Category: Сторінки історії

У 1989 році протягом 9 днів, з 16 по 25 грудня,
румунський світ переживав один із найбурхливіших періодів в історії ХХ-го
століття – повернення до свободи, якої був позбавлений 45 років, після
входження радянської армії в Румунію в 1944 році. Увечері 16 грудня 1989 року в
Тімішоарі протести проти примусової евакуації пастора Ласло Токеша з його
власного дому швидко переросли в цунамі, яке змело злочинний комуністичний
режим.

Журналіст Мірча Карп був головним редактором радіостанції
Радіо Свобода, а в 1997 році розповів Центру усної історії Румунського радіо як
у грудні він сидів біля мікрофона в напруженому очікуванні. Він вважав більше
ніж своїм професійним обов’язком інформування слухачів у Румунії про акти великої
мужності, які відбувалися в Тімішоарі. Мірча Карп засвідчив, що, незважаючи на
вітер перемін, який відчувався всюди, спалах революції застав усіх зненацька. «Прийшов
грудень 1989 року з цією першою іскрою – подіями в Тімішоарі. Треба сказати, що
вони застали нас зненацька, передусім моментом, коли спалахнули. Ми
були готові як морально, так і з точки зору організації програм до можливої
​​ зміни режиму в Румунії, але власне події 16-го і потім 17-го грудня 1989
року стали для нас несподіванкою.»

Але відчувши сильну ейфорію, її вже було неможливо
зупинити. А журналісти Радіо Свобода були дуже схвильовані тим, що не могли
бути у вирі подій нnа повідомляти своїх слухачів безпосередньо звідти. Мірча
Карп розповідає. «Першим, хто транслював те, що відбувається в Тімішоарі, був
мій колега Сорін Куня. На другий-третій день, починаючи з 18 грудня, ми
самоорганізувалися, почали працювати в командах і працювати 24 години на добу.
Ми працювали безперервно в командах по 3-4 людини, готували всі ці трансляції поспіхом,
базуючись лише на інформації, яку отримували від іноземних прес-агентств та від осіб,
які щойно повернулися з Румунії. Звісно, ​​у нас тоді не було точної, надійної
інформації, хіба що 21-22 грудня, коли «стався вибух». Однак до того часу ми
були в розпалі активності.»

У 1999 році угорський журналіст з Радіо Будапешта Петер
Марвані розповів Центру усної історії, про те як його застали новинні
повідомлення про румунську революцію. Роком раніше Марвані був присутній на
великому мітингу за свободу та демократію в столиці Угорщини. «У 1988 році я
брав участь у демонстрації в Будапешті, де було близько 80-100 тис. людей, які
разом вимагали демократії для обох країн, для Румунії і Угорщини. Все почало
ставати цікавим, коли 16 грудня на Угорському радіо ми почали зосереджувати
свою увагу та крок за кроком повідомляти про події, що відбуваються в Румунії.
Я був редактором випуску новин, в якому в ті дні після 16 грудня ми почали
розповідати нашим слухачам з усієї країни, з Угорщини, що відбувається в
Румунії. У мене була дуже суперечлива інформація, я абсолютно нічого не знав
про те, що відбувається. Я знав лише одне: відбувається щось дуже, дуже важливе.»

У 2003 році в інтерв’ю Центру усної історії Румунського
радіо громадський активіст Діну Замфіреску, який в 1989 році перебував у
Франції, розповів де і як він провів дні початку та поширення на всю Румунію
антикомуністичної революції. «На початку я був в студіях французьке радіо і
телебачення. Так би мовити, мене мобілізували дві з них, особливо France 3, де
я щодня був на знімальному майданчику. Я був черговим румуном, з двома ведучими
і коментував румунське питання. Пам’ятаю, що було два монітори, які глядачі не
бачили, але на них ми могли бачити, як надходять новини. А 25 грудня з’явилася
новина про страту Чаушеску. Було жарко. І коли оголосили новину, то це була
гаряча новина, мене запитали, як я коментую цю новину. Мушу сказати, що це була
перша велика помилка нового режиму, встановленого в Румунії. Тоді я сказав, що
Чаушеску треба було якось врятувати і допитати, щоб він більше говорив. Я тоді
сказав, що, напевно, дехто з тих, хто був при владі, боялися, що про них теж
щось дізнаються. Але колишній міністр закордонних справ Франції сказав, що
добре, що їх стратили. Після цього а додав, що, ймовірно, цьому міністру теж
було що приховувати. І цього не можна було виключити. Але сьогодні я б не казав
цього і напевно добре, що так сталося.»

До 22 грудня 1989 року румуни, їхні сусіди та
цивілізований світ дізналися про початок великих змін за допомогою іноземних
ЗМІ. На щастя, з 22 грудня ЗМІ в Румунії стали вільними за волею суспільства.

Константін Нойка був одним з найвідоміших
румунських філософів ХХ століття. Константін Нойка народився 1909 року в
Телеорманському повіті на південній частині Румунії та помер 1987 року в місті
Сібіу, дата, від якої минуло 35 років. Навчався на факультеті
літератури та філософії Бухарестського університету, якого закінчив у 1931 році
з дипломною роботою про німецького філософа Іммануїла Канта. Його
привабили ідеї трейризму – румунської версії екзистенціалізму, головним
представником якого був його вчитель Нає Йонеску. У 1930-х роках він був
приваблений ідеями асоціації «Критеріон».

У 1940 році, після однорічного стажування у Франції, він
повернувся до Румунії та захистив докторську дисертацію з філософії. У тому ж
році він виїхав до Берліна до Румунсько-німецького інституту, де пробув до 1944
року, року коки Румунія вийшла з коаліції з нацистською Німеччиною. Протягом
чотирьох років, яких перебув у Німеччині, він відвідував філософський семінар
Мартіна Хайдеггера. Після війни та після повного встановлення комуністичного
режиму в Румунії, у 1949 році Константін Нойка був засуджений комуністичною
владою до примусового проживання в місцевості Кимпулунг-Мусчел. У 1958
році його заарештували, переслідували та засудили до 25 років примусових робіт
разом з усіма учасниками організованих ним неформальних зустрічей. Ця група
засуджених була названа групою Нойка-Пілат. Після
звільнення з в’язниці 1964 року він працює науковим дослідником у Логічному
центрі Румунської Академії Наук. Там
він подружився з такими відомими румунськими інтелектуалами, як філософи
Габрієль Лійчану, Сорін Вієру, Андрей Плешу, Андрей Корня. З 1975 року, останні
12 років життя він прожив на гірському курорті Пелтініш, у 15 кілометрів від
міста Сібіу де він був і похований за власним бажанням. Там його відвідали ті,
хто шукав відповіді на філософські питання світу того часу. Константін Нойка -
автор 32 філософських томів, естетики, літературно-мистецької критики,
публіцистики, з яких 20 видано за його життя, та ще 12 після його смерті.

Філософ і есеїст Андрей Плешу був
одним із учнів Ноїки. Плешу завжди стверджував, що свою інтелектуальну підготовку
отримав завдяки так званим «ув’язненим», як називали увязнену комуністами
румунську інтелектуальну еліту. Одним із «ув’язнених» був Константін Нойка:
«Мені пощастило формуватися в колі окремих в’язнів. Вони рішуче допомогли мені,
сформували мене, змусили відновити інтелектуальну спадкоємність із попередніми
поколіннями, і це мало величезне значення для молодої людини, якою я був тоді.
Мені пощастило рано познайомитися з Александру Палеологу, Серджіу Аль-Джордже,
Ремусом Ніколеску, Теодором Енеску, та навіть І. Д. Сирбу, але не в його якості
тренера. Я був однокурсником у факультеті з
паном, який був на 10 років старший за мене, який вивчав теологію, але також
відсидів у в’язниці. Він навчався на першому курсі історії мистецтв. Його
звали Марін Теренгул, і я його дуже поважав, тому що він був старший за мене,
він вивчав теологію, він був у в’язниці, він був паном. А крім того, він мав
надзвичайну, особливо для тих часів, бібліотеку. І було в нього ще щось: окрім
того, що він був вихованим та освіченим, з неймовірним життєвим досвідом, він не
втратив радість життя. І він знову навчив мене
бухарестської богеми, якої я, хоч і був старанним у той час, прагнув її уникати
або маргіналізувати. Що ж, він повернув мені задоволення від того, що я знову
відкрив для себе молоду, бадьору спільноту. Одного разу він прийшов і каже
мені: будь уважним в газеті «Літературна Румунія» почав писати пан, про якого ти,
мабуть, і не чув. Його ім’я Константін Нойка. Він почав публікувати фрагменти з
«Rostirea românească» (Ростіря Роминяске). Прочитай, каже мені Марін, щоб побачив
і ти, як звучить справжня мова філософії.»

Для Андрея Плешу зустріч із творами Константіна
Нойки, а потім із самим філософом, означала відкриття екзистенціального та
культурного горизонту: «Я прочитав, мене зачарували, це був зовсім інший «звук»,
ніж я знав до того часу. Також сталося, що я брав приватні уроки з англійської у
пані Мері Поліхроніаде, вдови педагога Поліхроніаде, який помер у в’язниці, але
чий другий чоловік, адвокат пан Лезереску, був у в’язниці з паном Нойка. І ця комбінація Лезереску -Теренгул
дала мені змогу дістатися до пана Нойки. Пан Лезереску розповів йому про мене,
і Марін презентував мене йому. Він жив у кварталі Берчень в двокімнатній
квартирі, в новому багатоповерховому будинку. Він був дуже пристойно одягнений,
я пам’ятаю, як мене вразила його елегантність. Після розмови разом з Маріном, Нойка
люб’язно запропонував нам 10 уроків давньогрецької мови. Це був початок моїх відносин
із паном Нойкою. І він сказав мені: якщо ти хочеш почати займатися філософією,
ти не зможеш цього зробити без німецької. Почай вивчати німецьку мову. А ще
він дав мені прочитати три книжки.»

Константін Нойка залишив свій
відбиток в історії румунської філософії ХХ століття своїми ерудованими текстами
та перекладами творів давньогрецьких філософів. Він також був взірцем професіоналізму та академічної доброчесності.

Природа є
фундаментальною присутністю в людському існуванні, по суті людина не може існувати без природи. Це
фізичний або матеріальний світ і людина пояснила собі його як ірраціональну, так
і раціональну присутність. Відносини між людиною та природою завжди стимулювали
мислення і всі ідеї та науки так чи інакше були з ним пов’язані. Сучасний світ,
починаючи з другої половини XVIII-го століття, ототожнював природу з божеством,
порівняно з Середньовіччям і домодерною добою, що спиралися на ідеї
надприродного. Таким чином природа стає частиною політичних дебатів, а
трансформаційні чи консервативні ідеї враховують її значення.

Природа як частина політичних дебатів потрапила в
румунський простір також з Франції.
Франкофільські румунські інтелектуали сприймають ідею природи в політиці та
аналізують її роль і відносини з політикою в поглядах, які повинна мати людина.
Природа стає важливою для пояснення світу з політичної точки зору, а Ралука
Александреску викладачка на Факультеті політичних наук Бухарестського
університету пояснила джерело політичної дискусії про природу в румунському
просторі. «Ці тенденції в європейській логіці, у політичному дискурсі та в
європейському політичному наративі можна побачити після 1850 року. Автором,
якого я взяла за орієнтир саме тому, що у багатьох відношеннях він є натхненням
і моделлю, хоча я вагаюся використовувати слово взірець, є Жюль Мішле. Він сам
має радикальну зміну дискурсу та наукового поля історії і політики після 1851
року.»

Одним із перших румунських інтелектуалів, котрий почав використовувати
тему природи у політиці став інженер, географ і письменник Нестор Урекя. Ралука
Александреску дослідила його твори і тепер намагається повернути їх у обіг.
«Нестор Урекя – син Василя Александреску-Урекі румунського історика, письменника,
політика, члена-засновника Румунської Академії. Він розкриває значну частину
себе з багатьох сторін. Він інженер за фахом, який отримав освіту в Політехнічній
школі та Національній школі мостів і доріг у Парижі та був виконробом автомобільної
дороги національного значення №1, знаменитої DN 1, точніше він здійснював
керівництво будівництвом між 1902 і 1913 роками на ділянці Комарнік-Предял. З
іншого боку, він був переконаним прихильником французьких поглядів, а його
дружина була француженкою. Він любив гори та природу. І все це якось
обертається навколо роздумів, які є надзвичайно стимулюючими для тих, хто читає
його роботи сьогодні.»

Ідеї Нестора Урекі спонукають читача до роздумів про
співвідношення території, природи, демократії, суверенітету. Це перша ідея в
його творах, яку Ралука Александреску хотіла відзначити. «Він зауважує, що
земля цікава головним чином крізь призму стосунків з людьми. Це головне
питання, з якого він починає свої роздуми. Стосунки з людьми означають не лише
ті аспекти, які сьогодні ми розуміємо з точки зору екологічного активіста, тобто
як ми дбаємо про навколишнє середовище, що ми можемо зробити, щоб захистити
його, а набагато більше. Думки та наміри Урекі полягають в тому, щоб побудувати
більш теоретичну пропозицію. Його пропозиція враховувала ці все більш мобільні,
більш динамічні, більш мінливі відносини суспільства, груп та окремих осіб, які
складають його з різними формами прояву природи, цією формою співжиття. І це
цікаво, тому що цю ідею мирного співіснування з природою, яка сьогодні домінує
в промовах про навколишнє середовище загалом, дуже рідко зустрічається у той
період. На його думку людина і природа є рівноправними акторами на сцені, яка
об’єднує їх у гармонійний політичний режим.»

Не менш цікавою є думка Нестора Урекі про формування
національної приналежності. Розповідає Ралука Александреску. «Інша ідея, яка не
є такою оригінальною, але яку я знайшла у роздумах Нестора Урекі, це спосіб,
яким він простежує побудову сучасного вираження нації в риториці щодо природи.
Тут скоріше можна послатися на його романи, які є нічим іншим, як історичними
оповіданнями. Йдеться про кілька томів, які він опублікував на початку ХХ-го
століття – «Бучеджі», «Бучеджська магія»,
і трохи пізніше «Робінзони Бучеджів», усі вони мають у центрі уваги гірський
масив Бучеджі. У цих літературних спробах на мій погляд дуже чітко
проглядається намір побудувати риторику ідентичності, навіть національної,
посилаючись на те, як зливаються природа й політика.»

Природа та політика сьогодні, як і майже 150 років тому,
присутні в тому, що люди вважають важливим для них самих і для спільноти, в
якій вони живуть. А Нестор Урекя став одним з перших румунських політиків, які
серйозно задумалися про політику в галузі охорони довкілля, використання
природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Дитина займає особливе місце в
історії людства, будучи, по суті, актором і творцем історії, як і кожна людська
істота. Але дитину завжди треба захищати. Таким чином упродовж часу пересічні люди
або інституції, такі як церква в Середньовіччі, та держава і різні організаційні
заклади в сучасний період, взяли на себе роль захисту дітей.

Упродовж часу в румунському
середовищі також захищали дітей, подібно до геокультурних територій, що на
нього вплинули. У другій половині ХІХ століття сучасна держава взяла на себе
роль активного захисника дітей, засновуючи ясла, будинки опіки та дитячі
будинки для дітей-сиріт. До цих закладів приймали зокрема дітей-сиріт, покинутих,
бідних, безпритульних, тяжкохворих та невиліковно хворих дітей. Перший сучасний
заклад для захисту дітей у Румунії був відкритий у 1897 році, коли було
засновано Товариство соціальної допомоги Ясла імені Святої Екатерини.

Тут приймали бідних дітей, покинутих
дітей, молодих матерів-одиначок. Серед засновників цього закладу були Екатерина
Кантакузіно, дружина консервативного політика Георге Грігоре Кантакузіно, Ірина
Кантакузіно, їх донька, лікар Тома Йонеску. А мерія міста Бухарест подарувала
ділянку площею 20 тисяч квадратних метрів на півночі міста, біля нинішньої
Тріумфальної арки, на якій було побудовано сім будівель. До 1948 року, коли ясла
були націоналізовані комуністичним режимом, у благодійній установі перебували тисячі
дітей.

Оана Дрегулінеску, керівник
найновішого музейного проєкту в Румунії, Музею покинутих дітей, підкреслила
новаторську роль у захисті дітей, яку відіграли Ясли імені Святої Екатерини: «Правда,
що дитина дуже довгий час не займала привілейовану роль у сім’ї. Дітей було багато,
їх змалечку ставили працювати, не говоримо про експлуатацію, але все одно вони
повинні були мати певну роль у сім’ї. Їх треба було годувати, і тому діти повинні
були працювати за їжу. У документах, знайдених у Яслах імені Святої
Екатерини, зазначається, що у 1900 році в Румунії починається організований захист дітей. Ясла імені Святої Екатерини були
першими, які ствердили, що вже не приймають дітей тільки, щоб забезпечити їм житло, а їх усиновлювали з відповідними документами. Була створена система, якою за жінками, майбутніми соціальними працівниками, стежали, як вони годують дітей,
як їх виховують, почався певний контроль, щоб могти піклуватися дітьми у довгостроковій перспективі.»

Комуністичний режим, встановлений 6
березня 1945 року, приніс Румунії іншу суспільну реальність. Оскільки все
зазнало радикальної трансформації, а людина зазнала знущання найвищого рівня, захист дітей також зазнав збитків. Оана Дрегулінеску: «Настав комунізм,
і Чаушеску каже: ми хочемо міцних стосунків, ми хочемо все більше і більше
дітей, і видає указ 770, який забороняє контрацепцію, що призведе до бебі-буму, тобто спалаху народжуваності. Просто він не думав про здатність румунського народу
виховувати дітей. Народ був уже збіднілим, повинен був робити
всілякі економії, яких комуністична партія нав’язувала людям. Люди все більше
починають покидати своїх дітей, а румунська держава починає будувати все більше закладів
для дітей.»

Соціалістичне суспільство було
суспільством, у якому людина мала бути щасливою та досконалою. А до будь-якого
біологічного відхилення ставилися жорстоко. Оана Дрегулінеску: «Було певне сприйняття
про досконалість дитини в комунізмі. Дитина мала відповідати певним стандартам.
Усіх дітей, які не відповідали стандартам, а це могло означати абсолютно будь-що,
навіть косоокість, забирали в лікарні-будинки, які з часом через велику
кількість і через неготовність системи підтримувати цих дітей перетворювались на
місця знущання дітей. Саме це в 1989 році працівники західних телевізійних каналів, які відвідали
Румунію, бачили тут і жахалися тим, що нагадувало про Освенцима. Але це не було під час нацизму, а в 1989 році в Румунії, де у дитячих будинках
бачили дітей прив’язаних до ліжок, дітей, прив’язаних ланцюгами, дітей з якими нелюдсько
поводилися.»

Після 1989 року, коли в Румунії впав
комуністичний режим, захист дітей довелося відновити. Суспільство взяло на себе
всі зусилля. Оана Дрегулінеску: «Однак після 1989 року не відновилося все відразу.
Не відбувся раптовий перехід, не сталося так, що румунський народ раптово зрозумів ситуацію та почав мати ресурси для цих дітей. Навпаки це був тривалий процес. До 2004 року мало що змінилося, був важкий період до 2004 року, коли практично змінилося законодавство про захист дітей.»

Історія захисту дітей у Румунії
збігається зі своїм часом. А новий проєкт Музею покинутих дітей спонукає до
роздумів над проблемним минулим.

16 жовтня 1922 року після великої церемонії в
кафедральному соборі Алба-Юлії коронації короля Фердинанда I і королеви Марії
як суверенів Великої Румунії, у Бухаресті була урочисто відкрита Тріумфальна
арка. Потім під нею проїхала королівська процесія, представники деяких
європейських держав, військові частини, алегоричні вози. У 2022 році сторіччя
коронації монаршого подружжя Великої Румунії, також є сторіччям Тріумфальної
арки, першого постійного пам’ятника такого роду у Румунії.

Пам’ятники громадського форуму римської античності,
які визначають архітектуру Римської імперії, тріумфальні арки і раніше були зведені
в Бухаресті на честь перемог і великих державних досягнень. Попередні
тріумфальні арки в столиці Румунії, які мали тимчасовий характер, були
споруджені в 1848, 1859, 1878, 1906 і 1918 роках і відзначали славетні події: перемогу
Революції 1848 року, Об’єднання румунських князівств, незалежність Румунії, 40
років правління короля Кароля І, перемогу в Першій світовій війні. Тріумфальна
арка, під якою Фердинанд I і Марія повернулися до своєї столиці як монархи
Королівства Великої Румунії, була споруджена в 1922 році з дерева. А рішення
про зведення кам’яної тріумфальної арки було прийнято того ж року. Нинішня Тріумфальна
арка, споруда заввишки 27 метрів, спроєктована румунським архітектором Петром
Антонеску і була урочисто відкрита в 1936 році.

Тріумфальна арка відзначила події 100-річної
давнини спеціальною виставкою, присвяченою тим, в пам’ять про кого вона була
зведена, а саме румунських солдатів Першої світової війни. Центром експозиції
всередині Арки були листи, надіслані солдатами родичам, а також листи, отримані
солдатами від родичів та друзів. Драматизм і ліризм, так у двох словах можна
охарактеризувати уривки з безлічі представлених листів. Це найрізноманітніший
людський досвід, сама війна – нісенітниця, навіть якщо всі, хто пише, розуміють
її політичні причини. Докладніше про цю виставку розповідає Тітус Базак,
спеціаліст Головного управління ландшафтної архітектури та пам’ятників мерії
Бухареста. «Тріумфальна арка, всередині двох опор, має два приміщення. В обох
залах і на двох майданчиках є різні реконструкції. У першій опорі, по якій
відвідувачі піднімаються вгору знаходиться реконструкція селянського інтер’єру,
де заплакана мати в’яже шкарпетки синові на фронт, не розуміючи навіщо її син
мусив йти на фронт. Вона шукає відповідь на питання навіщо був перерваний природний
цикл життя, а саме чому її син був змушений йти воювати. Потім є інтер’єр
помешкання, це може бути міське або сільське помешкання, зі столиком і лампою на ньому. Там
сидить заплакана мати, яка не розуміє чому їй довелося пережити усі ці
проблеми, на її обличчі можна побачити її внутрішню боротьбу з рішенням
відпустити свого сина, чому він пішов – справжня драма.»

Стіни Арки обклеєні хвилюючими колажами з
фотографій і факсиміле листів з архівів. І відвідувачі, які піднімаються
сходами на Тріумфальну арку, мають змогу пережити емоції тих часів. «Мати хвора
від тривоги і злості за твою долю», – пише сестра солдату. «Мій коханий, я і
дитина тужимо за тобою вдома», – пише дружина офіцера. «Мій хлопчику, будь
чоловіком, виконуй свій обов’язок і повертайся додому живим», – пише батько
іншого солдата.

Опинившись на горищі, відвідувачі проходять під
величезним сувоєм паперу, розгорнутим по стелі від однієї опори
арки та продовжується вниз по іншій. Титус Базак розповів про важливі аспекти
виставки, що знаходиться в її другій частині, якою відвідувачі спускаються з
оглядового майданчика, організованого на вершині архітектурної будови. «Там
можна побачити реконструкцію траншеї, де солдат був просто знищений ситуацією, в
яку його поставила війна, в якій він брав участь. Є збожеволілий солдат, який
несвідомо вирізає кіл в окопі. Є ще один солдат, який хоче написати кілька слів
тим, хто вдома і не знає як почати лист. Останнє зображення, трохи моторошне,
це гробниця. На моніторі ми бачимо розстрільну команду, яка символізує
жорстокість, з якою зіткнулися всі солдати Першої світової війни. Воно також нагадує епізод із життя Ребряну, який був перенесений в його твір: драму
румуна, змушеного воювати проти своїх братів. Зрештою він вирішив стати на бік
своїх братів, а пізніше був спійманий і страчений. Саме цей найхвилюючий момент завершує цю виставу.»

Коронація Фердинанда I і Марії в 1922 році, котрі
стали монархами Великої Румунії була б неможливою без пожертви всього
румунського суспільства. І Тріумфальна арка, найсильніше матеріальне свідчення
з тих пір, щодня нагадує нам про ці жертви.

На північ від Дунаю, протягом
його середньої та нижньої течій аж до
впадіння в Чорне Море, давньогрецькі та римські джерела
згадують про існування гетських і дакійських племен у великому фракійському
конгломераті. Дані про гетів та даків відрізняються від
одного джерела до іншого, що можна пояснити періодом, у який автори писали, і точністю
їхньої документації.

Точно невідомо, чи були гети і даки
одним і тим же народом, деякі думки стверджують, що вони були ідентичними, інші ні. Найбільша та найточніша інформація здається, що походить від імператора
Траяна, завойовника Дакії в 106 році нашої ери, автора книги «De
bello dacico». Однак, нотатки Траяна були втрачені, але збереглося одне речення
в трактаті Прісціана з латинської граматики VI століття. Це коротка цитата з
тексту Траяна і стосується маршруту через Банат римської армії: «Звідси ми пішли до
Берзобіса, потім до Айксіса».

Політична історія гетів і даків
закінчується в 106 році нашої ери, коли Траян завоював державу
царя Децебала. Частина дакійського простору, а саме Трансільванія та сучасний
Банат всередині Карпатської дуги та Олтенія між Карпатами та Дунаєм, стає римською провінцією. Інші гети та даки, такі як жителі
Мунтенії, Марамурешу та Молдови, залишаються поза римською адміністрацією, але
під впливом римського культурного та цивілізаційного світу. Таким чином, Дакія
була до 275 року, коли імператор Авреліан вирішив вивести римську армію та
бюрократію з Дакії, найпередовішим кордоном римського світу в північно-східній Європі.

Національний музей історії Румунії відкрив виставку «Daкія. Остання межа румунства». Це
найбільша виставка, присвячена гетам і дакам, румунам, а також першим
мігрантам у цьому просторі, організована за останні 25 років у Румунії. Над
виставкою працювали спільно Національний музей археології з
Мадриду, Іспанії та Національний римський музей з Риму, Італії.

Директор Національного музею історії Румунії Ернест Оберлендер-Тирновяну хотів усунути політичну ставку
довкола теми гетів і даків: «Даки не належать до політичної партії,
вони не належать до певного способу мислення чи ідеології. Вони представляють
важливий народ античного світу, на основі якого потім через дуже складний процес була
побудована нація, яка сьогодні носить ім’я румуни, продовжуючи ім’я «romanus» з
давнини, і мова якої сьогодні значною мірою базується на латинській мові.»

На виставці представлені пам’ятки
опору культури гетів і даків: золотий шолом із Коцофенешті, скарби із
Стянчешті, Аджігіола та Перету, князівський скарб із Кукутені-Бейчені,
срібні скарби із Синкраєні, Хестреу, Сенереуш та Ведя,
написи, в яких згадуються царі Тіамаркос, Буребіста і Децебал. Також виставлені
імператорські портрети Траяна, Антонінуса Піуса, Маркуcа
Аврелія, Траяна Деція, скарби з П’єтроаселе, Апагіди та Хістрії.

Однак Ернест Оберлендер-Тирновяну
вважає, що є багато можливостей для нових досліджень: «Ми не
знаємо про даків стільки, скільки повинні знати, не тільки тому, що їхні сліди
поширені на великій території та місцях, часто важкодоступних, у високих регіонах
або в залісених місцях, але також тому, що, з одного боку, ми не маємо у
розпорядженні багато грошей на ці дослідження. Ми представили тут експонати з 45 музеїв, у тому числі Національного музею історії
Румунії та з Республіки Молдова. Ми розглядали гето-даків, як їх
умовно називають, у безперервній історичній еволюції, починаючи з перших
елементів, які дали нам зрозуміти, що з масами фракійських племен, які жили
на північ від Дунаю, сталося щось, що пізніше призвело, з точки зору
матеріальної культури, до класичної дакійської цивілізації.»

Історію народу ніколи не можна
розглядати без присутності інших народів. Ернест Оберлендер-Тирновяну: «Ми
розглядали даків і в їхній пізній еволюції, коли частина з них була
включена до складу Римської імперії як провінція. Крім того, вперше ми представили
на виставцій дані про вільних даків, тих, хто залишилися у
певній мірі поза імперським римським контролем. Ми також
включили період, коли населення колишньої римської провінції Дакія та населення
вільних даків та інших племен, які оселилися тут і були об’єднані у великий
політичний і культурний союз, відомий як культура Синтана-де-Муреш-Чернехов. З політичної точки зору культура Синтана-де-Муреш-Чернехов
представляє конфедерацію готських племен, але в ній присутні елементи культури
вільних даків, культури сарматів та інших етнічних груп. Ця виставка розглядає
майже 1400-річну історію: з моменту, коли ми можемо побачити на північ від
Дунаю, що розвиток відбувається інакше, ніж на південь від Дунаю, і до моменту,
коли в 681 році Східна Римська імперія, яка все більше і більше перетворювалася
на Візантійську імперію, здійснює останні військово-політичні дії на північ від
Дунаю.»

Виставка «Daкія. Остання межа румунства» це про
давній простір, де пізніше сформувалася румунська нація. Але виставка також
стосується історії інших народів.

Сто років тому 15 жовтня 1922 року в місті Алба-Юлія
румуни стали свідками очікуваної події, що сильно вплинула на свідомість
кожного румуна, який пережив складні роки Першої світової війни: коронації короля
Фердинанда I і королеви Марії – суверенів нової Румунії. Королівство Велика
Румунія виникло після Першої світової війни, ціною багатьох людських життів і
матеріальних втрат, а також надлюдських дипломатичних зусиль. Після сплаченої
ціни та докладених зусиль нова Румунія стала країною, в якій кожен громадянин
міг вільно розвиватися та сприяти загальному благу.

Деталі організації заходу широко висвітлювалися в
тогочасній пресі та в інших письмових документах, з яких читач міг дізнатися
багато деталей. По-перше, про підготовку місця проведення події, місто
Алба-Юлія, в яке у 1600 році князь Волощини Міхай Хоробрий увійшов на чолі
своєї армії, момент, який романтична історіографія розглядає як перше політичне
об’єднання румунських провінцій. Потім – дізнатися про релігійну церемонію і
хвилювання, викликане моментами під час фактичної коронації, а також про видатних
гостей. У них також йдеться про те, що політичне суперництво не припинилося
навіть під час організації події. Організатором церемонії коронації був ліберальний
уряд на чолі з Йоном I. К. Бретіану, а опозиційні політичні лідери не брали у
ній участі, бойкотувавши весь захід. Читачі також могли дізнатися про незгоду Папи
Римського з коронацією католицького короля у православній церкві. Але все це відійшло
на другий план, тому що жодна перешкода не могла завадити коронації.

Від історика Йоана Скурту ми спробували дізнатися
про почуття та досвід двох головних героїв коронації – короля та королеви. Йоан
Скурту розповів, що в ті моменти також проглядалися різні характери двох
суверенів. «Король Фердинанд був менш активною людиною і менш охоче з’являвся
на публіці. Але він підкорився цьому необхідному протоколу коронації, як він
також зробив на Коронній Раді в 1916 році. Тоді він сказав, що повинен слідувати
своєму серцю і погодитися на вступ Румунії у війну, як просила Рада.
Найактивнішу роль відіграла королева Марія, яка глибоко зайнялася політикою,
чого Кароль I не дозволив своїй дружині Єлизаветі. Фердинанд, однак, вважав, що
обидва суверени, як король, так і королева, мають природне
право бути коронованими за їхній внесок у союз 1918 року. Це також видно на обох
коронах. Фердинанд перейняв сталеву корону короля Кароля I, до якої було додано
три дорогоцінні камені, що символізували Бессарабію, Буковину та Трансільванію.
Але королева Марія подумала, що корона королеви Єлизавети надто скромна, і
попросила зробити для неї корону з двох кілограмів золота з безліччю
дорогоцінних каменів.»

Надзвичайно сильна особистість королеви Марії
також виділялася на коронації. Але це була присутність, яка доповнювала
присутність її чоловіка, разом створюючи імідж нової румунської монархії. Йон Станомір
розповідає. «У програмі Коронаційної комісії центральною фігурою був, звичайно,
король Фердинанд. Королева Марія робила все, що було в її силах, аби бути
постійно з королем, не поступатися йому, враховуючи, що вона теж зробила внесок,
можливо навіть більший, ніж король, у будь-якому разі дуже великий, для об’єднання
усіх історичних румунських земель. У своїх щоденних нотатках вона зазначала, що
їй було дуже важко, коли мусила стати на коліна на подіумі балдахіна перед
королем, який поклав корону на її голову. Але король допоміг їй підвестися і
поцілував її в чоло. Свою корону король одягнув сам за прикладом Наполеона
Бонапарта.»

Вилив радості і відчуття перемоги наприкінці 1918
року тривали аж до коронації. І обидва монархи прожили зіркову мить свого життя
кожен по своєму, – каже Йоан Скурту. «Король поводився у своєму специфічному
стилі. Після закінчення війни, було укладене перемир’я й усі офіційні особи, в
тому числі монархи, мали прибути до Бухареста. У ті дні королева тремтіла від радості
та задоволення і сказала королю: «Нандо, уявляєш собі ти став королем усіх
румунів, ти велика людина, історична постать!» На що Фердинанд відповів «Так
Бог дав!» Ніби він не мав ніякого внеску. Такими були їхні характери, одного й
іншого, важливо те, що вони обидва були разом, а в суспільному сприйнятті та
історії це була коронація короля Фердинанда і королеви Марії.»

Коронація Фердинанда I і Марії 15 жовтня 1922 року
стала тріумфом, за досягнення якого дорогу ціну заплатила вся румунська нація.

Істрате Міческу був відомим юристом
міжвоєнної Румунії, університетським професором та політиком. Народився в 1881
році в місті Плоєшті, за 60 кілометрів на північ від Бухареста. Міческу походив
із дворянської родини з Арджеського повіту, документально підтвердженої з 16
століття. Він є випускником Паризького юридичного факультету та отримав ступінь
доктора юридичних наук у 1906 році. Він працював адвокатом у судах у повітах Арджеш
та Ілфов, паралельно був професором цивільного права та філософії права в
Бухарестському університеті. Своїми виступами на уроках він
справляв враження на покоління й покоління студентів, які часто його
обожнювали. Міческу також став відомим судовими процесами, на яких виступав.

У 2000 році Центр усної історії
Румунського радіо взяв інтерв’ю у політв’язня Аурела Обреджі. Він розповів про
славу Міческу, про яку йому розповів його співв’язень у 1950-х рр. Ця слава походить
зокрема від цинізму, однієї з характеристик адвокатів, як їх зазвичай сприймає
публіка: «Я сидів у в’язниці разом із
секретарем Міческу, Хорією Космовичем, надзвичайно розумною людиною, який
розповів нам, як Істрате Міческу зазнавав успіху на судових процесах. Він розповів нам про судовий
процес в Англії проти лорда, який убив свою дружину. Лорд цікавився відомими
адвокатами, і дізнався, що в Румунії є адвокат Істрате Міческу. Він найняв
його, і сказав Міческу, що він убив свою дружину, тому що він не міг її більше
терпіти. Він вдарив її чимось по голові, і вона померла. Міческу постає перед судом. Було багато людей,
присяжних… Мінческу почав: «Пане президенте, шановний суд, шановний суддя
тощо», – і зупинився. «Давай, сер, починай, – каже йому суддя». «Пане
президенте, шановний суд, пане суддя…» І Міческу знову зупиняється. «Давай, сер,
починай негайно», каже йому суддя. Мінческу знову промовив: «Пане президенте,
шановний суд, шановна аудинція…» і знову зупиняється. «Давай, сер, починай
негайно! – каже суддя, втрачаючи своє терпіння. «Ну, бачите, пане президенте, у
вас не вистачає терпіння чекати 10 хвилин, поки почнеться мій виступ, а цей бідолаха
терпів свою жінку 20 років!» І врешті-решт лорда виправдали.»

Завдяки професійній кар’єрі він став політиком.
Міческу займався ліберальною політикою і був обраний депутатом у 1920, 1927 і
1931 роках. Будучи шанувальником короля Карла II, він мав добрі стосунки з ним, починаючи з 1930
року. До кінця тих років він ще сильніше висловлював свої антисемітські та
расистські погляди і був у складі уряду фашистської орієнтації Гоги-Кузи з
грудня 1937 по лютий 1938, коли він був міністром закордонних справ. Він є «батьком»
Конституції 1938 року, конституції, яка посилила авторитарний режим короля Карла
II. Міческу стає членом Національної вищої ради Національного фронту відродження, єдиної партії після 1938 року, сенатором у новому парламенті та
міністром юстиції в уряді Георге Титиреску з листопада 1939 року по травень 1940
року. Серед його ганебних вчинків є: головування в 1937 році зборів
Бухарестської асоціації адвокатів, коли було вирішено виключення єврейських
адвокатів.

Але незабаром історія змінить долю
Міческу. Після 1945 року, з приходом радянців до Румунії, його засудили
як прибічника фашистського режиму. Його виключають з адвокатури, заарештовують
у 1948 році і засуджують до 20 років ув’язнення. 22 травня 1951 року він помер
у в’язниці Аюд, при його смерті був присутній Ніколає Енеску, студент
юридичного факультету та політичний в’язень: «Двері кімнати відчиняються, і
з’являється Йордаке, політичний офіцер, «страшний звір». Він пройшов повз наших
ліжка, і ми почули: «Що ви робите?» А ви знаєте, що це означало для нас? Звір
такий жахливий, що звертався до нас тільки чобітьми та кулаками, де б нас не
застав, без жодної причини, що вживав цю мову? І ми дивилися один на одного,
наївні, ми думали, що щось змінилося. І один із нас, лікар Уце, відповідає
Йордаке: «Що нам робити, пане командире? З нашими проблемами, з нашими
хворобами». – Хто з вас хворіший? – питає Йордаке. І тоді доктор Уце каже:
«Професор Міческу». Поведіть мене до нього! І ми повели його до
ліжка Істрате Міческу, який помирав. «Ну що з ним? Невже він не зміг врятуватися?»
– запитує Йордаке. Коли ми побачили стільки доброї волі, в умовах коли нам навіть
не давали аспірину, ми перезирнулися. Доктор Уце відповідає: «Так, пане
командире, якщо ви схвалюєте рецепт для нього». «Так, я схвалюю». І він вирвав
аркуш із зошита. «Пише!» – каже Йордаке лікареві. Він дав йому ручку, і лікар
почав писати. І лікар простягає йому рецепт. Наївно, ми подумали, що щось змінилося
в поведінці звіра. «Тоді гаразд!», – каже Йордаке. І він бере рецепт і кидає
його на груди Істрате Міческу і каже: «Я знаю, що тобі потрібно, бандите! Труну,
і ми її тобі дамо». Так помер Істрате Міческу.»

Істрате Міческу був відомий як
особа, яка своїми особистими якостями продемонструвала, що сумлінно виконує
свою професію. Але його особистість не відповідала професійним навичкам.

21 вересня 1939 року в Бухаресті, біля мосту Ероілор, група легіонерів
(румунських праворадикалів у міжвоєнній Румунії), що складалася з восьми осіб зупинила
і розстріляла автоматною чергою автомобіль тодішнього прем’єр-міністра Арманда
Келінеску. Вони вбили охоронця та главу уряду, в якого влучила 21 куля, у тому
числі три в голову. Ця операція стала помстою Залізної гвардії (ультраправої
політичної організації, що діяла в Румунії у міжвоєнний період) після того, як
Келінеску було визнано відповідальним за смерть її лідера Корнелія Зелі Кодряну
в листопаді 1938 року. Після вбивства нападники попрямували до Румунського
радіо, яке знаходилося досить близько від місця вбивства прем’єра. Прибувши до Радіо,
легіонери увірвалися до будівлі та хотіли оголосити про смерть
прем’єр-міністра.

В архіві Радіо Румунія зберігається цінний
фонодокумент – інтерв’ю з Васілем Йонеску, одним із керівників суспільної
радіостанції у 1935-1945 роках, очевидцем приходу легіонерів на радіо. В
інтерв’ю, записаному у 1974 році він розповідає про дії вбивць Келінеску в
будівлі Румунського товариства радіомовлення. «21 вересня 1939 року о 14:30, як
заступник генерального директора товариства я знаходився в приміщенні
радіо в своєму кабінеті, що знаходився на 1-му поверсі будинку, перед
правою брамою. Ми вирішували поточні справи і, як зазвичай слухали радіо, аби слідкувати
за ходом радіопрограми. Закінчилися новини і почався концерт оркестру радіо під
керівництвом віртуозного скрипаля та диригента Константіна Бобеску,, звучали уривки
з оперет.»

Легіонери діяли рішуче і почали залякувати працівників
радіо, але останні не злякалися. «Раптом мою увагу привернули два постріли біля центрального входу радіо. Я кинувся до відкритого вікна і,
звертаючись до тих, хто там стояв зажадав роз’яснень. Мені відповіли коротко: «Напали
легіонери!» По радіо все ще було чути концерт оркестру, але коли підійшов до
дверей, я почув дивний шум зі студії прямого ефіру. Раптом трансляція концерту
перервалася і чужий, печерний голос повідомив: «Прем’єр-міністр Арманд
Келінеску був…» Але він не встиг закінчити речення, тому що, я натиснув кнопку
безпеки, яка спричинила коротке замикання, яке вивело з ладу мікрофон і
водночас я ввімкнув сирену сигналізації. Ця установка була зроблена раніше як
запобіжний захід на випадок виникнення непередбачених обставин.»

Друга світова війна тільки почалася і румунське
суспільство готувалося до нових викликів. У цьому сенсі громадські установи
стали мілітаризованими, а директор Румунського товариства радіомовлення став і військовим
командиром. «Стурбований тим, що трапилось і бажаючи запобігти іншим подіям, я
побіг по сходах, а коли дійшов до студійної зали крикнув: «Охорона, слухай мій
наказ!» Після чого я наказав їм перейти до оборони. Потім я побіг назад
по сходинах до студії прямого ефіру де були легіонери. У руках я тримав
окуляри, які підхопив, коли виходив з кабінету. За мною йшов рядовий з охорони,
водій Теодор Кощуг, який мав в руках рушницю і черговий Васіле Кришмару, який
також був озброєний.»

Таким чином, Васіле Йонеску та його підлеглі першими
кинулися затримувати легіонерів. «Ми ще не дійшли до останньої сходинки, коли
раптом двері студії широко відчинилися і переді мною постали легіонери-вбивці
прем’єр-міністра Арманда Келінеску, абсолютно збентежені, дезорієнтовані та збиті
з пантелику. Не втрачаючи контроль над собою я крикнув на весь голос: «Руки
вгору, або стріляю!» А з-за моєї спини товариші спрямували на вбивць зброю. Я
навіть не встиг повторити попередження, як легіонер Міті Думітреску, який йшов
попереду і, здавалося, був головним, кинув пістолет до моїх ніг, а за ним те
саме зробили й інші семеро, і підняли руки.»

Після того, як група нападників була знешкоджена
Васіле Йонеску та його підлеглі взяли периметр під охорону. «Ми знешкодили їх
за допомогою охорони радіостанції, а я по телефону повідомив столичну
префектуру поліції про те, що сталося в будівлі Румунського радіо. Потім пішов
у відповідну студію, де побачив нажаханих членів оркестру, а диригент Константін
Бобеску, завмер з паличкою в руці і не міг вимовити ні слова. Піаністка, пані
Войку, привернула мою увагу на те, що вбивці поклали щось у нішу за однією з
дверей студії, де ми зазвичай ставили розпорядження та оголошення для учасників
оркестру. Відсунувши двері, я був не на жарт здивований, коли побачив бомбу
вагою один кілограм, заряджений вибуховий пристрій військового типу з підпаленим
бікфордовим шнуром завдовжки 30-40 см. Я не розгубився подумав, що вибухівку потрібно знешкодити і
миттєво схопив запал, погасивши його ногою.»

Наслідки для легіонерів були надзвичайно жорсткими. Вбивці прем’єр-міністра Арманда Келінеску були незабаром страчені,
а історія Румунії зафіксувала ще один кривавий епізод знищення демократії.

У ХХ столітті повною мірою проявилися два види тоталітаризму – фашизм і комунізм. Впродовж цього століття ліберальна демократія пережила найгіршу кризу. Тоталітаризм зумів переконати чимало людей, що цей режим є кращим рішенням для недоліків демократії.

У Румунії тоталітаризм також глибоко проникнув у мозок людей. Фашизм маніпулював ідеями й особливо почуттями, грубо спрощуючи їх та перетворюючи на знаряддя вбивства. Легіонерський рух та його
партія «Залізна гвардія» були найрадикальнішими фашистськими
проявами крайньої правої тоталітарної ідеології. Але їх
основи були закладені «Братствами Хреста», організацією, яка ініціювала тих, хто поділяв
фашистські ідеї. З’явившись у 1923 році як націоналістичні молодіжні
організації з ініціативи Корнеліу Зелі Кодряну, майбутнього лідера «Залізної
гвардії», «Братства Хреста» залучили та виховали нових пристрастрасних
членів.

Протягом останніх десятиліть Центр
усної історії Румунського товариства радіомовлення записав інтерв’ю з колишніми членами
«Братства Хреста». У
1997 році Александру Бенческу з Кампулунг Молдовенеск згадував як відбувалися
зустрічі «Братства Хреста» в його рідному місті: «Легіонерська
орієнтація об’єднала нас усіх. Були моменти молитви, була «хвилина дружби», коли мали виховувалися. Ми відкрито говорили про наші недоліки, кожен вживав заходів для
виправлення, виправляв один одного і карав себе тоді, коли
потрібно було виправити певні недоліки і перетворити людину на особистість. Я
робив фізичні вправи, щоб загартовувати своє тіло, я брав
участь з членами «Братства Хреста» у таборах в горах Рареу, в Моара
Дракулуй та в інших місцях, де приїжджало багато людей зі всієї Молдови. Ми
там збиралися, співали і розповідали про наш народ, про нашу країну, нашу історію.»

У 1999 році Мірча Думітреску з
Бухареста розповів історію про те, як він приєднався до «Братства
Хреста» коли йому було 13 років: «Я
став прихильником, читаючи та спілкуючись з
однокласниками. Що я читав? Книгу «Для легіонерів», написану
Корнеліу Кодряну, «Братсва Христа», написану Джордже
Істрате, організатором «Братства Хреста», «Кредо
покоління» Іона Моці, «Зі світу легіонерів» та інші
легіонерські книги. Де я їх знайшов? У населеному пункті Буфтя була
група людей, які займалися цією діяльністю. Одного з них у 1939 році застрілили
поліцаї Кароля II. Я знав його, я знав його батька. Інші були докторами економічних
наук, як наприклад брати Стан. Я також спілкувався з ними через мого батька,
через друзів мого батька.»

Чого очікували від молодих
учасників? Поведінки людини нового типу, людини майбутнього, -
ствердив Думітреску: «Ким ми мали стати? Ну, по-перше, нам
сказали, що ми недостатньо християни. Кожен день, сорокову частину часу, тобто
36 хвилин, ми повинні були приділяти Богові. Це означало читання з Нового
Заповіту, це означало розумову перевірку того, що ми робили протягом дня, щоб
побачити, де і як і чи ми зробили щось не так, чи ми згрішили. Нам
сказали, що стосунки з Богом без стосунків з людиною поруч, не існують. Навіть
сорокову частину наших витрат довелося відкладати на допомогу іншим. Це
означало, що якби я з’їв морозиво, яке коштувало б, скажімо, 40 леів, я мав віддати 1 лей
для тих, кому ці гроші колись знадобилися б. Це я і робив. Нас також контролювали.
Тобто, крім усього іншого, цю маленьку діяльність, з часом і грошима, потрібно
було записувати на аркуші паперу, у маленькому блокноті під назвою «Мій
блокнот».

Сильно християнська освіта
приваблювала не лише тих, хто прагнув знайти нову етичну ідентичність, але означала
також відбір, з якого мала народитися еліта. У 1994 році священник Іліє
Цінта детально описав, як обиралися члени «Братства
Хреста»: «Як правило, ми обирали учнів, які найкраще
навчалися та мали зразкову поведінку. Тих, хто повторював навчальний рік або не
здавав всі іспити ніколи не вербували. Переслідування 1938-1939 років
трохи зменшили кількість наших членів, тому що нас шукали від «Сігуранце», але
ми справилися з цим. У 1940-х роках, коли на певний час рух
було легалізовано, під керівництвом Антонеску, я був головою «Братства Хреста»
в семінарії Ніфон у Бухаресті.»

Але плин часу не дає застигнути
ідеям, він все змінює. Після закінчення періоду фашизму в 1945 році, в
Центральній і Східній Європі з’являється інше обличчя тоталітаризму – комунізм.
А з-поміж членів «Братсва Хреста», тих, хто врятувався
з тюрми, народилася частина антикомуністичного руху опору.