріцко написав чимало статей та книг про життя та звичаї українців з Добруджі. Сьогодні представимо Вам декілька з різдвяних звичаїв добруджанських українців.

З давніх-давен на Святий вечір українці створюють дух багатства, щастя, миру і спокою в своєму домі. Господиня встає ще вдосвіта і береться готувати дванадцять святвечірніх страв, що символізують 12 Господніх апостолів, які брали участь у Таємній вечері. Господині допомагають діти. До цієї багатої пісної вечері господиня готує узвар, варить горох, квасолю, смажить капусту, рибу, ліпить вареники, готує картоплю, гриби, кашу, голубці з пшоном, коржі з маком та кутю з товченої пшениці.

У цей день годиться помиритись з ворогами, щоб в новому році було мирно і в хаті, і поза хатою. В цей день не снідають і обходяться без обіду. Постять цілий день аж до вечері, лише дітям дозволяють дещо з’їсти в обідній час. Надвечір починають влаштовувати домашній “вівтар”. Господар вносить сніп пшениці та сіна, останнім часом вносять тільки сіно. Переступивши поріг, господар скидає шапку і вітається з господинею. Потім хрестяться, і господар віншує родину, бажаючи всім щастя і здоров’я. Далі він підносить сіно над столом, ставить його на покуті та під іконами.

Цього таємничого” вечора господарі магічними діями захищають своє господарство від злих сил” не тільки в цей вечір, а й на весь господарський рік. Господар і господиня з хлібом, медом та маком обходять двір, комори та обкурюють все ладаном. Біля сараю (обори), де стоять корови, господиня посипає насінням дикого маку: Щоб відьми визбирали його, не могли приступити до худоби”. Після обходу господарства господар зарубує” поріг, щоб звір не міг переступити його. У хаті господиня кладе під скатерку на всі чотири кути стола по головці часнику — Щоб злу силу відігнати”.

Мати і дочка виставляють на стіл тарілки з кутею та узваром. Вечеряти починають тільки після того, як зійде вечірня зоря. Вона сповіщає всім людям про чудо — народження Сина Божого. Тоді до хати входить батько і урочисто сповіщає родині, що Святий вечір почався, бо на небі засіяла вечірня зоря. Перед вечерею господар повинен нагодувати худобу.

Свята вечеря — це спільна вечеря всього роду. Господар бере миску з кутею, запалює свічку і приліплює її до миски. Взявши обома руками миску зі свічкою, він тричі обходить “за сонцем” навколо столу. Потім ставить миску на стіл, стає на коліна перед іконами і молиться за померлі душі. Жінка і діти наслідують батька, і всіма моляться. Після цього родина сідає за стіл і починає вечеряти. Спочатку їдять кутю, а потім голубці, вареники, смажену рибу, капусту, — все, що було приготовлене, запиваючи узваром. Сьогодні страви запивають не тільки узваром, а й вином. На Святий вечір діти і молодь носять вечерю до своїх старших близьких родичів. Онуки — до баби і діда, племінники — до дядини і дядька, хрещеники — до хрещених батьків.

Завжди при наближенні Різдва Христового линемо думкою у наше дитинство і пригадуємо, як ми святкували це свято. Своїми спогадами поділяється впродовженні пані Валентина Батаке Буркова з Тульчі: “Пройшли роки. Ми вже стали дорослі, але як малі діти ми радіємо у цей день. З Різдвом нам дається нова можливість направити наше життя – так вчив нас дідусь Семен. Прийшла Пелепівка, ніхто вже не співає пісні. Всі малі і старі учаться колядувати. Ну, прийшов і Святий вечір, мамка вже приготувили нам вузлика, це такі рушники, що тільки на Святий вечір носять з вечерею. Мамка кладуть калачі та інші доходи, що Бог дав, яблука, горіхи та інші. В’яжуть рушники на перехрестя і посилають своїх дітей до своєї родини. Перший раз треба було йти до бабусі Катерини, це мати батька нашого, а потім до хрещеного, до хрещеної, а потім до всіх рідних, до сестри до брата. Заходимо до хати з вечерю і кажемо: “Добрий вечір, з Святим вечором! Послали нас до Вас батько і мати з вечерею! Господиня бере наші калачі і каже нам: ”Спасибі вам, що прийшли з вечерю.” Якщо газди були багаті то кладуть нам у торбу і подарунки. Ми дуже були раді за ті подарунки, а хто не мав подарунки, клали нам у торбу яблука, горіхи, інші, запрошували до столу, щоб куштувати кутю та узвар. Кутя була з пшениці, а узвар з сушених ягод. Нема коли сидіти довго, треба відвідати всю родину, а у нас родина велика. Тоді господиня каже: “Спасибі Вам. Ідіть з Богом!” І так ми бігали по всьому селу, поки не відвідали всю нашу родину. У кожній хаті ми міняли калачі і клали дохід у торбу і в кожній хаті ми куштували кутю та узвар. Мокрі від снігу замерзлі з повними торбами ми тупаєм до нашого дому. Раді, ми роззуваємося і кладемо постолці коло печі, щоб вони висохли до ранку, бо треба йти колядувати, а хто сидів вдома, розповідав нам як приймали вечірників у нашому домі.“

Українці з Добруджі зберегли на різдвяні свята звичай колядувати. Колядки – це один з найдавніших жанрів народної творчості. З відомих в Добруджі можна згадати такі колядки: Діва Марія із Русалиму йшла”, На святій горі”, Слава Богу рожденному”, Добрий вечір” та інші. Коли смеркає, починають колядувати парубки. Якщо діти колядують тільки в родичів, близьких і сусідів, то парубки колядують по всіх хатах. Молодь, переважно хлопці, збираються заздалегідь, щоб вивчити колядки і підготуватися до свята. Колядники збираються групами і обирають старшого березу”. Береза керує групою колядників і має при собі дзвінок. В основі частини добруджанських колядок лежить Святе Письмо, а саме легенда про народження Христа. На перший, другий і третій день Різдва зранку, люди ходять до церкви на Божу службу. По обіді та й увечері зустрічаються з рідними та друзями за столом, накритим найсмачнішими стравами, горілкою та вином, де пригощаються, співають й народні пісні, а то й танцюють, одним словом, забавляються.

На завершення нашої передачі вітаємо Вас з Різдвом Христовим. Бажаємо Вам міцного здоров’я, благополуччя, успіхів та Щасливих різдвяних свят!

Прихід Нового року є однією з найочікуваніших подій у світі. Хоча й для декого він є простою календарною конвенцією, Новий рік святкується по всіх континентах як момент перетворення часу. В румунській традиції Новий рік називали в давнину Малим Різдвом, тому що всі обряди цього періоду відбувалися насправді весною. Більше того, багато елементів, які залишилися в сьогоднішніх новорічний ритуалах були перейняті, наприклад, колядка з плугом. Мале Різдво мало роль реінтегрувати людину в повсякденне життя, в історичний час, тому що саме завершується період пошуку себе, відзначений включно Різдвяним постом.

Колядки є найважливішим ритуальним виміром Нового року. В етнофольклорній зоні Марамуреша (північ Румунії) новорічні побажання збереглися в їхній архаїчній формі. Послухаймо Делію Суйоган, фахівця в галузі етнології Північного університету міста Бая Маре: ”Дуже багато новорічних звичаїв Мараморощини пов’язані з явищем колядування, тому що колядування не завершується разом із власне Різдвом. В період між Різдвом та Новим роком найчастіше колядують в масках. Маска дуже важлива в традиційній свідомості, тому що вона є уявним відображенням потойбічного світу. Діди й прадіди, тотемічні тварини чи рослинний світ з тотемічними функціями приходять, щоб допомогти людині інтегруватися, належати знову до світу живих чи ”білому світу”, як його ще називають в етнологічній мові. В Мараморощині проходять дуже гарні процесії в масках, особливо в масках дідів та демонів. Маска діда має дуже давнє коріння в культі предків, баба й дід мали роль бути посередниками між двома світами. Гра дідів на Мараморощині є магічним колом, це постукування по землі палицями (”чомагами”), а також символічне вдаряння інших учасників ритуалу, що мало дуже багато стародавніх значень. Вони посилають до давнього культу предка роду, який будь-коли може виправити будь-який розлад. Також дуже давньою є й маска кози. Коза має фундаментальну роль, тому що вона помирає й відроджується. Вона є символом старого року, який помирає, та нового року, який повинен відродитися під знаком прибутку. Демони є знаком зла, про які зараз знову треба наголосити. Слід згадати, що не існує добра без зла і навпаки. Традиційна людина завжди вміла поєднати в ритуалах ці елементи.”

Іншим специфічним й унікальним звичаєм для зони Марамуреша є ”брондоші”. Вони колядують упродовж усього періоду між Різдвом та Новим роком, одягнені в костюми з масками, зробленими з овечих шкур. Ватага брондошів носить із собою дзвоники й батоги, і шум, який вони здіймають, має ритуальну функцію вигнання всього злого із громади в очікуванні нового року. За дохристиянськими віруваннями, в найдовшу ніч року проводилися різні ритуали, щоб відігнати злі духи та умилостивити сонце залишитися якнайдовше на небі. Зараз брондоші стали туристичною привабою для любителів традицій. Вони й сьогодні одягаються в костюми, успадковані з покоління в покоління, і вирушають колядувати в Новорічну ніч марамороським господарям.

У Молдові (схід Румунії) рівноцінною брондошам є гра ведмедя. Молоді хлопці села, одягнені у ведмежу шкуру та в супроводі ватаг колядників, музикантів та барабанщиків, рушають вулицями села, б’ючи батогами. Їх з радістю приймають, тому що вважається, що своїм танцем вони роблять родючою землю. Гра ведмедя має стародавнє коріння, гето-даки були тими, хто вважав ведмедя священним звіром.

По території Румунії побутує й низка інших ритуалів, специфічних Новому року, про які нам розповість Делія Суйоган: ”Соркова — це ритуал, специфічний усім румунам, це важлива форма вітання, тому що відбувається важлива передача енергії від рослинного світу до людського. Існують і дошлюбні ритуали, з ворожінням на судженого, тому що незабаром, після 7 січня, настане період весіль. Деякі ритуали існують по всій країні, інші є специфічними для зони Марамуреша. Наприклад, опівночі дівчина повинна була вийти на подвір’я, вилізти на дровітню й чекати там, поки не почує, як кличуть по імені хлопця. Звідки почує крик — звідти й буде її майбутній чоловік, і зватиме його так, як і почуте нею ім’я.”

Румуни з традиційних громад дотримувалися й певних забобон. Існувало вірування, що злі духи бояться голосних шумів та світла, і тому на Новий рік запалювали великі вогнища і здіймали великий галас, щоб відігнати їх. А для того, щоб прийняти належним чином рік, який народжується, ворота господарств та двері хат в цю ніч тримали відкритими.

Що поміщається у коробці з-під взуття? Більше, ніж ви собі уявляли. Починаючи з 2007 року, тисячі бідних дітей отримують подарунки в взуттєвих коробках, які отримують від більш везучих румунів. Це не румунська вигадка, ці подарунки почали надходити в Румунію одразу ж після 1989 року. Але кампанія, про яку ми розповімо вам сьогодні, організована локально в понад 40 містах Румунії та в 5 країнах, де румунська громада є чисельною.

Як все розпочалося — дізнаємося від Валентина Веси, ініціатора цієї акції: «Ми хотіли дати урок нашій дитині. Луці було 3,5 років і в нього було дуже багато речей, якими могли б користуватися й інші бідні діти, які не мали так багато речей. Я сказав: «Давай поділимося іграшками, давай поділимося одягом». Ми склали їх у дві коробки з-під взуття, упаковані в кольоровий папір, і віднесли й подарували їх бідним дітям. Я думав, що це залишиться сімейним епізодом, я сказав дружині, щоб не розказувала про це нікому. Це відбувалося у другий тиждень грудня 2006 року. Коли ми пішли на свято Нового року в дитсадок, всі батьки запитували нас, яким проектом ми займаємося, до якої організації відносимося, вони теж хотіли взяти в цьому участь. Лука посміхався на всі зуби — це він розповів усім, тому що йому це дуже сподобалося».

Розмовляючи з іншими батьками та кількома друзями, Валентин Веса та його дружина вирішили трішки розширити цю акцію. У своєму статусі в соцмережі Messenger вони оголосили, що збирають подарунки для бідних дітей. За лише декілька днів вони зібрали понад 500 коробок. Валентин Веса розповість нам, як пояснює успіх цієї акції: «Є дуже багато волонтерів, які приходять зі своїми дітьми і доручають їм роздавати подарунки, говорити з дітьми, які їх отримують. Крім того, що ти допомагаєш бідній дитині отримати подарунок на Різдво, ти допомагаєш своїй дитині зрозуміти, що не всюди є чотири страви на день, два види десерту і не знаю скільки курток та інших речей, які отримують деякі діти. Є люди, які на підлозі мають не килим, а землю, які не мають електричного струму, отже, до побачення, комп’ютер та ігри. В одній з коробок дитина знайшла ліхтарика і порадувалася йому, немов то був шоколадний торт».

Отже, що вміщається в коробці з-під взуття? «Якщо покласти маленькі речі — вміщається дуже багато різноманітних речей, від солодощів, реквізитів, предметів особистої гігієни, зубні щіточки, зубна паста, шарф, шапка, светр, від старших жінок отримуємо вовняні шкарпетки… Одного року ми отримали від однієї військової частини 80 форм. Тоді міняли форми на форми НАТО і залишилися нові-новісінькі невикористані форми. Підлітки дуже зраділи їм».

Кожен з тих, хто організовує пункти збору, шукає своїх одержувачів, як розповів нам Валентин Веса: «Кожен намагається зв’язатися з місцевими меріями, є центри соцпідтримки, які мають списки з не дуже заможними сім’ями, з неповними сім’ями, чи вони знають випадки, де батьки поїхали і там надзвичайна ситуація. Ми слідкуємо, щоб одній сім’ї допомагали не більше 4 фондів, це було б неправильно по відношенню до тих, яким не дістанеться нічого. Ми співпрацюємо зі службою соціальної підтримки, спеціалізованою на проблемах дітей, і третьою категорією можливих одержувачів є люди, які приходять до нас, приносять коробки й розповідають, що знають когось, кому потрібнa допомога, у їхньому будинку, чи в селі… конкретні приклади, які найлегше перевірити. Часто волонтер, який повідомляє про випадок, йде і доставляє коробки. Ми не робимо з цього цирк, не допускаємо телебачення, коли роздаємо коробки, ми ніколи не робитимемо цього. Це інтимний момент, який переживає дитина з пожертвувачем чи волонтером, який роздає коробки. Можливо, вони ще трішки розмовляють, або підтримують зв’язок, є дуже багато тих, які залишаються поговорити, зустрічаються й потім. Все починається з коробки з-під взуття і перетворюється на зв’язок впродовж років».

Минулого року 19 залучених у цю акцію міст зібрали 7 тисяч коробок, які отримали 7 тисяч дітей. Валентин Веса каже, що після кожної акції надсилає фотографії тим, хто приніс подарунки, тому що й пожертвувачі повинні порадуватися: «Що стається в кампаніях «Взуттєва коробка» є результатом зусиль багатьох румунів, які виділяють зі свого часу цілі години, сидять з дітьми, запаковують коробки, вкладають душу, і привласнити все це віртуальному Діду Морозу я б ніколи не погодився. Мені здається, що потрібено знати, що ці коробки надходять від їхніх румунів, а не з Англії чи Німеччини. Жодна коробка не імпортована. Навіть якщо є румуни з діаспори, є вже 6 країн, з яких відгукнулися румуни, вже мені дзвонили з Чехії, Голландії, Бельгії, Франції та Іспанії, де існують дуже великі громади румунів. Я думаю, що й там є досить багато дітей, яким живеться не солодко, і я сказав їм допомогти там».

Валентин Веса каже, що, зробивши коробку один раз, безперечно, що ти зробиш і другу. Чому — дізнаємося від двох волонтерів-«рецидивістів» цього проекту Крістіана Кіни Бірти та Діани Борки. Крістіан знаходиться в Бухаресті: «Ми не знали, на що очікувати, минулого року ми мали 500 коробок в нашому осередку. Нас надзвичайно порадував цей успіх, тож цього року ми будемо ще більш підготовленими, ще організованішими, ми хочемо перевищити норму. Рекомендую всім, хто хоче залучитися до цього проекту, зробити це. Після того, як проект завершується, в тебе залишається надзвичайне відчуття задоволення. Коли бачиш фотографії з дітьми, які отримали подарунки, був би ти й каменем — і все одно відчув би надзвичайні емоції. Береш участь у проекті «Взуттєва коробка» і завершуєш рік надзвичайним способом».

Діана Борка проживає в м. Констанца і цього року вона мобілізувала всіх своїх друзів: «Це мій улюблений проект, він мені настільки подобається, що я думаю про нього за декілька місяців раніше, і мені шкода, що це відбувається лише один раз на рік. Мені завжди подобалося робити подарунки, але зараз я немов відчуваю себе Дідом Морозом. Я уявляю собі дитину, яка відкриває отриманий від мене подарунок і знаходить всередині кольорові олівці й книги чи іграшки, чи цукерки для ялинки, і я дуже радію від їхньої радості. Мені б хотілося могти надіслати мільйон коробок мільйону дітям. Проект «Взуттєва коробка” є про моє щастя, з якого я хочу дати щось і їм бодай один раз на рік».

Що можна ще додати? Можливо, адресу веб-сторінки, де ви можете знайти зображення: www.shoebox.ro. Всім вам бажаємо гарного Різдва!

У свої 23 роки Аріел Константіноф є, можливо, наймолодшим керівником племені і, безумовно, один з найенергійніших, коли йде мова про боротьбу за права громади, якою він управляє. Громади, яка стає все сильнішою, більш чисельною та все більше присутньою в міському пейзажі Румунії наших днів: громади велосипедистів.

Відомий на початку як блогер, а потім як організатор маршів та різних заходів за права велосипедистів, Аріел Константіноф 2 роки тому вирішив заснувати за західною моделлю курєрську компанію на двох колесах. Так зявилося Племя. «Хоча й інші педалюють, наша послуга відрізняється стилем нашої роботи та організованістю. Ми займаємося одним видом поставок, а саме — прямим. В момент, коли ти нам подзвонив, ми за максимум 2-3 години повинні взяти і доставити. Наш тариф єдиний, незалежно від відстані, метеорологічних умов та ваги пакета до тих пір, поки він уміщається за спиною курєра. Цей тариф — 18 леїв, і в порівнянні з тим, що є на ринку в даний момент, це навіть половина у порівнянні з тарифами інших».

Але не через тариф мешканці Бухареста звертаються до послуг Племя, а через те, що цей бізнес є, у першу чергу, соціальним. Перебуваючи під егідою екологічної організації «Більше зеленого», Племя автоматично перенаправляє 10% свого прибутку соціальним проектам, борючись таким чином за повернення велосипеда в румунське суспільство. Отже, не дивно, що основні клієнти Племя теж є пристрасними любителями педалювання. Аріел Константіноф: «У мене враження, що переважна більшість наших клієнтів звертаються до нас через те, чим ми є, а не через наші послуги. Це ще період, коли велосипед сприймають як круту річ, і люди знають про ті 10% і хочуть тоді до нас звертатися і гордитись тим, що вони з нами працювали. Я помітив це відношення і не знаю, наскільки це наша заслуга, а наскільки — заслуга велосипеда».

Навіть якщо курєри Племя відомі в столиці за їхній гумор та оптимістичне ставлення, яке вони показують перед клієнтами і в дощ, і у вітер, все-таки успіх бізнесу на двох колесах повязаний і зі висхідною динамікою, яку реєструє в даний момент велосипед як транспортний засіб в божевільному русі Бухареста. Лише у 2012 році румуни придбали 380 тисяч велосипедів у порівнянні із 72 тисячами автомобілів, що змусило працівників «Daily Mail» написати в одному з випусків жовтня минулого року: «Румуни стали найбільшими любителями велосипедів у Європі».

Ця заява стала ще дивнішою через той факт, що приблизно 20 років тому пересування велосипедом у нашій країні було скоріше засуджене, ніж заохочене, як згадує Алекс Діну, якого називають і Дідом, який у свої сорок з небагато років є одним зі «старших» племені. «Я пережив той період, коли пересування велосипедом було маргіналізоване. В понятті людей це було щось на зразок такого: якщо ти маєш велосипед, це означає, що в тебе немає автомобіля і, отже, ти бідний. Я дуже радий, що це змінилося».

Велосипед не тільки не асоціюється в колективній ментальності з бідністю, а завдяки кур’єрству на двох колесах йому вдається поєднати корисне з приємним. Заробляючи 40% з кожної доставки, курєр може прийняти стільки поставок на день, скільки забажає. Практично, він сам контролює свої місячні доходи. Все-таки, хоча й зароблені гроші не дуже великі, свобода пересування у справжньому сенсі цього слова вартує всіх грошей. Алекс Діну: “Практично, для мене це як сповнена мрія, бо займаюся саме тим, що я хочу. Мені подобається курєрство як робота, мені подобається працювати між друзями. Одна справа йти на роботу будучи зобовязаним, щоб заробити на хліб, а інша, йти на роботу, так як на прогулянку або у відпустку, тобто розслаблено.”

Хто ті, хто вирішив приєднатися до Племені і педалювати переповненими вулицями столиці? “Ми жменька пристрасних любителів велосипеду, готові робити добрі і красиві речі“, пише на веб-сторінці організації Аріель Константиноф: “Я в значній мірі покладаюся на те, що ми одні з найгуманніших і дружніх курєрів і що це є наслідком того, що ми люди захоплені тим, чим займаємося, тобто нам подобається педалювати, зрозуміло тоді, коли не йде дощ. Але навіть і тоді. Ви побачите мокрого від дощу курєра, але який не забуває вам посміхнутися. Не думайте, що ми проводили для цього спеціальні підготовки, просто-на-просто такими є ми, такими є члени нашого Племені.”

Ставлення, яке приваблює клієнтів як магніт, і яке дійсно робить їх звернутися до Племені іноді й для найдивніших замовлень. Алекс Діну: “Ми поставили і цеглу і сани, і букети квітів. Одного разу, хтось забув вдома бутерброд, який він повинен був зїсти на обід і подзвонив мені, щоб принести його йому.”

Чим більше педалює, тим більше Племя Аріеля Константинофа запекліше бореться із забрудненням навколишнього середовища, і підраховує щодня на своєму веб-сайті кількість врятованого кисню. До цих пір більше 6000 тонн. Крім того, із все більшим числом замовлень і все більшою кількістю членів, Племя є тим видом бізнесу, про який, можна сказати без коливання, що йде як на колесах.

Сьогодні у Румунії проживають багато іноземців. Переважно це бізнесмени, але і викладачі, молодь, яка приїздить сюди на навчання, чи представники різних неурядових організацій. Іноді по завершенню мандата директора багатонаціональної компанії чи періоду навчання вони вирішують оселитися в Румунії. Одних з них ми відкрили для себе із книги «Громадяни світу, які душею румуни. Чому іноземці закохуються у Румунію?», яка вийшла друком цього року з ініцативи відомого політолога й громадської активістки Сандри Пралонг.

У цій книзі 45 іноземців, більш-менш відомих широкому загалу Румунії, були запрошені Сандрою Пралонг розповісти на два запитання: як вони потрапили в Румунію і чому вирішили тут залишитися? Серед них і засновник SMURD (Мобільної служби швидкої допомоги, реанімації та вивільнення) палестинець Раєд Арафат, ірландець Пітер Харлей, який закохався в Марамуреський регіон та Леслі Хоук, яка прибула в Румунію як волонтер американської організації «Корпус миру» і заклала основи Асоціації «ОвідіуРо».

Але як виникла ідея такого збірника зізнань? Сандра Пралонг каже, що хотіла продовжити збірку, опубліковану в 2010 році «Чому я повернувся в Румунію?», в якій 40 провідних румунів, які втекли з країни в період комунізму чи які побудували блискучу кар’єру за кордоном, розповіли, чому вони повернулися на Батьківщину. Авторка збірки вважає, що така ініціатива допомагає нам зазирнути в душу людини, побачити скільки в ній доброго. «Ці люди обрали Румунію, а це означає, що вони люблять її такою, якою вона є, з усім добрим та поганим, що вона має. Мені сподобалася ця вправа: поставити разом перед собою дзеркало і побачити себе більш правдиво, гарнішими, ніж ми бачимо себе щодня в громадському просторі.»

Переважна більшість тих, хто розповідає у книзі про свій досвід, походять з Європи — Великобританії, Італії, Швейцарії, Франції, Голландії, Німеччини, Бельгії, Греції чи Росії, а також з Північної Америки, Азії, Африки чи Австралії. Кожен з власною життєвою історією та поясненням чому вирішив оселитися у Румунії. Відбір співрозмовників був суто суб’єктивним, пояснила Сандра Пралог: «Я почала з тих, кого знала, і попросила кожного порекомендувати мені ще двох-трьох осіб. Ці історії були складені досить цікавим чином. У певний момент мене зацікавила їх національність і, так сталося, що вони були дуже різними: 18 національностей з 5 континентів, як жінки, так і чоловіки.»

Що вони цінують в румунах? Щедрість, гостинність, сільський світ та традиції… Звичайно, не бракує й критики, яка є, однак, конструктивною. Наприклад, страх перед професійною відповідальністю на будь-якому рівні. Одним з тих 45 осіб, закоханих в Румунію, є Роберто Муснечі, заступник президента Італійської торгової палати у Румунії та співзасновник інституту «Аспен-Румунія». У 2002 році він був відряджений з Лондона до Бухареста на посаду генерального менеджера великої багатонаціональної компанії. Після кількох років роботи у Румунії йому запропонували посаду в іншій країні, яку він відхилив, воліючи залишитися в Румунії і заснувати власну компанію.

І все-таки, чому він залишився? Роберто Муснечі каже, що досі не знайшов відповіді на це запитання: «Мабуть, на це рішення вплинуло ряд факторів, скоріше інстинктивних, ніж раціональних. Ключовим елементом став і той факт, що в ті роки — 2006, 2007, 2008 — в Румунії все рухалося дуже швидко: і соціальне життя, й бізнес. Відчуття, що все перебуває в русі, стало для мене дуже сильним магнітом. Потім, звичайно ж, і професійні можливості були дуже цікавими. Для італійця, як я, певна схожість у мисленні відіграла також дуже важливу роль.»

Між досвідом героїв збірки «Громадяни світу, які душею румуни. Чому іноземці закохуються у Румунію?» та досвідом Сандри Пралонг є чимало схожостей. Життя авторки книги є історією успіху — вона є зразком румуна, якому вдалося побудувати успішну кр’єру за кордоном і, який вирішив повернутися додому, щоб зробити свій внесок у відбудову румунського суспільства, у загоєння глибоких ран, викликаних майже півстоліттям перебування під комунізмом.

З її ім’ям пов’язана низка громадянських та освітніх ініціатив, добре відомих в Румунії: «З одного боку я на 110% румунка, а з іншого – проживаючи досить довгий час за кордоном, я мала нагоду сформувати в собі інший набір рефлексів. Я віднайшла себе найкраще в «крику» декількох протагоністів збірки по відношенню до потреби поважати свою країну. Гадаю, що саме це мене найдужче болить – коли чую, як мою країну паплюжать, мені здається, що мене саму паплюжать.»

І тому що багато іноземців, серед яких і французький архітектор Поль Готеро та німецький скульптор Мартін Штьор, зробили величезний внесок в модернізацію Румунії під час правління короля Кароля І-го, у книзі, про яку ми говорили сьогодні, представлені і короткі описи європейців, що допомогли королю перетворити країну, – розповіла Сандра Гитежяну-Георге, директор Служби протоколу Королівського дому Румунії.

Починаючи з листопада, в старому центрі Бухареста, по вулиці Шеларь №4 був відкритий культурний центр під назвою “Pop-Up Urban Lifestyle”. Тут з ініціативи Клаудіо Скорретті, культурного аташе Посольства Італії в Бухаресті та ентузіаста й шанувальника румунського мистецтва, був відкритий перший музей вуличного мистецтва в Румунії.

Я запитала Клаудіо Скорретті, чому він відчув потребу організувати цей музей для артистів, які надають перевагу виставляти свої роботи на стінах міста, а не в спеціалізованій галереї: “Я слідкую за розвитком явища вуличного мистецтва вже понад 30 років, я побачив його в Нью-Йорку, тому що тоді проживав там, потім в Римі, моєму рідному місті, потім в Парижі, Брюсселі, Лондоні. Вже чотири роки я перебуваю в Бухаресті й займаюься тут і мистецтвом. Мені здалося, що ці кольори на стінах можуть змінити вигляд міста, тому що з архітектурної точки зору Бухарест ще зберігає на собі відбиток комуністичного періоду.”

Десятеро найвідоміших артистів графіті та вуличного мистецтва моменту виставляють свої роботи в музеї, відкритому на вулиці Шеларь. Александру Чуботаріу, відомий і під псевдонімом Квадратна кішка, каже, що цей простір є мрією багатьох з його колег: “Вірніше, цей простір з вулиці Шеларь вже дуже довгий час дуже бажаний художниками графіті. Це дуже великий простір, з величезними стінами, які ми хочемо бачити кольоровими, а не сірими й жорсткими. Так як погода була не на нашому боці, а малювати на стінах означає працювати на підмостках, і мати досить великі суми, які треба було заплатити за фарби та інші матеріали, ми вдалися до щитів, на яких багато з артистів зробили мозаїку робіт, надиханих в їхнього уявлення, які могли б існувати на вулиці. Це організовані уривки вуличного мистецтва.”

Артисти, які вибрали графіті як спосіб висловлення їхніх переживань, беруть на себе непередбачений ризик, як розповів Алекс Чуботаріу. Якщо в комуністичний період ніхто б не наважився малювати по стінах столиці Соціалістичної Румунії, то й після 1990 року речі не стояли краще. Було необхідно 16 років, щоб перші стіни Бухареста, а саме стіни Французького культурного інституту, були використані як основа для графіті в рамках заходів, присвячених святкуванню 70-річчя існування цієї установи. Звичайно ж, графіті не був до вподоби всім, і хоча й вийшов вдалим, його швидко покрили: “Реакція була дуже суворою, але ця маленька суєта допомогла нам. Були й інші спроби “узаконити”, пролити світло на артистів, які знаходяться в тіні, а форма їхнього мистецтва сприймається скоріше всього як мазанина на стінах. Бухарест потребує втручання цих артистів. Зараз ведеться мова про те, чи продовжує розвиватися вуличне мистецтво у його найщирішій та найправильнішій формі. Врешті-решт, це незаконна форма втручання. Тобі потрібна досить цікава мотивація, щоб о другій годині ночі вирішити зробити це в громадському просторі і бути готовим до критик та похвал. Щирою формою цього мистецтва є рішення художника втрутитися, залишивши осторонь деякий виграш, славу чи якісь інші переваги, тому що дуже часто він схований за псевдонімом. Втручання такого роду потрібні. Що зробив я з Квадратною кішкою — це було тільки пунктуальне втручання в деяких зонах Бухареста, де я відчував, що можу допомогти тому місцю. Гадаю, що трішки кольору та форми в деяких занепавших зонах роблять добре.”

Повернімося назад на вулицю Шеларь № 4. Клаудіо Скорретті щасливий тим, як реагує на виставлені роботи публіка, яка населяє старе місто: “Людям дуже подобається фотографуватися перед цими панно з Музею вуличного мистецтва, і, можливо, це й приваблює більше всього публіку, яка, відвідуючи музей, не може спинитися і сфотографуватися перед картиною. Це теж спосіб увійти в контакт з мистецтвом досить розважальним чином.”

Я запитала Алекса Чуботаріу, яке, на його думку, найгарніше графіті в Бухаресті, і він відповів мені, що його можна побачити в Північному вокзалі: “Йде мова про роботу на стіні 14 перону, створену в рамках фестивалю «Train Delivery», яка має дуже сильний вплив, вона дуже помітна і дуже гарна. Мене дуже сильно захоплює як місцезнаходження тієї стіни, так і сама робота.”

Якщо ви потрапите до Бухареста, і особливо, якщо приїдете поїздом, не проґавте 14 перон, а за ним і вулицю Шеларь з її Музеєм вуличного мистецтва, де ви зможете навіть придбати роботи артистів-експонентів.

Десять професорів та студентів відділу машинобудування Клузького технічного університету працювали 5 місяців над створенням монопосту для Формули-1, замовленого однією німецькою фірмою. Паул Бере є дослідником Клузького Технічного університету, який здобув для Клужу цей проект.

Будучи доктором наук в галузі композитних матеріалів, Паул Бере у 2000 році почав працювати у світі спорту з двигунами. Він почав з Формули-3, потім перейшов до Формули-2, автоперегонів Ле-Ман і нарешті Формули-1. Отримавши післядокторську стипендію, пройшов підготовку в Німеччині і зараз працює в Клузькому Технічному університеті. Ремонтуючи деякий час невеличкі частини і створюючи прості елементи, необхідні для будівництва монопостів для Формули-1, Паул Бере переконав одну німецьку фірму цієї галузі замовити один монопост від Клузького університету. Болід потужністю в 650 кінських сил, збудований з композитних матеріалів, коштує приблизно 5 мільйонів євро. Я запитала Паула Бере, що означає працювати для компаній Формули-1: «Для мене зараз це тільки робота, багато пристрасті, щоб розв’язати технологічні ситуації. Я звик до цього. На початковому етапі, коли я почав з ними працювати, я був пройнятий великим ентузіазмом, робив повсюди фотографії, після чого все перетворилося на рутину. Роботи дуже багато, ти не можеш дозволити собі помилитися, тобі не дається шанс помилитися вдруге».

14 монопостів були зроблені Клузьким Технічним університетом. Останній був надісланий до Німеччини в середині квітня для оснащення двигуном, електричним та гальмівним обладнанням. Мотив, через який про ці монопости не говорили дуже багато, полягає в тому, що клузька команда працює в умовах максимальної конфіденційності, як розповідає Паул Бере: «Просте авто Формули-1, створене в Клужі, може стати ідеєю для інших суперницьких команд. Достатньо побачити фотографію чи вловити ідею — і хтось може тебе випередити».

Німці вирішили будувати монопости тут, тому що університет оснащений найсучаснішим обладнанням, здатним швидко побудувати дуже складні частини, як пояснив Паул Бере: «Усі, хто замовляють частини з композитних матеріалів, хочуть, щоб моделювання було зроблене дуже швидко, люди, які замовляють подібне — це багаті люди. Вони нетерпеливі, вони хочуть заплатити зараз і отримати готове теж зараз. Звичайно ж, що це неможливо, але наші дослідження підштовхують нас до сучасних технологій, швидкого прототипування, яке допомагає нам скоротити час виробництва змодельованих частин. Установка отримує малюнок в програмі CAD чи креслення частин, або в програмі CATIA, і на основі цих малюнків машина створює за дуже короткий час тверду частину, практично створює фізичний репер накладанням шарів пластмаси чи металу, як на 3D принтері. Є декілька технологій, які можна використовувати, після чого моделювання перевіряється і створюються матриці для моделювання частин з композитних полімерних матеріалів, а саме матеріалів, армованих спеціальними волокнами — волокнами кевлар чи іншими новішими волокнами».

Будівництво монопостів стало для дослідників та румунських студентів надзвичайною нагодою вивчити застосування композитних матеріалів і навіть запатентувати декілька винаходів. Паул Бере каже, що композитні матеріали мають застосування в різних дуже важливих галузях: «Повсюди їм знаходиться застосування. У будівництві і навіть в санітарних предметах, які кілька десятків років тому виготовляли з чавуну. Зараз металеві матеріали поступово заміняють, все робиться з композитних матеріалів, навіть у високотехнологічних галузях як аерокосмічна галузь, медицина чи Формула-1. Для мене зараз, можливо, легко говорити про Формулу-1. Я був там і хочу сказати, що там багато роботи. Може, все-таки, важливі внески треба зробити в галузі медицини, де людські страждання не можна зрівняти з нічим. Ми звернемо свою увагу і на цю галузь. Можу вам сказати, що в медичній сфері ми отримаємо важливі досягнення, можливо, не такі вражаючі, як автомобіль для Формули-1, але коли можеш зробити протез для дитини — це вже інша ситуація, ніж дати багатим людям справжні іграшки».

В останній час все більше румунських дослідників постають в центрі уваги. Паул Бере каже, що існують мотиви, через які румунів дуже цінують за кордоном, і коли вони повертаються в університети, які є їхньою альма-матер, вони приносять з собою дослідницькі проекти та важливе фінансування: «Я керуюся таким принципом: якщо хочеш щось мати, ти повинен це зробити сам, крок за кроком, потроху кожного дня. Це назбирується і так ти закладаєш солідні основи гармонійного розвитку. Багато з румунських дослідників звикли рости і жити в суворих умовах, і тому багато проблем вони розв’язують самі чи в мінімальних умовах. Тому їх, гадаю, й цінують за кордоном, тому що багато з них можуть справитися з наявністю мінімальної кількості речей».

Команда клузьких дослідників зробила відкриття, яке може революціонізувати галузь хірургічних втручань: розчин, який може замінити людську кров у випадку термінових переливань. Раду Сілодь-Думітреску, керівник команди дослідників, які працюють над цим проектом з 2007 року, пояснює для Всесвітньої Служби Радіо Румунія, що таке штучна кров і як вона функціонує: ”Це рідина, яку можна використовувати в ситуаціях, коли раптом втрачається значна кількість крові. Зараз лікарі використовують в таких ситуаціях чи в залах для операцій або кров від донорів, якої мало, або рідини, які використовуються просто-напросто, щоб підтримувати постійний об’єм в кровоносних судинах, щоб серце мало що перекачувати. Але з цим останнім варіантом організм ризикує задихнутися. Що пропонуємо ми — це можливість, щоб організм в той же час отримував і кисень. Це штучний виріб, який можна використовувати як замінник крові кілька годин, до 1-2 днів максимум, щоб організм не задихнувся через раптову втрату крові”.

Й інші команди дослідників намагаються розв’язати цю проблему, використовуючи замість первинної сировини кров тварин: корів чи інших тварин, наближених до людського організму. Проте команда з Клужу відкрила рецепт, оснований на компоненті, який знаходиться в не багатьох організмах: в одному виді морських черв’яків та декількох бактеріях, і через цей мотив їхнє відкриття не отримало широкої уваги. Раду Сілодь-Думітреску каже, що все-таки їм пощастило знати, на що здатен цей білок: ”Цей білок у морських черв’яках та бактеріях відомий вже протягом тривалого часу, але вперше його взяли до уваги як замінник для крові. Мотив, через який беремо його до уваги, це те, що він стійкий до хімічного впливу агентів, на які гемоглобін з нашої крові піддається надзвичайно легко.”

Раду Сілодь-Думітреску каже, що той факт, що штучну кров можна буде виробити в лабораторії, є важливою перевагою: ”Це речовина, як будь-яка інша, якщо хочете — це немов аспірин чи будь-які інші ліки. Через цю причину її можна виробляти, в принципі, в необмеженій кількості, і, на відміну від людської крові, вона може бути ”сухою”, тому що з неї видалена вода. Її можна зберігати у вигляді порошку, що дозволить зберігання при кімнатній температурі, а не в спеціальних холодильниках, і при потребі додавати воду у спеціальні стерильні фільтри і так вона стає замінником крові, будь-коли це буде потрібно, в будь-яких умовах. Ти можеш бути будь-де, для цього не потрібні особливі умови”.

Ідея знайти для крові замінник з’явилася на науковому ринку вже впродовж кількох років. Велика частина результатів клузької команди опублікована в спеціалізованих журналах біо-медчної області, і це засвідчує їхню придатність. Проте поки-що румунські дослідники — стримані оптимісти, тому що, як оцінює Раду Сілодь-Думітреску, їм потрібен ще рік-другий, поки вони отримають дозвіл для людського використання: ”Всі інші команди, яким вдалося дійти до рівня тестування на людських суб’єктах, потерпіли невдачі в тих тестах, і в це було вкладено сотні мільйонів доларів. Тому стає все очевиднішим, що ми зрозуміли, що це за проблеми, що інтерес до цього дуже великий і що рішення дуже близьке. Для нас великий привілей працювати в Клужі з чотирма дуже великими університетами, дуже різноманітними, окрім моїх молодших співробітників, докторів у галузі хімії, кандидатів наук, магістрів чи навіть студентів. Ми маємо співробітництво з дуже різноманітними групами, і нам пощастило, що всі ці групи знаходяться в Клужі: я маю на увазі біологів, фізиків, онкологів, лікарів різних спеціальностей. Це сильна сторона Клужа — ця сконцентрованість дуже різних спеціальностей та дуже доброго оснащення в останні роки. Лабораторії, в яких ми працюємо, мають оснащення, конкурентноспроможне з передовим оснащенням технологічно розвинених країн. Із 2007 року були зроблені значні інвестиції в румунське дослідництво, ми маємо необхідні інструменти, в останні роки розвинулися й людські ресурси, які можуть їх використовувати. Тож, можливо, ми, дослідницьке середовище Румунії, повинні навіть зробити ще більше, ніж зробили”.

Ми запитали Раду Сілодь-Думітреску, як сприйняли лікарі звістку, що в не дуже далекому майбутньому вони зможуть мати доступ до цієї чудодійної речовини в термінових ситуаціях чи в операціях: ”Міжнародне медичне середовище безперечно готове до цього рішення, воно вже погодилося провести декілька раундів тестів на людських суб’єктах, немає сумнівів, що воно не стримується по відношенню до цього відкриття, проте необхідно побачити позитивні результати клінічних тестів. Після того, як зазнали краху багатомільйонні компанії, ми не передаємо пацієнтів з радістю у руки першого божевільного вченого, який, можливо, зробив епохальне відкриття. Треба бути дуже уважним з життям пацієнтів. Гадаємо, що нам потрібні ще один чи два роки, щоб закінчити тести на тваринах та культурах людських клітин, і лише після цього, якщо результати і далі будуть добрими, можемо переходити до фази тестування на людських суб’єктах”.

Команда, якій вдасться зробити штучну кров, може прагнути отримати Нобелівську премію. Але не премії мотивують клузьких дослідників, як сказав нам Раду Сілодь-Думітреску, а бажання довести свій проект до щасливого кінця.

Андрея Боня після завершення Юридичного факультету працювала менеджером проекту в компяніх Google та Yahoo. Після 9 років роботи в Кремнієвій долині (Sillicon Valley, США) вона повернулася додому із вражаючим запасом знань та хобі: belly-dancing або просто танець живота.

Як відкрила для себе Андрея Боня цей танець — дізнаємося від неї самої: ”Коли я потрапила в Кремнієву долину, в перший рік я трішки почекала і поспостерігала, що і як. Я зрозуміла, що люди, крім їхньої основної роботи, мають і хобі. У мене ще не було друзів, не було такого активного соціального життя. Я зрозуміла, що для того, щоб потрапити у якусь громаду, окрім робочої, мені треба знайти хобі. Спочатку мене дуже приваблював танець фламенко, мені здавалося, що це дуже сильний драматичний танець, але незабаром я зрозуміла, що не настільки захоплена ним, щоб вкласти в оснащення, тож віддала перевагу танцю живота. Коли я потрапила до класу моєї першої вчительки танцю і побачила, як вона виглядає, як рухається, всі її манери, мене зразу ж привабив цей танець. Я ходила до її класу 3-4 роки.”

Що ж такого захоплюючого в танці живота? Андрея каже, що це більше, ніж простий танець, який збагатив її життя найнесподіванішим чином: ”Він дав мені стільки впевненості й дисципліни, допоміг мені зрозуміти, що мої обмеження — на розумовому рівні. Я зрозуміла, що якщо мені вдалося танцювати і я зуміла освоїти деякі рухи — я можу справитися і з іншими речами. Він дав мені багато сміливості в інших ініціативах на різних планах. Окрім усіх фізичних переваг… він підтримує тебе в формі. Танець живота зазвичай підсилюється іншою формою танцю, принаймні це я побачила там. Щоб мати витримку, потрібно або вивчати балет, займатися пілатесом чи йогою, будь-чим, що підсилюватиме твої м’язи, окрім вправ танцю живота. Так я звернулася до йоги. Практично, танець живота відкрив мені зовсім інший всесвіт, який я й не сподівалася відкрити для себе. Паралельно я почала ходити на зайняття йоги, які радикально змінили моє життя з багатьох точок зору.”

Танець живота не користується дуже доброю репутацією в Румунії. Будучи асоційований зі східною музикою чи з дуже популярним зараз телесеріалом про життя одного турецького султана, танець живота все-таки має своїх шанувальників. Існує відносно невелика громада танцівників, про яку Андрея Боня дізналася з великою радістю. В її запасі американського досвіду була чітко закарбована нова течія для танцівниць Румунії під назвою ”Tribal Fusion”. Що таке ”Tribal Fusion”? ”Це поняття походить від Tribal Belly dance, який є основою танцю живота, де зливаються інші стилі танцю; можна поєднати танець живота з танго, фламенко чи навіть хіп-хопом та брейк-дансом. Це сучасна форма танцю живота, яка практикується з 2000 року в Сан-Франциско, де я навчалася 9 років. У Румунії не існує нічого побідного, є невеличка, але дуже пристрасна громада практикантів танцю живота, але цієї ніші не було. Будучи настільки захопленою цим явищем, я зрозуміла, що це було б для мене найкращою нагодою посприяти зміцненню тутешньої танцювальної громади і дати можливість цим танцівницям познайомитися з міжнародними інструкторами танцю tribal fusion з різних куточків світу.”

Досвід менеджера проекту у великих компаніях, де вона працювала, допоміг Андреї ініціювати перший фестиваль Tribal Fusion Belly Dance, який вона назвала ”Tribal Fest”. Це було нелегкою справою, тому що Андрея п’ять тижнів тому стала мамою. Незважаючи на це, вона була душею фестивалю, який пройшов нещодавно в бухарестському концертному залі ”Аркуб”. Хоча його аудиторія не була великою, щодня у залі були присутні інші глядачі, і це дуже порадувало Андрею: ”Були присутні великі імена цієї ніші fusion belly dance: із США, Великобританії, Італії, Словенії, Голландії, України. Це був міжнародний фестиваль з високим калібром руху. Фестиваль тривав три дні і я усвідомила, що кожного дня бачила нові обличчя, що дуже мене порадувало. Фестиваль завершився гала-концертом. Це був момент, який я ніколи не забуду. На сцені були усі танцівниці. Краєм ока я помітила вражаючу кількість танцівниць на сцені, з їхніми різними костюмами та енергією, і зрозуміла, що мені вдалося, що ми занесли Бухарест на карту танцю Tribal Fusion. Я відчула й полегшення, що ці три дні завершилися, і була й дуже щасливою.”

Андрея Боня каже, що нелегко довести щось до кінця. Ідей дуже багато, і людей, які обдумують їх, теж немало. Важче профінансувати проект, незалежно від того, чи це проект IT або фестиваль танцю живота. Все-таки, їй вдалося занести Бухарест на ще одну карту — карту чуттєвого світу. На 2014 рік Андрея Боня вже має плани. Від зали для йоги до другого випуску Tribal Fest, який радимо не проґавити, якщо вам випаде нагода бути в той час в Бухаресті.