Author: Христина Манта

Після
Кемпулунг (Campolongo, наприкінці XIII ст.) і Арджеш (Argyas перша половина XIV
ст), Тирговіште стало, ще в другій половині XIV ст. (бл. 1368 р.),
господарським двором, а у першому десятилітті XV ст. головною резиденцією князя
Михаїла (бл. 1409-1420 рр.), сина Мірчі Старого (1386-1418 рр.), господаря
Волощини (Maior Valachia). У Тирговіште, такі господарі як Дан ІІ, Влад Дракул
та його син Влад Дракула взяли, упродовж часу, важливі політичні рішення,
останні два закінчуючи своє життя, в результаті боїв, які велися в Тирговіште.
Вищенаведені господарі прославили столицю Волощини, розмістивши Тирговіште, з
дипломатичної перспективи, серед головних політичних центрів середньовічної
Європи. З 1462 року, коли місто і двір були спустошені військом Мухаммеда II,
політичний центр Волощини перемістився, однак на короткий час, до Бухареста,
заснованого Владом Дракулою. З 1481 року, під час правління Влада Келугерула
(1481-1495 рр.), і до 1545 року, місто Тирговіште знову було головною
резиденцією Волощини.

Відновлене з власних руїн, Тирговіште продовжив бути одним з
важливих резиденцій Волощини, ставши столицею в 1640 році під час правління
Матея Басараба (1632-1654 рр.). У цей період Тирговіште досягне піку економічного
та політичного розвитку, а у військовому відношенні були прийняті
безпрецедентні в історії заходи, місто і двір будучи в значній мірі укріплені
новими ровами, стінами та баштами. Смерть господаря, з трагічними наслідками
для міста, кульмінувала повним знищенням резиденції протягом 1659-1660 рр., і
призвело до перенесення головної резиденції знов до Бухареста, яке залишиться
від тоді столицею Волощини. Заслуга врятування від повної деградації
господарського двору з Тирговіште, занедбаного протягом трьох десятиліть,
належить Костянтину Бринковяну, який був одним із найбільш важливих
будівельників пам’ятників, яких наділив унікальним архітектурним стилем, що й
носить його ім’я. Господарський двір в Тирговіште був відновлений у 1692 році.
Національний музейний комплекс Королівський двір з Тирговіште є
однією з найпрестижніших культурних установ Димбовіцького повіту. Особливості
Національного музейного комплексу з Тирговіште відзеркалюється в якості та
різноманітності колекцій, що зберігаються в 14 музеях та меморіальних будинках,
серед яких Музей друку і Старої румунської книги, про який розповім я в
наступні хвилини.

Поруч
з брамою, використаною під час правління Костянтина Бринковяну, на південному
сході Королівського двору, недалеко від Церкви Святої П’ятниці, розташований
Музей друку і старої румунської книги, у Мідному домі. Будівля була
перебудована від самої основи, на місці де колись стояв будинок, де проживали
монахи з монастиря Дялу в 1802 році, коли сильний землетрус зруйнував келії
монастиря. На початку XX століття, будинок був використаний як гуртожиток
приватної школи, осідок місцевої поліції, і під час Першої світової війни був
резиденцією німецького командування. Зі старого будинку збереглися тепер тільки
дві внутрішні стіни. Мідний будинок, що складається з підвалу, першого і
другого поверхів, є цінним прикладом традиційних будівель цього району.

На
першому поверсі був улаштований Музей друку і старої румунської книги, в якому
зберігаються свідчення цивілізації – друковані свідчення. Виставка починається
з представлення перших форм писання і продовжується моментом винаходу
друкарства рухливими літерами, що поширився по всьому світу. Введення
друкарства у Волощині відбулося разом із друкованими документами слов’янською
мовою Макарія: Служебник (1508 р.), Октоїх (1510 р.) і Євангелія (1512
р.), проведені у Тирговіште. Трохи пізніше у Брашові визначний румунський
диякон Коресі випускав церковнослов’янські та румунські книги і зумів насадити
у свідомості людей ідею, що й румунською мовою можна читати слово Бога».

Свідченнями введення румунської мови у друкованих документах є книги
вісімнадцятого століття, що вийшли друком як у Волощині (Євангеліє, Правила
з Говори, Виправлення закону), так і в Молдові (Казання Варлаама, Псалтир
у віршах Досифея) та Трансільванії (Новий Завіт з Белграду). Свідченнями появи
світської книги є друковані книги Антімом Івіряну у вісімнадцятому столітті, в
Тирговіште, Бухаресті, Бузеу і Римнік, рукописи і книги молдовського князя
Дмитра Кантеміра (Історія Османської імперії, Опис Молдови, Хроніка
давності румуно-молдо-волохів) та історії, граматики, словники та календарі
сільськогосподарської праці, видані
представниками Трансільванської школи. Літературні твори в перших
виданнях з дев’ятнадцятого століття Негруцці, Александрі, Пелімона та
Болінтіняну ознаменували момент переходу віж кириличного алфавіту до
латинського. Музейний тур закінчується презентацією перших трьох регулярних
публікацій: Румунський вісник (1829), під редакцією Іона Хеліаде Редулеску,
Албіна Роминяске (1829) Георгея Асакі, і Трансільванської газети, під
редакцією Джордже Баріціу.

Особливим інтересом у відвідувачів
користуються і інші виставлені в музеї предмети: типографські орнаменти,
гравюри на дереві, друкарська машина з вісімнадцятого століття.

Для більшості туристів, Констанца означає, перш за все,
розслаблення на узбережжі. Чорноморський пляж, місце багатьох прогулянок,
Дельфінарій та Казіно є основними атракціями. Але місто Констанца означає
набагато більше, має багату історію, а етнічне розмаїття регіону
відзеркалюється в емблематичних будівлях Констанци. Наприклад, Музей мистецтва,
де зберігається важлива колекція творів мистецтва, створених великими
румунськими художниками та скульпторами.

Музей був заснований в 1961 році на
основі колекції картин і скульптур, подарованих самими авторами, та інших
картин з колекції Мерії Констанца. Будівля, в якій знаходиться музей, також є
будівлею архітектурної спадщини міста. Побудована архітектором Іоном Соколеско
у період 1891-1893 рр., cпочатку була румунською школою міста Констанца. На
трьох поверхах тих двох будівель Музею зберігаються твори румунського живопису
і скульптури, таких образотворчих митців як Ніколая Грігореску, Теодора Амана,
Жана Стеріаді, Іона Андреєску, Корнела
Медрі, Димитрія Пачурі, Іона Цукулеску, Теодора Палладі, Корнеліу Баби і багато
інших.

Нещодавно, Художній музей Констанца знову відкрив свої двері
після довгої реконструкції. Як пройшли ремотні роботи, як була реорганізована
музейна спадщина та які твори входять до постійної виставки, а також
тимчасових, ми дізнаємося від директора Дойни Пеуляну: Ми вибрали найбільш важливі і представницькі твори
кожного митця. Ми можемо дозволити собі мати зали, присвячені майже кожному
великому румунському художнику сучасного періоду. Кожний момент, коли ми
вирішили виключити певну картину з постійної експозиції, ми сприйняли це як
жертву. Тоді виникла ідея організувати тимчасову виставку, за допомогою якої ми
хочемо показати, що, насправді, у такому великому музеї, ваги, між тим що ми
виставляємо і спадщиною музею, схиляються на користь депозитів, в яких
зберігаються більша кількість творів, ніж ті, які можемо виставити. Залишилося
нам безліч картин Тоніци, Шірато, Дімітреску, Палладі, Петрашку та інших, які
ми показуємо в цій тимчасовій виставці під назвою Музей зі складку.
Таким чином, відвідувачі мають можливість побачити твори, які раніше не бачили
або мали мало можливостей побачити їх.

Будівля Художнього музею міста Констанца була побудована в
епоху розквіту Добруджі, вкінці XIX століття. Після тривалого періоду, коли
Добруджа належала Османській імперії, територія була приєднана до Румунії після
війни за незалежність з 1877 – 1878 рр. Про зміни, через які пройшла Добруджа з
тих пір, розповість теж Дойна Пеуляну: Добруджа стає частиною Румунії
після війни за незалежність в 1878 році. Спочатку, люди, які прибували сюди
відчували себе засланими з королівства, але хотіли залишити сліди свого проходження через ці зони. Мало хто знає, що
берегова скеля Констанца є штучною спорудою і результатом мислення інженера
Скарлата Вернава, директора Національної школи мостів і доріг з Бухареста, та
мужності архітектора Ангела Саліні. Це надзвичайний простір, простір злиттів,
багатонаціональний простір, де були створені і звалилися імперії, куди проходили
кочові народи на їх шляху до світової столиці – Константинополя.

Будучи регіоном релігійних та етнічних інтерференцій,
релігійна толерантність мала велике значення, і король Кароль I створив умови,
необхідні для її збереження. Дойна Пеуляну, директор Художнього музею Констанци
розповідає: Символічно, першими двома основними релігійними будівлями
після об’єднання Добруджі з Румунією були Собор Святих апостолів Петра і Павла
та Королівська мечеть, побудована з державних коштів на місці стародавньої мечеті.
Частина старих священних меблів залишилася у королівській мечеті. Король Кароль
I був тим, хто взяв на себе ініціативу, саме щоб показати, що в розширеній
Румунії, релігійна толерантність була важливою.

Отже, дорогі слухачі, для кращого розуміння культури та
історії міста Констанца, пропоную вам відвідати Художній музей, а потім
прогулятися по старому місту.

Міністерство закордонних справ Румунії привітало набуття чинності 14 травня 2015 року Угоди між Урядом Румунії та
Кабінетом Міністрів України про малий прикордонний рух, підписаної у Києві 2
жовтня 2014 прем’єр-міністрами обох країн Віктором Понтою
та Арсенієм Яценюком.

Новий правовий документ
значно спростить режим перетину кордону у
прилеглих до спільного кордону регіонах, відповідно до інтересів
жителів цих територій двох сусідніх країн. Розширення
двосторонньої договірно-правової бази цією угодою демонструє відкритість і досягнення виняткового
рівня у відносинах між Румунією та Україною – зазначено у прес-релізі МЗС
Румунії.

З процедурної точки зору,
набуття чинності Угоди буде супроводжуватися низкою технічних формальностей, необхідних для
реалізації її положень. Вручення перших дозволів прикордонного руху, виданих
відповідно до положень Угоди, відбудеться найближчим
часом, в рамках урочистої
церемонії в прикордонній зоні у присутності міністрів закордонних справ двох
країн.

Богдан Ауреску та Павло Клімкін, в
ході вчорашньої зустрічі в кулуарах саміту глав МЗС НАТО в Анталії, привітали набуття чинності Угоди і обговорили деталі вручення
перших дозволів.

Нагадаємо, що домовленість ця визначає правила місцевого прикордонного руху, зокрема спрощеного регулярного перетину без віз спільного кордону особами, які проживають в межах 30-кілометрової зони від спільного державного кордону, що може бути розширена до 50 км. Угода передбачає можливість перебування в прикордонній зоні іншої сторони, зокрема, з соціальних, культурних, обґрунтованих економічних причин або, зокрема, з родинних причин, на строк, що не перевищує три місяці поспіль.

За оцінками МЗС Румунії, у цій зоні проживають близько мільйона громадян України, включно етнічні румуни, які отримають право відвідувати Румунію без віз на базі дозволу на місцевий прикордонний рух та дійсного проїзного документу.

Національний музей секлерів, який цього року відзначає 140-річчя з дня заснування, є однією з представницьких державних колекцій і культурних установ угорської громади в Румунії. Бурхлива історія цієї установи позначена послідовними змінами режимів, націоналізацією, алей постійним збагаченням колекцій, участюу важливих міжнародних культурних заходах.

Щоб краще зрозуміти назву цього музею, я розповім вам дещо з історії секлерської громади та її ідентичності: секрери – це окрема гілка угорської громади (так як бойки або лемки є теж українцями), але які до 1848 року користувалися спеціальним правовим статусом, привілейованим, маючи свої власні закони і військове командування. Це населення колишніх прикордонників, яке оселилося на території нашої країни 900 років тому, чия роль полягала у захисті ущелин Східних Карпат від навал кочових народів, що пересувалися з Азії. Протягом століть секлери були захисниками західного християнства, першою перешкодою на шляху навал печенігів і татар, ту саму роль яку мало й князівство Молдови на сході, і не раз війська секлерів і молдован допомагали один одному у битвах з кочовими народами. Здається не випадково, на секлерському прапорі з’являються ті ж астральні символи, що й в гербі Молдовського князівства: сонце і місяць.

Один із найстаріших музеїв нашої країни був відкритий в одному особняку повіту Ковасна у 1875 році, і через рік (тобто в 1876 році) став відомим на європейському плані, беручи участь у VIII Міжнародному конгресі історії стародавнього світу та антропології. У 1879 році його було переміщено до міста Сфинту-Георге, відразу ж його відвідали важливі вчені, такі як академік Ніколає Денсушіану. Національний музей секлерів виставив свої експонати в Парижі в 1900 році, у Відні – в 1906 році, та набув слави у німецьких, російських і британських наукових колах, а з 1911 по 1912 рр. був збудований новий будинок для цього музею. Він користувався популярністю серед представників румунської еліти міжвоєнного та післявоєнного періоду. Король Фердинанд перетнув його поріг ще до Першої світової війни, коли, перебуваючи на курорті Сіная, він скористався можливістю і відвідав музей. Після створення Великої Румунії, у 1920 році, король повернувся сюди і наказав своїм міністрам та Генштабу наслідувати його приклад та відвідати музей.

Поряд з спеціалізованою бібліотекою, надзвичайно корисною в області дослідження і документації установи, музей зберігає також колекцію старовинних рідкісних книг, архівних засобів масової інформації та інших спеціальних колекцій. Найбільш цінним предметом є Кодекс Апор, який містить псалми з першого перекладу Біблії на угорську мову (ст. XV). Цей переклад є четвертим за віком серед угорських літературних творів, що збереглися до наших днів. У відділі природничих наук зберігаються понад 60.000 предметів, серед яких одна з найбільш представницьких палеонтологічних колекцій ссавців четвертинного періоду Центральної та Східної Європи, одна з найбільших у світі колекцій грибів з Румунії та колекція метеликів Diószeghy з понад 23.000 екземплярів.

Колекція пам’яток археології містить понад 50.000 предметів. Музей став відомим, перш за все, через наукового дослідження культури неоліту Аріушд. Колекція історичних пам’яток включає свідчення про військову роль секлерів у середньовіччі, меблі і скляні вироби, важливі для історії, культури і цивілізації Краю секлерів. У відділі етнографії виставлені більш ніж 15.000 предметів, вишивки XVII-XVIII ст, що є унікальним багатством Трансільванії, важлива колекція кахлю і кераміки, антикварні меблі та колекція традиційних народних іграшок. А виставка під відкритим небом представляє поряд із секлерськими воротами і старий будинок (1767 р.) регіону Чук, який був частково мебльований з оригінальними предметами .

Музей Куртя Веке (укр. «Старий Двір»), що розташований на руїнах Княжого палацу, був відкритий у квітні 1972 року і займає площу близько у 5000 квадратних метрів. Музей прагне зберегти і розвинути історичні памятки починаючи з четвертого по дев’ятнадцяте століття. Княжий палац або Господарський двір є найдавнішим середньовічним пам’ятником у Бухаресті, який протягом більше двох століть був резиденцією волоських князів, паралельно, до 1660 року, із старою столицею Волощини – Тирговіште. У 1660 році Бухарест став єдиною столицею Волощини, а після 1862 року – столицею Об’єднаних румунських князівств, відповідно Румунії.

У другій половині XIV століття на цьому місці була зведена цегляна фортеця розміром близько 160 кв. м., яку в 1458 – 1459 рр. розширить господар Влад Цепеш, оточивши її кам’яними стінами. Фортеця буде центром економічного і політичного життя Бухареста, центром, навколо якого зібралися купці і ремісники, які з оглядом на їх заняття або місця звідки вони доставляли товар (Ліпска, від Лейпцигу – Німеччина, Габрово з Болгарії, Брашов) дали й назви вулиць цього центрального столичного району. Фортеця зазнала суттєвих змін за часів господаря Мірчі Чобанула (укр. “Вівчара), який після 1550 року побудував палац з величезними підвалами та Благовіщенську церкву по сусідству, якій вдалося вистояти до сьогоднішнього дня.

Новий княжий палац розширив свою площу від 3000 – 5000 кв. м. до 25.000 кв.м. на ділянці між річкою Димбовіца та Ліпскань, торговій артерії з півдня на північ, і на вулицях Шеларь/Смердан, із заходу на схід. Після 1640 року Матей Басараб відновить Господарський двір. У XVII столітті його буде прикрашено кам’яними колонами, мармуровими сходами і фресками. До кінця XVII століття і початку XVIIІ і інші правителі – Грігоре Гіка, Георге Дука, Шербан Кантакузіно – але особливо Костянтин Бринковяну розширили княжий палац, будуючи інші споруди для чиновників, прислуг і солдатів, майстерні, стайні, в’язницю, льодовик, каплицю палацу, кіоски, сади, каналізаційну мережу, резервуар для води і турецьку лазню.

Після перетворень зроблених Штефаном Кантакузіно, наступником Бринковяну, низка господарів фанаріотів (у період 1716-1821 рр.) особливо з сімей Маврокордат та Маврогень проведуть будівельні роботи в Господарському дворі. Повторні пожежі, землетруси, повені, епідемії та війни призведуть до деградації Княжого двору. Александру Іпсіланті, у 1775 році, побудує новий палац на пагорбі Спірі, неподалік монастиря Міхая Воде, але нова резиденція, Новий двір буде покинутий через кілька десятиліть у 1812 році, через пожежі і землетруси, ставши Згорілим двором.

Стара резиденція буде називатися Старий двір, зберігаючи на певний час обовязки Княжого двору, але буде продана на аукціоні в 1798 році, під час правління Костянтина Хангерлі, район залишившись завдяки своєї головної артерії, Ліпскань (Головна вулиця), традиційним торговим центром столиці. На руїнах двору, особливо на півночі і сході будуть побудовані інші будівлі. В ході археологічних розкопок, початих у 1953 році, продовжених у 1959 році та відновлених інтенсивно в період 1967-1972 рр., були виявлені численні артефакти (частини цегляних і кам’яних стін, підвали палацу, рами дверей та вікон, фрагменти живопису і колон і т.д.) та предмети домашнього вжитку, глазурована цегла та плитки, металеві інструменти, свічники, монети і т.д., що зберігаються зараз у Бухарестському Муніципальному музеї.

Відвідувачі, які ступають по цьому лабіринту артефактів, мають можливість споглядати матеріальні свідчення середньовічної історії Волощини. Жоден інший пам’ятник не може синтезувати як цього роблять історичні пам’ятки Старого двору, історичну долю Волощини.

Наші кроки ведуть сьогодні в уявну подорож десь на північний захід повіту Бузеу, в напрямок до населеного пункту Лопетарь. Протягом приблизно 50 км супроводжує нас річка Сленік, яка розповідає свої старі історії. Потім дорога веде в напрямок села Мензелешть, на півночі якого знаходиться туристична атракція про яку розповім я вам сьогодні, захоплюючий світ сольових кристалів — плато Меледік. Чому варто відвідати його? Тому що, це місце де карстові породи набирають найрізноманітніших фантастичних форм, тут знаходиться найдовша сольова печера в світі, а неподалік, на сольяному масиві утворилося озеро прісної води. Отже, плато Меледік є природним геологічним, спелеологічним, ботанічним і зоологічним заповідником, із загальною площею 136 га.

Карстове плато Меледік розташоване на висоті 608 м. і виглядає як безкінечне природне утворення, оточене соляним намистом. З географічної точки зору і не тільки, соляне плато розташоване на правому березі річки Жгябулуй (лівої притоки ріки Сленік). Цей соляний вівтар, здається, вишитий різними долинами овальної та круглої форм. Абсолютно захоплюючим є те, що на дні однієї такої долини знаходиться солодке чудо соляного масиву – Озеро Меледік, відомий ще під назвою «Бездонне озеро». Озеро Меледік є унікальним у світі через його прісну воду, в самій серцевині соляного масиву.

Протягом подорожжі туристів оточуватимуть вертикальні стінки солі, які вражають твердістю і особливо їх кольоритом. Крім того, чарівним є й хроматичне поєднання пейзажу, що захоплює, особливо літом чи восени. Безліч відтінків, безліч кольорів, де «зелений» є, здається, накращим другом осіннього «помаранчевого» кольору. Практично, краєвид виявляє собі як нескінченний світ соляних каньйонів, де час вирив десятки печер, справжні природні чудеса, які чекають на спелеологів ентузіастів. На території Плато Меледік, точніше, в цьому світі темряви, розташована Печера Меледік, яка упродовж багатьох років фігурувала серед найдовших соляних печер у світі. Доступ до неї рекомендується тільки для людей, які мають досвід в спелеології.

Поруч Плато Меледік є кілька джерел мінеральної води, які були виявлені на початку XIX століття. Ця зона є досить привабливою для туристів, зокрема завдяки можливостям розміщення в готелях та пансіонатах. Крім того, туристи можуть розміститися і на березі озера, у взятому на прокат наметі. Є тут і кілька дуже хороших кают у кемпінгу для тих, хто хоче залишитися через ніч у цьому регіоні. На території кемпінгу привабливою для туристів є серія деревяних скульптур, а у весняні та осінні місяці все плато Меледік намальоване квітами фіолетового кольору. Отже, Плато і озеро Меледік є чудовими оазисами тиші, відпочинку і, особливо, злиття з красою природи, ідеальним місцем для коротких прогулянок на природі, незалежно від віку. Сюди туристи приїжджають засмагати на сонці, щоб порибалити і насолоджуватися свіжим повітрям. Купання в озері не рекомендується, тому що вода дуже холодна навіть у найспекотніші літні дні.

Окрім гарного краєвиду та туристичних атракцій, туристи можуть помітити, щось зовсім незвичайне, на поверхні плато Меледік знаходяться невеликі конгломерати солі подібні на насіння. Ефектні карстові форми рельєфу повязані з розчиненням солі на поверхні землі, в результаті чого відбувається найбільш цікаве явище в Румунії, що разюче подібне на рельєф, який формується на вапняках.

Cім’я Штірбей споріднена з іншими важливими румунськими сімями такі як Бібеску, Бринковяну і Кантакузіно, залишила свої сліди не тільки що стосується модернізації князівств, але і щодо модернізації столиці. Принц Барбу Штірбей, народжений Бібеску, але усиновлений останнім нащадком сім’ї Штірбей, правив Волощиною в період з червня 1849 року по жовтень 1853, а також у період з жовтня 1854 по червень 1856 року.

Модернізація князівств вже почалася, також їх відкритість до культури Західної Європи, а Барбу Штірбей не завадив цьому, навпаки мав свій внесок у цьому відношенні. Його наступники продовжували бути активними на політичній сцені Румунії, найвідомішим будучи онук, що носив його ім’я – Барбу Штірбей, був головою Ради міністрів, міністром внутрішніх справ, міністром фінансів та міністром закордонних справ, почесним членом Румунської Академії в міжвоєнний період, близький радник короля Фердинанда і королеви Марії.

Разом зі своїм батьком, Александром, його братами і сестрами, вони володіли різними будівлями в Бухаресті і країні, які сьогодні є частиною румунської культурної спадщини. Крім того, Господар Барбу Штірбей володів і маєтком у Ніцці, під назвою Вілла Орестім, де він прожив другу половину свого життя. У свою чергу, його син, принц Джодже Штірбей, дипломат за фахом оселився на старості літ неподалік Парижа, в Курбевуа, де також купив палац. Мистецтвознавець Оана Марінаке досліджувала питання маєтків сімї Штірбей.

Так вона дізналася, що багато маєтків стали власністю сімї після одруження Барбу Штірбея на Елізабету Кантакузіно. Оана Марінаке: До приданого Елізабети Кантакузіно Пашкану належали численні маєтки, які були колись у володінні сім’ї Костянтина Бринковяну. Отож, правитель накопичує важливе майно, особливо землі. У нього були маєтки в повітах Олт, Долж, Вилча, Мехедінць (який тоді називався Романац). У другій половині XIX ст., ситуація змінилася. Наприклад, принц Александру, який залишився в країні, одружився на представниці боярської молдовської сімї. Так переходять у власність сім’ї Штірбей маєтки Брустуроаса, Мендрешть та Дерменешть. В у Бухаресті є безліч будинків цієї родини, окрім колишнього Господарського палацу, нинішнього Палацу Штірбей, розташованого на вулиці Каля Вікторії, і який був відреставрований принцом Александру.

Колишній Господарський палац або Палац Штірбей розташований на вулиці Каля Вікторією, найдавнішій і найбільш важливій артерії Бухареста. Оана Марінаке розповідає: Це старий боярський будинок, який спочатку належав останньому представнику родини Штірбей, а на початку ХІХ століття він став власністю молодого судді Штірбей, перед тим як мав він стати господарем Волощини. Він звертається до французького архітектора Мішеля де Саньйона, який в період 1833 –1835 рр. відремонтував цей старий будинок і надав йому новий вигляд. Він побудований у неокласичному стилі, і протягом часу проходитиме через багато змін, найважливішою з них будучи розширення з 1881-1882 рр. у супроводі архітектора Фрідріха Хартмана. Це німецький архітектор, який проводить ремонтно-будівельні роботи в палаці з урахуванням первісної архітектурної структури, і розширює будівлю, додавши до неї вежу. Теж він будує і стайні, які на жаль були знесені нинішнім власником, в кінці 2008 року.

На початку ХХ століття, сім’я Штірбей почала працювати з архітектором Ніколаєм Гіка-Будешть для ряду конкретних проектів, ремонтно-рестравраційних робіт і будівництва нових будинків. Про них розповідає Оана Марінаке: На вулиці Каля Грівіцей, недалеко від Господарського палацу з Каля Вікторієй, був палац принца Джордже, молодшого брата принца Барбу, доля якого трагічно закінчується під час першої світової війни. Цей палац, з 1911 року до Другої світової війни, був представницькою будівлею центральної частини столиці. Племінниці принца будують поруч свої будинки, і теж за допомогою архітектора Ніколає Гіка-Будешть. Ці будинки збереглися дотепер. Палац на вулиці Каля Грівіцей був зруйнований бомбовими ударами, збереглися до наших днів будівельні плани і дві старі фотографії. Чимало з екстра-міських будинків були перетворені на лікарні – як це сталося з особняком Воїла, недалеко від населеного пункту Кимпіна, що зараз є психіатричною лікарнею – або в щось інше. У Дерменешть був улаштований дитячий табір. Потому палац був занедбаний, і недавно повернутий нащадкам принцес Штірбей.

Неподалік Бухареста, в невеликому містечку Буфтя, розташований інший знаменитий маєток цієї сім’ї Штірбей, а саме палац, побудований в романтичному стилі, на жаль, невідомим архітектором.

Відкритий влітку 1954 року, розкішний палац колишнього великого торговця Жана Михаїла, Крайовський художній музей є нині одним з найпрестижніших музеїв Румунії.

В основі колекції музею лежить Пінакотека “Александра та Арістії Аман”, відкрита у Крайові в 1908 році, відповідно до заповіту вищенаведених двох крайовських благодійників. Вона зберігалася протягом багатьох десятиліть в старому особняку Єлени та Грегорія Лечану (батьків Арістії Аман). До картинної галереї входили картини голландських, фламандських, італійських і французьких мистецьких шкіл (як правило, картини вісімнадцятого століття), живопис і графіка Теодора Амана, румунське та іноземне декоративне мистецтво, а також пожертвування різних благодійників, серед яких: Ніколая Романеску і Жана Міхаїла (європейська живопис), Корнетті, Гологовяну, які збагатили значно спадщину. Пінакотеку було перейнято Музеєм Олтенії, а у 1954 році, вона стала самостійним Художнім музеєм в палаці Жана Міхаїла.

Музей був побудований між 1900 — 1907 роками французьким архітектором Полем Готтеро на замовлення Костянтина Міхаїла (1837 — 1908 рр.) одного з найбагатших людей Румунії тих часів. При будівництві палацу іноземні майстри, як правило італійці, використали матеріали найвищої якості. Красива штукатурка, частково позолочена, мансардні вікна, венеціанські дзеркала, пофарбовані стелі, люстри з декораціями з муранського кришталю, колони, сходи із карарського мармуру, стіни, оббиті Ліонським шовком, панелі та меблі наділяють приміщення палацу елегантністью і витонченим смаком.

Палац був покритий шифером і обладнаний ще з самого початку електричним струмом, центральним опаленням і т.д. Сини Міхаїла, Ніколає та Жан, відкрили палац в 1909 році, після одного року від смерті батька. Старший син, Ніколає (1873-1918 рр.), провів останні роки свого життя у Франції, де він став францисканським монахом. Молодший син Жан (1875-1936 рр.), жив у палаці і продовжив збільшувати своє майно, ставши одним з найбагатших людей у ​​країні. Кажуть, що під час першої світової економічної кризи у період 1929-1933 рр., Жан Міхаїл поручився своїм майном за позики зроблені румунською державою за кордоном. Але у 1936 році, 28 лютого, він помер. Будучи останнім представником сімї – будучи неодруженим, бездітним і без ніяких інших близьких родичів — все своє майно пожертвував румунській державі.

Протягом років, у палаці відбулися деякі заходи, які заслуговують нашої уваги. Таким чином, влітку 1913 року, у липні, під час Другої балканської війни, на короткий час, король Кароль I жив у цьому палаці, і в 1915 році король Фердинанд. Під час Першої світової війни, коли частина території Румунії була тимчасово окупована Центральними державами, палац був резиденцією Німецького командування для регіону Олтенії. Роки потому, в 1939 році, у період з 19 вересня по 9 жовтня, тут жив маршал Едвард Ридз-Смігли, глава Генерального штабу польської армії, а з 5 листопада по 24 грудня того ж року, президент Польщі Ігнацій Мосьцицький, із сімею.

В кінці літа 1940 року, в палаці відбулися румуно-болгарські переговори, після чого 7 вересня, наша країна уступила Болгарії Південну Добруджу. З 24 по 31 жовтня 1943 року, у палаці відбулася виставка “Тиждень Олтенії”, під покровительством короля Міхая І. З цієї нагоди мешканці міста Крайова могли вперше побачити розкішні інтерєри палацу. З вересня 1944 року, палац був Штаб-квартирою 53-ї армії 2-го Українського фронту, командувачем якої був генерал Манагаров. Восени того ж року, протягом пяти тижнів, в палаці жив і Йосип Броз Тіто, а у вересні 1944 року був укладений договір між Національним комітетом визволення Югославії і Вітчизняним фронтом з Болгарії, угода яка поклала край війні між Югославією та Болгарією. Звідси Йосип Броз Тіто керував всіма операціями з визволення Белграду, що успішно завершилися 20 жовтня 1944 року. З серпня 1954 року, у Палаці Жана Міхаїла діє Художній музей міста Крайова.

Отже, основним фондом музею була Пінакотека “Алескандра та Арістії Аман”, до якої приєдналися важливі картини румунських художників, так що колекція музею нараховує зараз понад 12.000 творів мистецтва. З 1962 року твори мистецтва Крайовського художнього музею беруть участь у великих міжнародних виставках, організованих в більш ніж 20 країнах Європи, Азії та Північної Америки. Національна художня галерея, відкрита вперше у 1954 році і відреставрована у 70-х роках на першому поверсі Палацу Жана Міхаїла, представляє на тих понад 500 картинах живопису, графіки, скульптури та декоративно-прикладного мистецтва, розвиток румунського мистецтва із XVII століття до сучасного мистецтва кінця ХХ століття. По тих 11 залах першого поверху відвідувач може милуватися живописом релігійного характеру, тобто іконами та фресками XVII-XVІІІ століть, коли бере свої початки перший стиль румунського мистецтва — кантакузіно-бринковянський – еквівалент європейського бароко.

Із почесного залу музею, відвідувач потрапляє в Європейську художню галерею. На стінах першого приміщення виставлені картини голландської школи мистецтва. Виставлені тут картини належать дрібним майстрам XVII ст. У наступному приміщені виставлені картини фламандської школи живопису XVII століття. З низкою особливостей протилежних голландському живопису, фламандський живопис цього періоду характеризується, через надзвичайні політичні, соціальні, економічні та культурні умови, тематикою перенасиченою релігійними і міфологічними сценами.

До важливих картин фламандської школи живопису музей відносить картину “Лот і його дочки”, намальована в Антверпені близько 1550 року, анонімним художником. Наступні два зали присвячені французькому мистецтву. Виставлені тут твори живопису, скульптури та декоративно-прикладного мистецтва датуються XVII-XIX століттями. Серед найбільш важливих картин, якими відвідувачі можуть милуватися в цих двох залах, є “Пейзаж”, який зачаровує майстерністю анонімного художника кінця сімнадцятого століття (зі школи Клода Лоррена) та “Дитина з собакою”, портрет Пєра Миньяра (1612-1695 рр.). Останній зал галереї європейського мистецтва був зарезервований для італійського живопису. Виставлені тут картини належать різним мистецьким школам і моментам XVI-XVIII ст.

Село Добровец, розташоване недалеко від міста Ясси, пропонує туристам вид на тисячі гектарів листяних і хвойних лісів. На пагорбі села знаходиться однойменний монастир, що вважається однією з найкрасивіших споруд господаря Молдови Штефана Великого.

Різноманітність та краса природи Ясського повіту, який принаймні статистично вважається одним з найбідніших в країні, є беззаперечним дивом. Від місця в місце зелені панелі з написами білою фарбою згадують туристам, що вони повинні не порушити спокій тварин. Ліс показує тобі, однак, грандіозне шоу. Проблиски сонячного світла борються із густотою гілок вікових дерев, але не можуть дістатися землі. Працівники Лісового господарства Яссього повіту хваляться тим, що в цих лісах Добровецу проживає найбільша кількість диких тварин з країни. Не дивно, чому диктатор Ніколає Чаушеску доручив в 1962 році побудувати в селі Поєнь, населеному пункті розташованому по дорозі до Добровец, мисливський будиночок, що вважається одним з найкрасивіших в Румунії.

Елена та Ніколає Чаушеску побували тут восени 1989 року, всього за три місяці до революції. Навколо будівлі зведеної посеред ліса був улаштований дендрарій з багатьох видів дерев, в якому можна побачити 200-річні дуби. І у наші дні дістаються села Поєнь щороку десятки іноземних мисливців, які платять десятки тисяч євро, щоб полювати на оленів, кабанів, зайців, фазанів, куріпок і перепелів. Котедж можуть орендувати і румунські туристи, але тільки шляхом прямих переговорів з відповідальними Лісового господарства ясського повіту. І будівля Лісового господарства Добровец є визначною туристичною памяткою. Вона датується періоду короля Кароля I і має спеціальну архітектуру. Монастир Добровец є єдиною архітектурною пам’яткою за часів Штефана Великого, якій вдалося проіснувати недоторканою до наших днів. Монастир був побудований між 1503-1504 рр. Про це стоїть надпис над входом у церкву.

Протягом багатьох років, монастир пережив тяжкі часи. Між 1865 і 1900 рр, монастир був використаний як вязниця. По тому він був покинутий протягом пяти років і в 1905 році став дитячим домом для сиріт. Своєрідним елементом архітектурного стилю монастиря є розміщення між пронаосом і вівтарем вузького приміщення, гробниці, про яку кажуть спеціалісти що є найдавнішою в церковній архітектурі Молдови. На території монастиря, в 70 метрах західніше церкви, гетьман Ніколає Раковіце збудував в 1663 році масивну будівлю з великим підвалом, якій пізніше було додано ще один поверх. Будівля використовувалася монахами до 1863 року. Справжнім скарбом монастиря є оригінальний настінний розпис, зроблений за часів господаря Петра Рареша, десь у 1529 році. Тому, що його автор невідомий, дослідники назвали його “анонімним малярем з Добровец”. Керуючись порадами місцевих жителів, туристи можуть дістатися до деревяної церкви 200-річної давності. Поруч знаходиться курган землі, заввишки кілька десятків метрів, який, свідчать легенди, використовували за часів Штефана Великого як пункт спостереження та попередження.

З Добровец, по дорозі до міста Ясси, турист може навернути на ліво до населеного пункту Бирнова. Маршрут цей часто перетинають пристрасні любителі гірських велосипедів, які цінують його за свіже повітря. По одному і другому боках дороги ростуть вже століття величезні дерева, які переплітаються над дорогою, створюючи свого роду тунель. Далі турист дістається Монастиря Хадимбу, одного з найкрасивіших святинь румунської давньої провінції Молдова. Монастир цей славиться іконою Діви Марії, з якої, як кажуть в народі, тече освячений єлей. Щороку тисячі паломників з усієї країни йдуть туди, щоб молитися перед цією іконою.

У декількох кілометрах від Беїле Говора, у самому центрі Вилчанського повіту, знаходиться Монастир Дінтр-ун-лемн (укр. мовою “з однієї деревини”). Подібно майже всім вилчанським монастирям, розташованим в долині ріки Олт і цей монастир є свого роду унікальним і має свою специфічну історію.

Легенда свідчить, що у ті часи територія, на якій розташований монастир, була покрита лісами. Чернець знайшов у одному дубовому дуплі чудотворну ікону Богоматері. Теж легенда свідчить про те, що той був найбільшим дубом лісу, якого навряд чи могли обняти шість-сім чоловік з розпростертими обіймами. З деревини цього дуба, чернець за допомогою сільських жителів побудував деревяну церкву і переніс ікону туди. Цьому місцю поклоніння вдалось витривати з початку шістнадцятого століття до майже половини сімнадцятого.

Як виглядає цей монастир зараз, дізнаємося від монахині Текли: Церква монастиря була побудована за зразком звичайної церкви, однак без веж, оскільки деревина не вистачила їм для цього. Чудотворна ікона Діви Марії збереглася у церкві, у почесному місці, майже століття до 1635 року, коли була піднята камяна церква боярином Предою Бринковяну. Потім ікона була перенесена до княжої церкви, де збереглася до наших днів. У 1800 році, здається, у церкві була пожежа, яка зачипила і ікону. Тому вона потребувала реставрації. Документи свідчать про те, що в ході реставраційних робіт була збережена оригінальна модель. І теж тоді був піднятий фундамент нової кам’яної церкви, а потім було встановлено і іконостас. Він здійснений з іншої деревини, з липи, яку легше обробляти або різьбити”.

Засновник кам’яної церкви, боярин Преда Бринковяну був дідом Костянтина Бринковяну. Саме тому під час свого правління Костянтин Бринковяну, господар Волощини, зробив багато пожертвовань монастирю, як в цінних предметах, так і в маєтках. Не тільки Костянтин Бринковяну приділив особливої уваги Монастирю Дінтр-ун-лемн, але й його наступник Штефан Кантакузіно. Монахиня Текла: Якщо в шістнадцятому столітті, монастир обмежується територією навколо невеликої дерев’яної церкви – і залишався таким протягом майже століття до 1635 року — його називали Святинею Дінтр-ун-лемн. Після зведення кам’яної церкви, в 1635 році, ансамбль розширюється і отримує назву Монастир Дінтр-ун-лемн. Преда Бринковяну збудував і господарський дім, який був, однак, зруйнований у 1715 році. На цих руїнах, господар Штефан Кантакузіно будує Господарський палац/бринков’янський, якого можна побачити сьогодні і який був неодноразово відновлений. Тут відпочивали та молилися правителі, які зупинялися на своєму шляху в монастирі. Разом із зведенням бринков’янського палацу, камяна церква була оточена келіями, повністю відновлені в 1900 році. В давні часи, монастир був схожий на фортецю. Дзвіницю побудовано Штефаном Кантакузіно в 1715 році. Тепер монастир має ступінчастий вигляд, що складається з трьох корпусів. Вхідний корпус є новішим, був побудований між 1999-2002 рр. Праворуч будується нова церква, чиї камінь у фундамент був закладений у 2008 році.”

Чудотворна ікона займає надалі почесне місце в монастирі, розповідає монахиня Текла: “Чудотворна ікона, хоча була виявлена на початку XVI століття, експерти, які досліджували її з плином часу вважають, що вона є набагато давною. Деякі фахівці навіть відносять її до четвертого століття, вона будучи копією оригіналу, створеного Св. євангелістом Лукою. Інші вважають, що вона була здійснена в XIII-XIV століттях, привезена з Константинополя, а ще інші стверджують, що її було намальовано на початку XVI століття і привезено звідкись з Македонії. Іконка має вражаючі розміри 160/120см, вважається єдиною в країні, як за розміром, так і за вартістю. Намальована вона на кипарисовому дереві, однак автор її невідомий. Її намальовано з обох боків: спереду намальована Богоматер, а на зворотному боці зображена сцена “Страшного суду””.

На доказ автентичності легенди про заснування монастиря, височіють у дворі монастиря чотири столітніх дуби вражаючого розміру, яким близько 500 років, отже вони того самого віку що й дуб, в якому було знайдено ікону.

Палац Росетті – Розновану є однією з визначних культурних памяток східного румунського міста Ясси. Це найбільш грандіозний і з багатою історією палац. У колишній столиці молдовського князівства є багато красивих будівель, такі як Палац культури, Дитячий палац, Палац Белдіман, однак будівля про яку розповім я вам сьогодні зберігає романтичну ауру. Був побудований він на прикінці XVIII століття і відреставрований у період 1830-1833 рр. архітектором Густавом Фрайвальдом, який спроектував і Ясський Митрополитський собор. Зараз у ньому діє мерія міста Ясси.

В цілому, архітектура, внутрішні фрески і статуї, що прикрашали ззовні палац у 1830 році, відносять будівлю до неокласичного стилю, з бароковими оздоблювальними елементами. До 1891 року, коли його було продано державі, будинок був резиденцією родини Росетті — Розновану, найбільш впливової сімї на молдовській політичній арені. Будучи одним з найбільш важливих будинків міста тих часів, він приймав багатьох особистостей і став свідком важливих історичних події князівства Молдови.

Наприкінці XVIII століття (1788 р.), поселяється тут, у цьому Палаці, російський генерал Романов, а пізніше вся російська дипломатія, яка перебувала тут у період Органічного регламенту (1829-1831 рр.). До речі, у 1866 році, сімя Розновану, при підтримці політичних сил з Росії, намагається організувати змову, метою якої було назвати господарем Молдови Нунуце Розновану, але цей план провалюється. Невдалою була й спроба колишнього господаря Міхаїла Стурдзи, що оселився у цьому ж палаці в 1858 році, повернутися до влади, через 10 років після виїзду з країни. Провідні діячі 7-8 десятиліть ХІХ століття житимуть в цій будівлі: король Румунії Кароль I, Наталія Кешку (яка стане королевою Сербії в 1882 році), а також знаменитий композитор і піаніст Джордже Енеску та видатна сопрано Харіклея Дарклее і т.д.

У 1891 році тодішній мер міста Ясси Васіле Погор придбав від родини Розновану цей палац, і від тоді став він будинком Мерії. Між 1893-1894 роками, до будівлі було внесено змін (додано поверх і розсновано каплицю), будівля ставши місцем перебування королівської родини (принца Фердинанда і принцеси Марії). Будівля відіграє важливу роль на сцені історії особливо під час Першої світової війни, між 1916 — 1918 рр, коли діяли тут міністерства, що були тимчасово перенесені з Бухареста до Ясс. У приміщенні, де зараз знаходиться офіс мера, працював сам король Фердинанд І, і в теперішньому Залі засідань місцевої Ради, була скликана в 1918 році, воєнна рада Румунії.

Дослідження ясських істориків виявили, що палац виглядав на музей, із картинами і кольоровим шовком на всіх стінах і стелях, що, на жаль не збереглися до наших днів, із позолоченими поручнями і багатьма цінними предметами, в тому числі вишуканими меблями. Висока і світла будівля колись була оточена величними бічними стінами, і захищена статуями Аполлона і Діани при вході. До сьогодення мало чого збереглося. Наприклад, зберігся в парку перед палацом красивий фонтан, споруджений на запит господаря Григорія Гіка.

Історія палацу Розновану, однак, не позбавлена драматизму. Одна з драм тісно повязана з нащадком першого його власника. Ніколає Розновану закохався у Марію Стурза, дружину Костаке Стурза, з якою утік у світ, і з якою потім одружився. Прокляття переслідувало їх на все життя, пара жила у неповазі та ізоляції, у той час як палац залишився напризволяще. Так що по імпозантній будівлі бродили вночі злодії, у пошуках скарбів. Інша трагедія сталася в зимовий період 1957-1958 рр.. Тоді, у палаці Розновану підпалилася пожежа, а полумя знищило другий поверх і горище, а також знамениті позолочені канделябри.