Category: Подорож

Неподалік Тиргу Фрумос знаходиться Руджіноаса – красива будівля, що чарує очі. Подорожник,
якого зустрічають так гостинно, забуває про всі його неприємні спогади…
Ніби-то помахом чарівної палички, він несподівано опиняється в замку, описаному
Вальтером Скоттом… писав у 1837-му році письменник Константін Негруці про
одного з найкрасивіших замків історичного румунського регіону Молдова.
Білокам’яний замок в місцевості Руджіноаса, що у повіті Ясси (на сході
Румунії), з вікнами та лініями в готичному стилі справляє надзвичайне враження
на відвідувача.

Побудований у першому десятилітті ХІХ століття скарбником
Сандулаке Стурза замок був придбаний в 1862 році Александром Іоаном Кузою,
господарем Об’єднаних румунських князівств. Будівельні роботи завершились 1855
року. Будинок і зараз зберігає елементи неоготичного стилю, під впливом
німецького романтизму. Теж родина Стурза побудувала й церкву поблизу цього
замку. Згідно західній моді, до Руджіноаси був привезений німецький городар,
Меллер, який зайнявся улаштуванням красивого парку із широкими алеями та
екзотичними рослинами. У 1862 році його купив на аукціоні господар
Об’єднаних румунських князівств Алескандру Іоан Куза, котрий у 1864-му році
уперше провів у замку Руджіноаса разом із членами його родини Великдень.

Знищений під час Другої світової війни, замок повернув собі специфічні
архітектурну славу та чарівність лише після 1978 року, коли його було
реставровано. З 1982 року він став меморіальним музеєм Александру Іоана Кузи.
На першому поверсі знаходиться документальний відділ, в якому ілюстровані
моменти з життя та діяльності господаря.
На другому поверсі, за допомогою збережених оригінальних предметів,
відтворена атмосфера життя на маєтку Руджіноаса, сімейна бібліотека з книгами,
привезеними з Парижа; робочий кабінет Александра Іоана Кузи з дубовими меблями,
їдальня в готичному стилі з фарфором та кришталем з Баккари, прикрашені гербом
Об’єднаних Князівств, спальня дружини правителя Елени Куза, з меблями в стилі
Луї-Філіппа, прикрашена багатим мереживом та синім бархатом, та дитяча кімната.
Для приймальні, було придбано прямо з
Парижа 24 меблеві п’єси в стилі Людовіка ХV, з яких, на жаль, залишилося дуже
мало частин. Поряд з ними піаніно марки Германа Гейсера, дві голландські
картини та бронзова статуетка, опера скульптора Бараса.

Маєток з місцевості Руджіноаса зазнав як часи величності й слави, так й
моменти смутку, відчаю та забуття. Стіни старого замку були свідками
пристрасних і трагічних історій кохання. Трагедії, що відбулись в Руджіноасі
позначили пам’ять цих місць, що ще несуть, кажуть люди, тягар давнього
прокляття,тому що протягом
ночі кімнатами палацу блукають привиди людей, які покінчили собою між його
стінами. Перша трагедія відбулася тоді, коли на сходах замку був убитий син
скарбника Костаке Сурдзи, власника будівлі. Він був одружений з Маргіоліцою Гіка-Команешть,
жінкою рідкісної краси. Через цю її красу, молодий дворянин Ніколає Розновану, найняв
хлопців викрасти її. Син Костаке, молодий Сандулаке Стурза, бажаючи захистити
честь свого батька помирає на сходах палацу, будучи вбитий одним із цих
хлопців. Це перша трагічна смерть в Руджіноасі. Настільки трагічна, що сам
скарбник Костаке покидає палац. Багато років по тому, у 1862 році, власником
палацу став князь Александру Йоан Куза. Елена Куза, дружина князя, жила тут
коли її чоловік був зайнятий в Яссах чи Бухаресті з державними справами. До
речі, вона займалася влаштуванням палацу та доглядом за маєтком, що належав йому.
Історики кажуть, однак, що Елена Куза не була щасливою в Руджіноасі. Вона знана
про трагічний кінець родини Стурза і вважала це фатальністю, особливо й тому,
що у першу ніч, коли вона переїхала сюди жити, почула спів сови.

Самотня, Елена
Куза займалася вихованням двох синів князя, Дімітрія і Олександра, які
народилися в результаті позашлюбного зв’язку князя з Марією Обренович. Князь Куза
рідко відвідував палац в Руджіноасі. Повернувся сюди лише у вересні 1864 року,
коли запровадив Аграрну реформу. У 1866 році він був змушений відректися від
престолу, покинув країну, оселився в Гейдельберзі, Німеччині, жив там у готелі Європа, де й помер, у травні
1873 року. Кажуть, що останнім його бажанням було бути похованим в
Руджіноасі. Через два тижні, Елена Куза привезла останки свого чоловіка до
Руджіноаси, і поховала його у дворі церкви, розташованій поза палацом. Легенда
свідчить про те, що з моменту смерті князя і до моменту поховання, церковний
дзвін не перестав бити, в знак поваги і любові до нього. Прокляття замку збереглося
й після смерті князя. Молодший син Кузи, Дімітрій, закохується в одну зі
служниць і вбиває себе в своїй кімнаті після того як Елена Куза виганяє дівчину.
Це друга трагічна смерть в Руджіноасі. Після смерті чоловіка А. І. Кузи та двох
його синів, Елена Куза покинула Руджіноасу. У 1907-му році залишки господаря були
перезахороненні в каплиці замку. Тут вони знаходились до початку другої світової
війни, коли могилу перемістили спочатку в Куртя де Арджеш, а поспіль у Церкву
Трьох святих в місті Ясси.

На півдні Румунії, точніше в районі Добруджанських пагорбів, розташований населений пункт Адамклісі. У 102 році н.е., більш ніж 1900 років тому, Адамлісі було місцем боротьби
гето-даків, під керівництвом Децебаля, з римськими легіонами на чолі з імператором Траяном. Після поразки в цій битві, а також як
наслідок перемоги римлян у двох даксько-римських війнах (101-102 рр. н.е. і 105-106 рр. н.е.) дакська
територія була перетворена на римську провінцію – Дакію Фелікс, щедра
земля, відома своїми урожаями зернових і виноградниками з Адамклісі.
Для вшанування римських перемог і на честь імператора Траяна, були побудовані, між 106-109 рр. н.е., пам’ятник
та фортеця «Трофеум Траяні», символічні
залишки історії, якими можна захоплюватися і
нині.

Слава населеного пункту Адамклісі
походить від побудованого неподалік пам’ятника, від римського імператора Траяна та слідів стародавньої фортеці. Крім
того, з 1977 року у місцевості існує також музей, в якому зберігаються оригінальні
частини тріумфального пам’ятника,
оскільки Трофеум Траяні був, фактично, мавзолеєм, зведеним римським
імператором, для вшанування солдатів, які боролися, щоб підкорити Дакію, розповідає Маріана Петруц, куратор Музею з Адамклісі: «Імператор Траян наказав, щоб на місці,
де відбулася найважливіша битва, був споруджений
пам’ятник перемоги. Насправді, що хотів імператор Траян показати нам,
наступним поколінням, цим пам’ятником? Це вирізьблений в камені фільм битви в Адамклісі
між даками та римлянами. Пам’ятник, зведений між 106-109 рр., не зумів зберегтися протягом часу, почав розпадатися. Причини цієї ситуації невідомі. Є лише припущення, що це сталося в результаті сильного землетрусу або в результаті
втручання людини. Те, що ми точно знаємо, є те, що в XIX
столітті, археологи здійснили перші систематичні розкопки.»

Цей пам’ятник був зведений в двох кілометрах від старої фортеці, яку теж
римляни зміцнили та розвинули на
місці колишньої дакської фортеці. Після завершення дако-римських воєн, протягом майже
600 років, місто відчує сильне
процвітання, стане динамічним
міським центром в центральній частині Добруджі, здобувши
протягом часу статус міста. Його роль,
до речі, підкреслена самим пам’ятником Трофеум Траяні, бо його зображення, добре відоме своєю циліндричною основою і конічною
кінцівкою на вершині якої
знаходиться двобічний трофей, став символом населеного пункту. Він був на 10 метрів вищим
ніж Колона Траяна в Римі, що показує
важливість, яку король приділив
цьому пам’ятнику. Проект, здається, належав відомому
архітектору Аполлодору з Дамаска, але робітники були відібрані з рядів солдатів
і майстрів військових частин. У XIX
столітті,руїни ці були
виявлені археологом Грігоре Точілеску. Маріана
Петруц: «У XIX
столітті з пам’ятника збереглася тільки середня частина. Кам’яні блоки, на яких
було зображено історію битви впали з їхнього первісного місця і були виявлені
навколо цієї середньої частини. У великій мірі, були виявлені всі частини оригінального
пам’ятника. Частина з них була покрита вже землею, інша частина лежала на
поверхні, і деякі з них були вилучені з дворів людей. Тому що місцеві жителі не
знали нічого про значення цього пам’ятника, вони взяли ці кам’яні плити і використали
у господарстві. Але археологам вдалося знайти всі оригінальні елементи і виставити
їх у місцевий музей. Існує також святковий напис, виявлений археологом Грігоре
Точілеску. У музеї зберігаються фрагменти цього надпису. На основі цього
відкриття можна було знайти і справжню ідентичність пам’ятника, а саме «Tropaeum
Traiani» або «Траянів Трофей».

З археологічних знахідок можна було відтворити стародавній
пам’ятник, а з виявлених
кам’яних блоків можна було дізнатися той факт, що на стінах
вівтаря були написані імена римських солдатів та їх місце походження і що поблизу вівтаря, в задній частині пам’ятника,був зведений інший мавзолей: Мавзолей Римського генерала. Завдяки цим
відкриттям, Tropaeum Traiani можна було перебудувати в 1977 році.

Монастир Дялу – один з найстаріших монастирів
нашої країни, розташований у н.п. Віфорита, в шести кілометрах від міста Тирговіште (південь), на пагорбі поблизу річки Яломіца.

Монастир є однією з визначних пам’яток для
туристів, які відвідують повіт Димбовіца. Тут знаходиться справжній господарський
некрополь. З правого боку некрополя знаходиться гробниця князя Міхая Хороброго
(1592-1601 рр.), а зліва – гробниця князя Раду Великого. Тут поховані багато князів
Волощини: Влад ІІ (син Мірчі Старого), Владислав II, Влад Молодший, Раду Воде
Бадика, Петрашку Воде Добрий. Теж у монастирі знаходиться могила молдовського
князя Міхаїла Мовіле. Церква Св.Миколая – одна з найважливіших пам’яток Середньовіччя у Волощині. Настінний розпис, що
спочатку прикрашав інтер’єр
церкви, результат праці майстра
Добродіравід 1515 року, на жаль не зберігся до наших днів. У 1985 році церква була перемальована архімандритом Софіяном Богіу.

Перша церква на
цьому місці датується кінцем
XIV або початком XV століття,
коли Александру Воду Алдя подарував монастирю два села, Алексень та Развад, для вшанування пам’яті господаря Мірчі Старого.
28 березня 1451 року, Владислав
II дарує монастирю інші три села та гору
Братеюл, що свідчить про те,
що ще з того часу монастир був великим та багатим. Після
смерті, в 1456 році, князя Волощини
поховали в цьому монастирі, що
став по тому княжим некрополем. На місці старої церкви князь Раду Великий
(1495-1508 рр.) збудував велику церкву з цегли. Будівельні роботи розпочалися 26 серпня 1499 року, як показано в
написі, що залишилося від старої дзвіниці монастиря. Спочатку були перебудовані споруди монастиря,
потім церква, а освячення її
відбулося 4 грудня 1501 року. Князь Раду Великий помер до завершення будівництва монастиря. Однак
продовжив його роботу князь Нягое Басараб (1512 – 1521 рр.), церква ця ставши зразком для побудування ним єпископської церкви в Куртя де Аржеш. У ті часи, церква зачаровувала сучасників
своєю пишністю. У середині XVII століття, диякон Павло з Алеппо писав про її схожість
із церквою монастиря з Куртя де Арджеш.

Після правління
Міхая Хороброго, монастир Дялу постраждав від військ принца
Габрієла Баторі, який
несподівано увійшов в країну, в грудні 1610 р. За словами колишнього митрополита Матвія, тодішнього настоятеля монастиря, військовики вкрали
всі «дорогоцінні предмети»
церкви, «розбили могили князів і церковні плити»,
сподіваючись, що тут знайдуть скарби.
Князь Костянтин Бринковяну
відремонтував те, що угорці зруйнували, однак після його панування, у
фанаріотський період, монастир Дялу, подібно іншим монастирям країни, був
занедбаний ченцями.

Після важкого
періоду, у першій половині ХІХ століття,
коли будівлі монастиря постраждали від землетрусів
1802 і 1838 років, монастир був
відновлений Джорджем Бібеску між 1844-1854 роками. У 1879 році в новобудовах
монастиря було встановлено Дивізійну школу офіцерів, а потім, у
1890-1891 роках, Армійське
депо, на початку ХІХ століття Військовий ліцей ім. Ніколая Філіпеску. З цією нагодою, келії ченців були
замінені новими будівлями, із старих будівель залишилася лише церква. На початку ХІХ століття церкву
монастиря Дялу, історик Ніколає Іорга назвав чудом східного мистецтва. Землетрус
від 1940 року спровокував чимало збитків монастирю. Тоді були зруйновані церковні
вежі, верхня частина дзвіниці та були пошкоджені будівлі побудовані 1912 року. Будівельні
роботи пройшли між 1953 і 1956 роками, коли монастир відновив свою колишню
славу.

Монастир Дялу є місцем надрукування першої
книги у Волощині та
організації четвертого Європейського поліграфічного центру кирилічної книги під патронатом воєводи Раду Великого та ченця-книжника
Макарія. Книги, що вийшли друком в друкарні монастиря
Дялу (1508, 1510, 1512, 1644,
1645, 1646 та 1647 рр.),
являють собою не тільки унікальними
формами місцевої видавничої моделі, але також
ідеальним виразом конкретного культурно-ідеологічного
поняття, яким Тирговіште взяло на себе роль важливого культурного центру Південно-Східної
Європи, місцем, де з’явилися книги необхідні румунам та християнам Османської імперії. Серед них – перший переклад із
слов’янської мови (1647 р.) середньовічної аскетичної праці Томаса Кемпіса «Де
Імітаціо Крісті», завдяки боярину книжнику Удріште Нестурелу. Особливо
в XVII столітті, монастир став місцем процвітання
діяльності мініатюристів, перекладачів та друкарів. Від тоді нам залишилися портрети Матея Басараба та пані Еліни, намальовані Антімом
Каліграфом, між 1634-1644 рр.

До жіночого монастиря Дялу, що у повіті Димбовіца,
прибувають понад 10.000 відвідувачів щотижня. Крім вірян, які прибувають сюди молитися,
є й багато туристів.

Парк
Чішміджіу, найстаріший, і, як
дехто вважає, найелегантніший громадський сад столиці, простягається на площі
близько 16 гектарів у
самому центрі міста. Сьогодні Чішміджіу
– це старий
прекрасний парк з фонтанами на ставках, з чудовою перспективою, мальовничими містками,
могутніми
старими
платанами, це оазис свіжого повітря і прохолоди посеред галасливого міста, це пам’ятники, скульптури і меморіальні дошки, кругла зелена старовинна
веранда-майданчик, де у вихідних виступає
духовий
оркестр. Неподалік від нього тече ріка Димбовіца, височіє Бухарестська Мерія, Юридичний факультет столичного Університету,
буквально за огорожею парку знаходиться один з найвідоміших в Бухаресті ліцеїв,
який носить ім’я просвітителя Георге Лазера.

Парк Чішміджіу
не завжди був оазисом елегантності і місцем для приємного відпочинку; на місці парку
були брудні ставки, і місце це було відомо як Сад або Ставки Торговця
Дура причому був він протяжнішим, ніж сьогодні. Під час
повеней, коли ріка Димбовіца
виходила зі
своїх берегів, рівень води в ставках Чішміджіу також збільшувався. 10 жовтня 1779 року
князь Волощини Александру Іпсіланті наказав побудувати в Бухаресті дві глибокі криниці з прісною водою для потреб міста. Перша криниця (румунською мовою «чішмя» була викопана на теперішньому місці парку. Позаду криниці побудував свій будинок керівник будівельних робіт, які велися в саду. Так і отримав цей сад назву Чішміджіу, від слова
«чішмя».

Облаштування
території ставків почалося, однак, набагато пізніше, з другої половини ХІХ століття, розповідає фахівець з
ландшафтного дизайну Александру
Мексі: «Було кілька планів з дренажу ставків Чішміджіу, ще з початку ХІХ століття, але вони конкретизувалися тільки близько 1843 року. З
1843 по 1845 роки і в 1852 році, облаштуванням саду займався майстер
ландшафтного мистецтва, Карл Фрідріх Вільгельм Мейер, який приїхав із-закордону. Цей же ландшафтний
дизайнер займався облаштуванням парку
Кіселефф.
Уже після Мейєра протягом часу пейзажі саду перевтілювалися багато разів,
найрадикальніші зміни були здійснені на початку ХХ століття. Тоді центральна частина набуває іншого вигляду, як ми її бачимо сьогодні, облаштовується Римський Ронд,
пізніше отримав назву Ротонди Письменників, влаштовується Фортеця Руїн, Алея з альтанками і Японський сад».

Для облаштування парку Чішміджіу були проведені серйозні дренажні
роботи. Мейер проектує для майбутнього громадського саду галявини, гроти,
звивисті алеї. Карл Фрідріх Вільгельм Мейер помер ще зовсім молодим, в 1852
році, і не встиг побачити урочисте відкриття саду Чішміджіу, що відбулося в 1854, а обов’язок з облаштування парку
перейшло іншим архітекторам і фахівцям ландшафтного дизайну, які не тільки змінили зовнішній вигляд парку, але його розмір. Розповідає Александру Мексі: «У
той час, коли Мейєр почав облаштовувати сад, він майже доходив до ріки Димбовица. До кінця ХІХ століття був прокладений нинішній бульвар Єлізавета. Коли
був прокладений цей бульвар, територія парку зменшилася. Крім
того, в кінці XIX і на початку ХХ століття парк розширився на захід, де зараз проходить бульвар Скіту-Мегуряну, а в
середині ХХ
століття Чішміджіу розширився і на північ, проковтнувши і сад Палацу
Крецулеску.
Саме тому всі ці розширення вимагали перетворення початкового плану Мейєра. З періоду Мейєра збереглося небагато
елементів, в основному це платани. У центральній частині парку є кілька найстаріших
платанів.»

Згодом Чішміджіу став справжнім пам’ятником ландшафтного
дизайну, місцем творів мистецтва та незвичайної рослинності. Серед декоративних
художніх елементів, мабуть, найбільш відомими є два мости над штучним озером в
центрі парку: Великий міст і Мостик з бетонних гілок. Це не єдині конструкції, продовжує свою розповідь Александру Мексі: «Хочу навести приклад
джерела прісної води «Сіссі Стефаніді», музичної альтанки (колишній Павільйон мінеральних вод) та Пам’ятника французькому герою. У парку Чішміджіу
є чимало статуй, і, якщо я не помиляюся, всі вони належать до Національної
спадщини і перебувають в переліку пам’ятників історії. Їх більше 20, в
основному це статуї, привезені в Чішміджіу у різних епохах. Що стосується
рослинності, то крім столітніх дерев, серед яких платани, про які я вже
розповідав, в Чішміджіу ростуть багато екзотичних дерев. Є там і інші дерева,
які, згідно з рішенням Мерії, були внесені до списку охоронюваних дерев
Бухареста, наприклад, каштани, які зараз не так вже й добре себе почувають».

Сьогодні розповім вам про бальнеологічний курорт Амара, що розташований у
південно-східній частині Румунії, в самому центрі Береганської рівнини,
наполовину відстані між Бухарестом і Чорноморським узбережжям, в двох кроках від міста Слобозія, адміністративного
центру Яломіцького повіту. З міста Бузеу можна дістатися до цього курорту як на автомобілі, так і на автобусі.
Кількаденна зупинка в унікальному у цьому повіті бальнеологічному курорті є
справжньою лікувальною терапією. У Амарі ви знайдете сонце, озеро, чиї води
багаті на мінеральні солі та сірку, але й сапропелеву грязь. Вона є чорною (в
контакті з повітрям, стає сірою), жирною, солоною і має дуже сильний запах
сірководню. Вона містить 41% неорганічних солей, 39% органічних речовин і 20%
води.

Археологічні знахідки свідчать про існування людських поселень на
теперішній території міста Амара з кінця неоліту (керамічні предмети специфічні
культурі Боян). Територія ця була засвідчена в документах ще за часів князя
Матея Басараба, який подарував монастирю, побудованому ним в Слобозії численні
землі на березі озера Амара. Письмові документи датуються другою половиною XVI століття (земельні акти, князівські укази і т.д.). У
1864 році після секуляризації монастирів, ці землі були перейняті державою.
Перші стабільні поселення на нинішній території курорту засвідчені в документах
1857-1859 рр., коли тут оселилися пастухи, прибулі з Фегерашського краю, які
побудували тут хатини і халупи навколо озера, утворюючи хутір під назвою Жовтий
горб.

Однак, історія курорту Амара починається з історії озера, що дає назву
курорту і сапропелевій грязі. 131 рік
тому, а саме в 1887 році, яський вчений Петру Поні прибув у Береган, де провів
певні дослідження води озера. Він був тим, хто виявив цілющі властивості води і
сапропелевої грязі. У своїх дослідженнях, Петру Поні писав, що озеро Амара
містить багато мінеральних речовин і має смак злегка солодкуватий, злегка
солоний, гіркий час від часу. Два десятиліття по тому, в 1905 році, були
засновані перші лікувальні бази, і Амара став бальнеологічним курортом. Зона
озера Амара є, водночас, раєм для перелітних птахів. Орнітологи і фахівці
Агентства з питань охорони навколишнього середовища Яломіца виявили тут більше
10 видів перелітних птахів, такі як норець червоношиїй, чирок-свистунок, мартин
сріблястий або крячок річковий.

Отож, грязь є та, яка перетворила курорт на справжній бренд. Щоліта,
пенсіонери зі всієї країни прибувають до Амари, щоб проходити медичні грязьові
процедури для ревматичного полі-артрозу, периферійних неврологічних розладів,
гінекологічних та дерматологічних захворювань, ендокринних порушень, а також
професійних захворювань. Після проведеного під сонцем дня, туристам залишається
тільки прогулятися алеями дендрологічного парку курорту. Простягаючись на понад
64 га, парк курорту Амара вважають найбільшим парком південного сходу країни і
був реабілітований він у 2010 році з європейських коштів. Інвестиції в проекті
склали більше 2 млн. євро.

Юліана Соходоляну, державний адміністратор міста Амара, рекомендує цей курорт для
теплих грязьових обгортань, лікування холодною мінеральною водою, холодною гряззю, гідротерапії та електротерапії. Але і для відвідання навколишніх
туристичних визначних пам’яток: Ви можете прибути до
Амари, щоб знову відкрити перлину Береганської
рівнини. Тут ви знайдете
найбільший 64-гектарний дендрологічний парк в південно-східній частині Румунії та озеро, де ви можете проходити грязьове лікування. Як відомо, грязь
курорту Амара славиться лікуванням ревматологічних захворювань. Ми
організовуємо чотири заходи протягом року. Найголовнішим є Трофей молодості. Також ми організуємо інші три фестивалі: Фестиваль грязі, Фестиваль млинців і Фестиваль
туризму. Загалом, протягом року не
треба заздалегідь забронювати місце в готелях нашого курорту. Однак, протягом літа, туристи обов’язкового повинні звернутися до місцевих економічних операторів,
оскільки на нашому курорті туризм
починає процвітати. Визначною туристичною пам’яткою
повіту Яломіца є Національний музей
сільського господарства.

Національний музей сільського господарства є єдиним музеєм такого роду в
Румунії та розташований він у
місті Слобозія. Він розташований
у дендрологічному парку загальною площею 17 тис. кв.м. Там можна відвідати ферму, кам’яний млин за походженням з Брашовського повіту, селянський млин, за походженням
з Хунедоарського повіту та
дерев’яну церкву Святого Миколая, що розташована надворі музею. Церква
була внесена до переліку історичних
пам’яток і задокументована в 1737 році.

Новим іміджем курорту Амара є імідж європейського міста. Все це тому, що
місцевій владі вдалося, протягом останніх років, модернізувати його виключно за
європейські кошти. Навіть курортна зона була реабілітована. В цілому більше 30
мільйонів євро було використано для модернізації міста Амара.

Гірськолижний курорт
Буштень – це популярний оздоровчий курорт Румунії, що розташований в Південних Карпатах,
у підніжжі гори Карайман. Ще курорт популярний як центр альпінізму, саме звідси
починаються чимало маршрутів вершинами масиву Бучеджь. Найвищим піком масиву є Ому
(2505 м над рівнем моря), якого ще називають «воротами масиву Бучедж».

Хвойні ліси й насичене озоном повітря
сприятливо впливають на нервову та ендокринну системи людей, допомагаючи
відновити сили після фізичного або психологічного напруження. З Буштень можна
легко дістатися до скульптур, висічених вітром і дощем – Бабеле і Сфінксул, а також до піку Карайман, якого прикрашає
високий Хрест на честь героїв народу, відомий також під назвою «Карайманський
хрест», про який розповів я вам сьогодні.

Хрест з вершини
Карайман, що в Південних Карпатах, піднятий на честь Героїв народу з 1926 по
1928 рр. на замовлення Короля Фердинанда та королеви Марії, був урочисто
відкритий та освячений 14 вересня 1928
року, тобто 90 років тому. Зведений зі сталі на бетонній основі, він
піднімається на висоту 39,37 м і досягає майже 15 м в ширину. Цей пам’ятник було нелегко підняти,
враховуючи місце його розташування. Матеріали перевозили фунікулерами, возами, ослами або конями. У
1928 році, у момент його офіційного відкриття, Карайманський хрест
був найвищою металевою структурою в гірській місцевості. Його порівнювали, ще з
моменту фіналізації будівельних робіт з Ейфелевою вежею в Парижі, Статуєю
Свободи в Нью-Йорку або Христом Спасителем в Ріо-де-Жанейро. У 2013 році він
був офіційно затверджений представниками Книги рекордів Гіннесса як найвищий
хрест у світі, піднятий на висоті понад 2.291 м. Пам’ятник є унікальним у
світі, як що стосується висоти місця розташування, так і за розмірами.

Королева Марія мала не тільки ідею зведення пам’ятника, але також уважно стежила за
будівельними роботами, що фінансувалися за рахунок пожертвувань приватних фірм або державних
установ. Весь проект був результатом праці румунських архітекторів та
інженерів. Хрест,
виконаний зі сталевих профілів, був встановлений на залізобетонній плиті заввишки
7,5 м, всередині якої знаходиться приміщення, в якому спочатку розміщувався генератор, який постачав
електроенергією тих 120 лампочок пам’ятника. Щороку Хрест освітлювали в ніч на
5 червня, коли святкується Вознесіння Господнього, а також у ніч на 15 серпня на
свято Св.Марії.

Нераз через
погану погоду електрична установка цього
пам’ятника зазнала проблем. Після встановлення комуністичного режиму в Румунії, пам’ятник був знехтуваний і
навіть йому
погрожувало зникнення, бо
комуністи мали намір видалити бокові частини пам’ятника і встановити червону зірку на верхній частині металевої колони. На
щастя цього не сталося.З 1991 року Хрест був знову освітлений до 2003 року, коли
електрична установка знов вандалізована. У 2003 році для ремонту
електроустановки рятувальні команди доставили сотні кілограмів матеріалу на
вершину Карайман. У наші дні, коли опускається ніч, Караймаський хрест висвітлюється 300
лампочками по 500 Вт кожна і його можна побачити з відстані десятків
кілометрів.

Шлях до пам’ятного хреста румунських
героїв, що полягли під час Першої
світової війни приголомшує і чарує туристів і може бути пройдений без особливих труднощів. Туристи рушають із
зони кам’яних витворів Бабеле і слідують маршрутом, позначеним червоним хрестом. І крок
за кроком, приблизно через дві години ходьби, турист доходить до Карайманського
хреста. Нещодавно Хрест на честь Героїв народу був відновлений з коштів бюджету
Міністерства оборони з метою святкування, 1 Грудня 2018 року, 100-річчя
Великого об’єднання.З цієї
нагоди всередині серпня, Міністерство
національної оборони організувало низку заходів, присвячених 90-річчю інавгурації Хреста Героїв.

Тудор Аргезі є одним
з тих румунських поетів, які суттєво
змінили румунську літературну мову. Поет, письменник, публіцист і промоутер міжвоєнного авангарду, Тудор Аргезі також славився своїм неспокійним
життям. Народився він у травні
1880 року, його справжнє ім’я Йон
Теодореску. У молодих роках був монахом, лаборантом цукрового заводу, а також любив подорожувати і
відвідувати іноземні країни, особливу
Італію та Швейцарію. Завжди
неспокійний та готовий до чвар, поет
увійшов чимало разів в конфлікт з представниками влади, у період з 1918 по 1919 року будучи ув’язнений в Бухарестській в’язниці. Як це не парадоксально, там, в тюрмі, він знайшов
ідеальне місце для побудування будинку, де знайшов би спокій для себе та своєї
сім’ї.

Це місце стане Будинком Мерцішор або коротко
Мерцішор, віхою в історії румунської літератури і, в рівній мірі,
символічним куточком Бухареста. Як все почалося, дізнаємося ми від куратора Марієти Редой: «Історія
Мерцішора починається в 1926 році, коли Тудор Аргезі вирішив
придбати земельну ділянку майже на два гектари. Після придбання цієї ділянки, поет посадив там
фруктові дерева та виноградні лози для
делімітації території. Ідея виникла
тоді, коли поет побував у в’язниці Векерешть, розташованій через дорогу від теперішньої вулиці Мерцішор. Це
сталося в 1919 році. Дивлячись через вікно в’язниці, Аргезі подумав, що, якщо він би жив навпроти, його дружині було б легше добратися до нього з гарячим супом. Черешневий сад якось увійшов до літературної історії, бо між
1948 і 1954 роками, коли твори поета були заборонені в
Румунії, заробітки від продажу черешень були
головним джерелом доходу сім’ї поета.»

Однак пізніше теж комуністичний режим реабілітував його. Однак повернувшись до міжвоєнного періоду, будівництво
будинку почалося в 1928 році і
тривало до 1940 року. За рік до початку
будівництва, в 1927 році, відбувся видавничий дебют Тудора Аргезі книгою віршів
«Підхідні слова». Марієта Редой: «Якщо зведення
будинку почалося в 1928 році, коли були побудовані перші дві кімнати, десь в 1930 році, сім’я
Аргезі переїхала жити в Мерцішор і поет продовжував будувати його за гроші отримані
в результаті друкування творів. Баруцу, син
поета, розповідав: «Тато закінчив писати ще одну книгу і
побудував ще одну кімнату.» Бо у ті часи, люди читали, і письменники могли
гідно жити тільки з результатів їх праці. Так побудував цей будинок Аргезі, вікно
за вікном, кімната за кімнатою, поки не зібралося близько
18 кімнат плюс мансарда та горище. Крім того, він почав будівництво типографії, де мав намір друкувати
свої твори. Зведення типографії
почалося в 1937 році і тривало до 1947 року, але там йому вдалося надрукувати
тільки одну
брошуру, бо у 1948 році,
після націоналізації,йому були конфісковані друкарські машини.»

Сім’я Аргезі, розвинулася
будучи захищена стінами Мерцішора та
великого саду, що оточує будинок. На дворі будинку Мерцішор,поховані поет, його дружина Парасхева та їхня дочка Міцура, їх
могили охороняє величезна крона волоського горіха, посадженого дружиною поета на початку 1940-х рр. Комуністи хотіли, у 1977 році, перетворити Мерцішор на дитсадочок, потім знести його,
навіть в 1987 року, в році знесення колишнього монастиря Векерешть. Щоб це не сталося, попіклувалася донька поета Міцура Аргезі, але й заповіт Тудора
Аргезі, який жив там до самої смерті в 1967 році. Маріета Редой: «У великій мірі це дизайн поета, але йому допоміг і відомий архітектор Г. М. Кантакузіно. Будинок має форму вагона. А згори
будинок має форму хреста. У заповіті поет написав, що хоче, щоб цей будинок став музеєм через сім років
після його відбуття у небуття. Поет
був змушений подарувати будинок румунській державі наприкінці 50-х років, а в 1974
році він став музеєм, так як бажав поет.»

Мерцішор був перетворений на музей у 1974 році. У ньому зберігається безцінний скарб, якого бажають побачити щороку тисячі
людей. Найбільша кількість відвідувачів «Меморіального музею Тудора Аргезі -
Мерцішор» намагаються увійти у всесвіт людини Аргезі, який сьогодні лежить
вічним сном на дворі свого будинку, поряд з дружиною. Особисті предмети поета є
серед найцінніших експонатів. Окуляри, які носив поет, пара домашніх капців або
олівець, з-під якого вийшли рядки його віршів. У музеї є спальня подружжя
Аргезі, де знаходиться матрац, на якому спав поет. На подив відвідувачів,
замість використовуваних сьогодні матеріалів, матрац Тудора Аргезі був наповнений
соломою. В музеї, що зараз належить Музею румунської літератури, виставлені
також предмети мистецтва, оригінальні документи, фотографії, картини, меблі. У
робочій кімнаті Аргезі є бібліотека з тисячами книг, старий радіоприймач з
1930-х років, стіл і ліжко, над яким висить дерев’яна ікона, якій понад 150
років. У іншій кімнаті можна побачити медалі та відзнаки, присвоєні письменнику,
в тому числі Міжнародну премію Гердер, отриману 30 квітня 1965
року. Він був першим румунським письменником, який отримав цю престижну
нагороду. У спадщині музею є цінні твори та скульптури, грамофон, переклади,
карти із зазначеннями про європейські мандри поета.

Ремісничо-торгове та космополітичне місто ще з найдавнішого минулого, Бухарест був довгий час поділений на невеликі громади, структуровані як за етнічними критеріями, так і за комерційними. Наприклад, вірменський квартал, згрупований навколо вулиці Арменешті та Собору цієї громади, простягався аж до історичних околиць міста, Каля Мошілор, що нині є однією з головних магістралей столиці. У вірменському кварталі знаходиться найстаріший житловий будинок у Бухаресті, побудований у другій половині XVIII століття, приблизно в 1760 році: будинок Мелік. Спочатку він належав боярину, який потім продав його вірменському купцю Кевору Назаретоглу.

Він реконструював будинок у 1822 році, про це написано на таблиці над вхідними дверима. У 1847 році, після потужної пожежі, в результаті якої зникла велика частина Бухареста, купець помер, і будинок був успадкований його сином Агопом. У тому ж році він подарував будинок своїй дочці Анні після одруження з Якобом Меліком. З цього моменту будинок почали називати Домом Мелік. Куратор Національного Художнього Музею Румунії Міхаела Мурелатос розповідає: Її архітектура характерна для південного регіону країни і навіть для Балканського регіону. Це будинок з щедрим підвалом. На першому поверсі жили власники будинку. В північній частині є веранда, яка зараз закрита вінками. Колись це була відкрита веранда, це була літньою верандою. Двір будинку був більш щедрим у XVIII столітті. Сад був, фактично, великим чотирикутником, до якого входили і прибудови і простягався далі, аж до Каля Мошілор або до Західного ярмарку, як ще її називали в минулому. Якоб Мелік був також вірменом, але мав ліберальну професію, він вивчав архітектуру в Парижі і протягом цього періоду він познайомився з майбутніми революціонерами 1848 року. Тому під час революції 1848 р. він сховав в цьому будинку революціонерів Іона Хеліаде Редулеску, К.А.Россетті та Іона Бретьяну.

Анна, дружина Іакоба Меліка, пережила свого чоловіка. У 1913 році вона залишає будинок у спадок вірменській громаді для створення там притулку для бідних жінок. Будинок використовувався в цих цілях до встановлення комуністичної влади в 1947 році, коли його починають заселяти квартиранти, а стан будівлі починає поступово погіршуватися. Тільки в 1970 році починаються реставраційні роботи. Між часом було прийнято рішення розмістити в цьому будинку предмети мистецтва, пожертвувані Георге Реутом румунській державі. Георге Реут займав посаду директора паризької філії румунського Банку Marmorosch Blank в період між двома світовими війнами. Він прожив в столиці Франції майже все життя, і був сусідом видатного румунського художника Теодора Палладі, вони жили в одному будинку. До речі, коли Георге Реут пожертвував свою колекцію румунській державі, то поставив низку умов, однією з яких було те, що колекція має бути розміщена в музеї, що носитиме ім’я художника.

Розповідає Міхаєла Мурелатос: Все пояснюється тим, що художник Теодор Палладі і колекціонер Георге Реут жили в Парижі, в одному і тому ж будинку, але на різних поверхах. Палладі покинув Париж в 1939 році і повернувся на батьківщину, де він і помер в 1956 році. Те, що залишилося в його паризькій квартирі, акуратно зберіг колекціонер Георге Реут. Коли він запропонував пожертвувати румунській державі свою колекцію, він приєднав до неї і те, що залишив художник в своїй квартирі в Парижі. Колекція включає картини живопису і графіки Теодора Палладі, намальовані в паризькому періоді. Це 800 графічних творів, підписаних Палладі, це дуже велике зібрання робіт, тому в одному із залів будинку Мелік час від часу відбувається зміна виставок.

Колекція включає ще й твори європейського живопису, особливо, роботи малих французьких художників, а й художників з Італії, Іспанії, Нідерландів. До колекції, також, входять предмети меблів, кераміки, декоративні текстильні предмети, а також предмети східного мистецтва і годинникові механізми різних історичних періодів. Все це можна побачити в будинку Мелік в Бухаресті, тут на даний момент розташовується Музей Теодора Палладі, в якому експонується колекція подружжя Серафіни і Георге Реутів.

Будучи переважно містом ярмарків, Бухарест виділився на протязі своєї історії, в тому числі і своїми численними церквами. Деякі з них тісно пов’язані зі статусом саме купецького міста. Гільдії та цехи купців і ремісників, після досягнення певного рівня багатства, будували для себе церкви у кварталі або ж саме на тій вулиці, де вони проводили свою діяльність. Таким чином, навколо церков проживали невеликі громади, і це стало ще однією характерною особливістю Бухареста. До речі, відзначали це особливо іноземні мандрівники по румунським князівствам.

По мірі зростання і розвитку міста, і особливо з XVIII століття, збільшується не тільки число купецьких крамниць, а й церков, про що нам розповідає Крістіна Кожокару, історик мистецтвознавець, співробітник Інституту Історії Мистецтв імені Джордже Опреску: У XVIII столітті відбувається своєрідна демократизація самого акту будівництва церков, і чимало з громад почали будувати, ремонтувати і прикрашати храми і монастирі. Чимало громад купців чи ремісників вже могли будувати для себе церкви. Якщо в минулому тільки боярин високого рангу або можновладний князь, господар міг удостоїтися такої честі – звести храм, то поступово, завдяки змінам, що відбувалися в XVIII столітті, до Бухареста почали прибувати купці і ремісники, особливо з Балкан.

Історичний центр Бухареста зберігає ще сліди цих купців, які побудували, по суті, це місто. Найбільш яскравими прикладами можна вважати назви вулиць в історичному центрі: Бленарь (Хутровиків), Шепкарь (Шапочників), Стікларь (Склярів) … вулиць, на яких, в минулі часи, проживали торговці, які займалися певним ремеслом або торгували подібними товарами. На деяких з них були збудовані і церкви. Частина з них збереглася і до сьогоднішнього дня, інші виглядають трохи інакше, ніж коли були зведені.

Однак, їх духовна, історична та культурна цінності залишилися незмінними, як стверджує Крістіна Кожокару: Найдавнішою церквою зведеною бухарестською гільдією, яка збереглася повністю недоторканою, є Церква Скауне (Стільці), розташована позаду Лікарні Колця, в самому центрі Бухареста. Назва церкви походить від великих дерев’яних колод, на яких м’ясники обробляли м’ясо. Називали ці колоди тоді в Бухаресті стільцями. Так що традиційно ця церква вважалася церквою гільдії м’ясників… Її архітектура характерна для XVIII століття, де притвор підтримують колони, з вирізаними в камені прикрасами дверей і вікон. На щастя, в Церкві Скауне ще зберігається з моменту її зведення настінний розпис, дуже красивий, але який зараз потребує реставраційних робіт. Іншою цікавою і характерною церквою для бухарестських гільдій, свідком історії всього міста, є Церква Негусторь (Купців). Вона була побудована приблизно в 1725-1726 роках гільдією купців Бухареста, це була гільдія заможних людей, які могли собі дозволити будівництво великої церкви, з тими ж характерними особливостями, які використовувалися і при зведенні Церкви Скауне. Настінній розпис став набагато цікавішим, красивішим і яскравішим завдяки недавнім реставраційним роботам. Кажуть, що малюнки належать одному з учнів Пирву Муту (укр. Німий), насправді школі Пирву Муту, одного з відомих іконописців, що працювали в румунському характерному стилі, Бринковянскому, названому за прізвищем волоського господаря, покровителя мистецтв Костянтина Бринковяну. Прізвисько Муту (тобто німий) він отримав, тому що розписував ікони в повному мовчанні і в молитві.

Церква Негусторь (Купців) розташована на вулиці, що носить ту ж саму назву, неподалік від історичного центру міста. Але є й інші церкви, збудовані гільдіями, розташовані прямо в самому серці старого міста, відомого як район Ліпскань. Наприклад, Церква Шеларь (це церква тих, хто виготовляв і продавав предмети упряжі) і Церква Злетарь (церква цеху майстрів-золотарів). Крістіна Кожокару розповідає: Всі вони мають спільного знаменника: їх відновлення чи реставрування в XIX столітті. Для тієї епохи не було нічого поганого в тому, щоб знести церкву і потім відновити її – зовсім в іншому стилі. Так сталося і вищенаведеними двома церквами – Шеларь і Злетарь. Ці старовинні церкви XVIII століття були відновлені приблизно в 1850 році і були розписані відомим художником епохи, неокласиком Георге Таттареску. Розпис церкви Злетарь була, практично, однією з перших робіт Таттареску в Бухаресті, який тільки що повернувся після навчання в Італії. Оскільки мова йшла про майстрів-золотарів, а їхня гільдія була дуже багатою, вони дозволили собі і дуже цінний іконостас, як з фінансової, так і з естетичної точок зору. Він виконаний в 1853 році, в неоготичному стилі за проектом архітектора Ксавьє Віллакросса.

Цими церквами турист може захоплюватися і сьогодні, їх старовинні стіни надають особливого колориту сучасному Бухаресту, де нове оригінально поєднується зі старим.

Однією із знакових будівель в місті Орадя є синагога Сіон, побудована в другій половині ХІХ століття в центрі міста на березі ріки Крішул Репеде, яка перетинає місто зі сходу на захід. Вона багата на елементи у мавританському стилі, і, на відміну від інших подібних будівель, вражає і своєю монументальністю.

Рамона Новіков, мистецтвознавець, професор Університету Орадя, розповість про контекст появи синагоги Сіон: Промислова революція позначила економічний бум в цій частині Австро-Угорської імперії, і люди, які мали фінансову міцність зробити цей стрибок від квазісередньоговічного до сучасного міста були євреї, єврейська громада, яка була дуже сильною і об’єднаною саме тому що вона була маргіналізована, геттоїзована. Ця громада була розділена в 1870 році на дві гілки: євреї-традиціоналісти і прогресисти, які звичайно зрозуміли, що означає займатися великими діловими справами і які не були так прив’язаними до старих релігійних практик. І тоді ця нова громада вирішила, в 1877 році, побудувати синагогу, красивішу від трациціоналістської синагоги. Тоді з’явилася ця дуже вражаюча синагога, в самому центрі міста, розташована на дуже помітному місці, з явним бажанням бути поміченою і бути духовним полюсом міста, на додаток до католицьких церков та Православного собору з Місяцем.

Будівельні роботи були завершені 24 вересня 1878 року, про що зазначено на підлозі молитовного будинку. Архітектурний стиль містить елементи Арт Нуво, як розповідає мистецтвознавець Рамона Новіков: Ця синагога була спроектована інженером, головним інженером міста, і побудована дуже важливим архітектором міста Орадя Кальманом Ріманоці старшим. Це насправді сім’я, старший і молодший, очевидно, батько і син, а батько був, генієм еклектичного стилю. Його сліди стали помітними на багатьох будівлях міста Орадя, дуже добре виконаних, цікавих і різноманітних. Кальман Ріманоці старший наділив нову синагогу новим стилем, сучасним. Якщо порівняти її з іншими синагогами країни, традиційними, ми бачимо що це дуже проста структура, яка користувалася новою революцією в галузі архітектури, структура заліза і чавуну. Це епоха кованого заліза, мостів, Ейфелевої вежі, більш сміливої архітектури, яка все більше і більше грається із простором. Це дуже ясно показує нова синагога, цю спрагу простору, світла, вентиляції та звичайно ж, вся ця візуальна вистава, увінчана барабанним куполом, відправляє нас думкою до храму Соломона, до Єрусалиму, до зірки Давида.

Синагога Сіон була відреставрована за фінансові зусилля муніципалітету, будучи відкрита восени 2015 року. Її більше не використовують через низьке число членів єврейської громади в місті Орадя, зараз вона є культурним центром. Слід зазначити, що єврейське населення в цьому місті різко скоротилося в кінці Другої світової війни. На початку 1944 року, там проживало 30 тисяч членів цієї етнічної громади, які представляли одну третину від загальної чисельності населення міста. Під час угорської адміністрації, євреї були кинуті в гетто міста, а потім депортовані і страчені в нацистських таборах. Після війни в місто Орадя повернулися тільки 2 тисячі вцілілих євреїв.

Під час ремонтних робіт в Синагозі Сіон, у підлозі було виявлено пляшку, усередині якої знаходилася металева труба. За єврейською традицією, пляшка була розбита, а всередині металевої трубки знайшли документ, датований 20 серпня 1896 року, у якому перераховані всі ті, хто брав участь в першій реставрації будівлі, проведеної через 18 років після будівництва синагоги.

Розташоване на південному сході Румунії, недалеко від колишньої столиці Молдови – міста Ясси -, та східного кордону країни, село Мірослава зберігає, в тих 13 її хуторах, етнографічні та архітектурні скарби, на додаток до природних. Дерев’яні церкви XVIII і XIX ст., руїни неолітичних поселень, мальовничі пагорби розташовані майже одна біля іншої. Наприклад, дерев’яна церква Воровешть, що була побудована 1768 року повністю з балок твердого дуба і облицьована глиною на кам’яному фундаменті. Теж з дерева, але з липи, вироблений іконостас церкви, а ікони були намальовані в 1918 році. Іншою дерев’яною церквою, на цей раз трохи новішою, з 1806 року, є церква Святого Миколая у селі Чурбешть. Оголошена історичним пам’ятником в 1928 році, ця церква є справжнім музеєм, з багатою спадщиною релігійних предметів XIX століття.

Але, мабуть, основною визначною пам’яткою є Палац Стурдза, що став згодом не тільки важливим архітектурним пам’ятником, але і культурно-освітньою установою. З типовою архітектурою для боярських будівель кінця XVIII – початку XIX століття, палац є місцем розташування Етнографічного музею сільського господарства та бібліотеки аграрного ліцею села Мірослава.

Але про палац Стурдза говорилося кілька разів протягом історії, як ми дізнаємося від Штефана Сусая, директора Туристичного інформаційного центру Мірослава: Палац був побудований в кінці XVIII століття дворянином Теодором Балшем. Протягом наступних століть, палац Мірослава належав родинам наступних дворян: Балш, Маврокордат, Белдіман та Стурдза. Рівно сто років тому, коли місто Ясси було столицею під час війни, палац відвідала Королева Марія. Тоді, палац належав княгині Ользі Стурдза. Княгиня Ольга Стурдза була дочкою князя Александра Маврокордата та Лучії Кантакузіно-Пашкану. У 1917 році, вона відкрила, у палаці Мірослава, дитбудинок. Два роки по тому, 1 вересня 1919 року, теж тут була відкрита Вища аграрна школа, якій належали більш ніж 200 гектарів орних земель. У 1831 році, у цьому палаці, був відкритий Інститут для спадкоємців шляхетних родин, тобто перша аграрна школа з румунською мовою викладання. Одним із перших випускників школи був Міхаїл Когелнічану, який дав потім назву теперішній сільськогосподарській школі, що діє у наші дні у цьому селі.

І на даний момент, палац Стурдза зберігає свою освітню роль, бо між його стінами знаходиться не тільки шкільна бібліотека, але й Етнографічний музей, чия колекція була зібрана за допомогою учнів. Музей був відкритий в 1980 році. Штефан Сусай розповів нам, за яких умов це відбулося: Десь у комуністичному періоді в цьому палаці були гуртожитки учнів. Одному з колишніх директорів ліцею вдалося перемістити учнів в інший будинок і відкрити тут музей. Всі музейні експонати Етнографічного музею сільського господарства були зібрані з тих 13 хуторів села Мірослава. Учні принесли, упродовж часу, все, що вони знайшли у своїх домашніх господарствах, предмети, які більше не використовувалися вдома. Ці предмети знайшли важливе місце в нашому музеї. Тут експоновані сільськогосподарські приладдя та народні костюми, характерні для нашого регіону. Виставлені старовинні фотографії, старі зошити учнів і багато глиняної посудини.

Зараз палац Стурза в селі Мірослава вважається історичним пам’ятником місцевого значення, але влада намагається змінити його статус і перетворити на пам’ятник національного значення.

Можливо, Румунія не була благословенна екзотичними багатствами такими як таємничі пустелі, заморожені землі або джунглі.

Навпаки, вона має достатньо природних багатств, щоб насолоджуватися ними і які заслуговують нашої уваги, коли ми відчуваємо потребу позбавитися щоденних проблем. Бажаєте бачити джунглі? Ласкаво просимо до невеликого джунглі Європи: лісу Летя в дельті Дунаю.

Вся Дунайська дельта прекрасна, але ліс Летя, здається, зібрав всі дива природи та всі раритети Європи. Це один з небагатьох куточків нашого континенту, де ростуть ліани, що плетуться на столітніх дубах, ясенах, вільхах, липах та срібних тополях; це одне з небагатьох європейських територій, де ви все ще можете бачити диких коней та піщані дюни.

Ліс Летя, названий ще маленьким джунглі, є місцем гніздування понад 120 видів птахів. Тут ростуть приблизно 500 видів рослин. Турист може виявити всі ці дива, якщо дістанеться дельти, візьме на прокат човен та обов’язково місцевого гіда і відправиться водними каналами аж до лісу. Він буде вражений чудовими птахами, з яким зустрінеться: лебедями, пеліканами та дикими качками.

Всі вони є свідченням того, що турист дістався райського куточку планети. Перекручені до води стовбури дерев, ліани що висять посеред гілок дерев, дикий виноград, середземноморські рослини, які чудово пристосувалися до навколишнього середовища. По мірі просування човна, створюється таке враження, що човен пливе посеред хмар, турист зустрічає дюни білого піску. Для туристів тут було встановлено кілька дерев’яних лавок для відпочинку і задоволення.

Це ніби-то повернення у часі, тому що навряд чи можна повірити, що в ХХІ столітті можуть ще бути у Румунії такі райські куточки. Це краєвид з фантастичного світу. Кілька проведених годин в цьому незайманому лісі дорівнюватимуть тисячі життів. Археологи виявили у лісі Летя римські та генойскі руїни середньовіччя; свідчення показують, що від тоді ця територія була постійно заселена. Дороги зводяться до широких трав’янистих алей, по обом бокам яких зведені плетені очеретяні огорожі.

Найдавніший природний заповідник Румунії, Ліс Летя, та найпівнічніший субтропічний ліс в Європі має понад 5000 гектарів, більше половини яких оголошено особливо охоронюваною територією ще у 1938 році, коли дикі коні в дельті Дунаю привернули увагу французьких дослідників, які порівняли їх з конями Камаргу, однією з найдавніших порід коней в усьому світі, які живуть на території Франції. У лісі живуть майже 2.000 диких коней, гадюк, орлів, оленів, єнотоподібних собак, кабанів, шакалів, фазанів та багато, багато інших видів птахів і тварин. Це не одна нескінчена ділянка лісу, а, скоріше, складається з декількох лісових смуг, відомих під різними назвами: Хашмашул Маре, Шкіопул, Крушіна та Тарла Попі.

Ліс Летя розташований у селищі К.А. Росетті, у повіті Тульча, недалеко від села Летя. Невелике село з 500 мешканцями, більшість з яких – українці, розташоване на відстані 23 км від міста Суліна. Найкраще можна доїхати до лісу Летя через село з тією ж назвою або через місто Суліна, звідки можна орендувати човен. Уперше цей унікальний ліс був обгороджений у 1994 році, але паркан витримав до 2000 року.

У 2009 році влада ініціювала проект, який виходив з того, що популяція коней, яка потрапила у відповідне природне середовище може стати невід’ємною складовою біотопу і атракцією для туристів. Сьогодні екскурсії в ліс Летя проводяться тільки разом із місцевим гідом, а його територія повністю закрита огорожею.

Лікування, соляна шахта і навіть музей солі є орієнтирами, сьогоднішнього туристичного призначення: Сленік Прахова. Курорт, розташований лише в 100 кілометрах на північ від Бухареста, може бути прекрасним місцем для довготривалого відпочинку або навіть для короткої зупинки.

Курорт має цілющі мінеральні джерела. Вони використовувалися ще з 1885 року, коли місто почало розвиватися, у той час як озера Байя Бачулуй, Бая Рошіє, Бая Порчілор або Озеро Верде використовуються особливо для лікування ревматичних захворювань, враховуючи високу концентрацію солі цих озер. Таким чином, туристи можуть скористатися широким спектром процедур, такі як: ванни із гарячою і холодною мінеральною водою, електротерапія, гарячий намул.

Своєрідна краса оточувального середовища, особливі риси місцевого клімату, а також виняткові туристичні об’єкти є мотивами для проведення приємного та спокійного відпочинку. Розвиток міста, модернізація лікувально-оздоровчих комплексів та влаштування пляжів і терас, пансіонатів, кінозалу та парку є додатковими мотивами для того, щоб вважати місто Сленік приваблюючим курортом для молоді. А поклади солі в цій місцевості видобовуються вже понад три століття. Початки цього населеного пункту пов’язані з боярином Міхаєм Кантакузіно, який дізнався що в регіоні Сленік Прахова є соляні поклади. Бажаючи відкрити тут соляну шахту, він купив маєток Сленік. Документ, в якому згадується про це, датується 1685 роком. Першу шахту було відкрито в 1688 році в Долині Верде. У 1713 році боярин Кантакузіно дарує цей маєток разом з соляними шахтами бухарестському монастирю Колця. З 1689 року тут існували 20 соляних копалень: дві з часів Кантакузинів, 9 з фанаріотського періоду, 9 з сучасного. Відомо, що на економічні та політичні стосунки румунських країн з сусідами вплинули ці соляні поклади, які довгий час були єдиним джерелом солі на Балканах.

На курорт Сленік Прахова з’їжджаються лікуватися від астми, туберкульозу й інших захворювань дихальних шляхів (бронхіти, астму, алергії), гінекологічних, дерматологічних захворювань за допомогою тепло й електролікування, питної терапії, масажу. Крім цього в лікуванні використовується метод спелеотерапії – використання мікроклімату соляної шахти на глибині 210 метрів. Максимальна глибина шахти становить 217 метрів, вона має трапецієподібні зали, які мають близько 55 метрів кожний, загальна площа шахти – близько 80 тисяч квадратних метрів. Висота залів становить 70 м. Повітря в шахті містить в 10 разів нижче кількість мікроорганізмів ніж у звичайному повітрі, стабільна температура 12 градусів і відносна вологість 50%. Клімат на курорті є приємним, влітку середня температура не перевищує 19 градусів тепла, а взимку середня температура становить і чотири градуси.

У одному з тих 14 залів шахти знаходиться музей, названий його автором, скульптором Юстіном Нестасе, який із соляних брил створив справжні твори мистецтва. Тут можна милуватися скульптурами, висіченими в солі, бюстами дакських королів Буребісти і Децебала, римського імператора Траяна, румунського поета Міхая Емінеску та господаря Міхая Хороброго. Шахта оснащена спортивними майданчиками (футбольними, волейбольними), що використовуються для тренувальних та спортивних заходів, а також приміщеннями для кіно-показів. Музей солі – є іншим туристичним призначенням курорту. Розташований поблизу соляної шахти, музей представляє еволюцію методів видобування солі від початку до наших днів. Музей був відкритий 13 травня 2003 року. В ньому виставлені документи з історії переробки солі, знаряддя та обладнання, соляні кристали та геологічні карти.