Tag: традиції

Сьогодні, 24 грудня, частина
українців Румунії, які
прийняли Григоріанський календар,
святкують Святий вечір та готуються до
великого свята Різдва Христового. Гостем нашої сьогоднішньої передачі є вчителька Анка Майданюк Штюбіану, яка народилися та провела дитинство в селі Негостина Сучавського
повіту та вже багато років викладає українську мову в сусідньому селі Балківці. Вона добре обізнана з українськими різдвяними
традиціями та звичаями, що зберіглися у цих двох селах, де компактно проживають
етнічні українці.

Свято Різдво Христове – це одне з найвеличніших свят
і, мабуть, найбагатше народними обрядами і традиціями. Християни українських
сіл Негостина та Балківці зустрічають Різдво Христове: прикрашеною ялинкою, святою вечерею, колядками та вінчуванням, поманою, яка подається за душі померлих рідних.

Свята вечеря

Свята вечеря складається із таких пісних
страв: калач, варена пшениця (кутя), вар, галушки (голубці), біб, гриби, риба,
фрукти, вареники. На Святий вечір вся родина має бути вдома, в жодному разі не треба сваритися,
навіть з давніми ворогами бажано помиритися. Коли темрява огортає землю, сім’я
сідає за столом, ґазда запалює свічку і всі моляться, промовляючи молитву Отче наш за себе, за рідних, які не могли прибути на вечерю, та за померлих.

Помана за душі померлих

Існує ще такий звичай
на південній Буковині: на Святий вечір члени родини, сусіди, знайомі відвідують
один одного і несуть поману за душу померлих родичів. Помана, яка подається в Негостині, складається із
калача і так званої кіски (це калач подовгастої форми), тарілки, свічки, фруктів,
солодощів та подарунку, якщо помана подається дітям. Колись добавляли до помани і потрішки страв із Святої
вечері. У наші дні тільки деякі господині дотримуються цього звичаю.

Колядування

Різдво – це таке
свято, коли нікого не забувають, кожна людина має відчути радість народження
Божого Сина. А підсилюють радість Різдва колядки. Колядування – це
давній звичай зимових (переважно Різдвяних) обходів із виконанням
величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул (вінчувань).
Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходить на подвір’я кожної хати,
славить господарів, бажає їм здоров’я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримує
певну винагороду. Дитяче колядування має спрощену форму – в основному, це
прохання винагороди. По заході сонця, на Святий вечір, у вищеназваних
селах , починають ходити від хати до хати малі колядники. У різних населених пунктах колядування має свої
відмінності. У Негостині діти, окрім колядок на Святий Вечір, ходять із
сценетою на релігійну тему, Іроди. Тут дотримується також давній звичай
колядувати дівчатам; цього вечора парубки, разом із музикантами, ходять
колядувати дівчатам, своїм подругам. Специфічна колядка дівчатам на Різдво, це
– «Гей, у вині» (в Негостині ) й «Горі» (у Балківцях). У Балківцях діти
колядують на Святий вечір та на перший день Різдва, у Негостині тільки на
Святий вечір. В українських селах лунають колядки цілу ніч на Святий вечір і
продовжується на перший, другий і третій день Різдва. Кажуть старші люди, що
гріх спати, хто спить на Святий вечір, той проспить царство небесне, бо цього
вечора відкриваються небеса і люди вечеряють разом із Богом.

Інші різдвяні звичаї

Колись побутували ще
такі народні звичаї: в Негостині напередодні Різдва приносили до хати
дрібненького сіна і розстелювали під білу скатертину на стіл. При цьому той, хто ніс сіно, промовляв знадвору під
вікном: Кувок, кувок, сто курок, один кугутец, та й то без яєць, побіг куда
побіг, додому нестися убіг! Це для того, щоб кури неслися, а квочки сиділи і
курята виводили. Коли ставили святу вечерю, господині одну ложку куті виносили
горобцям, щоб літом не робили шкоди на полі.

Передача молодому поколінню різдвяних звичаїв

Зимові звичаї
найрізноманітніші та найбагатші. Вони прикрашають нам життя, радують душу і
серце. На свята з повною силою відзиваються в душі людини давні звичаї батьків,
дідусів і прадідів; згадується давнє минуле й переживається заново. Народившись
в українській сім’ї, ще з дитинства я відчула чарівну красу зимових свят у
рідному селі, яку тепер стараюся передати моїм учням. Так, що ми разом проводимо різні теми
за програмою української мови де використовуємо інформації про традиції та
звичаї рідної меншини. Протягом часу я за допомогою моїх учнів зібрала кілька
давніх колядок зі села Балківці. Також, кожного року ми організували виставу із колядками
й тематичними ісценізуваннями. Цього року, на жаль ми проводимо курси онлайн,
але все ж таки ми не відмовилися від колядування, традицій та звичаїв. Учні
гімназії розповіли в електронному форматі про зимові свята в їхній родині, із початковим
класом ми організували коротеньку виставу онлайн. Хоча важко колядувати онлайн, через технічні причини, ми все ж таки із любов’ю дотримуємося
цього звичаю, тому що колядки вважаються молитвами до Бога. На Буковині
існує таке повір’я, що тоді, коли не буде лунати коляда в оселях, то нечиста
сила запанує над цим краєм. Нехай цей прекрасний звичай не згасне ніколи, й щоб молоде
покоління свято дотримувалося колядування. Боже поможи!

Давній центр румунської культури й цивілізації Клузький
повіт розташований в центрі нашої країни, на перехресті важливих національних і
міжнародних шляхів. В римську епоху тут був військовий табір Напока, якому
згодом було надано статус міста і потім колонії. Назва Клуж (Castrum Clus)
постала в 12 сторіччі. Угорці називають повіт Колошвар (Kolozsvár). Адміністративним
центром повіту є місто Клуж-Напока, чудове місто монастирів і готичних церков.
Це типове для атмосфери Трансільванії місто, в якому народились чи проявили
себе численні відомі особистості. Студентом Клузького університету був національний
герой 1848 року Аврам Янку, а в 1849-му році тут був страчений німецький пастор
та історик Стефан Людвіг Рот. Учений Еміль Раковіце заснував тут перший у світі
Інститут спелеології. На одній з вулиць розташованих поблизу центра міста, в
будинку в готичному стилі народився король Угорщини Матія Корвін.

У 50
кілометрах від міста Клуж-Напока є єдиний у Трансільванії природний
рай, але також село, де досі живуть
традиції. Більше того, нідерландець був
зачарований красою місця і відкрив барвистий
музей.
Село Сік – це поселення, розташоване досить близько до Клуж-Напоки та
досить далеко від міста, щоб не загубити чарівність минулих часів.

Природний
заповідник Очеретяні зарості в н.п.Сік,
також відомий як Клузька дельта, є
одним з найбільш дивовижних атракцій для туристів у Клузькому повіті. Заповідник
є другою за величиною площею очерету в Румунії, після дельти Дунаю, розміром 260 гектарів. Очеретяні зарості забезпечують умови гніздування та проживання для
різноманітних перелітних птахів. Пейзажом можна милуватися з дерев’яного понтону довжиною
близько кілометра, з оглядової вежі, розташованої приблизно посередині понтону,
або з двох альтанок, розташованих на одному та другому кінцях понтону.

По
дорозі до заповідника, туристи зупиняються біля синього будинку із традиційними мотивами, із невеликими
вікнами та дерев’яними віконницями, червоним черепичним дахом,
різнокольоровими
квітами та нескінченим рядом чобіт, вивішених на ганку. Це Музей танцю, відкритий нідерландцем
Мікелом ван Лангевельдом, який у 2004 році, зачарований красою поселення і
традиціями, вирішив, що село Сік – це місце, де він хоче продовжити своє життя.
Зацікавлений у відродженні та збереженні історії танцю у цьому населеному
пункті, він придбав «Будинок танцю» на вулиці Чіпкесег, а згодом створив фонд,
який назвав Фондом Чіпкесега. Будинок був відремонтований та улаштований у
традиційному стилі.

На вхідних воротах музею висять дві старі пари чобіт.
Ворота широко відчинені ніби-то запрошують туристів до себе. Трохи далі можна
прочитати Заходь, ми відкриті, і що їм робити, як не входити. На
подвір’ї інші купи чобіт, також на ганку будинку, де можна побачити підвішені
десятки пар чобіт, притуплених від стільки танців. Навпроти нідерландець купив
інший будинок, який відбудував, у тому числі сарай, де підвісив десятки інших
пар чобіт. Загалом у цих двох будинках виставлено
близько 500 пар таких чобіт. У будинках на стінах безліч чорно-білих
фотографій, зроблених у 1967 році в н.п. Сік угорським фотографом Корнішом
Петером. Власники музею також пропонують поселення та сніданок для тих, хто
хоче провести більше днів у селі. Вони щомісяця організовують вечори танцю, музики та майстер-класи для тих, хто приїжджає з
інших боків нашої країни та з-закордону, і завжди готові розповісти про село Сік і про танцювальні традиції, у той час як гостям
подають склянку домашньої палінки.

Угорською мовою слово «сік» означає
Судове крісло. Село, заселене переважно етнічними угорцями, має
довгу і часом сумну історію, як і будь-яке інше місце. Але в ньому також є
прекрасні історії, а
одна з них – історія про
танець. Село має три важливі вулиці.
Кажуть
що, раніше на кожній із трьох вулиць – Фельсег, Форросег та Чіпкесег – був танцювальний будинок, тобто танцаш (táncház). Однак,
що таке танцаш. Рух «Танцювальний будинок» було започатковано у 1972 році, коли
у Будапешті вперше було відкрито приміщення, присвячене традиційному угорському
танцю. Цей культурний рух поширився на переважно угорські громади за межами
Угорщини, і так охопив села з переважно угорським населенням у Трансільванії. У
2011 році традиція була внесена до списку нематеріальної культурної спадщини
ЮНЕСКО, що потребує нагальної консервації.

Селянські будинки в селі Сік зберігають унікальний
архітектурний стиль: вони мають по три кімнати та солом’яний дах. Вхід до
будинку посередині, там, де знаходиться й піч. Найбільш простора та охайна
кімната орієнтована на вулицю та облаштована так, як це робили предки. Танцювальні вечори, організовані в селі, давали
можливість молодим людям ближче познайомитися, завести друзів та знайти
супутника життя. На кожній з трьох вулиць був танцювальний будинок. Однак
молодих людей змушували йти лише до танцювального будинку на своїй вулиці, бо
вони могли одружитися лише з кимось, хто мешкав на тій самій вулиці.
Більшість мешканців села мають
угорське походження. Люди похилого віку все ще носять народний одяг щодня. Святковий одяг є красивим,
елегантним, у
яскравих кольорах, характерних для секлерського,
а також саксонського народного одягу, це будучи унікальним поєднанням двох традицій. Чорний і червоний кольори на їх одягу символізують, однак, траур і кров, і пов’язані вони з
Cередньовіччя, коли татари вторглися в село у день Святого Варфоломія і вбили майже всіх
жителів села. Чоботи також є
частиною традиційного одягу. Жіночі довгі чорні шкіряні чоботи завершуються вгорі
червоною смужкою, а внизу, на п’яті, вимальовані три тюльпани. Чоловічі шкіряні
чоботи простіші, також чорні, але без червоної смужки та малюнку.

Є десь у Румунії казковий край. Таким може бути початок нашої сьогоднішньої розповіді, яка веде
нас до дивовищного району Трансільванії, зокрема до Трансільванських пагорбів.
І є десь собі чоловік, який захоплюється фотографічним мистецтвом та була певна
кількість туристів, які приїхали відкрити для себе красу нашої країни та
увічнити її у фотографіях.

Сьогодні ми відвідаємо
уявно центр країни, трикутник Сібіу-Фегераш-Сігішоара, де простягається Долина річки Хертібачулуй, область, яку також називають Трансільванськими пагорбами,
другу за величиною захищену територію Румунії. Сюди можете приїхати як туристи
і залишитися на все життя, так звучить девіз документального фільму, здійсненого рушаючи навіть
з цих елементів: місце, фотограф та певна кількість туристів. Деякі з них приїжджали
так часто сюди, що вирішили залишитися тут і насолодитися новим «вдома».

Ми дізнаємося
більше про цей фільм від Міхая Мойчану, фотографа та відеооператора, режисера
цього фільму: «Мій фільм розповідає про пригоди сім’ї родом з Німеччини, члени
якої працювали в транснаціональних
компаніях і яка відвідувала Румунію протягом 15 років. Будучи пристрасними
фотографами, я супроводив їх по Румунії, в декількох фото-турах, і з усього, що
вони побачили, від дельти Дунаю до Марамурешу, вони були тієї думки, що
найбільше підходить їм Трансільванія, тому що це регіон де розмовляють
німецькою мовою. Йдеться про саксів, які оселилися в цій частині Румунії 800
років тому. Там їх дуже привабила місцева цивілізація, ландшафт, старі
традиції, громада саксів. Вони придбали старий будинок, побудували там дуже
красивий гостьовий будинок, залишилися там і живуть далі своїм повсякденним
життям у Трансільванії».

Проект, який
народився в рамках кампанії, проведеної минулого року спільно з Асоціацією
Екотурим Румунія та Фондом партнерства, мав на меті просувати екотуристичні
напрямки в Румунії, зізнався ще Міхай Мойчану.

Чому він обрав
Трансільванські пагорби темою для документального фільму, розповідає режисер Міхай
Мойчану: «Однією з переваг Трансільванії є той факт, що тут є сільське життя з
традицією в кілька сотень років, є дуже цікаві пам’ятники, маловідомі, але дуже
цінні та дивовищні з точки зору архітектури та розташування, є дуже цікаві
сільські громади, що зберегли традиції, та всередині яких можна провести
активний відпочинок, в тому сенсі, що крім відвідування деяких туристичних
пам’яток, туристи можуть побачити, як розгортається сільське життя, яким є темп
життя в сільському середовищі, можуть дізнатися про турботи людей, як виглядає домогосподарство,
і де вони можуть скуштувати традиційні страви, надзвичайно смачні, органічну їжу.»

Територія
пасовищ, лугів та листяних лісів, визнана своїм біорізноманіттям, традиційними
сільськогосподарськими звичаями та ремеслами, щомісячних бранчів, що підкреслюють
побудовану спадщину та незмінний культурний ландшафт середньовічного періоду,
Трансільванські пагорби чекають на туристів особливо навесні. Окрім імпозантних
укріплених церков, тут можна відвідати кам’яні церкви, побудовані на початку ХІХ
століття, настінні розписи яких належать членам родини Греку, відомої своїм
особистим, моралізуючим способом інтерпретації біблійних сцен та суспільства.

Міхай Мойчану розповів
про героїв знятого ним документального фільму: «Я багато років організовував
фото-тури по Румунії для фотографів-аматорів чи професіоналів. Ми разом відкриваємо
різні місця в країні, як з точки зору пейзажів, так і традицій, людей. Спочатку
вони взяли участь в одному з моїх турів, після чого постійно приїжджали на
тури, які ми робили по Румунії. І таким чином ми подружили. Ідея фільму надійшла із зовсім
іншого напрямку, від Румунської асоціації екотуризму, яка хотіла просувати райони
екотуризму в Румунії. Оскільки Трансільванські пагорби є екотуристичним напрямком,
я запропонував їм зняти фільм на тему історії цієї родини, яка стала дуже
цікавою історією для публіки.»

Документальний фільм
Пагорби Трансільванії, серце Трансільванії, здійснений Міхаєм Мойчану,
став успішним, оскільки переносить нас у зону, яка приваблює простотою, як сам
зізнався наш співрозмовник: «Взагалі, туристів, які приїжджають до Румунію не
приваблюють ландшафти, як, наприклад, Альпи, а зв’язок між людиною та природою,
тому що тут природа дуже добре поєднується з народною традицією, із життям
людей. І саме це їх дійсно приваблює. Інший аспект полягає в тому, що тут все
ще зустрічаються традиції, просте життя, дуже закріплене в земних ресурсах, і
це вражає їх: той факт, що вони можуть знайти цивілізацію, яка зникла в Західній
Європі 50-70 років тому.»

Одним з найважливіших моментів у
християнському календарі є Великдень. Свято Великодня, якому передує
Великий Тиждень, зберігає ряд диференційованих зональних традицій, але які зосереджуються в їхній структурі на
духовному значенні події.

Дата Великодня обчислюється по-різному для православного і католицького
віросповідань, в
цьому році різниця між ними становила один тиждень. Делія Шуйоган, етнолог у Північному
університеті м. Бая-Маре: «Весняне рівнодення стає загальним елементом для обчислення дати Великодня у всіх
календарях. Ми маємо юліанський календар, за яким слідують православні християни, і григоріанський, якого
дотримуються римо-католики. Між двома календарями існує різниця в 13 днів. Таким чином,
залежно від двох моментів, обчислюється й дата Повного Місяця. Якщо у православних, Повний місяць падає в неділю, то Великдень відзначається
через тиждень. Те ж саме обчислюється за григоріанським календарем, з
різницею в 13 днів, що генерує й переміщення відповідної дати. Важливо запам’ятати, що Великдень
– це свято, яке
стосується Місяця, а не Сонця, як це відбувається у випадку Різдва Христового. Це, очевидно, безпосередньо
впливає на традиції та звичаї. Як правило, римо-католицький
Великдень святкується
перед православним.»

Весь Страсний тиждень рясніє глибокою
символікою.
Сабіна Іспас, директор Бухарестскього інституту етнографії і фольклору Костянтина Браїлою: «Особливо два дні навантажені символікою і ритуальними діями і
жестами, які були абсолютно обов’язковими для традиційного суспільства. Це
Великий Четвер, коли востаннє поминалися мертві. Давним-давно, в деяких
районах південної Румунії, як свідчать деякі документи XVI століття, запалювалися вогні біля місць
поховання. Це не
палаючий і спалюючий вогонь, але той, що носить значення світла. Це форма вираження
божественної енергії, яка повинна проявлятися протягом подій, які відбуватимуться в наступні дні і ночі. Це
період, коли щовечора, після заходу сонця, у
церквах відправляються Денії (специфічні богослужіння Страсного тижня, що складається з 12 Євангелій). У Страсний четвер, традиційно фарбували яйця, приносили в жертву пасхальне ягня і приготовляють
Пасху. Це було
символічне, алегоричне навантаження всіх цих дій, що відбувалися в домогосподарствах і передували Воскресінню Ісуса
Христа в суботу
вночі. У Страсну п’ятницю розіп’яли Ісуса Христа на Голгофі, це найпісніший день Великого посту.»

Дуже важливим є
вечір з суботи на неділю. Ніхто не
спить, підпалюються вогні в садах, а
опівночі всі повинні бути присутніми в церкві. До церкви
віряни приносять палаючі білі свічки. Опівночі всі свічки гасяться. Ще палаюча
свічка символізує відродження Христа. Палаюче світло, життя, передається людьми
від однієї свічки до іншої. Ці свічки віряни приносять
додому, бо вони захищають сім’ю цілий рік. Це унікальна картина – шлях
вірян до своїх домогосподарств із запаленими свічками. Однак свято
не закінчується цією процесією. Сабіна Іспас: «У суботу в традиційному
суспільстві, люди завершували роботу і готувалися
морально, духовно до свята. Вони не
готувалися до розваг, а до зовсім іншого. Люди готувалися до цієї
виняткової події, збирання пасхального кошика.
Ніколи, традиційно румуни не споживали
жодну страву до її благословення
священником. Цей великодній кошик був також
формою благословення всіх продуктів та страв, що споживалися за святковим
великоднім столом.»

Писанки є, мабуть, найважливішим пасхальним
символом. Сабіна
Іспас пояснює: «Писанка
має, звичайно,
єврейське коріння. Не забудьмо, жовту писанку поміщали в середині єврейської Пасхи, а поряд
ставилися гіркі
бур’яни. Традиційно, у нас яйця фарбували у червоний колір. Радість різних відтінків жовтого, зеленого, синього
та інших, а також прикрашення яєць, у наші дні, з все більш дивними мотивами і не має абсолютно ніякого відношення
до специфіки свята. Яйця фарбували в червоний колір».

Незалежно від того, як його
святкують, Великдень
у всіх регіонах Румунії залишається нагодою для спільної радості, дуже важливою
подією, що об’єднує членів сільських громад.

Православні українські християни та греко-католики в Румунії готуються до
Великодніх свят. На жаль, цього року ці свята не будуть такими радісними як
минулими роками, оскільки через обмежувальні заходи, запроваджені владою для боротьби з поширенням пандемії
коронавірусу, християни не зможуть брати участь у Святій літургії Воскресіння Христового у церквах,
не зможуть йти з кошиками до церкви, щоб освятити їх та не зможуть приймати гостей. Однак, вони матимуть можливість брати участь у
богослужіннях, переглядаючи
прямі трансляції по радіо, телебаченню та Інтернету, з надією на те, що негайно ми всі повернемося
до нормального життя.

Сьогодні, шановні радіослухачі, ми представимо вам кілька з найгарніших та найулюбленіших великодніх
звичаїв і традицій українців Румунії.

Вербна неділя

Тиждень до
Великодня, у шосту неділю Великого посту, святкується Вербна неділя. Релігійна назва цієї неділі є Вхід Господній в Єрусалим.
За Євангелією від Івана, у цей день Іісус Христос воскресив померлого Лазаря. Це
диво дуже вразило людей, які в знак поваги вітали і стелили дорогу Ісусу пальмовими листями, коли він увійшов в Єрусалим. В країнах де це дерево не росте, воно
було замінене гілочками верби. На Вербну, Шуткову або Бичкову неділю, як ще називають
її українці Румунії в залежності від регіону де вони проживають, зберігся
звичай не боляче бити друзів і рідню освяченими в церкві вербовими
гілочками, кажучи: «Не я б’ю, шутка б’є, за
тиждень – Великдень!. А це робиться для того щоб додати тілу здоров’я та
охороняти від злих духів. Потім освячені вербові гілочки (шутки) ставлять біля ікон,
щоб уберегти помешкання від неприємностей та від нечистої сили. У разі великої бурі кидається
поламану шутку у
вогонь і кажуть: «Хай хмари на небі розійдуться так, як
розійшовся дим від цієї шутки».

Розпис писанок

Розписування писанок це давній
звичай зокрема українців Сучавського та Ботошанського повітів. Розпис яєць у гуцулів характеризується спеціальною технікою, чудовим
колоритом та багатством рослинних і тваринних мотивів, а
останнім часом багато інших, які мають свою символіку. Гуцули зберегли давню воскову техніку розпису яєць. Контури орнаментальних
мотивів наносяться на яйця розтопленим воском за допомогою писачка або кірки. Серед орнаментів рослинні
та тваринні мотиви, такі як: дубове листя, баранячі роги, колосок, баранці, олені, коні,
птахи, дерево, риба, а серед геометричних мотивів,
наступні: кривулка, безконечник, трикутник, блискавка, драбинка.У останні роки писанкарки
почали писати нові мотиви, як на приклад образ святих, Ісуса Христа та
Пресвятої Діви. На яйцях також малюються ікони. Із писанкою на Великдень
пов’язують сподівання на краще життя, добробут, силу,здоров’я та відродження.

Ходити
за кукуцами на Живний Четвер

В окремих українських
селах Марамуреського повіту, на Живний Четвер, зберігся звичай «ходити за
кукуцами». Діти ходять від хати до хати та сповіщають про прихід Великодня,
отримуючи кукуци. А кукуци це спеціальний
хлібчик випечений у печі ґаздинями. Давно вони отримували крім кукуца і яйця зокрема
від хрещених батьків. У наші дні, діти отримують зокрема солодощі: цукерки та шоколад
тощо.

Великодні кошики

Приготування великодніх
кошиків це інший гарний звичай. У
залежності від регіону, у великодній кошик кладуть: паску, калач, баби,
писанки або яйця, м’ясні продукти, бринзу, масло, рибу, cіль, вино,
свічку. Останнім часом ставлять у кошик і тістечка. Кошики з великою
майстерністю готують українські домогосподарки, їх прикрашають квітами і
накривають вишитими рушниками.

Освячення пасок

Найгарніший та найбільш очікуваний
момент є освячення пасок. Першого дня Великодня, після Святої Літургії
християни виходять на подвір’я церкви, де
залишили свої кошики. Зазвичай,
кожна сім’я має своє місце. Священик виходить з церкви
із процесією, тричі обходить церкву, освячуючи паски та людей, промовляючи: Христос Воскрес! а віруючі
відповідають: Воістину Воскрес!. Потім, всі співають чудову пісню
Христос Воскрес із смерті. Після цього християни спішать додому, сісти за великодній стіл. Після
молитви Отче наш та пісні Христос Воскрес всі їдять цього дня
лише страви з
великоднього кошика.

Великодні ігри

У деяких селах з українським
населенням ще проводяться «Великодні ігри». Протягом трьох днів Великодня, після
обіду, діти, парубки та дівчата граються навколо церкви. Ці ігри здається пов’язані
із веснянками дохристиянського періоду, коли всі раділи весні, а потім
пристосували їх до цього великого християнського свята. Великодні ігри чекають всі, не
лише діти, але і жінки та чоловіки, а також особи похилого віку. Всі беруть
участь у них: одні граються, а інші дивляться та радіють. Серед
великодніх ігор, які ще збереглися нагадуємо: Вербове колесо, Подоляночка, Нема Краля вдома, Ідіть задні, будете
передні, Прутик, Я ходжу по торгу. Ціллю великодніх ігор є виявити хоробрість, мудрість та любов. Це добра
нагода для молоді краще познайомитися між собою.

Шановні радіослухачі, бажаємо Вам світла
і добра, міцного здоров’я, миру, злагоди та щасливих Великодніх Свят!

Православні українські християни та греко-католики в Румунії готуються до
Великодніх свят. На жаль, цього року ці свята не будуть такими радісними як
минулими роками, оскільки через обмежувальні заходи, запроваджені владою для боротьби з поширенням пандемії
коронавірусу, християни не зможуть брати участь у Святій літургії Воскресіння Христового у церквах,
не зможуть йти з кошиками до церкви, щоб освятити їх та не зможуть приймати гостей. Однак, вони матимуть можливість брати участь у
богослужіннях, переглядаючи
прямі трансляції по радіо, телебаченню та Інтернету, з надією на те, що негайно ми всі повернемося
до нормального життя.

Сьогодні, шановні радіослухачі, ми представимо вам кілька з найгарніших та найулюбленіших великодніх
звичаїв і традицій українців Румунії.

Вербна неділя

Тиждень до
Великодня, у шосту неділю Великого посту, святкується Вербна неділя. Релігійна назва цієї неділі є Вхід Господній в Єрусалим.
За Євангелією від Івана, у цей день Іісус Христос воскресив померлого Лазаря. Це
диво дуже вразило людей, які в знак поваги вітали і стелили дорогу Ісусу пальмовими листями, коли він увійшов в Єрусалим. В країнах де це дерево не росте, воно
було замінене гілочками верби. На Вербну, Шуткову або Бичкову неділю, як ще називають
її українці Румунії в залежності від регіону де вони проживають, зберігся
звичай не боляче бити друзів і рідню освяченими в церкві вербовими
гілочками, кажучи: «Не я б’ю, шутка б’є, за
тиждень – Великдень!. А це робиться для того щоб додати тілу здоров’я та
охороняти від злих духів. Потім освячені вербові гілочки (шутки) ставлять біля ікон,
щоб уберегти помешкання від неприємностей та від нечистої сили. У разі великої бурі кидається
поламану шутку у
вогонь і кажуть: «Хай хмари на небі розійдуться так, як
розійшовся дим від цієї шутки».

Розпис писанок

Розписування писанок це давній
звичай зокрема українців Сучавського та Ботошанського повітів. Розпис яєць у гуцулів характеризується спеціальною технікою, чудовим
колоритом та багатством рослинних і тваринних мотивів, а
останнім часом багато інших, які мають свою символіку. Гуцули зберегли давню воскову техніку розпису яєць. Контури орнаментальних
мотивів наносяться на яйця розтопленим воском за допомогою писачка або кірки. Серед орнаментів рослинні
та тваринні мотиви, такі як: дубове листя, баранячі роги, колосок, баранці, олені, коні,
птахи, дерево, риба, а серед геометричних мотивів,
наступні: кривулка, безконечник, трикутник, блискавка, драбинка.У останні роки писанкарки
почали писати нові мотиви, як на приклад образ святих, Ісуса Христа та
Пресвятої Діви. На яйцях також малюються ікони. Із писанкою на Великдень
пов’язують сподівання на краще життя, добробут, силу,здоров’я та відродження.

Ходити
за кукуцами на Живний Четвер

В окремих українських
селах Марамуреського повіту, на Живний Четвер, зберігся звичай «ходити за
кукуцами». Діти ходять від хати до хати та сповіщають про прихід Великодня,
отримуючи кукуци. А кукуци це спеціальний
хлібчик випечений у печі ґаздинями. Давно вони отримували крім кукуца і яйця зокрема
від хрещених батьків. У наші дні, діти отримують зокрема солодощі: цукерки та шоколад
тощо.

Великодні кошики

Приготування великодніх
кошиків це інший гарний звичай. У
залежності від регіону, у великодній кошик кладуть: паску, калач, баби,
писанки або яйця, м’ясні продукти, бринзу, масло, рибу, cіль, вино,
свічку. Останнім часом ставлять у кошик і тістечка. Кошики з великою
майстерністю готують українські домогосподарки, їх прикрашають квітами і
накривають вишитими рушниками.

Освячення пасок

Найгарніший та найбільш очікуваний
момент є освячення пасок. Першого дня Великодня, після Святої Літургії
християни виходять на подвір’я церкви, де
залишили свої кошики. Зазвичай,
кожна сім’я має своє місце. Священик виходить з церкви
із процесією, тричі обходить церкву, освячуючи паски та людей, промовляючи: Христос Воскрес! а віруючі
відповідають: Воістину Воскрес!. Потім, всі співають чудову пісню
Христос Воскрес із смерті. Після цього християни спішать додому, сісти за великодній стіл. Після
молитви Отче наш та пісні Христос Воскрес всі їдять цього дня
лише страви з
великоднього кошика.

Великодні ігри

У деяких селах з українським
населенням ще проводяться «Великодні ігри». Протягом трьох днів Великодня, після
обіду, діти, парубки та дівчата граються навколо церкви. Ці ігри здається пов’язані
із веснянками дохристиянського періоду, коли всі раділи весні, а потім
пристосували їх до цього великого християнського свята. Великодні ігри чекають всі, не
лише діти, але і жінки та чоловіки, а також особи похилого віку. Всі беруть
участь у них: одні граються, а інші дивляться та радіють. Серед
великодніх ігор, які ще збереглися нагадуємо: Вербове колесо, Подоляночка, Нема Краля вдома, Ідіть задні, будете
передні, Прутик, Я ходжу по торгу. Ціллю великодніх ігор є виявити хоробрість, мудрість та любов. Це добра
нагода для молоді краще познайомитися між собою.

Шановні радіослухачі, бажаємо Вам світла
і добра, міцного здоров’я, миру, злагоди та щасливих Великодніх Свят!

Трансільванія славиться у світі
своїми ландшафтами, укріпленими фортецями і
традиціями. Але як було би впізнати її інакше? Наприклад, через програми, спеціально
розроблені для любителів гастрономії. Ви могли б бути учасником мастер-класу сільських смаків і традицій. Або через фото-тури. Це
альтернативний туризм, орієнтований на природу і традиції.

Міхай Мойчану,
професійний фотограф та продюсер туристичних документальних фільмів, просуває такий вид туризму. Одна з кампаній, яку він організував
минулого року, була кампанія проведена
спільно із Румунською асоціацією
екотуризму: «Метою партнерства було просування екотуристичних
напрямків Румунії. Однією з найпотужніших
переваг Трансільванії є те, що все ще існує сільське
життя, традиція якого становить кілька сотень років. Є цікаві пам’ятки,
маловідомі, але дуже цінні та вражаючі з погляду архітектури. Є
дуже цікаві сільські громади, в яких збереглися традиції і де можна
провести активний відпочинок. Окрім відвідування деяких туристичних пам’яток,
туристи можуть побачити, як розгортається життя в сільському середовищі, його темп, турботи людей і як виглядають їхні
домогосподарства. Так само,вони можуть скуштувати
дуже смачні, переважно здорові та екологічно чисті страви».

Фільм, зроблений Міхаєм Мойчану, – це історія родини з Німеччини, члени якої працювали
в транснаціональних компаніях і вперше відвідали Румунію 15 років тому: «Будучи пристрасними
фотографами, я супроводив їх по Румунії, в декількох фото-турах, і з усього, що
вони побачили, від дельти Дунаю до Марамурешу, вони були тієї думки, що найбільше підходить їм
Трансільванія, тому що це регіон де розмовляють німецькою мовою. Йдеться про саксів, які
оселилися в цій частині Румунії 800 років тому. Там їх дуже привабила місцева
цивілізація, ландшафт, старі традиції, громада саксів. Вони придбали старий будинок,
побудували там дуже красивий гостьовий будинок, залишилися там і живуть далі своїм
повсякденним життям у Трансільванії. Трансільванія може приваблювати так, що
люди покидають свою роботу та попередній спосіб життя на користь
спокійного, але якісного життя, як зізнався
один з
членів цієї сім’ї у фільмі».

В принципі, туристів, які приїжджають до Румунії, не приваблюють
видовищні пейзажі,
такі як в Альпах, а приваблює зв’язок
між людиною та природою, каже Міхай
Мойчану, професійний фотограф та кінопродюсер. У Трансільванії природа
переплітається з життям людей, які дуже прив’язані до земних ресурсів. Іншим аспектом було б те, що тут зустрічаються традиції.
У Румунії вражає той факт, що в ній можна знайти цивілізацію, яка зникла в Західній Європі 50-60
років тому. Але як проходить фото-тур? Міхай Мойчану: «Програма передбачає
переймання туриста
з аеропорту. Транспорт, проживання, харчування
та фото-тури включені. Подібний тур, залежно від
тривалості, може коштувати від 1000 до 2000 євро. Можуть бути учасниками цих турів також особи, які не є професійними фотографами, особи, які
хочуть мати різного роду знання, тому що фотографія дозволяє укласти інший
вид контактів, особи, які відкриті до спілкування. Це люди, які хочуть впізнати місця
повільнішим темпом, далеко від швидкості, характерної для масового туризму.
Для фотографії вам потрібен час, щоб звикнути до місця, співпереживати, а для
туристичного фотографа все виходить по-іншому».

Ось альтернатива стандартному
туризму. Сподіваючись, що мені вдалося привернули вашу увагу, чекаю на вас наступного
разу з новим пунктом призначення!

Як зазвичай,
і цього року бухарестський Національний музей села ім. Дмитра Густі запросив дітей
у «Подорож традиціями». Таким чином з середини лютого до середини березня щовихідних
на «вулицях» музею сільської архітектури діють майстер-класи, на яких діти мають
змогу дізнатися від народних майстрів таємниці виготовлення весняних символів,
ляльок, прикрас, іграшок і, звичайно, Мерцішорів.

Про це
більш докладно розповіла дослідник та етнолог столичного Музею села Лія Косма: «Ми
почали з Драгобете, 24 лютого, тому що це свято вважається початком весни, і
кожен раз розповідаємо про те, що відбувається в цей день у традиційних громадах,
в селі минулих років. Й оскільки в Музеї села ми намагаємося відновити колишню атмосферу,
запрошуємо до себе людей, які все ще зберігають стародавні традиції, звичаї та обряди,
пов’язані з цим періодом року. Свято Драгобете вже минуло, діти мали можливість
ознайомитися зі звичаями, передусім південних регіонів країни, вони побували в творчих
майстернях, в яких народні майстри поділилися з ними таємницями традиційних
ремесел, наприклад як зробити з шерсті птахів, які щебечуть і сповіщають про
наближення весни, або виготовлення ляльок для дітлахів. Ці майстер-класи
працюватимуть і в березні, в декаду Баби Докії, поганої і потворної, котра
протягом дев’яти днів намагається нас переконати, що весна ще не настала.»

Від Лії
Косми ми дізналися, що спочатку Мерцішор складався з двох плетених ниток, білого
і червоного кольорів, а ще раніше чорного та білого кольорів, що представляли
собою світло і темряву, силу та тендітність, добро і зло, а згодом до плетених
ниток причіпляли монету, як символ сонця, котре завжди приносить світло і
тепло: «У минулому традиційно дівчата дарували Мерцішор хлопцям, особливо в історичній
румунський провінції Молдові, а на решті території сучасної Румунії – навпаки, хлопці
дарували дівчатам. Ця традиція сповнена сенсом і символізмом. А також мала апотропеїчну
(магічну, захисну) функцію, як оберіг. Тому Мерцішори носили на шиї чи руці, а
через два тижні чи навіть через місяць у деяких регіонах їх прив’язували до гілок
дерев, у Трансільванії – навіть на роги тварин чи до балки стайні, саме тому,
що вважалося, що вони відганяють біду та нещастя та приносять добробут і удачу.
Мерцішор зустрічається й в інших балканських країнах – Болгарії, Албанії, і в
2017 році був внесений до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Таким
чином була визнана його значимість, краса й особливо його стародавнє походження.»

Науковий
співробітник бухарестського Музею села Лія Косма розповіла про те, чому діти можуть
навчилися від народних майстрів: «До тепер діти навчилися як робити мотузки, як
в’язати круглі мотиви, які нагадують золоті чи срібні монети, що носили в
минулому. Є майстерні, що вчать дітей робити різні квіти, наприклад підсніжники,
народні прикраси, і вони приваблюють багатьох дітей. Іноді Музею села не
вдається задовольнити всі вимоги дбайливих батьків, охочих зорієнтувати своїх
дітей на речі, які завжди належали цій нації.»

Крім
майстер-класів для дітей або для дітей та батьків, Музей селамав й інші сюрпризи, – каже де Лія Косма: «У музеї,при дорозі був проведений Ярмарок Мерцішора, в якому взяли участь багато майстрів. Дехто з них зберігає традицію,
інші мають інші джерела натхнення, але завжди зберігаючи тему Мерцішора. Всюди
присутній підсніжник як
символ весни, і в кераміці, і на тканині, і в плетінні, і навіть у невеликих
дерев’яних предметах. Це радість для тих, хто їх виготовляє.»

Лія Косма розповіла, що незважаючи на диверсифікацію Мерцішорів в останні роки, найбільш популярними є традиційні, завдяки їх елегантності, вишуканості та простоті. А з огляду на те, що Національний музей села ім. Дмитра Густі в Бухаресті проводить упродовж року різні події з відзначення знаменних дат Лія Косма оголосила, що вже триває підготовка до Великодня та Вербної неділі. Будуть організовані майстер-класи з писанкарства та малювання ікон.

У місті Сігету Мармацієй (північ
Румунії) у суботу, 11 січня, проходить ХХVІІ-ий Міжнародний фестиваль колядок та зимових обрядів українців
Румунії. У заході беруть участь десятки художніх колективів з Румунії та України,
а також з Угорщини.

Згідно з програмою заходу вранці відбулися
свята літургія у місцевій Українській Православній Церкві, потім містом пройшов
парад українського національного одягу, в якому взяли участь українці з різних
куточків Румунії та гості з-закордону.

Фестиваль завершився масштабним гала-концертом
«Українські колядки» в актовому залі Сігету-Мармацької школи мистецтва імені Дж. Енеску.

Щороку на фестивалі групи українських колядників
представляють свої колядки, новорічні та різдвяні звичаї. Цього року у ньому беруть
участь колективи з Арадського, Ботошанського, Тіміського, Караш-Северинського,
Клузького, Галацкого, Тулчанського, Сату-Марського, Сучавського, Яського та
Марамуреського повітів Румунії, а також гості з України та Угорщини.

Нагадаємо, що українці є третьою за чисельністю
меншиною Румунії, а в місті Сігету Мармацієй діє ліцей імені Тараса Шевченка з
українською мовою викладання.

Злам років – це момент, який кожна країна
відзначає весело і розкішно, але і з певними звичаями. Поза традиційними стравами, що відрізняються від
країни до країни, існують традиції, які збереглися і не піддаються сучасності. У Греції тарілки розбиваються, щоб новий рік був багатим, в Данії
говорять, що якщо ти прокинешся з багатьма старими столовими приладдями у
дверях будинку, ти щасливий, і у тебе багато друзів. І так далі.

Не менш колоритними є свята румунів. На Новий рік у традиційних домашніх
господарствах, але навіть у містах зберігається звичай груп які ходять вулицями від будинку до будинку із Сорковою, Плугушором, з «Козою» або з Ведмедем. З вечора 31 грудня групи
колядників ходять по селах, щоб відлякати злих духів.
У селах Буковини прийнято, щоб масковані персонажі представляли ведмедя, козу, оленя, поганих, гарних, чорта, лікаря тощо. Ходять з ведмедемлише в Молдові, на Новий рік. Ведмедя уособлює молодик, що несе на голові та плечах хутро
тварини, прикрашене червоними пучками біля вух. Під звук барабанів і свистів та спираючись на
палицю, маскований бурчить та імітує гойдаючись кроки ведмедя. Значенням цього
є очищення та удобрення
ґрунту в новому році. Існує так думка, що походженням цього звичаю був би
фракійсько-готичний культ.

Ходять з Козою зазвичай від Різдва до
Нового року. Маски, що представляють біблійних персонажів Вифлеєма, тепер замінені маскою однієї тварини, назва якої варіює від регіону до регіону: оленя в повіті Хунедоара, колядування з Козою в Молдові та Трансільванії. У Волощині
та Олтенії (південь) козу називають брезая (через різно
розмальовану маску), а
звичай практикується особливо на Новий рік. Коза виготовляється з короткого дерева, вирізаного
у формі козячої голови, яка покрита червоним папером,
поверх якого кладеться інший папір, чорний, дрібно нарізаний і зморщений, або
на ньому наклеєна тонка
шкіра з шерстю. Дослідники припускають, що козячий танець походить від архаїчних
священних обрядів, присвячених смерті та відродженню божественності.

Мальовничий звичай зберігається на курорті Кавнік, Марамуреського повіту (північна Румунія), де від Різдва до
початку січня, коли люди відзначають «Старе Різдво», колядують Брондоші. Кажуть, що вони вигнали
татар, які прибули до Кавніка в 1717 році. Але сьогодні їхня місія полягає у вигнанні злих
духів.

На півдні країни рік починається з
колядкою Брезоаєле, як ми дізналися від Стефана
Костела, мешканця села Домнешті
Ільфовського повіту: «Ми, Брезоаєле,заходимо до домогосподарств села Домнешті, 1 січня кожного року, щоб налякати
злих духів і вигнати їх з будинків. Таким чином, ми намагалися через десятиліття
відродити цей звичай, бо з роками він майже зник в темряві часу. Тепер група
з села Домнешті має намір зібрати дітей та навчити їх нести далі ці давні звичаї. Брезоаєле- це не
точна кількість людей, можуть брати
участь всі громадяни села. Специфічні костюми Брезоаєле
– це обідраний
одяг, дзвіночки та обличчя з пір’ям.

З грудня по 6 січня в населеному
пункті Лункавіца, Тульчанського повіту
ходять групи, що називаються Мошоає. Ми також зустріли їх у Національному музеї села імені Димітрія Густі в Бухаресті та дізналися,
як готуються маски цілий рік, від професора Марку Трандафіра: Це місцева
традиція в селі Лункавіца,Тульчанського повіту. Ці маски виготовлені з рослини, пов’язаної з гарбузом. Раніше молодь використовувала їх для масок Мошоє, а старші використовували їх для
збору винограду. Такі погані Мошоє, що злі духи тікають з будинку
людини, і якщо поганий
вигляд Мошоає не допомагає, вони мають палиці з папороті і б’ють злих духів».

У перший день нового року ходять з «Плугушором» та «Сорковою», звичаї, які викликають процвітання та
багатство для домашніх господарств, що приймають колядників. Кажуть, що ті, хто не
примає колядників, зіткнуться з бідністю та проблемами в новому році.

Край, багатий на історію та легенди, Добруджа приваблює туристів насамперед через
мультикультуралізм. Етнічні громади, що живуть у цьому просторі, є прикладом мирного співжиття. Турки, татари, греки, вірмени, євреї, руські- липовани
та українці всі сприяли
процвітанню цього регіону.

Діана Слав, гід в місті Констанца, представляє нам грецьку
громаду: «Грецька
громада була і досі є дуже причетною до всього, що означає культурне життя Константи. Греки дали
нам першу державну школу в Констанці, побудовану близько 1865 року, і перший
театр у місті Констанца. Його називають Елпіс, що грецькою мовою
означає надія,
і він був побудований у 1898 році. Джордж Енеску виступив тут з двома концертами, а Ніколає Йорга виголосив невелику
промову,а його мати грекиня. Також у Констанці є перша християнська церква, грецька церква Преображенія. Її будівництво було завершено в 1868 році. Всередині можна побачити оригінальні
люстри від 1862 року, привезені з Мурано, із муранського скла, подаровані купцем грецького
походження. Протягом десяти років це була єдина християнська церква в
Констанці, тому католики та православні разом правили молебні в цій церкві. Чому це була єдина християнська
церква? Вона була побудована за часів Османської імперії. Грекам
вдалося домовитися з турками, щоб збудувати свою християнську церкву. Основна умова турків полягала в тому, щоб вона не
була вище мечеті, що
знаходилась поблизу. Дах
був плоский, без хреста і без дзвіниці. Заклик до молитви
дозволявся лише мусульманам. Нинішня дзвіниця побудована 1947 року, є функціональною і тепер.

На сходах цієї церкви були Кароль I та майбутній цар Росії у 1878 році, коли румунський король здійснив свій
перший візит у Добруджу. У цій церкві було проведено Te Deum, щоб вшанувати пам’ять
воїнів, які загинули в боях під Плевною та Грівіцею за
незалежність. Міхня Гаджіу, заступник голови грецької громади в Констанці, каже,
що наразі в в цьому місті живе близько 2500 греків. Важлива вулиця для них
називається Арістіде Карацалі: Арістід Карацалі був першим соціалістом Добруджі. Будинок, в якому він жив,
знаходиться зліва. Перша іскра більшовицької революції почалася на судні Потьомкіна. Воно здалося румунській владі у 1905 р. Усі офіцери були висаджені
в Констанці. Деякі залишилися тут, інші іммігрували в Аргентину, а деякі повернулися до
Росії, де їх стратила царська
імперія. Арістіде
Каратзалі дав притулок російським офіцерам. Ця вулиця була названа його іменем
у 1947 р. Нижче знаходиться театр ляльок
Елпіс, а на цій же вулиці мешкав Нікола Пападополь. Він був
оголошений першим
громадянином Румунії Каролем I в 1877 році, оскільки він був мером Констанци до приходу румунської влади. Він займався
збором податків, які він
передавав
османській владі. Наступним мером Констанци був також грек Антон Олександідрі. З самого початку грецька громада
брала участь у розвитку міста Констанца. Грецькі мешканці Констанци до моменту приєднання Добруджі з
країною звернулись
з проханням до румунської влади, щоб ними керували румуни, а не болгари».

Маючи багату історію, традиції та
специфічну гастрономію,
громада росіян-липован збирається у церкві Вознесіння
Господнього, села Гіндерешть повіту Констанца. Будівництво церкви розпочалося в 1906 році. Її висота сягає 45 метрів. Анфіса Демід, вчителька румунської та російської
мови в школі Ґідерешть та голова громади руських -липован розповідає: Наші предки – це старовіри православного обряду, які не хотіли
відмовлятися від старої віри, як вони вважали її. Липованами називаються лише тих, хто живе на румунських землях. Одним із пояснень назви було
те, що перше поселення росіян було поблизу липового лісу звідки походить і назва липовани. Кажуть, що перша документальна згадка
про нашу громаду знаходиться в літописі Волощини де згадується, що в Добруджі живе населення росіян, яка
перебувала під Туреччиною, в населеному пункті під назвою Ґіндерешть. Ми живемо в цьому
краї майже 300 років. Назва турецького походження, означає
гарне місце. Липовани, як правило, оселилися біля вод, щоб ловити рибу, адже вони
прибули з Дону, і це було основним заняттям. Ми
зберегли давні церковні
ікони, книги та традиції.

Тут ви зможете послухати жіночий хор
Новосьолка та насолодитись традиційними стравами, такими як млинці з сиром, бліни, пироги,рибний борщ та добрим вином.

Підходимо ближче до румунського
берега Чорного моря і потрапляємо до міста Мангалія. Розташована поблизу туристичного порту, в старій частині міста, мечеть
Султана Есмахана
та її кладовище займають площу близько 5000 квадратних метрів. Фахівці
вважають, що це одна з найкрасивіших пам’яток архітектури, завдяки поєднанню
грецького та турецького стилів, додаючи до них мавританських впливів. Притвор, дерев’яні стовпи та перила надають
особливого вигляду мечеті, занесеній у 2004 році до списку пам’яток історії. Халил Ісмет, імам
Султанської мечеті Есмахана у Мангалії розповідає: Мечеть Султана Есмахана – одна з найдавніших в Добруджі. Її побудувала однойменна принцеса, дочка султана
Селіма II та дружина Соколлу Мехмеда Паса. Це одна з найдавніших мечетей та
пам’ятка історії. Мечеть Султана Есмахана відкрита для віруючих цілий день. У нас є
п’ять щоденних молитов. Служимо молебень арабською мовою, а проповіді – турецькою. У
Мангалії мусульманська громада налічує понад 900 сімей. Також влітку її відвідують багато туристів як з країни, так і
за кордону.
До нас приїхали туристи, які ніколи не бачили мечеті і були вражені нею.»

Матеріал
складений за підтримки
Департаменту міжнаціональних відносин при уряді Румунії.

Розпочавшись під час Третьої Французької Республіки період, відомий як La Belle Epoque (Прекрасна епоха), був періодом регіонального миру і економічного процвітання, піком колоніальних імперій, а також технологічних, наукових та культурних інновацій. Румунія так само приєдналася європейському духу цього періоду ще до Першої світової війни. Всесвітня виставка в Парижі, в 1900 році, була місцем, де геополітика проявляла себе на культурному рівні. Водночас, цей визначний захід був місцем проявлення ідей, які зазвичай контрастували з тим, що насправді представляли відповідні країни.

Історик мистецтва Ервін Кесслер взяв участь у дебатах під назвою Ідеї в Агорі, організованих Бухарестським муніципальним музеєм, де він виступив з доповіддю на тему Традиція, модернізація, авангард і повернення: аватари румунського мистецтва до і після Першої світової війни. Ось, що він ствердив: На Всесвітній виставці в Парижі, в 1900 році, Румунія мала своєрідний стенд. З одного боку, вона влаштувала тоді національний павільйон, який виглядав як нафтова свердловина, тобто як крок вперед, у майбутнє. Це промислова Румунія, але всередині павільйону були ікони, народні танцюристи, вишиванки, селянське мистецтво. Все разом. Румунія рекомендувала себе як країна, яка під покривом промислово-розвиненої країни, мала величезне традиційне, селянське тіло. Але треба уточнити, що понад 75% населення проживало у сільському середовищі. Більше 60% виробництва Румунії не були результатом нафтової промисловості, а сільського господарства.

Історик Сорін Антохі, ведучий конференції Ідеї в Агорі розповідає про сільську Румунію під час Всесвітньої виставки в Парижі 1900 року, а також про стан румунського селянина тих часів, на відміну від ідилічного способу представлення сільського світу у творах Ніколая Грігореску: Іноземні мандрівники, повторно пишуть, у своїх спогадах, про селян. Це майже зниклий, невидимий, невиразний селянин … Цей майже зниклий селянин є ставкою шокуючого явища, як ми бачили в цей період соціальної напруженості, економічної кризи, всі ці речі, які ведуть, у випадку Румунії, до нетиповості, і це у той час як королівська родина святкувала свій ювілей у 1906 році. Це набагато більша потьомкініада, у тому сенсі, що Князь знав, що це не та Румунія.

Невдоволення нового покоління митців щодо тогочасного мистецтва призвело до того, що рік потому, 3 грудня 1901 року, деякі з них вирішили створити проект під назвою Tinerimea Artistica «Художня молодь». Новизною цієї елітарної асоціації в румунському мистецтві був салон європейського стилю. Молодими митцями, які ініціювали «Художню молодь», були Штефан Лукіан, Георге Петрашку та Фредерік Шторк. З докладною інформацією, Ервін Кесслер: Художня молодь швидко стає частиною західного простору, так що Виставка 1904 року є першою, яка отримала позитивні відгуки в популярному лондонському мистецькому журналі «The Studio», цитую Деякі з виставлених художників, здається, обіймають нові теорії і художні формули. На цій третій виставці від 1904 року, вперше задуманої в міжнародному контексті, «Художня молодь» вперше прагне показати у своїх виставках і серію творів балканських митців.

До кінця першого десятиліття ХХ століття Румунія стала частиною європейської культури. Запуск футуристичної течії в літературі має важливий зв’язок із сучасними румунськими поетами: У Румунії Філіппо Томмазо Марінетті, який ініціював футуризм, був набагато більш відомим ніж в інших країнах Європи ще до лютого 1909 року, коли він опублікував Маніфест футуристів у французькій газеті Le Figaro. Він став відомим у певних обставинах. З 1905 року, коли він почав видавати журнал «Poesia» у Мілані, його журналом був відкритий з початку для румунських письменників. Овід Денсушіану відтоді згадав журнал і Марінетті. У 1906 році в журналі публікуються вірші Елени Векереску. У 1909 році, навіть у рік після запуску футуристичного маніфесту, твори Александра Македонського друкувалися у вищезгаданому журналі. Марінетті був відомим на румунській культурній сцені.

І мистецький
авангард не запізнився та вплинув на румунський міжвоєнний період. Відомі
пізніше письменники заснували видання, яке, хоча мало лише чотири номера, була
платформою для авангардного явища в Румунії та не лише: Навесні 1912
року, з’являється видання «Insula» (Острів) Йона Мінулеску, в якому помітні прояви авангарду, а також відкрите невдоволення до всього, що означає
система румунської сучасності того моменту. Великою частиною редакційної роботи
займалася група молодих ліцеїстів. Пізніше ця група, з жовтня по грудень 1912
року працювала над іншим виданням під назвою «Символ» з ілюстрацією Марчела
Янку. Марчел Янку був художнім керівником видання, а редакторами були
Йон Віня та Самуель Росенсток.

У 1924 році група Contimporanul (Сучасник) була заснована Віктором Браунером,
Марчелом Янку, Міліцею Петрашку та Маттісом Теуцем, які співпрацювали з скульптором
Константіном Бранкушем та іноземними художниками. Перша виставка відбулася 20
листопада 1924 року в залі Профспілки працівників гарних мистецтв, координаторами будучи Артур Верона, Каміль Рессу та Іон
Теодореску Сіон.

У травні 2019 року в приміщенні Національного коледжу ім. Міхая Емінеску в Сучаві (схід Румунії)
відбувся Національний конкурс Історія і традиції українців. У
змаганні взяли участь 120 українських школярів, з чотирьох регіонів
Румунії, в яких компактно проживають українці, зокрема з Марамуреського,
Карашсеверінського, Cатумарського та Сучавського повітів. Конкурс мав три
розділи: фотографія, есе та презентація певного звичаю чи обряду. Конкурс
був організований Міністерством освіти Румунії, Cучавською філією Союзу
українців Румунії та Національним коледжем ім. Міхая Емінеску.

Метою конкурсу є збереження етнічної та культурної ідентичності
української меншини, залучення української молоді до вивчення рідної мови та історії,
виховування пошани до українських традицій, а також утвердження міжкультурного
діалогу.

Радник у Міністерстві освіти Ельвіра Кодря розповідає про конкурс Історія
і традиції українців: Це вже 10-ий випуск і разом з Олімпіадою з
української мови та літератури, він організований
Міністерством національної освіти Румунії у партнерстві з Союзом українців
Румунії та проходить щорічно. Цього року конкурс проходив, як і
минулими роками, у Національному коледжі імені Міхая Емінеску міста
Сучава. Цей національний конкурс ввійшов до календаря шкільних олімпіад та
шкільних конкурсів Міністерства освіти Румунії п’ять років тому, але він
був започаткований 10 років тому вчителькою української мови міста Сучава пані
інспекторкою Лучією Мігок.

Цей конкурс і олімпіади,
спрямовані на утвердження української мови в Румунії, для піднесення її
престижу серед учнівської, для виховування пошани до
культури і традицій українського народу. Це вже традиційний,добре відомий всім конкурс. У ньому беруть участь учні з повітів,
де вивчається українська мова, як рідна мова. Конкурс призначений для учнів
чотирьох категорій: перша категорія це дошкільники, друга категорія це
початкові класи, третя категорія – гімназійні класи і четверта категорія -
ліцейні класи. Конкурс проходить
у трьох розділах. Перший розділ це
фотографія. Учні висилають фотографії на наступні теми: зимові свята у родині,
у рідному селі, Святий вечір, колядування, релігійне богослужіння, весілля,
хрещення, великодні звичаї, традиційний автентичний одяг, писанки, страви, музичні інструменти, традиційні
прикраси, моє село, моя школа.

Другий розділ це есе на тему «Наш скарб». В
конкурсі беруть участь есе учнів, що містять по дві-три сторінки у форматі doc, редаговані рідною українською мовою з презентацією в PowerPoint, яка містить до максимум 20
слайдів. Цього року були
запропоновані такі теми: історія рідного села або міста, легенди про назву певної зони, про місця
проживання автохтонних українців або про періоди посилення окремих українців у
різних регіонах Румунії, про монастирі, відомі вулиці, історичні будинки,
пам’ятники, мистецтво, традиційні заняття українців такі як: шиття, ткацтво,
в’язання, писанкарство, опис традиційного народного одягу, музичні інструменти,
кулінарні традиції, релігійне життя, релігійні конфесії українців, внесок
української громади до румунського національного надбання, інтерференція між
українською та іншими нацменшинами, які проживають в Румунії.

І третій розділ:
представлення одного звичаю або обряду такі як: хрещення, весілля, похорони, вечорниці, Великдень, Різдво, Святого
Андрія, Новий рік, різні
ігри тощо. Учні мають представити у
формі вистави звичай або традицію, специфічні регіону, селу або місту, де вони
проживають.

Далі Радник у Міністерстві освіти Ельвіра Кодря говорить про учасників та премії, які були надані учасникам Національного конкурсу ”Історія і традиції українців: Цього року, брали участь у цьому конкурсі
учні з Марамуреського, Сучавського, Каршсеверінського та Сатумарського повітів.
Залучені до цього конкурсу були Сучавський шкільний інспекторат, інспектор для меншин Ілля Савчук, інспектор Лучія Мігок, також заступник голови Сучавського повітового шкільного інспекторату Габрієла Скутару. Головою комісії була Люба Горват, доктор історичних наук та генеральний секретар Союзу українців Румунії. Також нас
обдарував своєю присутністю голова Союзу українців Румунії,
депутат в Парламенті Румунії Микола Мирослав Петрецький. Міністерство національної освіти виділяє через Сучавський шкільний інспекторат для проведення цього конкурсу певну суму грошей для премій і для відзнак для учнів, а ця сума доповнена щороку СуР-ом і таким чином забезпечується учасникам транспорт, житло, дипломи, різні солодощі для дітей, харчування тощо. Були присутні
колективи учнів, якими керували вчителі української мови,
виховательки, які працюють в українських садочках, вчительки, які працюють
в українських секціях початкової школи та в Українському педагогічному ліцеї імені Тараса Шевченка. Були представлені наприклад вечорниці і різдвяні звичаї,
великодні звичаї, весільні звичаї. Мене
дуже обрадувало те, що були присутні діти, починаючи від садочка
до ліцейних класів. Всі гарно виступили. Також надіслані матеріали: фотографії
та есе, були дуже цікавими. З маленькими діточками були присутні і батьки. Це було
дуже добре, тому що вони побачили як виступають їхні діти
і були дуже задоволені. Я думаю, що це буде ще одним поштовхом для вивчення
рідної української мови.

Шкільний інспектор Лучія Мігок, ініціатор цього конкурсу,
яка викладає українську мову в коледжі імені Міхая Емінеску ствердила: Учні надіслали дуже цікаві фотографії та есе
для перших двох розділів конкурсу, які журі оцінив та преміював. У третьому
розділі конкурсу, презентація певного звичаю чи обряду, взяли участь 8
учнівських колективів. Виступили дошкільники з українського садочку Вишавської
Долини, керівник Нарциса Греченюк, які представили українські вечорниці, вони
приготовляли смачні вареники й танцювали. Першокласники української секції з
села Вишня Рівна «Ронянські квіточки», керівник Лариса Петрецька представили
ронянські вечорниці та гарний український танець. З Вишавської
Рони учнівський гурток «Соколята», керівник Джета Петрецька представили
різдвяні традиції. З Молдови-Суліци виступив гурток «Гуцули», керівник Дана
Чуперчук, який представив звичаї з нагоди Святого Вечора. З села
Бродина виступив гурток «Веселі гуцули», керівник Віоріка Коняк, який
представив легенду про Довбуша та український танець «Гуцулка». Весільні обряди
представив учнівський гурток «Гуцули» з Вишньої Бродини, керівник Чечілія
Лесенчук. Гурток «Соколи», що складається з учнів українського ліцею імені
Тараса Шевченка з Сігету-Мармацієй, керівник Джета Петрецька представив обряд
плетіння весільного вінка. Учні Теодора Дражміч, Біанка Бардаган та Андрея
Ясіновська, керівник Ілля Савчук, а також учениця Паула Бухало, керівник
Георгіна Анич представили виставку писанок, яких вони розписали. Представлені
моменти були дуже гарними, а журі мав нелегку справу. Всі учні повернулися
додому з преміями та солодощами, незабутніми враженнями та позитивними емоціями. Я вважаю, що цей конкурс народився з любові до всього рідного і мабуть тому вже дійшов до 10-го випуску.

У травні 2019 року в приміщенні Національного коледжу ім. Міхая Емінеску в Сучаві (схід Румунії)
відбувся Національний конкурс Історія і традиції українців. У
змаганні взяли участь 120 українських школярів, з чотирьох регіонів
Румунії, в яких компактно проживають українці, зокрема з Марамуреського,
Карашсеверінського, Cатумарського та Сучавського повітів. Конкурс мав три
розділи: фотографія, есе та презентація певного звичаю чи обряду. Конкурс
був організований Міністерством освіти Румунії, Cучавською філією Союзу
українців Румунії та Національним коледжем ім. Міхая Емінеску.

Метою конкурсу є збереження етнічної та культурної ідентичності
української меншини, залучення української молоді до вивчення рідної мови та історії,
виховування пошани до українських традицій, а також утвердження міжкультурного
діалогу.

Радник у Міністерстві освіти Ельвіра Кодря розповідає про конкурс Історія
і традиції українців: Це вже 10-ий випуск і разом з Олімпіадою з
української мови та літератури, він організований
Міністерством національної освіти Румунії у партнерстві з Союзом українців
Румунії та проходить щорічно. Цього року конкурс проходив, як і
минулими роками, у Національному коледжі імені Міхая Емінеску міста
Сучава. Цей національний конкурс ввійшов до календаря шкільних олімпіад та
шкільних конкурсів Міністерства освіти Румунії п’ять років тому, але він
був започаткований 10 років тому вчителькою української мови міста Сучава пані
інспекторкою Лучією Мігок.

Цей конкурс і олімпіади,
спрямовані на утвердження української мови в Румунії, для піднесення її
престижу серед учнівської, для виховування пошани до
культури і традицій українського народу. Це вже традиційний,добре відомий всім конкурс. У ньому беруть участь учні з повітів,
де вивчається українська мова, як рідна мова. Конкурс призначений для учнів
чотирьох категорій: перша категорія це дошкільники, друга категорія це
початкові класи, третя категорія – гімназійні класи і четверта категорія -
ліцейні класи. Конкурс проходить
у трьох розділах. Перший розділ це
фотографія. Учні висилають фотографії на наступні теми: зимові свята у родині,
у рідному селі, Святий вечір, колядування, релігійне богослужіння, весілля,
хрещення, великодні звичаї, традиційний автентичний одяг, писанки, страви, музичні інструменти, традиційні
прикраси, моє село, моя школа.

Другий розділ це есе на тему «Наш скарб». В
конкурсі беруть участь есе учнів, що містять по дві-три сторінки у форматі doc, редаговані рідною українською мовою з презентацією в PowerPoint, яка містить до максимум 20
слайдів. Цього року були
запропоновані такі теми: історія рідного села або міста, легенди про назву певної зони, про місця
проживання автохтонних українців або про періоди посилення окремих українців у
різних регіонах Румунії, про монастирі, відомі вулиці, історичні будинки,
пам’ятники, мистецтво, традиційні заняття українців такі як: шиття, ткацтво,
в’язання, писанкарство, опис традиційного народного одягу, музичні інструменти,
кулінарні традиції, релігійне життя, релігійні конфесії українців, внесок
української громади до румунського національного надбання, інтерференція між
українською та іншими нацменшинами, які проживають в Румунії.

І третій розділ:
представлення одного звичаю або обряду такі як: хрещення, весілля, похорони, вечорниці, Великдень, Різдво, Святого
Андрія, Новий рік, різні
ігри тощо. Учні мають представити у
формі вистави звичай або традицію, специфічні регіону, селу або місту, де вони
проживають.

Далі Радник у Міністерстві освіти Ельвіра Кодря говорить про учасників та премії, які були надані учасникам Національного конкурсу ”Історія і традиції українців: Цього року, брали участь у цьому конкурсі
учні з Марамуреського, Сучавського, Каршсеверінського та Сатумарського повітів.
Залучені до цього конкурсу були Сучавський шкільний інспекторат, інспектор для меншин Ілля Савчук, інспектор Лучія Мігок, також заступник голови Сучавського повітового шкільного інспекторату Габрієла Скутару. Головою комісії була Люба Горват, доктор історичних наук та генеральний секретар Союзу українців Румунії. Також нас
обдарував своєю присутністю голова Союзу українців Румунії,
депутат в Парламенті Румунії Микола Мирослав Петрецький. Міністерство національної освіти виділяє через Сучавський шкільний інспекторат для проведення цього конкурсу певну суму грошей для премій і для відзнак для учнів, а ця сума доповнена щороку СуР-ом і таким чином забезпечується учасникам транспорт, житло, дипломи, різні солодощі для дітей, харчування тощо. Були присутні
колективи учнів, якими керували вчителі української мови,
виховательки, які працюють в українських садочках, вчительки, які працюють
в українських секціях початкової школи та в Українському педагогічному ліцеї імені Тараса Шевченка. Були представлені наприклад вечорниці і різдвяні звичаї,
великодні звичаї, весільні звичаї. Мене
дуже обрадувало те, що були присутні діти, починаючи від садочка
до ліцейних класів. Всі гарно виступили. Також надіслані матеріали: фотографії
та есе, були дуже цікавими. З маленькими діточками були присутні і батьки. Це було
дуже добре, тому що вони побачили як виступають їхні діти
і були дуже задоволені. Я думаю, що це буде ще одним поштовхом для вивчення
рідної української мови.

Шкільний інспектор Лучія Мігок, ініціатор цього конкурсу,
яка викладає українську мову в коледжі імені Міхая Емінеску ствердила: Учні надіслали дуже цікаві фотографії та есе
для перших двох розділів конкурсу, які журі оцінив та преміював. У третьому
розділі конкурсу, презентація певного звичаю чи обряду, взяли участь 8
учнівських колективів. Виступили дошкільники з українського садочку Вишавської
Долини, керівник Нарциса Греченюк, які представили українські вечорниці, вони
приготовляли смачні вареники й танцювали. Першокласники української секції з
села Вишня Рівна «Ронянські квіточки», керівник Лариса Петрецька представили
ронянські вечорниці та гарний український танець. З Вишавської
Рони учнівський гурток «Соколята», керівник Джета Петрецька представили
різдвяні традиції. З Молдови-Суліци виступив гурток «Гуцули», керівник Дана
Чуперчук, який представив звичаї з нагоди Святого Вечора. З села
Бродина виступив гурток «Веселі гуцули», керівник Віоріка Коняк, який
представив легенду про Довбуша та український танець «Гуцулка». Весільні обряди
представив учнівський гурток «Гуцули» з Вишньої Бродини, керівник Чечілія
Лесенчук. Гурток «Соколи», що складається з учнів українського ліцею імені
Тараса Шевченка з Сігету-Мармацієй, керівник Джета Петрецька представив обряд
плетіння весільного вінка. Учні Теодора Дражміч, Біанка Бардаган та Андрея
Ясіновська, керівник Ілля Савчук, а також учениця Паула Бухало, керівник
Георгіна Анич представили виставку писанок, яких вони розписали. Представлені
моменти були дуже гарними, а журі мав нелегку справу. Всі учні повернулися
додому з преміями та солодощами, незабутніми враженнями та позитивними емоціями. Я вважаю, що цей конкурс народився з любові до всього рідного і мабуть тому вже дійшов до 10-го випуску.

До трансільванського села Алма Вій не можна дістатися
випадково, тому що дорога, що
звивається поміж полями та клаптиками лісу, кінчається тут. Факт, що Алма
Вій – це не просто зупинка на національній дорозі до
іншого пункту призначення, сприяло йому; село
недоторкане забрудненням, по бокам дороги виходять з лісу дикі козулі, а місцеві жителі зберегли традиційні звичаї. У
цьому забутому світом куточку Трансільванії, де ніхто не поспішає, можна дихати чистим
повітрям і користуватися заслуженою паузою. Ви маєте і де зупинитися на ніч. Гостьові будинки села чекають на туристів з виноградниками, вечорами, що
супроводжуються цвіркунами і глибокою тишею.

Село Алма Вій було засвідчено у 1289 році. У першій
документальній згадці його називають вільним селом на землі угорського
королівства. Два століття по тому тут була побудована церква на вершині пагорба
з видом на село, а в ХУІ столітті її замінили міцнішою укріпленою церквою. Вівтар
(1852 р.) має чотири коринфські колонки і склепінчастий архітрав із статуєю Ісуса
Христа. Орган, в стилі бароко, був встановлений в 1721 році. У 1966 році
Інститут історичних пам’яток здійснив масштабні роботи з реставрації церкви.

Село зазнало
багато змін протягом часу, але, на щастя, не все змінилося. Нечисленні сім’ї
саксонських поселенців, які заснували село, залишили тут порядок, архітектуру,
типові саксонські правила, а особливо красиві фортецю й церкву. Ці звички не
зникли з часом, а результати все ще можна побачити й сьогодні, хоча більшість
саксонців покинули ці місця. Зараз, у тих 200 будинках у Алма Вій проживають
близько 400 людей. Вони займаються сільським господарством, садівництвом,
тваринництвом, бджільництвом, працюють у ковальській майстерні, плетуть кошики,
вишивають і готують смачні страви за рецептами, що зберігаються від предків.
Місцеві жителі сьогодні є сумішшю культур, а також моделлю гармонії. Кожен
будинок забарвлений різним кольором, і кожен фасад прикрашений сімейним гербом,
а також датою та висловом, що стосується важливої ​​події в історії будівлі.
Доріжки до будинків мають дерев’яні різьблені мости, що доповнюють ідилічні
пейзажі.

Село
отримало свою назву від старої
легенди про дівчину під назвою Хелма. Хелма жила в сусідньому поселенні, але її
звинувачували у вчиненні аморального вчинку. Її відігнали з
села, аж до краю старого озера,
чоловіки штовхнули її у воду і вона ніби
то потонула.Або
так здавалося. Натовп розійшовся, думаючи, що Хелма мертва. Але дівчина вижила, спочатку прихована під водою, потім вийшла і
сховалася в очереті, що
оточувало озеро. Залишалася там тижнями, боячись повернутися додому до свого села. По тому вона побудувала собі будиночок біля озера і зробила там собі нове життя. На місці цієї хатини – Алма
Вій або Виноградники Хельми – стоїть сучасне село Алма Вій – з його
фортецею, садами та виноградниками.З часом старе озеро висохло, але місце ще має
назву – Стародавнє озеро.

Фонд «Міхай Емінеску» почав ще
в 2008 році шляхом різних
проектів оновлювати село Алма
Вій, і почав він з фасадів
саксонських домівок та
місцевих жителів. Упродовж
років були відремонтовані
спочатку міст, потім диспансер села і сільський магазин. Місцеві жителі проходили курси агро-туризму, традиційних методів
будівництва та англійської мови, а також отримали консультації для відкриття і ведення
місцевого малого бізнесу. Найскладнішим
проектом в Алма Вій був той під назвою «Центр інтерпретації
традиційної культури Алма Вій – Реабілітація укріпленого комплексу». Він
показав, чого насправді бажають місцеві жителі, а саме реставрацію гарної фортеці села.

Від Міхаєли Турк, менеджера проекту Фонду «Міхая Емінеску» дізнаємося, що у фортеці є чотири відновлені вежі за проектом фінансованим фондами з Норвегії, штату Ліхтенштейн та Ісландії:
Ми завершили проект в 2016 році, і в цих відновлених вежах ми улаштували
виставку, яка інтерпретує традиційну багатоетнічну місцеву культуру, специфічну
для Трансільванії. Ми хочемо, щоб доцільно залучити туристів до цієї частини Трансільванії і сприяти сталому розвитку. Кожна вежа має свою тематику. У нас є Годинникова вежа або Вежа Воріт, Вежа Солонини, Вежа льоду та Вежа зернових. Ми
намагалися відтворити колишню функцію башт виставленими
там предметами. Вежі мають приміщення,
які можна використати для
проведення заходів: конференції з максимум 40-50 учасників. Також на деяких
поверхах можна організувати тимчасові виставки.

Наприклад,у Вежі зернових знайходиться приміщення із винаходами
археологів. Міхаєла Турк, менеджер проекту Фонду «Міхая Емінеску»: У рамках
проекту я разом з моїм норвезьким партнером провели ретельне дослідження. Ми
навіть виставили один із скелетів, виявлених при археологічних розкопках.
Здається, у новій частині храму знаходилося колись кладовище. У всіх цих вежах
ми намагаємося дати відвідувачам можливість доторкнутися до виставлених
предметів. Наприклад, у Зерновій вежі, на одній зі скринь, де колись
зберігалося зерно, ми розмістили фотографії, які покрили шаром пшениці. Щоб
подивитися на ті фотографії відвідувачі повинні виймати їх з-під пшениці. У
підвалі маємо стару відремонтовану бочку, в якій розмістили освітлені
фотографії. Відвідувач повинен обертати кривошип і дивитися на фотографії. У
нас також є «Кімната казок» із записами казки, яку розповідають почергово саксонською,
угорською та румунською мовами. Маємо картини, на яких представлені мешканці
села, що належали кожній з етнічних громад. У «Вежі меншин» маємо музику специфічну
кожній з трьох етнічних громад села.

Звичайно, для того щоб побачити справжню чарівність Трансільванії, туристам необхідно поселятися в традиційному будинку, у живому музеї.
Це буде свого роду подорож у часі до простоти колишнього життя.
На сайті experiencetransylvania.ro ви знайдете всі гостьові будинки місцевих
жителів. Про них розповість Міхаєла Турк: Ми не хотіли, щоб ці номери були
стандартними, з телевізором, доступом до Інтернету та іншими
зручностями. Вони дуже прості і зберігають, в
основному, старі, але відремонтовані меблі, яких нам вдалося врятувати. На
підлозі виткані килими, які нам
дуже подобаються. Вони різнобарвні, веселі, розміщені на теплій
дерев’яній підлозі. Будинки традиційно побілені вапном.

Зараз, в укріпленій церкві в селі Алма
Вій не відправляються богослужіння, але сільська громада збирається тут на важливі
заходи.