Radio România Internațional

Category: Сторінки історії

  • Реставрація румунських пам’ятників у Бессарабії

    Реставрація румунських пам’ятників у Бессарабії

    27 березня 1918 року Бессарабія, або східна Молдова, територія, що знаходиться між Прутом і Дністром, возз’єдналася з Румунією. Російська імперія анексувала цю територію в 1812 році за результатом російсько-османської війни. Возз’єднання 1918 року стало відновленням історичної справедливості, через понад 100 років від російської територіальної анексії, яка відірвала Бессарабію від її державної традиції. Російська окупація Бессарабії означала, особливо після 1830 року, політику просування російськості в зоні конфлікту з Османською імперією. Двадцять два роки потому, у червні 1940 року, Радянський Союз анексував Бессарабію після угоди між Гітлером і Сталіним влітку 1939 року, коли був укладений так званий пакт Ріббентропа – Молотова. У 1941 році Румунія звільнила її, а до 1944 року життя в Бессарабії повернулося у своє природне русло.

    Але наприкінці Другої світової війни, починаючи з 1944 року, Радянський Союз знову окупував Бессарабію, як і всю Центральну та Східну Європу, і встановив там режими за власним зразком. Між 1945 і 1989 роками радянська жорстокість обрушилася на жителів Бессарабії у всіх можливих формах: депортації до таборів і в’язниць, переміщення населення, сталінська освіта, інші систематичні порушення фундаментальних прав і свобод людини. Широкий процес радянізації означав створення нової радянської людини через манкуртизацію, тобто через забуття власного походження і стирання пам’яті про минуле.

    Румунія була використана як головний ворог в процесі радянізації Бессарабії. Словосполучення «румунські фашисти» було присутнє в кожній згадці про територію на захід від Пруту. Одними з перших жертв радянізації стали пам’ятники, що виражали волю і почуття населення Бессарабії, які репрезентували прихильність більшості бессарабських румунів до своєї ідентичності та приналежності до громадянства Королівства Румунії. Статуї та символи особистостей румунської історії та культури були знесені, знищені та замінені статуями та символами радянського окупанта. Радянські пам’ятники найвищою мірою виражали силу та агресію, як і деякі пам’ятники, представлені танками з гарматами, спрямованими на захід, у бік Румунії.

    Але з 1991 року, року розпаду Радянського Союзу, справжньої імперії зла, як назвав її президент США Рональд Рейган, Молдова стала незалежною. Відтоді її мешканці шукають своє походження і намагаються повернутися до форм ідентичності своїх батьків, дідів і прадідів. Одним із кроків, зроблених у цьому напрямку, є демонтаж радянських пам’ятників і відновлення пам’ятників часів, коли Бессарабія була частиною Румунії. У Бухаресті було відкрито виставку 28 відреставрованих румунських пам’ятників румунським господарям, героям, солдатам і священнослужителям, а також сучасним культурним діячам, таким як співаки Дойна та Йон Алдя Теодоровіч.

    Виставку відвідала також Юліана Горіа-Костін, посол Республіки Молдова в Бухаресті. «По лівий бік Пруту війна між світлом і темрявою є дуже інтенсивною і фактично триває постійна битва за утвердження нашої ідентичності. Це битва за румунську історію, мову та літературу. Не раз люди стояли на площі Великих Національних Зборів, навіть місяцями поспіль. Перебуваючи на перехресті цивілізацій, ми повинні краще пізнати один одного, ми виразники однієї нації. І в той же час нам потрібно об’єднати наші зусилля, щоби мудро вижити в цьому просторі.»

    Починаючи з 1991 року, громадські організації в Республіці Молдова доклали значних зусиль з переміщення оригінальних румунських пам’ятників і пам’ятників, які розповідають громадськості про звірства, скоєні під час радянського варварства. Наприклад, у 2016 році була зведена і освячена копія пам’ятника «Трьом мученикам», який у міжвоєнний період знаходився у столиці Кишиневі. Він присвячений борцям за національну ідею – священику і письменнику Алексею Матеєвичу (1888-1917 рр.), адвокату, журналісту і співаку Сіміону Мурафі (1887-1917 рр.) та інженеру-топографу Андреюю Годороджі (1878-1917 рр.). Усі троє померли у жахливому 1917 році: Матеєвич у віці 29 років, через екзантематичний тиф, а його друзі Мурафа у віці 30 років і Годороджа у віці 39 років, були вбиті бандою більшовицьких катів.

    Після війни бессарабський політичний діяч Пантелеймон Галіппа створив комітет зі встановлення пам’ятників усім борцям-юніоністам, серед яких були і троє вищезгаданих діячів. У 1923 році, за ініціативи Товариства «Могили полеглих героїв війни», відбулася церемонія урочистого відкриття пам’ятника Матеєвичу, Мурафі та Годороджі, на якому був присутній і французький генерал Анрі Бертло. Пам’ятник являв собою вертикальну кам’яну плиту, в яку були вмуровані бронзові барельєфні обличчя трьох героїв. На постаменті, перед барельєфами, був бронзовий орел, а під ним напис «Бессарабські апостоли, мученики святої національної справи».

    Триметровий пам’ятник був увінчаний румунським гербом між дубовою і лавровою гілками, виконаними у бронзі. Основа пам’ятника мала 4,35 метри завдовжки і 1,92 метри завширшки. Напередодні анексії Бессарабії в червні 1940 року румунська армія демонтувала барельєфи Алексея Матеєвича та Сіміона Мурафи і відправила їх до Бухареста. У 1962 році рештки пам’ятника та дзвіниця перед собором Різдва Христового, де він знаходився, були підірвані радянською армією.

    Фото: Monumentum.md
    Фото: Monumentum.md

    Адвокат Юліан Русановскі, родом з Республіки Молдова, є президентом асоціації «Monumentum». Він захоплюється історією та культурою та присвятив понад чотирнадцять років реставрації історичних пам’яток. За цей час було відновлено понад 60 пам’ятників, побудованих на території між Прутом і Дністром у міжвоєнний період. Відбудова з нуля або реставрація пам’ятників румунським героям, вимагає ретельного дослідження. Так народилася трилогія «Війна пам’ятників».

    «Досліджуючи міжвоєнні публікації і особливо тогочасну колекцію Міністерства культури, я був вражений, коли відкрив для себе таку велику кількість пам’ятників, що існували в міжвоєнний період, понад 95% з яких були побудовані на гроші селян, які складали підписні листи для збору коштів за ініціативою священиків. Загалом священики відіграли вирішальну роль у просвітництві та відкритті історичної правди бессарабських румунів. Й обговорюючи з покійним архітектором Євгеном Бизгу, який проєктував наші перші пам’ятники, обсяг документів, які ми виявили, він сказав, що ці документи мають бути викладені у книзі, щоб люди знали про те, що ми маємо, а також, щоби ми використовували цю книгу як робочий інструмент у нашій боротьбі з відновлення, крок за кроком, колишніх пам’ятників. Назву «Війна пам’ятників» мені також запропонував цей архітектор, який, на жаль, не зміг побачити пам’ятник у день його відкриття через безжальну хворобу. Так у 2018 році, через два роки після відкриття пам’ятника трьом мученикам, з’явився перший том «Війна пам’ятників – про долю пам’ятних споруд і творів суспільного значення у міжвоєнний період 1918-1944 рр. у Північній Буковині, Бессарабії та Придністров’ї за часів румунської адміністрації.» Потім у 2022 році з’явився ІІ-й том, який фактично є візитівкою нашої асоціації. У 2022 році ми побудували і відреставрували перші 50 пам’ятників і випустили жовтий том. Після цього з’явився червоний том, щоб завершити синьо-жовто-червону трилогію, кольори нашого прапора, том, який був присвячений героям Румунської армії.»

    Юліан Русановскі розповів, що зараз члени асоціації працюють над своїм найамбітнішим проєктом з 2018 року. А саме над завершенням ініціативи міжвоєнного періоду з будівництва статуї Королеви Марії, заввишки 6 метрів, яка буде урочисто відкрита в грудні 2024 року на території кишинівського ліцею, що носить її ім’я.

     

  • Відносини Румунії з Ватиканом

    Відносини Румунії з Ватиканом

    Румунський простір, який сьогодні є переважно християнсько-православним, був місцем духовної та релігійної інтерференції. Багатоконфесійне співіснування християн задокументоване з часів Середньовіччя, джерела фіксують присутність меншин поряд з більшістю: католиків поряд з православними, реформатів і євангелістів поряд з католиками і православними, греко- і римо-католиків поряд з реформатами і православними, неопротестантів та інших конфесій. Найдавніша католицька присутність на румунській території знаходиться на внутрішньокарпатській території, а саме в архієпархії Алба-Юлія, яка була заснована ще в XI-му столітті.

    У римо-католицькому соборі в Алба-Юлія похований князь Трансільванії і регент Угорщини Янош Гуньяді, батько угорського короля Матвія Корвіна, католик румунського походження, який помер від чуми в 1456 році. Рання католицька присутність на румунських позакарпатських територіях пов’язана з Угорським та Польським королівствами. Католицькими єпископствами на східних і південних схилах Карпат були Сіретське на півночі, засноване в ХІІІ-му столітті, Мілковське у регіоні Карпатської дуги, також з ХІІІ-го століття, і Северінське, на злитті Карпат і Дунаю, з ХІV-го століття. До піднесення Османської імперії на південному сході Європи наприкінці ХІV-го століття католики і православні, хоча часто розділені політичними ідеями, були частиною одного християнського світу. Пізні хрестові походи були союзами між католицькими і православними королями і князями, а в антиосманських коаліціях ХVІІ-го та ХVІІІ-го століть брали участь армії всіх християнських конфесій.

    У міру того, як османський вплив на північ від Дунаю зменшувався з ХVІІІ-го століття і західні ідеї модернізації проникали у Молдовське та Волоське князівства, католицька присутність також зростала. Перші два королі Румунії з династії Гогенцоллернів-Зігмарінгенів, Кароль I і Фердинанд I, за яких сформувалася і розширилася сучасна румунська держава, були католиками. У 1883 році за Папи Лева XIII-го була заснована Бухарестська римо-католицька архиєпархія. А апостольський лист «Praecipuum munus» від 27 квітня 1883 року, яким Святий Престол підніс апостольське вікаріатство Валахії до рангу архиєпископства, став визнанням важливості румунської держави, яка в 1881 році стала королівством.

    Наприкінці Першої світової війни Румунія та Ватикан формалізують двосторонні відносини. Хоча католицька присутність у Румунії була історичною основою відносин між двома країнами, у 1920 році розпочалося створення посольств. Першим румунським дипломатом, акредитованим у Ватикані став Дімітріє Пенеску, який вручив свої вірчі грамоти Папі Пію XI-му.

    У 1927 році Конкордат, підписаний двома сторонами, гарантував практику католицького богослужіння в Румунії. Документ, який набув чинності 7 липня 1929 року, передбачав, що католицька віра «повинна сповідуватися і здійснюватися вільно і публічно на всій території Румунії». Конкордат також передбачав визнання правосуб’єктності Католицької Церкви Румунії, релігійні лідери повинні були бути громадянами Румунії, а Католицька Церква могла відкривати школи, лікарні та інші соціальні та освітні установи.

    Представництво Румунії у Ватикані було підвищено до рівня посольства 22 грудня 1938 року, а в 1940 році воно знову стало легацією. Наприкінці Другої світової війни, переможена і окупована радянською армією Румунія була повністю підкорена новим комуністичним режимом. Антизахідна політика прорадянського режиму в Бухаресті досягла найжорсткіших форм, у відносинах з Ватиканом це означало денонсацію 17 липня 1948 року Конкордату 1927 року. Односторонній розрив дипломатичних відносин з Ватиканом означав демонтаж католицьких храмів у Румунії та переслідування віруючих. У той час як іноземці зазнали лише вигнання, громадяни Румунії поповнили ряди політичних в’язнів.

    Мати Клара, світське ім’я якої було Катерина Ласло, вступила до монастиря у віці 13 років і була засуджена до 15 років ув’язнення, з яких відсиділа 14. У 2003 році вона розповіла Центру усної історії Румунського радіо про те, як, будучи адміністратором будівлі Апостольської Нунціатури в Бухаресті, стала свідком її виселення щойно після того, як румунська влада вирішила розірвати зв’язки зі Святим Престолом.

    «Його Високоповажність О’Хару викликали до Міністерства закордонних справ і сказали, що він і його соратники протягом 48 годин повинні покинути країну, але мають право передати будівлю під опіку посольства на свій вибір. Оскільки посольство Швейцарії було нейтральним, він обрав цю країну. О’Хару звинуватили в шпигунстві, в тому, що він був шпигуном Папи Римського. І протягом 48 годин він мав виїхати. Тоді було прийнято, коли посольство від’їжджало, мати прощальну вечерю з іншими послами, які ще залишалися в країні. Була організована прощальна вечеря, а о 12 годині, коли вона закінчилася, всю будівлю опечатали, залишили тільки одні двері в підвалі для сестер, для нас, які там жили, а також будинок на подвір’ї де жили троє ченців. Ми вийшли із запаленими свічками до вхідних дверей, звідти вийшли всі дипломати і саме там нам дали ключ від швейцарського посольства.»

    Хоча взаємини Румунії з Ватиканом були розірвані між 1948 і 1989 роками, певна відлига у двосторонніх відносинах спостерігалася після того, як у 1968 році Папа Павло VI (1963-1978) прийняв на неофіційній аудієнції голову Ради Міністрів Йона Георге Маурера та міністра закордонних справ Корнелія Менеску. 26 травня 1973 року румунький комуністичий лідер  Ніколає Чаушеску здійснив урочистий візит до Ватикану, де був прийнятий Папою Павлом VI.

    Після 1989 року в Румунії були вжиті заходи для забезпечення свободи релігійних обрядів. Дипломатичні відносини між Румунією та Святим Престолом були відновлені в останній день 1989 року, 31 грудня, через дев’ять днів після падіння комуністичної диктатури 22 грудня, а на рівні посольств – 15 травня 1990 року.

    Справді особливим моментом у двосторонніх відносинах стала зустріч у Ватикані 5 січня 1989 року, коли Патріарха РПЦ Феоктиста, який перебував у Римі на шляху до Індії, з приватним візитом прийняв Папа Іван Павло ІІ (1978-2005). І вони розвинулися аж то того, що в 1999 році Румунію з першим візитом Папи Римського до православної країни відвідав Іван Павло ІІ.

  • План Z

    План Z

    Окуповані після 1945 року та з нав’язаними комуністичними партійними режимами країни Центральної та Східної Європи практично не мали стратегії національної оборони, перебуваючи на милості Радянського Союзу, який не вагався окупувати Угорщину в 1956 році та Чехословаччину в 1968 році та усунути тамтешнє  реформістське керівництво. Під загрозою радянської агресії Румунія, яка засудила вторгнення в Чехословаччину, намагалася розробити план свого захисту. Після 1968 року румунський лідер Ніколає Чаушеску розробив військову доктрину «загальнонародної війни» для оборони. Генерал Нягу Косма працював в інформаційних структурах до 1989 року.

    У 2002 році в інтерв’ю Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення він розповів про те, що після 1989 року в пресі називали «План Z». Нягу Косма хотів сказати, що спочатку план був розроблений відповідно до логіки будь-якої національної стратегії безпеки: «Було багато дискусій щодо дислокації держави, керівництва військовими діями і, відповідно, верховного головнокомандувача. Дехто каже, що Чаушеску через боягузтво хотів втекти за будь-яку ціну і створив для нього та його родини спеціальну структуру, щоб сховатися зі шляху загарбника та врятувати себе. Я хочу відповісти вам конкретними даними, що евакуація Чаушеску була частиною правил війни, він був верховним головнокомандувачем армії. У будь-якій армії й в будь-якій країні командувач та командування повинні мати місце для відступу, якщо в одному місці не вийде, буде друге місце і так далі».

    План Z під назвою Rovine IS 70 був покликаний забезпечити існування румунської держави в екстремальних умовах. Нягу Косма: «План отримав кодову назву Rovine IS 70, а після грудня 89-го преса називала його Планом Z. План «Rovine IS 70» передбачав, що він мав бути реалізований, коли після акту агресії проти румунської держави виникне неминуча небезпека тимчасової окупації столиці та частини території. Це ускладнило б або навіть унеможливило б керівництво боротьбою опору всього народу з однієї штаб-квартири, де знаходилося командування. План передбачав, як вивести керівника з будівлі Центрального комітету. І ось як Ніколає Чаушеску мав бути виведений зі штаб-квартири Центрального комітету через тунель, що з’єднує будівлю Центрального комітету з колишнім Королівським палацом, який розміщений навпроти.»

    План передбачав, серед іншого, у разі радянського вторгнення та окупації, партизанську війну, диверсії, відведення армії до кордону з Югославією та захисту Чаушеску та керівництва армії. Розроблений у 8 точках, він вдосконалювався роками. Нягу Косма подає деталі: «Засоби радіозв’язку і станція телебачення вже працювали. Також були готові до дій диверсійні групи, деякі вже були розміщені на місці. Щодо оборони командування та верховного командувача були вжиті наступні заходи: Перше: виведення Чаушеску зі штабу Центрального комітету Румунської комуністичної партії, якщо він мав потрапити в оточення. Це був перший пункт у плані, як ми виведемо його зі штабу Центрального комітету. Друге: побудувати невеликий дозиметр для контролю ядерної радіації в Інституті атомної фізики в Магуреле. Третє: вивчити шляхи доріг на південь від Південних Карпат для використання ними на випадок поспішного відступу. Четверте: для всіх перевалів у Карпати потрібно було зробити таку ж операцію. П’яте: встановити місце дислокації деяких установ і штабів і шляхи проїзду до кожного нового закладу. Шосте: створення змішаних комісій у складі міністра транспорту, керівника організаційного відділу Центрального комітету Румунської комуністичної партії, транспортних спеціалістів для вивчення та представлення пропозицій щодо оптимізації залізничного та автомобільного сполучення з Бухареста до Тімішоари. Сьоме: документи з архіву Секурітаті були мікрофільмовані, їх було легко транспортувати та ховати, щоб не потрапити до рук окупантів. Восьме: зміна коду держави.»

    Але зростаюча непопулярність режиму, жорсткість керівництва та цинізм подружжя Чаушеску призвели до того, що «План Z» був персоналізований і втратив свою мету. У 1989 році план національного опору, який також передбачав захист Чаушеску, був марним. Я запитав Нягу Косму, чому «План Z» не спрацював у 1989 році? Ось, що він відповів: «Він не спрацювало, тому що не було людей, які б його застосували.  У 1968 році були люди, які застосовували це до жертви. В 1989 році вже ніхто не хотів виконувати план, навіть одна людина. Серед офіцерів охорони було, не знаю, скільки, принаймні теоретичних спроб знищити Чаушеску. Вони були там, бачили, що відбувається. Тому «План Z», чи як його зрештою назвали, більше не реалізовували. Не було кому та ніхто не хотів його застосовувати.»

     

    Відмова від плану Z і від подружжя Чаушеску в грудні 1989 року стала першим важливим кроком для порятунку Румунії. І державна безпека повернулася до того, яким мала бути в нормальному вільному кліматі.

  • Дезертирство з румунської армії у Першій світовій війні

    Дезертирство з румунської армії у Першій світовій війні

    У стані війни, сконцентрованої в суворій інституційній формі, такій як армія, військові перебувають під великим тиском. Йдеться про життя чи смерть, про невідомість, про совість. Екстремальний досвід війни також пов’язаний з дезертирством – практикою, яка завжди була поширеною в історії людства. Під час Першої світової та Великої війни дезертирували солдати всіх армій, в тому числі і румунської.

    Історик Габріела Дрістару з Інституту історії Ніколає Йорга в Бухаресті досліджує феномен дезертирства з румунської армії під час Першої світової війни. Вона зробила порівняльний погляд на своє дослідження і, таким чином, показала, як сьогодні британське суспільство ставиться до власних випадків дезертирства: «В Англії дослідження на цю тему почалися у 1980-х роках, з розсекречення документів, що підлягали більш тривалому режиму засекречення, щоб не впливати на приватне життя обвинувачених та їхніх родин. У перших текстах стверджувалося, що дезертирство під час Великої війни не було наслідком боягузтва, як вважалося в той час, а було наслідком посттравматичного стресу. Тому 321 страта в армії Британської імперії була актом несправедливості, за який абсолютно необхідне моральне відшкодування».

    Румунська армія вступила у Першу світову війну в серпні 1916 року. Після початкового успішного наступу на півночі та сході на лінії Карпат вона була зупинена німецько-австрійсько-угорськими військами. На півдні поразка румунської армії від болгарсько-німецької армії поставила столицю Бухарест під велику загрозу. Після боїв за столицю місто було окуповане в грудні 1916 року, а керівництво румунської держави втекло до Молдови на північний схід. У 1917 році румунська армія за підтримки французької військової місії на чолі з генералом Анрі Бертло та російської армії на місцях зуміла протистояти німецькому наступу в битвах під Миришть, Миришешть та Ойтуз. Більшовицька революція восени 1917 р. і розпад російської армії означали, що Румунія більше не могла чинити опір і в березні 1918 р. уклала мир з Німеччиною та її союзниками.

    Дезертирство з’явилося в румунській армії після падіння Бухареста і відступу до Молдови. Це був поспішний відступ, часом хаотичний, як ми читаємо в мемуарах. Румунські історики дослідили армійські архіви і зібрали статистику. До 1 червня 1918 року дві третини судових процесів у військових трибуналах різних частин румунської армії були пов’язані з дезертирством і пов’язаними з ним злочинами. Румунське військове правосуддя було організоване на основі французького Кодексу військової юстиції 1857 року. Дезертирство в праві було кількох видів: дезертирство в країні, дезертирство в країні під час війни, дезертирство перед ворогом, дезертирство до ворога, дезертирство до іноземної держави. Дезертирством у воєнний час також вважалися непокора призову та мобілізації, непокора начальству, образа старшого за званням та самокалічення. Щоб краще дослідити явище дезертирства, Габріела Дрістару прочитала матеріали військових трибуналів двох великих підрозділів – 5-ї та 13-ї дивізій. Хоча покарання за дезертирство було суворим та включало смертну кару і пониження у військовому званні, ті, хто судив дезертирів, не поспішали з вироком і були поблажливими, як це було у випадку з 13-ю дивізією: «Незважаючи на те, що дезертирство у воєнний час каралося довічним ув’язненням на каторжних роботах або навіть смертною карою, було винесено лише 3 вироки про довічне ув’язнення на каторжних роботах і 3 вироки про смертну кару. Шестеро засуджених до максимальних термінів ув’язнення також мали інші звинувачення: вбивство, грабіж, підробка державних документів та образа начальника. У відсотковому відношенні більшість вироків, винесених за дезертирство у воєнний час, були виправдувальними».

    Причиною дезертирства була не втеча від відповідальності чи страху, як можна було б подумати, а здебільшого емоційна: туга за домом, туга за родиною, бажання повідомити близьким, що вони живі, страх залишити їх під ворожою окупацією. Переважна більшість дезертирів після кількатижневої відсутності поверталися до своїх військових частин самі. Іншою причиною дезертирства було невдоволення військовим і політичним керівництвом. Дезертирство було поширене і в 1917 році, заохочуване поразкою російської армії та австро-німецькою пропагандою. Габріела Дрістару: «Марсель Фонтен, член французької військової місії, згадував, що думка румунського командування полягала в тому, що дезертирів вже було занадто багато, щоб їх страчувати, і що покарання тільки погіршить ситуацію. Загалом, нічого не можна було зробити, щоб змінити чи покращити ситуацію. Існував передбачуваний пораженський настрій з боку командирів, які щодня відчували і бачили навколо себе розпад російської армії і наближення кінця війни. Пропаганда Центральних держав урізноманітнилася і стала більш зрілою і, безумовно, сприяла збільшенню кількості дезертирів з румунської армії. Румунське військове керівництво знайшло більш прагматичне та ефективне рішення: воно замінило переважно чорногорські дивізії на передовій на дивізії, що складалися переважно з молдован, які не були зацікавлені в переході на бік ворога».

    Дезертирство з румунської армії під час Першої світової війни було типовим явищем для тих часів. І дезертирам того часу залишився як осуд сучасників, так і милосердя нащадків.

  • Радіо NOREA

    Радіо NOREA

    У період між 1945 і 1990 роками румунська мова звучала по радіо не тільки з Бухареста, але й з-за кордону. Найбільше її використовували радіостанції Західної Європи, які були орієнтовані на румунів, щоб заповнити відсутність цікавих тем на радіостанціях у країні. Однією з радіостанцій, яка також вела мовлення румунською мовою, була NOREA. NOREA – це абревіатура від Nordic Radio Evangelistic Association (Північна радіо-євангелізаційна асоціація), яка з 1971 року також мала румуномовну службу. Це було фактично зусиллями однієї людини, пастора Дуцу Московіча, який також був журналістом.

    Радіостанція NOREA виникла в Норвегії, країні, де більшість населення – християни-лютерани. Місцем мовлення було Монте-Карло, на іншому кінці Європи, на півдні. Поступово радіостанція розширила своє мовлення на Данію і побудувала там свої перші студії звукозапису. У 2000 році журналісти Центру усної історії Румунського радіо записали інтерв’ю з Дуцу Московічем, в якому він згадує, як починалася його кар’єра радіожурналіста. «Одного разу ми з дружиною відвідали дуже відому церкву в Любеку, Німеччина. І коли ми милувалися картиною, до нас підійшов один чоловік і запитав, чи я не пастор Московіч з Румунії. Я відповів: Так! Це був чоловік, якого я знав більше з чуток, ніж особисто, він був угорським пастором. У той час він робив програми для Радіо NOREA угорською мовою в Осло. Він запропонував мені працювати на радіо. Я сказав йому, що подумаю про це і через деякий час сказав, що готовий взяти участь у створенні передач румунською мовою. То був початок.»

    Дуцу Московіч почав із записів в студії NOREA в Осло. Данці, прихильники проєкту, побудували студії в Данії, а Дуцу Московіч та румунська редакція були прив’язані до нового приміщення. Пастор-журналіст раз на місяць їздив з Гамбурга, де він жив, до студії в Данію і записував протягом місяця. Записані касети надсилалися поштою в Монте-Карло і він прослуховував їх з Гамбурга під час ефіру, щоб переконатися, що записи йдуть за розкладом. Румуномовна передача Радіо NOREA виходила в ефір раз на тиждень по п’ятницях протягом 15 хвилин. Пізніше її тривалість збільшилася до 30 хвилин, потім було два випуски на день по 15 хвилин. Ще пізніше трансляції відбувалися по суботах і неділях о 18.30 за румунським часом.

    Дуцу Московіч пригадував структуру передачі. «Текст, слово в слово, дослівно, звучав так: «Ви слухайте євангельську програму румунською мовою Радіо NOREA, яка транслюється Транссвітовим радіо з Монте-Карло». Далі йшла коротка музично-інструментальна заставка, мелодія німецької пісні «Фортеця, сильний Бог», це традиційна мелодія Лютеранської Церкви в усьому світі. Потім я робив короткий опис програми. Я казав, що в нашій програмі ми транслюємо біблійне дослідження, текст з Біблії, або ж біографію місіонера. Програма мала бути більш різноманітною і, безсумнівно, стрижнем програми було представлення біблійного тексту. Крім того, я передавав слово на тиждень, слово відомої людини, наприклад Блеза Паскаля. Також іноді у нас на радіо був якійсь спеціальний гість. У мене були, наприклад, єпископи Осло, протягом 30 років було кілька єпископів в Осло і майже всі вони були нашими гостями. Свого часу в нашій студії був і прем’єр-міністр Норвегії К’єлл Магне Бондевік.»

    Журналісти запитали Дуцу Московіча чи мав він повну свободу при створенні програми. «Я мав абсолютну свободу. Але була одна умова, яку ми повинні були виконувати, проте нас ніколи не перевіряли. Ця умова полягала в тому, що ми не повинні втручатися в політику і не мати критичного ставлення до інших релігійних конфесій. Ми повинні були дотримуватися виключно того, що ми називаємо побожною мовою проповіді Євангелія. Редакція румунською мовою складалася з однієї людини – мене. Без сумніву, над програмою працювало багато інших осіб, але все це було в руках однієї людини, яка мала абсолютний контроль. Ніхто мені нічого не диктував, ніхто нічого не контролював. Це було питанням довіри.»

    Так само було цікаво дізнатися як Радіо NOREA спілкувалося зі своїми слухачами румунською мовою? Ось що розповів Дуцу Московіч. «У якийсь момент виникла проблема листів від слухачів. Був час, коли листи, якщо вони були адресовані Радіо NOREA, швидше за все, були зупинені румунською цензурою і автор міг мати неприємності. У нас були інші підходи. Наприклад, з нашої адреси ми виключили слово «радіо», залишили тільки NOREA. Ми казали: «Якщо ви хочете написати нам, ви можете відправити лист на NOREA» і далі зачитували адресу в Данії.»

    Радіо NOREA румунською мовою виконувало благородну місію – поширювало християнські принципи і цінності та надію на кращі часи. І для його слухачів ці зусилля мали велике значення.

  • Інститут технічної документації Румунії

    Інститут технічної документації Румунії

    Інституційна історія не завжди є такою ж захоплюючою, як повсякденна історія, як життя особистості або як історія відкриття, що змінило все, що колись знало людство. Інституції зазвичай сприймаються як холодний, деперсоніфікований простір, де влада нав’язує громадянам свій порядок і волю. Але історія інституцій має велике значення для розуміння минулого, адже в їхньому існуванні та функціонуванні знаходять відображення людська творчість та повсякденна рутина, а для деяких людей, які в них працюють, вони навіть є місцями, де вони проводять значну частину свого життя. Люди пов’язані з інституціями, а інституції пов’язані з ними духом пережитого часу.

     

    У Румунії після 1945 року комуністичний режим був встановлений за прямої підтримки радянської окупаційної армії. Це означало руйнування старих інституцій, які вважалися репресивними щодо робітничого класу, спотворення інших і створення нових. Однією з найбільших проблем, з якою зіткнувся комуністичний режим у Румунії, була наявність фахівців, зокрема інженерів, які могли б допомогти перезапустити нову централізовану економіку, керовану комуністичною партією. У той час як частина старої технічної еліти Румунії була кинута до в’язниці з ідеологічних міркувань, нова еліта намагалася надолужити втрачене та ідеологічно відповідати. Так, однією з установ, яка взяла на себе завдання збирати інформацію та готувати узагальнення про стан технологічного розвитку, був Інститут технічної документації Румунії, заснований у 1949 році.

     

    Інженер Ґеорге Анґел був генеральним директором інституту і в 2003 році в інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо і телебачення згадував про його початки. “Інститут технічної документації Румунії став відомим як один з найкращих інститутів документації та інформації в соціалістичних країнах. Фахівці з багатьох країн приїжджали і обмінювалися досвідом, щоб побачити, як організована робота з інформацією та документацією в Румунії. Крім Національного інституту інформації та документації, існувало 24 інформаційно-документаційних бюро за галузями та сферами, які, у свою чергу, спеціалізувалися на просуванні технічних новин у тій галузі, яку вони представляли.”

     

    Розташований у центрі Бухареста, на вулиці Каля Вікторієй, Румунський інститут технічної документації був головною інформаційно-документаційною установою для інженерів. Установа була скопійована за аналогічним інститутом Радянського Союзу, інституту-гіганта, який мав таке ж призначення. Румунський інститут був оснащений вражаючою колекцією технічних книг і значною колекцією спеціалізованих журналів у всіх технічних галузях. Велика читальна зала вміщувала всіх, хто хотів бути в курсі новин у своїй галузі. Інститут централізував технічні знання, але на рівні кожної галузі та сфери діяльності його також підтримували інформаційні та документаційні бюро. Ґеорге Анґел розповів про роботу інституту: “Робота Інституту та представництв була дуже складною. Йшлося не лише про отримання книжок і журналів, а й про просування їхнього змісту. В Інституті існував цілий ряд відділів, які опрацьовували інформацію на сторінках журналів: від простого повідомлення про існування змісту існуючих журналів, шляхом фотокопіювання їх анотацій та організації їх у кілька збірників, які розповсюджувалися за передплатою серед зацікавлених осіб, до власне опрацювання змісту фахових статей. З їхнього змісту вилучалися відповідні новини і повідомлялися фахівцям у галузі національної економіки.”

     

    Однак, хоча інститут був призначений для інженерів і технічної документації, тут також діяла славнозвісна цензура. Ґеорге Анґел: “Деякі журнали нам не дозволяли роздавати. Їх було не дуже багато, але були журнали, які містили різні статті, що не відповідали політиці партії. І потім, у нас був спеціальний штамп. Він був зареєстрований в канцелярії секретних документів, лежав там, в кабінеті, і доступ до нього був заборонений. Я пам’ятаю, що була книга, написана англійською мовою, присвячена тому загадковому явищу, яке сталося на Уралі. На основі документів, опублікованих у Радянському Союзі в спеціалізованих журналах, англійський дослідник довів, що на Уралі сталася атомна катастрофа, в якій загинуло багато людей. У той час такі речі не були публічними і були оповиті таємницею. Це не було фантазією, людина приїхала з точними документами, опублікованими в Радянському Союзі в їхніх журналах.”

     

    Інститут проводив симпозіуми та конференції, і до 1974 року в ньому працювало кілька сотень документалістів, хороших знавців іноземних мов. Однак у 1974 році дружина Ніколая Чаушеску – Елена Чаушеску, голова Національної ради з науки і техніки, вирішила впорядкувати роботу і скоротила кількість співробітників до 160. Пізніше у 1980-х роках загальна криза в румунському суспільстві сильно вдарила по інституту. Через брак іноземної валюти різко скоротилася закупівля журналів і книг. Ті, хто шукав інформацію, все ще могли звертатися до видань з Радянського Союзу. Криза інституту була системною кризою, яка закінчилася в 1989 році.

  • З історії жіночої преси в Румунії

    З історії жіночої преси в Румунії

    Права і свободи людини, проголошені з 18-го століття, поставили в основу просування рівності поза будь-якими критеріями релігії, раси, етнічної приналежності, статі та гендерної приналежності. Емансипація жінок була темою, яка привертала все більше і більше прихильників з другої половини 19-го століття, а соціалізм і фемінізм були спрямовані на боротьбу за права жінок у сучасному суспільстві. Найбільш наполегливі зусилля були спрямовані на боротьбу за права жінок на заробітну плату та політичні права, причому право голосу вони отримали лише у 20-му столітті. Преса також писала про рівні права для жінок, будучи одним з найпотужніших засобів, за допомогою яких досягалися цілі феміністичного руху.

    У Румунії жіноча емансипація та фемінізм зародилися у другій половині 19 століття, а боротьба за права також велася через пресу. Статті різного обсягу і на різні теми, що цікавили жінок, з’являлися у всіх виданнях. Але журнали, які взяли на себе роль емансипації жінок, почали мати сталу читацьку аудиторію, і серед тих, що взяли на себе зобов’язання реалізувати проєкт жіночої емансипації, був журнал “Фемеіа”. Журнали зі словом “фемеіа (жінка)” в назві з’являються з 1868 року: «Жінка. Неполітичний журнал» був першим. Інші журнали, такі як «Румунська жінка», «Сільська жінка», «Жінка і дім», «Православна жінка», «Елегантна жінка», «Димбовіцянська жінка», «Робітнича жінка» з’являлися на коротший чи довший період і з назви можна було здогадатися про їхній профіль. Найдовший період існування жіночого журналу припав на 1946-1989 роки, коли він називався “Фемеіа (Жінка)”, і виходить донині.

    Жіночі журнали не були написані лише жінками, як можна було б подумати. Навпаки, можна сказати, що жінки прийшли у світ журналістики пізніше, щоб захищати свої права. Однією з них була соціал-демократка Елена Ґуджан. У 2000 році, коли Центр усної історії Румунського товариства радіомовлення взяв у неї інтерв’ю, Елена Ґуджан згадала, що коли їй було 19 років, у 1944 році, коли вона вступила до Соціал-демократичної партії, її кар’єра пішла за робітничими колами, до яких вона належала і з яких вона черпала натхнення для текстів, які публікувала в журналі, де працювала: «У партійних організаціях було багато жінок із фабрик. Вони були з швейної фабрики APACA, з переважно жіночим персоналом. Також походили з фабрики солодощів “Ангелеску”, що на вулиці Шосяуа Віілор. Вони були з консервної фабрики “Флора”, з медичної фабрики та з тютюнової фабрики. Там, де більшість працівників були жінками, у нас були організації, і ми проводили зустрічі з ними там, на робочому місці. Я зустрічалася з жінками, розмовляла з жінками, окрім того, що я була газетярем, тобто записувала те, що там обговорювалося, для журналу жіночої організації, журналу, який називався “Працююча жінка”.»

    Журнал румунської соціал-демократії “Працююча жінка” намагався бути дуже залученим до проблем жінок-робітниць. Елена Ґуджан згадує перші випуски журналу та його повоєнне відродження: «Під цією назвою він був відомий з 1930 року, коли з’явився у вигляді невеликого плаката на 2-3 сторінки, і зник разом зі зникненням історичних партій, демократичних партій, у 1938 році. Знову з’явився у 1946 році під назвою “Робітнича жінка”  як журнал з 32 сторінками, спочатку тільки чорно-білого кольору, потім з’явився й червоний, потім комбінації червоного і чорного або червоного і синього, залежно від чорнила, яке ми могли знайти в той час.»

    Елена Ґуджан була буквально закохана у свою роботу: «Як наймолодший член команди, я бігала повсюди з фотокореспондентом, ми фотографували, писали репортажі та збирали дані. Як наймолодша, я постійно бігала, в тому числі до прес-служб деяких представництв або посольств, які на той час були відкриті в Бухаресті, звідки я отримувала фотографії та статті про жінок-соціал-демократів у їхніх країнах.»

    Після 1945 року, наприкінці Другої світової війни, все потрібно було відбудовувати, особливо мир. І Елена Ґуджан та її колеги залучилися до цієї справи: «Нас цікавили жінки з кількох причин. Після війни багато жінок раптово опинилися на чолі сімей, з дітьми, яких треба було виховувати, або тому, що їхні чоловіки загинули на фронті, або повернулися з фронту непрацездатними. І тоді жінки були змушені шукати роботу. Переважна більшість з них були неграмотні. І нашим великим завданням було допомогти їм, організувавши курси грамотності. Ми хотіли навчити їх читати і писати, принаймні навчити їх розписуватися, якщо не більше. Але поступово деякі з них почали читати, і вони добре справилися.»

    З 1945 по 1948 рік журнал “Робітнича жінка” виконував свою місію, продовжуючи виступати за великі принципи рівності. Після 1948 року він став називатися “Фемеіа (Жінка)”, а з приходом комуністичного режиму розпочався інший період – а саме пропагандистської преси в умовах репресивного режиму.

  • Румунський гумор до 1989 року

    Румунський гумор до 1989 року

    Диктаторські, авторитарні та неліберальні політичні режими не люблять гумор, оскільки він є проявом особистої свободи людини, творчості людського духу та природного стану суспільства. Сарказм, фарс, іронія та інші грайливі людські способи дивитися на навколишній світ жорстоко каралися диктатурами. Хоча комуністичний режим довів шлях людського суспільства до найвищих вершин абсурду, він був джерелом найбільш винахідливих формул гумору. Розмаїття гумору в часи, які не породжували лише добрий гумор, свідчить про те, що люди хотіли зробити соціальне існування більш терпимим. І в Румунії, як і скрізь у соціалістичному таборі, гумор у роки комуністичної диктатури був тісно пов’язаний з політичним режимом, з культом особи вождя, з дуже нестабільною економічною ситуацією, з порушенням прав і свобод, з дедалі похмурішим майбутнім без жодних перспектив на покращення.

     

    Поет, журналіст і гуморист Йоан Т. Морар був серед тих, хто мав справу з цензурою до 1989 року, намагаючись робити свою роботу якнайкраще. Він писав гумор і вивчав гумор: “Анрі Бергсон визначив гумор, як щось механічне нанесене на наше життя. У мене є ще одне цікаве визначення гумору, яке належить Ніколає Чаушеску: “Використовуйте зброю гумору, сатирично викривайте вади, які проявляються в суспільстві і в людях, перетворюйте своє мистецтво на інструмент для постійного вдосконалення суспільства і людини, для утвердження справедливості і соціальної рівності соціалістичного і комуністичного способу праці і життя”. Ось що Чаушеску бачив у гуморі, зброю, яка, на щастя, багато разів оберталася проти нього. Його сатирично висміювали і робили це у всілякий спосіб”.

     

    Гумор до 1989 року можна умовно поділити на два періоди: період до 1965 року, коли за жарт з банальним політичним підтекстом можна було отримати роки ув’язнення, і період після 1965 року, який вирізнявся великою винахідливістю та різноманітністю. Гумор до 1989 року також можна поділити на державний, офіційний та неофіційний. Йоан Т. Морар також згадував про офіційний гумор: “У трудовиків були агітбригади, вони змагалися між собою і висміювали тих, хто не підкорявся законам і правилам. Один рядок з куплету агітбригади, який я бачив по телевізору, звучав так: “Бо з роботи черпає свої сили/Будівельний трест “Дева””. Ще був дурний гумор з рекламних оголошень. У Румунії випускали два типи пилососів: “Практик” та “Ідеал”. І реклама для обох була такою: “Пилосос “Практик” – ідеальний, а “Ідеал” – практичний”.

     

    Журнал “Урзіка” (укр. «Кропива»), однак, був успішним у ті роки і був віднесений до категорії державного гумору, тобто дозволеного. Йоан Т. Морар: “Був журнал «Урзіка», який висміював офіціантів, тещ, перукарів, довговолосих. Оскільки думав, що Чаушеску ніколи не помре, я хотів працювати у редакції цього журналу, оскільки працював у журналі “Студентське життя”. У журналі “Урзіка” Чаушеску ніколи не був на обкладинці і про нього ніколи не писали. Хтось одного разу спробував написати текст до 40-річчя “нового” румунського гумору. І йому сказали: “Ми цим не займаємося”.

     

    Випадки студентських художніх бригад, діяльність яких була дозволена університетським керівництвом, були тими, в яких гумор був неоднозначно спрямований. Підтекст, жести учасників, які виходили на сцену, та інтонації в їхніх голосах надавали, здавалося б, безневинним жартам політичного забарвлення. А відверті політичні жарти були неофіційним гумором. Йоан Т. Морар: “До категорії жартів і забороненого гумору належали політичні жарти, хоча, можливо, іноді деякі жарти були для перевірки груп. Жарти були способом встановлення зв’язків, вони часто були кодом. Ми розповідали анекдоти, перевіряючи своє оточення, тому що це часто стосувалося того, чи ти смієшся з анекдотів, чи розповідаєш анекдоти”.

     

    До 1989 року неофіційний румунський гумор мав колективного героя – Буле. Невідомо, хто його вигадав, але з точки зору того, що він пережив, всесвітом Були могла бути лише Румунія 1980-х років. Йоан Т. Морар: “Це врятувало румунський народ, бо сміх – це рятівник, так це почуття гумору, вміння жартувати, створювати анекдоти для зняття напруги, яке ми всі відчували. Одним з наших ментальних рятівників був персонаж Буле (у перекладі Бульбашка (свого роду – дурень), який також зник після Революції. Хто ще жартує про Буле сьогодні? Хто такий Буле, звідки він походить? Я думаю, що Буле був тим, хто вирішував усі проблеми. Буле також мислитель, він також дурень системи, він також той, хто страждає, він також той, хто не розуміє реалій”.

     

    Румунський гумор до 1989 року був таким, який можна зрозуміти лише в контексті тих років. Для майбутніх поколінь він потребуватиме історичних пояснень.

  • Радіотеатр для дітей

    Радіотеатр для дітей

    Радіо зробило своєю пріоритетною місією навчання та виховання всіх. Діти – щедра аудиторія, і передачі для них завжди були в центрі уваги керівництва та журналістів. Справжнім успіхом користувалися радіоспектаклі, за якими стояли зусилля сценаристів класичних текстів, акторів і режисерів, а також технічних команд. Всі вони написали історію радіотеатру для дітей і залишили ті спогади, які мають нинішні дорослі. У звуковому архіві Радіо Румунія є сторінки з історії радіотеатру для дітей, з якими пов’язані важливі імена.

    Письменниця Сільвія Керім також була радіо журналісткою і віддано працювала над постановками для дітей. Вона почала працювати в 1961 році та опинилася в редакції, де були талановиті люди, які намагалися втекти від політичної ідеології того часу. У 1998 році Центр усної історії Румунського радіомовлення взяв інтерв’ю у Сільвії Керім і з’ясував, як журналісти радіо драматургії для дітей змогли зберегти якість свого продукту: «Мене призначили в дуже приємне для мене місце, яке називалося “Театр мікрофон для дітей”. Це було просто щастя, тому що більшість п’єс, які складали репертуар театру для дітей, були казками. Вони були взяті з класичної літератури, тому ідеологічна брехня туди не дуже втручалась. Актори були відомі і дуже відомі, режисери були відомі і дуже добрі, тому компроміс і брехня не вміщалась.»

    Як і в будь-якому іншому місці, саме люди змушують речі працювати, і Сільвія Керім мала відкритих колег: «У Театрі міукрофон для дітей моїм керівником був Едуард Журіст, від нього я дізналася, що означає бути скромним керівником, не гратися в шефа, однаково розподіляти увагу між молодшими і старшими редакторами. У мене також був колега Васіле Менучану. У тій редакції програм для молоді працював письменник рідкісного таланту Келін Груя. З великим задоволенням згадаю Міоару Палер, яка свого часу очолювала дитячу секцію і якій я завдячую радістю писати для дітей. Вони відчули в мені цю любов до дітей, вони відчули це моє бажання писати для дітей.»

    Сільвія Керім писала сценарії для дитячих радіопостановок і згадує, наскільки важливими для неї були дитячі історії, які розповідали батьки: «Мені давали якісь історії, які були погано перекладені з китайської чи японської літератури. Я, переказуючи їх, розуміла, що вкладаю в них багато своєї уяви і що в якийсь момент я зможу сама писати історії, які крутилися в моїй голові, які, в свою чергу, мали магічне коріння. Коли ми були маленькими, моя мама розповідала мені та моєму брату казки, коли ми були дуже маленькими. Зазвичай першою частиною була “Білосніжка”, думаю, рік поспіль ми слухали “Білосніжку” ніч за ніччю, або епізодами, або в скороченому варіанті. І якщо моя мама якось плуталася в деталях, ми обидвоє втручалися, щоб заперечити їй і нагадати, що насправді це не персонаж зробив і сказав те і те. Друга історія загалом була про тварин, яких моя мама дуже любила, як і мій батько. Обоє батьків передали нам цю любов.»

    У роки, коли Сільвія Керім оживляла дитячі історії в ефірі, комуністичний режим активно індоктринував суспільство. Але журналістка вирішила тонко протистояти ідеологічному хамству: «Хочу уточнити, що така спроба, у випадку з моїми текстами, була досить складною. Я ніколи не писала слова “піонер”, “партія”, “шойм”.ці слова ніколи не з’являлися в моїх сценаріях. Мої сценарії та оповідання були про андерсенівських героїв, це сумні історії про бідних людей, про те, як помирають бабусі й дідусі, як найдорожчий пиріг це яблучний, а найприємніший десерт це хліб зі сливовим варенням. Я завжди думала, що нещасних і осиротілих дітей набагато більше, ніж багатих і ситих. І що ці історії мають дійти до них, точніше, й до них теж. У той час, коли ми повинні були писати тільки про щасливих дітей, які в ім’я партії ростуть здоровими і не мають жодних турбот, коли доводилося мати справу з текстами, в яких реальність виглядала досить сумно і безнадійно, мого тексту було нелегко пройти через цензуру.»

    Радіотеатр для дітей був дивом, завдяки якому радіо доходило до невинних умів. А люди, які зробили це можливим, передавали отримане далі.

  • Рабство та емансипація серед ромів Румунії

    Рабство та емансипація серед ромів Румунії

    Однією з постійних присутностей в історії румунського простору до 19 століття була неволя або, як її називали в документах, рабством. У першій половині століття в румунських князівствах Волощини та Молдови зародився аболіціоністський рух, який став матеріалізацією ідей, принесених із Заходу румунськими елітами, що здобули там освіту. Метою румунських аболіціоністів було звільнення рабів, переважно ромського походження, яких утримували держава, церква та приватні особи.

     

    Віорел Акім – один з найважливіших фахівців з історії ромів у Румунії. Він хотів уточнити поняття, яке використовується в дослідженнях по спеціальності: “Те, що ми називаємо рабством, було неволею. Суть рабства – це суть визначення, яке дається неволі в будь-якому історичному чи юридичному словнику. Йшлося про людей без статуту юридичної особи, які були власністю іншого. Те, що було в Румунських князівствах, було рабством за всіма старими і новими стандартами його дослідження. Не було чимось між кріпацтвом і рабством.”

     

    Починаючи з 14 століття, з найдавніших збережених канцелярських документів, раби були присутні на території князівств Волощини та Молдови. Румунське суспільство було рабовласницьким, але не таким рабовласницьким, як деякі південні держави. Раби не відігравали такої великої ролі в економіці, у відсотковому відношенні вони становили 7%. Щоб вважати суспільство рабовласницьким, третина населення мала бути рабами. Віорел Акім вказав на незмінність рабства в румунському просторі до середини 19-го століття: “Рабство у румунському просторі є давнім. Воно засвідчене від початку існування князівств Волощини та Молдови. Першими рабами були татари. Румунські держави народилися з рабством і вийшли з історії без рабства. Покоління революції 1848 року, яке бачило майбутнє Румунії не лише через об’єднання Волощини з Молдовою і створення румунської нації, було одержиме ідеєю не бути спійманою в момент заскоченим в момент об’єднання з чинним рабством, з цією соціальною ганьбою, як воно це називало. Це покоління зробило цю зміну, що означало надзвичайні адміністративні та політичні зусилля. Але воно зуміло ліквідувати останні залишки рабства в 1856 році, 20 лютого”.

     

    Емансипація рабів, або позбавлення рабства, як це називали в той час, була найбільшою соціальною реформою в історії Румунії в 19 столітті. У результаті приблизно 250 000 ромських рабів стали вільними людьми. Віорел Акім: “Раби ромського походження певним чином монополізували інститут рабства в тому сенсі, що з певного моменту історії, переважна більшість членів цієї правової категорії, пізніше названої “циганами”, були ромського походження. Але до цієї категорії також входили етнічні румуни та люди інших національностей, в деякі історичні періоди в досить великій кількості”.

     

    Яким був статус рабів і як їх вербували? Віорел Акім: “У румунському просторі рабство було спадковим. У світі були регіони, де воно не було спадковим. В Османській імперії, наприклад, мусульманське право вимагало, щоб раб був звільнений і емансипований через 7 років. Так і сталося, він виходив з категорії рабів. Що стосується вербування рабів, то хоча в Румунії статус раба певною мірою передавався за народженням, рабство було відкритим статусом, навіть у 19 столітті. У цей статус потрапляли вільні люди, етнічні румуни або вільні роми, які юридично не були “циганами”, а також кочові роми-піддані інших країн, які потрапляли на територію князівств. Останні автоматично ставали, за законом, рабами князівства”.

     

    Однак звільнення не було простим процесом, були зроблені кроки вперед і кроки назад. Було прийнято шість законів про емансипацію та 100 законодавчих актів, що стосувалися рабства. Часткові зміни в рабовласницькому стані почалися в 1817 році в Молдові з прийняттям Кодексу Калімаха. Раб розглядався як істота, коли мова йшла про стосунки з будь-якою особою, окрім його господаря, як тільки він вважався людиною, він потрапляв під захист закону. Раб міг звернутися до суду, щоб захистити свої права проти будь-кого, крім свого господаря. Він міг укладати договори, давати свідчення, займатися підприємницькою діяльністю, володіти будь-якою власністю.

     

    Були ситуації, які нас сьогодні вражають, коли раби володіли іншими рабами. Віорел Акім детально описав спосіб, у який емансипація стала можливою, а саме через пряму участь держави: “Держава втрутилася у відносини між власниками і рабами, що було немислимо протягом століть. Держава обмежила рівень експлуатації монастирських рабів, що знову ж таки немислимо. Держава також обмежила право власників переселяти своїх рабів куди завгодно. Це було масове втручання в права рабовласників”.

     

    20 лютого 1856 року історія рабства в Румунії закінчилася. Це була ремінісценція минулого, зникнення, яке не оплакували.

  • Об’єднання Румунської комуністичної партії з Соціал-демократичною партією

    Об’єднання Румунської комуністичної партії з Соціал-демократичною партією

    Встановлення комуністичного режиму в Румунії 6 березня 1945 року означало гегемонію комуністичної партії не лише на політичній сцені, але й у всіх аспектах життя людей. Комуністичний режим спричинив найжорстокіший розрив в історії суспільств, які мали історичне нещастя зіткнутися з ним. Румунська комуністична партія, наслідуючи радянську модель, діяла з надзвичайною жорстокістю проти всіх інших партій. Вона розпустила ті, що виступали проти неї, а їхніх лідерів ув’язнила. Інших вона поневолила і жорстоко позбулася, коли вони перестали бути корисними. А тих, хто був найближчий до її ідей, вона поглинула шляхом насильницького злиття, як це було у випадку з Соціал-демократичною партією.

    Заснована у 1893 році,  Соціал-демократична партія робітників Румунії була першою політичною партією румунських робітників. Її наступниця, Румунська соціал-демократична партія, яка виникла в 1910 році та стала Соціалістичною партією в 1918 році, завжди була легальною і в 1918 році активно підтримувала об’єднання Трансільванії з Румунією. Розкол стався у 1921 році, коли радикали приєдналися до принципів Комінтерну і стали Румунською комуністичною партією, а помірковані залишили партію і реформували її у 1927 році, коли вона відновила свою назву як Соціал-демократична партія. У міжвоєнний період відбувся повний розкол між Соціал-демократичною партією та Румунською комуністичною партією, причому соціал-демократи були захисниками демократії та цілісності румунської держави від тероризму з боку Румунської комуністичної партії. Після 30 серпня 1944 року, коли Червона армія увійшла до Румунії, Румунська комуністична партія стала головним агентом окупантів та розпочала кампанію комунізації, яка триватиме до 1947 року. Ліквідація соціал-демократів була частиною цього плану, який був реалізований у лютому 1948 року на з’їзді примусового об’єднання двох партій.

    Журналістка Eлена Гуджан записалася в Соціал-демократичну партію у 1944 році, у віці 19 років, з переконань. Її батько був робітником і членом Соціал-демократичної партії з 1927 року. Вона була членом жіночої організації партії і виконувала обов’язки прес-секретаря. Працювала в журналі «Фемея мунчітоаре» (Робітниця), який виходив з 1930 року. В інтерв’ю 2000 року Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення Елена Гуджан сказала, що злиття Соціал-демократичної партії та Румунської комуністичної партії було частиною більш загального плану, розробленого в Москві, спрямованого на знищення соціал-демократичного руху в усіх окупованих Радянським Союзом країнах: «Процес об’єднання розпочався у квітні 1946 року з найсильнішої на той час Соціал-демократичної партії в Німеччині, після того, як Москва захопила східну частину Німеччини, розділивши її надвоє. Вона негайно приступила до об’єднання Східнонімецької соціал-демократичної партії з Комуністичною партією. Після цього минуло два роки, поки комуністи в інших країнах готували нові кадри, і 1948 рік був запланований Москвою як рік, коли всі соціал-демократичні партії повинні були зникнути. У лютому 1948 року зникла наша, у червні 1948 року – угорська та чехословацька, у серпні – болгарська, а в грудні – польська. І разом з цим соціал-демократія була знищена.»

    Об’єднання шляхом поглинання було нав’язане комуністами без переговорів. Елена Гуджан згадала, кого молоді комуністи послали на зустріч з молодими соціал-демократами, щоб оголосити умови об’єднання: «Що стосується процесу об’єднання, то він почався з молодіжної організації, потім з жіночої організації, а потім з усієї партії. Я була свідкою, як референт, дискусій між двома молодіжними організаціями щодо об’єднання. Переговори проходили в штаб-квартирі Соціал-демократичного союзу молоді, а особою, призначеною комуністичною молодіжною організацією для проведення переговорів з керівництвом соціал-демократів, був саме Ніколає Чаушеску.»

    Елена Гуджан згадувала неприємне враження, яке справив на неї та її товаришів комуністичний посланник, майбутній тиран Румунії після 1965 року: «Ніколає Чаушеску приходив на кожну з цих зустрічей з текстом, який він вивчив напам’ять. Після цього, природно, виникали питання і уточнення. Але він не відповідав на запитання, не давав роз’яснень, він наново читав той текст. Якщо під час дебатів Антон Маня, генеральний секретар Соціал-демократичної молоді, переривав його і запитував, чи не вважає він, що певне питання можна вирішити по-іншому, Чаушеску залишався при своєму, знову читав той самий текст, з яким прийшов. Він брав його з самого початку, не пропускаючи жодної коми. Хотілося викинути його через вікно, або сам викинути себе через вікно.»

    Після злиття з’явилася Румунська робітнича партія, та сама партія, як і її попередниця, тільки зі зміненою назвою. Константін Тітель-Петреску та інші провідні діячі соціал-демократів, які з 1945 року виступали проти співпраці з комуністами, розділили долю лібералів і селян і були кинутими до в’язниці. Інші члени, в тому числі Елена Гуджан, відмовилися бути частиною нової партії і вважали за краще піти у відставку, ніж порушити свої принципи і цінності.іеу

  • 90-та річниця підписання Балканської угоди

    90-та річниця підписання Балканської угоди

    Після Першої світової війни держави-переможниці блоку Антанти – Франція, Велика Британія, Італія, Японія, США та Румунія – прагнули зберегти мир за допомогою мирних договорів, Ліги Націй, попередниці ООН, та регіональних альянсів. Так, у Центральній та Південно-Східній Європі виникли регіональні союзи, які блокували політику ревізіоністських держав. Одним з таких союзів була Балканська Антанта або Союз, підписаний в Афінах, столиці Греції, 90 років тому 9 лютого 1934 року між Югославією, Румунією, Туреччиною та Грецією. Йому передував Балканський блок, створений 10 роками раніше, у 1924 році.

    З точки зору Румунії, Балканська Антанта була частиною системи союзів, покликаних захищати її кордони з усіх чотирьох сторін світу – з півночі, сходу, півдня і заходу. Національна оборонна доктрина Румунії розглядала Радянський Союз як головну загрозу її безпеці, тому підписання союзу з Польщею в 1921 році убезпечило північ і схід. На заході Румунія убезпечила свої кордони, підписавши Малу угоду з Югославією і Чехословаччиною в 1921 році. А на півдні безпеку гарантувала Балканська угода. Головним натхненником і охоронцем альянсів у Центральній і Південно-Східній Європі була Франція.

    Чому країни об’єднують зусилля? Це питання, на яке фахівці з міжнародних відносин дають відповіді, виходячи з економічних інтересів, схожості політичних систем, цінностей, ідеологій, культурної та мовної спорідненості, а також тиску з боку великих держав. Американський політолог Рендалл Швеллер виділив дві основні мотивації, які спонукають держави створювати військові альянси. Перша мотивація – це балансування, яке зазвичай має оборонний характер і намагається блокувати агресію з боку інших держав. Друга мотивація – вирівнювання, яка є наступальною. З цієї точки зору Балканська Антанта була оборонним, балансуючим військовим союзом, спрямованим на ізоляцію Болгарії, яка проводила агресивну політику в регіоні, активно підтримувану Радянським Союзом. Військовий історик Петре Оту окреслив геополітичні та геостратегічні характеристики Балканської Антанти: “Це регіональний альянс. Його учасниками є чотири держави, він базується на принципах балансування з метою захисту статус-кво в регіоні, закріплених на Паризькій мирній конференції 1919 і 1920 років. Дехто каже, що він був спрямований проти Болгарії, і я не заперечую такого наміру ініціаторів. Але є ще одна важлива передумова, про яку говорив Ніколає Тітулеску: Балкани були відомі як порохова бочка Європи. Я вважаю слова Тітулеску показовими, і він був абсолютно правий, що ми повинні покласти край цій ендемічній войовничості Балкан, що необхідно укласти угоду і створити зону миру і співробітництва”.

    Існує приказка, що розрахунок вдома не збігається з розрахунком на ринку. Хоча балканські держави керуються спільними інтересами, насправді вони ставлять власні інтереси на перше місце. Петре Оту: “Трьома партнерами були середземноморські держави – Югославія, Греція і Туреччина, і їхні зусилля у сфері безпеки були спрямовані в цьому напрямку. Вони не були спрямовані на те, в чому була особливо зацікавлена Румунія. Греція мала резерв проти можливої італійської агресії на Балканському півострові. Так само Італія становила небезпеку для Югославії. Румунія і Туреччина були двома понтійськими країнами і мали б бути більш міцними. Але тут був так званий турецький резерв. Згідно з домовленостями між Кемаль-пашею і Леніним на початку 1920-х років, ці дві країни мали бути союзниками, і Туреччина зобов’язувалася не конфліктувати з Москвою”.

    Балканська угода була похвальною в теорії, але їй бракувало згуртованості на практиці. Петре Оту: “Ще однією особливістю цього регіонального альянсу була відсутність держави-спонсора, гегемона. Балканська антанта зіткнулася з контрольними амбіціями Франції, Італії та Великобританії, між якими існували сильні протиріччя. У 1931 році Італія та Великобританія заохочували створення союзу Болгарія-Туреччина-Греція. Але Франція виступила проти цього і віддала перевагу угоді Югославія-Румунія-Болгарія”.

    Регіональні альянси були хорошими з дипломатичної точки зору, але марними у військовому плані. З власних причин Чехословаччина не взяла на себе чітких зобов’язань за Малою угодою підтримати Румунію в разі нападу. З тих же причин Греція і Туреччина не взяли на себе зобов’язання підтримати Румунію в разі нападу зі сходу. На завершення Петре Оту зазначив, що регіональні альянси працюють лише тоді, коли в них беруть участь великі гравці: “Балканська Антанта була союзом дрібних гравців і не протистояла суперечливим інтересам великих держав. Загалом, регіональні альянси малих гравців є менш життєздатними в системі міжнародних відносин. Їх можуть обігравати великі міжнародні гравці, тому Малий союз, Балканський союз і румунсько-польський союз не витримали надзвичайного тиску великих держав і напруженості в міжнародних відносинах”.

    Наприкінці 1940-х років системи регіональних альянсів розпалися, і почалася Друга світова війна. Почався тривалий і кривавий конфлікт, з якого людство вийшло у 1945 році, вражене іншими трагедіями та нездійсненими сподіваннями.

  • Османи та румуни

    Османи та румуни

    Османська імперія була однією з найважливіших держав, які вплинули на історію румунів у позакарпатському просторі. Її вважають однією з найбільших імперій в історії і вона домінувала у світі понад 500 років на трьох континентах: Європі, Азії та Африці. Турки-османи та румуни зустрічалися, мали численні битви і тісно співіснували з другої половини XV-го століття до останньої чверті ХІХ-го століття.

    У своїй історії в сусідстві з османським світом румунські князівства користувалися автономією порівняно з іншими балканськими державами, які були завойовані та перетворені на пашалик. Британський історик Марк Девід Баєр, автор бестселера з історії Османської імперії, відзначив цей статус.

    Марк Девід Баєр: «Цікава річ щодо цих трьох провінцій Османської імперії – Трансільванії, Волощини та Молдови, які сьогодні складають Румунію, полягає в тому, що вони були завойовані в різні часи. Ще важливішим є те, що турки ставилися до них інакше, ніж до інших ключових провінцій Османської імперії. Тож якщо порівняти території сучасної Румунії, з Грецією, Болгарією, Сербією тощо, то у них був дуже різний статус. Румуни чинили кращий опір і це змусило османів не підкорити їх повністю, а надати їм досить важливий статус автономії, дуже схожий на статус Курдистану на південному сході. Вони надали курдам широку автономію, взамін на зобов’язання надавати чоловіків для військ і захищати імперію від зовнішніх ворогів.»

    Як складова османського світу, на переконання Марка Девіда Баєра, румуни мали як здобутки, так і втрати.

    Марк Девід Баєр: «Коли Мехмет II завоював Волощину в 1460 році, він пов’язав цю частину світу зі світом торгівлі та світом потоків ідей. Османська імперія була однією з найбільших, наймогутніших і найбагатших імперій у світі того часу. Приналежність до османського світу принесла підданим багато переваг. З точки зору статусу завойованої території було багато негативних наслідків. Наприклад, османи брали данину в дітях, передусім у хлопчиках. Кожного 40-го хлопця-християнина з османських провінцій або нещодавно завойованих територій доставляли до столиці, примушували до обрізання та навернення в іслам і готували до яничарства в елітному військовому корпусі або до посади майбутнього члена адміністрації, можливо, міністра.»

    Історики Османської імперії часто писали про толерантність османів до різноманітності на територіях, якими вони правили. Марк Девід Баєр вважає, що тут потрібно застосувати більш «нюансований» підхід.

    Марк Девід Баєр: «Перш за все, слід визначити, що мається на увазі, під словами толерантність і терпимість. Європейська історія, про яку ми говоримо, показує, що толерантність починається з 30-річної війни, тобто з 1648 року. Однак, якщо говорити про толерантність лише як про низку правил, принесених в Європу, тоді можна йти глибше в історію Європи 8-го сторіччя. Ми можемо посилатися на арабів, які завоювали Іспанію. У мусульманській Іспанії була релігійна толерантність, були християни, євреї та мусульмани, які однаково жили у мусульманських королівствах. Османи запровадили релігійну толерантність в Європі, куди вони прибули в 14 столітті. Але толерантність – це не те саме, що й співіснування. Це не те саме, що казати, що твоя релігія рівна моїй, ми рівні, давайте поважати один одного. У домодерний період толерантність припускала чітку ієрархію. Була група, у випадку Османської імперії це були мусульмани, потім були чоловіки та вільні люди, які мали більше прав, ніж інші: християни, євреї, жінки, раби.»

    У ХІХ столітті балканські країни відмовилися від османської моделі, здобули незалежність і прийняли європейську модель сучасної держави та суспільства, – каже історик Марк Девід Баєр:

    Марк Девід Баєр: «Османська імперія проіснувала 600 років. Самі османи були новим класом навернених християн, чоловіків і жінок. Вони були меншістю у власній імперії. Вони створили османську мову, яка була зрозумілою лише цій османській еліті, а не будь-кому. Більшість підданих Османської імперії в перші чотири століття імперії були християнами. Але якщо подивитися на 19 століття, маємо справу з іншою імперією, іншим, новим світом, де росіяни починають перемагати Османів знову і знову. Османи починають втрачати території з 17 по 19 століття. А інтелектуали, державні діячі, султан починають серйозно задумуватися  над тим, як врятувати імперію після військової поразки? І вони не вдаються до націоналістичного рішення, до ідеї, що на території є лише один народ, але для османів ця мета не існувала до дуже пізнього часу. Мета завжди полягала в тому, щоб врятувати територію імперії та знайти спосіб, який зрештою не спрацював, заручитися лояльністю своїх підданих.»

    Османська імперія формально зникла в 1918 році, більше століття тому. Сліди того, що вона являла собою, збереглися здебільшого в письмових документах і менше як визначальні риси сьогодення.

  • Німці та радянські війська в Румунії під час Другої світової війни

    Німці та радянські війська в Румунії під час Другої світової війни

    Війни є однією з найогидніших форм деградації людини, а Друга світова війна досягла меж, які важко можна уявити. Це була війна, в якій найбільше постраждало цивільне населення, це була війна, після закінчення якої міжнародне право було суттєво змінено і відтворено, щоб покрити всі скоєні звірства. Проте переважна більшість зловживань і злочинів, яких зазнало цивільне населення, залишилися безкарними. Спогади цивільного населення про поведінку окупаційних військ залишалися позначеними їхнім індивідуальним досвідом і масштабністю їхніх страждань.

    Румунія, як і інші країни Центральної та Східної Європи, мала нещастя пережити як німецьку, так і радянську військову окупацію під час Другої світової війни. Румуни та інші жителі Центральної Європи порівнювали німецьку та радянську поведінку і, загалом, німецьку поведінку розглядають як позитивну, а радянську – як негативну. Тогочасні спогади румунів, багато з яких підтверджуються архівними документами, про німців – це спогади про дружніх, справедливих, добрих людей, готових прийти на допомогу. Спогади про радянську владу, навпаки, негативні: агресивні, ірраціональні, егоїстичні люди. Центр усної історії Румунського товариства радіомовлення мав можливість записати свідчення тих, хто був очевидцем поведінки двох армій, з яких випливають те саме сприйняття.

    Медичний працівник Петре Раду Даміан у 1999 році розповів, як у 1939 році його відправили до Кампіни, де розташувалися перші німецькі радіотехнічні війська. Окрім військової техніки, німці привезли з собою медичні машини та обладнання, які вразили Даміана: «І ми пішли туди, перед казармою стояв полковник, який командував підрозділом Панзере. Я вперше побачив великі банки, які були модними при лікуванні бленореї, та багато інших речей, яких я ніколи раніше не бачив. Мене прийняли в їх коло, це було для них великою радістю, і ми швидко подружилися з лікарем, який походив з Банату, але командиром був капітан. Співпраця була чудовою. Вони більше займалися медичними питаннями, такими як інтерпретації та аналізи, використовували лабораторії.»

    Торговець Арістіде Йонеску у 2000 році згадував, як поводилися німецькі солдати, які жили в будинку його батьків у одному селі повіту Вилча: «У 1940 році, взимку, німецькі війська прийшли в країну, які мали атакувати Росію. У нашому селі їх розмістили в шкільних бараках. Німці були дуже дисципліновані, ні в кого з селян нічого не брали без оплати, а в нашому будинку, тобто в нашій бібліотеці був їх штаб. По сусідству у нас було дві прохідні кімнати, в тій, що ззаду, жив я, а в першій оселився німецький лейтенант. Проходячи через його кімнату, я побачив, що там був його годинник і деякі інші речі. Я завжди зачиняв свою кімнату, і тоді я зрозумів натяк і теж не зачинив її. Однієї ночі німецький підрозділ пішов далі. Близько 10-ї години до воріт нашого будинку під’їжджає мотоцикл, і мотоцикліст каже мені французькою мовою, що лейтенант, який жив у мене в хаті, випадково взяв подушку і відправив її мені назад.»

    З 1944 року доля війни змінюється. Радянська влада прийшла як визволитель, але це було далеко не так. Петре Раду Даміан ствердив: «Коли прийшли росіяни, з’явилися банди мародерів, які, самі або по команді, не знаю, увійшли в наш провулок. Один з них, верхи на коні, якого він десь вкрав, з рушницею, заїхав до нас у двір і все говорив і говорив, що хоче, щоб я швидко зловив двох гусей. Він хотів, щоб я взяв їх на плече і відніс туди, де вони тимчасово жили. Прийшов пес і він стріляв за псом і встрілив його у хвіст. Він був п’яний, росіяни пили скрізь, стріляли з рушниць у винні бочки, робили багато всякої гидоти.»

    Більш страхітними ніж пограбування були вбивства та зґвалтування. Арістіде Йонеску згадав випадок згвалтування, скоєного радянськими солдатами: «20 вересня 1944 року в нашому селі увійшли перші росіяни, троє, з кулеметами. Вони увійшли з боку Дрегашані, та ввійшли у перший будинок села до сім’ї Трікан, це були наші родичі. Дали їм їжу, дали їм випити, вони напилися, а потім стару 60 річну жінку, яка залишилася сама вдома зґвалтували прямо у дворі.»

    Спогади румунів про поведінку німецької та радянської армій на румунській території під час Другої світової війни відомі досі. І вони залишаться такими, тому що історія не стирається і не забувається.

  • Діти у вирі історії

    Діти у вирі історії


    Тиранічні
    політичні режими, війни, геноциди, переселення, пандемії, стихійні лиха були
    найбільшими випробуваннями, яким історія піддавала людину, а разом з нею і
    суспільство. Історія 20-го століття – чемпіонка зі знущань над особистістю в
    усіх її проявах. У протистоянні з перипетіями часу найбільше постраждали діти,
    найчутливіші і найбезпорадніші істоти. Історія Румунії не є винятком з правил,
    з усіма видами жорстокості, згаданими в 20-му столітті. Діти в Румунії,
    невинні, як і діти в усьому світі, заплатили занадто високу ціну за тиранічну історію.




    Центр усної історії Румунського
    радіомовлення записав тривожні свідчення про страждання дітей у важкі часи. У
    роки Другої світової війни в окупованій угорцями Північній Трансільванії
    єврейське населення відправляли до концентраційних таборів. Греко-католицький
    священик Грігоре
    Баля
    згадував у 1997 році, як він був свідком жахливих сцен, коли євреїв вантажили в
    потяги. Його мати намагалася запропонувати відро води єврейській родині з 9
    дітьми, яка чекала на депортацію: Один
    з угорських солдатів-охоронців вдарив
    мою матір по потилиці. Я ніколи не забуду, як боліло мамине серце, коли вона
    бачила, як забирають людей без жодної
    провини. У Вішеу ні мене, ні моєї матері не було, але я
    дізнався, що там їх розділили. Маленьких дітей посадили на перон, осторонь, а
    матерів – в протилежний бік,
    і ось тут трагедія!
    Діти плакали на пероні і кричали, матері з іншого боку теж плакали.




    Іляна Ковач була з н.п. Мойсей, місця, де у жовтні 1944
    року угорська армія вбила кілька десятків невинних етнічних румунів. Вона
    згадала, як угорська влада депортувала її до Австрії після кримінального
    розслідування, до якого вона не була причетна: Вночі прийшли угорські жандарми і підняли нас з ліжка. Ми
    були неповнолітні, я старша, сестра молодша, і нас забрали, відвели до будинку мерії і замкнули до ранку!
    Ми сильно плакали. Не кажучи нам, що сталося, чим ми провинилися. І батько з матір’ю
    плакали, казали, що дівчат забрали на роботу, щоб вони не крали. Після того, як
    нас випустили, нам сказали, що везуть нас на три місяці до Австрії.







    Ана Даріє з н.п. Селіштя де Сус, Марамуреш, розповіла, як її доньки страждали
    через те, що їхній батько був противником комуністичного режиму, який був
    встановлений 6 березня 1945 року: Дівчат
    вигнали зі школи, тільки одна могла вчитися. Та, яку вигнали, подружилася з
    румунською вчителькою з міста Бая Маре, яка сказала її: Будеш вчитися зі
    мною, поки не закінчиш. Нам
    було дуже важко. Коли вона пішла до старших класів, їй погрожували з Сільської ради, казали, що якщо її
    батько політв’язень, то вона не зможе вчитися. Допоміг нам директор школи, і вона
    вчилася, поки не закінчила ліцей.





    Ув’язнений на 13 років у комуністичній
    в’язниці Аюд,
    Сіма Дімчіке
    залишив
    вдома трьох неповнолітніх дітей. Коли повернувся додому, їхнє возз’єднання було
    обопільно незручним: Я приїхав
    додому, де залишив трьох маленьких дітей: одному було лише 6 місяців,
    середньому – 3 роки, а найстаршому – 5 з половиною, майже 6. Старшому зараз було 19-20, середньому – 16, наймолодшому – 13-14 років. Мені було
    соромно, мені було соромно за них, їм було соромно за мене. Де мама? – питаю я їх.
    В аюдській в’язниці!
    Вчора прийшов сільський начальник пошти з телеграмою і сказав мамі, щоб вона
    терміново з’явилася до в’язниці в Аюді.
    Настає вечір, ми лягаємо спати. Ви думаєте, я спав? Всю ніч я думав, що б це
    могло бути? Коли я повернувся додому, моя дружина приїхала в Аюд. Навіщо, не знаю. Вони зробили це
    навмисно, щоб відправити нас, з потрясіннями та емоціями, в дорогу.





    Іон Преда допомагав групі
    антикомуністичних партизанів на чолі з Томою Арнауцою. Ув’язнений і
    переслідуваний до кінця життя політичною поліцією комуністичного режиму, у 2000
    році він оцінив наслідки власних рішень:
    Мені шкода, що діти роками страждали через мене. Молодшу доньку
    забрали в дитячий будинок, вона пробула
    там кілька років. Коли я повернувся
    додому, її мені повернули, вона закінчила школу, вийшла заміж за льотчика. Мені
    шкода, що я пропустив свої молоді роки, найкращі роки в житті кожної людини.
    Але, з іншого боку, залишилося моє переконання, що я хочу бачити країну такою,
    якою вона була: вільною, чесною, демократичною, без диктатури, а не тим, що людина має бути
    рабом.





    Діти разом зі своїми батьками набагато
    сильніше постраждали від перипетій історії. Маленькі істоти з тендітними
    душами, долі багатьох з них мають бути достатнім аргументом для людства, щоб
    краще думати, коли воно має нелюдські плани.