Category: Подорож

У списку
«нереальних» місць у світі в 2016 році, журнал Космополітан розмістив трансільванське
середньовічне село Б’єртан поряд з Бора Борою, Провансом, Санторіні або
Сейшельськими островами. Б’єртан виглядає як місто у фільмах Діснея, з
укріпленою церквою, яка, здається, є частиною казки, – писали у 2016 році
журналісти Cosmopolitan.com. Саме про село і укріплену церкву Б’єртан
розповім я вам сьогодні….

Саксонці, котрі
заселили в XII-XIII ст.
південно-східні регіони Трансільванії, отримали від угорських королів значні
привілеї: вони без жодних обмежень використовували води і ліси, саксонські
торговці могли безмитно торгувати по всьому Угорському королівству. Взамін саксонці
переймали на себе вельми важливий обов’язок: вони повинні були нести військову
службу на неспокійному південному кордоні, адже на придунайських рівнинах за
карпатськими перевалами кочували орди степовиків. А півтора століття по тому цю
загрозу змінила ще гірша загроза: над всіма землями на півночі від Дунаю
нависнув Дамоклів меч турецької агресії. У кого ж ще шукати захисту, як не у
Бога? – розсудили саксонські переселенці і почали укріплювати свої церкви, що
були, за традицією, центром кожного села. Таким чином, церкви перетворилися на
маленькі фортеці: їх оточили товсті кам’яні стіни і глибокі рови, заповнені
водою. Під час військової небезпеки за цими стінами і в самому храмі могло
сховатися все населення села. Вхід у церкву-фортецю охоронявся всю добу; на
сторожовій башті постійно чергував вартовий, готовий у будь-який момент підняти
тривогу. А в церковних підвалах зберігалися запаси зброї і харчів, що дозволяли
саксонцям витримати облогу.

У наші дні висока
башта укріпленої церкви є ознакою колишнього саксонського села. Подібні споруди
взагалі характерні європейському середньовіччю; їх можна зустріти у Франції,
Нідерландах, Німеччині, Австрії, Словенії, Угорщині. Але ніде вони так широко
не поширені і не мають такої значної подоби, як в Трансільванії. Найбільша
кількість укріплених церков зосереджена довкола міст Брашов, Сібіу та Медіаш. А
один з найцікавіших таких пам’ятників знаходиться в селі Б’єртан. Це одне з
найдавніших німецьких поселень в Трансільванії, уперше воно згадується в
грамоті угорського короля Андрія ІІ від 1224 року. Трансільванські
сакси були працьовитими ремісниками. Незабаром Б’єртан перетворився на важливе
торговельне місто і культурний центр, населення якого 1510 року складало п’ять
тисяч людей.

В центрі села
височіє церква XV століття, укріплена валом. Вона була побудована
в період 1490-1516 рр. в стилі пізньої готики, з деякими елементами Ренесансу і
впродовж декількох століть (з 1572 по 1867 рр.) служила резиденцією
лютеранських єпископів.Церква була
побудована місцевими майстрами, а навколишні укріплення вважаються
найпотужнішими в Трансільванії, будучи зроблені селянами. Йдеться про три ряди
стін, шість веж і бастіонів. Площа, на якій височіє церква, оточена старими
будинками, що зберегли середньовічну
архітектуру. Весь ансамбль прекрасно зберігся. Усередині церкви – прекрасне
вівтарне Розп’яття, що спеціалісти вважають результатом праці видатного
німецького майстра XV ст. Віта Ствоша, мешканця Нюрнберга, талановитого
скульптора, художника та графіка. У середині церкви збереглися ще старі дерев’яні
різьблені лави, виконані в період 1514-1523 рр. Іоганном Реймутом з Сігішоари.
Головною п’єсою б’єртанської церкви є вівтар, найбільший у Трансільванії, що
складається з 28 малюнків, здійснених з 1482 по 1513 рр. художником, який
здається виріс і сформувався у віденській культурній атмосфері. У 1995 р. як
Б’єртанська церква, так і інші укріплені саксонські церкви Трансільванії були
включені до списку пам’ятників Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Церква також
користувалася міжнародною популярністю через складну систему замикання дверей
ризниці з 19 замками.

Усередині
фортеці вздовж однієї з її стін є маленька споруда з кімнатою, розміром не
більше за комору. Протягом 300 років подружжя, які були на межі розлучення,
мали відсидіти в цій кімнаті 6 тижнів. Трансільванські сакси – це етнічні німці, які сповідували
лютеранство. Ця релігія дозволяла розлучення тільки за певних умов, наприклад,
коли чоловік чи жінка зрадили один одного. В усіх інших випадках подружжю
рекомендували врятувати шлюб. Таким чином, подружжя приходило до священника,
який замикав пару у в’язниці, щоб вони намагалися з’ясувати свої стосунки і
помирилися, тобто врятували би шлюб. За 300 років у Б’єртані було лише одне
розлучення. Звучить нереально? Але місцеві архіви свідчать про те, що такий спосіб
вирішення сімейних проблем був досить корисним. Сьогодні в темній тісній
кімнаті було улаштовано музей, а єдиними мешканцями цього музею є пара манекенів. Кімната, що має
низьку стелю і товсті стіни, обладнана досить скромно: один стіл, один стілець,
тарілка, ложка і чаша для води, скриня для одягу і традиційне саксонське ліжко,
на якому зручно влаштуватися може тільки дитина. Оскільки метою ув’язнення було
відновити стосунки, подружжя повинно було ділити все, навіть мале ліжко.

За винятком
історичного центру Сігішоара, монастир св. Георгія у м.
Сучава (церква Міреуць) є єдиним міським пам’ятником ЮНЕСКО в Румунії. Але це
не єдина специфіка цієї святині. З першого погляду, церква монастиря дивує своєю
кольоровою черепицею, що є справжнім знаком австрійського архітектурного стилю Сецесіон,
що є, у свою чергу, частиною загальноєвропейської художньої течії в стилі Арт-Нуво.
Остання швидко розповсюдилася по всій Західній і Центральній Європі, наприкінці
ХІХ і початку ХХ століття, втілюючи багато форм і назв Jugendstil, Modern Style, Stile Floreale.
Подібні дахи мають Тиргумуреський палац культури або Будапештська церква Матвія
Корвін.

Будівництво церкви
почалося під час правління воєводи Богдана III, сина Штефана Великого, в 1514 році. Однак Богдан
Воде не встиг побачити її за вершиною, тому що помер у 1517 році. Будівництво
продовжив його син Штефеніце, який закінчив та освятив її в 1522
році. Зовнішній розпис церкви був здійснений за часів господаря Петра Рареша
(1532-1534 рр.), іншого сина Штефана Великого. У 1589 році князь Петру Шкіопул побудував
притвор. У 1775 році Буковина потрапила під контроль Габсбургів, запеклих
католиків. З десяти монастирів і 13 скитів, що знаходилися на території, анексованої
австрійцями, нове панування зберегло лише три монастирі – Путна, Сучевіца і
Драгомірна – а також Міреуцьку церкву Св. Георгія. У 1858 році вона була майже
руїною. Церква і належні будівлі були перебудовані між 1898 і 1910 роками австрійським
архітектором Карлом Адольфом Ромшторфером. Він, серед інших робіт, також
перебудував дах, в стилі специфічному австрійському світу – Сецесіон.

Розповіді та
легенди про церкву є численними. Хоча трохи віддалена
від міської суєти, церква є постійним місцем поклоніння для вірян,
румунських та іноземних туристів. З-зовні, на жаль, фрески збереглися лише в
невеликій мірі і тільки на південній стіні. Натомість внутрішній живопис
вважається одним з найкрасивіших прикладів молдовського середньовічного образотворчого
мистецтва, особливо сцена «Страшного суду» на західній стіні. Монастир був з самого
початку оточений оборонною стіною, але з часом вона деградувалася. Її було відновлено
у другій половині минулого століття. Дзвіниця датується з часів князя Петра Шкіопула
(кінець 1500-х років), а каплиця датується 1626-1629 роками і доповнює середньовічний
монастирський ансамбль. З 1991 р. монастир є резиденцією архієпископів Сучави і
Радівців. У 1993 році церкву було включено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО,
як частина групи церков із зовнішнім розписом Буковини.

У церкві
розміщені мощі святого Іоанна Нового, православного святого, великомученика, який
зазнав мученицької кончини 1330 року на землі, яка тепер є частиною України,
зараз Білгород-Дністровський, що тоді перебував під контролем татар. Його мощі
привіз, в 1402 році, господар Олександр Добрий до Міреуцької церкви, потім до
Кафедрального собору, у 1589 році. Церква
славиться чудовою акустикою, завдяки спеціальній архітектурній техніці, у склепінні
будучи замуровані гончарні глечики, що наділяють церкву надзвичайним резонансом. В результаті археологічних
розкопок, проведених тут в 1956 році, були
виявлені фрагменти надгробної плити, що належала Євдокії Київської, першої
дружини Штефана Великого. Ці археологічні дослідження мали місце в 1976 році і виявили
фундамент церкви, побудованої за часів князя Петра I Мушата. Також вони виявили 32 могили,
одна з яких належала Петру Мушату.

У XV-му ст. Молдова
підтримувала тісні політичні зв’язки зі своїми сусідами. Однією з важливих політичних
подій того періоду став династичний шлюб Євдокії Олельківни з одним з наймогутніших
православних господарів, Штефаном Великим, у 1463 році. Молдовські літописці
повідомляли з цього приводу «червня 5 привезли із Києва тому Штефанові воєводі дружину,
сестру Симеона, царя Київського». За переказами, Євдокія була красивою жінкою,
а на настінному малюнку церкви Святого Юрія в місті Хирлеу (схід) княгиня
намальована з коротким волоссям. Шлюб з Євдокією мав місце у місті Сучава, 5
липня 1463-го року, перед видатними церковними діячами Молдови. Штефан мав тоді
близько 25 років, а його дружина була молодою і дуже красивою блондинкою. За
ім’ям, Євдокія мала православне віросповідання. Ії дід Володимир, великий
київський князь, був вихідцем великої родини литовських герцогів, з якої, до
речі, походить і польська королівська родина. Володимир мав чотирьох
престолонаслідників, з-поміж яких і батька Євдокії, Олександра чи Олелька.

Про
Євдокію відомо дуже мало. З точних джерел відомо, що у них народився син Петро,
здається 1465 – 1466 рр, який помер рано в 1480-му році, коли йому було 14-15
років. Його поховано в церкві монастиря Путна. Старший син Штефана, Олександр,
котрий народився 1464-го року і помер 1496-го, не відомо й досі чи був сином Євдокії
або іншої жінки. Однак він став спадкоємцем престолу. Євдокія народила Штефану
Великому і дівчинку, Олену, яка пізніше стала відомою у Москві під прізвиськом
«Волошанка». Євдокії недовго судилося жити господинею Молдови, лише чотири
роки. 25 листопада 1467 р. княгиня померла. Не відомо чи померла вона від
хвороби або від пологів. Однак відомо, що Штефан рушив в кампанію проти Матея
Корвіна, коли Євдокія конала. Першій дружині Штефана Великого не судилося
дожити слави її чоловіка. Здається, що вістка про смерть дружини засмутила
Штефана, який багато часу не шукав кохання в іншої жінки. Євдокію було поховано
у Сучаві у церкві св. Георгія, більш відомій під назвою «Міреуць», яка була митрополичою
резиденцією у 1401 – 1580 рр. 1996 р. румунський археолог Мірча Матей знайшов
надмогильну плиту її поховання.

Вже сотні років
у центрі міста Тиргу Муреш височіє архітектурна перлина, символ трансільванських
фортифікаційних споруд – середньовічна фортеця Тиргу Муреш.

Побудована
протягом 50 років, між 1602-1652 роками, середньовічна фортеця була зведена на
місці старої фортеці-замку, що належала колись трансільванському
воєводу Іштвану Баторі, але яка була зруйнована в 1601
році турецько-татарським нападом. Через рік
від спустошення замку почалися роботи з реконструкції, в результаті чого
виникла красивіша за попередню споруду фортеця. Середньовічна фортеця Тиргу-Муреш,
здається, є останньою такою спорудою міського типу, створеною за рахунок коштів
мешканців, які протягом багатьох років платили різні суми грошей, щоб підтримувати
будівництво фортеці. Оточена оборонною стіною, фортеця простягається на площі
4,3 га, на якій було піднято сім бастіонів, п’ять з яких належали гільдіям і
які традиційно утримувалися ними, а саме: добильників, кравців, м’ясників,
ковалів, бондарів. Інші два бастіони називалися Бастіоном Ворін і Малим Бастіоном.

Вони мали 3 або 4 поверхи, зв’язані один з одним через дерев’яні сходи.
Будівельні матеріали, що використовувалися у будівництві бастіонів, були
річкове каміння та цегла. Будівництво бастіонів завершено в 1652
році, для їх зведення працювали 434 місцеві майстри. Товщина стін фортеці -
1,20 м і подекуди навіть 1,40 м в нижчій частині, всередині яких були
побудовані прорізи для боротьби в момент нападу. Ця оборонна система була доповнена
ямою-пасткою для небажаних, розташованою в Бастіоні воріт. Яма мала водяні рови
завширшки 10 метрів і заввишки 8 метрів з рухомими палубами та охоронним шляхом
для солдатів. Всередині фортеці знаходиться Реформатська церква, яка до цих пір
залишилася недоторканою, і Будівля пекарні, де у наші дні можна захоплюватися
деякими фотографічними творами. Фортеця була перетворена на гарнізон в середині XVIII сторіччя після окупації Трансільванії австрійцями. За цей час будується будівля
в стилі бароко, яка розташована на лівій частині дороги перед вхідними
воротами. У Головній вежі можна помилуватися виставкою про історію м.
Тиргу-Муреш, а також об’єктами, виявленими в результаті археологічних розкопок.

У наші дні фортеця приймає кожного,
хто хоче її відвідати. Бульвар всередині фортеці є
прекрасним місцем для спокійних прогулянок, споглядання та відключення від повсякденного
життя. Поряд з фортецею є дитячий майданчик. Середньовічна фортеця Тиргу-Муреш
є живим історичним пам’ятником завдяки численним заходам і подіям, що
відбуваються тут, які все більше і більше пожвавили цей середньовічний куточок
в центрі міста, сповнений історією. Не такою відомою як інші фортифікаційні
споруди в Трансільванії, Тиргумуреська середньовічна фортеця приховує справжній
археологічний скарб. Тут була виявлена майстерня з обробки бронзи з ХУ
століття, про яку фахівці кажуть, що була першою індустріальною структурою
такого роду в Трансільванії і підвал будинку XV століття. Більше
того, тут був виявлений цегельний завод з XVI-XVII століть, про який археологи встановили,
що це був першим промисловим пам’ятником в Румунії, а також кухню з XVII
століття. Крім того,
в районі Бастіону м’ясників було виявлено Північні ворота середньовічної
фортеці, а також система водозбору. Археологи стверджують, що це є доказом складної
інфраструктурної системи.

Проект реабілітації охопив роботи з консолідації, реконструкції та реабілітації будівель, алей, водних систем, каналізації та водовідведення. У всіх семи
бастіонах є виставкові зали, майстерні, конференц-центри або музеї. Крім робіт
з реконструкції фортеці, проект передбачав також реставрацію картин, фресок,
зовнішніх декоративних елементів і столярних виробів. Також малося на увазі облаштування
пішохідних під’їзних доріг, зовнішньої електроустановки, реставрації фасадів будівель,
а також озеленення та створення археологічного парку для висвітлення цього
історичного об’єкту. Протягом часу, тиргумуреська фортеця стала місцем
проведення культурних
заходів, що стали вже традиційними. Щорічно відбуваються тут декілька заходів,
що цікавлять мешканців міста, і які щороку збирають понад 80.000 учасників. У
фортеці проводяться такі заходи, як: Тиргумуреські дні (у травні),
Фестиваль пива (теж у травні), Свято вина і сусла
(у вересні) і багато інші.

У північно-східній частині Румунії, в долині ріки Бістріца, в одній з
найкрасивіших долин Карпат, розташоване місто П’ятра Нямц, перша документальна
згадка про якого датується 31 липня 1431 року. Ця місцевість згадується в
документах господаря Молдови Александра Доброго. Численні історичні та
релігійні пам’ятки, гарні краєвиди, ландшафти горбисто-гірського типу ваблять
до себе безліч туристів. Завдяки архітектурній красі будівель, рельєфу і
об’єктам, що включені до туристичної мережі, місто називають ще Перлиною
Молдови. В центрі міста розташований Господарський двір, з історичними
пам’ятниками, що датуються 1468 роком. Тут височіє дзвіниця, яку ще
називають Вежою Штефана Великого, збудована 1400 року, заввишки 20
метрів, поряд з якою є багато музеїв, з-поміж яких Музей культури часів
енеоліту, в якому можна побачити найбільшу колекцію мистецтва неоліту в
Південно-Східній Європі з більш ніж 800 артефактами, специфічними культурі
Трипілля-Кукутень (3.600-2.600 до нашої ери). Ці предмети були
знайдені в прикарпатських районах, на території сучасних повітів Бузеу та Нямц.

Чахлеу є однією з найважливіших туристичних атракцій не лише повіту Нямц, а й всього
північного сходу Румунії. Середня частина гори покрита снігами, вершина ж
завжди вільна від снігів. Найвищі піки Чахлеу – гори Тоака та Околашул Маре
(понад 1900 метрів). Цей масив у Румунії називають другою святою горою після
Афонської. Згідно легендам тут знаходився будинок Замолкса, що вважається
далеким предком румунського народу. Тут є багато скитів та монастирів, які
любителі гірських прогулянок можуть в будь-який час відвідати, звісно
спеціальними маршрутами, що позначені вказівниками.

Перша документальна згадка про Господарський двір в П’ятра-Нямц з’являється
в документі, виданому в 1491 році, коли князь Молдови Швефан Великий подарував
монастирю Тазлеу три села. В цьому Господарському дворі правили молдовські
князі до XVII
століття. Господарські будівлі не збереглися до наших днів, тільки частина підвалів, там де працює Музей
Господарського двору. На колишньому фундаменті Господарського двору був
побудований у 1893 році, Ліцей імені Петра
Рареша. До архітектурного комплексу належать інші три музеї – Музей
мистецтв, Музей етнографії та Музей культури часів енеоліту, але найважливішими
туристичними визначними пам’ятками з часів Штефана Великого є церква Св.
Іоанна Хрестителя і Вежа Штефана Великого. Церква була побудована між 1497-1498
рр., її довжина становить близько 26 метрів, ширина 8 метрів і висота 11
метрів. Однак, те що відрізняє це святилище від інших монастирів, побудованих
Штефаном Великим, – це відсутність настінного розпису зовні. Навіть і так,
церква є справжньою архітектурною перлиною, що складається з ретельно
виготовлених кам’яних блоків, якими можна насолоджуватися в дуже хорошому стані
навіть через більш ніж 520 років.

З-поміж церков, збудованих Штефаном
Великим, церква в П’ятра Нямц відрізняється особливою внутрішньою структурою,
формою і вишуканим стилем, характерним для молдовського стилю будівництва тієї
епохи. Ноту оригінальності цій будові надає вхід в святилище через кам’яний
готичний портал, декорований скульптурами – таке оформлення рідше зустрічається
в церквах, побудованих Штефаном Великим. Зовнішній вигляд церкви відрізняється
декоративно від інших його подібних будівель. Він складений з фасадних сліпих
арок і ніш з каменю і цегли, з керамічними глазурованими дисками і кам’яними
елементами в готичному стилі. Інтер’єр церкви зазнав кілька змін, тому важко
сказати, чи була вона розписана під час життя її засновника. Хоча інтер’єр був
спочатку розділений на притвор, неф і вівтар, потреба в більшому просторі
привела до його зміни: з’явився великий отвір в стіні, що завершується
масштабною поперечної аркою.

У церкві зберігаються значні церковні коштовності,
такі як кришталеві люстри з Богемії, ікони, срібний філігранний хрест XIX
століття, срібна чаша XIX століття; а також низка старовинних книг: рукописний
диптих дияка Афанасія 1792 року, Святе Євангеліє (з Нямецького монастиря, 1821
р.), Святе Євангеліє із Сібіу 1854 року, Блажська біблія (1795 р.),тощо. Важливим
документом, що зберігається в церкві Святого Іоанна Хрестителя є Тетраєвангеліє,
написане в 1502 році ченцем Спиридоном, в якому є примітка, що рукопис був
створений на замовлення Штефана Великого для «церкви з храмом Святого Іоанна
при господарському дворі в П’ятра Нямц». Цей рукопис є справжнім витвором
мистецтва завдяки багатому орнаменту і мініатюр, які прикрашають текст. Під час
розкопок навколо церкви були виявлені гробниці, глазуровані цеглини, фрагменти
кераміки, срібні монети і металеві предмети. Багатство і якість археологічних
матеріалів доводить, що цей господарський двір і церква користувалися особливою
увагою з боку воєводи Штефана Великого.

У безпосередній близькості від церкви знаходиться дзвіниця або Вежа Штефана
Великого, побудована, згідно з надписом, рік потому, в 1499 році. Вона
виконувала функцію сторожової вежі, тому місце її розташування було ретельно обрано:
з неї відкривався вид на всю долину ріки Бістріца, і вартові могли спостерігати
за всіма дорогами на схід, які вели до Нямецької фортеці і Роману, і на південь
в напрямку зони Бакеу. Вежа має восьмикутну форму і була побудована з кам’яних
блоків, обмежених рядами цегли.

Цей історичний пам’ятник має щось особливе. Ззовні,
контраст між суворістю кам’яних стін, жвавістю фарб цегляних поясів і
керамічних глазурованих дисків, з нішами, в певній симетрії, створює ефект
різнобарв’я. Кути башти здійснені з полірованого каміння, первісна її висота будучи
19 метрів. Вежа Штефана Великого не виконувала тільки функцію дзвіниці, але
використовувалася в якості притулку і захисту. Згодом вежа була реставрована. В
середині XIX
століття над дзвонами було побудовано приміщення призначене для пожежних, роль
яких полягала у нагляді над містом. Теж упродовж часу, мешканці міста придбали
з Відня великий баштовий годинник, який діяв до 1900 року. Теперішній годинник був
встановлений в 1920 році і функціонував з перервами до 2006 року, однак від
тоді з ним не було ніяких проблем. На даний момент, Башта Штефана Великого
працює як музей. На першому поверсі є приміщення, де виставляються різноманітні
книги, а також місце, де відвідувачі можуть придбати квитки для відвідування
башти. З першого поверху сходами туристи піднімаються до приміщення дзвіниці,
де розташовані чотири дзвони різних розмірів: найбільший датується XVII століттям, має унікальний звук, інший – з XIX століття, а
останні два – з 1975 року. Звідси, з висоти, можна милуватися всім
Господарським комплексом.

До трансільванського села Алма Вій не можна дістатися
випадково, тому що дорога, що
звивається поміж полями та клаптиками лісу, кінчається тут. Факт, що Алма
Вій – це не просто зупинка на національній дорозі до
іншого пункту призначення, сприяло йому; село
недоторкане забрудненням, по бокам дороги виходять з лісу дикі козулі, а місцеві жителі зберегли традиційні звичаї. У
цьому забутому світом куточку Трансільванії, де ніхто не поспішає, можна дихати чистим
повітрям і користуватися заслуженою паузою. Ви маєте і де зупинитися на ніч. Гостьові будинки села чекають на туристів з виноградниками, вечорами, що
супроводжуються цвіркунами і глибокою тишею.

Село Алма Вій було засвідчено у 1289 році. У першій
документальній згадці його називають вільним селом на землі угорського
королівства. Два століття по тому тут була побудована церква на вершині пагорба
з видом на село, а в ХУІ столітті її замінили міцнішою укріпленою церквою. Вівтар
(1852 р.) має чотири коринфські колонки і склепінчастий архітрав із статуєю Ісуса
Христа. Орган, в стилі бароко, був встановлений в 1721 році. У 1966 році
Інститут історичних пам’яток здійснив масштабні роботи з реставрації церкви.

Село зазнало
багато змін протягом часу, але, на щастя, не все змінилося. Нечисленні сім’ї
саксонських поселенців, які заснували село, залишили тут порядок, архітектуру,
типові саксонські правила, а особливо красиві фортецю й церкву. Ці звички не
зникли з часом, а результати все ще можна побачити й сьогодні, хоча більшість
саксонців покинули ці місця. Зараз, у тих 200 будинках у Алма Вій проживають
близько 400 людей. Вони займаються сільським господарством, садівництвом,
тваринництвом, бджільництвом, працюють у ковальській майстерні, плетуть кошики,
вишивають і готують смачні страви за рецептами, що зберігаються від предків.
Місцеві жителі сьогодні є сумішшю культур, а також моделлю гармонії. Кожен
будинок забарвлений різним кольором, і кожен фасад прикрашений сімейним гербом,
а також датою та висловом, що стосується важливої ​​події в історії будівлі.
Доріжки до будинків мають дерев’яні різьблені мости, що доповнюють ідилічні
пейзажі.

Село
отримало свою назву від старої
легенди про дівчину під назвою Хелма. Хелма жила в сусідньому поселенні, але її
звинувачували у вчиненні аморального вчинку. Її відігнали з
села, аж до краю старого озера,
чоловіки штовхнули її у воду і вона ніби
то потонула.Або
так здавалося. Натовп розійшовся, думаючи, що Хелма мертва. Але дівчина вижила, спочатку прихована під водою, потім вийшла і
сховалася в очереті, що
оточувало озеро. Залишалася там тижнями, боячись повернутися додому до свого села. По тому вона побудувала собі будиночок біля озера і зробила там собі нове життя. На місці цієї хатини – Алма
Вій або Виноградники Хельми – стоїть сучасне село Алма Вій – з його
фортецею, садами та виноградниками.З часом старе озеро висохло, але місце ще має
назву – Стародавнє озеро.

Фонд «Міхай Емінеску» почав ще
в 2008 році шляхом різних
проектів оновлювати село Алма
Вій, і почав він з фасадів
саксонських домівок та
місцевих жителів. Упродовж
років були відремонтовані
спочатку міст, потім диспансер села і сільський магазин. Місцеві жителі проходили курси агро-туризму, традиційних методів
будівництва та англійської мови, а також отримали консультації для відкриття і ведення
місцевого малого бізнесу. Найскладнішим
проектом в Алма Вій був той під назвою «Центр інтерпретації
традиційної культури Алма Вій – Реабілітація укріпленого комплексу». Він
показав, чого насправді бажають місцеві жителі, а саме реставрацію гарної фортеці села.

Від Міхаєли Турк, менеджера проекту Фонду «Міхая Емінеску» дізнаємося, що у фортеці є чотири відновлені вежі за проектом фінансованим фондами з Норвегії, штату Ліхтенштейн та Ісландії:
Ми завершили проект в 2016 році, і в цих відновлених вежах ми улаштували
виставку, яка інтерпретує традиційну багатоетнічну місцеву культуру, специфічну
для Трансільванії. Ми хочемо, щоб доцільно залучити туристів до цієї частини Трансільванії і сприяти сталому розвитку. Кожна вежа має свою тематику. У нас є Годинникова вежа або Вежа Воріт, Вежа Солонини, Вежа льоду та Вежа зернових. Ми
намагалися відтворити колишню функцію башт виставленими
там предметами. Вежі мають приміщення,
які можна використати для
проведення заходів: конференції з максимум 40-50 учасників. Також на деяких
поверхах можна організувати тимчасові виставки.

Наприклад,у Вежі зернових знайходиться приміщення із винаходами
археологів. Міхаєла Турк, менеджер проекту Фонду «Міхая Емінеску»: У рамках
проекту я разом з моїм норвезьким партнером провели ретельне дослідження. Ми
навіть виставили один із скелетів, виявлених при археологічних розкопках.
Здається, у новій частині храму знаходилося колись кладовище. У всіх цих вежах
ми намагаємося дати відвідувачам можливість доторкнутися до виставлених
предметів. Наприклад, у Зерновій вежі, на одній зі скринь, де колись
зберігалося зерно, ми розмістили фотографії, які покрили шаром пшениці. Щоб
подивитися на ті фотографії відвідувачі повинні виймати їх з-під пшениці. У
підвалі маємо стару відремонтовану бочку, в якій розмістили освітлені
фотографії. Відвідувач повинен обертати кривошип і дивитися на фотографії. У
нас також є «Кімната казок» із записами казки, яку розповідають почергово саксонською,
угорською та румунською мовами. Маємо картини, на яких представлені мешканці
села, що належали кожній з етнічних громад. У «Вежі меншин» маємо музику специфічну
кожній з трьох етнічних громад села.

Звичайно, для того щоб побачити справжню чарівність Трансільванії, туристам необхідно поселятися в традиційному будинку, у живому музеї.
Це буде свого роду подорож у часі до простоти колишнього життя.
На сайті experiencetransylvania.ro ви знайдете всі гостьові будинки місцевих
жителів. Про них розповість Міхаєла Турк: Ми не хотіли, щоб ці номери були
стандартними, з телевізором, доступом до Інтернету та іншими
зручностями. Вони дуже прості і зберігають, в
основному, старі, але відремонтовані меблі, яких нам вдалося врятувати. На
підлозі виткані килими, які нам
дуже подобаються. Вони різнобарвні, веселі, розміщені на теплій
дерев’яній підлозі. Будинки традиційно побілені вапном.

Зараз, в укріпленій церкві в селі Алма
Вій не відправляються богослужіння, але сільська громада збирається тут на важливі
заходи.

Літня резиденція барона Іштвана Угрона, замок в н.п. Зау де Кимпіє,
Муреському повіті, побудована
в стилі французьких середньовічних замків, стоїть схована протягом майже 100 років у
лісі Бирсана і розповідає
усім про кохання, яке збентежило душу його власника.

У Муреському
повіті, по дорозі із населеного пункту Лудуш в напрямок до Сермашу, перед тим як увійти
у село Зау де Кимпіє, видніється поміж дерев, десь, на пагорбі, вежа одного
замку. Він
ніби-то відірваний
з давньої історії, а наближення до нього змушує нас мріяти про давно забуті
часи. Маєток в н.п. Зау де Кимпіє ввійшов у володіння сім’ї Угрон в другій
половині ХУІІІ століття, коли Іштван Угрон одружився із баронесою Анною Банффі.
Маєток передавався у спадок з покоління в покоління, а в 1860 році Шандор Угрон
(1826-1901 рр.) оселився на маєтку зі своєю дружиною, Розалією, яка народила
йому чотирьох дітей. Старший їх син, Міклош (1858-1899 рр.) був спадкоємцем
маєтку, але після його передчасної смерті, все дісталося в спадок його братові
Іштвану.

У той час Іштван обіймав посаду консула в Тбілісі, і тільки в 1908
році, тобто через 9 років від успадкування маєтку він почав будувати новий
замок. Іштван Угрон (1862-1948 рр.) мав успішну дипломатичну кар’єру в Австро-Угорській
імперії протягом 32 років. Під час будівництва замку він був делегатом у
Варшаві, потім в Бухаресті і Белграді до 1914 року. У 1918 році він вийшов на
пенсію і оселився в Трансільванії, де зайняв багато важливих громадських і
політичних функцій, будучи головою Товариства трансільванського музею,
керівником Реформатської єпархії в Трансільванії та головою Національної партії
угорців. Іштван Угрон не був ніколи одружений, і його мотивація побудувати
новий замок на 46-му році свого життя рушила скоріше всього з бажання жити в
комфорті. На задньому фасаді замку знаходиться табличка з написом угорською
мовою про те, що проектантом замку був барон Янош
Банффі.

Будівля має
й свою легенду, яка розповідає про те, що барон Угрон хотів побудувати тут літню резиденцію, яка була би абсолютно особливою. Тому
він наказав, щоб у лісі
Бирсана, де своїми
руками він посадив і
доглядав за десятками дерев, привезених з країн, яких він відвідав, був зведений
найкрасивіший в регіоні затишний
замок. Так з’явився замок, який називається також
Календарним замком, бо має 365 вікон, чотири вежі – за кількість пір року, 52
кімнати – за кількістю тижнів року, 7 терас за кількістю днів тижня і 12 голів,
які символізують місяці року.

Отже, згідно з
легендою Іштван Угрон, тоді
посол Австро-Угорщини в Росії, збудував замок як свідчення вічної любові, яку він носив
одній з дочок російського царя Миколи II. Щоб стати його дружиною, російська принцеса вимагала прокласти дорогу до замку золотими монетами. Угрон залишився без грошей посеред
дороги, тому принцеса до нього більше не прийшла. Через кілька років вона була вбита, і з тих пір барон
ніколи не одружився. Приходив до замку рідко, і особливо влітку, щоб
подбати про тутешні дерева.У
1945 році, через 28 років після смерті російської принцеси, недалеко від Зау де Кимпіє, Іштван Угрон помер і він, взяв із собою на
той світ не збуту мрію кохання. Іштван Угрон був одним із найважливіших колекціонерів
Трансільванії з дивовижною колекцією творів сучасних польських, сербських та
східних художників, а також цінних мистецьких творів (перських, анатолійських,
китайських). Ці роботи, а також колекція зброї та меблів з часом зникла із
замку.

До 2012 року у замку Угрон діяв дитячий будинок. У
2017 році єдиний замок, побудований в Румунії за принципами календаря, був перейнятий
Повітовою радою Муреш, яка сподівається отримати європейські
кошти на його реконструкцію.

Слава унікального
у світі ботанічного заповідника, розташованого на околиці села Зау де Кампіє,
перетнула кордони Румунії, так що навесні, у квітні, прибувають сюди туристи з
Угорщини, Росії та Німеччини, милуватися степовими півоніями. Їх близько 50.000
тисяч на 3,5-гектарній ділянці. У світі існують також інші місця, де ростуть ці
степові півонії, але дедалі ніде у світі ця рослина не росте на такій високій
висоті (450-500 м), тільки у Зау де Кимпіє. Крім того, Зау-де-Кимпіє є єдиним
місцем на території Румунії, де росте саме цей вид степової півонії, який вперше
звернув увагу західних ботаніків у першій половині ХІХ ст, будучи представлений
вченим у столиці Австрії.Цей унікальний заповідник
в Румунії був створений 85 років тому завдяки зусиллям ботаніста Алексадра Борзи,
члена Румунської Академії. На своєму початку заповідник степових півоній мав 25.000
квадратних метрів. Пізніше, завдяки відданій роботі ентузіаста
Марку Синкрияна, територія заповідника зросла на ще один гектар.

Менш відома
туристам, навіть тим, хто часто відвідує бальнеологічний курорт Джоаджу Бей,
Церква Ротонда вражає своєю дивною формою та давністю. За словами істориків, церква,
що була побудована в XI
– XII ст., за часів угорського короля Ладислауса I, вважається найстарішою
середньовічною церквою в країні. Легенда розповідає, що церква з товстими
стінами римської цегли та річкового каменю була збудована хрестоносцями, які повернулися
з Єрусалиму римською дорогою, що перетинає долину ріки Джоаджіу.

Вузькі та
симетричні вікна приховують, однак, таємницю. Раз на рік, в день святого Іоанна
Єрусалимського, промінь сонячного світла проходить крізь два вікна, що ідеально
вирівняні в стіні, і освітлює місце на церковному дворі, де тевтонські лицарі
закопали скарб. Скарб «Ротонди» не був знайдений, але археологи, які
досліджували цей пам’ятник протягом десятиліття, виявили некрополь.

Перші
археологічні дослідження, проведені в Ротонді, після Грудневої революції 1989
року, розпочалися навесні 1993 року. З огляду на важливість та давність виявлених
доказів у периметрі двору церкви та парафіяльного будинку, починаючи з 1994 р.,
дослідження стали систематичними. За титул найдавнішої середньовічної церкви в
Румунії також борються три інші церкви в районі Хацег. Вік церкви Ротонда був
підтверджений археологічними розкопками, які виявили близько 200 могил, одна з
них маючи тисячолітню давність. Першими власниками Ротонди були дворяни сім’ї Акош з Джоаджу, а результати археологічних розкопок
виявили, що всередині церкви були поховані діти, а дорослі на
дворі. Ротонда
використовувалася як церква, потім вона була перетворена на каплицю, оскільки в
її сусідстві, три століття по тому, була побудована інша церква.

Ротонда, яка поважає форму
гето-дакських вівтарів – таких як «Ротонда Галерія» в Салоніці, або ж вівтарі на острові Самотраки (Греція) і святиня Сармізегетуза Реджія (Oрештіє) в 1.100 році, можливо, відразу ж після християнської схизми, використовує незвичайний стиль
будівництва, циркулярний, як башта, і трохи подібна на вежу Церкви Гробу Господнього в
Єрусалимі або веж наших православних храмів. На даний момент її можна відвідати лише як музей. Внутрішній
діаметр церкви становить 5,5 м, а довжина (судно та апсида) становить 7,50 м всередині та 9,50 м
назовні.

Будучи включена
до списку історичних пам’яток, ця церква є рідкістю в романській архітектурі
Трансільванії за рахунок циркулярного плану та будівельних матеріалів. Будівля
є єдиною ротондою в країні, яка вистояла протягом часу і яку можна ще
відвідувати. У тому самому дворі, в тіні старих сосен, туристи
відкривають іншу середньовічну церкву, побудовану в XVI столітті. Сусідня
церква була зведена в готичному стилі, з цегли і римських похоронних плит, а
вхідні ворота до місця поклоніння охороняються статуями двох левів. Церква має
20 метрів завдовжки, 10 метрів завширшки, а башта – 20 метрів. І вона є трохи
особливою, тому що башта не має вікон. А римські похоронні плити, що містяться
в стінах церкви, були предметом дослідження фахівців з Оксфордського
університету (Великобританія). Обидві будівлі відкриті для широкої публіки, але
тільки в готичній церкві відправляються богослужіння.

Неподалік від
Джоаджу, археологічні дослідження виявили руїни римського табору Джермісара, сліди
римських лазень, статуї Ескулапа, Гігеї,
Юпітера та Геркулеса, а також частину римської дороги, прокладену кам’яними
плитами, що зв’язувала місто Апулум із столицею провінції Ульпією Траяна Сармізегетуса,
а також із золотодобувними копальнями гір Апусень. Кілька монет, виявлених в
досліджуваному археологами районі, привели до висновку, що цей табір існував з
кінця першого століття до середини третього століття нашої ери.Отже, дорогі друзі, після завоювання Дакії, римляни виявили фортецю,
багату на мінеральні і термальні води, і звели тут римський табір. Загін
XIII-го легіону Джерміна, дислокований в населеному пункті Апулум, викопав у
вапнякових скелях лазню. Відоме навіть ім’я будівельника: Декреціус
Аквіла.

На надписах, виявлених внаслідок
археологічних розкопок, знайдено свідчення римського офіцера, який
дякував Богам та особливо богу Асклепію за воду цієї
лазні, що допомогла йому врятуватися від смерті. Тому лазню відвідували навіть
і губернатори провінції, які, звели Асклепію вівтар. Комплекс термальних вод
був покинутий після того, як самі римляни покинули Дакію, і до Середньовіччя
немає ніякої інформації про нього. В середині XVI століття, в
одному документі вказується, що король Угорщини Іоан Сигізмунд Заполья
побудував тут лазню, яку він часто використовував.

Іслам увійшов у румунський простір
разом з вторгненням татар від 1241-го року, однак лише наприкінці XV-го століття, коли Османська імперія завоювала європейський південний-схід,
перші мусульманські громади оселилися в цих краях. Ці турецько-татарські громади оселилися зокрема в
Добруджі та уздовж течії Нижнього Дунаю. Упродовж століть османської домінації, добруджанські
мусульмани розвинули специфічні форми культури і цивілізації, впливаючи на них, а також
відчували вплив християнських
громад, з членами
яких вони входили в контакт.

У Добруджі налагодилися найближчі
контакти між мусульманами і румунами, оскільки згідно так-званій капітуляції (тобто гарантіям, що надавали
турецькі султани провідним європейським християнським державам), на території Румунських
князівств не був дозволений процес колонізації мусульманських громад і зведення
мечетей. У
1878-му році, після підписання Берлінського миру
внаслідок російсько-румунсько-турецької війні,
Румунії відійшла Добруджа, 40% населення якої мало мусульманське коріння. З кінця ХІХ століття розпочалося постійне зменшення
кількості мусульманського населення в Добруджі, процес який продовжився
швидкими темпами і в 1920-их роках внаслідок політики Мустафи Кемала Ататюрка,
що стосується притягнення турецького населення до новоствореної Республіки
Туреччини.

Добруджанські мусульмани залишили за
особою міста, зведені на руїнах античних міст та численні свідчення про їх життя в цих краях.
Сама добруджанська топонімія є свідченням значної вагомості тутешніх
мусульман. Такі назви міст як Бабадаг, Мангалія, Топраїсар, Меджидія,
Текіргьол, Мурфатлар є лише кілька з назв турецького походження. Мангалія – це
місто, де містяться важливі свідчення про наявність тут мусульманської громади,
а саме мечеть Есмахан Султан, зведена в 1525-му році. Есма Хан, донька султана
Селіма II-го (1566-1575 рр.), дружина
Соколлу Мехмед Паши, візира її батька, просто-на-просто закохалася в ці краї і
вирішила збудувати мечеть 1590-го року.

Мечеть оточує мусульманський цвинтар з давніми могилами понад 800-річної
давності, тобто з 1200-го року, отже задовго до турецького панування. Тут було поховано учителів арабської грамоти, керівників
військ та інших місцевих особистостей.Написи на похоронних плитах написані трьома
мовами, багато виразів поєднують перську та арабську мови. Ця мечеть є
архітектурним пам’ятником в маврському стилі. Однак вона відрізняється від
інших споруд добруджанських мусульман тим, що перед входом у церкву була
зведена веранда. Товщина стін мечеті перевищує 80 см. А висота – приблизно 12 метрів. У порівняні
з іншими мусульманськими релігійними спорудами, мечеть Есмахан є спорудою малих
розмірів.

У
комуністичний період, зокрема в 1980 рр., як сталося зі всіма архітектурними пам’ятниками в нашій
країні, ані Есмахан не була винятком: подвір’я, мечеть і кладовище страшенно
заросли бур’янами. Мінарет настільки вклонився, що муедзин не насмілювався підніматися
вгору, щоб закликати вірян до молитви. Після 1989 року, місцева влада
відремонтувала споруду та оточила двір високим парканом. Під час двох важливих
свят ісламу мечеть переповнюється людьми. Мусульманська громада в Мангалії
налічує близько 3000 вірян, більшість з них літнього віку. Свято Ідюль Фітр
(чи свято кінця Рамадану) відзначається наприкінці місяця посту, коли
мусульмани висловлюють радість і дарують Пророку спільну молитву. Інше важливе
свято, Ідюль Адха, присвячене Пророку Ібрагіму (Аврааму), який був готовий
принести свого єдиного сина Ізмаїла в жертву Аллаху. Жінки мають право брати
участь на
молитвах у мечеті лише при певних святах – таких, як свято народження пророка
Махомеда або Свято розговіння. Згідно переказам, саме в цей місяць Махомеду
скорилася Мекка і мусульманам був дарований Коран. Жінкам заборонено взяти
участь у богослужінні в п’ятницю, коли моляться лише чоловіки.

Відреставрована у 2008-му році за кошти
зі спонсорської допомоги в сумі мільйон євро від турецького бізнесмена, мечеть Есмахан знову ожила. Дах
було замінено, а також були проведені роботи з консолідації фундаменту
мінарета. Усередині облицьовано стіни. Так що
найдавніша мечеть в Румунії знов стала гостиною ґаздою як для вірян, так і для
туристів. Мечеть відвідали мільйони туристів, її описали в сотнях сторінок
романів, намалювали найважливіші румунські художники, а письменник Іонел Теодоряну написав один з його успішних романів у Мангалії, у невеличкій кімнаті
башти мечеті. Цей туристичний об’єкт, який надав місту більшої специфічності, заслуговує,
на мій погляд, бути включений, без застережень, до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Сьогодні повернемося до
міста Ясси, або «міста семи пагорбів» як його ще називають в народі. Завдяки
своїм історичним і культурним пам’яткам Ясси є одним з найпривабливіших міст
нашої країни. Воно є передусім містом історії, мистецтва, культури, науки та
інновації. Чи йде мова про культуру Кукутень, про діяльність відомих
аристократичних родин, історичний момент призначення Александра Іоана Куза
правителем Румунських князівств, місто Ясси постійно відігравало особливу роль
в історії Румунії. Тут був заснований перший в Румунії університет, а також
було відкрито перший в країні національний театр, про який розповім я вам
сьогодні.

Другий найкрасивіший у
світі театр є Ясський національний театр. Принаймні це ми дізнаємося зі списку
складеного британським телебаченням BBC.
У цьому списку Ясський театр фігурує поряд з престижними культурними
установами Парижа, Лондона, Сан-Франциско, Венеції та Брістолу, а саме зі знаменитими
Бристольським іподромом у Великобританії, Театром Ла Феніче у Венеції або Пале
Гаррінер у Парижі.

Ясський національний театр був
проектований двома віденськими архітекторами більше 100 років тому. Першими
директорами театру були відомі письменники та культурні діячі, а в 1956 році театр був отримав
ім’я поета Василя Александрі. У пошуках найкрасивіших театрів у світі працівники
британського телебачення ББС закохалися
з першого погляду у цю прекрасну ясську будівлю, включивши її до списку «найкрасивіших
7 театрів світу, що захоплюють подих» здійсненого з нагоди Всесвітнього дня
театру. Цей архітектурний пам’ятник, чия краса дається прекрасними архітектурними
деталями, відкритий для публіки не тільки під час театральних вистав, але й
упродовж тижня, тобто з понеділка по суботу, з 10:00 по 17:00 годину.

До 1890-х років
будівництво театру було звичайною справою. Таким чином, у самому серці міста
Ясси, на земельній ділянці, розташованій навпроти сучасної Філармонії, Мерія
вирішила збудувати довгоочікуваний заклад. Таким чином, на місці колишнього
будинку Ратуші був побудований Національний театр під керівництвом відомих
віденських архітекторів Фельнера і Гельмера, які розробили архітектурні проекти
для подібних будівель у Відні, Празі, Одесі, Цюріху. Будівництво починається в
1894 році і закінчується через 2 роки, в грудні 1896 року. Тільки
через 140 років з моменту першої театральної вистави румунською мовою, ясський
театр отримує ім’я великого поета і драматурга Василя Александрі. Щоб позначити
головний вхід в театральний будинок, архітектори використали класичний портик,
що складається з чотирьох композитних колон. Фронтон, який є найпривабливішим
зовнішнім одягом будівлі, зображує міфологічну сцену із героями і тваринами.
Фасад цього архітектурного пам’ятника прикрашають балкони, скульптури в
альрельєфі та іонічні колони. Цей пам’ятник архітектури приховує справжні
скарби: завісу, розписану у 1896 році віденським художником Ленцем, на якій
зображено алегорію життя та алегорію Об’єднання румунських князівств, Залізну
завісу, намальовану А. Гольцем з орнаментальними мотивами розташованими
симетрично.

Склепіння
намальоване художником А. Гольцем в пастельних тонах, що представляють райські
алегорії з німфами і ангелами в структурі рококо. Так само, головний салон
освітлений вражаючою кришталевою люстрою з Венеції. В залі на першому поверсі
виставлені костюми акторів, що виконували ролі Гамлета, Барбу-Леутару і
знаменитої Кіріци із вистави румунського драматурга Василя Александрі. Музей
театру є взірцем розвитку театрального явища від першої вистави румунською мовою
до колекцій театральних плакатів, театральних томів, автографів, рукописів з
музичними нотами композитора Чіпріана Порумбеску, творів мистецтва, акторських
костюмів.

Еспланада театру
збагатилася двома артезіанськими фонтанами на елегантній площі, що
простягається перед театром. Вмістимістю на 1.000 місць, акустикою з найкращих, багато прикрашений елементами
бароко або рококо і барвистими мармуровими залами, витонченими статуями і
кришталевими люстрами, створюючи атмосферу елегантності, Ясський національний театр
є однією з найкрасивіших споруд віденських архітекторів. Сьогодні в будинку проходять
також вистави Оперного театру.

Місто Блаж (центр) відіграло
важливе місце у процесі становлення Великої Румунії. Третє за величиною місто в
повіті Алба, однак одно з найважливіших населених пунктів для історії всієї
Румунії – місто Блаж, відоме в народі ще як малий Рим, розташоване на заході
країні, у виноградарському регіоні. Місто є центром греко-католицької
митрополії Албаюльського та Фегераського регіонів.

Перша
документальна згадка про Блаж датується 1252 роком, коли граф Херборд купив
маєток розташований на горбах, маєток що називався Херборді. У 1313 році син
Херборда, Блазіус, став володарем маєтку. Назва Блаж походить від ім’я Блазіус.
Спочатку, населення місцевості було малочисленним, в 1650-му році при першому
переписі населення в населеному пункті мешкали члени 20 родин. Місто
розвинулось після переміщення сюди резиденції греко-католицького єпископства.
Незадовго після цього моменту у місті почали з’являтись навчальні заклади,
бібліотека дієцези (найбільша румунська бібліотека Трансільванії) тощо. 19
травня 1737 року Блаж отримав статус міста.

З 1738-го року,
новий та важливий етап розвитку м. Блаж окреслюється завдяки діяльності
єпископа Іноченція Міку Клайна, засновника сучасного міста. Він був ініціатором
національної політичної боротьби румунів з Трансільванії, склавши план боротьби,
що матеріалізувався відомим актом «SupplexLibellusValachorum», суть
цієї програми будучи перейнята революціонерами від 1848-го року. Хоча влада
зашкодила йому виповнити свої мрії, його ідеї почали давати результатів. У
1747-му році завершилось будівництво монастиря, в 1754-му році почали діяти
перші навчальні заклади міста Блаж, а з 1750-го року відновила діяльність
типографія. У другій половині XVIII-го початку XIX-го ст. Блаж був потужним центром боротьби румунів з
Трансільванії заради національної емансипації, ціла когорта книжників
просвітителів такі як Самуїл Міку, Петру Майор, Георге Шінкай, Іон Будай-Деляну
утверджуючи новітню культурну течію під назвою Арделянська школа.

У 1754 році
зусиллями єпископа Петра Павела Арона, в Блажі відкрила свої ворота перша
державна школа з викладанням румунською мовою. Скасування греко-католицької
церкви комуністичною владою, у жовтні 1948 року, було важким ударом для міста
Блаж, оскільки вся його інтелектуальна еліта була заарештована та розвіяна по
країні. Греко-католицьку теологічну академію було закрито, а Блазьку Центральну
бібліотеку знищено. Велику частину книг було кинуто в ріку Тирнава, а каплиці
навчальних інститутів було перетворено на спортивні зали.

Якщо колись ви
зупинитесь в місті Блаж раджу вам відвідати Єпископський палац побудований в
1535 році Штефаном Багді, в стилі бароко, а також Греко-католицьку Митрополію з
1853 року. Певний час в цьому палаці діяв Музеї історії та археології. Також
надзвичайної краси є Греко-католицький собор Святої Трійці, побудований з
1738-го по 1745-ий рр. в стилі трансільванського бароко за планами італійського
архітектора Джовані Мартінелі, скульптурний монументальний ансамбль Блазького
Великого національного зібрання тощо.

У наші дні місто
Блаж є важливим вузлом дорожнього та залізничного транспорту, головним
економічним центром. Також тут є Дослідний та виробничий виноградарський центр,
Музей з відділами історії, археології та природних наук, заснований в 1851
році, в якому зберігаються й книги, що походять з власної бібліотеки лінгвіста
й філолога Тимотея Чипаріу, видатного представника Латинської течії та
Революції від 1848 року в Трансільванії.

Нині
місто Блаж готується до візиту Папи Римського Франциска, що відбудеться у
неділю, 2 червня. Кульмінацією візиту
Папи Франциска стане беатифікація семи греко-католицьких мучеників, подія, що
відбудеться на рівнині Блажа, наприкінці 20-річного канонічного процесу. Папа
Римський Франциск стане другим настоятелем римо-католицької церкви, який прибуде
до Румунії через два десятиліття після історичного візиту Папи Іоана Павла ІІ.
Це буде надзвичайно важлива подія для приблизно одного мільйона римо-католиків
і 200.000 греко-католиків нашої країни. Але і для більшості 85% румунів, які є
православними сповідниками. Очікується, що понад 150 тисяч людей відвідають Блаж
2 червня 2019 року на заходах, організованих з нагоди візиту Папи. Верховний
понтифік буде присутнім на рівнині Свободи, а також на Площі 1848 року і в архієпископському
соборі Святої Трійці. Офіційна програма візиту Верховного Понтифіка ще не
опублікована Ватиканом, але очікується, що Папа Франциск відвідає резиденцію
Великої Архиєпархії. З цього приводу має бути відкрите погруддя Папи Іоана
Павла ІІ, робота польського скульптора.

У зоні села Шушень, на відстані 20 км.
від міста Хацег, є місце, що приваблює зокрема закоханих. Йдеться про
церкву та фортецю Кольц. Аби дістатись туди, турист повинен добратися спершу до
виняткового регіону з чудовими пейзажами Риу де Морь. Дорога у доброму стані і
ніби то розділяє гору на дві частини, даючи змогу подорожнику відкрити їх
поступово. Дорога кінчається раптово перед останньою хатою села. Там, один
навпроти іншого стоять два пам’ятники: зліва височіє сірий кам’яний монастир
Кольц, а справа, на високій скелі – замок Кольц.

Шлях
розширюється в напрямку до руїн замку. Замок не має даху, а зі стін залишилось
лише кілька руїн. Зведений у формі зірки, через скелястий рельєф, у 1280-му
році, замок Колц був найпотужнішою князівською фортецею Трансільванії.
Хацегський князь Ніколає Чіндря, який звів цей замок, збудував і обитель у
1310-му році. З самого початку церква була православною. Здається, ця церква
була одним з найдавніших чернечих обитель в країні. Чернече життя існувало тут
ще від зведення церкви, бо над вівтарем, у башті-донжон, існують дві кімнати -
келії колишніх ченців. Внутрішній розпис був здійснений у 1350-му році. За
переказами, з-поміж руїн башти-донжон лунають іноді дивні звуки й шерех, які,
як кажуть люди, видає примара князя Чіндрі, що усе ще не може відлучитися від
них.

Фортеця мала
жилу башту – донжон, а таємний хід з неї вів крізь гору до монастиря Кольц.
Донжон опалювався за допомогою парового котла, що працював на кізяку. Навколо
кам’яної башти, зведеної у XIV-му сторіччі, були побудовані різні будівлі та башти, а
остаточної форми фортеця набула в XVI-му столітті. У підніжжя гори був середньовічний
двір, а на березі річки досі можна побачити його руїни. Кажуть, що князь
Ніколає Чіндря, посварився з братом, Штефаном Чіндрею, і все життя воював з
ним. Пізніше син князя перетворив капелу фортеці на православну церкву. З часом
рід Чиндрів зник, фортеця занепала, а про колишніх князів зараз нагадують лише
руїни кам’яних мурів і башт. До наших днів збереглося більше романтичних розповідей
пов’язаних з цими місцями, ніж історичних фактів. У більшості з них йдеться про
фантастичних істот, вампірів та інших створінь темряви. Проте, фортеця,
побудована у військових цілях, перетворилася на романтичне місце.

До наших днів
збереглася історія одного кохання. Мало кому відомо, що фортеця Кольц має
зв’язок з відомим французьким письменником-фантастом Жулем Верном. У 1889-1890
рр. він написав роман Замок у Карпатах, що відрізняється від більшості його
робіт. Це один з найменш відомих романів французького фантаста, у ньому йдеться
про дівчину та історію кохання. Відомо, що Жуль Верн, успішний письменник, але
і гарний чоловік, постійно отримував багато листів, що пахли дорогими
парфумами, із зізнаннями у коханні. Зі всіх жінок, яких він зустрів у своєму
житті, лише три жінки суттєво вплинули на життя письменника: йдеться про його
кузину Кароліну, дружину Онорину та ще одну маловідому фатальну жінку.
Здається, що Жуль Верну довелося побувати у Трансільванії, він довідавшись про
фортецю від одного знайомого в Гомороді. Під час цієї подорожі від зустрів
дівчину, яка полонила письменникове серце. Невідомо як почався їхній роман, але
кажуть, що ту дівчину звали Луїзою Тойх.

Молода жінка
була, насправді, 17-річною дівчиною з Трансільванії. Про роки, скільки тривало
їхнє секретне кохання не писав жоден з біографів Жуля Верна; кажуть, що
письменник не залишив жодного сліда про це, окрім роману Замок в
Карпатах. Дія роману відбувається в замку, збудованого на клаптику
високої скелі. Тут, у цьому замку, молодий трансільванський боярин чує голос
коханої, молодої співачки неаполітанки, яка трагічно зникла багато років тому.
Боярин впевнений, що його кохану тримає в полоні в замку горжанський барон і
рушає її визволити. Головна героїня роману називається Луїза. Імена інших
персонажів роману та описання регіону лише підтверджують гіпотезу подорожі Жуля
Верна в Трансільванії. Про справжню Луїзу відомо дуже мало. Кажуть, що вона
втекла саме напередодні її шлюбу. За переказами, вона супроводжує видатного
письменника в його подорожах по Трансільванії. Руїни замку Кольц Роки щасливого
кохання кінчаються. Батькам Луїзи все таки вдається знайти для їхньої доньки
чоловіка. Луїза одружується з Густавом Мюллером. Тоді і починається чорний
період в житті письменника, з якого він ніколи й не вийшов. Невдовзі помирає
його мати, потім його видавець, це все ускладнює ситуацію Жуля Верна.

Під мурами фортеці Кольц не давались
битви, які б змінювали історію країни, однак велись справжні битви, що
змінювали долі людей. Йдеться про казку кохання без щасливого кінця. Роман
написаний Жулем Верном є єдиним шансом дізнатись деталі про цю історію кохання.

Однією з важливих ритуальних страв під час Великодніх свят
вважається великоднє яйце – здебільшого розписане, розмальоване чи просто
забарвлене в один колір. Чарівна сила писанки була й у тому, що вона писалась
чистим бджолиним воском. Споконвічне прагнення буковинців розмальовувати
писанки передавалося від батька до сина. Тому майже у кожному прикарпатському селі
Сучавського повіту є менший чи більший музей писанок. Серед них найвідомішими
осередками писанкарства є Бродина, Улма, Сучевіца, Молдовіца, Чокенешть та Вама.

У селі Вама розташований найбільший такого роду в Румунії Музей писанок.
Заснувала його писанкарка Летіція Оршівська, викладач за фахом, володар багатьох
міжнародних нагород і відзнак. Протягом багатьох років, від коли музей відкрив
свої двері для публіки, писанкарці вдалося зібрати велику колекцію з більш ніж
7000 писанок, розділених на дві основні категорії: буковинські писанки і
міжнародна колекція, до якої входять понад 2.000 писанок із 82 країн зі всіх
континентів. Це писанки із страусових, гусячих, черепашачих, лебединих яєц тощо,
або з каменю, кераміки чи скла, зізнається Летіція Оршівська: «До них додаються відомі і красиві буковинські писанки. У цьому музеї можна виявити еволюцію писанки
протягом часу. У колишній Буковині,
писанки розписували використовуючи унікальний, домінуючий елемент, однак з
тими кольорами землі,
які до цих пір зустрічаються на буковинських вишиванках і килимах. Фарби походили з природних
барвників, такі як трава, цибулина, буряк
та вугілля. У цьому музеї, також виставлені
писанки, що належать моїй
родині вже 50, або
навіть 100 років. Освячену на Великдень писанку колись тримали у вікнах, щоб захистити домівку від злих духів».

Перша техніка фарбування писанок
називалася технікою хустини і передбачала три послідовні фарбування.Цю техніку використовували в основному у Східній Європі. Згодом на Буковині з’явилася
спеціальна техніка, каже Летіція Оршівська, куратор Музею писанки у селі Вама:
«На Буковині використовується також
інша техніка оздоблення яйця
рельєфним воском і вона унікальна у світі. Пояс є унікальним, а кінцівки писанки обов’язково опрацьовані геометричними мотивами. Всім буковинським писанкам характерні мова кольорів та
мотивів. Коли елемент є
унікальним по всій поверхні писанки, це повідомлення
для однієї людини. Дубльовані елементи завжди призначені сім’ї, а три елементи разом представляють на буковинській писанці сім’ю з дітьми. На яєчному поясі завжди розписується символ
життя. Воно представлене ​​основним елементом, ромбом, який на
Буковині називається хустиною, і символізує народження, подорослішання
і кінець життєвого циклу. Послідовність ромбів означає
послідовність поколінь, цей
мотив будучи для самого скульптора Костянтина Бринкуша натхненням для створення свого монументального пам’ятника «Безкінечна колона».»

Раніше використовувалися лише кольори землі, кольори народного костюму, які в буковинській культурі
являли собою достаток, процвітання, результат людської праці. Потім техніка диверсифікувалася і
з’явилася справжня мова кольорів: «Невеликі
громади навколо монастирів
почали оздоблювати писанки в домінантному кольорі фрески. Червоний колір завжди
представляв колір божественності для буковинців,
жовтий колір – процвітання і благо, а блакитний – душевний спокій. Тим
часом, однак, писанкарки також додали зелений колір, колір
життя, здоров’я, але перш за все надії. Це зелений колір монастиря Сучевіца.»

Починаючи з 1 квітня Музей писанок у селі Вама можна буде відвідати протягом
тижня з 9-ої по 18 годину, а в неділю з 9-ої по 14 годину.Радимо вам, також, обов’язково
відвідати інший своєрідний Музей писанок. Це приватний музей народної майстрині
Лучії Кондрі, в гірському селі Молдовіца, в якому виставлені 5.000 її писанок.
Протягом життя вона розписала понад 10.000 писанок і має індивідуальний підхід
до кожного туриста, незалежно від того, з якого куточку континенту він
походить. Про бельгійців, наприклад, вона каже, що їх вишивка і в’язані вироби
подібні на румунських. Тому писанки для бельгійців будуть обов’язково з
мережива. Лучія Кондря упродовж 15 років взяла участь у понад 100 міжнародних
виставках, а кожна зроблена нею писанка є справжнім шедевром. Оригінальний
орнамент писанок, не тільки чарує своєю вишуканістю, мініатюрністю, гармонією
колориту, він несе прадавні символи світосприймання і природи, єднає з
традицією минулого. Сам звичай писанок має витоки з символічного значення яйця,
яке майже у всіх народів світу вважалося джерелом життя, символом сонця. Безліч
легенд і міфів народів світу пов’язані з культом яйця.

Неподалік села Молдовіца, розташоване інше село, що славиться своїми
народними майстрами з розпису писанок – Чокенешть. Там щороку, напередодні
Великодня, проходить фестиваль присвячений писанкарству. Цього року, 14
квітня, на XIV-му Національному
фестивалі писанок взяли участь понад 100 народних майстрів зі всіх куточків
країни. До програми заходів увійшли майстер-класи з писанкарства, поетичні
моменти, релігійні пісні, театральні вечори і виставки писанок.

А в селі Палтін живе писанкарка Філотея Дражміч, українка, яка створила у
себе в хатині Музей писанки. Серед безлічі писанок там є і старовинні, яким
понад сто років, і створені самою майстринею. Писанки Філотеї Дражміч перестають
бути суто атрибутом Великодня і стають самостійними витворами, на яких
знаходять своє місце і стародавні орнаменти, і квіти, й навіть різдвяні
дзвіночки. А якщо говорити про яйця-писанки, то один з найбільших пам’ятників у
світі присвячений писанці розташований теж в Буковині, у місті Сучава. Висота
яйця пам’ятника складає 7,25 м, діаметр – 4,60 м, а вага – майже дві тонни.

Щоб дістатися до римської фортеці не важко, вона розташована у двох кроках від міста Корабія. У 2013 році фортецю було включено до суспільного надбання повіту Олт, щоб місцева влада мала кращого доступу до європейських фондів з метою проведення ремонтно-реставраційних робіт, маючи на увазі що ця римська фортеця була включена
до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Це означає краще утвердження та приваблення туристів з усього
світу.

Фортеця носить чіткі сліди християнського буття на сучасній території нашої країни: візантійську базиліку, найдавнішу між Карпатами і Дунаєм, численні артефакти з християнськими символами і написами, та таємний
фонтан, що датується шостим століттям н.е., унікальний шедевр в Європі.

Фортеця Суцідава – це одно з найбільших римсько-візантійських поселень на
півночі від Дунаю. Вона була важливим економічним і військовим центром гето-дакського племені, під назвою суці, звідси й походить її назва. Після
завоювання Дакії римлянами, на території колишнього села Целей – тепер район міста
Корабія, був побудований табір, що став важливим з економічного погляду і сприяв
розвитку римського міста Суцідава. Навпроти Суцідави на південному
березі Дунаю, в античності, римляни також заснували населений пункт Еск
(Римська Мезія), між якими здійснювалася регулярна річкова переправа, а також
був зведений, пізніше зруйнований кочовими народами, міст. З археологічних
пам’яток в місті збереглася перша християнська базиліка в Румунії та велика
колекція римського посуду.

Через положення Суцідави на півдні Римської Дакії, вона
залишалася населеною і цілком функціональною набагато довше, ніж північні населені
пункти, як наприклад Пороліссум та ін. Евакуація Авреліана тому була не так
згубна для Суцідави. Щоб полегшити зв’язок з тими, що залишилися на тому березі
з імперією, Імператор Костянтин Великий побудував тут, у ІУ ст. н.е., з
дерева та каменю, міст через Дунай, який у ті часи був одним з найдовших – майже 2,5 кілометрів. До наших днів
збереглася тільки одна опора цього мосту. Примітно, що археологічні розкопки
показують безперервну циркуляцію римських монет в офіційно покинутому в 271 р.
н.е. римською адміністрацією місті аж до середини V століття н.е.. Між 443 і 447 рр. місто сильно
постраждало від нападів гунів, але було відновлено візантійським імператором. Певне
пожвавлення відзначається між 518 і 565 рр., коли в місті знову з’явився
римський гарнізон. Після 600 року нашої ери східно-римський гарнізон покинув
місто під натиском слов’ян. Римський топонім не зберігся і був замінений
слов’янським новоутворенням Корабія (Корабель), незважаючи на переважно латинське
населення.

У наші дні, фортеця є невід’ємною частиною Міського музею Корабія, чиєю головною атракцією є Секретний колодязь, що вважається унікальним за стилем будівництва. Споруджений в VI столітті, колодязь був виявлений тільки в 1958 році, під час археологічних розкопок для визначення внутрішніх стін у верхній частині фортеці. Назва
Секретний колодязь походить від того, що вода походила із секретного підземного джерела, що був розташований далеко за межами стін фортеці – 14 метрів, колодязь будучи побудований, за словами істориків, під час відновлення фортеці за часи імператора Юстиніана. Колодязь був побудований з червоної цегли і забезпечений вентиляційними отворами, що є функціональними до сьогодення. У УІ столітті н.е., постачання водою військовиків гарнізону Суцідава
та членів їх сімей, які так само проживали у фортеці, було важкуватим, ніж у
минулі століття, тому що сусідні населені пункти з їхніми колодязями були
зруйновані. Так само, використання джерел води у підніжжі плато не було
можливим, тоді коли Дунай виходив з берегів, а під час облог ці території
перебували під контролем ворогів. Крім того, у заплаві Дунаю не можна було
викопувати глибокі колодязі через шари піску і гравію, які обрушилися під час
викопування колодязів. Тому, через тунель завдовжки 26 метрів, жителі фортеці
могли постачати табір з водою, без того щоб вороги знали про це. Навіть зараз
люди, які перетинають тунель, можуть бачити на стінах чорні плями від
смолоскипів, яких розставляли вони вздовж підземного тунелю до джерел води. До
наших днів збереглася звичка, щоб у день весілля, наречені приходили сюди і
випивали з колодязя живої води. Тому й називають місцеві жителі це джерело прісної
води Джерелом любові.

У 1977 році було
зроблено нове археологічне відкриття тут. Усередині фортеці можна побачити і
захоплюватися залишками християнської базиліки, зі стінами товщиною 65 см.
побудованими з каменю, які спочатку піднімалися до 1,08 метрів заввишки. Вона
була зведена у УІ столітті, має форму судна, з вівтарем орієнтованим на схід.
Також було виявлено цеглу, на якій намалювала риба, християнський символ того
періоду. Всередині базиліки, під підлогою, виявлено шість місць поховань,
з-поміж яких могила дорослого чоловіка, яку було накрито скляним дахом, і якого
можуть бачити відвідувачі. Базиліка Суцідава є найстарішим архітектурним
пам’ятником такого роду, виявленим до тепер на півночі від Дунаю.

У період 2013-2016 рр. у рамках проекту Реконструкція
історичного пам’ятника Суцідавська фортеця у місті Корабія, повіті Олт -
проекту, що фінансувався європейськими фондами – був побудований Центр для
приймання туристів, до складу якого входять невеликий музей та були розміщені
інформаційні знаки та білборди. Музей фортеці Суцідава не великий, але
переповнений пережитками різних історичних періодів, виявлених під час
археологічних розкопок. Улаштований у будівлі біля входу у фортецю, музей
експонує багату колекцію монет, культових предметів, керамічних фігур, посудину,
світильники, різні побутові предмети, елементи бруківки. Навіть якщо не є
частинами туристичної зони, що користується популярністю серед туристів, місто
Корабія та особливо фортеця Суцідава з її околицями заслуговують нашої уваги.
Нещодавні реабілітаційні роботи перетворили цей археологічний комплекс на місце,
яке варто відвідати. Отже, любителі історії та місць, що нагадують про далеке
минуле, відвідайте Суцідавську фортецю!

На румунському
узбережжі Чорного моря, в середині VII століття до нашої ери, з’явилися грецькі колонії,
супутники давньогрецьких полісів. Одним з таких супутників був Аргамум або
Оргаме, в інших джерелах він носив назву Аргамон. Розташований на місці
злиття озер Разім і Головіца, Аргамум був заснований грецькими колоністами з
Малої Азії, назва їхнього рідного міста не будучи відома. Після тривалого
розквіту як порт колишньої затоки Чорного моря, Аргамум був окупований Римською
імперією у І ст. н.е., коли Рим зміцнив свою присутність в регіоні
Нижнього Дунаю.

Руїни
стародавнього міста виявив історик і археолог Васіле Пирван в 1916 році.
Територію археологічної експедиції складають приблизно 100 гектарів, на більшій
частині розкопки ще тільки попереду, розкриті поки руїни кріпосницьких стін, одні
ворота, кілька вулиць, палеохристиянські базиліки і земляні
вали. Колись жвавий древній Аргамум перетворився на безлюдне, дике місце. Туристичний
гід Штефан Костантін допоможе туристам, які зважилися
відправитися туди, зрозуміти що ж саме вони бачать. Костантін розповідає, що
греки, які заснували колонію, прибули на північ Чорного моря трохи пізніше, ніж
на захід, схід або південь: Тільки в VII столітті до нашої ери греки наважилися дослідити
Чорне море, очевидно, їх цікавила торгівля, адже соціальний тиск в грецьких
полісах був досить високим. Їм потрібні були нові ринки, нові простори,
ймовірно, вони прибули сюди і заснували свою першу велику колонію на узбережжі
Чорного моря. І найістотнішим аргументом цього є невеличкий курган,
давньогрецьке місце поховання через спалення, унікальне для Балкан і чорноморського
басейну. Це місце поховання було настільки важливим для жителів міста, що
навколо нього виник культ героя, що тривав близько 400 років. Усі археологічні
джерела, зібрані на археологічних розкопках, показують, що гробниця датується
десь другою половиною VII
століття д.н.е., що збігається з періодом заснування самої колонії. Тут був похований настільки важливий персонаж, що археологи прийшли до висновку, що саме він
очолював колонію.

Штефан Костантін
розповідає, що одна зі скель Аргамума, яка сьогодні виглядає не такою високою, займала
важливе місце в топографії античного міста: Скеля ця згадується в єдиному
написаному джерелі, в якому один з римських географів II століття н. е. згадує про
неї, називаючи її «Терон Акрон. Акрон – це набережна. Зі
словника давньогрецької мови я спробував перекласти слово терон. Виявив
два варіанти: пташине пір’я, що мало б означати Мис
пір’я, і «портик» або «перистиль», місце з колонами. Жоден з варіантів не
підходить, тому що археологи виявили, що чисельність населення в цьому
населеному пункті в II столітті була невелика, протягом одного-двох поколінь
він був майже покинутий. Якщо люди покинули місцевість то ані колонади, ані
пера більше не були актуальними.

Археологи вважають, що і географія місцевості була іншою.
Детальніше про це розповідає Штефан Костантін: У античній добі тут була затока
Чорного моря, греки називали її Хальміріс (Halmyris), тобто солонувата вода, а маршрут
для судноплавства був там, де зараз розташована протока Гура Портіцей. Саме тут
був головний доступ до затоки. Тут був ще острів з маленьким храмом, де знаходився
військовий контрольний пункт. З озера Разім можна було увійти в Дунай через
другорядний рукав, це нинішній канал Дунавець, з виходом поруч із селом Мурігьол,
в давнину це було місто Хальміріс, яке отримало свою назву від сусіднього
острова. У римський період місто Хальміріс було більш важливим ніж
Аргамум, тому що воно було базою римського прикордонного військового
флоту.

Від архаїчного
періоду збереглися некрополь, сліди домівок в східній частині біля набережної та
печі ремісників для випалювання кераміки, а V століттям до нашої ери датується сегмент кріпосної
стіни, будівлі і ще кілька печей, розташованих поруч з гробницями в курганах. Залишки
наступних пізньо-елліністичних і ранньо-римських епох можна відстежити за
стінами міста. В якості будівельного матеріалу мешканці Аргамума використовували
деревину. Оцінюється, що у період максимального розквіту населеного пункту, у IV-V ст. н.е., в Аргамумі проживали
десять тисяч людей, багаті всередині фортеці, а бідні – за її стінами.

Штефан
Костантін каже, що Аргамум був знищений під час нападу кочовиків на римський
кордон на Дунаї в VII
столітті нашої ери: Фортеця була остаточно зруйнована близько 665 року
н.е.. Всю Малу Скіфію, нинішню Добруджу, знищила хвиля кочових народів, в
результаті домовленості між болгарами та аварами. Багато поселень більше не
повернулися до життя, лише кілька з них відновилися, це сьогоднішні Тулча,
Констанца, Мангалія, а прикордонні населені пункти, такі як Аргамум, ні.

Місто Ясси знаходиться на сході країни в історичному регіоні Молдови, близько до кордону з Республікою Молдовою.
Нерідко Ясси називають «малим Римом», а сьогодні це сучасне місто, де збережені
й культурні пам’ятки старовини і життя йде в ногу з часом.

Ясси, четверте за величиною місто Румунії після Бухареста, знаходяться на
сході країни в історичній Молдові. Місто розташоване на семи пагорбах й саме
тому його називають «малим Римом». Тут проживає близько 300 тисяч людей й більш заселеними вважаються тільки Бухарест, Клуж-Напока і
Тімішоара.

Сьогодні це один з культурних та освітніх
центрів Румунії, хоча впродовж століть до цього, Ясси були на перетині торгових
шляхів й місто мало неабияке економічне значення для багатьох країн, враховуючи
нестабільні політичні обставини двадцятого століття. Але й сьогодні місто
зберігає за собою статус економічного та бізнес-центру, проте регіонального
рівня.

Між іншим, серед міст-побратимів і українське місто Вінниця. Протокол про
встановлення відносини був підписаний ще в 1993 році, але відносно активний
період взаємозв’язків між громадами розпочався з 2005 року. У 2009 році в
Яссах пройшов Економічний форум, в якому взяли участь представники бізнес кіл з
Вінниці й з Ясс і після цього комерційні відносини між містами розвивалися
стабільно, й, особливо у сфері сільського господарства, як зазначається на
сайті мерії міста.

Попри порівняння з Римом, хоч і малим, перша згадка про Ясси була
незрівнянно пізніше й датується 1408 роком. Проте, Ясси залишається одним із
найстаріших міст в країні. Зокрема, в кінці XVI-го та XIX-го століття
місто було не лише столицею Молдовського князівства, а й релігійним та
культурним центром. Найвідомішою місцевою пам’яткою є Палац культури. Він
побудований на розвалинах королівського палацу за наказом румунського короля
Фердинанда І. У роки Другої світової війни в палаці розміщувалися німецькі, а
згодом радянські війська. До п’ятдесятих років минулого століття палац
використовувався адміністративними та судовими установами.

Вже після 1955 року у ньому
відкрили 4 музеї, які входять до Національного музейного комплексу «Молдова» – це Художній
музей, Музей історії Молдови, Етнографічний музей Молдови та Музей науки й
техніки імені Штефана Прокопіу. Остання реконструкція була завершена у 2016
році. Неоготичний палац залишається основною пам’яткою та візитівкою Ясс,
вражає своїми розмірами та є одним з найбільших музейних установ Румунії: тут
проходять різноманітні виставки витворів мистецтва, картин, археологічних
знахідок, серед них є постійні експозиції, як от про історію регіону та країни.
В східному крилі палацу знаходиться відома бібліотека ім. Георгія Асакі.
Власне, й сама будівля внесена до списку пам’яток культури, що знаходяться під
державною охороною.

Разом з тим, попри вагомий історичний авторитет Палацу, на
замковій території проводяться різні заходи, веселощі й сімейні розваги. На
контрасті з готичним Палацом увагу привертає місцевий
розважальний комплекс, що теж неймовірних розмірів і практично ділить з
Палацом площу. До місцевого торговельного центру з’їжджаються на шопінг не лише з навколишніх регіонів країни, а й з сусідньої
Республіки Молдови. Дійсно, важко уявити, чого тут тільки не можна купити. Зрештою, в
Яссах можна провести вік-енд дійсно по-європейські, поєднавши культурну
програму, шопінг, відпочинок з родиною тощо.

Неподалік від Палацу культури, по алеї Штефана Великого знаходиться
розкішний храм Трьох Ієрархів, що вважається головним собором міста. Білі стіни
всіх будівель розмальовані позолоченими орнаментами та церковним живописом.
Крім того, тут захороненні відомі румунські державні діячі, як наприклад,
Василє Лупу (сват Богдана Хмельницького) й Думітру Кантемір, правителі
Молдовського князівства.Також, одним з найбільших храмів Ясс сьогодні є
єврейська синагога. Цікавим фактом є те що у ХVIII-му столітті
переважаючим населенням міста були євреї. На самій алеї Штефана Великого в
теплу пору року проходять ярмарки, де можна прикупити колоритних сувенірів та
скуштувати місцевих страв.

Місто також відоме й своїми університетами. Одним з найстаріших вишів Ясс є
університет, заснований і 1860 році, що зараз носить ім’я ще одного правителя
Молдовського князівства – Александру Йоана Кузи. Всього в місті 5 авторитетних
державних вищих навчальних закладів, й щороку тут навчається близько 60 тисяч
студентів, що є значною частиною від загальної кількості містян. Тому, Ясси, по
праву, є й студентським містом.

Варто відвідати й місцевий Парк Копоу, який є найстарішим громадським парком
Румунії. Він знаходиться на пагорбі з однойменною назвою в центрі міста Ясси,
його закладка почалася ще в 1834 році. На центральній алеї парку встановлені
бронзові статуї найвидатніших румунських вчених, державних та культурних
діячів. За легендою, тут знаходиться, так звана, «липа Емінеску». Кажуть, що
Міхай Емінеску, видатний румунський письменник, прогулюючись стежками та алеями
шукав тут натхнення для своєї творчості. У парку Копоу також розташований
найстаріший пам’ятник в Румунії «Обеліск з левами», що був зведений у 1834 році
на честь першої конституції Дунайських князівств – Волощини й Молдови. Нині,
парк одне з улюблених місць для прогулянок місцевих жителів та гостей міста.

В Ясси можна дістатися поїздом із Бухареста, Кишинеу, Києва, Москви та
Софії. Крім того, є й автобусні сполучення із сусідніми країнами. Щодо готелів,
в місті можна знайти пропозиції по всіх цінових категоріях.