Radio România Internațional

Category: Сторінки історії

  • 100 років від дня народження Еуджена Ловінеску

    100 років від дня народження Еуджена Ловінеску

    У 2024 році румунська культура вшановує одного з найважливіших своїх представників: історика та літературного критика Еуджена Ловінеску. Ловінеску народився у 1881 році у місті Фелтічень на півночі Румунії та помер у 1943 році в Бухаресті. Йому належить масштабна тритомна «Історія сучасної румунської цивілізації». Видана у 1924-1925 роках, книга представляє його бачення малих суспільств, які прагнуть синхронізуватися з великими. Автор, твердий прихильник західних цінностей, представляє закон наслідування, показуючи, як відсталі суспільства зазнають впливу передових. На думку Ловінеску, цивілізаційна тенденція полягає в тому, що відсталі суспільства синхронізуються з передовими.

    З моменту своєї появи, книга Ловінеску набуває все більшого значення для румунського суспільства. За останні 100 років теза Ловінеску про синхронізм була як контестована, так й захищена. На думку Йона Богдана Лефтера, професора румунської літератури Бухарестського університету, книга, яка зараз знову в центрі уваги громадськості, заслуговує на належну пошану через свою складність, яка виходить за рамки літературної історії: «Запитання, яке я, безумовно, ставив собі, – чому саме ця книга? І ми, безумовно, можемо дати низку відповідей. Перша відповідь – це надзвичайно важлива постать автора Ловінеску. Для мене він є найважливішим румунським літературним критиком, навіть ключовою фігурою румунської культури з 1900 року до нині. Інша відповіді, мабуть, більш переконлива, в тому сенсі, що вона не передбачає валоризації і, можливо, суб’єктивності. Вона стосується профілю цієї книги у зв’язку з її темою та у зв’язку з сучасним румунським світом. Ловінеску був літературним критиком, його міждисциплінарна релевантність незаперечна».

    Йон Богдан Лефтер вважає, що текст Ловінеску заслуговує на оновлення. Відомо, що будь-який текст є продуктом свого часу, він «старіє» з роками. Лефтер стверджує, що Ловінеску можна читати і в 21-му столітті: «Синхронізм є, був і залишається формою глобалізації. Глобалізація є формою синхронізації. Подолання розривів, конкуренція, вирівнювання визначають і мікропроцеси. Якщо ми говоримо про окрему націю чи регіон, то з планетарної точки зору ми все ще перебуваємо на мікрорівні. Або якщо ми подивимося на великий планетарний масштаб, не зовсім макро, явища насправді гомологічні, з багатьма, багатьма нюансами і багатьма уточненнями, які нам, очевидно, потрібно додати. І тому, можливо, Ловінеску та ідея генерування широких культурних рефлексій щодо історії сучасної румунської цивілізації також мають сучасний і навіть проективний, природний сенс. Я говорю це не для того, щоб перебільшувати імідж Ловінеску як пророка глобалізації».

    Напрямок, в якому рухається людська цивілізація, ніколи не залишала байдужими тих, хто цікавиться модою і тенденціями. Оскільки культуру і цивілізацію неможливо відокремити, сьогодні ми чуємо думки про них, які походять з минулого і переоцінюються відповідно до уявлень сьогодення. Йон Богдан Лефтер, стосуючись висловлювань Ловінеску, говорить про те, що хід людства можна розглядати більше як результат поступових накопичень, ніж екстремальних і спонтанних імпульсів: «Я твердо дотримуюся ідеї поступовості в еволюції, яка передбачає, перш за все, безперервність. Безперервність може бути повільнішою або швидшою, ритми можуть наближатися до безперервності, ідея безперервності може наближатися до розриву. Я не виключаю ідею розриву, є моменти розриву. Чи є вони настільки радикальними, як ми часто їх формулюємо? Чи вони є частиною ширших, більш ширших процесів еволюції, безперервності, поступовості, які також включають невдачі, включають розриви та оновлення і так далі. У будь-якому випадку, я б набагато обережніше, рідше використовував кваліфікації, які, безумовно, риторично, є корисними, кваліфікації в категорії радикальних розривів».

    Такі автори, як Еуджен Ловінеску, які виходили за межі дисциплін, в яких вони спеціалізувалися, були рідкісними. Йон Богдан Лефтер вважає, що історичні часи, через які проходять суспільства, мають духи, які їх розуміють: «Ловінеску дуже швидко просувається до розуміння того факту, що література без історичного характеру не може бути зрозуміла і не існує. Немає історії літератури без бази соціальної історії, великої історії. Це, по суті, позиція тих, хто розуміє, хто розумів у епоху, у всіх її соціокультурних сферах. Просто публічна дискусія передбачає, насамперед, дискурс. Дискурс, написання, виразне писання безкоштовні, ними можуть користуватися професіонали з усіх галузей. Але, очевидно, письменники до цього готуються, вони навіть професіонали публічного дискурсу».

    Сто років тому Еуджен Ловінеску залишив у спадок румунській культурі велику книгу. Це була книга про ідентичність румунського суспільства, але і книга про його розвиток.

  • Радянські військовополонені в Румунії

    Радянські військовополонені в Румунії

    Румунія вступила у Другу світову війну 22 червня 1941 року, коли разом з Німеччиною розпочала військові дії проти Радянського Союзу. Але слід зазначити, що для неї Радянський Союз був державою-агресором. Адже роком раніше, у червні 1940 року, після двох ультиматумів румунському уряду про капітуляцію, радянські війська окупували Бессарабію і Північну Буковину, румунські території на сході і півночі країни. Як і в будь-якій війні, військові операції також призвели до взяття полонених.

    З 22 червня 1941 року по 23 серпня 1944 року румунська армія взяла в полон 91 060 радянських військовослужбовців. З них 90% або 82 057 осіб, були відправлені до 12 таборів на території Румунії. Згідно зі словником «Румунська армія у Другій світовій війні», укладеним істориками Алесандром Дуцу, Флорікою Добре та Леонідою Лоґін, з інтернованих у таборах було звільнено 13 682 особи румунського походження з Бессарабії та Північної Буковини. Ще 5 223 померли, а 3 331-му вдалося втекти. 23 серпня 1944 року Румунія розірвала союз з Німеччиною. Тоді на її території перебувало 59 856 радянських в’язнів, у тому числі 2 794 офіцери і 57 062 сержанти й солдати.

    За національністю було: 25 533 українця, 17 833 росіянина, 2 497 калмиків, 2 039 узбеків, 1917 турків, 1 588 козаків, 1 501 вірмен, 1 600 грузинів, 1 600 татар, 293 єврея, 252 поляки, 186 болгар, 150 осетинів, 117 азербайджанців і кілька десятків інших етнічних груп у меншій кількості. Документи свідчать, що з радянськими військовополоненими у Румунії поводилися відповідно до норм міжнародного права. На початку війни умови утримання були поганими, що було й головною причиною більшості смертей. Але потім умови швидко покращилися, а звіти контрольних комісій румунської армії фіксували значний прогрес. Радянських військовополонених розміщували в таборах, забезпечували житлом, харчуванням, належними санітарно-гігієнічними умовами та медичним обслуговуванням, після допитів їм давали можливість працювати.

    Полковник Антон Думітреску брав участь в акції 23 серпня 1944 року, він і четверо сержантів були тими, хто заарештував маршала Йона Антонеску і віце-прем’єр-міністра Міхая Антонеску. В інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо, записаному в 1974 році він згадував, як перед арештом Антонеску його відправили збирати інформацію про радянський центр для полонених у Слобозії. Румунські спецслужби дізналися, що німці готують цей центр як плацдарм для операцій проти румунської армії в разі виходу Румунії з коаліції. «У Слобозії був великий табір для радянських військовополонених. Німці заповнили весь табір власовськими військами. Власовці – це були росіяни, які на чолі з генералом Власовим перейшли на бік німців. І в німецькій формі вони воювали проти росіян. Тепер, згідно з інформацією, яку ми мали, німці хотіли бути впевненими, що, якщо ми розірвемо співпрацю, власовці домовляться з росіянами і будуть воювати проти нас. Я контактував з власівцями на Кавказі, коли вони, по суті, не знали, як здатися, бо радянська влада їх би вбила. Вони були дуже рішуче налаштовані воювати.»

    Інженер Мірон Ташке працював на франко-румунському заводі в Бреїлі, який виробляв товари змішаного цивільного та військового призначення. У 1995 році Мірон Ташке пригадував про радянських військовополонених, які працювали на заводі в Бреїлі і про те, що сталося з ними після того, як радянські війська увійшли до Румунії. «Під час війни на нашому заводі в Бреїлі працювали й кілька військовополонених. З ними дуже добре поводилися, вони не працювали на верстатах, а займалися ручною працею, розвантажували і завантажували матеріали, прибирали. Радянська влада звільнила цих військовополонених, забрала їх і вивезла до СРСР. На той час, коли вони їх забрали, ті вже знали, що мають їхати. Один з них, який казав, що він узбек, сказав мені, що не хоче повертатися до СРСР. Він попросив мене зробити все можливе, щоб він залишився там, він був працьовитою, тихою, спокійною людиною. Звичайно, це було неможливо. В’язнів ретельно обстежили, пронумерували, зібрали разом та, звичайно забрали й його, бідолаху. Але сам він зовсім не хотів повертатися. Напевно, цього не хотіли й інші його однодумці. Більшість, напевно, не знали, що на них чекає, а цей з самого початку сказав, що не хоче повертатися.»

    Крістінел Думітреску, студент військового училища під час війни, розповів у 1998 році, що до того, як він побачив радянських солдатів після 1944 року, він бачив їх військовополонених. «Я бачив росіян і раніше, вони були полоненими. У нашому селі було близько 20 російських полонених, які вільно працювали. Їх розмістили в жандармському відділку і вони чистили дороги, канави, зупинялися в приватних будинках і працювали там, отримували їжу і так далі. Після 23 серпня 1944 року вони стали першими, хто втік, але не на схід, а на захід! Вони знали, що на них чекає.»

    Радянські військовополонені в Румунії – маловідома історія. Це та історія, яка терпляче чекає, щоб стати частиною суспільної пам’яті.

  • Концентраційні табори в Береганському регіоні

    Концентраційні табори в Береганському регіоні

    Історично малонаселений, але сільськогосподарський родючий регіоном, Береган став місцем, обраним комуністичним режимом для покарання близько 40.000 людей, яких він вважав ворогами режиму. Усі свідчення тих, хто провів кілька років свого життя в цій східній частині Румунської рівнини, деякі з них також записані Центром усної історії Румунського товариства радіомовлення, описують однакові умови життя в 1950-х роках.
    У 1951 році комуністичний режим почав відправляти до Берегану деякі категорії людей, які мали бути покарані за те, ким вони були: середні селяни, деякі представники німецької, сербської, угорської, арумунської меншин, румунські бесарабці, які втекли з окупованої радянськими військами Бессарабії в 1944 році. Серед них була учениця Елена Борош, біженка з Бессарабії, яка разом з батьками опинилася на заході Румунії, в Банаті: «Я навчалася у сільськогосподарському технікумі в Санніколау Маре, коли забрали моїх батьків. Тоді, в одну ніч, не тільки з Банату, а й з Мехедінці всіх забрали. Але з того, що мені розповіли батьки, о 12 годині ночі прийшов охоронець і міліціонер і сказали їм збирати свої речі, тому що вони повинні були виїхати. Наступного дня мені зателефонував батько і сказав, щоб я терміново приїхала додому, першим же поїздом, і що я не знайду їх вдома, а на вокзалі. Коли я приїхала на вокзал, батьки вже стояли з багажем на пероні і чекали на мене. Як тільки я приїхала, нас одразу ж завантажили у вагон, і ми поїхали.»
    Страх людей був величезним. Вони не знали, куди їх везуть, жили під страхом повернення до Радянського Союзу та заслання до Сибіру. Елена Борош пригадала свої перші враження про те, куди далі пішло її життя: «Коли ми приїхали вранці на станцію Ніколешть-Жяну, потяг зупинився. Мій батько запитав працівника політичної поліції, чи будемо далі подорожувати. Він відповіві нам, що ми залешимося там. Під’їхало кілька порожніх вантажівок, вони забрали у кожного багаж, ми сіли на іншу вантажівку, яка відвезла нас до місцевості Сату Ноу. Насправді не було ніякого нового села, це було відкрите поле. Село було нанесено на карту, з вулицями і місцями для будинків, де кожна земельна ділянка мала бути у 2500 квадратних метрів. Дехто, де зупинявся, бачив, що місце вільне, і оселявся там. Там, де ми зупинилися, була посіяна пшениця, але стояли якісь кілки, і ми сказали, що зупинимося тут. Ми там розвантажилися і залишилися під відкритим небом. І ми думали, що нам робити далі.»
    Першу ніч вони спали просто неба, вкрившись ковдрами та килимами. Наступного дня вони почали будувати свої домівки, першими з’явилися курені. Потім викопали колодязі для води. Через тиждень приїхали представники влади і відправили людей на ферму збирати бавовну. Васіле Неніца також був депортований до Берагану в дитинстві. І він пам’ятає пустелю, де він дійшов разом з його батьками та іншими людьми, які опинилися в скрутному становищі: «У Берегані було дуже спекотно. Води не було, нам привозували воду цистернами з Борчі, люди ходили за водою, і ми пили її протягом тривалого часу. Багато людей захворіли від цієї води. Найбільший біль, який я пам’ятаю, все ж таки я був ще дитиною, мені було 11 років, це те, що в перший рік вони зробили дуже велике кладовище. Багато хто не пережив тієї зими, особливо старі люди з Банату. Клімат у Банаті був помірний, а в Берегані – холодний. Була сувора зима, і вони не змогли вижити. Багато хто помер. І це сталося скрізь, і в інших селах Берагану, не тільки в нашому селі. В Берегані не було нічого, окрім відкритих полів. За 100-200 метрів можна було побачити дерево. Таким був Бераган, на скільки сягало око, це було поле! А коли налітали вітри та вихори, як у романі “Чулини Берагану”, це було ще страшніше!»
    Васіле Неніце також пригадав випадок, коли сама Ана Паукер, міністерка закордонних справ у комуністичному уряді, приїхала з візитом, щоб спонукати депортованих будувати житла: «Вона прилетіла на гелікоптері і приземлилася там. Перед цим приїхала міліція і барабанила в селі, щоб всі зібралися в певному місці. Ми не знали, для чого. Там нам сказали, що ми повинні будувати будинки. І вони зробили бригади по 8-10 людей, і був встановлений порядок будівництва будинків. Будинки робили з битої землі, клали дошки і насипали землю. Кукурудзою били, поки не піднімалася стіна. І робили хати з двома кімнатами і кухнею, криті. Вони привезли нам деревину, дах і папуру.»
    Після 4 років екстремальних умов, у 1955 році, влада дозволила депортованим їхати, куди вони захочуть. Більшість вирішила повернутися до місць свого походження, залишивши позаду екстремальний життєвий досвід.
  • Джузеппе Мадзіні та румуни

    Джузеппе Мадзіні та румуни

    Румунія є витвором західноєвропейських ідей першої половини XIX-го століття та лобіювання, яке здійснювало покоління молодих румунських політиків, що отримали освіту на Заході, так званих пашоптистів. Ідеї етнічної нації, об’єднання в єдину державу і форму правління мали найбільший вплив на румунський суспільний дух. Одним з найвпливовіших мислителів у румунському суспільстві був італійський юрист і публіцист Джузеппе Мадзіні (1805-1872), видатний представник руху відродження Італії XIX-го століття Рісорджименто (Risorgimento).

    Радикальний демократ, республіканець, революціонер і борець за об’єднання Італії, Мадзіні народився під час наполеонівських воєн у Генуї, виховувався і навчався в дусі якобінських ідей Французької революції. Однією з ключових ідей французького революційного духу була спадщина Стародавнього Риму, до якої Мадзіні був щиро прихильний. Наприкінці 1820-х років він приєднався до руху карбонаріїв, які боролися проти багатонаціональних імперій, особливо проти Австрії. У 1831 році Мадзіні заснував товариство Молода Італія.

    Під час революції 1848 року, в організації якої він брав участь і яка проголосила республіку, Мадзіні обіймав найвищу політичну посаду. Пронизливі твори італійського революціонера мобілізували значну частину молодих румунських інтелектуалів Волощини набагато сильніше, ніж Молдови. Ідея румунської етнічної нації, латинства та об’єднання двох румунських князівств була центральною віссю програми румунських революціонерів-пашоптистів. Історик Ремус Тенасе є автором книги Апостол нації. Мадзіні та народження сучасної Румунії, в якій описує вплив італійського революціонера на румунський дух. Румунські пашоптисти запозичили ідеї Мадзіні, застосували їх до румунського простору, про який вони писали в західній пресі, принесли їх та поширили в двох князівствах: «Частина румунської еліти, молоді пашоптисти, відкрили для себе Мадзіні у 1830-х роках, напередодні та під час революції під назвою «Весна народів» 1848-1849 років. Мадзіні був одним з трьох тріумвірів Другої Римської республіки протягом короткого періоду в кілька місяців. Папу Римського було вигнано з Риму, а Римом керував тріумвірат. З цих трьох тріумвірів Мадзіні був найважливішим, primus inter pares.»

    Ідеї Мадзіні знайшли відгук особливо у Волощині, де революційний дух був більш гучним і де європейський рух 1848 року призвів до призначення революційного уряду. Ремус Тенасе розповів, які з
    найважливіших імен румунського пашоптизму були зачаровані словами Мадзіні, серед них Ніколає Белческу: «Перші два імена – Думітру Бретяну (старший брат Іона Бретяну) та Росетті. Думітру Бретяну навіть приєднався до однієї з ініціатив Мадзіні в Лондоні, Центральноєвропейського демократичного комітету, який існував між 1850 і 1853 роками. Ідеї Мадзіні проросли в Румунії пізніше,
    після закінчення Кримської війни в 1856 році. Друге ім’я, Росетті, було більш близьким до Мадзіні за темпераментом, хоча вони ніколи не зустрічалися. Він був один з тих румунів, у кого портрет Мадзіні стояв на робочому столі до самої     смерті італійського революціонера.»

    Ремус Тенасе розповідає як румуни використовували роботи італійця: «Мадзіні просував кілька суперечливих ідей у той час. Найважливішою для румунського простору і для пашоптистів була ідея нації. Мадзіні був старанним промоутером ідеї, яка робила націю політичним суб’єктом через національну державу. Саме тому одним з прізвиськ Мадзіні було прізвисько «Апостол нації». У період після
    1848 року румунам потрібно було оголосити про свою приналежність, свою ідентичність. Мадзіні сам до 1848 року був збентежений ідентичністю румунів. Після 1848 року пашоптисти не тільки писали про румунів європейськими мовами,     але й, завдяки революційному моменту в Бухаресті, зуміли привернути увагу тих, хто приймав рішення, і різних революційних таборів на Заході до латинської
    ідентичності румунів.»

    Справжній республіканець Джузеппе Мадзіні виступав проти ідеї монархії. Румунські пашоптисти розуміли, що деякі з його ідей були надто прогресивними для периферійного європейського політичного суспільства, яким були румуни. Ремус Тенасе: «Наші пашоптисти, звичайно, спочатку були республіканцями. Але вони зрозуміли, що в Європі монархій республіканська ідея не може перемогти. Тому вони надали пріоритет ідеї нації та національної єдності румунів, залишивши ідею республіки на другорядному плані. Парадоксально, Мадзіні, який не хотів і не мав наміру відмовлятися від ідеї республіки, у випадку румунів, він радив Думітру Бретяну прийняти і вести переговори з державними діячами Заходу, залишивши в стороні ідею республіки.»

    Як це завжди буває, політичні ідеї переживають свій розквіт і завжди піддаються критиці та переформулюванню. До 1900 року ідеї Мадзіні втрачали свій вплив у Румунії, вони циркулюючи як
    спадщина минулого.

  • Газета Scînteia

    Газета Scînteia

    Одним із потужних знарядь пропаганди комуністичного режиму була друкована преса. Свобода слова і преси – це право, завойоване у 18 столітті, офіційно затверджене як універсальне у статті XI Декларації прав людини і громадянина 1789 року. Але тоталітарні комуністичний і фашистський режими спотворили це право і перетворили його на засіб примусу до мовчання.

    За комуністичних партійних режимів у країнах Центральної та Східної Європи вся преса оберталася навколо ідеології. Але партії також мали власні газети, свої офіційні голоси, які виражали суть режиму. У Радянському Союзі з 1912 року виходила, а в Росії і досі виходить друком газета “Правда”, а в комуністичній Болгарії до 1990 року виходила газета “Работническо дело”. У Чехословаччині партійна газета “Руде право” виходила до 1995 року.

    У колишній Німецькій Демократичній Республіці газета “Neues Deutschland” або “Нова Німеччина” почала виходити в 1946 році і видається донині. У колишній Югославії газета “Борба” виходила до 2009 року і періодично з’являлася й після цього. У Польщі “Trybuna Ludu” виходила з 1948 по 1990 рік, а в Угорщині домінували “Szabad Nép” (“Вільні люди”) у 1945-1956 роках та “Népszabadság” (“Народна свобода”) у 1956-2016 роках. У Румунії Румунська комуністична партія зверталася до суспільства через газету “Scînteia” (“Іскра”).

    Заснована в 1931 році, коли Румунська комуністична партія була заборонена в Румунії, оскільки виступала за розчленування країни, “Scînteia” виходила час від часу до 1940 року. Свою назву газета отримала від газети Леніна в еміграції “Искра”, яка виходила між 1900 і 1905 роками. “F” вперше легально з’явилася 21 вересня 1944 року, після того, як Червона армія зайняла Бухарест 30 серпня 1944 року і встановила комуністичне правління по всій Румунії до 1947 року.

    Мистецтвознавець Раду Богдан у 1995 році дав інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо. 1920 року народження, у молодості Богдан симпатизував комуністам і мав спорадичні контакти з членами РКП у воєнні роки. Він став активним одразу після радянського вторгнення і в 1995 році перед мікрофоном згадував, як брав участь у відновленні партійної газети:

    «Як починалася “Scînteia”? Було п’ятеро людей, яким партія доручила випустити перший номер. Матей Сокор був на чолі цієї п’ятірки: Павел Кіртоаке, інженер Соломон, Раду Менеску та Йосип Арделян, який згодом мав працювати в цензурі. Отже, все почалося з цих п’ятьох, інженер Соломон виконував адміністративні обов’язки. У той час у мене в голові була думка, що я хочу бути журналістом, я не знав, з чого почати. Коли почув, що Раду Менеску збирається видавати газету, я представився і запитав, чи можу приєднатися, тому що хотів займатися журналістикою. І мене запросили працювати на волонтерських засадах. Це був так званий романтичний період, я жив ідеалами! Можу сказати, що я займалася перевіркою. Моїм колегою був кінорежисер Мірел Ілієшу. Отже, я був там з першого номера газети “Scînteia”.»

    На сторінках газети ідеалістично налаштовані комуністичні інтелектуали, як старі, так і молоді опортуністи, з надзвичайною жорстокістю виступали проти демократії. Одним з найактивніших із них був Сільвіу Брукан, який пережив всю історію режиму і зробив публічну кар’єру після 1989 року. Раду Богдан нагадав про пильну активність журналістів у ті роки, особливо журналістів газети “Scînteia”, якою керував соціолог Мірон Константінеску:

    «Матей Сокор був керівником “Scînteia” лише один день. Після цього Матей Сокор перейшов на Радіо і став генеральним директором. Через кілька днів після виходу перших номерів “Scînteia” прийшов Мірон Константінеску, який щойно вийшов з в’язниці. Ми часто працювали вночі у редакції “Scînteia”. Перші кілька днів я спав з ним на одному матраці на підлозі, ліжок там не було. Перша редакція “Scînteia” була в будівлі колишньої газети “Curentul” Памфіла Шейкару. У той час я також був охоронцем Мірона Константінеску. Але це було так, як ті опудала в полі, які не відповідають дійсності, тому що я не був озброєний. Але він щодня ходив до Загальної конфедерації праці і не хотів, щоб це виглядало так, ніби він ходить вулицею сам, тому завжди брав мене з собою, щоб я його супроводжував. Я виглядав так, досить солідно, був високим. На мене ніхто не наважився напасти. Але кілька місяців я був як його тінь.»

    Протягом наступних 40 років “Scînteia” була тим самим, чим були її сестри, – просто пропагандистським бюро, яке приховувало матеріальні злидні та брутальні порушення прав, з якими стикалися румуни. Упродовж багатьох років на сторінках газети публікувалися важливі імена румунської науки та культури, а список співробітників газети є довгим. Для нащадків газета “Scînteia” є прикладом того, якою не повинна бути преса.

  • Розрив співпраці Секурітате з КДБ

    Розрив співпраці Секурітате з КДБ

    Найстрашнішою інституцією румунської комуністичної держави була «Секурітате», створена за зразком НКВД, пізніше КДБ. Структура з подвійною інформативною та репресивною роллю, до кінця 1950-х років Секурітате перебувала під тотальним контролем КДБ, як і вся Румунія. Але з початку 1960-х років так звана «політика незалежності Румунії від СРСР» означала розрив співпраці румунської Секурітате з КДБ, та емансипацію Секурітате. Саме бухарестський лідер Георге Георгіу-Деж тактовно розпочав процедуру розриву співпраці.

    Генерал Нягу Косма був офіцером контррозвідувального управління Департаменту державної безпеки, яке він також очолював. У 2002 році в інтерв’ю Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення він розповів історію віддалення Секурітаті від КДБ: «Поки тут були представники радянської влади, і вони були потужними, вони мали радників та своїх людей у структурах управління,  в політиці,  в спецслужбах, й все було просто. Все розвязувалося в Кремліні. Масові арешти відбувалися на підставних і менш підставних основах, або за дрібниці. Роль радника, який був офіцером КДБ, полягала в тому, щоб консультувати командира частини. Був радник на рівні міністерства, керівник усіх радників, а також радники на рівні підрозділів. Він повинен був консультувати на вимогу коменданта, відповідно на вимогу міністра. У мене була проблема орієнтації, техніки, методології роботи, й я давав йому завдання, а він, «зі своїм досвідом», так говорилося, повинен був дати нам рішення, яке ми застосовували чи ні. Це була його теоретична роль. В принципі, він у все втручався. Насправді радянські радники також були провідниками шпигунських мереж, своїх власних мереж, які існували в структурах Секурітаті». 

    Задушені радянською всюдисущістю, румуни намагаються знайти рішення. Нягу Косма: «У певний момент міністр Дрегічі, у відчаї від того, що вони всюди втручаються, зателефонував нам і сказав: “Гей, зробіть їм програми! Вони люблять рибалити, вони люблять прогулянки, вони люблять екскурсії, можливо, навіть жінок і горілку. Дайте їм те, що їм подобається, заберіть їх, щоб їх не було там, коли ви працюєте.” А оскільки радянська влада була дуже агресивною після подій в Угорщині, несподівано у нас прибуло 6 радників в дирекції. Ми нікому не ставили жодних запитань, але вони нас дуже контролювали. Ми не дуже розуміли, що вони роблять. Вони збирали інформацію, вони не мали жодних пояснень щодо своєї присутності. Там мав бути радник командира, згідно з урядовою конвенцією. Але вони не мали жодних пояснень, вони приїхали, щоб допомогти раднику. Пояснення полягало в тому, що вони повинні були тримати пульс справ, вони боялися, що в нашій країні щось відбувається, та їх відправили бути присутніми».

    На початку 1960-х років Деж вирішив, що в радянсько-румунських відносинах перейдено межу. Центр інформації та документації з питань Секурітаті був використаний для усунення присутності агентів КДБ. Команда з 5-6 серйозних і стриманих офіцерів, яку координував Нягу Косма, почала складати список: «До 62-го року, я думаю, ми реконструювали значну частину, можливо, 80 відсотків, їхньої мережі в нашій країні. У нас не було іншого завдання, окрім як відтворити її, пізнати її. Були складені списки зверху вниз, тобто мережа, з короткими посиланнями, з короткими коментарями та примітками. Списки включали стару мережу, яка діяла тут, мережу, яка прийшла з дивізією Тудора Владіміреску, з дивізією Горії, Клошки та Крішана, з тими, хто був висаджений на парашутах під час війни, росіяни. І ці списки були представлені Георгіу-Дежу».

    Румунська стратегія була простою. Радянським шпигунам сказали, що вся їхня діяльність відома, їх помилували і вимагали припинити співпрацю з КДБ. В іншому випадку вони підпадуть під дію кримінального законодавства. Більшість з них прийняли пропозицію Секурітаті. Нягу Косма розповів про перший критерій для включення до списку: «На першому етапі, я думаю, у нас було близько 180 шпигунів на списку, з усієї країни. До них були додані ті, чиї ситуації були менш визначеними, але з сильними ознаками того, що вони могли бути радянськими шпигунами. Наприклад, вони приїхали з Радянського Союзу після навчання, одруженими з росіянками. Здавалося б, нічого страшного, нормальне явище за нормального режиму. Але з росіянами це не працювало, нам були відомі правила. Ті, хто були одружені з росіянками, були під підозрою. І потім, ми цікавилися про росіянки. Вони були одружені з військовослужбовцями, які займали високі посади в армії та Міністерстві внутрішніх справ, не кажучи вже про економічні питання. У політичному апараті їх було дуже багато, одружених з росіянками. Звичайно, це були добрі спеціалісти, і багато з них падали, як мухи в молоко, але загальна міра полягала в тому, що врешті-решт ми виселили їх усіх з головних установ».

    Розрив співпраці між Секурітаті та КДБ відбувся на початку 1960-х років. Обидві установи, однак, залишалися репресивними інституціями репресивного політичного режиму до 1989 року.

  • Васіле Лука

    Васіле Лука

    З кінця Другої світової війни у 1945 році до 1989 року Червона армія нав’язувала комуністичні партійні режими в країнах Центральної та Східної Європи. Їх очолювали слухняні Москві лідери, які без вагань витісняли своїх ідейних товаришів, коли ті ставали конкурентами. Особливо до смерті Сталіна в 1953 році модель поведінки була однаковою в усіх комуністичних країнах: партійна демократія означала вирішення особистих суперечок кулею в потилицю або киданням до в’язниці. Так сталося з Васілем Лукою, нелегальним комуністичним активістом і важливим лідером з 1945 року. Після суперечки з Георгіу-Дежем та його групою, Васіле Лука опинився у в’язниці Аюд у 1963 році.

    Васіле Лука народився 1898 року в Ковасні, повіті з переважно угорським населенням, який на той час входив до складу Австро-Угорщини. Існують суперечки щодо його етнічної приналежності: одні історики та мемуаристи стверджують, що він був етнічним угорцем, інші – що він був угорськомовним етнічним румуном. Безсумнівним є те, що Лука вільно розмовляв угорською мовою і до 1919 року, під час Угорської Радянської Республіки на чолі з Белою Куном, він вже був комуністом і палким прихильником Радянського Союзу. Після того, як угорська комуністична революція була ліквідована румунською армією, Лука став залізничником і взяв участь у нелегальній діяльності Комуністичної партії Румунії та в організації робітничих страйків, таких як страйки шахтарів у Лупень в 1929 році та у Валя Жіулуй в 1933 році. Він також обіймав посади в партійній ієрархії, був секретарем організацій у Брашові та Яссах. За свою підривну діяльність був кілька разів заарештований, але звільнявся після відбуття коротких термінів ув’язнення. Після окупації Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини в червні 1940 року він був звільнений, отримав радянське громадянство і навіть став депутатом Верховної Ради у воєнні роки. Отримав звання майора Червоної Армії та інтенсивно працював серед румунських в’язнів у СРСР, щоб приєднатися до дивізії «Тудор Владіміреску», яка відіграла ключову роль у радянізації румунської армії після 1945 року.

    Після поразки нацистської Німеччини, Румунія, як і інші країни Центрально-Східної Європи, буде окупована Радянським Союзом, а румунська комуністична партія стане агентом глибоких змін у Румунії. Васіле Лука, член так званої «московської групи», разом з Аною Паукер та іншими комуністами з прибувших з СРСР, отримає можливість зайняти високу посаду в державі. 5 листопада 1947 року він був призначений міністром фінансів в уряді, очолюваному Петром Ґрозою. У своїй промові в новорічну ніч 1947-1948 років сам Петру Ґроза наголосив на кооптації пари Паукер-Лука до нової урядової команди: «Прихід пані Ани Паукер до Міністерства закордонних справ, пана Васіля Луки до Міністерства фінансів і, нещодавно, пана Еміля Боднараша до Міністерства національної оборони, дозволив нашій народній демократії розвиватися більш швидкими темпами. Зміни в уряді сприяли встановленню справедливої економічної та фінансової політики демократичного режиму і зміцненню національної валюти».

    Але група на чолі з Дежем, що складалася з комуністів, які багато років відсиділи у в’язницях Румунії, відкрила бойові дії проти «москалів». У травні 1952 року на пленумі ЦК Румунської робітничої партії Лука був звинувачений у правому ухилі та антипартійній діяльності і виключений з партії. У серпні 1952 року його заарештували і судили, а в 1954 році засудили до смертної кари за державну зраду. Пізніше вирок було замінено на довічне ув’язнення. На той час Владуц Нісіп’яну був молодим комуністом. У 1999 році в інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіомовлення Нісіп’яну згадав про знамените пленарне засідання: «Я найкраще пам’ятаю те пленарне засідання 1952 року, коли Васіле Лука та Ана Паукер були викриті, усунуті від керівництва партії та заарештовані. Я не брав участь у тому пленарному засіданні, бо був тоді молодий, 19 років. Я був занадто молодий, але мені було цікаво. Мені також було цікаво, що відбувалося, коли нам доводилося знімати їх портрети зі стін. Хтось знімав їх зі стін, а хтось ставив їх назад. Я не викидав їх, а повертав обличчям до стіни, бо, можливо, так треба було. Якщо хтось питав мене, що я зробив з портретами, я відповідав, що відніс їх на горище. Мені казали бути з ними обережним. Потім перший секретар пояснив ситуацію. Він сказав нам, що саме пленум партійного керівництва викрив правий, або лівий ухил групи, яка хотіла усунути Георге Георгіу-Дежа, нашого дорогого вождя. Але правду, якщо ви її шукали, то знаходили десь посередині, в центрі. Але хто шукав у центрі? Ніхто не шукав. Їхні портрети були викинуті, а вони були заарештовані і покарані».

    У 1968 році Ніколає Чаушеску, у своїх намірах залагодити колишні внутрішньопартійні суперечки, реабілітував і Василя Луку, разом з іншими комуністами, ліквідованими Дежом. Історія, однак, заслужено помстилася одному з тих, хто підставив своє плече злочину та беззаконню.

  • РКП та аграрна реформа

    РКП та аграрна реформа

    Згідно з марксистсько-ленінською теорією засобів виробництва, власність повинна була бути спільною, належати всім, хто їх використовував і виробляв додаткову вартість. Приватну власність офіційна пропаганда демонізувала і називала джерелом усього зла та “експлуатації людини людиною”. Навіть у сільській місцевості, де земля була основним засобом виробництва, приватна власність мала бути ліквідована. Так було в Радянському Союзі після 1918 року і в усіх країнах, що перебували під його військовою окупацією після 1945 року, хоча Нова економічна політика, започаткована Леніним у 1921 році, допускала певну форму приватної власності в сільському господарстві. Після смерті Леніна у 1924 році приватна власність у сільському господарстві була ліквідована, а колишні середні землевласники, так звані куркулі, вважалися класовими ворогами і були депортовані до системи таборів ГУЛАГу.

    Заборона приватної власності в сільському господарстві, евфемістично названа “аграрною реформою”, розпочалася в Румунії 6 березня 1945 року, коли було встановлено комуністичний уряд на чолі з Петру Ґрозою. Ще в січні 1945 року Національно-демократичний фронт, альянс політичних угруповань на чолі з РКП, заохочував селян до примусового захоплення орних земель площею понад 50 гектарів. Одним із перших законів, які прийняв уряд Ґрози, був Закон № 187 від 23 березня 1945 року “Про проведення аграрної реформи”. Він мав на меті надати безземельним селянам ділянки шляхом експропріації власності, більшої за 50 гектарів, без компенсації. Разом з орною землею у власників конфісковували сільськогосподарську техніку. Цей захід був частиною арсеналу комуністичної пропаганди, що проголошувала боротьбу з експлуатацією селян і активно використовувався під час виборів 19 листопада 1946 року.

    Однак на практиці скасування приватної власності означало початок цілої низки грубих порушень прав людини і жорстокості, аж до вбивств. Це також означало нагнітання напруженості між різними категоріями селян і застосування актів терору проти тих, хто відмовлявся віддати свою власність, з боку озброєних комуністичних банд.

    Клімат насильства і нестабільності, створений урядом, пізніше визнали навіть комуністичні активісти, такі як Йон Пайку. У 1971 році в інтерв’ю  Центру усної історії Румунського радіо Йон Пайку згадував, як проходила так звана аграрна реформа в повіті Мегединць на південному заході Румунії, в якій він брав особисту участь. “Нам довелося докласти серйозних зусиль для проведення аграрної реформи, тому що ми мали достатньо проблем з колишніми землевласниками, які зі зброєю в руках виступали проти розпаювання землі. У нас були випадки, Істретеску з Биклеша, Бумбару з Маловеца, або Йоніке Йонеску, який навіть застрелив радянського солдата, коли прийшли радянські війська. Вони отримали по заслугах. Проти таких поміщицьких елементів ми посилали товаришів, групи робітників, яким вдавалося мобілізувати людей, бо селяни були налякані. Хочу зазначити, що без підтримки робітничого класу на чолі з Румунською комуністичною партією селянство не змогло б перемогти поміщицькі елементи, їхній опір аграрній реформі. Я хочу підкреслити, що робітничий клас на чолі з Румунською комуністичною партією, маючи в союзниках бідне селянство, зумів перемогти опір землевласників і куркулів.”

    Уряд Комуністичної партії розпочав свою діяльність з безпрецедентних популістських заходів. Земля в сільській місцевості була в ціні, а її перерозподіл був розрахований на тих, хто нею не володів. Але комуністична теорія аж ніяк не заохочувала і не сприяла формуванню приватної власності, навпаки. Тудор Константін, активний учасник профспілкового руху 1947 року, в інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо 2003 року, розповів про земельну реформу Комуністичної партії, яка зробила його землевласником поблизу Олтеніци, міста, розташованого за 60 кілометрів на південний схід від Бухареста. “Мені також дали ділянку в 45-му році. Дали приблизно півгектара землі за участь у війні, а потім, коли забирали землю у всіх, сказали, що я не місцевий тому конфіскували й мою землю, як забирали у всіх. З’явилася організація, яка називалася “Фронт орачів”, там було двоє чи троє комуністів. Які то комуністи, це були прості селяни, які аж нічого не знали про Комуністичний маніфест! Вони пішли ділити боярську землю. зібралися 30-40 хлопців і пішли туди з кілками. Позначили ділянки й сказали: “Дивіться, це ваша земля, а то ваша земля! Так люди обробляли її до самої колективізації.”

    Земельна реформа Комуністичної партії 1945 року тривала до 1949 року. Насправді, ні на мить не було жодного наміру проводити справжню реформу. Після того, як 30 грудня 1947 року король Міхай І-й був змушений зректися престолу і був вигнаний з країни, РКП залишилася абсолютним правителем Румунії і готувала справжню реформу: змусити всіх власників орних земель відмовитися від своєї власності і створити колективні господарства, як частину великого процесу “соціалістичного перетворення сільського господарства”.

     

  • Румунський військовий флот у Другій світовій війні  

    Румунський військовий флот у Другій світовій війні  

    Історія румунського військового флоту починається в середині 19 століття, коли після об’єднання двох князівств Молдови і Волощини, комерційні річкові флоти двох князівств були об’єднані. До того часу румунські князівства не мали річкового та морського військового флоту, оскільки не мали на це права, тому що перебували під контролем Османської імперії та не мали виходу до моря. З 1878 року, коли Добруджа стала частиною румунської держави та відкрила вихід до морів та океанів, почалася історія румунського морського флоту.

    Румунський військовий річковий флот брав участь у російсько-румунсько-турецькій війні 1877-1878 років, здійснюючи військові операції на Дунаї. Румунські кораблі під командуванням Ніколає Думітреску-Майкана та Іоана Мурджеску встановлювали загородження на ріці, атакували османські кораблі, обстрілювали османські позиції на південному березі Дунаю і навіть змогли потопити два турецькі монітори.

    У наступний період румунський військово-морський флот продовжував розвиватися і отримувати вигоду від програм з оснащення його військовими кораблями. У 1907 році чотири монітори і вісім річкових патрульних катерів увійшли до складу флоту для моніторингу та оборони Дунаю. Під час Першої світової війни Дунайський флот брав участь у битві при Туртукаї в 1916 році та у відступі румунської армії з Добруджі. Наступного, 1917 року, кораблі румунського флоту на Дунаї під командуванням Константіна Белеску обстрілювали німецькі артилерійські позиції в місті Тульча та ліквідували повстання російських кораблів у дельті Дунаю.

    Після 1918 року озброєння румунського військового флоту продовжилося. На озброєння надійшли нові типи військових кораблів для морського флоту, такі як есмінці «Mărășești» (Мерешешть), «Mărăști» (Мерешть), «Regele Ferdinand» (Король Ферденанд) «Regina Maria», (Королева Марія) перший румунський підводний човен «Delfinul» (Дельфінул) та навчальний корабель другого покоління «Mircea» (Мірча).

    У Другій світовій війні румунський флот складався з двох великих підрозділів – Морської дивізії та Дунайської дивізії. Морська дивізія мала 4 есмінці, 3 торпедні катери, 3 міноносці, 1 підводний човен, 3 торпедні катери, 8 буксирів і флотилію гідролітаків. Дунайська дивізія складалася з 7 моніторів і 6 есмінців. Румунське чорноморське узбережжя було захищене мінним загородженням на відстані 12 морських миль і береговою артилерією. Через диспропорцію на користь радянського флоту, румунський флот зайняв оборонну позицію на першому етапі війни. 26 червня 1941 року, через кілька днів після вступу Румунії у війну за визволення Бессарабії та Буковини, анексованих Радянським Союзом у 1940 році, есмінці «Mărăşti» (Мерешть), і «Regina Maria»» (Королева Марія)  та берегові батальйони потопили «Москву», флагман радянської флотилії, що наближалася до румунського узбережжя, і пошкодили есмінець «Харків».

    По мірі просування фронту на схід, румунський флот почав підтримувати сухопутні війська, що боролися в Одесі та Севастополі. До 23 серпня 1944 року радянські кораблі перестали наближатися до румунського узбережжя, але радянські підводні човни становили реальну небезпеку. Однією з масштабних операцій за участю румунського флоту була евакуація румунських і німецьких військ з Кримського півострова, відома як «Операція 60.000». Джерела стверджують, що в результаті операції було врятовано близько 36.000 румунських військовослужбовців, 584.000 німецьких військовослужбовців, 720 словацьких військовослужбовців та 25.000 радянських в’язнів і громадян.

    Після 23 серпня 1944 року, коли Румунія приєдналася до союзників, румунський флот перейшов під радянський контроль, а його кораблі та особовий склад були заарештовані. У 1999 році офіцер Ніколає Кослінскі, син адмірала Георге Кослінскі, який помер як політичний в’язень у в’язниці Аюд в 1950 році, розповів Центру усної історії Румунського радіомовлення, як в ніч з 4 на 5 вересня 1944 року він був на торпедному катері ”Vulcanul” (Вулканул) в якості другого офіцера: «Приблизно о пів на п’яту ранку, почувши якісь звуки на вулиці, я схопився з ліжка, взяв пістолет і поклав його в кишеню штанів. Я підійшов до дверей, де черговий оператор сказав мені, що йдуть якісь росіяни. І дійсно, у велику спальню, де я спав, увійшов росіянин з балалайкою, спрямованою на мене, а за ним інші, які вимагали мені віддати їм пістолет. Спочатку я сказав їм «Добрий вечір», і вони трохи здивувалися, а потім знову вимагали пістолет. Я підняв руки і сказав: «Пістолета немає». До мене підійшов російський сержант, помацав кишеню. Але, напевно, через те, що пістолет був маленький, типу «Беретта», і на ньому була хустинка, він не помітив, що він там є. Він подивився на мою руку, в якій був ремінь, і викинув його, бо подумав, що це пістолет. Він сказав нам одягатися, щоб піти на зустріч на залізничний вокзал».

    Румунські кораблі були відправлені до Радянського союзу, дорогою з невідомих причин тонуть канонерський човен «Dumitrescu» (Думітреску) та підводний човен «”Marsuinul» (Марсуінул). Через кілька років радянська влада повернула румунському уряду 23 кораблі, більшість з яких були старими і непридатними до експлуатації, в тому числі два есмінці, кілька торпедних катерів і кілька канонерських човнів. Слід зазначити, що з лав румунських моряків брали участь в антикомуністичному русі опору, наприклад адмірал Горія Мичелларіу.

  • Ана Паукер

    Ана Паукер

    В історії комуністичного режиму в Румунії ім’я Ани Паукер є одним з найважливіших. Вона відіграла вирішальну роль у команді, яка встановила комуністичну партію при владі в Румунії, в період між 1947 і 1952 роками як член уряду Петру Грози, першого уряду комуністичної партії. Вона також займала міцні позиції в ієрархії Румунської комуністичної партії та Комуністичної партії Радянського Союзу.

    Справжнє ім’я Ани Паукер – Хана Рабінсон. Народилася вона в 1893 році в повіті Васлуй на сході Румунії в релігійній єврейській родині, її дідусь будучи рабином. У 1920 році, у Франції, вона зустріла свого майбутнього чоловіка, Марчела Паукера, єврея з Бухареста і радикального комуніста. Ана Паукер стала радянським агентом і була заарештована в 1922 і 1935 роках, але була звільнена в 1941 році і виїхала до СРСР. Під час її ув’язнення у 1938 році її чоловіка стратили за наказом Сталіна як шпигуна Заходу. У Москві під час війни вона очолює групу румунських комуністів-вигнанців, відому як «Московська фракція».

    У 1994 році Центр усної історії Румунського радіомовлення взяв інтерв’ю у лікаря Георге Бретеску, зятя Ани Паукер. Він процитував радянський документ, в якому його тещу хвалили за її якості, але також критикували за її нездатність: «У її характеристиці за 1946 рік сказано: «Серед керівників РКП товаришка Паукер є найбільш теоретично підготовленою і користується великим впливом у партії. Саме тому, з усіх точок зору, вона фактично керує роботою Центрального комітету РКП. Вона дуже популярна серед румунського народу внаслідок своєї минулої нелегальної діяльності. На додаток до своєї роботи на посаді секретаря ЦК, вона очолює комуністичну фракцію в парламенті. Забезпечує співпрацю РКП з іншими партіями Демократичного блоку. Бере активну участь у роботі Міжнародної жіночої антифашистської федерації. Однак товаришка Паукер має важливий недолік як організатор. Вона недостатньо використовує свій вплив і авторитет для ідеологічного та організаційного зміцнення партії».

    Закінчення Другої світової війни і присутність радянської армії в Румунії ознаменували шлях Ани Паукер до найвищих сфер політичної влади. Її обрали секретарем Центрального комітету Румунської комуністичної партії, а після вимушеного зречення престолу короля Міхая І 30 грудня 1947 року призначили міністром закордонних справ.

    Початок 1950-х років ознаменував її занепад. У 1952 році лідер Георге Георгіу-Деж почав ліквідовувати конкуруючі групи, і Ана Паукер була в одній з таких груп, до якої також входив її товариш Васіле Лука. Звинувачені у правому девіаціонізмі та саботажі, члени групи були ув’язнені, а Лукреціу Петрешкану, опонент Дежа та соратник групи, був страчений. У 1953 році Ана Паукер була вислана на примусове проживання, а наступного року виключена з партії. Вона жила до 1960 року і працювала перекладачем з французької та німецької мов у видавництві «Politică» без права підпису. Вона була однією з перекладачів, які переклали перше повне видання творів Маркса та Енгельса на румунську мову.

    Після 1965 року новий лідер Ніколає Чаушеску спробував реабілітувати деяких жертв Дежа. Георге Бретеску сказав, що Ана Паукер не була серед них, і розповів подробиці про останні роки її життя: «Абсолютно ніколи не було спроб це зробити. Більше того, навіть робота в Політичному видавництві проходила в абсолютно ненормальних умовах. Вона навіть не отримувала звідти зарплату, її передавали через прибиральницю. Вона приносила написані нею матеріали і за це отримувала зарплату. Поки Георгіу-Деж був живий, вона вважалася найнебезпечнішою людиною, особливо після ліквідації Лукреціу Петрашкану. Це пояснює, чому лише в 1968 році заговорили про її політичну діяльність. Більше того, у 1961 році, через рік після її смерті, її нагороди були відкликані. Іншими словами, сама пам’ять про неї чомусь вважалася небезпечною, тому не було жодних спроб її відновити».

    У 1953-1960 роках Ану Паукер відвідали кілька людей, один з них – адвокат Раду Олтяну, захисник комуністів і антифашистів на судових процесах 1930 року, інша – колишня колега по в’язниці. Георге Бретеску: «Робітниця, яка сиділа у в’язниці разом з Аною Паукер, на ім’я Марія Андреєску, приходила в гості без жодних застережень, вона була відома під прізвиськом «Бебіка». Наскільки нам було відомо, вона також підтримувала зв’язок з деякими старими знайомими, друзями, товаришами, шанувальниками Ани Паукер. Коли Ана була госпіталізована в лікарню Колентина, Марія Сирбу прийшла відвідати її. А на похороні, ймовірно, мобілізований цією «Бебікою», був присутній і старий опортуністичний зрадник Георге Крістеску, який певним чином представляв старий соціалістичний рух».

    Ана Паукер була, як і багато інших, людиною, засліпленою ідеалами досконалого суспільства, що на практиці означало терор. І вона покинула цей світ, переможена суворою реальністю.

  • Ніколає Тітулеску та румунська дипломатія в Європі 1930-х років

    Ніколає Тітулеску та румунська дипломатія в Європі 1930-х років

    Дипломати країн, які тяжіють до сильних світу цього, завжди мають місію бути на крок попереду подій. Вони повинні розшифровувати тенденції та наміри, якщо це можливо, ще до того, як вони з’являться. Дипломати країн-сателітів присутні в столицях і в усіх місцях, де приймаються важливі рішення, і часто навіть досягають привілейованих позицій. Так було і з румунською дипломатією у міжвоєнний період, яку певний час очолював Ніколає Тітулеску (1882-1941 рр.).

    Після Першої світової війни атмосфера в Європі залишилася напруженою, зі складними відносинами між європейськими країнами. Переможені країни блоку Центральних держав на чолі з Німеччиною не змирилися з положеннями мирних договорів, відомих як «Версальська система». Це означало легалізацію їхніх територіальних втрат і виплату воєнних репарацій. Створення Ліги Націй у 1919 році, попередниці сьогоднішньої Організації Об’єднаних Націй, було спробою зібрати представників усіх націй за одним столом і провести дискусії, щоб розрядити очікування. Румунія була прихильником Версальської системи та Ліги Націй для збереження фактичного стану речей. А одним з її найактивніших дипломатів був Ніколає Тітулеску.

    Ніколає Тітулеску, за фахом юрист з міжнародного права, народився в місті Крайова на півдні Румунії. Він був членом Консервативно-демократичної партії і виступав за вступ Румунії у Першу світову війну на боці Франції. Після війни був повноважним міністром у Великій Британії, а в 1928-1936 роках – міністром закордонних справ у кількох урядах. З 1921 року був постійним представником Румунії в Лізі Націй і двічі обирався її головою – у 1930 та 1931 роках.

    Йосип Іджирошяну був дипломатом, якого відкрив Ніколає Тітулеску. У 1997 році Центр усної історії Румунського радіо взяв інтерв’ю в Іджирошяну, який розповів, чому Румунія мала привілейовану позицію в Лізі Націй і яку роль відіграв Ніколає Тітулеску в його отриманні. «Румунія була єдиною країною в світі, яка мала своє представництво в Лізі Націй. І це було прийнято швейцарським урядом на догоду Тітулеску. Оскільки Тітулеску багато зробив для швейцарців, він організовував більшість своїх зустрічей і конференцій у Швейцарії, тому що це було в його інтересах. А потім, звичайно, все це зацікавило швейцарців, тому що він несподівано виставив Женеву в надзвичайному світлі.»

    Таким чином, у структурі румунської дипломатії женевський представник при Лізі Націй став навіть більш важливим, ніж міністр у Берні. Дипломат у Женеві розглядався як переговірник з важливими країнами, в той час як дипломат у Берні вважався державним службовцем, пов’язаним лише з країною, до якої він був направлений. Очікувалося, що румунський дипломат у Женеві заведе друзів серед найважливіших політиків і впливових дипломатів та налагодить зв’язки, які він зможе використати на користь Румунії.

    Сам Тітулеску був більше, ніж просто постійним представником Румунії в Женеві. Одного разу його попросили стати посередником у примиренні між французьким і британським урядами. Друг французького прем’єр-міністра П’єра Лаваля, він вважався дуже приємною людиною, з великою врівноваженістю і тактом. Суперечка між французьким і британським урядами виникла через те, як слід ставитися до Німеччини. Загалом, Франція і Великобританія збігалися в поглядах на гарантії безпеки в Європі після Першої світової війни. Вони проштовхнули Локарнський договір 1925 року, який гарантував безпеку східних кордонів Франції. Але на початку 1930-х років Британія запропонувала пом’якшити політику Франції щодо Німеччини, а Франція відкинула цю пропозицію через побоювання відродження німецького мілітаризму. Британці пішли ще далі, вважаючи, що Франція намагається домінувати в Європі більше, ніж на це здатна Німеччина.

    У цьому напруженому кліматі посередником між Лондоном і Парижем виступив Тітулеску, – розповів Йосип Іджирошяну. «Представники великих країн не хотіли опускатися, благати інших прийти на зустрічі. Контакти відбувалися не через міністерства, а через голів урядів або великих політичних діячів. І тоді їм була потрібна людина на кшталт Тітулеску. Він довгий час був міністром в Англії, у нього було багато друзів, французи не хотіли говорити з англійцями, а англійці не хотіли говорити з французами. Вони хотіли, щоб все було організовано третьою стороною, яка б з’ясовувала менталітети, настрої, розмовляла з одними та з іншими.»

    У 1936 році Тітулеску звільнили з державної посади в Румунії через його антифашизм, і він виїхав у вигнання до Швейцарії, а потім до Франції. Він помер у Каннах у 1941 році, розчарований курсом історії.

  • Верблюди в румунському просторі

    Верблюди в румунському просторі

    Історію людства, спільнот та окремих людей також можна пізнати завдяки тваринам. Археологи, які сьогодні викопують з-під землі найдивовижніші для нас артефакти, також повертають до життя рештки свійських тварин. Археозоологія – це дисципліна, яка вивчає взаємовідносини історичної людини зі світом тварин, тобто одомашнення, харчування людини, економіку тварин, обряди поховання і т.д. Археозоологія відрізняється від палеонотології, яка вивчає еволюцію тварин і людини безвідносно до їхніх можливих взаємовідносин, і палеозоології, яка вивчає вимерлих тварин. Завдяки археозоології ми дізнаємося, що верблюд, ссавець, характерний для тропічних і пустельних регіонів Африки, Азії та Австралії, знайшов для себе окрема місце в румунській історії.

    Великий жуйний травоїдний ссавець, верблюд також присутній в Румунії у трьох різновидах: дромедар або одногорбий верблюд, бактрійський верблюд або двогорбий верблюд, а також гібриди цих двох видів, які мають один великий і один маленький горб. Верблюд, якого називають «кораблем пустелі», використовувався як транспортний засіб, оскільки він може долати великі відстані з невеликими запасами води та їжі в організмі. Одомашнений близько 5000 років тому, верблюд дає м’ясо, молоко і вовну, а в разі нестачі їжі м’ясо верблюда придатне для споживання.

    Адріан Белешеску має ступінь доктора біології та історії і є зооархеологом в Інституті археології ім. Васіле Пирвана, що діє при Румунської академії. Він дослідив рештки верблюдів, знайдені на археологічних розкопках в Румунії і представив хронологію відкриттів. Найдавніший верблюд в Румунії датується 2-4 століттями і був знайдений в Добруджі, на території колишньої фортеці Ібіда в повіті Тульча. «60 років тому були опубліковані дані про перші рештки верблюда, які були знайдені в Діноджеції, Гарвені Тульчанського повіту. Там проводилися систематичні археологічні дослідження на рівні ІХ-го – ХІІ-го століть, починаючи з візантійського періоду. Була знайдена фаланга І camelus bactrianus, тобто двогорбого верблюда. Більш ніж через 40 років, у 2007 році, була ще одна знахідка в Новіодунумі, сьогоднішній Ісакчі, також у повіті Тульча, на березі річки Дунай. Ці рештки були знайдені на рівні ХІ-го століття.»

    Агігьольські верблюди, Добруджа, є частиною важливого фауністичного матеріалу, виявленого в 2007 році. Це шість дорослих верблюдів, ідентифікованих за щелепами, кістки яких не мають жодних ознак людського втручання та слідів зубів хижаків. Це свідчить про те, що вони були швидко поховані, як пояснив Адріан Белешеску. «Ми, напевно, задамося питанням, як кістки цих тварин опинилися в землі? У нас не так багато інформації з місця розкопок і на це запитання важко відповісти. У мене є теорія, що відсутність слідів розрізання, нарізки, розчленування може свідчити про те, що ці тварини померли за короткий час через хворобу і були швидко поховані, щоб уникнути поширення хвороб. На користь цієї теорії свідчать нещодавні палеогенетичні та мікробіологічні дослідження, які підтверджують ідею, що ці тварини, а саме верблюди, є переносниками чуми. Великі епідемії прийшли з Азії і, крім мишей і щурів як переносників збудника блохи, верблюди, схоже, також відігравали дуже важливу роль. Бактерія, що викликає чуму, була навіть знайдена у зубному камені верблюдів, яких я досліджував.»

    Інші верблюжі сліди у румунському просторі були знайдені у Тімішоарі, фортеці, завойованій турками в 1552 році і керованій ними до 1716 року. Тут ми маємо дві нижніх щелепи, знайдені під час розкопок у центрі міста. Але верблюди існували в Центральній та Східній Європі задовго до приходу османів. Адріан Белешеску. «У Центральній та Східній Європі верблюди поширені в багатьох поселеннях. Їх присутність може бути головним чином результатом розширення Римської імперії та передислокації військових підрозділів з близькосхідних або африканських провінцій, де цей вид тварин часто зустрічався. Так, остеологічні докази були знайдені в Німеччині, Швейцарії, Австрії, Угорщині, Сербії, Болгарії. У ранньому середньовіччі ми маємо знахідки в Діноджеції та Новіодунумі, IX-го – XII-го століття, коли ці тварини були присутні на цій території завдяки римсько-візантійському впливу.»

    Османи, присутні у Центральній Європі в другі половині XVI-го і на початку XVIII-го століть, привели з собою і верблюдів, – розповідає Адріан Белешеску. «З проникненням турків в Європу ми стали свідками нового присутності цього виду тварин, який відносно добре задокументований в Угорщині протягом XV-го – XVII-го століть. Присутність цих тварин на румунській території в основному пов’язана з тим, що вони використовувалися перевезення військового і цивільного вантажу. Ймовірно, в умовах нестачі продовольства їх також використовували для харчування. У XVІ-му – XVII-му століттях в регіоні Банат, який перебував під турецькою окупацією, існували заїжджі двори, де верблюжатина подавалася як їжа. Присутність цих тварин в Румунії засвідчена принаймні до ХХ століття. Існує фотоархів артилерійського полку періоду Першої світової війни в Добруджі, де ми бачимо, що гармати були запряжені верблюдами.»

    Типовий для теплих регіонів, верблюд має довгу трансконтинентальну історію. І ця всесвітня історія включає в себе і румунський регіон.

  • Початки BBC румунською мовою

    Початки BBC румунською мовою

    У світі радіомовлення Бі-Бі-Сі не потребує представлення. Це одна з віх, без якої не можна писати історію галузі, і в її столітньому існуванні румуномовна служба має своє місце. Початок мовлення Бі-Бі-Сі румунською мовою пов’язаний з початком Другої світової війни у вересні 1939 року, дата, коли румунській службі виповнюється 85 років. Однак надзвичайно важливий вплив Великої Британії у світі також виправдовував функціонування такої служби, враховуючи, що після 1945 року, по закінченні війни, світова геополітична сцена стала ще складнішою, ніж була до того.

    У 1997 році Центр усної історії Румунського радіомовлення взяв інтерв’ю у Лівіу Крістя, одного з перших журналістів румунської служби Бі-Бі-Сі, який був румунським ведучим Бі-Бі-Сі з 1939 по 1971 рік. Лівіу Крістя пригадав початок роботи служби та випробування, які довелося пройти: «На цій радіостанції були певні випробування, своєрідний випробувальний термін, з людьми, яких рекомендувало румунське посольство. Деякі англійські радіостанції намагалися перевірити, чи можна буде почути програму в Румунії і, водночас, чи підходять голоси, які з’являлися перед мікрофоном, чи ні. Але перша команда, яка взяла на себе роботу в редакції і біля мікрофона, складалася з чотирьох осіб: чиновника Міністерства фінансів Нікулая Георгіу, який перебував у Лондоні за програмою обміну, професора історії Іона Подрі, направленого Інститутом Йорга для проведення досліджень, одного юриста, який все ще вивчав порівняльне право, тобто я, і молодого студента Лондонського політехнічного інституту Хосе Кампуса».

    Спочатку румуномовна програма була 15-хвилинним випуском новин. Вона інформувала слухач з Румунії про новини з міжнародної та британської преси. Почалася війна, і поляки, як влада, так і пересічні громадяни, відступали до Румунії, намагаючись дістатися Заходу. Програма транслювалася з Будинку радіомовлення на Портленд Плейс у центрі Лондона, де вперше прозвучало оголошення «Це радіо Лондон» румунською мовою. Коли німецькі бомби пошкодили будівлю, служба переїхала до готелю, а потім на льодову ковзанку. Лівіу Крістя розповів, що він та його колеги швидко адаптувалися до роботи і поділився деталями організації редакційної роботи: «За короткий час голоси дикторів стали джерелом певної, впізнаваної інформації, джерелом певної надії у важкі дні. Біля мікрофона виступали вчені, державні діячі, оглядачі, колумністи, професори, профспілкові діячі, письменники, солдати, бійці підпільних фронтів, біженці та в’язні, що втекли з трудових таборів чи військовополонені. Новини після початку війни перевірялися без цензури дипломатичними та військовими резидентурами. Матеріал, отриманий редакторами румунської редакції, був оброблений в центральній редакції. Він мав бути перекладений і прокоментований румунськими редакторами, щоб зробити його максимально зрозумілим для пересічного слухача. Коментарі для преси підбиралися для кожної сфери, на яку були спрямовані програми, а конференції, які давали провідні журналісти, намагалися помістити подію або новину дня в контекст ситуації, яка складалася на той момент».

    Стан війни вимагав, щоб програми Бі-Бі-Сі румунською мовою, як і іншими мовами, були під пильним контролем. Лівіу Крістя: «Від самого початку у нас була так звана служба моніторингу, тобто служба, яка прослуховувала програми з країни та з-за кордону. Ті, хто стежив за реальними ефірами, мали стежити за тим, щоб перед мікрофоном ми не читали нічого іншого, крім того, що було написано в інформаційних бюлетенях, одним словом, щоб ми не імпровізували, щоб ми не відхилялися від тексту, який був затверджений керівником редакції перед виходом в ефір. І цими джентльменами, які керували нами, були Джордж Кемпбелл, доктор Моррісон і джентльмен, який колись був керівником нафтової компанії в Румунії і який добре розмовляв румунською мовою».

    У будівлі Бі-Бі-Сі Лівіу Крістя також згадав про свою зустріч з людиною, якій судилося увійти в історію в бурхливому 20-му столітті: «Коли я проходив повз охорону, там стояв офіцер, який був дещо приголомшений тим, що не міг порозумітися з охоронцем. Оскільки це був французький офіцер, у французькій формі, я одразу запропонував йому допомогу і попросив пояснити, в чому справа. Він відповів дуже коротко і дещо роздратовано: «Я полковник де Голль, я щойно приїхав з фронту і у мене призначена зустріч. Я вже запізнився на 5 хвилин і не розумію, чому мене тримають тут і ніхто не чекав на мене в приймальні?». Я був дуже зворушений, коли пізніше дізнався, що цей полковник із зіркою був генералом де Голлем, який, як ми знаємо, очолював французький Опір, а потім був тим, хто дав Франції першу післявоєнну політичну структуру».

    Румунській службі Бі-Бі-Сі виповнилося 85 років. Вона залишалася однією з цитаделей захисту прав людини до 1989 року і продовжує залишатися такою і сьогодні.

  • Справа Куліану

    Справа Куліану

             21 травня 1991 року, близько 13:00, в туалеті одного з корпусів Чиказького університету був знайдений мертвим видатний професор історії релігій і письменник Іоан Петру Куліану. На 41 році життя Куліану був застрелений в потилицю невідомим. Незважаючи на ретельне розслідування, вбивцю або вбивць так і не було знайдено, і вбивство залишається загадкою донині.

              Йоан Петру Куліану народився в Яссах, Румунія, 5 січня 1950 року. Він походив з родини інтелектуалів, а його предки були частиною румунської еліти, яка брала участь у створенні сучасної держави в середині 19-го століття. За освітою філолог і поліглот, Куліану емігрував до Італії в 1972 році, де спеціалізувався на історії релігій, а потім переїхав до Нідерландів, а з 1986 року – до США. У нього були наставницькі та дружні стосунки з відомим румунським істориком релігії Мірчею Еліаде, з яким він розійшовся, коли фашистське минуле Еліаде було розкрито громадськості. Куліану є автором понад 20 томів історії релігій та художньої літератури міжнародними мовами, а про його життя і творчість написано 17 томів.

              Автори, які досі писали про смерть Куліану, висунули кілька сценаріїв, найпопулярнішими з яких є причетність колишньої комуністичної політичної поліції Секурітатя та румунської фашистської еміграції. Остання книга про нього належить американському академічному та релігійному історику Брюсу Лінкольну і називається “Секрети, брехня і наслідки: приховане минуле великого вченого і нерозкрите вбивство його протеже”. Учень Мірчі Еліаде у другій половині 1960-х років, Лінкольн також пише про смерть Куліану у своїй книзі, висуваючи нову гіпотезу. Історик релігії Моше Ідель, професор Єврейського університету в Єрусалимі, вважає, що таємниця, яка досі висить над смертю Куліану, також може бути пояснена звинуваченнями, висунутими колишній політичній поліції Секурітатя, на які так і не було отримано переконливих відповідей: “Багато років тому я провів розмову з президентом Румунії Емілем Константінеску. І я запитав його, чому він не прояснює це питання. Він сказав мені дуже прямо, що нічого не може зробити. У цьому і полягає проблема. Якщо Куліану був убитий Секурітате або Залізною гвардією, звичайно, вони не хочуть про це говорити. Хто хоче зізнаватися у вбивстві? Коли ФБР, після кількох років розслідування, здалося, підняло руки, ми фактично маємо справу Куліану, в якій нічого не було досягнуто. Тож ми можемо сподіватися, що станеться диво, що хтось напише свої мемуари, які вийдуть після смерті, і зізнається у злочині. Зробить, як то кажуть, зізнання в повині. Але поки що румунські служби інформації не хочуть обговорювати це питання. Принаймні, вони б могли  сказати “ні”, і це може бути відповіддю: ми не маємо жодного відношення до вбивства”.

     

              Історик Сорін Антохі, який обговорював таємницю смерті Куліану з Моше Іделем, вважає, що існує ще багато перешкод, які заважають пролити світло на цю справу: “Відтоді родина зверталася до суду, але нічого не вийшло. Зверталися різні люди, американська група кіномитців лобіювала законне право на доступ до інформації. Вони отримали не більше, ніж ми, нічого не роблячи, а саме доступ до розсекреченої, але анонімізованої інформації. Існують тисячі сторінок, які американська влада навіть виклала в Інтернет, але вони повністю засекречені.”

     

               У вищезгаданому томі Брюс Лінкольн висуває нову гіпотезу щодо смерті Куліану, а саме про причетність до неї дружини Мірчі Еліаде, Крістінел Еліаде. Моше Ідель не переконаний у справедливості цієї гіпотези, але не виключає її: “У 98-му році я написав статтю про невідому родину в Чикаго. Брюс Лінкольн цитує цю статтю, я не маю жодних проблем з тим, що він це робить. Але мене там не було, я не бачив Крістінел, я знаю, що вона була антифашисткою. Що нового привносить Лінкольн, не так зрозуміло. Я вважаю, що його твердження недоведені, це спекуляція, більша за мою спекуляцію, і я не можу довести, хто вчинив вбивство. У мене є гіпотеза, але у нього є ще більш складна гіпотеза, тому я не хочу втягувати в це Крістінел, тому що я мало знаю про її життя і про те, що вона робила після смерті Еліаде. Я не знаю її життя, Брюс Лінкольн бачив її, тож він перебуває у крашій ситуації, ніж я. Але я кажу, що мене не переконує те, що він говорить, і я не впевнений, що він переконаний. А що він каже? Що з фото, де Куліану з’являється з нею, видно, ніби вона відчуває до нього якусь ненависть. Мене не переконали, але я не кажу, що це не може бути справжнім».

              Смерть Іоана Петру Куліану все ще залишається загадкою після більш ніж трьох десятиліть. І вона може залишитися ще однією нерозкритою справою серед багатьох інших подібних.

  • Комунізм і лінгвістика

    Комунізм і лінгвістика

    Комуністичний режим настільки втручався в життя людей, що намагався змінити не лише їхні найглибші переконання, але й способи вираження думок, ідей та почуттів. Мову комунізму називали «дерев’яною» мовою, яка була одночасно і мовою, і поведінкою. Сам Йосип Сталін зробив свій внесок в її розвиток, хоча йому абсолютно не вистачало навичок.

    Улітку 1950 року Сталін опублікував серію статей під назвою «Марксизм і питання мовознавства» у газеті «Правда». Радянський лідер намічав нові напрямки в лінгвістичних дослідженнях, які б перекреслили все, що було зроблено до нього. Навіть у Румунії, окупованій з 1944 року радянськими військами, лінгвістичні люстрації Сталіна були одразу введені в обіг в академічних і наукових колах під суворим і жорстоким контролем ідеологічних активістів.

    Перекладачка і румуністка, колишня політична ув’язнена Мікаела Гіцеску розпочала навчання в університеті в 1949 році, через рік після освітньої реформи 1948 року, яка скасувала стару систему освіти. Нова система запровадила політичну освіту і надавала перевагу дітям робітників за рахунок інших, незалежно від рівня їхніх знань. Мікаела Гіцеску, яка у 2002 році дала інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо, згадувала, що політична освіта пала подвійний вплив на  якість змісту.

    «З одного боку, викладали марксизм-ленінізм, і це були курси на цілий рік. Потім, французькою мовою, ми робили те, що називалося «поточні справи». Тоді була війна в Індокитаї, війна французів у В’єтнамі, і про це нам викладали на курсах французької. Пригадую, що нам розповідали, наприклад, що французькі солдати їдять в’єтнамських полонених, що вони канібали. Це було те, що ми повинні були просто проковтнути без коментарів.»

    З 1948 року новою «зіркою» лінгвістики став Микола Якович Марр, який підкорив розуми лінгвістів своєю теорією про розвиток усіх мов світу в єдиному глотогонічному процесі зі спільних чотирьох першоелементів через спільні для всіх мов стадії, в яких структура мови, як він твердив, віддзеркалює класову структуру суспільства. Мікаела Гіцеску згадує свій контакт з іншими ідеями Марра, які перевернули те, що вона та її покоління вивчали в шкільні роки.

     «Курс загального мовознавства з лінгвістичною теорією Марра викликав багато запитань. Марр стверджував, що мова – це передусім надбудова; зі зміною структури та соціальної класової структури змінювалася і мова. Ще одна теорія, яка нас дуже зачепила, – це те, що мова набуває характеру народу-завойовника, який є останнім, який останнім приходить на певну територію. Отже, оскільки слов’яни прийшли останніми, наша мова мала слов’янський характер. Таким чином румунська мова перестала бути латинською мовою, це більше не говорили.»

    Але проти яфетичної теорії Марра різко виступив Йосиф Сталін у статті «Марксизм і питання мовознавства», зокрема тому,  що вона не відповідала повоєнній політиці піднесення російської мови й культури. Національна мова більше не походила з однієї протомови і не була проявом надбудови, а була мовою трудового народу. Мікаела Гіцеску.

    «Втручання Сталіна в лінгвістику перевернуло тези Марра, раптово Марр потрапив у немилість. Сталінська теорія превалює над якістю культури народу, тому саме вона накладала відбиток на мову цієї території. Звичайно, переважала латинська культура, тож румунська  раптом знову стала латинською мовою, просто за один день. У день іспиту ми не знали, що саме відбувається. Іспит був того самого дня, коли в газетах з’явилося те, що називали «блискучим втручанням товариша Сталіна в лінгвістику», що перекреслило усе, що нам викладали на курсі Граура. Уранці у нас була письмова робота, після обіду – усний іспит, і вранці, на письмовій роботі, Граур прийшов до аудиторії дуже пізно і врешті-решт сказав нам писати те, що ми хочемо. А після обіду, на усному іспиті, він сказав нам прочитати газету, де на кількох сторінках була надрукована ця промова Сталіна.»

    Текст Сталіна також викликав реакцію не лише серед філологів, а й серед інших професійних категорій, наприклад істориків. Археолог Петре Дякону згадував у 1995 році, як був заарештований один його колега.

    «Я пригадую, що в 1953 році, коли з’явилася праця «Марксизм і питання мовознавства», провідні партійні інструктори, університетські професори сказали, що все, що було написано раніше про мову, треба викинути. Базовою стала нова праця Сталіна. На відкритому засіданні в Інституті історії Кєрєкєш, який був заступником директора і партійним активістом, встав і почав говорити, що товариш Сталін каже тото і тото. А потім встав археолог Володимир Думітреску і сказав: «Та вже лишіть нас у спокої, ви і до цього часу пхали нам в горло тези Сталіна та не даєте нам жити спокійно й зараз.». Я вже потім збагнув, що це було навесні, а влітку, в липні, його заарештували прямо на місці розкопок.»

    Амбіції Сталіна як теоретика лінгвістики тривали до його смерті в 1953 році. І хоча мова комунізму продовжувала існувати і після його смерті, а ідеологія придушувала вільну думку, повсюдно відчувалося певне полегшення.