Tag: історія

У другій половині XIX-го століття, румунські лікарі, які навчалися у західних країнах, заснували медичні установи та започаткували медичну освіту для боротьби з хворобами та для підготовки лікарів. З ім’ям Ніколая Крецулеску або Кароля Давіла а також з ім’ям окремих боярів та благодійників пов’язане покоління, яке модернізувало румунську медицину та довело її до майже найвищих стандартів тих часів.

Медицина як наука з’явилася в епоху Відродження, а перші наукові інформації в румунському просторі з’являлися в кінці XVII-го століття під час правління Костянтина Бринковяну (1688-1714). До його князівського двору прибули лікарі грецького походження, але і два лікарі з Алсачії та Венеції, які почали застосовувати методи лікування, які заклали основи майбутньої вакцинації. З інституційної точки зору, в господарських академіях практикувалася так звана ‘ятрософія, тобто поєднання між філософськими знаннями та емпіричним лікуванням. Слід уточнити, що господарські академії заклали підвалини медичної освіти XIX століття.

Лікар Октавіан Буда, професор історії медицини Медичного університету імені Кароля Давіли здійснив екскурс в історію сучасної румунської медицини, яка починаючи від XIX століття мала безпосередні зв’язки зі західними країнами: Аргумент навчання в західних країнах не є джерелом примусу, а зміни навіть державної політики. Цікавим є порівняння, яке румуни, які жили у другій половині XIX століття, робили з Бельгією. Румуни запропонували, щоб вони були призначені представниками Бельгії на Сході, головним мотивом не була латинська складова Бельгії, а той факт, що Бельгія була в 1830 вже об’єднаною країною, в той час як румунські князівства об’єдналися відносно пізніше. Румуни робили інтенсивні порівняння між установами, враховуючи швидкість створення нових установ, як це сталося у випадку першого інституту фізіології, який був заснований в 1892 році Александру Віцу, батьком фізіологічних і медично-біологічних досліджень. Він був ініціатором біомедичного науково-дослідницького методу. Слід уточнити, що Александру Віцу проводив біомедичні експерименти і в Бельгії.

Імпульс модернізації охопив все румунське суспільство, від найпростішого селянина до великого боярина. У медичній сфері, освіта посідала привілейоване місце і першим великим ім’ям румунської медичної освіти був Кароль Давіла, який мав французьке походження. Октавіан Буда пояснює: Ефективна модернізація на інституційному рівні почалася після впровадження Органічних регламентів, після впливу зі Заходу на тодішню царську владу. Був заснований Коледж лікарів а також три великі медичні установи: Колця, Пантелімон та Філантропіа. Фінансова приватна діяльність боярів почала розвиватися, покладаючи підстави для системи медичної практики. Ідея організації університетської медичної освіти була ще дуже далекою. Кароль Давіла прибув до Бухареста у цікавих обставинах. Існує запис одного з найвидатніших хірургів того часу Константіна Думітреску Северяну, який пояснив як в 1852 році Паризький Медичний факультет оголосив той факт, що дві особистості шукають лікарів для своїх країн. Перше прохання належало господарю Волощини Барбу Штірбею, який шукав лікаря для румунської армії, а інше прохання зробив шах Ірану. Константін Думітреску Северяну додав, що декан Паризького медичного факультету, син якого був головою французької дипломатичної місії у Бухаресті, переконав молодого та працьовитого Кароля Давілу працювати у румунських князівствах. Кароль Давіла прибув до Бухареста де поклав основи сучасної румунської медицини та медичної освіти. Константін Думітреску Северяну належав до групи перших румунських лікарів, які отримали державні стипендії, що надавалися починаючи від 1860 року. До речі, він належав до перших поколінь випускників медичної та фармацевтичної школи, яка стала національною у 1858 році.

Зміни у сучасній медицині були настільки значними, що вони замінили
навіть мову. Октавіан Буда пояснює: Багато цьому посприяв Ніколає
Крецулеску, який навчався у Парижі, та належав до кола близьких
осіб господаря Йоана Кузи. Він був сильною особистістю Румунії тих часів, багатогранною людиною, займав
посади прем’єр-міністра, міністра
закордонних справ, міністра внутрішніх справ та був послом Румунії в Росії. У сучасній медицині Ніколає Крецулеску відіграв велику
роль, він створив медичну мову. У ті часи відбувся перехід до латинського алфавіту, а встановлення ряду медичних виразів було терміново необхідним. У період 1840-1850 роки з’явилися
перші спроби у цьому сенсі, завдяки перекладам з французької. Ніколає Крецулеску докладає
великих зусиль в цьому напрямку та в 1842 році він сам перекладає підручник анатомії з французької мови. Таким чином, румунська мова раптово змінює весь мовний запас по
спеціальності. Медичні терміни, які раніше походили з грецької мови були замінені
медичними термінами латинського походження. Це було важливим досягненням тодішнього
політичного діяча. Соціальна еліта тих часів вважала, що не
годиться політичному діячу займатися медициною, яка тоді вважалася не дуже
почесною роботою.

Сучасна румунська медицина зазнала великого розвитку, результати будучи значними. Одну з
Нобелівських премій, яку здобула Румунія належить Джордже Емілю
Палади у галузі медицини.

Сьогодні, шановні друзі, ми запрошуємо вас в Алба Юлію, місто
насичене історією. Розташоване воно в центрі країни і щороку приваблює все
більшу кількість туристів, передусім завдяки численним історичним пам’яткам, що
свідчать про його тисячолітнє минуле. Європейське, сучасне місто, розділене на
верхнє і нижнє – такою є Алба Юлія сьогодні. Верхнє місто включає стародавні
історичні пам’ятники, що добре збереглися до наших днів, а нижнє місто було
побудоване ближче до сучасної епохи.

1 грудня 2018 року виповнюється 100 років з дня, коли в місті Алба
Юлія, волею народу, що зібрався неподалік середньовічної фортеці, здійснилося
об’єднання всіх румунських історичних провінцій в єдину державу. Розповідає Міхай
Кошер, представник мерії міста Алба Юлія. «Цей рік вимальовується як особливий
туристичний рік як для готелів, так і для тих, хто приїде до Алба Юлії. У мене
таке відчуття, що в цьому році свідомість і думки всіх румунів будуть спрямовані
до Алба Юлії. Це місто сторіччя об’єднання і протягом усього року проводитимуться
різноманітні заходи, на додаток до звичайних. Швидше за все, в цьому році
Гала-вечір вручення премій УНІТЕР- Театральної спілки Румунії, пройде в Алба Юлії. Це знаковий
захід, який об’єднає у нашому місті кращих представників світу театру. На Свято
музики в цьому році приїде Владімір Косма. Можу вам сказати, що він, напевно,
найбільший румунський композитор, який написав більшість мелодій до фільмів з
Луї де Фюнесом. Його партитури прозвучали на багатьох сценах світу. 24 червня відбудеться
приголомшливий концерт. У цьому році ми також спробуємо перетворити фортецю Алба
Юлія на живий кінематограф. У нас будуть 3D покази по всій поверхні стін фортеці, що означає новий
туристичний маршрут завдовжки в майже три кілометри. Увечері, туристи зможуть
поетапно ознайомитися з найважливішими подіями в історії румунського народу. У
той же час, в цьому році ми також не відмовимося від одного з визначальних для
фортеці елементів: почесної варти, що користується величезним успіхом серед
публіки.»

Фортеця, зведена у «вобановскій» традиції
архітектури XVIII століття вважається головною
визначною пам’яткою міста. Це оборонна споруда в формі зірки, друга за
значенням в Європі після подібної фортеці в Люксембурзі. Від Міхая Кошера,
представника мерії міста Алба Юлія, ми дізналися, що з початку квітня щодня,
приблизно опівдні, австрійська почесна варта проводитиме захоплююче видовище.
«Тоді відбуватиметься зміна варти. На вихідні видовище буде більш вражаючим, з
парадом і артилерійськими залпами. У цьому році надалі виступатиме група
історичної реконструкції Легіон Джеміна, яка довела свій талант і була присутня
на багатьох фестивалях в Румунії і за кордоном. Можна буде побачити
гладіаторів, римлян, німф, разом з новою гвардією – Гвардія Об’єднання. Це
солдати, які забезпечували охорону на церемонії в 1918 році. Різноманітні видовища
проходитимуть на кожні вихідні, коли будуть організовані й майстерні з
карбування монет.»

В Алба Юлії на вас справить особливе враження
Римо-католицький кафедральний собор Святого Михайла, інша важлива пам’ятка
міста. Він був побудований в ХІ столітті, а через сторіччя був перероблений отримавши нинішній вигляд. Це найстаріший кафедральний собор у південному сході Європи.
Він включає готичні елементи, елементи періоду Відродження і, звичайно ж,
римські – початкового стилю побудови. Мало хто приїжджає в місто Алба Юлія і не
відвідує Музей Об’єднання. Для всіх хто переступає його поріг це подорож у
часі. Там можна ознайомитися з епохою палеоліту, бронзи, римською епохою, коли на
території нинішньої Алба Юлії знаходилося два римських укріплених табори, один
військовий, а інший економічний. Так само тут можна поринути в середньовічний
період і зрозуміти, що трьох-чотирьох годин, проведених в музеї достатньо
тільки для поверхового ознайомлення з ним.

Але давайте повернемося до подій і заходів,
запланованих на 2018 рік, про які розповів Міхай Кошер, представник мерії міста
Алба Юлія. «У цьому році Алба Юлія зробить заяву з приводу 100 років, які минули
з дня об’єднання румунських князівств. Це заява, в якій ми зазначимо, що відчуваємо
через 100 років від об’єднання. Всесвітня служба Радіо Румунія – один з перших ЗМІ,
які про це дізналися. Ця заява робить ставку на дітей і молодь. Так як говорив
колись король Міхай І, ми живемо з думкою, що взяли країну в оренду у молоді і
повинні зберегти її, щоб повернути в потрібний момент. Тому, я вам відкрию ще
одну важливу деталь. У нас буде Алея Сторіччя, по обох сторонах якої будуть посаджені
100 дерев, а зроблять це 100 дітей з усієї країни, відібрані на основі конкурсу, який ми проведемо на національному рівні.»

Кожне дерево буде названо в честь дитини, а
поруч буде спеціальне місце для фотографій дитини допоки вона виросте одночасно
з деревом, названим його ім’ям. Міхай Кошер: «У рік сторіччя об’єднання, ми
покажемо, що діти для нас дуже багато означають. У різних куточках фортеці Алба
Кароліна у нас будуть різноманітні дитячі майстерні. У нас буде дуже великий фестиваль,
своєрідний дитячий Untold. Ми плануємо сильно змінити
своє відношення до дітей, маємо намір створити в Алба Юлії унікальний в Румунії
Музей науки. Він буде здійснений протягом двох-трьох років, адже це дуже велика
інвестиція. Алба Юлія об’єднує в собі всю історію нашої країни протягом 2000
років, але вона також об’єднує й європейські орієнтири. Тут знаходиться і Палац князів, пам’ятник, який ми відреставруємо починаючи з цього року в рамках
проекту за європейські кошти. У певні історичні періоди з Князівського палацу управляли
всією Європою. З новинок, у нас є цифрова інфраструктура для туристів, створена
кращими, найдинамічнішими в світі розробниками програмних забезпечень.»

Отож, дорогі друзі, радимо вам організувати поїздку
в 2018 році до Трансільванії та, зокрема в місто Алба Юлія. Ви не відкриєте для
себе лише місто, а цілий регіон, насичений історією, легендами і традиціями.

Юну Єву Хейман,
яка була одною з 1,5
мільйонів єврейських дітей, які загинули внаслідок Голокосту, називають також Анною
Франк Трансільванії або Анною Франк Орадії, тому що й вона вела щоденник, який став згодом всесвітньо
відомим. З щоденника Єви нащадки довідались, як сприймала
тринадцятирічна дівчина сучасну її дійсність, як вона усвідомлювала навколишній
світ, світ дегуманізації, ненависті й геноциду.

Ми запросили історика Маріуса Попеску, працівника Центру
дослідження історії євреїв Румунії, проаналізувати щоденник Єви Хейман. Маріус
Попеску описує як саме з’явився гетто
в місті Орадя, звідки походив й лікар Ніслі Міклош, автор відомого
автобіографічного твору Я був
лікарем у Аушвіці. Маріус Попеску відмічає: Єва Хейман була дівчинка єврейського походження, мешканка
міста Орадя, єврейське населення якого було досить численним. За обсягом гетто
міста Орадя займало друге місце в Угорщині, після Будапешта. Більше того, це
було надзвичайно обмежене гетто, як й
інші гетто Північної Трансільванії. Угорські жандарми поводилися там з
надмірною жорстокістю на диво навіть нацистським катам, маючи на увазі
швидкість з якою євреї були евакуйовані з Північної Трансільванії. Протягом двох
тижнів єврейське населення було евакуйовано, а міста Трансільванії де це
населення було досить численне, стали згадкою історії.

Єва Хейман почала записувати свої думки, коли їй
сповнилося тринадцять років, а саме 13 лютого 1944 року. Вже з перших сторінок щоденнику відчуваємо занепокоєння юної Єви.
Маріус Попеску зазначає: Припускається,
що читаючи журнал дитини або юнака, ми повинні б читати зовсім інші речі. Однак
в журналі, дівчинка змальовує трагічну
ситуацію єврейського населення. З сторінок журналу явно пробивається неспокій
Єви у зв’язку з позбавлення її дідуся права на власну аптеку,
внаслідок запровадження надзвичайно жорстоких законів, згідно з якими євреї
були позбавлені навіть можливості виходити на вулицях, пересування якими
дозволялося їм лише у певно відмічені години. Втрата дідусем аптеки
спричинилося до погіршення ситуації родини. Єва пише, що аптеку нахабно прибрав якийсь угорський громадянин. Слід пригадати, що 30 серпня 1940 року,
Північна Трансільванія потрапила до Угорщини. В журналі Єви знаходимо декілька нотаток
про вислання румунів угорською
владою. Вона відмічає, що на вулицях з’явилося досить багато нових людей, змінилося обличчя
міста, прибули до міста численні угорці з Угорщини. Один з мотивів конфіскації
дідусевої аптеки був той факт, що його вважали другом румунів, твердили, що він
був євреєм, який не підтримував угорців. Зрозуміло це була чиста аберація.

Однак, для дівчинки послідував ще більший шок. Це
трапилося тоді, коли пропала найкраща її приятелька – Марта разом з родиною.
Маріус Попеску вімічає: Втрата
дружби з Мартою, одноліткою Єви, з якою вона проводила вільний час, було для
неї сильнішим шоком ніж втрата дідусевої
аптеки. Як будь-які інші діти, вони разом їздили на велосипедах, купували
разом морозиво, яке їли вдома у Марти
або у Єви. Отже, все було добре до певного моменту, а саме до 1941 року. Це був
рік, коли угорська влада евакуювала всіх євреїв, які не могли посвідчити своє
громадянство. Батько Марти походив з Буковини. Марта народилася в Орадії,
оскільки її мати походила з Орадії. Батько Марти підлягав евакуюванню. У 1941 році
євреї, яких евакуювала угорська влада, були знищені в Кам’янець-Подільску. Мати
Марти й сама Марта не відмовилися від чоловіка і батька, який не мав угорського громадянства і тому вони були евакуйовані
разом з ним до концтабору, де зрозуміло, що були знищені й вони. З психологічної точки зору цей момент є
ключовим моментом журналу, коли світ Єви Хейман радикально змінюється. І це не
тому що до тоді ситуація була ніби доброю, а тому що момент коли її приятелька
була заарештована в приміщенні родини Марти, евакуйована в Камяниць-Подільск і
там знищена є початком глибоких душевних мук Єви. В журналі з цього моменту
немає сторінки, на якій б вона не згадувала про Марту. Через три роки, на жаль,
Єва загинула у такий же спосіб, в концентраційному таборі Аушівц-Біркенау.

Однак, до страждань, спричинених смертю Марти, існувало
також важке становище у власній родині Єви Хейман, про що згадує Маріус
Попеску: У родині було
досить скрутне становище. Мати Єви розлучилася з батьком доньки й одружилася з
письменником та журналістом лівого напряму Бела Золтом. У той період бути
євреєм та ще й лівого напряму було досить небезпечно. Мати Єви і дядя Бела, як
зверталася до нього Єва, були рідко вдома, ховаючись весь час. Єву Хейман
виховували бабуся з дідусем по материнській лінії. Читаючи журнал іноді
помічаємо досить холодне ставлення до матері.

Мені сповнились тринадцять років. Я народилася 13 числа у п’ятницю – такими словами почала писати вона щоденник 13 лютого 1944
року. 17 жовтня 1944 року, у тринадцять з половиною років Єва Хейман хвора на тиф,
загинула у газовій камері.

Смерть колишнього короля Румунії Міхая I не залишилася непоміченою за кордоном. Голова Європейської Комісії Жан-Клод Юнкер висловив глибокийжаль дізнавшись про його смерть. Мені приємно пам’ятати наші зустрічі, і я особливо хочу віддати належне тому, хто в 1997 році здійснив екскурсію по європейських столицях, щоб сприяти вступу Румунії до Європейського Союзу. Саме так починається послання співчуття направлене від його імені та Брюссельського виконавчого органу. 22 роки по тому, в 2019 році, країна, яку він так сильно любив, вперше головуватиме в Раді Європейського Союзу. Це буде важливим моментом як для Румунії, так і для майбутнього нашого Союзу, – сказав він.

У свою чергу, прем’єр-міністр Молдови Павел Філіп заявив, що після смерті короля Міхая І Румунія втрачає лідера з широким демократичним баченням, що був орієнтиром чесності, скромності та душевної шляхетності. Людина з великою мудрістю і високою людською цінністю, що носить в собі історію народу, і який залишиться в національній самосвідомості як символ румунської історії та культури, – заявив також прем’єр-міністр Молдови.

Особистість короля також висвітлена міжнародною пресою. Для АФП Його Величність втілила у ХХ-му столітті трагічну долю Румунії, яка була втягнута у Другу світову війну, а потім пережила комуністичний режим. Американська газета Вашингтон Пост зазначає, що король Міхай вів життя позначене політичною інтригою та майже всіма революціями, які відбулись в Європі в минулому столітті.

Змушений комуністами зректися престолу, він жив на засланні десятиліттями, щоб повернутися на батьківщину після розпаду радянського блоку- пише також американське видання, яке нагадує внесок короля Міхая щодо приєднання Румунії до НАТО та Європейського Союзу. Німецьке агентство DPA зазначає, що найвидатнішим політичним актом Міхая було оголошення війни нацистській Німеччині 23 серпня 1944 року та арешт гітлерівського союзника в Бухаресті прем’єр-міністра Іона Антонеску. І іспанська газета Ель Мундо підкреслює, що король Міхай був найважливішою особистістю, щоб зрозуміти конвульсивну європейську історію останніх восьми десятиліть, і його тривале вигнання протягом більше півстоліття було жорстким випробуванням життя, яке сильно вплинуло на його характер.

Американський
єврейський розподільчий комітет Джойнт був створений у 1914 році в Нью Йорку з ініціативи єврейських діячів США для надання допомоги євреям з Палестини, які перебували під Османською імперією та ситуація,
яких постійно погіршувалась. Поступово Джойнт почав надавати
допомогу нужденним євреям країн Центральної та Східної Європи, в тому числі Румунії. Донорами
були багаті американські євреї, промисловці, адвокати, лікарі а також різні
американські єврейські організації.

Починаючи з 1916 року комітет
Джойнт
почав діяти в Румунії, допомагаючи малозабезпеченим особам. У
Румунії, перший голова комітету Джойнт був
промисловець та
філантроп Адольф Саломон, а
після його смерті, починаючи
від 1920
до 1947 року головою був доктор Вільгельм Філдерман. Початки дії комітету Джойнт в Румунії
були описані істориком Лією Бенямін,
яка була здивована швидкістю, з якою поширювалися новини в 1916 році: Комітет Джойнт почав діяти в
Румунії з 1916
року. Мене дуже вразив той факт, що єврейська газета, яка друкувалася в Бухаресті Curierul
israelit (Єврейський
вісник) ще у грудні 1914 році писала про заснування цього комітету. Мені дуже цікаво було як швидко поширювалися вістки хоча почалася
Перша світова війна. Початок діяльності
комітету в Румунії в 1916 році пов’язаний з тим, що його мета полягала в допомозі євреям країн, які брали участь у війні, ситуація яких як до речі всіх людей значно погіршилася. Слід уточнити, що 1916 року Румунія вступає в Першу світову
війну на стороні Антанти, після двох років нейтралітету.

Через війну єдина допомога, яка могла потрапити там, де необхідно було, це були гроші. Не ставилося питання про
відправлення товару або про фінансування освітніх проектів. Вони пізніше були втілені
в життя. Історик Наталія Лазар Центру вивчення історії євреїв у Румунії
детально розповіла про перші благодійні акції комітету Джойнт під час війни та у перші повоєнні роки: На початку допомога полягала
у відправлені грошей. У 1917 році до Румунії Джойнт відправив 40 тисяч американських доларів. Слід уточнити, що 50 тисяч доларів тих часів дорівнюють
сьогодні мільйону доларів. Пізніше, починаючи з 1919 року були створені місцеві
комітети. Джйонт почав відправляти своїх працівників до кожної країни Східної Європи, в
тому числі до Румунії. Спочатку євреї в Румунії отримували допомогу від посла США в Бухаресті Чарльза Вопічки, якому були вручені
гроші. Джойнт
пересилав гроші через посольство США у Петрограді Єврейському колонізаційному товаристві, іншій дуже важливі ​​організації, а звідти гроші
передавалися Вопічці, який доставляв їх до Румунії де роздавав місцевим комітетам. З 1914 року та до 1921 року, Джойнт надавав негайну допомогу жертвам війни.

Після 1921 року Джойнт
реорганізував свою роботу таким чином, щоб вона була спрямована на відновлення
самостійної діяльності спільнот, на відкритті майстерень. Джойнт
почав фінансувати ремонт
знищених будівель під час війни, так як це сталося у
місті Чернівці. У міжвоєнний період Джойнт відправив гроші до Румунії для ремонту бухарестської школи Чоканул, яка була дуже важливою для відновлення самостійної
діяльності спільнот та для учнів.

Лія Беніамін розповідає про нову роботу комітету Джойнт в міжвоєнні роки: Треба сказати, що була наявна певна концепція щодо
надання допомоги. Це не була просто благодійна дія в сенсі надання грошей
малозабезпеченим особам. Ідея полягала в тому, щоб допомогти єврейському
населенню займатися продуктивною діяльністю. Не йшла мова про надання 100 або
200 доларів як жебраку для виживання. Допомога надавалася зокрема реміснику або
малому торговцю для відновлення свого джерела існування. Після війни ця нова
концепція полягала у спонуканню єврейського населення займатися ремісницькою діяльністю.

Лія Бенямін розповідає як розгорталася діяльність благодійної асоціації Джойнт в роки расистського законодавства в Румунії та під час Голокосту: Проблема не стосувалася расистського законодавства,
а саме війни. Заборона прибула скоріше з боку американців, ніж з боку режиму Антонеску в тому сенсі, що Казначейство США припинило посилати гроші через
політичні міркування до країни, яка поряд з Німеччиною воювала проти США. На
той час допомога надавалася через Міжнародний Червоний Хрест. Важливу роль
відіграв також Червоний Хрест Румунії. Коли почалася депортація до Придністров’я,
головним питанням було надання допомоги євреям депортованим там, які
знаходилися в дуже важкому становищі. По-перше, режим Антонеску заборонив або
перешкоджав відправленню допомоги до Придністров’я. Нарешті, деякі дозволи були
отримані та навіть якщо допомога була мінімальною, вона була
відправлена і до Придністров’я. Крім
того, представники Міжнародного Червоного Хреста могли їздити до Придністров’я та
відвідати табори, надавати медикаменти, гроші та харчові продукти.

Згідно документам, підтримкою благодійної організації Джойнт скористалися в міжвоєнний період майже 100 тисяч людей, але після 1949 року
допомога була припинена, оскільки організація була заборонена новим
комуністичним режимом. Слід уточнити, що організація Джойнт після закінчення Другої світової війни займалася реінтеграцією жертв
Голокосту або еміграцією євреїв з Румунії до Ізраїлю та інших країн.

18-19
листопада на Бухарестському Факультеті іноземних мов та
літератур з
ініціативи письменника та голови комісії з питань культури
Союзу українців Румунії Михайла Гафії Трайсти пройшла Міжнародна Конференція Українці Румунії – Історія, Сучасність та Перспективи. Організаторами виступили Союз українців Румунії, Бухарестський університет, Товариство славістів Румунії за фінансовими коштами СУР-у. Партнерами були Клузький університет ім Бабеша-Бойоя, Філологічний
факультет, Сатумарський повітовий музей та Національне телебачення
Румунії.

Тематика конференції охопила питання літератури, лінгвістики, фольклору,
історії та історіографії українців Румунії та румунсько-українські відносини. Учасники виступили з дуже цікавими доповідями у п’ятьох секціях. Під час конференції вони мали нагоду дізнатись більш
детально про різні аспекти життя українців Румунії, а результатом спілкування
між науковцями стало окреслення шляхів подальшої співпраці та започаткування книги про історію українців Румунії. У конференції взяли участь письменники, фольклористи, науковці, лінгвісти та професори з Румунії та України, а також представники Посольства України в Румунії та Союзу
українців Румунії.

Учасники конференції взяли участь й в офіційному відкритті
Бібліотеки імені Степана Ткачука у приміщенні Бухарестської організації СуР-у.
У ході конференції відбулися презентації кількох книг: Румунсько-українські
відносини, видавництво Сату-марського музею та видавництво Екотрансілван,
координатори Люба Хорват та Анастасія Вегеш, Діалог славістів, видавництво Клузський дім наукової книги,
координатори Кетелін Балаш та Іван Гербіл,
Сторінки
Румунської Шевченкіани, видавництво РЧР Едіторіал, координатор Іван
Ребошапка, Літописець, видавництво Бухарестський університет, координатор Анка Іріна Йонеску та дослідницький
проект Буковина як контактна зона, координатор Надія Бурейко. Переклад роботи конференції
забезпечив історик Сергій Гакман. На Бухарестському філологічному факультеті відбулася й фото-виставка під назвою Прості обличчя непростої історії, координатори Благодійний фонд Cуспільні ресурси та ініціативи та Румунсько-українська асоціація Cпектру, а також чудова концертна програма,
на якій виступили Джордже Негря, Наталія Панчек-Колотило та Дан Васілеску та Адріан
Іваніцький, а на відкритті конференції гурт Червона Калина.

У своєму вітальному слові голова СуР-у, депутат Румунського Парламенту Микола
Мирослав Петрецький сказав: Хочу привітати вас на цій важливій події, першій конференції, яку
організує Союз Українців Румунії на тему Українці Румунії – Історія,
Сучасність та Перспективи. Я
думаю, що з таких конференції ми точно маємо багато навчитися сьогодні та
завтра. Хочу всім вам подякувати за вашу присутність. Дякую тим, хто подолали
чималу відстань з Києва, Чернівців, Львова та зі всіх куточків Румунії, щоб
бути разом з нами і підтримувати таку важливу конференцію. Нам самим важко зробити
таку конференцію і на мій погляд для нас велика честь коли бачимо переповнений
зал конференції. Хочу подякувати ініціатору заходу Михайлу Трайсті, Бухарестському Університету, який став нашим партнером та підтримав цю подію і також суспільному
телебаченню і, не востаннє, Посольству України в Румунії, яке
підтримує та бере участь у наших подіях.

Посол України в Румунії
Олександр Баньков, у
своєму виступі перед присутніми, зазначив: Дуже дякую Союзу українців Румунії а також Бухарестському
університету за запрошення, за організацію такої конференції. Це дійсно
непересічна подія, яка збирає й я сподіваюсь, що далі збиратиме все більше і
більше українців і румунів. Хочеться побажати, щоб назва втілювалася і в тематиці самої конференції, щоб історія,
сучасність і майбутнє українців Румунії воно передавалося так само, як від викладачів
до школярів та студентів, і молоді покоління українців Румунії, щоб вони
продовжували нести цю культуру та мову і збагачували свій дім Румунію,
не забуваючи про свою історичну батьківщину. Посольство не тільки у своєму
офіційному статусі, але мені хочеться щоб і просто в статусі друзів, залишатися
завжди разом із українцями Румунії й я сподіваюся, що ми багато разів
побачимося на різних іноді веселих й приємних, іноді не дуже приємних подіях,
тому що нам є що згадати та відзначати. Я хочу побажати успіху і подякувати за
таку велику присутністю. Всього найкращого у роботі конференції.

Голова Марамороської організації СуР-у Мирослав Петрецький ствердив, що
такого роду події треба продовжувати, оскільки вони дають можливості учасникам знайомитися,
спілкуватися та обмінюватися досвідом. Із привітальним словом до
учасників і гостей конференції звернулася й Октавіа Неделку, директор Департаменту російської та слов’янської філології Бухарестського факультету, яка розповіла зокрема про
український відділ, який започаткував 70 років тому професор Костянтин
Драпака.

Антоанета Олтяну, професор
Бухарестського філологічного факультету та голова Товариства славістів Румунії
відмітила, що вона рада, що Асоціація славістів була запрошена залучатися до
проведення конференції, зокрема тому, що є багато українців Румунії, котрі є членами
цієї організації та що з нетерпінням чекає на появу тому з публікаціями
доповідей, представлених на конференції, оскільки це добра нагода ще раз
просувати наукові думки і таким чином про історію, сучасне та
перспективи українців Румунії, щоб знали й люди інших етносів та інших країн.

На конференції з вітальними словами виступили також продекан Клузького
університету ім Бабеша Бойоя Дорін Йоан Кіра, директор Сату-марського повітового музею Фелічіан
Поп, головний редактор секції Інші меншини суспільного телебачення Борис Велімірович.

Письменник Михайло Гафія Трайста, голова комісії з питань культури СУР-у та заступник голови СуР-у озвучив мету конференції: Тому що кілька років тому, коли ми зустрілися у місті Сігет
і бажали створити комісію, яка б написала Історію українців Румунії і цього на
жаль нам не вдалося, я подумав інакше, а саме організувати конференцію про
українців Румунії, про їх історію, сучасність та перспективи, щоб представлені доповіді
були основою початку нашої праці над Історією українців Румунії.Тому ці доповіді ввійдуть, по-перше, до збірника з тією ж
назвою, а потім з того збірника будемо обирати дані і таким чином через кілька
років можемо скластиІсторію українців Румунії. Ми подумали організувати конференцію по кількох секціях: перша секція більш могутня. Це література, бо
у нас багато письменників та пишаємось плідною літературною діяльністю, потім
фольклор, лінгвістика, українсько-румунські зв’язки та секція історія й історіографія. Учасники
відгукнулися позитивно на наше запрошення, привітали ідею СуР-у організувати
таку конференцію.

Ось, як підсумував роботу конференції Володимир Антофійчук, професор Сучавського університету імені Штефана Великого та Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича: Відрадно,
що ця конференція, народження якої заплановано протягом останній двох років, нарешті
відбулася. Кожна тема, яка звучала сьогодні на засіданнях різних секцій є
окремою часточкою тієї великої наукової теми і проблеми, яка стосується історії
українців Румунії. Але саме завдяки цим доповідям, завдяки цим темам, які
звучали на конференції, ми закладаємо велику основу для узагальнення цієї
історії, історії українців Румунії. Дуже важливо, щоби ця розмова мала продовження,
бо ця тема, яка піднімається на цій конференції є можна сказати безмежною. Вона
охоплює різні аспекти життя українців Румунії стосовно звичаїв, побуту,
народного мистецтва, також дуже багато моментів цієї історії, пов’язано з фольклором і літературою, яку творили українці
Румунії, і українською і румунською мовами. Хочу сказати про один момент, який
для мене як літературознавця є дуже промовистим. Скажімо, село Негостина дало більше десяти письменників, які творили українською мовою.
Ставлю перед собою і перед моїми колегами як з Румунії, так з України, такий
цікавий, як на мене проект, під назвою Негостинська ліра. Цей проект мав би представити літературні портрети
кожного із учасників літературного процесу. Думаю, що таких проектів є багато, є
також багато матеріалу для цих проектів. Я щиро дякую організаторам за
те, що така конференція відбувається, а кожному учаснику бажаю, аби вони
продовжували свою працю над темою українців Румунії.

Комуністична пропаганда створила навколо імені комісара
поліції Еуджена Аліменеску імідж непідкупного борця, людини, яка втілює в
життя закон. У дійсності, Аліменеску зовсім не був героєм, а навпаки він був інструментом терору режиму, який прагнув,
починаючи з половини 1940-го року, захопити все суспільство. Ціллю міфу Аліменеску ніби виразника встановленої новим комуністичним режимом соціальної справедливості працьовитої й відданої справі людини, було прославлення
цього режиму.

Історик Центру
історичного консультування Думітру Лекетушу прояснив цю ситуацію: Еуджен Аліменеску досить суперечливий персонаж, який на
жаль, представлений як герой Румунської поліції. В момент створення Міліції,
Аліменеску був призначений начальником відділу «Бандитизм» Юридичної Дирекції,
очоленої Александру Іоанідом, учасником обкрадання Державного Банку в 1959 році,
шурином міністра з питань безпеки країни Дрегіча. Аліменеску,
бухгалтер за фахом, учасник Другої Світової Війни, зблизився після 1945 року з
комуністами й отримав посаду в Корпусі детективів. Бухарест, як і будь-яке інше
місто країни, стикався на той час із численними правопорушеннями. Міністр
внутрішніх справ Теохарі Джорджеску запропонував створення спеціальної групи під назвою «Бригада блискавка, очоленої Аліменеску. Група Аліменеску застосовувала
спеціальні жорстокі заходи. Спійманого
злочинця без розслідування й суду ліквідувала на місці злочину, посилаючись на
різні мотиви, з-поміж яких найчастіше вживалася «втеча з-під конвою». Такі
випадки були висвітлені пресою, що сприяло створенню міфу Аліменеску- героя.

Однак, правда про героя комуніста Аліменеску була зовсім іншою,
протилежною пропаганді. Думітру Лекетушу стверджує: Аліменеску крім знищення злочинців на чому наголошували комуністи, присвоював
собі частину конфіскованого міліціонерами у злочинців майна. Таким чином, Аліменеску набув у Бухаресті багатоповерхову дачу. Отже, Аліменеску був не лише
жорстоким убивцем, але й корумпованим міліціонером. Існують документи, включно досьє, що
стосується інформативного розслідування стосовно його діяльності від 1945 року, з
яких ми довідуємось, що Аліменеску крім фізичного знищення злочинців й
привласнення певних матеріальних речей, не оминав можливості брати участь у численних п’янках. Існує документальне
свідчення, що на одній з них він напився в такій мірі, що вийшов на вулицю й почав стріляти з
пістолета. Жертвою однієї з куль стала дитина, яка випадково знаходилася тоді
на вулиці. Іншим разом під час поїздки до Тімішоари, внаслідок спонтанного
конфлікту з одним з пасажирів, Аліменеску застрілив суперника.

Враховуючи характер Аліменеску, режим
використовував його у боротьбі з партизанами антикомуністами. Історик Думітру Лекетушу розповідає: Коли ми
говоримо про придушення руху партизанів, які діяли в горах, ми як правило,
маємо на увазі лише Секурітатю (колишню політичну поліцію). Однак, важливу
роль в цьому мала також Міліція, а Служба Бандитизм саме цим займалася. Разом з групою Бандитизм Аліменеску відвідував усі повіти, переслідуючи злочинців, як називали комуністи антикомуністичних борців. І в разі їх спіймання,
катували затриманих партизанів та потім розстрілювали їх. Відомий випадок,
обгрунтований документами, щодо вжитих методів Аліменеску та його групи, мав
місце у повіті Арджеш. Ці методи злякали навіть начальника місцевої Секурітаті.
Прагнучи знайти партизанів, Аліменеску заарештував доньку одного з партизанів, катуючи її запитував: Де твій
батько, де твій брат?
14-річна дівчинка відмовилася відповісти, тоді Аліменеску облив її бензином і
підпалив її. Існує досьє Секурітаті про злочини, скоєні Аліменеску.
У цьому документі написано, що Аліменеску катував не лише своїх ворогів, але й інформаторів Секурітаті.
Він вішав прихильників партизанів, гвалтував жінок.

Кінець-кінцем комуністичний режим позбувся послуг Аліменеску, оскільки вони вже завдавали шкоди режиму, – стверджує історик
Думітру Лекетушу: У 1951
році Аліменеску, тому що став небезпечним, був заарештований під час засідання Генеральної дирекції Міністерства
внутрішніх справ, в якому він брав участь. Його назвали класовим ворогом, що зайшов у лави партії. Його заслали у табір примусової праці, звідки зник. У 1954 році
він був ще в житті, оскільки існують численні його декларації у зв’язку з Теохарі Джорджеску, прибічником якого він
був. Аліменеску дав заяви про те, як
були убиті в’язні у відомих
поїздах смерті. У 1949 році досить багато партизан антикомуністів загинули,
причому жоден з них не був офіційно засуджений комуністичною поліцією до
смертної кари. Таким є портрет Аліменеску так званого героя румунської поліції,
який був фактично злочинцем, що жорстоко розправлявся як з кримінальними
злочинцями, так і з політичними в’язнями.

Еуджен Аліменеску був один із зразків комуністичної
пропаганди, зразком великої брехні. Але архівні документи покликані висвітлювати правду.

Нещодавно, в Румунії побував журналіст Олександр Карпенко, Заступник голови міжнародної громадської організації Четверта хвиля. Він відвідав міста Галаць та Бухарест. Вже 12 років він реалізує під егідою Світового Конгресу Українців та Міжнародної громадської організації Четверта хвиля культурологічний проект Українці- від океану до океану, завдання якого полягає у створенні єдиного літопису культури та історії світового українства, яка до моменту великої еміграції була цілісна, а тепер розпалась на десятки осколочків. Його завдання полягає в тому, щоб ці уламки зібрати воєдино.

За словами журналіста Олександра Карпенка кожна громада має свою історію, яка є складовою історії країни перебування. Не можна забувати, що українці за останні 120 років брали участь у різних революція, рухах та війнах, і були героями тих подій. Материкова Україна про них не знає. Кожна громада пишається своїми художниками, поетами, письменниками. Кожна громада має свій фестиваль народної творчості. У багатьох країнах світу та Європи залишили свої сліди видатні українці. І про це все треба розказати і написати українцям. За результатами подорожей та досліджень вийшло вже чотири мої книжки,– зазначив Карпенко.

Чим цікава для Карпенка Румунія?Українською громадою, яка має багату історію і традиції. Фестивалем колядок, який проходить щорічно на Мараморощині. Задунайським козацтвом. Тим, що на її території похований великий український гетьман Іван Мазепа. Що на її теренах народилась видатна українська письменниця Ольга Кобилянська. Це лише те, що я знаю. Я давно збирався до вашої країни, і все щось заважало. І ось на початку жовтня мене ніби щось штовхало в спину, змушувало приїхати. І 10 жовтня біля пам’ятника Мазепі, я зрозумів, що це саме таке. Це день пам’яті по великому гетьману.Бо 10 жовтня він помер. Тут є якась містика. Бо 6 років тому я перебував у цей день у Бендерах, і мені показали місце де помер Гетьман. Це село Варниця. Потім козаки перепоховали його у місті Галаць, у Храмі Святого Юрія. Також у Галаць я повинен був знайти могилу і пам’ятник І. Мазепі. Ну, пам’ятник я знайшов, а з місцем поховання справи були гірші. Місцеві жителі знають, що великий мікрорайон над Дунаєм зветься Мазепа, але про саме місце де його було поховано ніхто не знає. І ось, коли я стояв біля пам’ятника Мазепі, у сквері Свободи, під’їхав мікроавтобус. З нього вийшли люди. Я зрозумів, що це українці. Серед них і колишній президент України Віктор Ющенко. З ним та директором місцевого музею, а також з паном Теофілом Рендюком ми прибули на берег Дунаю де мені показали те святе місце. Учасники делегації мені повідомили, що між Батуринським Заповідником та Університетом Галацу підписана Угода про співпрацю щодо дослідження історії козацтва, і зокрема поховання Мазепи. Тобто Бог винагородив мене за мої тяжкі пошуки цікавою інформацією, і я тепер ділюся нею з вами.

У суботу, 14 жовтня, я з великим задоволенням, на запрошення пані Ярослави Колотило, взяв участь у святкуванні Покрови, свята козацтва у Бухаресті, яке було організоване столичною організацією Союзу українців Румунії. Враження дуже сильне. Громада потужна, творча, сповнена нових задумів. Приємно, що вона ставить перед собою великі цілі, такі, як наприклад, збудувати український храм у Бухаресті. Така справа ще більше згуртує громаду, підніме її авторитет. Сам Бухарест, він чарівний, сучасний, зелений, спрямований у майбутнє. Відчувається, що має багату і складну історію. Люди гостинні і привітні. Мені здалося, що не такі заклопотані, як українці. Дуже б хотілось, щоб більше українців приїжджало в Румунію і румунів в Україну. Але, сполучення між країнами не досить зручне і швидке, як хотілось б. Але, я гадаю, що цю проблему наші країни з роками вирішать- підсумував Олександр Карпенко, Заступник голови міжнародної громадської організації Четверта хвиля.

Будівництво
було одним з політичних символів комуністичного режиму, символом, який зберіг
непорушною свою репутацію навіть після провалу комуністичного періоду,
незважаючи на те, що це будівництво було в такій же мірі політизоване, як і
будь-який інший символ. Поряд з велетенським національним будівництвом, яке
було результатом гігантських проектів, бували також майданчики для будівництва фабрик,
заводів та кварталів житлових будинків, доріг та залізниць. Значним за
розмірами було у комуністичній Румунії будівництво гідроелектростанцій,
залізниць, модернізація доріг, будівництво каналу Дунай-Чорне море, Трансфагарашського шосе, Будинку народу (нинішнього Палацу Парламенту в
Бухаресті) або Громадського центру в Бухаресті.

Будівництво в період комунізму було покликане засвідчити, що
комуністичний режим був активним, що ідеологія була тією силою, яка забезпечувала
місце праці й житло для кожної людини, що керуючі лідери мали можливість забезпечити благополуччя й щасливе життя. На жаль, темною плямою комуністичного
будівництва було те, що нерідко воно базувалось на примусовій праці політичних
в’язнів та солдатів. Значна
кількість нещасливих випадків, тяжкі умови праці та суворий контроль
репресивних органів, наводили на думку подібності будівництва з примусовою роботою. До
цього додаються слабі економічні результати та наявність втрат внаслідок
марнотратства та крадіжки матеріалів.

Історик Діну Джуреску працював у СовРом-будівництві, спеціалізованому в галузі будування доріг.
На курсах з підвищення кваліфікації в галузі технології дорожнього будівництва,
викладачами на яких працювали інженери спеціалісти, він набув певного досвіду в
цій галузі. Він також провів курси політекономії та марксизму. У 2002 році в
інтерв’ю Центру Усної історії
Румунського товариства радіомовлення він розповів, як йому довелося працювати в
галузі, іншій ніж обраною ним: Як технік, я
повинен був обчислювати коефіцієнт продуктивності праці працівників бригад, а
також відповідну заробітну плату. Ця посада, яку я займав тоді називалася нормувальник. Будучи
студентом на 3-4 курсах, тобто 1948-1949 роках, я в ніякому разі не уявляв себе
нормувальником, оскільки я бажав стати професором, не обов’язково в університеті. Але я вже усвідомлював, в
якому напрямі розгортаються події, тим більше, що я не мав здорового досьє. У 1949 році я закінчив факультет, проте не мав доступу до випускного
державного іспиту.

Молодий історик, якому
політичні критерії часу забороняли займатися своєю професією, був змушений
переорієнтуватися до іншої галузі, що була нижчою його професійної підготовки. Джуреску
згадав, проте, що його добре сприймали пересічні люди, які працювали у
СовРом-будівництві: Люди в цілому ставилися добре до мене. Я не маю на увазі чиновників, бо їхній світ був справжніми джунглями. Це означає, що небажані
з соціально-політичної точки зору люди
були
там. Це були колишні офіцери, колишні адвокати, колишні судді, бухгалтери, які шукали притулку та
захисту і потрапили на будівництво. Були там молоді люди, а також люди похилого віку. Я пам’ятаю Думітреску,
який був офіцером королівської гвардії. Був він людиною досить приємною.
Начальник нашого будівництва, як і інші начальники бригад, був зацікавлений в
тому, щоб справа йшла в доброму напрямі, оскільки як стверджували вони від
цього залежало залишаться люди чи ні на будівельних майданчиках. Працівниками
були зокрема селяни з навколишніх сіл.

Діну Джуреску працював також на будівництві аеродрому в Бакеу, який був
секретним воєнним об’єктом. Він
відмітив, що цей об’єкт знаходився
під спеціальним наглядом, розповів про будівників, які працювали там: Будівництво знаходилось під спеціальним наглядом,
оскільки було воєнним об’єктом на якому
протягом літа працювали будівниками-солдати. Будівники, недостойні носити
військову форму й обороняти країну були записані до батальйонів Генеральної
Дирекції військової служби. Вони були одягнені в синьо-фіолетові або
сіровато-сині уніформи й складали робочі-батальйони. Ці люди протягом 2-3 років
виконували військову службу, працюючи з сапою та лопатою, й мали право на
власного нормувальника. Однак, вони зверталися до мене, як рахівника їхньої
праці. Я мав добрі стосунки з старшим унтер-офіцером й по можливості допомагав їм мати необхідну норму.

Однією з подій, якої жоден румун не може
забути, це 1953 рік, коли помер диктатор Сталін. Діну Джуреску пригадує, що знаходився на
будівництві у той момент, коли надійшла ця вістка:
Нас закликали до їдальні, яка
служила також для зборів, у якій проводилися засідання. Були запропоновані члени президії й було виголошене офіційне повідомлення
про смерть товариша генія, найбільшого генія людства, товариша Сталіна. Присутнім була зачитана передова стаття газети Скинтея. Двоє чи троє присутніх виступили з промовами. Ми довідалися про цю вістку
вже раніше, отже на засіданні всі учасники були дуже серйозними.
Мій колега Грігоре Іоан пізніше віч на віч сказав мені: Палач помер, побачимо що буде далі. Через 3-4 дні по смерті Сталіна, я приїхав на три дні до Бухареста й зустрів на
Бухарестському Північному вокзалі одного з нормувальників, Антона, який питає мене: Чи ти чув, що помер також
Клумент Готвальд Чехословаччини ? З усміхом на
вустах ми промовили Може помруть й
інші…

Комуністичне будівництво закінчилося у 1989 році. Незважаючи на те, що громадська думка вважає його позитивним явищем, воно мало репресивні розміри, що
важливіше, ніж головна мета.

Наприкінці березня у Бухаресті пройшла Міжнародна наукова конференція «Комунізм в Румунії». Вона була організована Національною радою з вивчення
архівів Секурітате (румунська спецслужба) та Інститутом історії імені Ніколая Йорги
Румунської академії наук, за
сприяння Фонду ім. Конрада Аденауера та Історичного факультету Бухарестського університету. Свій
науковий доробок представили науковці в Австрії, Греції, Італії, Канади,
Молдови, Німеччини, Польщі, Угорщини, України та Франції.

Україну на конференції
представив доцент секції історії кафедри конституційного права, теорії та
історії держави і права Валерій Власенко, який спільно з румунським істориком і
дипломатом Вадимом Гузуном презентував доповідь «Політика декомунізації в
Україні: доступ до архівів репресивних органів радянського періоду 1917-1991
рр.».

Валерій Власенко, автор близько 250 наукових і
навчально-методичних праць, опублікованих в українських та закордонних
виданнях, значну частину своєї науково-дослідної роботи присвятив вивченню міжвоєнної
української політичної еміграції в Європі в тому числі й в Румунії. «Я близько
10 років займаюсь українською політичною еміграцією міжвоєнного періоду. Я
працював в архівах Чехії, Боснії та Герцеговини, Сербії, Болгарії, Хорватії.
Румунія для мене Terra Incognita і знаю, що тут інформації є багато. Але ті
архіви, які я опрацював в Україні містять величезний масив інформації про
українську еміграцію саме в Румунії, оскільки тут з 1918 по 1923 роки діяла
Надзвичайна дипломатична місія УНР, в якій працювали досить відомі в Україні
політичні діячі, учасники української революції та існувала ціла мережа
громадських організацій, чого, наприклад, не було в інших країнах Балканського
півострова. А тут така мережа, дуже струнка з центральними організаціями
і в регіонах існували товариства колишніх військових армії УНР, це
напввійськова така організація, і були громадські організації, які об’єднували
майже всю українську еміграцію. Станом на 1929 рік, зафіксовано, що було
приблизно 3000 членів Громадсько-допомогового комітету української еміграції в
Румунії і вони ж мали так звані нансенівські паспорти. Але це не всі, хто
належав до української еміграції. Діти і дружини власників цих паспортів
не мали документів, тому їх кількість може збільшуватися. Ну і такі постаті,
які знані не тільки в Румунії, а й в усій українській еміграції це: Кость
Мацієвич, Сергій Дельвіг, Гнат Порохівський, Дмитро Геродот-Івашина, Василь
Трепкє, при чому Василь Трепкє був міністром Уряду УНР в еміграції без
портфеля, це 1940 рік під час Другої світової війни. Майже всі вони брали
участь в українських з’їздах міжвоєнного періоду, а таких було три: 1929,
1932 і
1934 роках у Празі.»

Однією з останніх праць Валерія Власенка є книга, видана
у співпраці з румунським істориком та дипломатом Вадимом Гузуном, «Під
слідством СМЕРШ-у», що пролила світло на останні роки життя відомого лідера
української військово-політичної еміграції Гната Порохівського. «Це спільна
робота, вона ґрунтується на архівах СБУ. У зв’язку з тим, що зараз в нас тепер
така, активна політика доступу до архівів я скористався тим, що можна
було перезняти, опрацювати, надрукувати і потім уже узгодити з Вадимом Гузуном
всю цю інформацію. Ну і ця робота цікава тим, що перша книга Вадима Гузуна була
на базі архівів спецслужб Румунії, а тепер вийшла ця, тобто це два погляди на
одну й ту саму людину. Завдяки цій книжці стала відома конкретна дата смерті
цього героя української революції, який обіймав посаду представника Уряду УНР в
Румунії. Ну й одночасно він представник військового міністра Уряду УНР в
еміграції та йому підпорядковувалися всі товариства колишніх військових армії
УНР. Ну і ще цікава ця книга тим, що він працював в Спеціальній службі
інформації – це румунська спецслужба і румуни його дуже цінували, оскільки він,
не будучи громадянином Румунії, обіймав досить високу посаду, тобто держава
йому довіряла і він має певні заслуги перед Румунією.»

Відповідне документальне видання про генерала армії УНР
та лідера української військової еміграції в Румунії Гната Порохівського,
базоване на матеріалах румунських та радянських спецслужб у лютому було
презентоване і в Дипломатичній академії України. «Дуже прихильно була сприйнята
ця книга в Україні, ми її представляли в Дипломатичній академії при
Міністерстві закордонних справ України, були українські дипломати і зарубіжні
посли, наукова громадськість. Книга була сприйнята досить позитивно, були
побажання видати її паралельно й українською мовою. Але вся документація в
Радянському Союзі велась російською мовою, тому можна в оригіналі подати
російською, а вже коментар, вступну частину подати українською. Це було б
досить цікаво. Дуже, дуже багато інформації в цій архівно-кримінальній справі
про українську еміграцію крізь призму і радянських спецслужб і крізь
призму саме нашого героя Гната Порохівського. Там чимало інформації і про
структуру, наприклад, румунської спецслужби, але не з подачі Гната
Порохівського. Ця справа складається з трьох томів: ті хто на нього писали,
давав покази, потім ті, кого заарештували з румунської спецслужби і, вже,
самого Порохівського та його найближчих помічників: Варду та Івасюка.»

Влітку 1917 року, Румунія захищала своє існування. Вона вступила у війну в серпні 1916 року, а в грудні того ж року, Бухарест був окупований військами Центральних держав. Керівництво країни було змушене переїхати в Ясси, в той час як румунська армія чинила опір у Східних Карпатах та в регіоні між Карпатською дугою та Дунаєм. Влітку 1917 року, внаслідок вирішальних боїв під Мерешть, Мерешешть та Ойтуз, румуни віддали своє життя заради політичного майбутнього.

Разом з Соріном Крістеску, істориком Бухарестського Інституту політичних наук, оборони та військової історії ми пригадали моменти запеклих боїв: Суттєвою була підтримка французької військової місії Генерала Бертло та систематична поставка боєприпасів та зброї румунам протягом зими та весни 1917 року. І тому що бої ще не почали, румунам вдалося зібрати велику кількість зброї та боєприпасів, завдяки яким вони могли мати одну із найкращих армій в Європі. Постачання зброї мало місце через російські порти Льодовитого Океану, територією Росії та доставлялися нам. В Енциклопедії 1938 року, опублікованої під егідою короля Кароля II, написано, що Румунія отримала 118 тисяч тонн військових матеріалів протягом цього періоду.

Румунська армія воювала 100 років тому з повною рішучістю, але вона користувалася й підтримкою з боку російського союзника. Сорін Крістеску. Ніхто не може заперечувати допомогу, отриману від росіян. Але треба уточнити, що їх поведінка була нерівномірною. З одного боку, були підрозділи, які покинули фронт через більшовицьку пропаганду, а з іншого боку були підрозділи, особливо артилерії дуже добре, які виконали свої обов’язки. Слід не забути той факт, що 21 червня 1917 року, вони почали наступ, організований Олександром Керенським. Він намагався повторити здобутий успіх у 1916 році, коли столиця Галичини була захоплена російськими військами, під командуванням генерала Брусилова. У документах генерала фон Моргена ясно написано, що вони чекали на наступ з боку росіян у місцевості Фундень на березі річки Серет, але цього не сталося. Німці підготувалися до бою, пише фон Морген щоб закінчити раз і назавжди з румунами та росіянами щоб потім могти відправляти свої війська до інших фронтів. Натомість, 11 липня стався румунський наступ у місцевості Мерешть, що було несподіванкою для німців.

Що саме так сильно заохотило румунів, які надзвичайно воювали біля місцевостей Мерешть, Мерешешть та Ойтуз? Безсумнівно, що французька військова підтримка була суттєвою, але промова короля Фердинанда I сприяла підвищенню морального духу румунських військ: Вам синам сіл, які вашими руками захищаєте вашу землю, землю де ви народилися, де виросли, я Ваш король кажу вам, що крім великої нагороди перемоги, яка забезпечує вам вдячність нашої всієї нації, що ви отримаєте право освоїти більші земельні ділянки за які ви боролися. Вам буде надана більш широка участь в державних справах. Покажіть, дорогі мої солдати, що країна та ваш Король довіряють вам та виконуйте зі святістю, як і дотепер ваші обов’язки.

Знову біля мікрофону історик Сорін Крістеску: Військові дії були знову початі 2-ою румунською армією на чолі з генералом Олександром Авереску біля місцевості Мерешть. Однак, він зрозумів, що росіяни не хочуть воювати, та що будуть перепони, незалежно від того наскільки хотіли б румунські солдати боротися, підбадьорені промовою короля Фердинанда I та його обіцянкою, що вони отримають земельні ділянки та будуть мати більш активну участь в житті країни. Генерал Авереску передає свої побоювання начальнику Генерального штабу Презану, у зв’язку з тим, що він не гарантує здобуття перемоги. Але Презан наказав йому почати битву. Наступ був вдалим, з невеликим успіхом, фронт був розірваний на довжині 20 км та на глибині 10 км, але румунські фланги залишилися відкритими, тому генерал Авереску зупинив наступ. Однак це була моральна перемога, яка показала, що можна побити німців, що німці знають втекти, щоб врятувати своє життя. Йшлося, за словами Ніколає Йорге, про першу справжню перемогу Румунії.

Однак, треба уточнити, що битва біля місцевості Мерешешті була кульмінацією боїв влітку 1917 року. Сорін Крістеску: ‘Велика битва біля місцевості Мерешешті була запланована. Вона мала почати 6 серпня, і це так і сталося. Її треба було поєднати з наступом, який мав почати трохи пізніше на долині річки Ойтуз. У Мерешештях німці планували прорвати румунський фронт, однак ця спроба зазнала невдачі. Запеклі бої мали місце 19 серпня 1917 року на пагорбі висотою 100 метрів, що захищала кулеметна рота на чолі з капітаном Грігорієм Ігнатом. На пагорбі загинули всі румунські солдати та капітан Ігнат, тримаючи в руках кулемети, перед ними будучи купа трупів ворожих сил. Румуни контраатакували батальйоном, під командуванням одного капітана, якого я б ніколи не знав по імені, якби не залишилися мемуари маршала Антонеску. Він згадав під час його суду в 1946 році про капітана Міклеску, оцінюючи його поведінку. Я дізнався, що після війни Міклеску працював в Румунському товаристві радіомовлення.

Перемоги влітку 1917 року дали можливість Румунії продовжити війну, але й переконання, що найближчим часом настане мир, якого настільки бажали всі, але якого здавалося так важко досягти.

Сьогодні пропоную Вам насолоджуватися розповідями про морозиво. Здається, що історія продукту, що одержав назву морозиво, почалася дуже давно, ще під час процвітаючої Римської імперії, будучи рідкісним делікатесом присвяченим лише аристократії. Пізніше, у період Середньовіччя, відомий мандрівник Марко Поло дізнався про цей заморожений десерт в Китаї. Марко Поло привіз до своєї країни рецепт готування морозива, точніше замороженого шербету. Рецепт морозива поступово поширювався по всій Європі.

Місцева історія показує, що у Волощині цей смачний десерт вперше з’явився під час правління Константіна Бринковяну, який мав на своєму подвір’ї глибоку земляну яму, у якій зберігалися вино, фрукти, фруктові соки, заморожені продукти. Міхаєла Куцуреску навчилася багато про морозиво у місцевості Болонія, після чого відкрила в центральній зоні Бухареста успішний магазин морозива для смаку кожного румуна й не лише. Вона розповідає як почала цей бізнес: Все почалося з натхнення. Нам дуже сподобався цей продукт, ми просто закохалися у нього. Ринкові тенденції постійно змінюються. Ми бажаємо все більш кращого морозива, більш здорових продуктів з натуральних інгредієнтів. Основна відмінність полягає в інгредієнтах, базовим інгредієнтом завжди є молоко, а потім різні креми, вершки, фісташки, шоколад, кокос, ягоди. Таким чином виникає різний смак, різна консистенція.

І хоча здається, що морозиво домашнього виробництва подібне на морозиво бабусі, сучасна технологія робить його набагато більш кремовим. Крім того, щоб приготовляти такого роду морозиво потрібно навчитися. В Італії був відкритий університет морозива Gelato University Carpigiani. Міхаєла Куцуреску: Йде мова про компанію Карпіджані, що володіє університетом, та яка займається виробництвом італійського морозива (gelato). Компанія вже кілька сотень років займається приготуванням італійського морозива домашнього виробництва. Там відкритий і музей морозива. Ми ходили на курси, на яких нам розповіли, що існують різні смаки, специфічні кожній зоні Італії. Якщо в місті Болонья працюють 200 джелатерій у всій Румунії всього – 200.

Що саме навчилася в італійській школі морозива, скаже в продовженні Міхаєла Куцуреску: В Університеті морозива Карпіджані проходять курси як для початківців, так і для більш освічених, де можна навчитися як приготовляти морозиво, які смаки обирати, як балансувати інгредієнти. Весь секрет полягає в рівновазі. Тренерам, які викладають, ймовірно кілька десять років досвіду. Паралельно з курсами, яких ми відвідували ми взяли участь і в курсах з інновації. Ми також дали собі справи, що існує намір ввести це морозиво до ресторанів Мішлен, як десерт. Треба весь час перевіряти смак, у цьому полягає секрет успіху. Фісташковий крем може мати десятки варіантів. Треба пройти курси з сенсорного аналізу, щоб зрозуміти як треба смакувати. Фісташковий крем є дуже концентрований і тоді коли проводиться його розведення треба точно знати, як працювати з ним. 10 грамів можуть робити величезну різницю. Тренери сказали нам, що морозиво з Італії є відмінним від морозива, виробленого в Румунії або в будь-якій країні, хоча той самий рецепт, оскільки молоко різне, смак людей інший і весь час треба експерементувати.

Міхаєла Куцуреску розповіла, які морозива найбільш подобаються румунам: У Румунії ми граємося з стандартними інгредієнтами для виготовлення морозива. Я почала в минулому році виготовляти ванільне морозиво, шоколадне морозиво, вершкове морозиво, морозиво з лимоном, морозиво з ягодами. Ми приготовляємо і морозива, які відтворюють смак промислового виробництва, але з іншими інгредієнтами.

Але тому, що повинні створити власний ринок та виховувати смак покупців, творці морозива домашнього виробництва повинні взяти до уваги смаки, які нагадують покупцям про щось відоме і лише потім думати на щось нове: Клієнти вже не дуже бажають купувати шоколадний та ванільний морозив, оскільки їм відомий їхній промисловий смак, але хотіли би спробувати фісташкове морозиво, морозиво з лісових горіхів. Їх цікавить щось нове, але щоб могли розпізнати цей смак. Ми зробили і експерименти. В даний час ми намагаємося виробити морозиво, яке ми скуштували в Італії, та яке походить від блакитного сиру. Спробуємо додати до нього трохи меду. Весь час треба приготовляти щось нове.

І оскільки погода теплішає, наша співрозмовниця радить нам пробувати морозиво домашнього виробництва.

Бухарест, як і будь-яке місто, що упродовж часу переживало різні періоди
трансформації і змін, суттєво змінив свій вигляд
починаючи з першої половини ХІХ-го століття. По суті місто східного типу приблизно до 1800 року, без пам’ятників у громадських місцях, Бухарест описувався іноземними туристами як місто,невідповідне для проживання та з низьким рівнем якості життя. Починаючи з ХІХ-го століття, кожне покоління мешканців Бухареста відзначило важливі історичні моменти і постаті румунської історії зведенням
пам’ятників у громадських місцях.

Багатьох пам’ятників, про які
розповідає Чезар Петре Буюмач, куратор Музею історії міста Бухареста нині не
існує, але вони залишилися в суспільній пам’яті і показують, як перетворився
Бухарест з торгово-купецького центру східного типу на місто з амбіцією
європейської столиці. На площі Ворнічієй, на місці де зараз знаходиться Музей
історії мистецтв, на Каля Вікторієй, 23 червня 1848 року була зведена статуя
Звільненої Румунії, яку зробив Константін Данієль Розенталь. Ось як описували
її в газеті Прункул Роминієй/Дитина Румунії: Пам’ятник являє собою Фаму
(ред.– у римській міфології богиня поголосу та слави), одягнену в туніку та з
лавровим вінком над довгим густим волоссям, що водоспадом виливається на її
плечі, з розірваними ланцюгами на зап’ястях рук, в які вона була скута раніше.
В одній руці вона тримає патерицю, а в іншій – терези, символи віри і
справедливості. Однією ногою вона стоїть на ворогах в образі змії. Однак ця
перша статуя Бухареста протрималася всього п’ять днів, оскільки каймакан
Еманоїл Беляну, побоюючись російсько-турецького вторгнення наказав знести її.
Ось що писав про це в газеті Прункул Роминієй Константін Росетті: Статуя, що
представляє собою Звільнену Румунію, з символом справедливості і християнства
в руках, терезами і хрестом, що знаходилася на площі Ворнічієй, була знесена
паном Еманоїлом Беляну, який цей акт вандалізму пояснив такими нецензурними словами, що наше перо
відмовилося оскверняти папір. Так само був зруйнований і постамент, який нібито
був розміщений там з порушенням права власності. Ось так цей пам’ятник мав
недовге існування, хоча мав стояти вічно.

Каля
Вікторієй сьогодні або Міст Могошоаї, як називали цю вулицю в ті часи,
тривалий час була основним місцем зведення громадських пам’ятників у
Бухаресті. Говорить Чезар Петру Буюмач. Перед новозбудованим Атенеумом
знаходилася Колона з орлом Фредеріка Шторка, (ред. – румунського скульптора
німецького походження). Цей пам’ятник у 1890 році був переміщений тодішнім
мером Пакє Протопопеску на невеличку площу біля нового бульвару, де простояв
зовсім небагато часу, оскільки в 1903 році на його місці була розміщена статуя Константіна Росетті. А перед Атенеумом, де колись стояла Колона з орлом
певний час були були розташовані «Бігуни» відомого французького скульптора
Альфреда Буше, які поступилися місцем статуї Емінеску, оскільки були переміщені
ближче до перехрестя Каля Вікторієй з
вулицею Вірменської церкви. Колона з орлом була переміщена на площу Королеви Марії,
де вона пробула до землетрусу 1977 року, коли цей пам’ятних був назавжди
втрачений. Перед Атенеумом були пам’ятники зліва і справа, які були перенесені в
парк Чішміджіу. Тоді за невідомих обставин була загублена статуя румунського поета,
історика і філолога Єнекіце Векереску.

Куратор
Чезар Петру Буюмач розповів як змінилося одне з емблематичних місць на Каля
Вікторієй – площа Триколора. На Каля Вікторієй, на місці монастиря Серіндар,
до візиту імператора Франца-Йосипа в 1896 році, був побудований так званий
Фонтан миру, відомий як фонтан Серіндар. Це був дуже гарний фонтан, але
він був зроблений з низькоякісного матеріалу і дуже швидко розпався та з
часом зник. Невдовзі на цьому місці був побудований Палац офіцерів і за
пропозицією скульптора Міхая Онофрея перед ним мав бути зведений пам’ятник румунському політику Ніколаю Філіпеску. Але муніципалітет вирішив згадати про фонтан Серіндар і прийняв
рішення звести інший фонтан, який можна побачити і в наші дні на Площі
Триколора.

І Тріумфальна арка, один з
найбільш відомих пам’ятників Бухареста, пережив період трансформації. Розповідає Чезар
Петру Буюмач. «Для відзначення коронації Фердинанда і Марії було запропоновано
зведення Тріумфальних воріт і архітектор Петре Антонеску був уповноважений
побудувати тріумфальну арку за відносно короткий період часу, менш ніж за рік.
Була створена солідна бетонна споруда, але декоративні елементи були зроблені зі
слабостійкого матеріалу, точніше з гіпсу, із нанесенням захисного шару патини,
щоб захистити гіпс від дощу. Антонеску звернутися до кількох скульпторів, щоб
прикрасити цю арку. Солдати були розміром в п’ять з половиною метрів заввишки,
по чотири на кожній опорі арки. Мова йде про зображення румунського солдата
Шторка, про дакійського солдата румунського скульптора Оскара Спетє, солдата
часів правління Мірчі Старого, який зробив Корнел Медря, солдата часів Штефана
Великого скульптора Дмитра Пачурі, солдата часів Міхая Хороброго Александра Северіна,
пандура Тудора Владіміреску, зробленого Йоном Жалею, доробанца незалежності,
зробленого Йоном Йорденеску та солдата, що приніс Возз’єднання, якого зробив
Думітру Мецеоану. На аркаді скульптор Александру Келінеску зобразив портрети
Фердинанда і Марії, єдині елементи нової тріумфальної арки, які можна побачити
й сьогодні, що збереглися від старої арки, яка зруйнувалася, тому що її
управління передавалося від однієї установи до іншої: від Міністерства культури
до мерії, від комісії з питань захисту історичних пам’яток до Міністерства
громадських робіт, від Міністерства сільського господарства до Міністерства
оборони. Хоча на реставрацію арки були виділені значні кошти, вона врешті-решт
зруйнувалася, але завдяки королю Каролю II була побудована нова Тріумфальна
арка, спроектована архітектором Петром Антонеску, відкрита в 1936 році.

Але список пам’ятників, які
Бухарест втратив упродовж часу набагато довший. Утім не можна їх вважати повністю втраченими, якщо вони збереглися в народній пам’яті.

Приготування
страв посідає магічну складову, яку історики, фольклористи та антропологи досліджували, намагаючись
зрозуміти культурне значення кулінарії.
Магічний розмір приправ та кулінарні секрети були наявні також у румунській кухні кінця
XVIII початку XIX століть. Однак, їх звичайне представлення не є досить
привабливим. Але якщо існує розповідь про них,то успіх гарантований.
Історія займається й розповідями, але коли література йде на поміч, минуле стає цікавішим.

Письменниця
Дойна Рушть створила історичну вигадку. Її остання книга П’ятничний
кіт – це розповідь про історію, магію, загальний настрій та
кулінарне мистецтво на рубежі XVIII – XIX століть.Ідея написання книги виникла як завжди
від архівних досліджень. Дойна Рушть: Я знайшла документ часів Константіна
Хангерлі, який розповідає про відомого кухаря. Завдяки його кухарській
майстерності чимало бояр бажали придбати собі цього кухаря. Невеликий на зріст
циган був власністю ворнички Екатерини Гречану (ворник – придворний чин). Було важко комусь іншому взяти його,
оскільки документи, посвідчували, що Василь син Андрейки, тобто цей кухар, який народився на
помісті родини Гречану, був рабом цієї ворнички. Незважаючи на це Хангерлі,
чужинець, який з’явився там лише два місяці наперед, зумів присвоїти його, що
було неймовірною для того часу подією, оскільки Гречану посідала значне місце в
суспільстві. Був відкритий судовий процес. Хангерлі поставив очевидців заявили перед митрополитом,
що життя кухаря надзвичайно важке у помісті Гречану, що він нещасливий. Отже, добрий
господар Хангерлі звільняє його з рук Гречану й, будучи великодушною людиною, дає
ворничці взамін інших двох циган.

Які страви готував цей легендарний кухар, якому господар не дозволив покинути
палац та за яким так шкодувала ворничка Гречану, що навіть подала скаргу до суду з метою повернути його їй? Було написано
багато документів, навіть митрополит втрутився. Вартість цього кухаря сягнула
вартості двох інших людей. Дойна Рушть відмічає: Я почала думати про
страви, які міг готувати той кухар, думати про Екатерину Гречану, що вона залишилася без цього кухаря та що вона намагалася зібрати грошей, щоб відкупити його. У цей час
роздумів, випадково я зустрілася з автором книжки про комах. Ця зустріч
нагадала мені про період моєї молодості, коли я захоплювалась книгами з зоології Середньовіччя. Дилемою цього
автора була, що незважаючи на те, що написав науковий твір, він подумав
вмістити рецепти натураліста Конрада Гесснера до власного твору. З нагоди цієї
зустрічі, я пригадала, що чимало цих рецептів вживалося у кухні моєї
бабусі. Фактично все, що існує в цій книзі про магію, у певній мірі відомо й
звичайній людині. Отже, я почала працювати над збірником рецептур, який є одним з головних розділів Книги шкідливих
страв.

Найдавніша рецептура румунських страв зберігається в Національних архівах і датується часів Константіна Бринковяну, тобто стосується періоду початку
XVIII століття. У своїй праці Дойна Рушть скористувалася ідеями румунської
кухні того періоду. Румунська кухня
відзначалася різноманітністю смачних страв, які готували з рубленого м’яса а
також численними тістечками з горіхами, горіхи й мед мали широке застосування в
праці кухарів. За часів фанаріотів, як і Бринковяну досить часто споживали
різноманітні фаршировані котлети. Котлети, виготовлені з м’яса раків
поливали сливовим оцтом, або оцтом виготовленим з квітів різних троянд. Досить популярною була мусака. Існувала традиція, яка
збереглася до наших днів, фарширування курей або качок. М’ясо поливали медом,
посипали корицею. Майже не існувало жареного непідготовленого медом або цукром
м’ясо. Суміш солодке, кисле, гостре була на першому місці в фанаріотській та румунській кухнях.

Персонаж твору
Дойни Рушть натхнений самою авторкою книги, з прочитаних книг та спогадів. Авторка є водночас оповідачкою, персонажем, істориком,
чарівницею й кулінарною артисткою: Головний персонаж є жінка, яка пригадує одну з подій своєї молодості. Це
спогад освіченої людини XVIII століття, яка володіла латинською та стародавньою
грецькою мовами, то мовами, якими володіла й я сама в молодості. Базуючись на
цих знаннях, вона робить перші кроки в магії, магії Сатора й пише книгу про
рецепти шкідливих страв, яка зводить з
розуму жителів Бухареста. Кухар, якого викрав Хангерлі здобуває цю книгу й готує для мешканців палацу страви за її
рецептурою. Мешканці Бухареста, у свою чергу, готують ті ж самі страви. Кухар
випікає коржі, в тісто яких додає олію троянди, що збуджує сміх, але який перетворюється на хворобу та всі
жителі Бухареста ніби збожеволіли.

Книга
П’ятничний кіт є роздумом про своєрідне поєднання науки, вигадки й
магії, є формою життя людини. Ця книга допомагає нам також краще пізнати минуле.