Category: Сторінки історії

Світ секретних служб – це світ максимального
цинізму. Так було завжди і всюди. Спецслужби не зупиняються ні перед чим, щоб досягнути
бажаної цілі. Очевидно, секс і романтизм були методами, за допомогою яких
шпигунство намагалося отримати секретну інформацію. Румунські спецслужби також
не були винятком із правил. Після 1945 року, коли в Румунії був встановлений
комуністичний режим, спецслужба відома під назвою Секурітатє, крім звичайної
розвідувальної роботи, також стали апаратом політичних репресій. У своїй діяльності
Секурітатє Румунії застосувала різні методи, засновані на сексі та романтизмі
для вербування важливого з точки зору розвідки об’єкта.

Генерал Нягу Косма був директором румунської
контррозвідки з 1950 по 1973 роки. В інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо,
записаному в 2002 році його запитали чи вдавалися румунські спецслужби до секс-шпигунства
для вербування агентів. Він розповів, що на початку комуністичний режим зобов’язав
офіцерів дотримуватися морально-етичних правил поведінки, що, однак, стало
перешкодою для досягнення інформаційних цілей. «Пригадую випадок. Наш хлопець вдався
до романтизму у стосунках з американкою, дуже вродливою, високою та сильною зовні.
Через день-два він приходить і каже мені: «Товаришу генерале, я далі не йду!
Або ви дозволяєте мені переспати з нею, або я припиняю роботу. Це неймовірно,
вона стрибає на мене, що мені робити?» У Службі зовнішньої розвідки таких проблем
не мало б бути, йому б сказали «Дій!». Але я пішов до міністра внутрішніх справ
Александра Дреґіча і доповідаю: «Товаришу міністре, ми дійшли до цієї стадії,
справа представляє велику перспективу, враховуючи, ким є ця жінка та її стосунки».
Її дядько був впливовим багатим сенатором. «Послухай, – каже мені Дреґіч, – але
ж так ми відступимо від моральних принципів». На що я відповів йому, що в такому
випадку ми втратимо американку. Я попросив його дати дозвіл на відхилення від моральних
норм і він мені його дав. Ми їх одружили, а наш хлопець виїхав закордон і швидко
розбагатів.»

Наприкінці 1960-х Секурітатє намагалася завербувати
шифрувальника британського посольства в Бухаресті також методом романтичного
підходу. Нягу Косма розповідає. «Ми мали цілу армію жінок, без перебільшення,
яких успішно використовували в наших цілях. Розповім, наприклад, про випадок з
одним англійцем, він був шифрувальником, важливою людиною в посольстві і не був одружений. Я знайшов йому дуже досвідченого агента. Він часто виходив
вечором випити пива і мало-помалу шалено закохався. Йому було близько 55 років,
їй близько 25 років, він закохався у нашу дівчину до безтями. Тож ми зробили
фото, відеозаписи, прослуховували телефонні розмови, поки я наказав їй сказати британцю,
що Секурітатє погрожує їй та вимагає від неї інформацію про нього. – Та дай їм,
кохана, дай! – сказав він і так почав «співати» одне інше. Наш план спрацював і
був багатообіцяючим.»

Але Секурітатє хотіла отримати британський код шифрування
і доручила своєму агенту переконати дипломата одружитися з нею. «Вона переконала
його одружитися тут, навіть повінчатися. У мерії не можна було вінчатися, тож
ми знайшли офіцера, який став священиком і знав церковну діяльність. Привели ми їх одного вечора до нашої спеціальної
квартири, наш піп зробив все що було потрібно, провів церемонію вінчання. Ми були
переконані, що вже не упустимо його. Через деякий час наша дівчина знову каже
йому, що Секурітатє вимагає нову інформацію і хотіла б з ним поговорити. Ми організували
з ним зустріч, він завагався, ухилявся від відповіді і сказав: «Ви ж розумієте,
що зі мною буде, якщо про це дізнаються?» Ми йому у відповідь: «Та ніхто не
буде знати». Потім він три дні нікому про це не казав, а через три дні доповів своїм
та першим же літаком покинув Румунію.»

Іншим випадком стала спроба отримати шифр Посольства
Австрії в Бухаресті. Нягу Косма. «Це не представляло собою особливий інтерес
для нас, але отримати шифр Австрії було непогано. Тут була шифрувальниця,
незаміжня жінка. Ми підсадили до неї хлопця і він успішно виконав завдання. Там,
куди вони їздили на любовні вечірки, ми встановлювали «жучки» та приховані
камери, весь час стежили і все знімали. Вони вдавалися до статевих збочень і ми
навіть зробили дуже змістовний фотоальбом. Потім ми вирішили, що настав час поставити
її перед фактом, але це була помилка з нашого боку. Вона подивилася на фото, уважно
вивчила їх і сказала: «Панове, зробіть і мені копію, бо я не маю таких гарних фотографій».
І ми зрозуміли, що шантажу недостатньо. Запропонували їй працювати та нас, вона
відповіла, що подумає, але через два дні покинула свій пост.»

Румунські спецслужби намагалися здобути таємну інформацію
за допомогою сексу та романтики, методу, який часто використовують усі
спецслужби світу. Але, як часто буває, не всі спроби увінчалися успіхом.

Комуністичний режим Ніколає Чаушеску
мав намір глибоко трансформувати Румунію з точки зору урбанізму, проєкт,
лицемірно названий «систематизація міст та сіл». Це означало знесення важливих
кварталів міст Румунії та столиці Бухарест, причому переважна більшість цих
знесень були непотрібними. Поширена на селах систематизація Чаушеску була так
само марною: його амбіція полягала в тому, щоб знищити приблизно 7-8.000 сіл із
понад 13.000 наявних, офіційною причиною будучи необхідність збільшити площі орних земель для сільського господарства. Те, що в теорії звучало добре, тобто
збалансований розвиток всієї території, однак на практиці виявилось катастрофою.
Комуністичний режим уже довів свою нездатність керувати гіперцентралізованою
економікою, яка приносила величезні збитки. Більше того, він не мав можливості
завершити такий сміливий проєкт і змусити його працювати.

Якщо румуни в країні не відреагували
на систематизацію через репресивний апарат, то румуни в
діаспорі не дозволили справам розгортатися за бажанням Чаушеску.
Систематизація стала останньою краплею, яка переповнила чашу гіркоти. Таким
чином, в останні тижні 1988 року в Бельгії була створена
асоціація «Operation Villages Roumains»
(Операція румунських сіл), яка мала на меті врятувати понад 13.000
румунських сіл від знищення. За дуже короткий час філії асоціації з’явилися у
Франції, Нідерландах, Швейцарії, Швеції, Великобританії,
Італії, Іспанії, Норвегії, Данії. Була величезна європейська
солідарність щодо захисту традицій і прав людини. Найактивнішими
румунськими діячами «Villages Roumains» були адвокат і політичний в’язень Діну
Замфіреску, журналістка, перекладачка та правозахисниця Аріадна Комбес, дочка
громадської активістки Дойни Корня, яка виступала проти комуністичної диктатури, а також історик Міхня Беріндей. Але їх постійно підтримувала дуже
активна група ​​бельгійських і французьких журналістів, фотографів, юристів,
архітекторів, графічних дизайнерів, які заклали основи операції «Villages
Roumains», скорочено OVR.

Редактори Центру усної
історії румунського радіомовлення взяли інтерв’ю у Діну Замфіреску в 2003
році, який став біженцем у
Франції в 1975 році. Він був членом Національ-ліберальної
партії та журналістом румунської редакції ББС. Серед обговорених
тем була його участь в операції «Villages
Roumains»: «Ми два роки брали участь у «Операції румунських сіл». Ми, група вільних румунів, працювали разом, писали петиції, листи, тому що
іншого не могли робити. Ми, троє румунів, Міхня
Беріндей, Аріадна Комбес та я, обійшли Францію та Європу упродовж
двох років з цією темою. Ми відвідали також Угорщину, де брали
участь, саме 1989 року, в червні, у перепохованні Імре Нагі та його
друзів, які були убиті комуністами. У Франції були міста, де ми
виступали з приблизно шести конференціями на день, тобто на всіляких форумах:
у школах, публічно, всюди. Ми їхали з Франції до Англії, Бельгії, Італії. І цю
акцію ми поширювали повсюди. Аріадна, пам’ятаю, що вона була також в Норвегії, а я був й в Данії.
Нас повсюди запрошували. Був центр в Парижі,
створений навколо французької організації Médecins du Monde, центру підтриманого кількома
представниками французького соціалістичного уряду того часу. Вони підтримали нас, за допомогою цієї підтримки ми могли подорожувати та представляти також Лігу
захисту прав людини в Румунії.»

Діну Замфіреску був
членом руху, що заперечував до останніх моментів комуністичного режиму, в грудні
1989 року, знищення румунського села. Після падіння комуністичного режиму,
в перші дні свободи, він приїхав до Румунії з допомогою: «У
країні, в рамках цієї акції «Village Roumain», ми негайно зайнялися заходами
допомоги румунам. Вилетіли з першою партією допомоги Аріадна Комбес
та Міхня Беріндей на французькому військовому літаку, який приземлився в Болгарії 26 чи 27
грудня. Я також приїхав 28 чи 29 грудня з першим літаком Air France, який міг
приземлитися в Отопені, тому що аєропорт був закритий. Зі мною прибула французька журналістка,
яка також була членом Ліги захисту прав у Румунії. Вона була спеціалістом з
румунських питань. Я приїхав до Румунії, мій батько жив на селі, я йому потелефонував та сповістив, щоб у нього не стався інфаркт, якщо я відразу з’являюся вдома. Й я
пішов із цією французькою журналісткою прямо до нього. Я нічого не знав, я прибув
до Румунії після стількох років. У мене був французький паспорт, тому що маю
подвійне громадянство. Цей паспорт відкрив мені всі кордони. Світ радів, була румунсько-французька дружба тощо.»

Операція «Villages Roumains» була
прикладом європейської солідарності, яка виступала проти жорстокого політичного
режиму у всіх сферах. Румунські села в останні роки комуністичної тиранії
захищала з покликанням і наполегливістю жменька людей, які решті-врешт перемогли.

30 серпня 1940 року відповідно до положень Віденського договору Німеччина та Італія зобов’язали Румунію віддати Північну Трансільванію Угорщині. Це була друга територіальна втрата Румунії в 1940 році, після анексії Бессарабії та Північної Буковини в червні Радянським Союзом. За цим послідувала третя територіальна ампутація 6 вересня 1940 року, коли Румунія згідно з Крайовським мирним договором була змушена віддати Болгарії Чотирикутник або південь Добруджи.

Згідно з переписом населення Румунії, проведеним у 1930 році, Північна Трансільванія мала площу 43 492 квадратних кілометри і близько 2,4 млн. мешканців. Румуни становили близько 50% населення переданої території, тоді як угорці – 38%. Віденський договір став результатом ревізіоністської політики Угорщини після Тріанонського мирного договору 1920 року, укладеного між Антантою та Угорщиною після закінчення Першої світової війни.

Передання Угорщині Північної Трансільванії не обійшлася без наслідків. Найдраматичнішими з них були переслідування румунів та євреїв. Іншим наслідком стало примусове виселення місцевих жителів, у результаті чого близько 500 тис. румунів були змушені покинути цю територію, переважно службовці з сім’ями та представники румунської еліти.

Але біженці та вигнанці не змирилися з ситуацією. 15 листопада 1940 року група молодих інтелектуалів заснувала Асоціацію Про Трансільванія, яка мала й власну радіостанцію, а її почесним головою став лідер Націонал-селянської партії Юліу Маніу. Метою асоціації було, насамперед, засудження викрадення території. Асоціація діяла підпільно, але, тим не менш, члени асоціації отримали військову радіостанцію, за допомогою якої вони почали вести мовлення з міста Брашов протягом двох-трьох годин на день.

Професор Віктор Мар’ян був членом асоціації Про Трансільванія, а в 1997 році він розповів про діяльність радіостанції в інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо: Це була підпільна станція, за нами постійно стежили, тому ми переїжджали з місця на місце. Після роботи по вулиці Кастелулуй, 41, ми переїхали в друге місце, на горі Тимпа. Там ми знайшли приміщення в покинутому сараї, де змогли розміститися. Хто працював на цій підпільній радіостанції? Ведучим і душею радіостанції був Леон Бокіш, крім нього ще працювали Лучіан Валя, Юстін Ілієш і я. Я співпрацював з ними до середини 1942 року, тому що в 1942 році вже став вчителем у Брашові, а мої можливості продовжувати на радіостанції були обмежені.

Радіостанція називалася Вільна Румунія, була пересувною, а її радіус дії становив близько 100 кілометрів. Віктор Марян зазначив, що станція була розміщена досить вдало, а інформація, яка поширювалася серед населення окупованої території, поступала через курєрів або, по спеціальних каналах, навіть від збройних сил: Вона була досить добре налаштована, тому що з Брашова, особливо в районі Секейського краю та м. Тиргу Муреш її було легко зловити. Хочу вам сказати, що я чув, як мешканці Клужа, що знаходилося на відстані 230 кілометрів, розповідали, що часто ловили нашу підпільну станцію. Також хочу сказати, що з гори Тимпа, станція була переміщена на вершину Постевару, з Постевару на П’ятра Маре, але я ніколи не заставав цих переїздів, про них мені розповів Леон Бокіш, ми були добрими друзями. З П’ятра-Маре її перемістили в гори Феґараш. Це було останнє переміщення, бо радіостанцію вистежили і всі були змушені тікати. Вони залишили обладнання і втекли. Відтоді радіостанція припинила мовлення. Це було до 1942 року.

Віктор Мар’ян також розповів про газету Асоціації Про Трансільванія Ардялул, яка зробила не менш важливий внесок у підтримання надії в румунському середовищі. Редактором газети Ардялул, був Антон Йонел Мурешану, ця публікація містила багато інформації про хід подій на фронті та про міжнародні події. Таким чином, ми знали про всі дії, які Юліу Маніу здійснював за кордоном – у Стокгольмі, Анкарі, Каїрі і так далі. Ми були поінформовані, тому могли давати точну інформацію про ці дипломатичні зусилля. Коли ця інформація з ‘являлась я відчував, що за нами хтось спостерігає, я відчував це в приймачі. І тоді ми швидко міняли місце, припиняли трансляцію і забиралися звідти, тому що в той час, коли ми передавали новину про те, що Румунія хоче вийти з війни, німці, безумовно, мали набагато більш досконале обладнання і вони б нас зловили.

З просуванням фронту в Радянському Союзі робота асоціації Про Трансільванія ставала дедалі складнішою, а в 1942 році припинилася. За вказівкою Юліу Маніу працівники розійшлися, а радіостанцію кинули в горах. Але ситуація змінилася через два роки. У 1944 році хід історії змінився, а Північна Трансільванія, заради якої були докладені усі ці зусилля, повернулася до складу Румунії у 1947 році.

Влада завжди була спокусливою і на шляху до неї люди
вдавалися до найрізноманітніших засобів. В історії відомі війни за владу, вбивства, винагороди, випадки
підробки документів і родоводів, маніпуляції, а також викрадення голосів
виборців. За часів комуністичного режиму головні дійові особи приходячи до
влади використовували все, що людство винайшло до цього моменту. Заснована 8
травня 1921 року, Румунська комуністична партія діяла поза законом і слідувала
традиціям інших комуністичних партій у виборі своїх лідерів.

Встановлені при
владі в Румунії радянськими військами в березні 1945 року, комуністи або
ліквідували своїх однопартійців, щоб отримати контроль над партією, або були
витіснені самою Москвою, яка контролювала комуністичні партії через Комінтерн.
Троє з семи голів РКП до 1945 року – Елек Кеблош, Віталій Холостенко та
Олександр Штефанський були вбиті під час великих сталінських чисток 1930-х
років. Іншою сумнозвісною справою була справа лідера РКП Штефана Форіша, якого
у 1946 році застрелив у голову його суперник Георге Георгіу-Деж.

Після 1945 року для румунських комуністів смерть чинного
лідера залишалася єдиною можливістю прийти до керівництва партії. У 1965 році
помер румунський Сталін Георге Георгіу-Деж, а призначення його наступника
Ніколає Чаушеску було оскаржене призначенням Георге Апостола, який фактично був
фаворитом. Янош Фазекаш був колишнім комуністичним високопосадовцем і в
інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо записаного 1997 року розповів
про наслідки смерті Дежа: «Ми відчули це як національну трагедію, партійну
трагедію, трагедію всієї партії. Особисто я був у дуже добрих стосунках з
Георгіу-Дежом, хоча часто критикував його, але він не виганяв мене, він дуже
прихильно ставився до молодих кадрів. Коли Георгіу-Деж помер, Ліка, його дочка,
з якою я був у добрих стосунках, допомогла потрапити в їхній будинок. Він помер
у своєму ліжку вдома, не в лікарні і всі члени Політбюро та їхні заступники
були там. Чаушеску вжив заходів, щоб мене не пустили, бо я був лише міністром
харчової промисловості, я вже не був секретарем ЦК. І там був складений список,
але я був в добрих стосунках з Лікою, яка допомогла мені потрапити туди і
допомагати, коли помер Деж.»

Смерть Дежа і передача влади в РКП стали великою
проблемою для тих, хто залишився. Молодший за інших, Чаушеску взяв свою долю у
власні руки, – розповів Янош Фазекаш. «На смертному одрі Дежа Чаушеску взяв
слово і поклявся, що ми будемо боротися за єдність партії, будемо боротися за побудову
соціалізму, будемо боротися за підняття рівня життя народу, культури і
цивілізації. Іншими словами, він вже говорив нам, ким він хоче бути. Я був там.
Чаушеску знав те, чого ми не хотіли, тобто Чаушеску знав, що Маурер, Апостол,
Фазекаш, всі ми були за кандидатуру товариша Апостола. Спочатку Деж
запропонував Маурера на посаду першого секретаря, а Маурер не погодився,
сказав, що першим секретарем має бути румун, громадянин Румунії. Він відповів,
що його мати була француженкою, а батько німцем і це не дуже добре. І тоді Деж
підняв питання про Георгія Апостола, а Маурер сказав, що Георге Апостол є добрим
кандидатом.»

Розуміючи, що має менші шанси стати наступником Дежа,
Чаушеску не покладає рук і, врешті-решт, зумів переламати думку інших на свою
користь. Янош Фазекаш. «Після похорону Дежа Маурер і Боднераш вирішили скликати
Політбюро для скликання пленарного засідання ЦК. Прийшов Маурер, ми вже були в
залі пленарних засідань, і попросив скликати політбюро, щоб вирішити питання
про обрання Георгія Апостола. І тут Чаушеску схопився з крісла і почав кричати,
що він не згоден з кандидатурою Георге Апостола. Але перед похороном він
погодився. Товаришу Мауреру увірвався терпець, він дуже розсердився на цю
брехню Чаушеску і сказав йому, що той сам хоче бути першим секретарем. «Що ж,
тоді будь першим секретарем», – сказав йому Маурер. Звичайно, політик не має
права втрачати терпіння у великих політичних справах. Він не повинен був
втрачати терпіння щодо хитрощів Чаушеску, але для цього в партії повинна була
існувати демократична традиція. А в комуністичних партіях, на жаль, цього не
було, ні в нас, ні в інших партіях.»

На перший погляд політик з ліберальними поглядами і з
новими амбітними проєктами, Чаушеску став після смерті Дежа беззаперечним
лідером Румунії, останнім лідером соціалістичної Румунії. На жаль для нього і
на щастя для румунів, смерть як засіб доступу до влади для політичних лідерів
стала в його випадку останньою для існування злочинного режиму.

Війна – це постійна загроза для кожного з нас, більш чи менш віддалена, більш чи менш виправдана. Незалежно від того, чи ми згадуємо особистий досвід, чи нам розповідали про чужий досвід, чи ми дивилися документальні фільми або чули про неї в новинах, війна не зникла з нашої суспільної уяви. Хоча сучасні структури колективної безпеки, такі як НАТО, дають країнам-членам більше гарантій, війна залишається можливістю для людства скотитися до рівня тварини. А Друга світова війна все ще залишається живою пам’яттю навіть через 78 років після її завершення.

Під час війни важливими є не лише бойові дії, але й інформація, яка циркулює. Експерти кажуть, що вона так само важлива, як і військова техніка. Саме тому медіа під час Другої світової війни вели свою власну специфічну боротьбу з ворогом. Радіо також не було винятком, оскільки в ефірі точилися запеклі битви інформації та дезінформації. У Другій світовій війні Румунія була частиною союзу з Німеччиною, Італією та Японією проти США, Великобританії та СРСР. Обидва військові блоки намагалися заплутати свого ворога в ефірі власною мовою. Однією з радіостанцій, яка також мала румуномовну службу, було Радіо Каїр, створене британським урядом. З 1941 року там працювала румунка Лівія Дікін-Наста, яка перекладала і писала новини румунською мовою.

Батьком Лівії Дікін-Наста був адвокат Лівіу Наста, який входив до оточення посольства Великої Британії в Бухаресті і надавав інформацію послу Великої Британії в Румунії Бертону Беррі. Народилася в Бухаресті в 1916 році, закінчила факультет романських мов. В інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіомовлення 1998 року Лівія Дікін-Наста згадувала, як розпочалася її подорож у якості радіожурналістки. Я покинула Румунію в лютому 1941 року. Мій батько був заарештований, і за допомогою французів та американців я покинула країну і поїхала спочатку до Будапешта, потім до Белграда. З Белграда, коли прийшли німці, я поїхала до Греції, а з Греції я не змогла нікуди поїхати, окрім Каїра, де знаходилося Друге військове командування союзників. Одне було в Лондоні, а друге – в Каїрі.

У Єгипті Лівія Дікін-Наста охоче служила тим, кого її батько інформував про пересування німецької та радянської армій. Вона жила в квартирі з чотирма іншими молодими жінками інших національностей. Радіо Каїр було створено у квітні 1941 року, невдовзі після прибуття Лівії до Північної Африки, під керівництвом лорда Рансімена. Вона отримала звання лейтенанта і з’явилася на службу під кодовим ім’ям лейтенант Джейн Вілсон. Вона пам’ятає, що на Радіо Каїр, окрім румунської служби, працювали італійська, болгарська та грецька служби. Я виступала об 11:30 вечора, після мене виступали італійці, яким було ліньки писати текст. У мене було 10 хвилин військових новин і 5 хвилин загальних новин. Італійці заходили до кабінету, сідали зі мною і робили нотатки з моєї румунської на італійську. І було ще одне слово, якого вони не розуміли, до кінця вони говорили румунською краще, ніж усі інші. Пізніше прийшла одна пані, бо я захворіла і не могла встати, на ім’я Олена. Вона була на три чверті румункою і на одну чверть швейцаркою. Це була дуже мила жінка, я не пам’ятаю її прізвища. Коли німці підійшли дуже близько до Каїру в 1942 році, ми всі були евакуйовані до Лівану і транслювали звідти. І ми також виходили на зв’язок з Єрусалиму, де ми були пізніше, навесні 1943 року.

Лівія Дікін-Наста дуже добре пам’ятає, як вона складала інформаційні бюлетені, які надходили з прес-служби британської армії. Лівія Дікін-Наста: Військовий штаб давав нам новини, ми їх записували, викидували все, що могло бути небезпечним для пересування військ, а потім сиділи в літньому кінотеатрі, тобто на вулиці, і на колінах перекладали текст з англійської на румунську. Я навіть не встигала редагувати. Матеріали спалювали на місці. А особливо в 1942 році, коли наближалися німці, ми майже спалили всі архіви. То був неймовірний безлад, тому що війну – нелегко пережити.

Але робота офіцера, який також був журналістом, за її словами, полягала не лише в тому, щоб перекладати і читати новини. До її обов’язків також входило надсилання повідомлень, закодованих азбукою Морзе, групам агентів з Румунії. Розвиток подій у війні призвів до закриття Радіо Каїр у 1944 році, але війна на радіохвилях увійшла в нову еру.

Нинішній район у центрі Бухареста, де розташовані Палац парламенту, площа Конституції та величні будівлі румунських державних установ, з’явився на початку 1980-х років. Близько 40 років тому ця територія була ще горбистою, з армійським арсеналом, стадіоном Республіка, церквами і монастирями, приватними будинками, парками, громадськими пам’ятниками і була відома мешканцям Бухареста як мікрорайон «Уранус», один з наймальовничіших куточків столиці. Близько 90% району Уранус потрапили у 1977 році під знесення в результаті урбаністичної політики Ніколая Чаушеску.

Історик Сперанца Дяконеску працює з 1975 року в Управлінні національної культурної спадщини Бухареста. На цій посаді вона була свідком систематизації та зникнення численних пам’яток культурної спадщини та мікрорайону Уранус. В інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо, записаному в 1997 році, Сперанца Дяконеску розповіла, що деяким державним установам дали можливість лише здійснити інвентаризацію того, що мало зникнути: «Зокрема, мікрорайон Уранус, що потрапив під масове знесення, був старим історичним районом. Музей історії Бухареста, як музей історії міста, хотів скласти карту. Він мав право і був зобов’язаний нанести на карту цю стару територію, щоб у майбутньому було відомо, що було втрачено і, щоб залишилися якісь сліди. Згодом ця мапа була поширена не тільки на мікрорайон Уранус, а й на всі райони, які були знесені. У Музеї історії Бухареста зберігаються записи про знесені будинки, незалежно від того, чи це були особняки чи палаци. У ньому є не тільки будинкові справи, але й справи про соціально-професійне становище тих, хто там мешкав. Якісь дані, можливо, не дуже детальні, але такі, що показують ситуацію, стан справ на той час.»

Усвідомлюючи наслідки систематизації фахівці докладали надлюдських зусиль, щоб врятувати те, що ще можна було врятувати, – розповіла Сперанца Дяконеску: «Коли в тих районах почали знесення, ми складали списки пропозицій відповідно до декрету №120/1981. Ми писали, що потрібно врятувати, з якого будинку і т.д. Наприклад, були якісь дверні ручки або двері, або вітражі, або різні частини будинку, які мали особливу цінність. Однак побачили сцени, які не мали жодного сенсу. Нам казали: «Починайте зносити на цій вулиці, ідіть та робіть інвентаризацію того, що потрібно зберегти». Ми йшли і робили це, але знесення починалося на другий чи третій день і ми навіть не встигали оформити документи, щоб отримати дозвіл на відвідування місця, що підпадало під знесення. У нас не було навіть тижня, щоб сказати, що потрібно врятувати.»

Насправді, поспіх зі знесенням означав знищення того, що фахівці рекомендували зберегти і цей факт також відзначила Сперанца Дяконеску: «Мені доводилося оглядати будинки, які мали дуже красиві деталі, вікна, двері з кришталевим склом, скляні міжкімнатні двері або двері з дзеркалами. Проїжджаючи цим районом наступного дня, тому що напередодні я зупинилася в будинку № 15 і на другий день мала продовжити свою роботу, я побачила, що в будинках № 1, 3, 5, де я пропонувала зберегти чудові двері, ті самі чудові двері кидали з поверху на дорогу. Почалося знесення, увірвалися демонтажники і все те скло, всі двері, всі вікна, які я запропонувала зберегти, падали на землю на вулиці і розбивалися вщент. Такі епізоди з нами траплялися досить часто і це зміцнило моє переконання в тому, що багато чого робилося лише аби відвести очі.»

Після 1989 року головним винуватцем у знищенні мікрорайону Уранус оголосили румунського диктатора Ніколая Чаушеску і це важко заперечити. Але не він один винен у цьому, – каже Сперанца Дяконеску: «Мені прикро це говорити, але, на мою думку, велика провина у всьому цьому стані справ була не тільки тодішнього лідера, який, хоч і був примітивним, як ми його вважали, але мав достатньо розуму затверджувати рішення про знесення після того як їх приймали інші. Укази про знесення приймалися щодо великих територій, а потім приймалися спеціальні рішення про видалення об’єктів зі списку пам’яток архітектури, які завжди підписувалися главою держави вже після їх знесення. Тому все це робилося посадовцями нижчої ланки, які або чогось боялися або хотіли проявити себе і мені відомо багато таких випадків.»

Сьогодні ще можна побачити невелику частину того, що колись було мікрорайоном Уранус, одним з найгарніших у Бухаресті. Він залишився у фотоальбомах, виставках, друкованих ЗМІ, документальних фільмах, у художньому фільмі «Анжела їде далі» (1982 р.) та в соціальних мережах.

Про
Першу світову війну, про «Велику війну»,
як її тоді називали, писали і писатимуть
багато, бо це було те, чого світ ще не бачив. Це була величезна
мобілізація ресурсів і людей заради
ідей того часу, переконань і утопій.
Тому що найбільш ексцентричні ідеї,
перш ніж вони втіляться, є дивацтвами,
до яких люди ставляться з ентузіазмом,
але також і з обачністю, відносячи їх
до категорії утопій. Все, що послідувао
згодом
після завершення Першого світового
конфлікту, вважалося до року початку
війни
– 1914
-
нездійсненним.

Румунія
вступила у великий конфлікт у 1916 році
на боці англо-франко-російської Антанти.
У 1916 році румунська армія воювала сама
на найдовшому фронті Першої світової
війни, з
півночі від Карпат до Дунаю та узбережжя
Чорного моря на півдні, зазнавши поразки.
За підтримки російської армії та
французької військової місії на чолі
з генералом Бертло румунська армія
успішно протистояла наступу німецьких
та австро-угорських військ у 1917 р. У 1918
р., після перемоги Антанти, об’єднання
Старого Королівства Румунії з територіями
сусідніх імперій, населених переважно
румунами, стало можливим. 1918 рік був для
нащадків роком тріумфу, святкування та
вшанування жертв усіх румунів за Велику
Румунію.

Насолода
перемогою 1918 року не залишала місця для
жалю до переможених, які втратили майже
все. Австро-Угорщина була ліквідована
та зведена до територій, де етнічне
населення двох держав-наступниць Австрії
та Угорщини становило більшість. Але
справжні переможці – це ті, хто знаходить
час і бажання подивитися на страждання
переможених, побачити власні страждання
заради перемоги очима переможених. А
книга
під редакцією угорських істориків
Нандора Барді та Юдіт Пал під назвою
«Поза окопами. Як угорці в Трансільванії
пережили Велику війну і Тріанон» є збіркою
документів того часу. Історик Даніель
Кайн
сказав, що початок війни для румунів,
яка призвела
до остаточної перемоги, був надто
оптимістичним і без сумнівів: «Я маю на
увазі статтю, яка була єдиним голосом
у пресі Старого Королівства наприкінці
1914 і на початку 1915 років. Це змістовна
стаття, опублікована в економічному
журналі, яка відповідала
тим, хто наполягав на вступі у війну: ми
увійдемо
в
Трансільванію
і зробимо
Румунію Великою. Яку адміністративну
модель ми запропонуємо людям із
Трансільванії? Чи маємо ми необхідний
адміністративний досвід, щоб замінити,
наприклад, еліту в трансільванських
містах? Це була єдина
стаття в пресі того періоду, тому що там
були надзвичайно бурхливі статті про
необхідність і реальну легкість прийняття
рішення про перехід румунською армією
Карпат».

Легкість,
з якою люди створюють справжні трагедії,
типова для нашого розуму та мотивована
благими намірами. Однією з ілюзій, якими
плекаються
люди, є те, що війна закінчується швидко,
без особливих зусиль. Це був спосіб
мислення того покоління, і, як показала
історія, наступні покоління робили те
саме. Даніель Кайн:
«Щоб виправдати ту легкість, з якою
влітку 1916 року сприймали війну в
Бухаресті, перед вступом Румунії у війну
відбулося два великих інциденти: вибух
на армійському арсеналі та вибух на
пороховому заводі в районі Дудешть. Наступного дня, преса, в даному випадку
газета Адеверул, писала, що необхідно
вжити заходів, тому що це зробили шпигуни
і 300 людей було принесено в жертву, тобто
рівно стільки, скільки потрібно було
принести в жертву для здійснення
національного ідеалу після переходу
через Карпати. Таким чином, у 1916 році
значна частина громадськості в Старому
Королівстві була переконана, що вступ
Румунії у війну буде, практично, простою
прогулянкою».

Даніель Кайн розповів
про збірку
під назвою «Поза окопами. Як угорці в
Трансільванії пережили Велику війну і
Тріанон»,
в якій
ми знаходимо той самий досвід війни,
тільки з протилежного боку перспективи:
«Він,
по суті, дає нам відповіді на деякі
питання, пропонує
нам надзвичайно різноманітну картину
про те, що означає досвід війни насамперед
для простої людини. Тут ми маємо свідчення
про досвід, який зводиться насамперед
до непевності, до непевності завтрашнього
дня, до страху. Поставимося в ситуацію
тих, хто жив у прикордонних населених
пунктах,
де раптом наступного дня вони побачили,
що до міста входить інша армія. Вони
бачуть
зміни, відкликання місцевої адміністрації,
заміну місцевої адміністрації».

Книга
«Поза окопами» – це більше, ніж запрошення
до читання. Вона
закликає нас
дивитися
на славетний рік, яким був
1918 рік для румунів, з іншого боку, тобто з
боку тих,
хто програв, і розділити їх
страждання,
як
переможців, так
і переможених.

Соціалістична
Румунія та Північна Корея мали добрі
відносини, починаючи з 1970-х років і до
1989 року. Розвиток цих відносин між двома
далекими країнами має два пояснення.
Перший – збіг думок і особистостей двох
комуністичних лідерів Ніколая
Чаушеску та Кім Ір Сена, а другий -
економічний інтерес обох. Румунія
потребувала розширення економічних
відносин за межами Європи, а Північна
Корея шукала близькості до європейської
країни.

Полковник
Еміль Бургеля
був призначений військовим аташе в
Пхеньяні в 1970 році і провів там кілька
років. В інтерв’ю Центру усної історії
Румунського
радіомовлення
в 2000 році він розповів, яким був рівень
товарообігу
між Румунією та Північною Кореєю до
того, як він пішов на цю посаду. Румунія
експортувала
в азіатську країну в основному вантажівки
Бучедж,
вироблені на заводах Стягул
Рошу (Червоний прапор)
у Брашові, запасні частини та сервісну
інформацію. Північна Корея була жадібною
до будь-яких технологій і хотіла створити
національну індустрію.
Бургеля пригадував
про досягнення
корейців, отримані
в примітивних умовах, а також про
їх
нечесну ділову практику:
«Вони виробляли спеціальні сталі для
свого важкого озброєння, і ми були
здивовані тим як, їй-богу, вони могли
виробляти щось подібне, коли тут у нас
завжди вимагали експертів із Заходу, а
це означало інвестиції та багато грошей.
Друге питання – це проблема мобілізації
корейців, які перебували між чотирма
великими жорнами, чотирма імперіями:
російською, китайською, японською та
американською. Від нас вони отримували
токарні автомати, виготовлені в Араді
чи Брашові. І ми бачили, як вони знімали
з токарного верстата етикетки румунською
мовою з написом «Зроблено в…», вони
замінювали їх іншими етикетками
корейською мовою, відправляли їх до
Південної Кореї сказавши, що вони
виготовлені ними. І ми проти цього жодним
чином не заперечували. Вони намагалися
мобілізувати свої сили, творити. Там у
них було багато цементних ліній, зроблених
нами».

Інтерес
північнокорейців багато в чому був
пов’язаний з армією і військовою технікою,
а економіка була підпорядкована доктрині
мілітаризації. «Вони
цікавилися чим завгодно, навіть
відвідували наші верфі в Мангалії. В
авіації, в танках, артилерії, вони були
дуже зацікавлені в цьому. Створили свою
берегову артилерію, аж волосся стало
дибки у нас коли ми дізналися про це. З
берега не можна було нічого побачити,
ніхто не знав де її було було приховано.
Можна було по них стріляти й атомною
бомбою, і не могли вразити, така у них
передова система була. У певний момент
ми, румуни, були на крок попереду, так
би мовити. У нас були традиції щодо
військової техніки та обладнання, яке
ми створювали на наших заводах у Решіці,
наприклад, від грізної 75-мілімітрової
протитанкової гармати до пристрою
винахідника Бунгеску. У нас був авіаційний
завод у Брашові, де будували вертольоти
і мали ми укладений контракт з СРСР на
виготовлення реактивної системи
залпового вогню типу «Катюша», тому
вони тоді до нас часто навідувалися і
коли зустрічалися із Чаушеску, зазвичай
просили інший тип зброї. І Чаушеску
давав їм все, що вони вони просили. Ми
проводили з ними екскурсії по наших
збройових заводах, і щоразу, коли вони
туди потрапляли, офіцери діставали з
кишень блокноти й починали робити
нотатки. Вони приїжджали вивчати навіть
Будинок армії в Брашові, а коли почали
будувати свій, ми відправили
до них спеціалістів».

Спорядження
армії супроводжувалося, звичайно, і
військовим навчанням, яке проводилося
з наймолодшого
віку.
«Вони дуже серйозно ставилися до
підготовки своїх солдатів. Керувалися
гаслом «Один проти сотні». Вони вважали,
що їхні сусіди набагато численніші, і
вони хотіли навчити
корейських солдатів
протистояти більшій кількості ворожих
солдатів. Вони розвинули ці бойові
мистецтва дуже сильно. навчання було
ретельним, як на фронті, так і на практиці,
поводженні зі зброєю, починаючи з рівня
піонерів. Їхніх бойскаутів у той час
називали піонерами, а Будинок піонерів
у Пхеньяні, а також в інших містах був
оснащений спеціальними класами та
майстернями, які забезпечували
військову підготовку. Там
вони
навчали
дітей, як використовувати піхотну зброю,
кулемети та пускові установки».

Високий
рівень взаємної довіри між Румунією та
Північною Кореєю приніс користь обом
сторонам. Таким чином, Румунія мала
привілейований доступ до корейської
сировини. Еміль Бургеля:
«Ми не експортували до
них
технології просто так, безкоштовно. Нам
потрібен був їхній антрацит, це була
найбагатша країна на антрацит. Ми брали
в них багато чого: тютюн, антрацит, рибу,
і Чаушеску не був таким щедрим, не маючи
певної
мети,
окрім політичних цілей. Ми також брали
звідти залізну руду, тому що вона нам
була потрібна. Наші заводи диверсифікувалися,
і ми зрештою почали
доставляли
залізну руду з інших країн,
тому це була не тільки військова сфера».

Двосторонні
відносини значно погіршилися після
повалення
диктаторського режиму Ніколая
Чаушеску у
нашій країні.
Перебуваючи в період історії в одному
ідеологічному човні комуністичного
режиму, Румунія та Північна Корея обрали
різні шляхи
в 1989 році, коли перша пішла шляхом
ліберальної демократії, а друга залишилася
на шляху жорсткого комунізму.

У
1929-1933 роках світ переживав глибоку
економічну кризу. Також відома як Велика
депресія, вона була жорстокою та призвела
до падіння рівня життя, страйків і
протестів. Румунія не могла залишитися
осторонь наслідків такої кризи, ані
соціальних потрясінь. Страйки та протести
відбувалися по всій країні, особливо в
промислових районах.
Таким був і
страйк шахтарів у Лупень
в 1929 році. Робітники протестували проти
так званих «кривих жертовності»,
тобто скорочення заробітної плати та
підвищення цін. Іншим сильним страйком
протягом чотирьох років кризи був рух
залізничників
у
січні-лютому 1933 року з цехів
«Грівіца»
в Бухаресті.

Якщо
ми поглянемо на документи того часу, то
помітимо два етапи розвитку подій.
Першим етапом був легітимний страйк
профспілок залізничників,
які домовилися про деякі вимоги, і
роботодавець фактично їх задовольнив.
З 31 січня по 2 лютого 1933 р. профспілки
заводу
Грівіца
домоглися підвищення заробітної плати
та інших переваг для своїх членів. Другий
етап був після того, як підконтрольні
комуністам і Комінтерну профспілки,
які використовували всі
соціальні
заворушення для створення нестабільності,
перейшли до політичних вимог. Після
кількох днів безрезультатних
переговорів уряд силою втрутився вранці
16 лютого 1933 року, щоб вивезти
4000 робітників, які забарикадувалися
всередині заводу.
Після втручання жандармерії семеро
робітників загинули, 15 отримали поранення,
а 160 були заарештовані.

Комуністичний
режим після 1945 року інтенсивно
використовував цей страйк для пропаганди
і
з
тієї причини, що комуністичний лідер
Георге Георгіу-Деж
працював в
цехах Грівіца,
був одним із підбурювачів і був ув’язнений.
Після 1989 року архівні дослідження та
розмови
з небагатьма свідками
показали іншу реальність. У 1998 році
Центр усної історії Румунського
радіомовлення взяв
інтерв’ю в інженера Костянтина Негрі,
молодого працівника майстерні з 1927
року. Негря пригадував
протести 1931 року, на які він вийшов разом
із 800 працівниками і в
результаті яких загинули двоєлюдей:
«У
1931 році виникли
деякі проблеми. Нам почала загрожувати
крива жертовності.
А 29 січня 1931 року ми оголосили страйк
за незастосування кривої жертовності.
Потроху
вони почали позбавлювати нас прав.
Ми
вийшли після 16:00 і попрямували
до Мосту Грант,
у напрямку майстерень.
За
нами йшли
сержанти, супроводжуючи нас. Ми вигукували,
що не хочемо кривої жертовності.
Коли ми під ‘йшли
до мосту Грант, у нас почали
стріляти!
Загинули двоє чоловіків – тесляр якого звали
Кречун,
і єврей по
імені Шварц,
який приїхав з Орадії
одружитися. Отже
було двоє загиблих!».

Через
два роки страйкарі 1933 року почали маршами
протесту,
як і їхні попередники, але вони
змінили
стратегію, щоб їхні голоси були чутнішими:
«Замість того, щоб викрикувати
на вулиці, що ми не хочемо кривої
жертовності,
ми замінили
це сиренами
кожні півгодини, багато разів. Ми
замінювали демонстрації на вулицях. Ми
почали об’єднуватися в профспілкові
групи, і було відомо, що 15-го треба всім
вийти на вулицю, хоч і був лютий мороз.
Ми хотіли вийти на подвір’я цехів, де
був такий собі улаштований
парк. Щоб продовжити благоустрій, завезли
кілька фур з піском і
зробили насип піску. Туди
привезли кілька котлів, десь
5-6,
де ми грілися, розводячи багаття. Після
цього на задньому вході Локомотивної
дирекції була зроблена барикада з
дощок».

Попри
радикальність, були й більш розумні
погляди страйкарів, реальні побоювання:
«Настав вечір, і, звичайно, з-поміж
присутніх там людей
був один якого
звали Могош,
який працював на заводі.
До
нього долучився ще
один, вони відійшли вбік, вони проявили
стриманість,
і сказали: «Нас
звільнять з роботи,
і ми залишимося
без хліба!».
Вони були старші, розумні,
не такі, як ми, молодші. Останній наш
вихід
із
заводу
був близько 5:00 години.
Приблизно
о п’ятій я пішов на
сирену, а через десять хвилин повернувся
до воріт. Рівно о 5.45 пролунали постріли. Був відкритий
вогонь і шестеро з
нас загинуло,
стільки було розстріляно».

Лютневий
страйк 1933 року закінчився найгірше для
загиблих і для організаторів комуністів,
які були ув’язнені. Події на
заводі Грівіца,
від яких
минуло 90 років, належали поколінню, яке
виступало проти погіршення рівня
життя, частково захопленого комуністичними
радикалами, виразниками злочинного
режиму.

Шанси людини на сторічний ювілей невеликі в порівнянні з
середнім віком людини в 21 столітті, а особи з близького оточення можуть
вважати себе щасливчиками. Особливо коли тим, хто досяг сторічного ювілею є
відома людиною у радіожурналістиці. Йдеться про Мірчу Карпа, одного з тих
журналістів, завдяки якому румунська редакція радіостанції «Вільна Європа»
набула величезного авторитету і популярності.

28 січня 2023 року Мірчі Карпу виповнилося 100 років. Його
біографія тісно пов’язана зі вкрай проблемним століттям в історії людства і,
звичайно, Румунії. Це був період двох світових воєн, фашизму та комунізму. Мірча
Карп, як і всі румуни, пройшов через їхні вихори і зумів розповісти сучасному
поколінню, які форми набувало зло, що таке принципи, що означає професіоналізм,
виклики, з якими стикається кожна людина у своєму житті. Він бився на фронтах
Другої світової війни, був поранений та нагороджений. А наприкінці війни Мірча
Карп був змушений покинути батьківщину і жити у вигнанні на Заході. Він вибрав
професію радіожурналіста, став одним із найкращих голосів румунської
журналістики, з 1945 року працюючи на найважливіших вільних радіостанціях
румунською мовою – Голос Америки та Вільна Європа.

Разом зі своїми колегами він був поруч з румунами у
переломні історичні моменти, крізь які всі разом йшли до кінця, до 1989 року і
навіть після тогорічних подій. Не можна забути музичний супровід початку
мовлення радіо «Вільна Європа» – це «Румунська рапсодія №1» знаменитого румунського композитора Джордже Енеску,
крізь акорди якого голос Мірчі Карпа оголошував: «В ефірі Радіо
Вільна Європа!».

У 1997 році Центр усної історії Румунського товариства
радіомовлення записав розповідь Мірчі Карпа про досвід роботи на радіо «Голос
Америки». У вибраному фрагменті Карп відповів на запитання, чи редакція «Голосу
Америки» знала про трагедію політв’язнів у Румунії і як про це вони інформували
румунську громадськість. «Звичайно, у нас була така інформація і ми передавали
її далі, але річ у тому, що ми мали бути дуже обережними з інформацією, яку транслювали.
При цьому всі новини, які передавав і передає «Голос Америки», тоді і сьогодні
всі новини повинні були походити з двох джерел, щоб мати підтвердження. Можете
собі уявити, ми отримували новини з Румунії, які справді змушували нас
задуматися, чи справді вони були правдою. Ми дуже добре знали про жахіття в
румунських в’язницях, на будівництві каналу Дунай-Чорне море і про все, що з
цим пов’язано, але нам треба було бути дуже обережними, коли ми називали імена
людей, дату і місце, тому що, природно, могли бути перебільшення чи деякі люди
забували, коли саме відбувалася та чи інша подія чи коли вони були ув’язнені
разом з конкретною людиною. Так що в цьому плані ми були дуже, дуже обережні,
щоб не допустити помилок. Звичайно, після отримання відповідних підтверджень,
ми передавали інформацію, транслювали інтерв’ю з людьми. У більшості випадків,
маю сказати, ці люди не хотіли розголошувати своє ім’я, зі зрозумілих причин, у
них все ще були сім’ї в країні і вони не хотіли наражати їх на неприємні
ситуації.»

Мірча Карп працював з 1951 року
на радіостанції Вільна Європа, потім перейшов на Голос Америки, де він став
дуже популярним серед румунських слухачів завдяки якості своїх передач. У 1978
році він повернувся на радіостанцію Вільна Європа та значно покращив змістовну
складову передач румунської служби, а його програма на теми міжнародної
політики під назвою «Політична програма» мала велику аудиторію. «До мого переходу
на Вільну Європу, передачі були монотонними, менш динамічними. Вибачте за
нескромність, але я привніс американську динаміку в ці передачі, набагато
коротші репортажі, звучали голоси особистостей із різних куточків світу, у тому
числі румунських особистостей, які тоді перебували у вигнанні, у вільному
світі. Крім мого внеску у ці передачі, радіостанція Вільна Європа, можливо
відчувши наближення падіння Залізної завіси дещо посилила «свій наступ». Звісно,
в тому числі румунська служба, яка приділяла все більше уваги передачам, в яких
аналізувалась ситуація в Румунії, в яких проливалося світло на усе більш нестерпну
ситуацію в Румунії. Я маю на увазі все те, що не було видно на поверхні, що,
можливо, було відомо багатьом у Румунії, але далеко не всім. Те, що закордонна
радіостанція передавала такі подробиці справжнього політичного, економічного,
культурного, військового життя в Румунії, хвилювало багатьох наших слухачів,
які не могли говорити, які не могли сказати те, що вони думають або що вони
чули, але знаходили ці свої почуття, цю інформацію у передачах Вільної Європи.»

Румунському радіожурналісту Мірчі
Карпу виповнилося 100 років. Історію вільних румунських засобів масової
інформації не можна написати без його імені, як і без інших імен, таких як
Ноель Бернар, Моніка Ловінеску, Вірджіл Єрунка, Влад Джорджеску, Некулай Константін
Мунтяну.

Модель розсудливого політичного лідера в історії Європи з’явилася в Стародавньому Римі, першим прикладом якої був імператор Марк Аврелій у другому столітті християнської ери. Нікколо Макіавеллі у своїй знаменитій книзі про успішне управління «Володар» стверджує, що розумний володар завжди знайде хороші рішення для політичного лідерства. В історії Румунії розсудливим правителем був господар Волощини Неагоє Басараб на початку XVI-го століття. Але найвідомішим був господар Молдови Дімітріє Кантемір, який написав низку праць в кількох галузях, таких як: історія, географія, мораль, політологія, музика.

Дімітріє Кантемір народився в 1673 році. Він був сином молдавського господаря Константіна Кантеміра та отримав відповідну освіту для сина господаря свого часу. Він здобув освіту в столиці Османської імперії. Коли йому було 14 років та до 37 років він жив і навчався на березі Босфору. Його творчість включає класичні твори: «Divanul sau Gâlceava înţeleptului cu lumea «Диван сау гилчава инцелептулуй ку лумя» («Диван або суперечка мудреця зі світом)«Descriptio Moldaviae» («Опис Молдавії»), «Istoria ieroglifică» («Ієрогліфічна історія»), «Istoria creşterii şi descreşterii Imperiului otoman («Історія розквіту та падіння Османської імперії»). Іншими важливими книгами є «Hronicul vechimei romano-moldo-vlahilor» («Хроніка стародавності романо-молдо-влахів», «Colecția orientală» («Східний збірник»), Compendiolum universae logices institutiones (Загальна скорочена логіка), «Cercetarea naturii monarhiilor» («Дослідження природи монархій»), «Viața lui Constantin Cantemir poreclit cel Bătrân, domnul Moldovei» («Життя Константіна Кантеміра на прізвисько Старий, господаря Молдавії», «Sistema religiei mahomedane» (Система магометанської релігії», «Cartea științei muzicii» («Книга науки музики».)

На знак визнання його особливих заслуг в галузі науки свого часу, в 1714 році, у віці 41 року, Кантемір був обраний членом Берлінської королівської академії наук. Його ім’я цитував відомий англійський історик Едвард Гіббон (1737-1794) в книзі «Історія занепаду і падіння Римської імперії» та американський історик науки Аллен Г. Дебус (1926-2009) в книзі про фламандського хіміка XVI-му століття Яна Баптиста ван Гельмонта.

Кар’єра Дмітрія Кантеміра як політичного лідера не була такою вражаючою, як кар’єра інтелектуала. В 1693 році, у віці 20 років, він зайняв місце свого батька як господар Молдовського князівства, але османи надали перевагу Костянтину Дуці. Лише в 1710 він знову став господарем, але лише на один рік. Приєднався до Петра І в російсько-турецькій війні 1710-1713 років, але поразка росіян в битві під Стенілешті в 1711 році спричинила його втрату трону. Він знайшов прихисток при дворі Петра Великого як його радник і в 1723 році, на 50 році життя помер.

2023 рік оголошено роком Кантеміра, оскільки виповнюється 350 років від дня його народження та 300 років від дня смерті. З цієї нагоди присвячена йому виставка рукописів і книг у Бібліотеці Румунської академії була очікуваною подією. Академік Резван Теодореску хотів повторити правду про Кантеміра, а саме те, що він був типовою європейською особистістю свого часу, яка поєднала два культурні світи, Захід та Схід: «Про Кантеміра відомо так багато речей, а інші ще треба відкрити. Пам’ятаю, кілька років тому в Національній бельгійській академії в Брюсселі був організований колоквіум про європейську сторону Кантеміра. У цьому випадку ми дали великого європейця. Ніколи не слід забувати, що «Descriptio Moldaviae» («Опис Молдавії») був частиною замовлень Берлінської академії, яка вимагала різних «описів» окремих левантійських територій. Цей сильний інтерес до світу Леванту висловила особливо Пруссія, і звідси виник запит до Кантеміра. Ми не повинні соромитися, політична кон’юнктура не повинна сильно впливати на нас у окремих ситуаціях, і зараз є така ситуація, коли ми скажемо, що Дімітріє Кантемір став членом Берлінської академії як російський князь. У той момент, коли прусська королівська влада хотіла дати Петру I підпору, була обрана найкультурніша людина в Російській імперії, і він, колишній воєвода Молдови, був запропонований для цього. Кантемір об’єднав традиційну культуру цього простору, османську з російською. З цієї точки зору, він був стовпом європейськості на початку, коли відкрилася нова Європа, досучасна Європа.»

Константін Барбу, редактор праці Дімітріє Кантеміра, говорить про рукописи, які є частиною виставки, присвяченої вченому: «Від Кантеміра залишилося близько 200 томів. Наразі ми надрукували 104 томи. Мені вдалося завершити два рукописи Кантеміра, зараз це повні рукописи Кантеміра як в Москві так й тут, в Бухаресті. Я також представив багато неопублікованих рукописів Кантеміра, назва яких навіть невідома. Тут представлені кілька рукописів, у тому числі два розділи «Descriptio Moldaviae», написані німецьким синологом Готлібом Зігфрідом Баєром, професором Петербурзького університету. Але його рукописи знаходяться не тільки в Росії, вони знаходяться і в Берлінській академії. Я також привіз 15 рукописів від Берлінської академії.»

Трьохсотріччя Дімітрія Кантеміра у 2023 році привертає увагу румунської громадськості до видатної культурної особистості, яка була у такій же мірі й європейською.