Category: Сторінки історії

Однією з глибоко негативних дат у сучасній румунській історії є 6 березня 1945 року. Того дня під тиском радянського емісара Андрія Вишінського було встановлено уряд, сформований Національним демократичним фронтом, альянсом на чолі з Румунською комуністичною партією, уряд під головуванням юриста Петру Грози. Уряд Грози, якого історики вважають найбільш токсичним урядом, несе відповідальність за радянізацію Румунії, перетворення її в економічному, політичному, соціальному та культурному плані з вільної та демократичної країни на репресивну та тоталітарну. Завдяки вжитим заходам уряд Грози націоналізував засоби виробництва, різноманітні об’єкти та приватні будинки, вніс зміни до законів, які стосувалися функціонування економічних одиниць, скасував політичні партії та полегшив для судової системи ув’язнення сотень тисяч невинних людей.

У лютому 1945 року групи комуністів розпочали акції протесту проти уряду на чолі з генералом Ніколає Редеску, щоб дестабілізувати його і створити штучну кризу. Погіршення політичного клімату в той час описав у 1976 році Костянтин Вішояну, міністр закордонних справ у тому уряді, в ефірі Радіо Свобода. Вішояну нагадав про те, як Андрій Вишінський змусив короля Міхая І відправити у відставку Редеску: «У такій атмосфері і посеред усієї цієї метушні 26 лютого 1945 року Вишінський прибув до Бухареста. Радянське посольство повідомило мене, тодішнього міністра закордонних справ Румунії, що пан Вишінський бажає бути прийнятим королем наступного дня. Хоча це було неправильно сформульоване прохання, я порадив королю прийняти його. Наступного дня відбулася перша аудієнція Вишінського у короля, в якій брав участь і я. Вишінський почав пояснювати свою думку про ситуацію Румунії на той момент, говорячи всілякі неправдиві речі: що уряд був недостатньо демократичним, що він не контролював маси громадян, що він не робив достатньо, щоб заспокоїти напруженість. Все це були лише вигадки, але його теза полягала в тому, що уряд був недостатньо демократичним і його потрібно було змінити. Він зажадав від короля якнайшвидше замінити уряд Редеску. Ця перша аудієнція пройшла в цивілізованому тоні».

Король намагався відкласти в часі заміну Редеску. Але Вишінський не бажав чекати. Відбувся другий, менш люб’язний візит, описаний Костянтином Вішояну: «27 лютого Вишінський знову попросився на прийом до короля. Я також був присутній на цій аудієнції. Тон Вишінського став більш брутальним, і він заявив від імені свого уряду, що ситуація, яка склалася, не може продовжуватися. <Ваша Величність повинна терміново втрутитися і покласти край цьому нестерпному стану речей, встановивши більш демократичний уряд>. Він навіть вимагав, щоб король негайно наказав Редеску піти у відставку і встановити більш демократичний уряд. Король пояснив йому, що уряд є максимально демократичним, оскільки складається з представників найважливіших партій, в тому числі комуністів, і що його підтримує весь румунський народ. Вишінський відповів королю, що уряд Редеску не є демократичним, не наводячи жодних аргументів».

Третя аудієнція Вишінського у короля стала початком кінця румунської демократії. Костянтин Вішояну: «Наступного дня, 28 лютого, Вишінський попросив нової аудієнції у короля о 15.30. Я знову був присутній на зустрічі. Цього разу тон Вишінського був надзвичайно агресивним. Він сказав: «Я прийшов, щоб почути рішення Вашої Величності». Король відповів, що він поінформував уряд про бажання радянського представника і що зараз відбуваються переговори з представниками партій. Вишінський сказав: «Цього недостатньо, я вважаю, що уряд Редеску є фашистським урядом і повинен бути ліквідований». Він почав погрожувати, кажучи, що ситуація дуже серйозна і що новий уряд має бути встановлений до 18:00, тобто за дві години. Він встав, стукнув кулаком по столу, грюкнув дверима так голосно, що аж штукатурка навколо них тріснула. Так закінчилася третя аудієнція, на якій я намагався пояснити Вишінському, що король не може відправити уряд у відставку, не порадившись з головами партій, які його складають. Вишінський з фальшивою ввічливістю відповів, що він прийшов не до міністра закордонних справ, а до короля. Ми також поінформували британських і американських представників про позицію радянського представника, оскільки Вишінський виступав від імені Союзної контрольної комісії, до складу якої входили союзні держави. На жаль, політика, яку проводили в той час американці і британці, не дуже допомогла».

Призначення Петру Грози на чолі уряду, якого підтримували комуністи, було ціною уникнення кровопролиття. Але це був також момент, коли 9 березня 1945 року румунська адміністрація повернулася до Північної Трансільванії, території, переданої Угорщині в 1940 році в результаті Віденського диктату.

Історія румунських засобів масової інформації в комуністичні роки також має невеликий, дещо почесний розділ, в якому журналісти намагалися застосовувати професійну етику і бути голосом суспільства. Період між 1966 і 1971 роками був найкращим періодом для ЗМІ за комуністичного режиму, а деякі продукти мали успіх у громадськості. Так було з телевізійною програмою “Рефлектор”, в якій інституційні дисфункції та зловживання з боку політиків чи директорів виносилися на суд громадськості.

“Рефлектор” був спробою відповідальної журналістики, але з певними обмеженнями. Ідеологія Комуністичної партії Румунії була нематеріальною, так само як і характер державної влади та суспільно-політичного устрою. Нематеріальними були також особа лідера Ніколає Чаушеску, його сім’я та родичі, вищі партійні активісти, армія, репресивний апарат, що складався з міліції та Секурітате, працівники судової системи та фінансово-банківського сектору. Загалом, “Рефлектор” займався зловживаннями та дисфункціями в споживчій економіці.

“Рефлектор” дебютував у 1967 році і був створений за зразком подібних програм у західних ЗМІ. Відкриттям румунського телебачення на захід завдячувалося журналістам Сільвіу Брукану, директору тулебачення, який перебував під впливом американських ЗМІ, і Тудору Ворніку, колишньому кореспонденту у Франції, який добре знав французькі ЗМІ. Журналіст Іон Букеру, на той час віце-президент Румунського телебачення, координував команду, яка працювала над створенням програми. В інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо, записаному в 1997 році Йон Букеру розповів, що стало запорукою успіху програми.

“Я працював у редакції “Рефлектора” як представник керівництва установи. “Рефлектор” тодішнього телебачення, який на той час виходив двічі на тиждень, тривалістю – 20-25 хвилин, і “Соціальний запит”, тривалістю до 50 хвилин і навіть години, який виходив щонайменше раз на два тижні, стали соціальним інститутом. Люди зверталися по допомогу до “Рефлектора” та “Соціального запиту”. Його працівники, п’ятеро людей, які регулярно випускали “Рефлектор”, були схожі на прокурорів, які здійснюють свою професію з соціальним мандатом. Вони вели особисте листування, до них просто зверталися люди, які не мали іншої надії, або інституції, які вичерпали навіть юридичні можливості врегулювання суперечок з приватними особами, з іншими інституціями.”

Поява на телебаченні в ті часи, а особливо у скандальних випадках зловживань, некомпетентності чи байдужості в управлінні державним бюджетом, була поганою прикметою для будь-кого. Ось чому слово “Рефлектор” викликало паніку щоразу, коли його вимовляли. Йон Букеру.

“Дійшло до того, що ми закінчували програму “Рефлектор” кадром з картинкою і текстом. На картинці був зображений чорний автомобіль, що від’їжджав у клубах вихлопних газів чи пилу, а в тексті йшлося: “Товаришу міністре, товаришу міністру: <“На цій машині товариш міністр Такий-то виїжджає з міністерства, ймовірно, поспішаючи на зустріч і так поспішає, що не встиг поговорити з кореспондентом “Рефлектора”, який запитав його думку з цього приводу, який ви бачили і який належить до сфери його відповідальності.” У програмі часто говорили про те, що коли директор якогось підприємства або заступник міністра чув або його повідомляли по телефону, що “Рефлектор” приїхав на територію, або що хтось із “Рефлектора” подзвонив і сказав, що завтра-післязавтра вони приїдуть знімати, ви не уявляєте, який здіймається галас!”

Липень 1971 року, коли Ніколає Чаушеску виголосив свої знамениті тези, став поворотом на 180 градусів від відкритості минулого. Це було повернення до суворості сталінських років, що стало великою несподіванкою для країн вільного світу, які раніше високо цінували позицію румунського лідера. Цей поворот вплинув і на “Рефлектор”, який поступово ставав менш гострим і нецікавим, каже Йон Букеру.

“Липневі тези з’явилися зі свідомості, голови та пера Чаушеску після скандалу спровокованого телебаченням. Це був момент, коли після 68-го року Чаушеску пройшов максимальний висхідний шлях популярності, внутрішнього і міжнародного престижу. Це був час, коли на міжнародному рівні Румунію вважали дивом світу в цьому куточку Європи. Це був час, коли глави держав відкрили свої двері для Румунії, навіть найконсервативніші, навіть ті, хто до цього відкидав будь-яку ідею вітати Чаушеску або надати йому почесті глави держави. Це був час, коли, якщо ти говорив, що ти румунський журналіст за кордоном, а я пережив це на власному досвіді і можу стверджувати це з усією впевненістю, до тебе ставилися не з симпатією, а з певним братерством. Ми їхали без інструментів, без обладнання, без грошей, без логістичних можливостей, тому що ми були бідні, погано екіпіровані і дуже погано оплачувані. Але навколо нас була така хвиля співчуття, що багато з того, чого ми не мали, нам давали, а вони мали багато чого.”

Закритий в середині 1980-х, коли досяг двогодинної тривалості, “Рефлектор” відновив свою роботу після 1989 року. Але в нових умовах свободи передача так і не досягла колишнього рівня популярності.

Сумну славу місто Аюд, з населенням близько 22 000 осіб, здобуло завдяки тамтешньої в’язниці, яка була одним з найбільших центрів політичного ув’язнення за часів комуністичного режиму. Про те, що відбувалося в Аюді, румунам стало відомо після 1989 року.

Через 35 років історія Аюдської в’язниці, написана істориком Драгошем Урсу з Албаюлського національного музею об’єднання, є бажаною редакційною появо: «Опозиція румунського суспільства до комунізму, до комуністичного режиму, який був встановлений після Другої світової війни, мала, перш за все, політичний характер. Це було пов’язано з тим, що румунське суспільство, політичні партії, те, що ми зазвичай називаємо громадянським суспільством, румуни в цілому, бачили в комунізмі ворога, який загрожував самому існуванню румунської демократії та румунської держави. Це був режим, нав’язаний радянським окупантом, нелегітимний і злочинний режим. Отже, перш за все, опозиція комуністичному режиму мала політичний характер, і це привело опонентів режиму до в’язниць, під приціл колишньої політичної поліції Секурітатя та комуністичних репресій, і саме так вони опинилися в Аюді. Перевиховання – це форма політичного протистояння між режимом і ув’язненими, адже режим бачив в ув’язнених не осіб, позбавлених волі в порядку адміністративного арешту, а ворогів народу. В ув’язненні вони підлягали подальшим репресіям, піддавалися режиму дегуманізації через процес політичного перевиховання, політичної перебудови та психологічного перевиховання».   

Склад ув’язнених у в’язниці Аюд був різноманітним, але її називали в’язницею легіонерів. Драгош Урсу: «Кількісно, якщо ми говоримо про місткість в’язниці, то «Аюд», мабуть, є найбільш просторою в’язницею. Одночасно там могло перебувати до 3600-4000 осіб, а за часів комуністичного ув’язнення через «Аюд» пройшло близько 14 000 в’язнів. А з точки зору, скажімо, якості, перш за все, в 1948 році, коли в’язниці були класифіковані і розділені, Аюд була зарезервована для в’язнів, яких ми називаємо інтелігенцією, або, скоріше, людьми інтелектуальних професій: державні службовці, люди вільних професій та інтелектуали, а також ті, кого ми зазвичай називаємо «воєнними злочинцями», засудженими після Другої Світової війни. А на політичному рівні, скажімо, з точки зору політичного родоводу, так, Аюд відомий як «в’язниця легіонерів», тих, хто має легіонерське політичне минуле, але це сталося, зокрема, під час перевиховання. Протягом усього часу ув’язнення це було не зовсім так, вони становили досить відносну більшість. В Аюді, звичайно, були також члени інших політичних партій, ліберали, члени націонал-селянської партії, офіцери колишньої королівської армії, селяни, які виступали проти колективізації, члени інших політичних партій, або ті, хто воював у горах у збройному опорі».

Поряд з Пітешть та Герлою, Аюд також було місцем так званого перевиховання, однієї з крайніх форм жорстокості, з якою поводився з людьми режим, що претендував на звання найбільшого любителя людини. Але Драгош Урсу також помітив відмінності між типами перевиховання: «Ми можемо порівняти Пітешть, явище перевиховання в Пітешть, яке потім поширилося на Герлу та Канал, явище насильницького перевиховання з надзвичайним насильством. З іншого боку, в Аюді ми говоримо про пізнє перевиховання після другої хвилі репресій, хвилі репресій, що почалася після угорської революції, в якій режим використовував засоби та інструменти більше у сфері психологічного перевиховання, психологічної війни, культурного перевиховання. Таким чином, він не застосовує насильство, тортури прямо і відкрито, і з дуже практичних причин: в’язні, які ставали об’єктами перевиховання, були людьми, які прийшли після 10, 15 років ув’язнення, вони були фізично, психічно і морально виснаженими. Тому будь-яка мінімальна форма тортур, фізичного насильства знищила б їх, вони б піддалися перевихованню, і процес вже не досяг би своєї мети. І це те, що робить «Аюд» рішуче відмінним від інших. Якщо у Пітештській в’язниці йшлося про насильницьке перевиховання, то «Аюд» – це перевиховання радше в психологічному, ідеологічному, культурному регістрі, за допомогою якого режим намагається залучити ув’язнених на свій бік, а точніше, змусити їх викрити власне політичне минуле. Таким чином вони морально компрометували себе і своїх співв’язнів, щоб після звільнення вони вже не змогли реанімувати себе політично, відновити свою політичну діяльність».

Якою є спадщина в’язниці «Аюд» у колективній пам’яті? Драгош Урсу: «Перевиховання в Пітештах, шляхом крайнього насильства, жорстокості і звірства, яке іноді перевершує нашу уяву, звільнило жертв. Тому що перед обличчям крайнього насильства людська природа здебільшого піддається. І тоді, навіть на рівні мемуаристики, меморіальних свідчень тих, хто вижив, ті, хто вживає це слово, дещо несправедливе з нашого боку, «вони потрапили на перевиховання і перевиховалися», морально звільняються саме тому, що до цього призводить екстремальне насильство. З іншого боку, саме тому, що перевиховання було радше психологічним, воно порушило єдність пам’яті. І ми бачимо, як мемуаристи, ті, хто вижив, полемізують, передають відчуття провини тих, хто так чи інакше став на бік режиму. Це ставить перевиховання з Аюду в інший регістр. І так чи інакше, з цієї точки зору, можна сказати, що режиму вдалося посіяти зерна недовіри і напруги між в’язнями, потім перевиховання і також на рівні мемуарів, у тих, хто вижив і написав ці рядки. У Пітешть було по іншому, тому що пам’ять там набагато більш об’єднана, і в’язні розуміють один одного, тому що вони пережили надзвичайне насильство. З іншого боку, Аюд – це дещо інше».

Про в’язницю Аюд тепер є монографія, яка доносить до наших днів час і місце нелюдськості, в якій комуністичний режим досяг успіху.

Історія релігійної спадщини Бухареста у 20-му столітті, особливо у другій половині століття, була одним із смертельних ударів, завданих комуністичним режимом. Втрати спадщини були великими і безповоротними, серед них знаменитий монастир Векерешть, найбільший православний монастир у південно-східній Європі, який був без вагань зрівняний з землею. Більшість розповідей про релігійну спадщину, втрачену між 1950-ми і 1980-ми роками, свідчать про зневагу і зарозумілість, з якою режим і його активісти ставилися до минулого Румунії.

Історик Сперанца Діаконеску працювала в Управлінні національної культурної спадщини Бухареста. У 1997 році в інтерв’ю Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення вона розповіла, як режим поводився з релігійною спадщиною: «Речі йшли висхідною кривою, але був континуум у тому сенсі, що руйнування почалися на початку режиму, посилюючись на цьому шляху. Відповідно, із забудовою різноманітних нових зон столиці, етапи будівництва включали також руйнування важливих історичних та архітектурних об’єктів, які не були охоронені. І це з самого початку. Була церква в Стежарулуй на площі Палацу, яка впала під час будівництва Зали Палацу та всього житлового комплексу. Це також була політика протягом 50-х і 60-х років. Але тоді були знесенні одна чи дві будівлі. Маштабне руйнування почалося коли почалося будівництво зони Громадського центру, будівництво на території не тільки великої, але й на території з історичною традицією Бухареста. Ця територія включала багато церков, багато старих будинків, і на той час втрати для історичної та архітектурної спадщини міста Бухарест були дуже великими».

Пік зневаги був досягнутий у 1980-х роках, коли почалася так звана політика міської систематизації Бухареста. Потім релігійну спадщину, розташовану в новому Громадському центрі, який Ніколає Чаушеску будував над старим Бухарестом, було знесено або перенесено. Сперанца Діаконеску згадала випадок церкви Пантелімона, розташованої на острові на східній околиці Бухареста, знесеної в 1986 році: «Були археологічні розкопки, було очищення території, збереження важливих пам’яток спадщини та фактичне знесення. Такими були етапи. Проблема полягала в тому, що там був надгробний пам’ятник Александру Гіки та кілька рам, церковний напис 1752 року, рама дверей, колона церкви Пантелимона, кам’яний і дерев’яний свічник, пофарбований і позолочений, який був чимось особливим і, на мою думку, унікальним, з 1752 року. Він знаходився на голові надгробного пам’ятника князю Александру Гіки II, який також мав свій надгробок там. Усі вони були дуже гарно виготовлені та в досить хорошому стані збереження».

Зневага до спадщини була широко поширена, від тих, хто приймав рішення, до простих робітників. Сперанца Діаконеску: «Піднявши канмінь надгробока, знайшли саркофаг Александру Гіки. І тут сталося щось дивне і неприємне. Вони вирішили провести археологічні дослідження з цим трупом, який був дуже добре забальзамований, у свинцевій труні та дерев’яній труні. Через вічко в свинцевій труні було видно, що тіло досить добре збереглося. Обвуглений, але добре зберігся. І тоді відкрили свинцеву труну, відкрили дерев’яну труну і почали з нього міряти, знімали з нього сорочку, здирали пояс, щоб подивитися, чи є золотий медальйон, чи в нього під поясом щось золоте. Була присутня ціла комісія. Вони були дуже обурені тим, що в нього були тільки один хрестик і перстень. Він був претендентом на престол Об’єднаних князівств, він був особистістю, як він міг мати так мало? Відомо лише те, що свинцеву труну вирішили віднести до музею, бо це був музейний експонат, а те, що залишилося від бідного правителя, запхали в поліетиленовий пакет і залишили в кущі. Труп почав смердіти. І нам довелося разом із колегою боротися, щоб зробити для нього дешеву труну з якихось жалюгідних дощок і викопати йому могилу. Щоправда, у цьому нам допоміг і священик, який був готовий поступитися одним із місць у церковному парку. Я також зробив своєрідне перепоховання. «Не обов’язково тому, що мене докоряло сумління, але мені здавалося настільки несправедливим, що ця особистість нашої історії постраждала від такого, що я відчув себе зобов’язаним вшанувати його пам’ять».

У другій половині 20-го століття релігійна спадщина Бухареста була буквально розтоптана під ногами. І те, що тоді було, залишилося лише в документах.

У 2025 році Румунська Православна Церква відзначає дві віхи у своїй історії. Перша – це 140-річчя автокефалії, здобутої у 1885 році, а друга – сторіччя Патріархату, визнаного у 1925 році. Ми поговорили про це з істориком Драгошем Урсу, працівником Музею Національної унії в Алба-Юлії, щоб дізнатися більше про символічне значення другої ювілейної дати  – сторіччя піднесення Румунської Православної Церкви до рівня Патріархату.

Драгош Урсу: «Після возз’єднання 1918 року Бессарабії, Буковини і Трансільванії з Королівством Румунія ми опинилися в іншому церковному реєстрі, в якому Румунська Православна Церква, румунське православ’я, було найбільш релевантним. Принаймні так було в кількісному відношенні і не тільки в той час, тому що ми знаємо, що в Радянській Росії відбувався повний процес репресій проти Церкви, яка була майже заборонена. Таким чином, румунське православ’я на той час було найсильнішим і, в першу чергу, постало питання церковного об’єднання. У 1918 році, після утворення Великої Румунії ми мали чотири різні церковні традиції: Королівство, митрополію Трансільванії, митрополію Буковини, яка належала до австрійської сторони австро-угорського дуалізму, і митрополію Бессарабії, яка понад 100 років піддавалася русифікації. Усі ці чотири традиції потрібно було якось поєднати. Це був процес, який був успішно здійснений протягом шести років і завершився у 1925 році. З об’єднанням Церков постало питання про проголошення Румунського Патріархату, Церкви такого розміру, з понад 15 мільйонами віруючих, яка на той час була, я б сказав, очевидно, і з огляду на наш місцевий патріотизм, найбільш енергійною Православною Церквою. Вселенський Патріархат перебував під тиском турків, Нової Турецької Республіки, а Російська Церква – під тиском радянської держави. Тому румунське православ’я було найсильнішим і заслуговувало на цей статус патріархату.»

Зрештою, 1925 рік мав стати роком завершення процесу, який символічно, політично та адміністративно освячував нове утворення. Драгош Урсу розповідає. «Рік почався із засідання Синоду від 4 лютого 1925 року, коли на пропозицію митрополита Буковинського Нектарія було схвалено рішення про підвищення статусу Патріархату. Потім воно було прийнято в Сенаті та затверджено Парламентом. Влітку і восени 1925 року, в серпні і вересні, Вселенський Патріархат видає томос або закон про його визнання з точки зору цієї Церкви, яка до цього часу опікувалася Румунською Православною Церквою. А 1 листопада 1925 року відбулася символічна церемонія інтронізації митрополита Мирона Крісті як Патріарха Румунського. Те, що ми називаємо піднесенням до рангу Патріархату, цей процес охоплює два елементи: з одного боку, церковне об’єднання чотирьох православних інституційних традицій після політичних уній 1918 року Бессарабії, Буковини і Трансільванії з Королівством Румунія, а з іншого, імпліцитно, визнання цієї нової, набагато більшої і набагато сильнішої Церкви на рівні всього європейського і світового Православ’я через піднесення до рангу Патріархату.»

Ми запитали Драгоша Урсу, як можна підсумувати заслуги шести румунських православних патріархів? «Якщо підсумувати патріархів одним реченням, то можна сказати, що Мирон Крістя був патріархом возз’єднання румунських земель і першим патріархом Православної Церкви, який заклав основи інституційного та богословсько-освітнього розвитку Церкви. Нікодим Мунтяну, другий патріарх, є патріархом війни та диктатури. Йому довелося бути патріархом 9 років, між 1939 і 1948 роками, коли він перетинався з усіма диктатурами, з Каролем ІІ, з легіонерами, з Антонеску, з війною і комунізацією, комунізація прийшла з його смертю. Ми маємо суперечливу постать Юстиніана Марини, який, з одного боку, розглядається як червоний патріарх, який співпрацював з комуністичним режимом, а з іншого боку, з точки зору Церкви, як той, хто зумів врятувати Церкву в плані інституційного зміцнення, щоб протистояти тиску комуністичного режиму. Потім маємо Патріарха Юстина з коротким патріархатом, також 9 років, протягом яких він мав радше богословсько-культурні ініціативи, започатковуючи проєкти, пов’язані з богослов’ям Церкви. Але йому також непощастило опинитися під тиском режиму Чаушеску, початку систематизації Бухареста і знесення церков. І потім ми маємо постать Патріарха Феоктиста, також в амбівалентному світлі, в амбівалентній позиції: з одного боку, він пов’язує своє ім’я з кінцевим етапом комунізму і зближенням з режимом Чаушеску, але в той же час він також був патріархом перехідного періоду, європейської інтеграції. Якщо подумати, він був Патріархом, коли Папа Іван Павло ІІ приїхав до Румунії, під час символічного візиту в 1999 році, першого візиту Папи Римського до переважно православної країни. Й останнє, але не менш важливе, ми маємо нинішнього Патріарха. Важко оцінювати того, хто ще живий, ще важче історикам оцінювати сьогодення. Але ми можемо бачити постать Патріарха Даниїла як того, хто підтримує розвиток Церкви, особливо в діаспорі, Церква пішла за румунською діаспорою. Ми також можемо приписати йому розвиток Церкви в Бессарабії, особливо в нинішньому контексті війни. Ми бачимо, що румунське православ’я в Бессарабії консолідується і це добрий знак. Й останнє, але не менш важливе, він є Патріархом Національного собору, проєкту, який Мирон Крістя розпочав і передбачив ще у 1925 році, коли був заснований Патріархат і, який має шанс бути здійснений при нинішньому Патріархові.»

Сторічна історія Румунського Православного Патріархату – це історія 20-го століття, як його прожили люди і як його дослідили історики. Неодмінно будуть й інші виклики, відповіді на які дадуть ті, хто з ними зіткнеться.

Незалежно від фізичних відстаней, люди, громади та суспільства об’єднуються, бо відчувають і прагнуть близькості. До 20-го століття, коли глобалізація скоротила все, люди відчували природний потяг до своїх більш віддалених сусідів. Вони хотіли вивчити їхні звичаї, вивчити їхню мову і пізнати їхній менталітет. Румуни та японці формально знають один одного близько 125 років, з праць румунського мандрівника Ніколая Мілеску Спетарула про японців у другій половині 17-го століття, написаних у часи, коли пересування людей було обмеженим.

На початку ХХ століття, а точніше у 1902 році, японський посол у Відні ініціював контакти з румунською стороною і висловив бажання встановити двосторонні відносини між двома країнами. Того ж року було підписано торговельний договір, який мав сформувати правову основу для розвитку відносин. На початку Першої світової війни Румунія та Японія опинилися по один бік окопів в союзі Антанти. У серпні 1917 року Румунія відкрила своє дипломатичне представництво в Токіо, а Японія наслідувала її приклад через п’ять років, у 1922 році. Між 1922 і 1927 роками румунське представництво в Токіо було закрите через скорочення бюджету, але після 1927 року, коли румунське представництво знову відкрилося, відносини були безперервними до вересня 1944 року. У Другій світовій війні Румунія і Японія знову стали союзниками, цього разу в рамках осі Рим-Берлін-Токіо.

Після війни відносини відновилися в 1959 році, а в 1966 році Іон Датку був призначений послом Румунії в Японії. У 1994 році в інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіомовлення Датку згадував, що коли він прибув на посаду, то не знайшов багато японських чиновників, які б знали багато про країну, з якої він походив: «Що стосується Румунії, я був вражений тим, наскільки мало знань було в парламентських колах, навіть серед членів уряду. Вони знали дуже мало речей, і я пам’ятаю, що в той час, коли ми обговорювали певні питання, навіть європейські питання, вони не могли зрозуміти, що у нас були відмінні позиції від Радянського Союзу. Вони бачили цю частину Європи як монолітний блок. Насправді, це було не тільки в Японії, я знайшов те ж саме в США. Але я хочу сказати, що бізнесмени, з іншого боку, знали, мали інтереси. Я відвідав багато компаній, ми вже купували кораблі, будували кораблі, я хрестив кілька рудовозів, ми купували рибальські човни, навіть великі електронні компанії досліджували ринок. Я помітив цікаву різницю між політиками і бізнесменами. Була велика прірва».

Але на Іона Датку чекала велика несподіванка, коли він зустрівся з японським імператором: «Імператор Хірохіто був надзвичайно приємною людиною, попри свою містичну ауру, він був надзвичайно теплою, доступною людиною. І я був дуже здивований тим, що імператор знав про Румунію більше, ніж члени тодішнього уряду. Він почав говорити зі мною про дельту Дунаю і був великим фахівцем з фауни, особливо риби. Він навіть показав мені це, у нього були книги, і тоді я пообіцяв йому: «Ваша Величність, я роблю все можливе», і коли я поїхав у відпустку, привіз кілька книг, які знайшов, з картами дельти Дунаю, і подарував їх йому. І він завжди запитував мене: «Як довго триватиме цей рай в Європі?» І я запропонував ідею: «Можливо, ви могли б приїхати і побачити Дунай, дельту Дунаю і Чорне море», цей регіон, який він вважав дуже цікавим для своїх досліджень. Він, напевно, займався біологією і вивчав різних тварин у цих водах».

У румунсько-японських відносинах домінували економічні питання. Іон Датку навіть сказав, що японці винайшли новий тип дипломатії: економічну дипломатію: «Мій мандат з Бухареста дійсно був майже повністю економічним. У той час у нас була ідея модернізувати низку промислових потужностей, в тому числі алюмінієвий завод. Я пам’ятаю, що ми зробили це з фірмою «Марубені», ми зробили флот, і намагалися експортувати, і нам навіть вдалося експортувати заготовки в країну, яка виробляла сталь певних типів і калібрів, вони виробляли підшипники і багато інших продуктів, я пам’ятаю навіть яєчну пасту. Не було великого політичного інтересу з точки зору румунського уряду. У той час Японія була економічно цікавою державою, і з японської точки зору це був період розквіту так званої економічної дипломатії. Вони започаткували економічну дипломатію. У мене, який багато вивчав ці речі, склалося враження, що економічна дипломатія не може існувати поза політикою, поза військовими факторами і так далі, як це природно. Правда полягає в тому, що японці дійсно розвинули і вдосконалили економічну дипломатію. Що це означало? Їхні зовнішньополітичні та дипломатичні пріоритети визначалися, окрім Сполучених Штатів, сусіднім регіоном та іншими країнами, відповідно до економічних інтересів».

Румунія та Японія, дві далекі одна від одної країни, вже мають столітню традицію двосторонніх контактів. Ця традиція підтримує їхню близькість через минуле, а також через цінності сьогодення.

Після 1945 року Європа була жорстоко розділена, і надії європейців на те, що після закінчення Другої світової війни, коли вони звільняться від фашизму, вони повернуться до нормального життя, були розбиті. Залізна завіса, що розділила Європу на процвітаючий і демократичний Захід та бідний і тиранізований комуністичним режимом Схід, проходила через центр Німеччини та її столицю Берлін. Близько двох десятиліть, до кінця 1960-х – початку 1970-х років, дві європейські країни ненавиділи одна одну, і напруженість досягла точки кипіння, особливо під час ракетної кризи 1962 року. Але якщо в Західній Європі можна було побачити бажання цих народів бути частиною демократичної системи, то в Східній Європі воля народів, окупованих Радянським Союзом і підбурюваних до ненависті до інших європейців, була розтоптана ногами. Антикомуністичні повстання в Польщі та Східній Німеччині в 1953 році, в Угорщині в 1956 році та в Чехословаччині в 1968 році, жорстоко придушені Радянським Союзом, довели, що східні європейці не хотіли бути ворогами західних європейців.

Але з плином часу і зміною поколінь ставлення змінилося. Європейці, як із Заходу, так і зі Сходу, шукали знайти рішення жити в мирі та пропонували нові концепції, такі як розрядка у відносинах на старому континенті. Ці нові менталітети матеріалізувалися у створенні  Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), форуму для обговорення гострих питань між європейцями. Столиця Фінляндії, як нейтральної країни, була обрана для проведення першої зустрічі форуму в липні 1973 року. Наступна зустріч відбулася у Женеві у вересні 1973 року, а через два роки, у серпні 1975 року, в Гельсінкі було підписано Заключний акт, який від імені Румунії підписав Ніколає Чаушеску. Хоча Акт мав переважно європейське значення, врешті-решт 57 країн, деякі з Північної Америки та Азії, також підписали його.

Дипломат і професор Крістіан Діаконеску, колишній міністр закордонних справ, описав зміни в європейських відносинах: «Починаючи з 1970-х років, однак, два блоки почали процес спроб заспокоїти ситуацію, намагаючись розслабитися. Попередні переговори почалися в 1972 році, і поступово було вирішено, що на Гельсінській конференції 1 серпня 1975 року буде прийнято Заключний акт, що охоплює чотири сфери, підписаний усіма європейськими державами, Канадою та Сполученими Штатами, за винятком Албанії, яка не захотіла брати в ньому участь.»

10 статей Акта також відомі як Декалог Конференції, і вони викладені наступним чином: рівність суверенітетів і повага до прав, що випливають з них; утримання від загрози силою або її застосування; непорушність кордонів; територіальна цілісність держав; мирне врегулювання спорів; невтручання у внутрішні справи; повага до прав людини і основних прав, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань; рівні права і самовизначення народів; співпраця між державами; взаємна довіра і впевненість у міжнародному праві.

Крістіан Діаконеску підсумував принципи, на яких ґрунтується Декалог: «Гельсінський Заключний акт охоплював чотири сфери. Першою сферою була військово-політична сфера, яка охоплювала очевидну політичну і військову сфери, територіальну цілісність, визначення кордонів, мирне врегулювання спорів і реалізацію заходів з розбудови довіри і безпеки. Друга сфера стосувалася економічного виміру. Третім був гуманітарний вимір, і тут, відповідно до сьогоднішніх проблем, ми говоримо про свободу міграції, возз’єднання сімей, розділених внутрішніми кордонами, культурні обміни, свободу преси. І, нарешті, в останньому розділі йшлося про встановлення регулярності механізмів, дебатів і вивчення виконання. Були й інші зустрічі Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), такі як наради з безпеки і співробітництва в Європі до 1990 року, в 1977 і 1978 роках у Белграді, в 1980 і 1983 роках у Мадриді, та  в 1986 і 1989 роках у Відні. 1 січня 1995 року Нарада з безпеки й співробітництва в Європі змінила свою назву на Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) і стала інституціоналізованою багатосторонньою структурою на цих чотирьох рівнях. ОБСЄ, НБСЄ на той час, була єдиною багатосторонньою організацією, яка обговорювала такі питання.»

Після 1990 року, коли хвиля громадянських революцій 1989 року змела комуністичні тиранії у східній половині Європи, нові зміни торкнулися і спадщини Гельсінського Заключного акту. Він залишився чинним, а на його місці новим документом була створена Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Крістіан Діаконеску: «Віденський документ був прийнятий. Цей документ стосувався саме заходів з розбудови довіри та безпеки. Що містив цей документ? Готовність повідомляти один одного про військову діяльність, про різні дії з військово-політичним підтекстом, які могли б породити загрозу. І тоді, щоб не трактувати такий розвиток подій так чи інакше через кордони, було необхідне раннє попередження.»

З 1970-х років європейці знають, як створити на своєму континенті нову архітектуру безпеки. Викликів наступних років не бракувало, а випадки розпаду колишньої Югославії, що був найбільш трагічним, і колишньої Чехословаччини перевірили життєздатність принципів і концепцій спільної безпеки та співпраці. Спадщина Гельсінського Заключного акту призвела до зміцнення переконання, що війна не є рішенням, але сьогодні європейці повинні бути готові до будь-чого.

Міста сучасної Румунії почали розвиватися за європейським зразком після 30-х років XIX-го століття. У той час деякі положення Органічного регламенту стосувалися містобудівних заходів, які необхідно було вжити для підвищення рівня життя їхніх мешканців. Містом, яке задало тон змінам, став Бухарест, що експериментував з ідеями різних періодів і вплинув на інші провінційні міста. Міська мікроісторія Бухареста – це значною мірою міська макроісторія Румунії, з часто суперечливим баченням того, яким має бути життя людей, поєднанням інерції та консервативного менталітету з інноваційними амбіціями та перетвореннями.

З нотаток тих, хто відвідував Бухарест у різні періоди його сучасного існування, ми дізнаємося, що це було мінливе місто, де Схід зустрічався із Заходом. Це було місто, яке дивилося на великі європейські метрополії і намагалося йти в ногу з ними і з мінливими часами. Серед тих, хто обіймав посаду мера румунської столиці, є кілька відомих імен: революціонер 1848 року Дімітріє К. Бретіану, журналіст і політик Константін Александру Росетті, письменник Барбу Штефенеску Делавранча, політик Вінтіле Бретіану. Однак, два імені виділяються, два імені, які керували найбільш послідовним розвитком столиці: юрист і політик, ліберал Паке Протопопеску, мер столиці у 1888-1891 роках, і юрист і політик від Націонал-селянської партії Дем І. Добреску, мер Бухареста у 1929-1934 роках. Обидва вони, міські голови за часів правління короля Кароля І та короля Кароля ІІ, монархів, з іменами яких пов’язані основні напрямки розвитку Бухареста, зуміли згуртувати ресурси для реалізації великих проєктів міського розвитку. Це були мережі вулиць, водопроводу, каналізації та громадського транспорту, а також систематизація річок Димбовіца і Колентина.

Після 1945 року комуністичний режим також прийшов з проєтами міського розвитку. За час його правління відбулися масштабні перетворення, але також і проєкти, які можна навіть вважати антиурбаністичними. Місто розширювалося і набирало висоту, здійснювалося переважно вертикальне будівництво і збільшився приплив сільського населення, привабленого розвитком промисловості, особливо в 1970-х роках. Два лідери соціалістичної Румунії, Георге Георгіу-Деж (1945-1965 рр.) та Ніколає Чаушеску (1965-1989 рр.), також залишили свій вирішальний відбиток на румунській столиці.

Жодне місто ніколи не буває завершеним, воно розвивається впродовж життя тих, хто його населяє і Бухарест не є винятком. Історик Бухареста та працівник Бухарестського муніципального музею Чезар Буюмач, є захопленим урбаністом та досліджувачем пам’яток архітектури. Він є автором останньої книги «Недобудоване місто» про глибокі трансформації румунської столиці в роки соціалістичного режиму між 1945 і 1989 роками. «”Недобудоване місто” – це незавершена робота, незавершена в тому сенсі, що існує так багато аспектів складових міста, трансформацій, що автор повинен в якийсь момент поставити крапку в дослідженні. Я почав дослідження, тому що особисто хотів зрозуміти, що сталося з цим містом. Це була суміш розрізненої інформації в різних книжках і статтях, жодна з яких по-справжньому і об’єктивно не стосувалася комуністичного періоду, а також спогади людей, зіпсовані певними впливами, особливо плином часу.»

З часів коли був густонаселеним містом на околиці османського простору, столицею Волощини наприкінці XVIII-го – початку ХІХ-го століть, і до наших днів, Бухарест, за 225 років, зазнав багато перетворень. Він пережив природні катастрофи, такі як землетруси, пожежі, епідемії, але також і штучні, такі як революції, війни, військові окупації та систематизація 1980-х років. Чезар Буюмач дослідив історію столиці сьогоднішньої Румунії і присвятив цьому окрему книгу. «Що сталося з цим містом? З його районами, з новим містом, яке оточує старе місто? Як так сталося, що у нас є квартали Мілітарь, Друмул Таберей, Крингашь тощо, спальні райони, які оточують старе місто? На ці запитання я спробував відповісти і виклав всю інформацію тут, щоб кожен міг зрозуміти, чому місто недобудоване і що сталося з плином часу в Бухаресті. Історик Резван Теодореску казав, що на розвиток Бухареста найбільше вплинули три лідери: Кароль І, Кароль ІІ та Чаушеску. Я не згоден цим і кажу, що третім є не Чаушеску, а Георге Георгіу-Деж. Чаушеску не розвинув це місто, він є тим, хто його зруйнував, спотворив так, що його неможливо відновити. Більше того, не було ніякої послідовності і жоден проєкт не був доведений до кінця, жоден проєкт систематизації, навіть проєкт знесення старих будівель не був доведений до кінця. Місто є незавершеним у багатьох відношеннях.»

Сучасний Бухарест – це місто, в якому перетворення відбулися як у старому центрі, так і на окраїнах. Назви старих кварталів, таких як Котрочень, Ватра Луміноасе, Дудешть, Ферентарь, Букурештій Ной, входять до лексикону мешканців Бухареста, як і назви кварталів часів соціалізму, таких як Титан, Берчень, Друмул Таберей, і тих, що з’явилися після 1989 року, таких як Бранкуш, Латинський, Французький, Космополіс тощо.

Поява двох німецьких держав на карті Європи після 1945 року стала результатом глибоких розбіжностей між США, Великою Британією та Радянським союзом щодо майбутнього країни, яка розв’язала страшну війну. Дві Німеччини, Західна і Східна, ставилися одна до одної з глибокою ворожістю. Вальтер Халльштейн, перший президент Європейського економічного співтовариства, дав своє ім’я доктрині, згідно з якою Федеративна Республіка Німеччина не мала дипломатичних відносин з країнами, які визнали Німецьку Демократичну Республіку. А країни, які входили до одного блоку, із солідарності не мали дипломатичних відносин з німецькою державою протилежного блоку. Таким чином, Румунія, яка була частиною комуністичного блоку, не мала жодних відносин з Федеративною Республікою Німеччина.

З другої половини 1960-х років ситуація почала змінюватися. У 1967 році Румунії вдалося встановити дипломатичні відносини із Західною Німеччиною завдяки змінам у підході до європейських відносин, а два взаємні візити міністра закордонних справ Румунії Корнеліу Менеску до Федеративної Республіки Німеччина і міністра закордонних справ Західної Німеччини Віллі Брандта до Бухареста заклали основу для зближення. У 1994 році Центр усної історії Румунського товариства радіомовлення взяв інтерв’ю у дипломата Васіле Шандру, який пригадав контекст, в якому відбувалися ці зміни: «Візит віце-канцлера Вілі Брандта, який на той час був також міністром закордонних справ, відбувся одразу після встановлення Румунією дипломатичних відносин з Федеративною Республікою Німеччина. Контекст був таким: влітку 1966 року в Бухаресті відбулася зустріч Політичного консультативного комітету Варшавського договору. Документ, прийнятий з цієї нагоди, започаткував ідею скликання Європейської наради з питань співробітництва та безпеки в Європі. У ньому також містився заклик до нормалізації відносин з обома німецькими державами. У дусі цього документа Румунія ініціювала встановлення нормальних дипломатичних відносин з Федеративною Республікою Німеччина, зробивши це з власної позиції, за власним рішенням, без будь-яких консультацій зі своїми союзниками. Звичайно, це викликало реакцію невдоволення, особливо з боку Радянського cоюзу та інших держав Варшавського договору, які стверджували, що встановлення відносин з Німеччиною повинно було бути колективним актом».

Нова філософія долі в Європі призвела до перезавантаження сприйняття. Дипломат Васіле Шандру: «Ініціатива Румунії була позитивно сприйнята Федеративною Республікою Німеччина, і на початку 1967 року були встановлені дипломатичні відносини. Румунія раніше встановила офіційні консульські та торговельні відносини із Західною Німеччиною. Ми вже мали торговельно-консульське представництво в Кельні. Наступним кроком було підняття цих відносин на найвищий рівень дипломатичних відносин. З точки зору Західної Німеччини, встановлення дипломатичних відносин з Румунією означало, по суті, відмову від доктрини Халльштейна, що було вражаючим кроком, я б сказав, навіть в умовах тодішньої холодної війни. До того часу Західна Німеччина займала дуже тверду позицію не встановлювати жодних відносин з державами, які мали відносини з Німецькою Демократичною Республікою. Позиція Федеративної Республіки Німеччина полягала в тому, щоб не визнавати існування другої німецької держави».

Васіле Шандру вважає, що й особиста участь також багато в чому сприяла створенню нової атмосфери: «Віллі Брандт поїхав на узбережжя, де його прийняв Ніколає Чаушеску, з яким він мав розмову, що тривала близько п’яти годин. Дискусії з Ніколає Чаушеску були переважно політичними і стосувалися не лише політичної ситуації в Європі, але й партійних зв’язків між комуністичною та соціалістичною партіями. Як Віллі Брандт підготувався до візиту? Він приїхав з дружиною і сином Ларсом, у нього був син, який став учасником цих лівих рухів у Німеччині. Тож він підійшов до візиту не лише на політичному рівні, але й на особистому, як до способу зблизитися з нашою країною. Пані Брандт та її син мали окрему програму на узбережжі, у них була дуже цікава програма, вони були дуже задоволені візитом, вони мали змогу побачити концерти румунського фольклору та відвідати культурні пам’ятки. Це був візит з програмою, яка також допомогла створити імідж Румунії».

Комуністичний високопосадовець та інсайдер Паул Нікулеску-Мізіл у 1997 році сказав, що крім оптимізму, з яким ми дивимося на це сьогодні, все було складно: «Коли я був у в’язниці, я слухав телевізійний репортаж Корнела Менеску про те, як встановлювалися дипломатичні відносини з Федеративною Республікою Німеччина. Він сказав, що поїхав до Німеччини, зустрівся з Брандтом, і Брандт сказав йому: давай встановимо дипломатичні відносини, вони потиснули один одному руки і сказали: «Так, ми згодні». Давайте будемо серйозними. Я знаю, як встановлювалися ці відносини, я був членом Постійної Президії. Це питання обговорювалося і обговорювалося, як це зробити, як туди дістатися, як відреагує Радянський союз, як він відреагує, чи це добре, чи це погано. Це обговорювалося днями і днями. І коли поїхав Менеску, він поїхав з чітким мандатом: поїхати і укласти дипломатичні відносини з Федеративною Республікою Німеччина, іншого варіанту немає. Було б абсурдно говорити інакше. Я був у багатьох офіційних делегаціях. У мене був мандат з дому, і якщо він не відповідав ситуації там, я повинен був доповідати додому і просити схвалення».

У 1967 році Румунія стала другою країною комуністичного блоку, яка встановила відносини із Західною Німеччиною після Радянського союзу. Це був дипломатичний крок, який відновив давні відносини Румунії зі всім німецьким простором.

Грудень – це місяць, в якому, починаючи з 1989 року, румуни відзначають повалення комуністичного режиму, який майже на півстоліття скасував їхні права, свободи і саму сутність людини. Вони вшановують грудень 1989 року тому що повернення до нормального життя відбулося через кровопролиття, комуністичний режим вийшов з історії так само жорстоко, як і увійшов.

Емоційний заряд у суспільстві спадає, а часова віддаленість сприяє все більш холодному звіту про те, що було 35 років тому. Нові покоління румунів озираються на грудень 1989 року з цікавістю людини, яка не пережила історичний час, з відстороненістю того, кого не торкнулися наслідки. Тривожним є той факт, що багато молодих людей сьогодні не усвідомлюють, що означав політичний режим, який молодь 1989 року викинула на смітник історії. Ще більше турбує те, що багато молодих людей не бачать проблеми в тому, щоб жити так, як жили їхні діди і батьки. Але молодь 35-річної давнини хоче розповісти сьогоднішнім поколінням про значення того, що вони зробили.

Історик і письменниця Аліна Павелеску, яка належить до покоління, що здійснило революцію 1989 року, написала книгу «Революція 1989 року, розказана тим, хто її не пережив». Ми запитали її, чи існує послання 1989 року для наступних поколінь і чи вдалося її поколінню його осягнути: «Очевидно, що ми повинні були це зробити, знайти себе і осмислити те, що сталося з нами за останні 35 років. Досі нам не вдалося цього зробити, і ми можемо лише сподіватися, що відтепер будемо мудрішими. Я можу лише дати вам своє особисте свідчення, свідчення людини, яка відчула, що через 35 років вона все ще має великий емоційний заряд до цієї теми. Коли я кажу, що емоційний заряд, який ми всі, хто був безпосереднім свідком Революції 1989 року, все ще маємо і відчуваємо, я маю на увазі, що саме цей емоційний заряд заважає нам бачити речі ясно і об’єктивно. Але, принаймні, ми можемо чесно розповісти наші історії так, щоб люди, молодші за нас, могли зрозуміти, як Революція 1989 року змінила їх, і я кажу, що вона змінила їхнє життя на краще, і пояснити це нам, якщо ми цього не можемо зробити».

Аліна Павелеску відчувала, що їй є що сказати сьогоднішньому та наступному поколінню про 1989 рік. І вона вважала, що спосіб звернутися до них через книгу є найбільш підходящим: «Моя головна мета – стимулювати молодь до критичного мислення. Я розумію, що вони стикаються з різними історіями та різними версіями, і вони, напевно, задаються питанням, де ж істина між усіма цими версіями? Тому перше, що я зробила, це представити їм усі теорії та гіпотези, які я виявила у дискурсах про революцію, з їхніми плюсами та мінусами. Але, зізнаюся, в епілозі цієї роботи я не могла утриматися від того, щоб не сказати їм конкретно, що Революція 1989 року була справді революцією, тому що вона докорінно змінила все наше життя. Ми завдячуємо революції свободою останніх 35 років, навіть якщо ми не знали, що робити з цією свободою, і у нас завжди було відчуття, що хтось вкрав її у нас з-під носа. Але навіть якщо так, те, що ми її маємо, що ми її ще не втратили, – це те, чим ми завдячуємо Революції 1989 року і людям, які пожертвували собою тоді, які стояли під дулами автоматів на вулицях, які загинули».

Маючи навички письменника та компетенції історика, Аліна Павелеску написала про 1989 рік, стикаючись із суперечливими уявленнями та поєднуючи професійні вимоги, особисті спогади та ціннісні судження: «Історик повинен запропонувати послідовну і правдиву історію або максимально наближену до правди тих чи інших подій. Він не обов’язково повинен давати уроки або не обов’язково повинен давати уроки поза особистим прикладом, який ми всі маємо право використовувати. Але я боюся, що у Східній Європі і в Румунії, де історія занадто часто є тереном політичних баталій, де ідентичності і те, як ми визначаємо наші ідентичності, завжди є предметом політичної конкуренції, історикам, як би вони не хотіли перебувати у вежі зі слонової кістки, ніколи насправді не вдасться залишатися у вежі зі слонової кістки. І тому, якщо це контекст, в якому ми живемо, я думаю, що найпочесніше для нас – це прийняти цей контекст і намагатися робити все якнайкраще з нашої точки зору і з точки зору контексту, в якому ми живемо. Я не думаю, що ми повинні зачинятися у вежі зі слонової кістки, або я не думаю, що вежа зі слонової кістки є реалістичним варіантом. Водночас, ми також не повинні дозволяти іншим перетворювати наш предмет вивчення, яким є історія, просто на територію, за яку борються політики».

1989 рік залишиться, скільки б часу не минуло і незалежно від сприйняття, роком благодаті. Хочемо ми того чи ні, але він є межею між тим, що є огидним, і тим, що є добрим у цьому світі.