Category: Сторінки історії

Рабство є неприйнятним у сучасному
світі. Рабство вважається однією з найгірших форм приниження людської гідності
і є злочином, що карається як
міжнародним, так і національним законодавством. Однак у минулому рабство не
завжди асоціювалося з приниженим статусом, оскільки тодішнє сприйняття людини
було не таким, як зараз. Безумовно, не можна сказати, що людина без свободи
щаслива, але раб у минулому не завжди був нещасною, експлуатованою людиною на
розсуд свого господаря.

Рабство засвідчене в усі історичні
періоди і на всіх територіях, заселених людьми, і в сучасному румунському
просторі є підказки, які дозволяють ідентифікувати його присутність. Береги
Чорного моря або Понту Евксинського були вперше заселені греками у 8-6 століттях
до нашої ери. Таким чином, вони вступили в контакт з іншими народами, яких
називали варварами, з якими вони встановили економічні відносини та
альтернативне співіснування миру і конфлікту. Одним з таких народів були гети,
предки румунів, які жили на західному березі Понту Евксинського. Відносини між
греками та тубільцями також включали рабство, а саме працю в сільському
господарстві, гірництві, ремеслах, будівництві та на громадських роботах.

Археологи шукали як матеріальні, так
і письмові докази на підтримку своїх гіпотез про існування рабів. Один з них -
Драгош Хелмагі, археолог Інституту археології імені Василя Пирвана Румунської
академії наук, зосередився на обох типах джерел. Хелмагі стверджує, що
більш відповідним терміном для опису соціально-економічних відносин греків з
гетами є залежне населення: «У Понті греки не працювали з
рабами, хоча работоргівля в Понті, Фракії і навіть Скіфії добре відома як з
літературних, так і з епіграфічних джерел. За відсутності джерел, які б
свідчили про працю з рабами на Понті, робоча сила тут забезпечувалася залежним
населенням. Існує певна дискусія щодо робочої сили в сільському господарстві,
дуже важливій галузі античної економіки, і менше дискусій щодо домашніх рабів
або тих, хто мав інші заняття.Ідея, яку висловлюють грецькі
автори, Платон і Аристотель, стверджує, що загалом добре приводити рабів, які
розмовляють різними мовами, щоб уникнути небезпеки, щоб вони не повстали. Оскільки
греки були оточені гетами на заході, вони не могли брати рабів з-поміж них. Це
було б занадто великою небезпекою, тому вони вважали за краще працювати з ними. Багато написів говорять про те, що греки живуть разом з
варварами.»

Один з висновків, який можна зробити
з того, що стало відомо завдяки розкопкам археологічних пам’яток, може полягати
в тому, що рабство не обов’язково було трагедією в житті стародавньої людини.
Драгош Хелмагі: «Коли ми дивимося на місця, де, як ми знаємо, були раби, вони
мають археологічну присутність, яка дуже схожа на присутність вільних людей. Це
були дещо бідніші могили, з меншою кількістю посуду, меншою кількістю металевих
предметів. Але немає нічого, що змусило б нас сказати, що могила належить рабу.
Археологічно немає нічого, що могло б відрізнити раба від вільної людини. Часто
раби переймали традиції цього місця, і це можна замітити на прикладі рабів
родини, які виглядали в одязі та в могилах так само, як і члени родин, до яких
вони належали.»

Залежне населення було прирівняне за
статусом до рабів. З-поміж них вербували робочу силу, причому робочу силу з
невизначеним соціальним статусом. Дуже мало письмових джерел згадують про
використання рабів на сільськогосподарських роботах, але розкопки показали, що
використання рабів у ремеслах і будівництві було дуже ймовірним, особливо там,
де були виявлені укріплення, поселення або укріплені фермерські господарства.

Але грецькі джерела посилаються не лише на гетів, вони говорять про різні народи.
Окрім гетів, в елліністичних текстах 4-1 ст. до н.е. згадуються скіфи, сармати,
фракійці та інші народи. Вони утворювали справжню етнічну мозаїку, в якій
політична влада здійснювалася по черзі військовою силою одного лідера за іншим.
Драгош Хелмагі зазначив, що надійним джерелом для цієї тези про етнічне
змішання є латинський поет Овідій: «Перший автор, який каже, що тут
точно були гети, – це Овідій. Але Овідій говорить більше. Він не просто каже
гети, він каже незліченна кількість інших народів.
Іноді він робить це, щоб справити враження на свою аудиторію, іноді він
говорить про реальні речі, важко уточнити. У творах Овідія є уривки, де гети і
сармати з’являються разом, гети і сармати – це ті, що з луками. Він каже, що
розмовляє мовою гетів і сарматів, вони завжди тут разом. Від першої згадки про
гетів вони з’являються в таких контекстах.»

Людина минулого дуже відрізнялася від людини недавнього
минулого, хоча людство зближує нас усіх. І різне сприйняття рабства є ознакою
величезної різниці між тисячоліттями цивілізації.

Одним з найбільших
процесів після Другої світової війни стала деколонізація світу. Метрополії були змушені визнати
незалежний статус колишніх колоній і відносини між ними продовжилися виходячи з нових реалій. Але і з боку
соціалістичних країн почала з’являтися готовність підтримати країни так званого
«глобального Півдня» – Латинської Америки, Африки, Азії та
Океанії – в ім’я нового гуманізму. У відносинах між старими і новими державами,
що утворилися з колишніх колоній, гуманітарна допомога була однією з
наймасштабніших форм підтримки. Але не менш правдивим було й те, що допомога і
підтримка мовчазно представляли інтереси тих, хто їх надавав.

Соціалістична Румунія також увійшла
до «Третього світу», як називали Глобальний Південь, починаючи з 1970-х років.
Політика Ніколає Чаушеску, спрямована на відкритість до африканського
континенту, соціалістичних або соціалістично налаштованих країн Азії та
комуністичних рухів у Латинській Америці, є добре відомою. Міа Джинга, історикиня
Інституту з розслідування злочинів комунізму та румунської еміграції працює в рамках проєкту, що вивчає глобальну
політику Румунії з 1960-х до 1980-х років. «З чого складалася гуманітарна
допомога Румунії? Ми використали метод, який розглядає всі можливі рівні
гуманітарної допомоги, починаючи з класичної, надзвичайної гуманітарної
допомоги. Спочатку йшлося саме про це – надання екстреної допомоги у випадку стихійних лих:
посухи, повеней, землетрусів та інших. Однак не тільки Румунія, але й інші
країни Східного блоку та країни Заходу застосовували інші форми допомоги:
допомога людям у зонах конфліктів або таборах біженців, матеріальна та
військова допомога, що надавалася різним визвольним рухам та комуністичним
партіям. Більшість грошей було виділено однак на стипендії для навчання у
закладах середньої та вищої освіти і стажування, експертні послуги та
обладнання, підтримка проєктів розвитку.»

У 1979 році Румунія допомагала
країнам, що розвиваються, на трьох континентах: Перу, Мартиніці, Домініканській
Республіці, Нікарагуа, Мексиці в Північній, Центральній і Південній Америці;
Беніну, Ефіопії, Судану, Бурунді, Мозамбіку, Сенегалу, Центральноафриканській
Республіці, Мавританії, Кабо-Верде, Намібії, Гвінеї-Бісау в Африці; Ємену і Лівану
в Азії. Міа Джинга зазначила, що гуманітарна допомога та підтримка, що
переслідує політичні інтереси, часто поєднувалися. Наприклад, Румунія активно
підтримувала марксистсько-ленінську групу Африканський народний союз Зімбабве
(ZAPU), яка брала участь у громадянській війні в Родезії між 1964 і 1979
роками. «На кожному з цих рівнів, якщо уважно подивитися, є й інші специфічні
типи дій. Наприклад, при стихійних лихах допомога в першу чергу надається у
вигляді основних продуктів харчування, одягу, медикаментів та медичної
допомоги. Потім, залежно від потреб, вона диверсифікується на інші. Серед
безлічі акцій я вибрала ті, які здалися мені найцікавішими, тобто допомогу активістам
Африканського народного союзу Зімбабве. Близько 9,5 мільйонів леїв пішло на цю
організацію в 1979 році, тоді як середня сума на інші види допомоги становила
250 тис. леїв. Тобто різниця була дуже великою.»

Міа Джинга також пояснила механізм, який Румунія використовувала для надання допомоги країнам, що розвиваються. «Я подивилася, як реалізовувався цей проєкт гуманітарної допомоги, з чого він
починався і де закінчувався. Чи це була ініціатива румунської держави, чи,
навпаки, бенефіціар просив про допомогу? У всіх випадках, принаймні тих, які я
знайшла,
допомога була надана після офіційного запиту, надісланого на високому рівні. Запит надходив від
відомого лідера відповідної партії чи руху, можливо, після зустрічі з Ніколає
Чаушеску, або після візиту чи зустрічі за кордоном. Після отримання такого
запиту відділ зовнішніх зав’язків Центрального комітету Комуністичної партії
Румунії готував записку з обґрунтуванням того, чи схвалює він запит, чи
відхиляє його. Обґрунтування також включало коротку історію відносин з
отримувачем гуманітарної допомоги, суми на кожен рік, чи була надана допомога раніше,
наскільки добре чи погано вона була використана, а також будь-які дипломатичні
проблеми, які могли б виникнути в результаті надання допомоги. Було багато
ситуацій, коли Румунія могла б допомогти, але міжнародний політичний контекст
на той час був таким, що відповідь була негативною. У всіх випадках останнє
слово було за Ніколає Чаушеску. Є випадки, коли, як у випадку з В’єтнамом, їм
давали зелене світло. Яку б суму вони не попросили, вони її отримали. В якийсь момент Ніколає Чаушеску сказав, що Румунія допомагає В’єтнаму понад 10 років і настав час для в’єтнамців узятися до роботи.»

Соціалістична Румунія, як і інші
соціалістичні держави, проводила політику диференційованої допомоги країнам, що
розвиваються. Архіви свідчать як про успіхи, так і про невдачі різних проєктів,
причому Африка була привілейованим континентом у глобальній політиці Румунії
Ніколає Чаушеску, котрий неодноразово відвідував африканські держави.

Тоталітарні режими та їхні люди,
лідери і рядові члени комуністичних і фашистських партій, істерично кричали на
весь світ про страждання і переслідування, яких вони зазнають від
демократичного режиму. Але, прийшовши до влади в державі, тоталітарні партії використовували
своє міфологічне минуле, щоб по-справжньому встановити терор у суспільстві.
Великим майстром терору і брехні, безсумнівно, був комуністичний партійний
режим. Він будував міфологічні фортеці зі страждань своїх лідерів і членів,
публічною репрезентацією яких були музеї, відкриті у в’язницях, де їх
ув’язнювали за тероризм та інші злочини.

У Румунії в’язниця Дофтана була
місцем, де громадськості розповідали про те, як важко доводилося комуністам.
Розташована в прикарпатському регіоні, приблизно за 120 кілометрів на північ
від Бухареста, в’язниця була відкрита в 1895 році. Хоча вона відома як в’язниця
комуністів або румунська Бастилія, що переносить думкою до
Французької революції, Корнеліу Зеля Кодряну і Горія Сіма, два керівники праворадикальної Залізної
гвардії, також були ув’язнені в Дофтані. Дофтана була місцем ув’язнення першого
покоління майбутніх лідерів Комуністичної партії, серед яких і Георге Георгіу-Дежа або румунський Сталін, Ківу
Стойка, Александру Могьорош, Георге Апостол, а також другого покоління, таких
як Ніколає Чаушеску та Грігоре Преотяса.

Музейна пригода в’язниці Дофтана
розпочалася у 1949 році. Після приходу до влади прорадянського уряду на чолі з
Петром Грозою 6 березня 1945 року, кулаком радянського посланника Андрія
Вишинського, побитого в кабінеті короля Міхая І, тодішній уряд почав змінювати Румунію. На реконструкцію в’язниці-музею Дофтана були
виділені дуже великі для того часу гострих повоєнних нестатків кошти.
Асоціація колишніх антифашистських політв’язнів Румунії, філія Міжнародної
федерації колишніх політв’язнів-жертв фашизму, та Румунська асоціація зав’язків
з Радянським Союзом брали безпосередню участь у цьому проєкті. Історик Інституту історії ім. Ніколая Йорги, що діє при Румунській Академії Крістіан Васіле дослідив те, як комуністичний режим пропагандистськи музеєфікував історію Румунії
після 1945 року. 10 листопада 1940 року в’язниця Дофтана була зруйнована,
багато стін обвалилися і залишалися такими до 1948 року. Комуністи відбудували
цей музей майже з нуля, як вони хотіли, не зовсім так, як він виглядав раніше.
Вони вклали туди мільйони, є бухгалтерська звітність, скільки грошей було
вкладено тоді.

Дофтана була живою історією
румунського комунізму і запропонувала румунському суспільству мінливе минуле,
що відповідає майбутньому. Крістіан Васіле розповідає. До 1965 року багато
говорили про камеру товариша Георгіу-Дежа, після 1965 року – про камеру
товариша Чаушеску. Чи була Дофтана справжнім музеєм національної історії?
Порівняння з Французькою революцією стало ще більш виразним з березня 1948
року, коли було оголошено, що Дофтана стане національним музеєм, оскільки
колишню в’язницю називали Бастилією румунського опору. Не створювався
національний історичний музей, а музей, який розповідав про репресії, жертвами
яких стали комуністи, перетворювався на національний музей. Крім того,
принаймні підсвідомо, було передано повідомлення, що майбутній музей у Дофтані
або майбутній партійний музей, однією з філій яких є Дофтана, насправді буде
справжнім музеєм національної історії. Згодом ця ідея була відкладена на другій план, а потім і зовсім відкинута.

Дофтана стала
місцем світського паломництва для прихильників комуністичного режиму. На території колишньої
в’язниці школи та ліцеї проводили різні заходи з дітьми та молоддю, влаштовували урочисті
прийоми в піонерські організації. Культ Дофтани дійшов і до мистецької
творчості, символічними в цьому відношенні є хоровий твір Я дивлюся з
Дофтани та симфонічна поема Падіння Дофтани Альфреда
Мендельсона 1950 року. Найбільш популяризованою постаттю з Дофтани був Іліє
Пінтіліє, який загинув під час землетрусу 1940 року і був музеєфікований,
оскільки був етнічним румуном і членом Центрального комітету Комуністичної
партії Румунії. Крім того, ім’я Іліє Пінтіліє було присвоєно одному з
проспектів.

Крістіан Васіле каже, що суперництво, політична боротьба і зведення
рахунків всередині РКП відіграли важливу роль у репрезентації в музеї
ув’язнених комуністів. Наприклад, фігури Лукреція Петрешкану, Василя Луки та
Ани Паукер, супротивників лідера Дежа, були виставлені в Дофтані, а потім
вилучені. Штефан Форіш навіть не розглядався. Петрешкану не тільки
врахований на початковій музейній виставці, він входив до Центрального
комітету тієї Антифашистської федерації яка утворила музейнмй комітет Дофтани, в 1947
році, він там був четвертим. Першим був Деж, потім – Теогарі Джорджеску і Лука,а після них – Петрешкану. Тож задумані музейні легенди були зрозумілі. Але прийшов лютий 1948
року і Петрашкану був виключений з комуністичної спільноти, а згодом була видалена будь-яка згадка про нього. Потім, у 1952 році Ану Паукер також виключили з
музейної експозиції, Лука також зник, як і Теогарі Джорджеску.

Музей-в’язниця
Дофтана зник у 1990 році. Адже, крім того, що в ті роки не було грошей на підтримку такого проєкту, брехня не могла жити вічно.

Трагічні події, пережиті євреями під
час Другої світової війни, глибоко зворушили сучасників. Незважаючи на уявну
всемогутність, нацистському злу протистояли добрі люди, які робили все можливе,
щоб урятувати невинних людей, переслідуваних за ірраціональними расовими ознаками.
Серед таких людей були й багато румунів, які не зріклися своєї людської сутності і
допомагали євреям, незважаючи на небезпечні наслідки.

Одним з них був Еміль Томеску,
полковник у відставці, ветеран Другої світової війни у званні капітана у 1942
році. В інтерв’ю Центру усної історії Румунського Радіо, записаному в
1997 році, Еміль Томеску розповів про те, що він знайшов за межами Одеси, в маєтку французького поміщика, який врятувався втечею. Я побачив там,
що двері заколочені, а вікна забиті дошками. На запитання, в чому причина,
солдати відповіли, що всередині були євреї і, що кожного тижня приходив претор,
забирав одного з них і вони назавжди зникали. Пізніше я дізнався, що він убивав їх пострілами в потилицю і кидав у закинутий колодязь. Я відбив дошки, а те, що знайшов
всередині, було невимовним! Там були виснажені, худющі люди, наче живі скелети! Вони
були голодні, брудні, то було жахливо! Вони зробили з кімнати туалет. Я
одразу ж наказав нагріти воду, вивести усіх, дати можливість помитися, нагодував їх і взяв
кількох жінок, які виглядали дещо краще помічницями на кухні. Але я не затримався там надовго, мені наказали повертатися на фронт. Напевно, претор або хтось
інших доніс на мене і тоді мене відправили на фронт.

Арістіна Сейляну
походила з Тиргу Лепуша, міста в Північній Трансільванії, анексованого Угорщиною
після Віденського арбітражу 30 серпня 1940 року. У 1997 році вона розповіла як її
батько врятував сім’ю євреїв, яких він сховав у хатині в лісі. У нас було
домогосподарство в Риоаї, за 14 кілометрів від села Лепушул Роминеск. Мій
батько також мав там ферму. У нас було все необхідне. Оскільки це було дость ізольована місцевість мій батько вирішив зробити добру
справу, тому що він часто робив добро з любові до свого ближнього. У ніч з 15 на 16 квітня мій батько відправив мене з нашим колишнім слугою забрати кількох дітей
з одного дому. Ми повели їх до Риоаї, до нашого маєтку, де на нас чекав мій батько. Він забрав
їх, відвів у лісу, зробив для них курінь і залишив все необхідне. Це було дуже
небезпечно, бо якби німці нас зловили, то просто розстріляли б.

Георге Молдован з
Блажа розповів у 1997 році, що разом з іншими однолітками він носив їжу євреям у табір на дорозі Першани-Ледень-Брашов. Що намагалася зробити для євреїв асоціація, в якій він був активним учасником? Перш за все, це
– врятувати їх від депортації. В інших частинах країни їх збирали у табори і
вивозили за лінію фронту. Звідси, з Блажа, спочатку їх відправляли до трудових таборів, а не до концентраційних. Але пізніше всі євреї з північної частини Трансильванії опинилися під загрозою вивезення до Аушвіцу та інших концтаборів. Ми
організували таємну переправу через кордон. Там я зустрів одного чоловіка, який потім часто бував тут і подякував мені особисто. Я пишаюся тим, що за
описами, які я прочитав, він був схожий на самого Рауля Валленберга. Це був
високий чоловік, надзвичана і дуже хоробра людина.

Соня Палті у 2001
році згадувала агронома Васілеску, чоловіка, який поплатився життям після того,
як на нього донесли за те, що він допомагав євреям. Цей Васілеску був, можу сказати, єдиною людиною. Їжу отримували тільки ті з нас, хто ходив на роботу, а в ті зимові дні дуже мало людей виходило на роботу,
тому що більшість з них були хворі – грип, діарея, ревматизм. Тоді Васілеску, а
це був грудень, близько до Різдва, наказав дати їжу всім, хто
був у таборі, тобто дітям, жінкам і літнім особам, які не вийшли на роботу. На
наступний день нас всіх зібрали і сказали, що через годину нас всіх збируть,
відвезуть на станцію і звідти доставлять по Бугу в Богданівку. Прийшов
лейтенант Капеляну і почав бити нас батогом. Коли він вкотре підняв
батіг керівник ферми Васілеску схопив його за руку і сказав:
Та вже годі їх бити, залиш їх у спокої, ти ж більше про них не почуєш!
Капеляну написав доповідну записку про те, що Васілеску заступився за євреїв, що він допоміг їм і дав їм їжу. Згодом агронома Васілеску відправили на закрут Дону, звідки він більше не повернувся.

Багато румунів, ризикуючи життям, рятували євреїв в роки Другої світової війни, завдяки чому стали справжнім прикладом самопожертви, людяності і героїзму і заслужили на окреме місце в списку праведників народів світу, що є актом
вдячності єврейського народу.

Засоби масової інформації настільки важливі для
будь-якого суспільства, що обговорювати їх з будь-якої точки зору є максимально
правомірним. Друкована преса у Румунії має майже 200-річну історію, перші
газети з’явилися наприкінці 1820-х рр. Але першим румунським виданням вважається
«Courier de la Moldavie/Молдовський вісник». Газета почала виходити французькою
мовою в Яссах у 1790 р. і містила як новини про внутрішні події у Молдові, так
і закордонні новини. Тоді народилася ціла історія, а виставка в Бібліотеці
Румунської Академії «Румунська преса між традицією та сучасністю» показує
громадськості початки цієї історії. Бібліотека зберігає найважливішу колекцію
газет і періодичних видань, виданих у Румунії та отриманих з-за кордону. Із
загальної кількості 14 мільйонів об’єктів на суму 3 мільярди євро, якими зараз
володіє Бібліотека Румунської Академії, 8,5 мільйонів, тобто більше половини,
становлять газети та періодичні видання.

Кураторка виставки Данієла Станчу розповіла присутнім на
відкритті, що преса є одним із найкращих джерел для уявлення про те, як жили
люди раніше. «Коли ми говоримо про пресу, то загалом маємо на увазі не тільки
газети та журнали, а й інші періодичні видання, щорічники, спеціалізовані
журнали в різних галузях, навіть доповіді на конференціях. Це робить
журналістську спадщину нації фактично найповнішою історією: історією, написаною
в момент розгортання подій. Газетні репортажі відображають факти саме так, як
вони мали місце, надаючи громадськості інформацію з перших рук. Але і розповіді
свідків великих подій людства є важливими, тому що з них ми дізнаємося аспекти,
які можуть бути упущені ретроспективними та аналітичними дослідженнями
істориків. Крім того, репортажі вловлюють невимовну метушню повсякденного життя
людей того часу з їх менталітетом, звичаями, думками та цінностями. Перечитані
через десятиліття або навіть століття, вони дають досить чітке уявлення про
атмосферу тих часів, або як кажуть французи «l’air du temps».»

Виникнення та розвиток преси пов’язане з еволюцією
техніки. А по-іншому й бути не могло, адже технології роблять все навколо
людини простіше. Для преси друк мав вирішальне значення у появі та швидкості
поширення інформації, – каже Данієла
Станчу. «Поява друкарського верстата уможливила появу друкованої преси та
швидке поширення інформації завдяки газетам. До цього моменту листівки були
єдиним джерелом інформації для населення. На нашій виставці ви можете побачити,
поряд з газетами та журналами, надрукованими в румунському просторі в ХІХ-му
столітті, також декілька листівок, такі як листівка, що сповіщає про появу
газети «Curierul Bucurestilor/Бухарестський вісник», пізніше «Curierul Românesc/Румунський
вісник», чи листівка на якій надрукована Іслазька Прокламація, програма революційного
руху 1848 року, що фактично вважається першою сучасною конституцією. Цю
листівку публічно зачитав Йоан Геліаде Редулеску 9 червня 1848 року в місті
Іслаз, невеликому порту на Дунаї, який не перебував під контролем турків, тому
й було обрано саме це місто. Так само ми маємо листівку, яка повідомляє про
заснування друкарні Митрополії в 1859 році, листівку з промовою Александра
Йоана Кузи, виголошеною на Виборчій асамблеї в 1860 році, а також листівку із
закликом Кароля І до румунів перетнути Дунай.»

Кураторка Данієла Станчу розповіла й про інші експонати
представлені на виставці. «Газети, представлені на виставці, є частиною так
званої Серіндарської преси, вираз, що позначає ліву пресу того періоду,
зокрема такі добре відомі газети як «Adevărul/Правда» чи «Dimineata/Ранок». Але
я також хочу наголосити й на цікавих деталях з газет і журналів. Наприклад, у
журналі «Національний музей. Літературно-промислова газета» з 1836 року вперше
з’являється колонка «Прогноз погоди» на останній сторінці кожного номера. Також
у цій газеті надруковані листи між Константіном Негруцці (Румунським політиком
і письменником того періоду) та Йоном Геліаде Редулеску (письменником, філологом
і політиком, членом-засновником Румунської Академії та її першим президентом,
який вважається найвидатнішою особистістю румунської культури до 1848 року),
опубліковані під заголовком «Листування двох румунів», одного з Валощини, а
іншого з Молдови. Ми виставили й журнал «Claponul. Foiță hazlie și populară/Каплун.
Смішні народні замітки», повністю редагований видатним румунським письменником
і драматургом Йоном Лукою Караджале, з якого вийшло лише шість випусків у 1877
році, але котрий містить такі колонки, як «Пончики» та «Останні гарячі
пончики». Вони в жартівливий і визначальний для Караджале спосіб відображають
політику того часу. Ми виставили й газету «Adevărul/Правда», яка вийшла друком спочатку
в Яссах у 1871 році, а потім у Бухаресті в 1872 році, котра містить кілька прем’єр,
більш-менш відомих широкому загалу. Це перша румунська газета, яка представила
на своїх сторінках карикатуру. Так само, це перша румунська газета, яка
публікувала телеграми з-за кордону і перша румунська газета, яка мала власне
редакційне приміщення, власну бібліотеку, власну друкарню та власний архів. Як
свідчать документи того часу, це перша газета, в якій наймані журналісти мали
високу і стабільну зарплату.»

Румунські засоби масової інформації мають понад двохсотрічну
історію та, безумовно, матимуть гідне майбутнє. З новими технологіями, з новими
трансформаціями ЗМІ та інформація пристосовуватимуться до потреб людей, а видання, які зберігаються у
бібліотеках і музеях займатимуть заслужене місце на п’єдесталі історії.

Бухарестський
Рапід – найстаріший футбольний
клуб першої ліги Румунії. Заснована
в 1923 році, 100 років тому, команда була
найпопулярнішою з кількох причин: це
була команда робітників,
вона зібрала
навколо себе прихильників інших команд,
розпущених після 1945 року комуністичним
режимом, вона зазнала переслідувань за
часів комуністичного режиму очоленого
Ніколаєм
Чаушеску між 1965 та 1989 роками. За 100 років
свого існування Бухарестський
Рапід
3 рази вигравав національний титул, 13
разів Кубок Румунії та 4 рази Суперкубок
Румунії, а на міжнародному рівні грав
у чвертьфіналі Кубка УЄФА у 2005-2006 р. та
двічі вигравав Балканський кубок.

У
червні 1923 року кільком групам робітників
з майстерень Грівіци після кількох
спроб вдалося переконати керівництво
Румунської залізниці створити футбольну
команду. Існує дві дати народження
команди, 11 і 25 червня 1923 року, згідно з
істориком Помпіліу Константіном, автором
книги Рапід і рапідизм. Так
народилася команда
CFR București, команда
залізничників і кварталу
Джулешть, а з середини 1930-х років команда
стала серйозним конкурентом могутнім
Venus București
і Ripensia Timișoara. У середині 1930-х CFR
București змінив назву на Рапід
Бухарест, а кольори – з фіолетового
на біло-вишневий.
Команда грала матчі на стадіоні ОНЕФ,
пізніше Республіка, а з 1936 року
– на власному стадіоні Джулешть.
У 1944 році, під політичним тиском
комуністичної партії, її було перейменовано на CFR, а потім на Локомотив. Лише
в 1958 році команда повернулася до своєї
старої назви Рапід.

Команда
залишалася популярною протягом багатьох
років, з дуже хорошим іміджем для кількох
поколінь прихильників. Помпілій
Константін пояснив причини цієї
популярності:
По суті, це сталося в другій половині
1930-х років, але в основному після того,
як були ліквідовані міжвоєнні клуби
Кармен, Макабі, Венус.
Багато вболівальників цих команд у
40-50-х роках дали перевагу Рапіду,
тому що це був чи не єдиний клуб, який
залишився з міжвоєнного періоду. Я
навіть знаходив статті про приблизну
кількість прихильників Рапіда,
десь у 50-х роках це був явно найпопулярніший
клуб. Але в міжвоєнний період він не був
найпопулярнішим клубом, Венус і
Ріпенсія були більш популярними.
У 50-х роках преса підрахувала, що у
команди було майже 1 мільйон прихильників.

Після
1945 року і встановлення комуністичного
режиму Рапід
став фаворитом останнього.
Помпілій Костянтин: Без
сумніву, він
був фаворитом.
Це тому, що, перш за все, режиму потрібно
було просувати цей імідж робітничого
клубу та робітника, який був не лише
хорошим працівником, але й хорошим
спортсменом. З
документів
і свідчень, які я зібрав, зрозумів,
що Георге Георгіу-Деж (тодішній лідер
Комуністичної партії) насправді
не був задіяний, я можу сказати, що
взагалі він
не
впливав
на долю команди.
З іншого боку, Георге Апостол (колишній
заступник голови Ради міністрів
комуністичної Румунії) був уболівальником
Рапіду і докладає
серйозних зусиль, щоб допомогти клубу
в 50-х роках. Апостол написав
тоді листа,
в якому просив
Союз фізичного виховання і спорту,
лідерів румунського спорту, схвалити
залишення
команди в
першій лізі, оскільки це була найпопулярніша
команда. Очевидно, це не прийнято, Рапід
йде у 2-у лігу і знову починає
росте.

Колишні
суперники Рапіда – Venus București
і Ripensia Timișoara – зникли або стали
анонімними, так
само й
Прогресул Бухарест та Петролул
Плоєшть. Але поява наприкінці 1940-х
років інших команд, які активно
підтримувалися силовими структурами
комуністичної держави – Стяуа,
армійська
команди, та Динамо, команди МВС,
– змінила суперництво. Нові суперники
створюють нову ідентичність рапідиста,
антисистемну ідентичність. Найбільш
відверті форми рапідизму проявлялися
на стадіоні і полягали у скандуваннях.
Одним з найбільш прямих було Хто
відправив
нас у
Б Чаушеску РКП!,
але Помпілій
Константін каже, що вони були епізодичними,
спровокованими також настроєм моменту,
зумовленим тим, що команда вигравала
або програвала. Рапідизм, однак, також
означав тісніші стосунки і більшу
солідарність між людьми. Помпілій Константін:
Приблизно у
той період,
на
мій погляд,
зароджується рапідизм, особливо цей
антисистемний настрій. Вже тоді команда
починає програвати
матчі
і залишається на довгі роки у другій
лізі. Вболівальники відчувають це як
покарання з
боку
режиму. Було
багато
договірних матчів, і це також знаходимо
ми в
архівах. Ці речі доходили
до вух прихильників, які збиралися
в парку Чішміджіу.
Було неважко з’ясувати, що
йшлося про
домовленості. Крім
того
люди, які зустрічалися на трибунах
Рапіду, вже знали
добре один одного і
створили щось на кшталт підпільної
товарної мафії, особливо з часів дефіциту
у 80-х роках, коли можна було звернутися
до рапідивця,
який був надійним. Доходило до епізодичних
скандувань на матчах із
Динамо
та
Стяуа.

Зараз
Рапід Бухарест відзначає
своє сторіччя. Це багато для організації,
яка пережила стільки складних моментів
в історії. Як і будь-яка організація, що
дивиться в майбутнє, вона прагне зробити
ще більше.

Ставлення людей до своїх ближніх упродовж часу є надзвичайно делікатною
темою для дискусій у сучасній історіографії. Багато голосів закликають до
справедливості за злочини та зловживання минулого, навіть якщо акт
справедливості є надто пізнім для жертв і безрезультатним для злочинця. Відношення сильних до слабких, держави до
громадянина, здорового до хворого, більшості до меншості породило численні дискусії через різні наслідки, які вони
спричинили, найжахливішими з яких є геноцид, Голокост, вбивство або
переслідування великої кількості людей за різними критеріями.

Нацизм і комунізм підняли мислення
та поводження, яким людина піддавала своїх ближніх, до найвищих вершин зла.
Нацизм і комунізм, будучи сильно репресивними та геноцидними за своєю природою,
але відрізняючись цільовими групами, на які вони спрямовані, часто запозичували
одне від одного ідеї та методи чинити зло. Їх надихнула поява та безрозсудне
поширення в демократичних суспільствах злочинних ідей і практик, таких як
усунення можливості народжувати для людей з інвалідністю шляхом стерилізації, як це
було у випадку систематичної політики, або навіть фізичною ліквідацією, як це
було в концтаборах смерті.

У багатьох європейських і
північноамериканських країнах були ініціативи і навіть впроваджувалися політики
стерилізації інвалідів, а Румунія не була винятком від правил. Однак політика
стерилізації не обмежувалася лише людьми з обмеженими можливостями, вона
стосувалася й інших категорій людей, таких як євреї, роми, люди з
гомосексуальною орієнтацією. І науковці, зокрема лікарі, біологи, антропологи,
а також політичні діячі, однаково відповідальні за такі ідеї та політики.
Євгеніка була наукою, яка пропагувала усунення «дефектів» заради зцілення
людського роду.

У Палаці парламенту в Бухаресті був
організований Міжнародний імітаційний суд над одним із провідних євгеністів
часів нацистського режиму в Німеччині. Це була постановка процесу, організованого
Форумом соціальної досконалості в штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку 31 січня 2023
року в рамках освітньої програми для молодих лідерів віком від 15 до 22 років з
кількох країн, у тому числі з Румунії. Йшлося про суд над Ернстом Рюдіном (1874
– 1952 рр), німецькомовним швейцарським психіатром, генетиком і євгеніком, котрий
вважається батьком нацистської політики расової гігієни. Це був символічний і показовий
суд над ідеями, які призвели до вбивств, у присутні учнів кількох ліцеїв
Румунії.

Маріус Турда, викладач історії
медицини Університету Оксфорд Брукс, Велика Британія, один із найавторитетніших
істориків євгеніки, розповів, що нацистська Німеччина не була першою та єдиною
країною, яка проводила політику стерилізації осіб, які вважалися «з дефектами».
«У той час у багатьох країнах існували закони про стерилізацію. Сполучені Штати
були країною з найбільшою кількістю обов’язкових стерилізацій, випередивши
Німеччину Адольфа Гіттера. Звичайно, різниця в тому, що в Сполучених Штатах не
було федерального закону. Кожен штат застосовував закон так, як йому хотілося.
До 1933 року було 30 штатів, які запровадили обов’язкову стерилізацію. За різними
підрахунками, з 1910 по 1980 рік у Сполучених Штатах було стерилізовано майже
80 тисяч осіб.»

Маріус Турда розповів і про румунських
лікарів, які були прихильниками євгенічних ідей та про їхній внесок у політику
стерилізації. «У 1935 році Румунське товариство євгеніки та вивчення
спадковості, засноване та очолюване відомим вченим Георгієм Марінеску, було
одним із членів-засновників Міжнародної євгенічної федерації латинських товариств.
Вони також пропагували ідею стерилізації. Уже в 1912 році гінеколог Констатін
Андронеску запропонував запровадити передшлюбні свідоцтва та стерилізацію
психічно хворих. У 1921 році Йоан Манліу, інший лікар, на якого сильно вплинула
німецька та американська моделі євгенічної стерилізації, запропонував
стерилізувати всіх дегенератів у Румунії. У 1931 році той самий чоловік, той
самий лікар наполягав на необхідності стерилізувати п’ять-шість мільйонів
румунів для ефективного поліпшення раси. У 1931 році Конгрес неврологів, психологів,
психіатрів та ендокринологів, який очолив доктор Константін Пархон,
запропонував міністру охорони здоров’я запровадити закон про добровільну
стерилізацію. Зрештою, на початку 1940 року увага була зосереджена на ромській
меншині і було запропоновано стерилізувати її членів.»

Міжнародний імітаційний суд, який
відбувся у приміщенні Парламенту Румунії символічно засудив лідера євгеніки
Ернста Рюдіна до довічного позбавлення волі за трьома з чотирьох пунктів висунутих
йому звинувачень. Крім цього були засуджені й ідеї, які завдали стільки
страждань сотням тисяч осіб з вадами. Поважна суддівська колегія складалася з двох
суддів Конституційного суду та віце-спікера Сенату Румунії.

Історію останніх ста років також можна дослідити й за
допомогою усної історії. Вона заснована на спогадах і мемуарах свідків,
опитаних і записаних на плівку або цифровий носій. У період між 1945 і 1989
роками практика усної історії в Румунії була глибоко деформована під ідеологічним
тиском комуністичного режиму, як це було насправді з історією як науки в
цілому. Після 1989 року, після відновлення недавньої пам’яті, Радіо Румунія
поставило перед собою мету, яку взяв на себе перший посткомуністичний керівник
закладу Єуджен Преда. Так у березні 1993 року на Радіо Румунія було закладено
основи архіву усної історії.

Історикиня і журналістка Маріана Коновіч сформувала
команду істориків, яка склала архів. Були інтерв’ю про війни, комунізм і
фашизм, про повсякденне життя, історію науки. В інтерв’ю Центру усної історії
вона згадала про початок усної історії на суспільному радіо. «Пан Єуджен Преда,
тодішній директор Радіо Румунія, був істориком за фахом, мав докторський ступінь
з історії, він був дуже обізнаною людиною і знав, що відбувається у світі, в
історіографії. Він брав участь у Міжнародному конгресі істориків 1980 року в
Бухаресті, де обговорювалася усна історія. Тож він мав уявлення, насмілюсь
сказати, досить чітке, що означає усна історія та її цінність. У 1992 році в Сінаї
відбулася зустріч з міжнародною участю, в якій він брав участь і був своєрідний
виклик щодо архівів і внесення до національної спадщини деяких голосів.»

Книга британського історика та соціолога Пола Томпсона
«Голос минулого» стала орієнтиром, за яким будувалася бібліографія. Маріана
Коновіч сказала, що після 1989 року, як тільки цей спосіб пізнання минулого був
звільнений, вона краще зрозуміла світ, вона краще зрозуміла свою роботу і вона
краще зрозуміла себе. «Для мене ця свобода означала потрапляння в іншу історію
порівняно з консервативним дискурсом, який я вивчала і читала. Я відкрила для
себе, що історія має набагато більше відтінків , я відкрила для себе, що вивчала,
а іноді отримувала високі оцінки за неправду. Це було занурення в реальну
історію, прогулянкою поруч із людьми, їхніми історіями. Для мене це було чудово
ще й тому, що, проникаючи в життя людей, у яких я брала інтерв’ю, я краще розуміла
свій світ, розуміла себе в тому сенсі, що точніше знала своє місце. Точніше, я
порівнювала себе з ними, не завжди на свою користь.»

Маріані Коновіч та її команді, що складається з Октавіана
Сілівестру, Сільвії Ілієску, Вірджинії Келін та Лавінії Івашку, вдалося
поєднати усну історію з радіожурналістикою. Вони запропонували румунській
публіці відновлену пам’ять в ефірі. «Інтерв’ю Центру усної історії є своєрідним
історичним дослідженням. Його метою мало б бути дослідження, але ми не пішли
цим напрямком. Тому що не мали ні часу,
ні бажання. Натомість ми зробили щось інше, що я вважаю дуже важливим: ми ділилися
зі слухачами, у нас постійно були щотижневі радіопрограми, на які запрошували гостей,
ми ділилися зі слухачами тим, що отримували під час наших інтерв’ю. Проте усна
історія всюди має громадянську сторону. Ми її виконали у передачах. Я завжди
дотримувалася і можу сказати, що багато разів боролася за те, щоб мати цю
радіопрограму. Це було дуже важливо. В якийсь момент я думала: чи готове
румунське суспільство прийняти все це? Не знаю, чи було воно готове або ні, але
все одно, якщо хоча б 10 людей були поруч з тим, хто відверто говорив про своє
життя, це все одно була перемога.»

«Живої історії» просили у своїх листах до журналістів
румунські та іноземні слухачі. І вони до цього прагнули. «Інтерв’ю Центру усної
історії не обов’язково приносить надзвичайно багату історичну інформацію, воно
приносить деталі, приносить атмосферу, приносить душу. Ви не уявляєте,
наскільки потужним може бути повідомлення співрозмовника. Пам’ятаю 20-хвилинне
інтерв’ю з жінкою, яку наприкінці війни забрали, коли їй ще не виповнилося 14
років. Німці вивезли величезну групу молодих людей до Австрії та Німеччини на
роботу. Вона була дитиною, розповідала, як потрапила до Відня, як злякалася
14-річна дитини, як потрапила під бомбардування в полі і ховалася від бомб під
деревом. Весь страх, вся драма цієї 14-річної дитини фактично охопили усі
жахіття війни. Бо забрати 14-річну дитину від батьків – це справжня драма.»

Усній історії Румунського Радіо виповнилося три
десятиліття. А архів Центру усної історії з плином часу стає все більш цінним.

Кордон – це фізична чи психічна межа, яку встановила людина,
чи природа поставила на шляху людського розширення. Найдавніший кордон у
просторі сучасної Румунії археологи називають «limes dacicus», він розташований у
західній частині Румунії і мав протяжність понад 1000 кілометрів. Це кордон,
який окреслив і звів Рим після завоювання Дакії, кордон, що зберігся донині.

Разом з істориком та археологом Національного історичного
музею Румунії Овідіу Центею ми відтворили маршрут цього давнього кордону. «Під назвою
«limes dacicus» були визначені кордони римської провінції Дакія, яка за часів
Траяна на 160 років стала частиною Римської імперії. Це як фізичні, так і
адміністративні кордони провінції, яка була складовою Римської імперії.
Фізичним кордоном є знаки і споруди, які можна побачити безпосередньо на місці.
Це надзвичайно різноманітний і складний кордон держави, найскладніший кордон,
який ми задокументували в Римській імперії та, водночас, найдовший. З іншого
боку, це адміністративний кордон, тому що римляни навіть якщо вживали термін «limes»
вірили, що їхня імперія не має меж чи обмежень на землі. Це скоріше матеріалізація
тактичних і військових досягнень на певних ділянках, більше ментальний кордон,
який був результатом військових угод. Усі ті угоди, які вони мали з сусідами, мали
бути реалізовані на місці у вигляді кордону, щось на кшталт зораної смуги в
наші дні.»

З картою Румунії в руках та із заходу на схід за
годинниковою стрілкою ми спробували позначити найважливіші точки дакійського лімесу.
«Є дві лінії оборони, які працювали в різні періоди. Сюди входять гори Апусень
та райони золотоносних руд. Нам досить добре відомі місця розміщення таборів
римських легіонів Апулум (сьогодні місто Алба-Юлія) і Потаїсса (сьогодні місто Турда),
але вони були зведені трохи пізніше. Кордон пролягав дещо західніше і ми не
маємо точних даних. Після цього він пролягав через сьогоднішні Клузький та Сележський повіти,
через район Месешенських воріт, де він більш відомий. Далі вздовж внутрішньої північної
частині Карпатської дуги. Потім на схід, перетинав гори на перевалі Рукер-Бран
і пролягав униз по течії Дунаю маршрутом, більш-менш поміченим на землі, на
території нинішніх повітів Арджеш і Телеорман. Тут знаходиться трансалутанська
лінія, так звана «limes transalutanus», яка діяла паралельно або в різні періоди
з лінією річки Олт.»

Яким чином був помічений такий довгий сухопутний кордон? Розповідає
Овідіу Центя. «У давнину кордони були скоріше маршрутами, якими рухалися війська.
Залежно від противника чи географічних, скажімо так, політичних умов, кордони
помічалися або ні на місці. Наприклад, у Банаті у нас є дві дороги, які не
мають укріплень, але є й дві лінії укріплень, що свідчить про те, що в деякі
моменти, за часів Траяна, за часів Адріана і за часів Антоніна Пія тут було
неспокійно. Були зміни наприкінці ІІ-го століття, потім настала криза у ІІІ-му сторіччі,
кордон часто змінювався. Найбільш
вражаюча частина цього кордону знаходиться на північному заході Трансільванії,
в районі повітів Клуж-Селаж-Бістріца-Несеуд, де римляни звели багато веж, справжню
мережу веж, які захищали певні ділянки, де війська були розміщені в укріплених
таборах. Вони знали, що таке правила сповіщення, створювали земляні насипи
(вали) та оборонні рови. Це дуже складна система, яка також надзвичайно добре
задокументована.»

«Limes dacicus» розповідає про динаміку кордону, який
постійно змінювався, – каже Овідіу Центя. «Якщо йти на північний схід і схід, лінія
кордону вже не так добре задокументована, але вона замикає Карпатську дугу з
внутрішньої сторони і після цього через перевали Південних Карпат була з’єднана
з алутанською лінією, відповідно з трансалутанською лінією, замикаючи кордон
на схід. Природно, що війська були досить численними, принаймні в першій
половині ІІ-го століття до кризи під час Маркоманських війн, коли їх чисельність
зменшилася, а військові операції були досить масштабними, тобто йдеться про масштабні
війни. Після цього в історичних джерелах вони більше не згадуються, але ми
знаємо, що з часом кількість римських військ зменшується і це відбувається по
всій імперії, тому деякі згадки зустрічаються більш епізодично. Перші організаційні
заходи були вжиті на початку ІІ-го століття, за часів Траяна, коли кордон мав не
адміністративний, а переважно військовий характер, як межа військового округу.
Після першого конфлікту в 117-118 рр. Адріан першим адміністративно організував
цей простір, визначивши його у Дакію Верхню, Дакію Нижню і, пізніше, Дакію
Поролісенсіс. Таким чином були утворені три провінції з трьома губернаторами. А
після Марка Аврелія вони були реорганізовані.»

«Limes dacicus» став першим цивілізаційним кордоном у
сучасному румунському просторі, а тепер він є частиною всесвітньої спадщини.

Психічні захворювання завжди були джерелом болю для пацієнтів та їхніх родичів, а в деяких ситуаціях навіть були причиною багатьох трагедій, таких як вбивства, скоєні хворими. З часом суспільства та законодавці вжили заходів для запобігання та покарання таких дій, кодифіковані на рівні мислення кожного історичного часу. А у румунському просторі випадки божевілля, як їх узагальнено називали, піддавалися лікуванню, а злочини, скоєні цими хворими людьми, каралися. Зводи законів прямо вказували на те, які заходи має вживати правосуддя для запобігання причин і усунення наслідків.

Протягом своєї історії судова практика рухалася в напрямку декриміналізації психічно хворих злочинців. У Румунських князівствах першими кодексами законів у цьому сенсі були «Румунська повчальна книга» або «Укладення Василя Лупула», у Молдові в 1646 році та «Направа закону з Богом» або «Укладення Матея Бесараба», у Волощені в 1652 р. Психіатр Октавіан Буда, професор історії медицини Університету медицини і фармації «Карол Давіла» в Бухаресті, узагальнив їх зміст з точки зору гуманізації поводження з психічно хворими злочинцями: «Я не можу їх назвати конституційними законами, ані кримінальними кодексами, але вони дуже схожі на якісь кодекси, які регулюють різні види діяльності, в тому числі правового характеру. Що я вважаю примітним, так це те, що існує теорія про те, що наявність психічної хвороби означає, що злочинця можна покарати лише після консультації пацієнта з такими симптомами. А речення, які стосуються цього аспекту, є абзацами, які називаються главами. В одній із цих глав написано так: «коли він буде божевільний, тож коли батько уб’є свого сина, ніхто не повинен давати йому ніякої лайки, тому що достатньо того, що він божевільний і з’їхав з глузду». Це концептуалізація медичного аспекту, який є предметом заходу медичного захисту».

18 століття – це час сучасних реформ на Заході. У румунських князівствах – епоха Фанаріотів, хвиля реформ досягає і сюди: «Фанаріоти доопрацьовують законодавство. Александру Іпсіланті складає Кодекс у 1780 році. На початку 19 століття, у 1817 році, Каллімахі та Караджа доопрацювали їхні кодекси. Фанаріоти мали звичай привозити лікарів з-за кордону для залучення до медичної діяльності. Це були зорі румунської сучасності, період 1800-1850 років все ще був періодом із викликами з точки зору знань».

Модернізація йшла семимильними кроками, і Органічні правила початку 1830-х років продовжили те, що було розпочато раніше: «Органічні правила встановлюють принаймні дві речі. Перш за все, створюють установу, яка стане попередником Колегії лікарів, Докторської комісії, та організовує аспекти, пов’язані зі стандартизацією медичної практики. Створюється своєрідний дозвіл на вільну практику. Тобто не всім лікарям було дозволено робити комплексне лікування. Дозвіл на вільну практику мали також лікарі-емігранти італійського та грецького походження, які працювали і раніше в епоху Фанаріотів. І основна взаємодія полягала в тому, щоб ця імпортна еліта могла принаймні прийнятно спілкуватися з селянами, які досить стримано ставилися до цих професійних категорій, яких вони не розуміли».

Слідом за законами та постановами з’являються і лікувально-профілактичні заклади. Одним із перших у своєму роді є хоспіс у Меркуці. Октавіан Буда: «У 1838 році, за часів Александру Гіки, сталося щось цікаве з інституційної точки зору. Хоспіс у Меркуці виник за умов, коли частина монастиря виходить з-під церковної юрисдикції та стає частиною Міністерства внутрішніх справ. Там починають з’являтися пацієнти із психіатричними захворюваннями в сучасному розумінні, яке ми маємо досі. Госпіс Меркуца почав працювати під керівництвом лікаря Мініса, грека за походженням, який навчався в Лейпцигу, після нього приходить Ніколає Ґанеску, який навчався в Харкові. Він започатковує, вже в сучасному розумінні, десь близько 1850 року, діяльність у сфері психіатрії. Його цікавить не стільки ерготерапія, скільки гуманне поводження, оскільки в той час використовувалися такі методи обмеження, як зв’язування хворого. Він використовує вовняні ремінці, які не залишають ран пацієнту. Він також приносить електромагнітний пристрій, ми ще не знаємо, що він з ним робив. Після цього настає період, коли при керівництві установи був Александру Суцу, з родини фанаріотів, який удосконалив свою вишу освіту в Афінах і Парижі. Він візьме на себе управління лікарнею Меркуца і залишатиметься на цій посаді багато років. Він був тим лікарем, який опублікував в 1877 році книгу «Божевільний перед медициною та суспільством», яка є практично першим трактатом із соціальної та судової психіатрії».

Після того, як у 1878 році Румунія стала незалежною державою, вона розробила відповідну політику у сфері охорони здоров’я та законодавство. А психіатрія буде медичною спеціальністю у розпалі.