Author: Христина Манта

Овіяний легендами та історичними переказами, замок Бран розташований приблизно за 30 кілометрів від міста Брашов, на середньовічному торговому шляху, що з’єднував південну Трансільванію з князівством Волощина. Замок Бран будувався в кілька етапів, спочатку він був зведений для захисту під’їзної дороги і митного контролю. Перше укріплення з однією оборонною вежею було зведено у 1377 році, а згодом були додані інші стіни та вежі. У середині 17 століття князь Трансільванії Дьордь Ракоці ІІ продав замок Бран, який був важливим джерелом прибутку завдяки митному оформленню товарів, мешканцям Брашова. Громада Брашова утримувала його в управлінні до 1920 року, коли він був подарований королеві Румунії Марії.       

Перебуваючи під управлінням румунської королівської родини, замок був модернізований за допомогою архітектора Карла Лімана, який пристосував його для житла. Замок став улюбленою резиденцією королеви Марії, яка в свою чергу передала його своїй доньці, принцесі Іляні. Під час комуністичного режиму його націоналізували, а через 61 рік, у 2009 році, замок повернули спадкоємцям принцеси Іляни. Інтер’єр був відреставрований, а об’єкти спадщини завезені, тож замок Бран тепер є частиною туристичного маршруту. Відвідувачі можуть побачити, серед іншого, покої короля Румунії Фердинанда I і королеви Марії, а також музичну вітальню, де в міжвоєнний період виступали відомі артисти. Міхня Морару, екскурсовод замку Бран, пояснив, чому румунські та іноземні туристи приїжджають сюди: «Це замок, який має багато цікавинок. Ми говоримо, що в замку Бран можна провести цілий день, тому що він пропонує нам багато приємних моментів. Після відвідин замку ми можемо скористатися рестораном. Навколо замку є парк, де можемо прогулятися, провести тут приємні моменти. Звичайно, є також можливість відвідати різні заходи, які відбуваються в замку Бран з різних нагод. Ми кажемо, що це мікс, тому що саме це робить історію успішною, це злиття історичної реальності з міфом і легендою про Дракулу».

Графа Дракулу, персонажа однойменного роману ірландського письменника Брема Стокера, часто плутають з Владом Цепешом, князем Волощини. Якщо Дракула – вампір, який живе в руїнах замку в Карпатських горах, то Влад Цепеш – історична постать, яка очолювала антиосманські військові кампанії в середині 15 століття, а також здійснювала набіги в регіонах Бран і Брашов, щоб покарати купців, які відмовлялися підкорятися йому і платити мито. Це породило образ жорстокого правителя, який переслідував своїх підданих. У замку є виставка, присвячена графу Дракулі та Владу Цепешу, а також розділ під назвою «Історія страхів у Трансільванії», натхненний тим, що в селах навколо замку та за його межами люди вірили в існування злих духів, яких називали примарами. Так, місцеві історії розповідають про людей, які вдень живуть нормально, а вночі перетворюються на примар і переслідують інших.

На першому поверсі цієї будівлі колись знаходилася квартира кастеляна, військового керівника фортеці, а після прибуття королівської сім’ї, в  міжвоєнний період, цей перший поверх був перетворений на квартиру королеви Марії, тобто спальню, малий та великий зали, де приймалися гості. З першого поверху, відвідувачі замку піднімаються по секретних сходах. На третьому поверху, турист заходить в один з найкрасивіших залів – музичний зал і бібліотеку королеви Марії. Слідує згодом лоджія або королівський балкон з готичними арками та видом на внутрішній двір. Звідси туристи піднімаються на відкриту терасу, з прекрасним видом на населені пункти, що належали Волощині. Звідси видні і руїни, що представляли кордон між  Трансільванією і Волощиною, а також середньовічну митницю з XIV ст.

На другому поверсі можна відвідати квартиру королья Фердинанда, з її чудовими камінами, намальованими дверями і балками, королівську спальню, салон і вітальню. Теж тут знаходиться зал трансільванських середньовічних костюмів і зброї. Кінозал – це нещодавно улаштоване приміщення, де, на великому екрані відбувається показ кінофільмів з королівською родиною, військовими парадами і момент коронації королів в Алба-Юлії. На четвертому поверху улаштована квартира принца Ніколая, четвертої дитини королівського подружжя Фердинанда і Марії. І теж тут були улаштовані дві кімнати, сугестивно названі Номери Брема Стокера. Тут, румунською та англійською мовами розповідають про легенду Дракули, резюме роману Стокера, історію господаря Волощини Влада Цепеша, історію його смерті, про генеалогічне дерево родини Дрекулештів.

Туристи, які приїжджають до замку, можуть відвідати й Тунель часу, інвестицію на суму в 1 млн. євро. Це таємний тунель, який ніколи не був відкритий для туристів з моменту його будівництва, понад 80 років тому. Він був побудований в 1930 році на замовлення королеви Марії, щоб скоротити шлях хворої на артрит королеви між замком та парком, де вона любила відпочивати. Довжина тунелю становить 40 метрів. Туристи входять у ліфт, спускаються 30 метрів через старий колодязь, а потім проходять через тунель довжиною 40 метрів, звідти дістаються до королівського парку. Тунель не є простим, і його перетин є справжнім мультимедійним досвідом. Кілька голограм ознайомлюють туристів із історією замку Бран, від його будівництва в 1377 до сьогодення.

Традиційна вечірка на честь Хеллоуїна цього року буде організована в замку Бран у суботу, 2 листопада. Учасники зможуть насолодитися кількома заходами, спеціально підготовленими організаторами. Окрім специфічних декорацій, цьогорічний захід запропонує туристам унікальний сенсорний досвід: музику та звуки жахів, фантастичних персонажів, спеціальні проекції та кінореквізит. Розсіяне світло і скрипуча підлога додадуть атмосфері шарму. На завершення скажу, лише що протягом минулого року замок відвідали понад 720 тисяч туристів, пік припав на 2019 рік, коли його відвідали майже мільйон туристів.  

Відвідування легендарної території давнього Молдовського князівства неодмінно включає зупинку в гордій фортеці, розташованій високо на пагорбі, неподалік від міста Тиргу Нямц. Фортеця Нямц відігравала ключову роль в обороні князівства від військ Османської імперії. Однак це також місце, оповите таємницями, барвистими, а часом і неймовірними історіями та легендами. Але чому б мені не розповісти їх вам? ….

Перш за все коротко розповім історію цієї споруди. Назва фортеці походить від гідроніма «Нямц», який носить річка біля підніжжя гори і від якого отримали свою назву місто і монастир поблизу, пізніше повіт і місто П’ятра, яке лише з середини 19 століття стає П’ятра-Нямц. Дослідники пояснюють слово «нямц» як таке, що має слов’янське походження, що означає «тихий», “спокійний”, “мовчазний”, “безмовний”, “німий”, і яке було надано як гідронім і топонім у період співіснування корінного румунського населення зі слов’янськими громадами, що мандрували територією Молдови, коли слов’янські назви почали використовуватись і для інших водотоків. Фортеця – це середньовічна фортифікаційна споруда, побудована у 14 столітті князем Петром I Мушатом. Вона відігравала дуже важливу роль в обороні князівства Молдови від нападів Османської імперії. Споруда збудована з річкового каменю, кар’єрного каменю та зеленуватого пісковику, а її стіни мають товщину 3 метри. Всередині фортеці є широке подвір’я, оточене кількома прибудовами різного призначення. За даними істориків, зі східного боку були в’язниця, монетний двір, комора, кухня, каплиця Святого Миколая, вітальня, покої сокольничого та дівочі покої. Із західного боку знаходилися збройова зала, зала ради і суду, прохідна зала і потаємна палата. З південного боку були лапідарій і тераса. На північній стороні не було жодних приміщень.

Стратегічне положення, яким вона користувалася, та її участь у важливих подіях, які зазнала ця частина країни, демонструє той факт, що фортеця була однією з найкраще укріплених фортець середньовічної Молдовської держави. Саме воєвода Штефан Великий укріпив фортецю в 15 столітті: побудував фортечні бастіони і міст, що спирався на 11 кам’яних стовпів. У той час були побудовані оборонні системи, такі як рухома частина мосту, яка піднімалася за допомогою системи шківів і не давала ворогам проникнути до фортеці. Якщо ворог проникав через цю перешкоду, він потрапляв прямо у дві пастки, які називалися «щурячі перегони». Укріплена таким чином, у 1476 році фортеця Нямц витримала облогу Мохаммеда II після битви у Валя Алба-Резбоєнь. З посиленням турецького панування і прогресом у військовій техніці роль молдовських фортець зменшилася з другої половини 16 століття. Після часткового руйнування деяких внутрішніх споруд під час правління Олександра Лепушняну (1564 р.) та відбудови за наказом Єремії Мовіли, у 1600 році фортеця Нямц відкрила свої ворота військам того, хто здійснив перше політичне об’єднання всіх румунів: Міхая Хороброго. На початку 18 століття – фортеця занепадає, а мешканці Тиргу Нямц починають будувати свої будинки з каменю, що впав з фортечних мурів. У період 1834-1849 рр. – князь Міхай Стурза видає кілька указів, які забороняють цю практику, а в 1866 році фортеця була оголошена історичною пам’яткою. Відновлення фортеці продовжилося після 1992 року в рамках програми ЮНЕСКО з реставрації та оновлення історичних пам’яток, в рамках якої тривала реставрація фортеці та стін.

Отже, на сьогоднішній день фортеця пройшла кілька етапів реставрації, що дозволило включити її до списку найбільш затребуваних і шанованих пам’яток Румунії. Ймовірно, найбільш помітна реабілітація була проведена між 2007-2009 роками за рахунок європейських фондів, виділених Повітовою радою Нямц і Місцевою радою Тиргу Нямц. Було модернізовано під’їзну дорогу, освітлення, автостоянку та ряд функціональних будівель навколо фортеці. Всередині фортеці було відремонтовано 21 приміщення, в тому числі зал засідань, зброярня, в’язниця, комора, їдальня, старий паракліт, монетний двір і спальні, каплиця Святого Миколая, внутрішній двір і тераси.

Навколо фортеці з давніх часів зберіглося багато легенд та історій. Одна з них розповідає, що криницю надворі споруди викопали турецькі бранці. Князь Штефан Великий сказав їм, що якщо вони копатимуть і знайдуть воду, то він збереже їм життя і відпустить на волю. Османські бранці копали і знайшли воду з річки Озана. Так вони були звільнені. Інша легенда розповідає, що від криниці у дворі фортеці ведуть тунелі до підніжжя гори, до курорту Оглінзь. Ними користувалися ті, хто перебував у фортеці, на випадок, якщо фортеця буде завойована.

І іншій легенді розповідається, що саме в цій фортеці жила господиня Олтя-Марія, мати Штефана Великого. Легенда свідчить, що вона відмовилася відчинити ворота, щоб прийняти пораненого в бою сина. Більше того, вона вигнала його і наказала повернутися з бою переможцем. Вперше легенду майстерно виклав на папері Іон Некулче в «O samă de cuvinte». Потім її підхопив Дімітріє Болінтіняну у своїй поемі «Мати Штефана Великого». З історичної точки зору, ця історія є чистою вигадкою. У 1476 році, в рік битви при Розбоєнах, мати Штефана, пані Олтя-Марія, була мертва вже 8 років, як свідчать історичні документи. Але це дуже добре звучить як мораль…

Хогілаг, маленьке село, заховане в самому серці Трансільванії (у Сібіуському повіті), щороку на початку осені (у вересні) перетворюється на справжній квітковий рай. Відоме своїми полями тубероз, це місце пропонує унікальний досвід, який радує всі органи чуття. Під час цвітіння туберозові поля створюють білий ароматний килим, від якого перехоплює подих. Окрім туберозних полів, Хогілаг вражає своїми сільськими пейзажами, листяними лісами та пагорбами. Це ідеальне місце для відпочинку та єднання з природою.

Румунія має незліченну кількість туристичних атракцій, деякі з них дуже відомі, інші менш відомі. Більшість з цих туристичних об’єктів занадто мало рекламуються і тому недостатньо відомі у порівнянні з їхньою справжньою цінністю – деякі з них навіть більше цінуються іноземцями, ніж румунами.

Неподалік Сігішоари (чверть години їзди), в селі Хогілаг, що в Сібіуcькому повіті, є місце, не схоже на жодне інше в нашій країні. Місцевість вирізняється унікальним в Європі фестивалем, який вже сім років поспіль організовується в першу неділю вересня, присвяченим цим квітам, і унікальний тим, що відбувається частково на власних подвір’ях місцевих жителів. Легенда свідчить, що цибулини квітки привіз до Європи з Мексики монах місіонер францисканець, який таємно вирощував їх на подвір’ї монастиря в Тулоні. Цю квітку нам передали етнічні німці, сакси, які колонізували південну частину Австро-Угорської імперії для зміцнення кордонів. Саксонці вирощували її через п’янкий, афродизіачний аромат та ефірні олії цієї квітки. У Хогілагу їх вирощування стало традицією завдяки десяткам сімей, які систематично займаються вирощуванням, і це єдине місце в Румунії, де це відбувається. Цибулини висаджують навесні і виймають восени, щоб зберегти їх в оптимальних умовах протягом зими, цвітіння відбувається лише раз на три роки.

Мешканці села стверджують, що безпомилковий, проникливий і водночас ніжний аромат туберози здатен «засмоктати» розум молодих дівчат, яким не дозволяли гуляти серед квітів ввечері. Традиція вирощування туберози в цій місцевості сягає корінням у міжвоєнний період, коли цю квітку вперше почали культивувати етнічні саксонці. Перші свідчення про це датуються 1963 роком, коли румуни Хогілагу почали купувати цибулини і створювати власні плантації після тривалого періоду простого догляду за саксонськими посівами. Цю квітку, яка походить з Мексики, також вирощують у повіті Прахова, в регіоні Банат, але ізольовано і, як правило, квітникарі, які мають власні теплиці та солярії.

У сібіуській комуні налічується близько 40 виробників туберози, половина з яких інтенсивно вирощує цю рослину з комерційною метою, а інша половина – як хобі та в декоративних цілях. На площі 6,5 гектарів у цьому районі вирощують близько 500 000 тубероз у садах та заповідних зонах. Туберози цвітуть раз на три роки, і це спонукало виробників вирощувати три активні покоління цієї культури на кожній плантації, щоб мати квіти щороку. Виробники в Хогілагу хваляться, що у них є достатньо тубероз для продажу на ринках і флористам, оскільки ці квіти успішно використовуються в будь-якій квітковій композиції. Але найбільше квітів продається на фестивалі тубероз, коли туристи можуть насолодитися ними. Минулого року лише за два дні Фестиваль тубероз у Хогілагу відвідало близько 20 000 туристів, які купили понад 200 000 квітів. Цього року фестиваль проходив у приміщенні євангельської церкви, яке наразі більше використовується для культурних заходів. Туберози, головні героїні свята, можна було побачити безпосередньо в їхньому природному середовищі, в садах місцевих жителів, висадженими гронами біля воріт села і на церковному подвір’ї, а також у знятому про це фільмі, на фотографіях, на виставках картин і створених з них виробах, виставлених на стендах для продажу. У  програмі фестивалю – ярмарок продуктів та смаколиків від місцевих виробників, концерти, презентації книг та воркшопи на різні теми.

На початку цього року, після тривалого періоду реконструкції та розширення, Аптечний музей у місті Клуж-Напока знову відкрив свої двері. У ньому зберігається понад 7.000 автентичних предметів, які розповідають історію розвитку фармації та медицини в Трансільванії. Музей є частиною Національного музею історії Трансільванії і містить дві його найменші, але найцінніші колекції: Колекцію історії фармації та Колекцію медичної апаратури.

Музей розташований у найстарішій аптеці міста, аптеці “La Sfântul Gheorghe”, відомій як аптека Гінца, перші документальні свідчення про яку датуються 1573 роком. Музей був відкритий у 1954 році. Згодом, з 1963 року, він був перейменований на Колекцію історії фармації і підпорядкований Національному музею історії Трансільванії. Біля витоків цього музею стоїть колекція трансільванських фармацевтичних предметів професора Юліу Орієнта (1869-1940), виставлена в 1904 році в одній з кімнат Трансільванського музею. Ця колекція, що налічувала 1800 предметів, була подарована музею і з часом збагатилася іншими цінними предметами, що ілюструють фармацевтичну діяльність у Трансільванії між 16-м і 20-м століттями.

Офіцину (приміщення, де продавалися ліки) прикрашає фреска в стилі бароко, датована 1766 роком. Вона є унікальною в Румунії. Автентичні фармацевтичні меблі датуються 17-19 століттями. Експонуються старовинні фармацевтичні посудини різних типів, фармацевтичні продукти, старі книги та важливі документи. В іншому залі виставлено понад 200 дерев’яних фармацевтичних горщиків, датованих 17-19 століттями. У цих посудинах аптекарі зберігали порошки, отримані з лікарських рослин, та деякі мінеральні порошки. Є й переносна дерев’яна аптека, в шухлядах якої зберігаються численні пляшечки з відповідними етикетками.

Колекція з історії фармації пройшла процес ребрендингу і займає чотири кімнати на першому поверсі і весь підвал (7 кімнат), загалом 312 квадратних метрів. Упродовж часу  було очищено, законсервовано та відреставровано численні предмети спадщини, серед яких масивна аптечна шафа зі старої аптеки Гінца, численні фармацевтичні контейнери, старий касовий апарат, медичне обладнання, особливо ті, які не були виставлені через брак місця, як, наприклад, консультаційне ліжко, яким користувався лікар Юліу Хацієгану, та інші предмети, що були подаровані музею.

Зараз музей пропонує різні способи дослідження, включаючи безкоштовні аудіогіди (румунською та англійською мовами), інформаційні буклети (доступні трьома мовами) та експертний супровід музеографа. Аптечний музей є частиною Національного музею історії Трансільванії. Цікавинки, які ви можете дізнатися, відвідавши музей: на панелях дверей аптечної шафи представлені етапи людського життя: дитинство, юність, зрілість і смерть, а в передпокої можна побачити карту з аптечними фірмами, які були атестовані в Трансільванії з кінця 15 століття до початку 18 століття. В одному ящику досі зберігається порошок мумії, в іншому – кавові зерна, які виділяє азійська кішка Цивета, що вважалося колись спазмолітиком і афродизіаком, або частини анальних залоз бобра, що допомали хворим від епілепсії та холери. Відвідувачів запрошують оглянути галереї музею, де вони можуть милуватися як старим медичним обладнанням, так і іншими цінними артефактами, що відображають еволюцію ставлення до здоров’я та хвороби протягом століть.

У майбутньому Національний музей історії Трансільванії планує розширювати і розвивати свої виставки та освітні програми. Ключовим фокусом є реалізація інноваційної освітньої програми для Музею фармації та розробка нових виховних програм для майбутніх виставок, включаючи виставку в Римському лапідарії та виставку під назвою “Одягнені в золото”, на якій будуть представлені прикраси однієї з “найтемніших” епох нашої історії. Ці ініціативи мають на меті залучити ширшу аудиторію та забезпечити глибше розуміння історичної та культурної спадщини, представленої музеєм.

Розташований в історичній будівлі, Музей румунської залізниці в Бухаресті є свого роду «святилищем» історії румунської залізниці, що пропонує відвідувачам захоплюючу подорож у часі, від перших днів румунських залізниць до сьогодення. Розташований біля Північного залізничного вокзалу, найбільшого залізничного вузла Румунії, музей є легкодоступним для тих, хто цікавиться історією транспорту та індустріальною спадщиною. Це місце, де ви можете зануритися в минуле, пройшовши через більш ніж столітню історію одного з найбільш вражаючих людських винаходів – залізниці.

Заснований у 1939 році, музей був створений для збереження та експонування об’єктів спадщини, пов’язаних з розвитком румунської залізничної мережі. З роками його колекція неухильно зростала, включаючи різноманітні експонати, від старих локомотивів і вагонів до уніформи, сигнальних приладів та інших артефактів, пов’язаних з життям залізничників. Відвідувачів зустрічає класичний фасад музею, який переносить їх у минуле, в золотий вік залізничних подорожей. Потрапивши всередину, вони проходять через низку тематичних залів, кожна з яких присвячена певному періоду або аспекту історії залізниці.

Історичні локомотиви та вагони, безсумнівно, є зірками музею. Від ранніх парових локомотивів, які проклали шлях до модернізації транспорту, до дизельних та електричних моделей, які прийшли на зміну у 20-му столітті, кожен експонат розповідає історію про технічний прогрес та людей, які зробили його можливим.  Родзинкою музею є румунська демонстраційна діорама румунської залізниці, найбільша в країні. Працюючи з 16 травня 2012 року центральний експонат музею імітує локомотиви і рухомий склад, керується комп’ютером, має нормальну і вузьку колію, довжину понад 14 м, ширину близько 4,4 м і викликає захоплення у відвідувачів різного віку.

Одним з найбільш захоплюючих аспектів музею є можливість сісти в старовинні вагони, пропонуючи автентичне уявлення про умови подорожі в минулому. Також на виставці представлені різні типи семафорів і сигнального обладнання, що демонструють складність і важливість систем безпеки в роботі залізничної мережі.  Тут ви також дізнаєтесь про початки залізниці. Починаючи з першого в світі дерев’яного вагона, який використовувався в шахтах Трансільванії в 16 столітті, ви пройдете через період інтенсивного залізничного будівництва на території румунських князівств в 19 столітті, здійсните уявну романтичну подорож з першим рейсом знаменитого Східного експреса в 1883 році, а потім повернитеся в країну, щоб перетнути Дунай по імпозантному мосту Кароля I в Чернаводе, віддавши таким чином данину поваги його творцеві, Ангелу Саліньї. Потім ви будете зачаровані численними моделями паровозів, від прабатьківського Келугирені, з його 3 старовинними вагонами, до знаменитого «Pacific/ Тихого океану», чия “максимальна швидкість” досягала 130 км/год; або колекцією моделей вантажних вагонів та колекцією старих сигналів.  А оскільки рух відбувається в часі, тут також виставлені знамениті вокзальні годинники, від величезного підвісного механічного годинника до знаменитого годинника Поля Гарньє, який ніколи не бракує з жодної станції, до електричного годинникового механізму, який координував всі 300 годинників на Північному вокзалі протягом майже всього 20-го століття.

Музей румунської залізниці – це не лише місце для збереження минулого, але й місце освіти та натхнення. Завдяки інтерактивним програмам та освітнім семінарам відвідувачі різного віку можуть дізнатися про фізику руху поїздів, важливість залізничного транспорту в економічному розвитку та роль залізниць в історичному та культурному контексті Румунії. Але це місце, яке повертає нас у минуле, має свою звивисту історію, як і багато культурних закладів нашої країни. Ідея створення музею присвяченому румунській залізниці бере свій початок у 1924 році, коли Теодор Бальс, заступник генерального директора Румунської залізниці, проявив інтерес до збереження документів, що мають історичну цінність, і врятував від демонтажу багато репрезентативних типів старих локомотивів, в тому числі знаменитий Келугирень, один з перших, що курсував на першій залізниці в Об’єднаних князівствах Бухарест – Джурджу.

У 1937 році теж він підписав наказ Головного управління Румунської залізниці про створення залізничного музею. Цей наказ передбачав, серед іншого, цілі музею. Він повинен був сприяти “професійній підготовці персоналу, а також популяризації установи, “щоб громадськість, яка відвідує цей музей, могла оцінити широку і різноманітну діяльність наших залізниць, багатства і красу нашої країни, красу, доступну завдяки транспортним засобам, що пропонуються Румунською залізницею”.  Музей був відкритий в 1939 році, з нагоди 70-річчя першого поїзда в Румунії.

Для ентузіастів модельної залізниці музей пропонує спеціальний розділ, де виставлені різноманітні моделі поїздів та мініатюрні залізничні мережі, виконані з великою увагою до деталей. Вони є джерелом натхнення і захоплення, демонструючи майстерність і пристрасть тих, хто їх створив. Отже, дорогі друзі, Бухарестський музей румунської залізниці – це місце, яке неодмінно варто відвідати кожному, хто цікавиться історією транспорту, інженерією або просто бажає збагатити свій культурний досвід. Завдяки своїй великій і добре збереженій колекції музею вдається зберігати пам’ять про визначальну для Румунії епоху і надихати майбутні покоління цінувати і продовжувати традицію залізниці в нашій країні.

Відомо, що Вилча – це повіт, обдарований природою одними з найкрасивіших і найрізноманітніших форм рельєфую Вилча – це повіт, створений небесними митцями, щоб поєднати гарний смак, духовність, легенди, красу, поезію, і все це в позачасовій географії. Курорт Келіменешть – Кечулата відомий своїми мінеральними джерелами, про які чув ще французький імператор Наполеон ІІІ, якого регулярно постачали з водних джерел №1 та №2. Але не тільки лікувальні мінеральні джерела дали слави цьому поселенню на березі річки Олт, при виході річки з ущелини Козія.

Чотири монастирі біля підніжжя гір Козія є також місцем призначення для паломників, які лише ненадовго опинилися у Вилчі. Між горами і небом, між берегами річки Олт, затіненої лише буковими та ялицевими лісами, у Вилчі є найпрекрасніший острів – Остров. Таким чином, Келіменешть володіє божественною спадщиною, шматком землі, піднятої з води сотні років тому. Або місце, де впав шматочок неба…Бо тут, на цьому єдиному населеному острові в Румунії, знаходиться церква між водами, чиїм свідоцтвом про народження є документ, виданий канцелярією князя Раду Великого в 1500 році.

На початку 20-го століття на острові, у місці під назвою “Ла Велтоаре”, будували казино. Пізніше воно зникло. Парк також був відомий у ті часи як справжній дендрологічний сад. З північно-східного боку був облаштований басейн, з південного – казино, а літня сцена та кегельбан контрастували з монастирем. Коли острів підняли, на ньому вистоїла тільки церква. У 1979-1980 роках, коли почалося будівництво гребель ГЕС на річці Олт, весь острів з усім, що на ньому знаходилося, опинився на межі затоплення водою. Між комуністичною державою та Румунською Православною Церквою тривали довгі переговори в пошуках рішень.

Тоді, за наполяганням єпископату Римніцької єпархії та фахівців (багато інженерів з Міністерства енергетики, керівників будівельних робіт), столичний Інститут образотворчого мистецтва “Ніколає Грігореску” розробив проєкт порятунку церкви, дуже складний на той час, шляхом підняття її на 6 метрів, одне з найризикованіших рішень, застосованих у сфері реставрації пам’яток, і друга робота такого роду, виконана в Румунії. Піднімання монастиря розпочалося 11 серпня 1981 року і пройшло без серйозних інцидентів, завдяки чому пам’ятка була врятована, а роботи вважаються однією з найсміливіших ініціатив у галузі реставрації.

Легенда свідчить, що дружина комуністичного диктатора Елена Чаушеску не хотіла піддаватися на благання монахів врятувати скит і парк, який на той час вважався райським куточком. Це був період, коли церкви зносили із території Румунії. Однак, одного разі по дорозі до Сібіу вона потрапила в автокатастрофу, а на лікарняному ліжку її наснився страшний сон. Так сталося, що для порятунку скиту довелося підняти весь острів на шість метрів. Парк був оазисом середземноморського клімату, де росли фігові дерева і лимони, де кожне зернятко приносило плоди.

Парк населяли вікові дуби, яких не могли обняти з простертими руками двоє людей. Монастир було врятовано, але колишній парк так і не повернувся до своєї колишньої краси. За винятком монастирського подвір’я, яке літо за літом ніби перетворюється на рай, завдяки любові, з якою монахині доглядають кожну рослину. Кожен куточок монастиря і острова приховує в собі історію, кожна з яких пов’язана з чудом, яке приписується іконі Божої Матері “Одигітрія”. Наприклад, розповідають про випадок, що стався два десятиліття тому, коли одного весняного дня фахівці з Дрегешань планували посадити кілька живців виноградної лози. Це був день, коли вздовж долини річки Олт від Сібіу до Дрегешань безперервно йшов сніг. Лише на острові не було снігу.

Існує історія про те, як з’явився острів, і ще одна – про ікону. Наприклад, кажуть, що близько 1250 року селянин із сусіднього села хотів перетнути річку на возі з волами. Він хотів дістати дрова з лісів гори Козія. Коли повертався, повінь застала його прямо посеред річки. Злякавшись, чоловік почав молитися, пообіцявши, що якщо врятується, то побудує там церкву. А легенда розповідає про те, як під ногами селянина здіймався пагорб. Пагорб вийшов з води, а селянин і його воли врятувалися від повені. Так з’явився Остров, а на тому місці селянин збудував невеличку церкву.

Місце, яке проіснувало три століття, аж до приходу князя Раду Великого. На його фундаменті інший господар Волощини Неаґоє Басараб збудував нову церкву, муровану з каменю. І навколо чудотворної ікони народилася легенда, яка також розповідає про селянина, що намагався переправитися через річку Олт біля острова. Він був зачарований голосами монахинь, які співали на богослужінні. Коли він пригадав, чому опинився на березі річки, тварини відмовилися його слухати, наче невидима рука стримувала їх посеред річки. У розпачі селянин почав копатися в руслі річки, коли натрапив на святу ікону, яка зараз вважається мистецьким шедевром і виставлена у нефі церкви.

Для тих, хто ще не побував на курорті Буштень, пропоную сьогодні ознайомитися із дуже красивою територією: районом Замора, звідки відкривається чудовий вид на долину річки Прахова і Карайманський хрест. Сьогодні зупинимося в замку Кантакузіно, архітектурному шедеврі, що височіє біля підніжжя гори Замора. Прекрасний краєвид ще більш прекрасний, тому що він доповнюється снігом і приємним сонячним світлом весняного березневого дня. Розслаблююча атмосфера на терасі замку дуже доречна. Те що ми дуже мало знали про нього кілька років тому, то це тому, що він був введений в туристичний обіг лише в 2010 році, після того, як був куплений групою інвесторів від онучки власника замку – Георге Грігоре Кантакузіно (1832-1913), колишнього прем’єр-міністра Румунії. З генеалогією цієї родини можна ознайомитися у вестибюлі замку, який веде до центрального та службового павільйонів.

Хоча менш популярний, ніж Пелеш, замок Кантакузіно має таку ж прекрасну історію, як і колишня літня резиденція Кароля I на курорті Сіная. Будівля, з її унікальним оточенням та аристократичним шармом, є ідеальним місцем, звідки можна милуватися чудовим гірським курортом Буштень. Ви помітите, що між замком Кантакузіно та Пелешем є багато спільного не лише в архітектурі, розмірах маєтку та вражаючому внутрішньому дворику, але й в інтригуючих історіях цього місця, сповненого таємниць та легенд. Ще від самого відкриття у 2010 році, замок став місцем проведення важливих культурних заходів, концертів, фотосесій, презентацій колекцій, конференцій, та прийомів. У замку також є вишуканий ресторан з терасою, де можемо насолодитися кавою та найкрасивішою панорамою гір Бучедж.

Перший камінь у фундамент замку було закладено у 1901 році на місці старої резиденції Кантакузінів, старого родинного котеджу. Плани будівництва належать архітектору Грігоре Черкезу, а казкова резиденція, побудована в неорумунському стилі з каменю та цегли, була завершена в 1911 році. Про Георге Грігоре Кантакузіно знаємо, що він був одним з найбагатших людей свого часу. Він був двічі мером румунської столиці і двічі прем’єр-міністром Румунії. Зі своїх колосальних статків побудував три палаци (два в Праховському повіті і один в Бухаресті, на бульварі Каля Вікторієй, де зараз знаходиться Національний музей імені Джордже Енеску). Його прозвали “Набабул”, оскільки в історії він запам’ятався легендою про його намір вимостити двір золотими монетами. Таким чином, його палац у Буштень перевершив би своєю величчю королівський замок Пелеш. На щастя, Набаб врешті-решт відмовився від цієї ідеї.

Ви будете повністю зачаровані красою цього місця, як тільки ступите на територію палацу. Замок Кантакузіно має форму павільйону і оточений величезним парком. Внутрішні алеї приведуть вас до чудового гроту, через який ви зможете пройти під завісою води. Тут ви також побачите водоспади і фонтани, в яких водиться форель. Замок має центральну будівлю, що складається з підвалу, цокольного і першого поверху, з бетонним фундаментом, кам’яними стінами і черепичним дахом, службового павільйону, адміністративної вілли і каплиці. Неминуче архітектура наштовхне нас на думку про Бринковянський палац, який є ідеальним вираженням нео-румунського стилю завдяки лоджії та альтанці, які використовувалися для полювання на дичину. На фасаді замку написано: “Я, Георге Гр. Кантакузіно, з моєю дружиною Катериною, уродженою Баляну, побудували цей замок в пам’ять про наших предків і для притулку наших нащадків”.

Двері, через які ми входимо, прикрашені вітражами, привезеними з Італії. Зачаровують не тільки вітражі, але й самі двері, вирізьблені з дуба, прикрашені рослинними мотивами та багато орнаментованими залізними виробами. В одному із залів можна побачити вітраж, на якому зображений родовий герб Кантакузіно. Під ним написано девіз “Quaenocentdocent”, фраза, яка в перекладі означає “хто страждав, той навчився” (варіант: “страждання виховує” або, більш зрозуміло, “що не ламає, те робить сильнішим”). Інтер’єри замку Кантакузіно так само добре облаштовані і відтворюють розкіш, якої так прагнув сам принц. Хоча оригінальних меблів сьогодні вже не знайти, любителі історії будуть у захваті від історичних пам’яток, скульптур, мозаїки і цінних колекцій.

У залі для прийомів також зберігається унікальна для Румунії колекція геральдики, що представляє герби родів бояр споріднених із Кантакузінами, а також фриз з вотивними картинами, замовлений у Венеції. Атмосферу шляхетської резиденції підсилюють білокам’яні каміни, прикрашені поліхромною мозаїкою, а кілька фотографій нагадують про розкіш інтер’єрів минулих часів. На камінній стіні в Почесній залі – п’ять порожніх скринь, в яких також мали бути портрети Кантазузінів, але художник не мав їхніх фотографій, щоб розмалювати їх, і вони залишилися ненамальованими. Люстра в Почесній залі, або, як її ще називають, Бальній залі, є оригінальною, так само як і паркетна підлога.

Після націоналізації комуністи покрили товстим шаром фарби настінних розписів, намальованих художниками, яких привезли аж з Венеції, і перетворили колишню літню резиденцію родини Кантакузіно на санаторій Міністерства внутрішніх справ, а оригінальні меблі були винесені із замку. В останні роки інвестори, які викупили маєток у спадкоємців Кантакузіно, поступово відновлюють його і повертають до списку туристичних визначних пам’яток долини річки Прахова. Хоча більшість настінних розписів відреставровано, у кількох залах, пофарбованих у зелений колір колишнього протитуберкульозного санаторію, що діяв у замку за часів комунізму, реставраторам вдалося повернути до життя чудові розписи, сповнені сильних мотивів і кольорів. Подекуди можна побачити невеликі фрагменти старих розписів. Однак Грігоре Кантакузіно не зміг довго насолоджуватися замком, померши через два роки після його відкриття.

Музей банатського села  був заснований у 1971 році в Тімішоарі, а його девізом є слова поета і філософа Лучіана Благи “Банат – це бароко румунської етнографії”. Відвідування цього закладу – це запрошення перенестися на кілька століть назад і зануритися у світ села, відкриваючи для себе сільську архітектуру, характерну для різних районів Банату, організацію будинку і повсякденну діяльність домогосподарства, традиції, цінності та спосіб життя.

Щоб потрапити до музею, вам доведеться залишити місто позаду, в прямому і переносному сенсі. Музей знаходиться на околиці міста і розташований у мальовничому місці: великий парк з віковими деревами, на краю якого є озеро з невеликим острівцем з дерев’яною альтанкою. Це дуже спокійне місце, і коли ви потрапляєте до музею під відкритим небом, здається, що час зупиняється. Сама брама музею здійснює цей перехід у світ села, будучи традиційно різьбленою дерев’яною брамою. Відразу праворуч від входу починається кругова доріжка, яка веде відвідувача повз усі будинки і господарства, що знаходяться в музеї. Центральним елементом музею є дерев’яна церква, навколо якої згруповані найважливіші установи села: школа, ратуша, корчма і народний дім (своєрідний будинок культури).

Дерев’яна церква є перлиною сільської церковної архітектури зі специфічним характером банатського регіону. Вона була побудована в 1746 році в селі Реметя Лунці, а потім перевезена в село Топла в 1807 році на возах, запряжених волами. У 1987 році її розібрали її  по частинах і перевезли до Музею банатського села, де в 1994-1996 роках відбудували у своєму первісному вигляді. Вона зведена з широких брусів типу «ластівчин хвіст» без цвяхів. Це одна з найстаріших церков у Банаті, яка діє і сьогодні, де проводяться богослужіння та весільні церемонії. Будинки в музеї були привезені з різних куточків Банату, і кожен з них має свою власну історію та архітектуру. Так, тут можна побачити будинки з етнографічних районів Валя Мурешулуй, Тіміш-Черна, Феджет, Караш Северін, Арад, Дета-Чякова.  Музей дуже добре організований, перед кожним будинком є пояснювальна табличка румунською та англійською мовами з описом його історії та архітектури. Інтер’єр будинків також можна відвідати. Тут виставлені народні тканини, прядки, ткацькі верстати, гончарні знаряддя, ткані вироби, розписні керамічні горщики і тарілки, меблі.

Музей банатського села можна відвідати самостійно або з фахівцем-екскурсоводом, який познайомить відвідувача з історією та традиціями Банату і оживить історію кожного будинку в музеї. За запитом можуть бути організовані тематичні екскурсії для дітей, які, як розповіла нам екскурсовод музею, із задоволенням дізнаються через ігри та розповіді, як жилося колись в селі. У музеї також є крамниця з виробами народних умільців, а також проводяться тимчасові виставки народного мистецтва. Неподалік музею знаходиться зоопарк та «Зелений ліс» – ідеальне місце для пікніків, прогулянок і велопрогулянок. У Музеї села часто проводяться ремісничі ярмарки, де відвідувачі можуть придбати традиційні гончарні вироби або продукти харчування безпосередньо від фермерів. Тут також проводяться фольклорні та етнографічні концерти і фестивалі, які є  можливістю послухати автентичну народну музику, побачити традиційні сільські танці та народні костюми. Особливою подією є Міжетнічний фестиваль – можливість познайомитися з традиціями етнічних громад Банату: угорців, словаків, німців, сербів, українців, чехів та багатьох інших. Також музей стає місцем проведення фестивалю “Плай” (з 2005 року проводиться щорічно у другий тиждень вересня) – три дні музики, мистецтва та мультикультуралізму, тобто театру, образотворчого мистецтва, книг, фотографії, кіно, майстер-класів на різні теми, різноманітних мистецьких форм, більш чи менш традиційних.

Ідея створення етнографічного музею під відкритим небом належить Йоахіму Мілої, колишньому директору Банатського музею у 1928-1940 роках. У 1928 році, після участі у відкритті Етнографічного музею Трансільванії в Клужі, він звернувся до муніципалітету з проханням про створення невеликого сільського музею на подвір’ї замку Хуніаде, що включав би дерев’яні церкви, хрести, які “становлять історичний та художній інтерес”, селянські будинки тощо. Його мрія збулася лише у 1967 році, коли музей отримав нинішню територію, на якій розгорнувся етнографічний музей під відкритим небом, відкритий для відвідувачів 20 серпня 1971 року. До 2000 року він функціонував як відділ Музею Банату, після чого став окремою установою при Повітовій раді Тіміш. З 2006 року відділ етнографії переїхав до Музею банатського села. Ті понад 13 тисяч предметів спадщини є об’єктом чотирьох великих колекцій: тканини (народний костюм та інтер’єрні тканини – килими, прокладки, рушники), ікони, мистецтво обробки дерева та кераміка. До них додаються предмети побуту з металу чи інших матеріалів, знаряддя праці та посуд, необхідні для давніх занять, а саме бджільництва, рибальства та полювання, предмети культу, народні маски, наївний живопис, статуетки, альбоми, іграшки.

З моменту відокремлення від Музею Банату було створено кілька проєктів, які відповідають специфіці музею, наприклад, Алея етнічних громад, яка має на меті створити зацікавленим відвідувачам уявлення про культуру та цивілізацію етнічних громад Банату. З 2000 року було відкрито Угорську хату, Німецьку хату, Словацьку хату, Українську хату, а нещодано і Сербську хату, і будуть побудовані інші репрезентативні одиниці, поки не будуть охоплені всі етнічні групи цього регіону. Паралельно, з 2000 року, у співпраці з Центром культури і мистецтва Тіміського повіту щороку в червні (перша неділя місяця) проводиться Фестиваль етнічних громад – захід, що має характер культурно-мистецької вистави, в якій кожна етнічна група демонструє свої традиції в одязі, гастрономії та музиці.

Українська громада в Банаті бере свій початок на початку 20-го століття, коли українці приїхали працювати в лісовому господарстві в села Зоріле, Копечеле, Корнуцел, Корнуцел де Банат, де вони утворили села. Після 1970 року багато етнічних українців з марамуреських та буковинських сіл викупили господарства емігрантів-німців, заселивши багато населених пунктів, які стали переважно українськими (Поганешти, Драгомірешти, Штюка, Реметя Міке, Бирсана та ін.).  Українська хата, що розташована на Алеї етнічних громад являє собою типове українське домогосподарство, збудоване з дерева, на фундаменті з річкового або кар’єрного каменю, поверх якого встановлені товсті ялинові балки. Стіни зроблені з ялицевої деревини, з’єднаної по кутах у вигляді “ластівчиного хвоста”. Будинок має відкритий ґанок, з якого через орнаментовані двері в місцевому стилі відвідувачі потрапляють у вестибюль, що забезпечує доступ як до вітальні, так і до гостьової кімнати. Горище використовується для зберігання різних побутових предметів та продуктів харчування. Більш високий дах полегшує стікання снігу, він побудований на дерев’яному каркасі і вкритий ґонтом. Будівля була передана музею у 2004 році.