Author: Христина Манта

  • Буковинський композитор Чіпріан Порумбеску

    Буковинський композитор Чіпріан Порумбеску

    Видатний буковинський композитор, талановитий скрипаль, один з основоположників румунської класичної музики Чіпріан Порумбеску, який відіграв важливу роль у музичному житті Буковини народився 14 жовтня 1853 року в селі Шіпотеле Сучевей на Південній Буковині та помер лише на 29-му році життя від туберкульозу, 6 липня 1883 році, у батьківській хаті. Народився він в родині буковинського письменника та священника Іраклія Голембіовського.



    Любов до музики, народних пісень проявилася у Чіпріана вже в дитячі роки. Щоліта бував у його батька в гостях композитор та піаніст Кароль Мікулі. Він нього отримав Чіпріан перші уроки гри та скрипці. У 1850-му році родина Голембіовських переїжджає до села Ступка (нині Чіпріан Порумбеску, в Сучавському повіті). Початкову освіту майбутній композитор отримав в селі Лілішешти, Cучавського повіту, згодом закінчив цісарсько-королівську державну гімназію у місті Сучава. Після закінчення навчання у Сучавській гімназії в 1873 році він приїжджає до Чернівців, де вступив до Чернівецької богословської семінарії, яка в 1875 році була перетворена в теологіний факультет щойно відкритого Університету. Важливу роль у житті та творчій біографії Порумбеску відіграв Сидір Воробкевич. Він допоміг молодому Порумбеску розкрити свій хист, удосконалити майстерність. У Чернівцях композитор-початківець склав свої перші музичні твори.



    По закінченні Чернівецького університету Чіпріан Порумбеску вступив до Віденської консерваторії, він продовжив навчання у знаменитих музикантів Ф. Кренна та Л. Шлоссера. У Відні видав перші свої музичні твори “Студентські пісні, деякі з яких супроводжувалися ілюстраціями видатного буковинського художника Епамінонди Бучевського. Після консерваторії Порумбеску виїхав до Брашова і розпочав педагогічну діяльність у гімназії. За коротке життя Порумбеску написав понад 200 музичних творів, на які вплинув народний румунський мелос. У музичній спадщині композитора, крім пісень, є оперети, а також інструментальні твори, що принесли йому світове визнання.



    Серед творів Порумбеску, які виконувались у Чернівцях, тодішня німецька і румунська преса згадує оперету «Новий місяць». Також він написав відому патріотичну пісню “На нашому прапорі написано – Обєднання (рум. “Pe-al nostru steag e scris Unire), що зараз є національним гімном Албанії “Hymni i Flamurit.

  • Край Хацегу

    Край Хацегу

    Сьогодні пропонуємо завітати в Край Хацегу, низовину оточену горами Пояна-Руске, Царку, масивом Шуряну і горами Ретезат. Край Хацегу розташований в південно-західній Трансільванії, у повіті Хунедоара. Це ідеальне місце для відпочинку, з численними історичними та природними пам’ятками. Тут, в цьому регіоні, знаходяться найважливіші архітектурні пам’ятки та археологічні знахідки Румунії.


    Крістіан Чобану, директор Геопарку динозаврів Край Хацегу розповість, чому туристам варто приїжджати сюди: Наш лозунг звучить так – шлях історичних епох. Ми запрошуємо вас не тільки на подорож у просторі, але і у часі. Ви можете обрати історичний період, в який ви хочете побувати: можете бачити як було 500 мільйонів років тому, побачити каміння, що датуються цим періодом, або побачити динозаври з Крейдової доби, тобто останнього геологічного періоду мезозойської ери, а також можете побачити як було під час даків, римлян, лицарів, із середньовіччя до сьогодення.



    Геопарк динозаврів – це охоронювана територія національного значення і перший Геопарк в Східній Європі, який в 2005 році отримав міжнародне визнання, будучи включеним до Європейської мережі геопарків під егідою ЮНЕСКО. Крістіан Чобану розповідає: Динозаври – це наша міжнародна особливість, це унікальні види, фауна крейдового періоду. 70 мільйонів років тому, теперішній край Хацегу був островом у тропічному морі, дуже вулканічному. Всі тварини на цьому острові пристосувалися до кліматичних умов і стали кариликами. Будучи невеликим островом, острівна карликовість є й результатом цього, всі види динозаврів на нашому острові не мають аналогів у світі і всі мають місцеві назви, такі як Hatzegopteryx Transylvania. Починаючи з минулого року ви можете побачити і навіть помацати деякі з цих динозаврів, у Центрі науки і мистецтва Геопарку, в селі Генерал Бертло, ви можете побачити Magyarozaur Dacus в розмірі близько 6 метрів, а в центрі Геопаркуз міста Хацег можете побачити два інших динозаврів, Balaur bondoc і Zalmoxis Robustus, всі ці динозаври будучи здійснені канадським палеомитцем Брайаном Каллі. Теж там туристи можуть побачити скам’янілості, гнізда з яйцями динозаврів, черепахи, крокодилові зуби, всі види тварин, що водилися в цих місцях 70 мільйонів років тому. Теж минулого року ми побудували Будинок вулканів, екологічний музейпилу, що нині є музеєм вулканів у селі Денсуш. Теж там, в цьому році, ми створимо і Сензорний сад, що надасть туристам можливість побачити природу і відчути її. Ми хочемо, щоб туристи своїми почуттями безпосередньо взаємодіяли з природою і зрозуміли, чому вона єважливою для нас, і чому природо-охоронну територію необхідно захищати.



    Край Хацегу є можливо найбільш цінним історичним і етнографічним регіоном Румунії і тому, що тут знаходяться знамениті кам’яні церкви, археологічні пам’ятники дако-римського періоду, фортеці і замки. Одна з найвідоміших середньовічних кам’яних церков є церквав селі Денсуш. Вона була споруджена з каміння, мармуру, колон та статуй зібраних з колишньої римської колонії Ульпія Траяна Аугуста Дачіка Сарміседжетуза. Стіни були зведені з цегол з латинським надписом, капітелів, надмогильних плит, каналізаційних труб, мармуру, римських колон та статуй з Ульпії Траяни, пронаос, у формі латинської букви L, відкритий, обгороджений чотирьма стовпами, обвитими надмогильними плитами, стіл-вівтар зведений теж з надмогильної плити, а дах церкви збудовано з кам’яних плит.Розташована поблизу руїн колишньої столиці римської Дакії, ця дивна споруда краю Хацег була предметом численних суперечок між науковцями. Офіційно в документах церква датується 1280-им роком, однак недавні дослідження свідчать про те, що вона є набагато давнішою. Деякі з них кажуть, що церква є мавзолеєм римського генерала Лонгінуса Максимуса, вбитого даками, інші кажуть що вона є римським храмом зевса Марса.


    Румунський історик Ніколає Йорга писав, що церква була споруджена десь на початку ХVІ-го століття, а мистецтвознавець Ваташеску твердить, що церква датується кінцем ХІІІ-го століття. Отож на цю тему є багато теорій, а також було зроблено багато досліджень, однак церква-пам’ятник надалі зберігає свою таємничість. Припускається, що вона зазнала багато перетворень упродовж часу, зокрема в ХІІІ сторіччі. Явним є лише одне – на даний час ця церква є найдавнішою церквою на території Румунії, де відбуваються релігійні відправи. У церкву Денсус ступаєш як в келію святого. Низький вхід якось примушує тебе схилитись й залишити на бік світські думки. У церкві час нібито стоїть на місці. Століття безперервних молитов, важкі кам’яні стіни зберігають ще дакійські спогади та римські імена. У цій церкві, час минає за іншими порами року, за іншими календарями. У неділю церква переповнена людьми, котрі приходять сюди з відстані. У цій церкві змінюються лише люди, їхні імена та життєві розповіді.

  • Митрополит Волощини Варлаам

    Митрополит Волощини Варлаам

    1678 року з щойно заснованої бухарестської друкарні вийшла книга казань українського письменника Іоанікія Галятовського під назвою “Ключ розуміння (“Cheia intelesului). Упорядником цієї книги був Варлаам, митрополит Волощини. На сторінках досліджень з історії румунської літератури існують мало відомостей про Варлаама, високо оцінену людину, книжника й письменника, діяльність якого заслуговує уваги.



    Точна дата народження Варлаама не відома, народився він, найвірогідніше, в кінці 30-их років ХVII-го століття в селі Мошоая, Арджеського повіту (південь Румунії), напевне в досить заможній селянській родині. Замолоду постригся в ченці. У 1663-му році, коли йому ледве минуло 30 років, став ігуменом монастиря Козія (південь), згодом очолив інші монастирі Волощини, відтак став епіскопом в Римніку Вилча і, кінець-кінцем, між 1672-1679 рр., зайняв найвищий сан церковної ієрархії, бувши обраний митрополитом Волощини.



    Між 1665 і 1668 рр. Варлаам побував в Україні та Росії. В Україні він ознайомився детально з яскравими результатами політики “відкриття культури, послідовно продовженої Петром Могилою. Подорожував через Львів та Київ, вивчив ще глибше словянську мову української редакції, і зустрінувся з відомими письменниками епохи, отримавши їхні твори. Серед них і твори Іоанікія Галятовського, вихованця Києво-Могилянської академії, великого книжника і видатного письменника, славного послідовника Петра Могили.



    Відійшовши, наскільки це було можливим, від навколишніх сутичок і безкінечних непорозумінь, Варлаам намагався конкретизувати орієнтацію на “відбудову“ закладів корисних румунському народу. Після тривалого періоду перерви, Варлаамові вдалося відродити між стінами монастирів і поза ними інтерес до писаного слова. Навколо єпископа, а пізніше митрополита Варлаама, гуртуються дедалі численніші ядра книжників. Групуються навколо нього й талановиті перекладачі, які відтворили румунською мовою й інші частини “Ключа розуміння, а також “Небо ново, твір того ж Галятовського, який зазнає багаторазового рукописного “примноження. Але серед ініціатив митрополита-книжника почесне місце посідає друкарство. Старі друкарні часів господаря Нягоє Басасаба (у період 1512 – 1521 рр.) зруйнувалися. Варлаам заново заснував бухарестську друкарню. Складові частини друкарні дістав він, вірогідно, завдяки своїм звязкам з України.



    Вибравши з-поміж різноманітних складових української проповідницької літератури, яскраво представленої творчістю Земки, Смотрицього або Ставровецького, саме твір “Ключ розуміння, зупинившись над текстом Галятовського, Варлаам вніс у румунську літературу барокову проповідь в одній з найкращих її східноєвропейських оформлень. Вибір румунського митрополита набуває ще більшого значення, коли його ставимо в контекст подібних орієнтацій.



    У дусі відомого барокового “універсалізму і в імя закономірного зусилля “європеїзації, Галятовський рекомендує авторам “Казань звертатися і до “Святого письма, але й до історичних праць, до літописів, до різних праць про тварин, птахів, риб тощо. Лише за допомогою такого різнобарвного матеріалу можна глибоко й ефектно вразити читачів. Варлаам і згуртовані навколо нього талановиті перекладачі зрозуміли суть лекції Галятовського й дотримувалися її. З кількості проповідей українського письменника вони вибрали ті, в яких штучні елементи та стилістичні нагромадження не мають надмірної переваги.



    Хоча тексти українського письменника, і ті, що друкувалися в 1678-му році, й інші, одночасно перекладені, але неопубліковані, – перевидавалися й пізніше, увійшовши також до різних рукописних збірок, казання Іоаникія Галятовського залишилися якось ізольованими, їм не судилося мати пряме наслідство на румунському ґрунті, бо через кілька років після їх першої появи румунська література знайшла в особі великого книжника Антіма Івірянула видатного майстра і найкращого до наших днів представника румунської проповідницької літератури.

  • Винні льохи Панчу

    Винні льохи Панчу

    Легенда свідчить, що підвали двічі відвідав Штефан Великий, вони будучи місцем, де правитель відзначав зі своїми солдатами кожну перемогу над ворогом. Голодний і спраглий після битви, господар зупинився тут і попросив літню жінку погодувати та напоїти його. Вона принесла йому червоне вино, яке було дуже смачним, однак не мало жодної назви. Тоді, Штефан Великий назвав його “Бебяска Веке (укр. “Старе бабське вино). Немає ніяких доказів того, що підвали були вириті за наказом великого правителя, але всі пов’язують їх до ім’я Штефана Великого.



    У Першій світовій війні, винні льохи Панчу мали військову роль, будучи використані в якості складів боєприпасів. Навіть якщо їх було піддано бомбовим ударам і покрито землею, пізніше їх було заново виявлено і використано як слід. У 1949 році підвали були перетворені на приміщення для зберігання вина. З 1968 року почався процес заповнення їх шампанським. Сьогодні, підвали складаються з центрального коридору, з якого утворюються ряд 36 побічних галерей, завдовжки близько три кілометри. У 1997 році, підвали було внесено до Національної спадщини.



    В регіоні Панчу є десятки пансіонатів у самому місті та навколишніх селах. Номер у пансіонаті коштує приблизно 130 леїв (близько 30 євро) за ніч. Набагато дешевше коштує проживання в пансіонаті в сільській місцевості: від 60 до 100 леїв за ніч у двомісному номері. Туристи можуть враховувати десятки хостелів в регіоні Совежа- Лепша, де найбільш озоноване повітря в Європі. У зоні Совежа записав вперше в 1864 році збирач фольклору Алеку Руссо, найвідомішу румунську народну баладу “Міоріца –“ далеко в горах, в невеличкому куточку раю…..



    У XX столітті, Совежа розвинувся як справжній гірський курорт, там будучи зведені декілька готелів. Чимало румунів мають гарні спогади про ці місця. У 80-ті роки минулого століття, сюди щороку прибували тисячі туристів для проведення відпусток, курорт будучи визнаний як населений пункт з найбільш озонованим повітрям в Європі, через соснові ліси, що оточують його. Совежа було ідеальним для лікування силікозу та інших респіраторних захворювань. Сьогодні, через байдужість місцевої влади, все у занедбаному стані. Всі надії мешканці села покладають на добровольців, які започаткували проект Refresh Soveja, спрямований на утвердження курорту і підвищення кількості туристів, але все не так просто зробити. Тим не менш, потенціал величезний. Крім озонованого повітря, Совежа може похвалитися смачним копченим сиром, традиційним продуктом повіту Вранча, що виготовляється за рецептом місцевих мешканців. Теж у Совежі височіє Мавзолей героям Першої світової війни. У вигляді хреста він був зведений з масивних кам’яних блоків, у період 1927-1929 рр. У склепах поховані румунські і російські солдати, загиблі в боях влітку 1917 року, і на мармурових плитах перед склепами написані імена ідентифікованих солдатів, а трохи західніше знаходиться склеп, в якому покояться останки 2000 неідентифікованих солдат.



    Мавзолей у населеному пункті Мерешешть вважається одним з найбільш вражаючих пам’ятників у нашій країні. На його фронтиспісі написано на честь героїв народу. Його було побудовано на місці, де, влітку 1917 року, румунська армія героїчно вистояла німецькій. В результаті зіткнень в Мерешешть загинули 480 румунських офіцерів і 21.000 солдат. Побудований з залізобетону і облицьований блоками андезиту, пам’ятник має круглу форму, а верхня частина закінчується куполом, відомий під назвою Купол Слави, який прикрашений всередині картиною художника Едуарда Сеулеску. В мавзолеї був влаштований в окремій будівлі, музей, в якому зберігаються фотографії та документи, озброєння та військова техніка румунської армії. Розташований на автотрасі, яка з’єднує міста Фокшань та Аджуд, Мерешештський мавзолей відкритий для відвідувачів щодня.

  • Діалог про права та потреби національних меншин

    Діалог про права та потреби національних меншин

    Міністр делегат з питань румунів звідсусіль Ангел Тилвер провів сьогодні, 27 серпня 2015 року, зустріч з Послом України в Бухаресті Теофілом Бауером, за ініціативою румунської сторони.



    Офіційні особи говорили про співробітництво між двома країнами у різних питаннях, підкресливши висхідний тренд двосторонніх відносин. Румунська посадова особа торкнулася питання про ситуацію румунської громади в Україні, зазначивши, що Департамент Політики з питань румунів звідусіль приділяє особливої уваги коагуляції асоціативного румунського середовища.



    Він також зазначив, що цього року, вперше, була організована друга сесія фінансування, так щоб якнайбільша кількість асоціацій мала доступ до фондів департаменту. У цьому контексті, Ангел Тилвер висловив думку, що для реалізації проектів румунських асоціацій необхідна допомога з боку місцевих органів влади. Водночас, він звернувся до української сторони з проханням надати підтримку у процесі улаштування Меморіального будинку Арона Пумнула у Чернівцях. У ході діалогу, було також згадано про необхідність надання підтримки пропозиціям та проектам преси румунською мовою в Чернівецькій області.



    Посол України в Румунії висловив готовність до відкритої та ефективної співпраці. Обидва посадові особи дійшли висновку, що дві громади – румунська в Україні та українська в Румунії – є додатковим містком між державами і допомагають просуванню культурного розмаїття та міжкультурного діалогу.

  • Українська еміграція  в Румунії

    Українська еміграція в Румунії

    З поразкою Української революції 1917-1921 рр. велика кількість українців опинилася за межами країни. Численні осередки української еміграції були в Австрії, Німеччині, Польщі, Франції, Чехословаччині Та Румунії. У Бухаресті утворився також осередок студентів. Доповіді на Першій конференції української еміграції в Парижі (1929 р.) містять дані, що чисельність українських емігрантів у Румунії на початку 20-их рр. становила від 2 до 3 тисяч осіб. Але вже до середини 20-их рр. більшість з них переїхали до інших країн (на навчання до Чехословаччини ) або повернулись до України. У країнах Західної Європи, в тому числі в нашій країні, українські політичні емігранти були визнані Лігою Націй, як бездержавні. Їм видавали, так звані, паспорти Нансена.



    24 грудня 1920, Посольство Румунії у Відні в інформаційному листі до міністра закордонних справ Румунії Таке Йонеску пише: ”До мене звернувся пан В. Бородайкевич, секретар Закордонного центру ЗУНР у Відні, який попросив передати моєму урядові наступне від його уряду. Десь 1500-2000 солдатів українських військ ЗУНР були змушені відтягнутися на румунську територію. Згідно інформаціям Закордонного центру ЗУНР, ці солдати знаходяться у важких життєвих умовах. Закордонний центр ЗУНР звертається з проханням до Уряду Румунії уможливити інтернування у табори цих військовиків, прибулих на території Румунії, піклуючись про їх харчові паї та одяг. Посольство України візьме на себе відповідальність від імені Закордонного центру ЗУНР (Петрушевич), що перебуває зараз у Відні, повернути всі витрати, після того як ситуація України буде вияснена. Представник України багато настоював на тому, щоб українські війська були інтерновані, а не видані Польщі.”



    Отож про українців дізнався й румунський уряд, який пообіцяв допомогти їм. Те що й зробив, надавши їм посильну матеріальну допомогу, взяв у таборах на своє утримання, забезпечив частину українських військовиків сезонною працею, створив умови для збереження військової організації, налагодження культурно-освітньої діяльності, забезпечив звязок з дипломатичною місією УНР у Румунії.



    Частина політичних емігрантів з Наддніпрянщини, тобто цивільні особи та військові з армії УНР, зосередилась на території Румунії у трьох таборах для інтернованих: у Фегераші та у двох таборах у Брашові. У 1921 р. мешканці всіх таборів були переведені до табору Орадя Маре. У інформаційній ноті від 2 лютого 1921 року Міністерства війни Румунії Міністерству закордонних справ зазначено: “Маю честь поінформувати, що у зв’язку з інтернованими українськими солдатами, румунська влада вжила наступні заходи: До тепер, у м. Брашов, було інтерновано 504 солдатів та 840 офіцерів. Було видано наказ про переведення решти людей (приблизно 600). Умови інтернованих солдатів в Брашовському таборі є задовільними, вони отримують такий же харчовий пайок як і наші солдати. Для офіцерів їжа готується окремо. Міністерство війни зробило все щоби умови проживання українців були якнайкращими, тим більше, що не існує почуття ворожості між нами і Україною”.



    Після таборів настав період пристосування українців до мирного цивільного життя. Українці почали вивчати румунську мову. Більшість з них поселилися в Бухаресті, де декотрі знайшли собі місце праці. Значна частина українців знайшла місце праці на заводі в Гевана, неподалік міста Пітешть. Завдяки організаційній і матеріальній підтримці Надзвичайної дипломатичної місії (НДМ) УНР у цій країні а, також, румунського уряду були створені громадські організації, що об’єднували більшість емігрантів . Це — Філія Українського товариства (прихильників) Ліги Націй, Українське співоче товариство “Дума”, Союз українських жінок-емігранток, Українське ощадно-позичкове товариство “Згода”. Восени 1923 р. на Першій конференції української еміграції у Румунії було засновано Громадсько-допомоговий комітет, який став головним центром всієї української еміграції в країні. Саме ці організації і займалися громадсько-політичною і культурно-освітньою діяльністю серед емігрантів, зокрема, видавали українську пресу, відзначали державні і релігійні свята, ювілеї відомих українських державних і культурних діячів.



    Не оминули увагою емігранти і постаті гетьмана Івана Мазепи, який за понад два століття до цього також опинився в еміграції і був похований у Румунії. У листі голови НДМ Костянтина Мацієвича до Голови Директорії УНР Симона Петлюри від 3 жовтня 1923 р. зазначалося, що під час роботи Першої конференції української еміграції у Бухаресті було відкрито монумент загиблим за незалежність України, влаштовано панахиду по гетьманам І. Мазепі і П. Орлику та всіх, хто загинув у боротьбі за волю України. У листі також йшлося про те, що Місія УНР хоче запросити до Румунії відомого громадсько-політичного діяча, соратника С. Петлюри, вченого В’ячеслава Прокоповича для дослідження питання перебування Івана Мазепи у Румунії. За результатами студій передбачалося за кошти місцевої еміграції видати книгу про відомого гетьмана. Проте проект не був реалізований.



    Щороку українські емігранти відзначали Свято незалежності України (проголошення Центральною Радою ІV Універсалу). Під час святкових заходів лідери еміграції виступали на актуальні політичні й історичні теми. Святкові заходи відбувалися не лише у румунській столиці, але і в інших місцях перебування емігрантів — в Бакеу, Пітешть, Добруджі тощо.




    Джерела:

    – Власенко В.М. “Постать гетьмана Івана Мазепи й українська еміграція у Румунії міжвоєнного періоду”.

    – Архів Міністерства закордонних справ Румунії

  • Лучіна – райський куточок Буковини

    Лучіна – райський куточок Буковини

    Лучіна, сільце в румунській Буковині, недалеко від кордону з Україною, є істинним куточком раю, ідеальним місцем для відпочинку в будь-яку пору року. Лучіна це місце, де вільно ростуть “гуцулики, коні гуцульської породи. У цьому невеликому селі в гірському районі Сучавського повіту знаходиться найдавніший конезавод в країні, де водиться чистокровна гуцульська порода, що збереглася до наших днів. На веб-сторінці конезаводу уточнюється, що перше стадо в селі заснував німецький полковник Мартин фон Херманн 1856 року. Колись, цього коня розводили в горах у дуже суворих природних умовах і мав він всі характерні риси дикого коня. Будучи ізольованою від інших, порода розвинулася на стійких і сильних коней. Найбільше імпонує надзвичайна витривалість коней, їхня працездатність, тому місцеві жителі і вирощують їх в господарстві.



    Порода ця належить до так званих аборигенних гірських порід універсального призначення, тому ці дрібні коні Буковини були описані ще у ХУІІ ст. у документах, а мешканці зони оспівують їх у піснях та нагадують про них у легендах. Конезавод Лучіна належить до Лісового Правління Сучава (північний схід Румунії). Тамтешні коні часто беруть участь у профільних змаганням в країні та закордоном. Конезавод має 2700 гектарів пасовищ, а це означає достатніх кормів для тих кількох сот коней. Іх використовують для кінного спорту, сільського та масового туризму, а також гіпотерапії. Від заснування і до 1914 року, конезавод Лучіна належав Австро-угорській імперії. У 1875, з невідомих причин, його було розсновано, однак на замовлення війська відновлено 1877 році, коли зареєстровно 10 племінних кобил цієї породи, придбаних від місцевого населення, та одного жеребця під назваю Штірбу, придбаного з однойменного села. Через 15 років у Лучіні було понад 70 чистокровних особин. Порода зазнала особливий розвиток на цьому конезаводі до серпня 1914 року, коли через війну коні були вивезені з Буковини. Після війни, румунську державу, завдяки її статусу у війні, було запрошено на останній аукціон, організований урядом Австрії у Відні в 1919 році, де її вдалося придбати частину коней колишнього конезаводу Радівці, в тому числі і невелику кількість кобил і жеребців Гуцуликів, за походженням з конезаводу Лучіна. Таким чином 29 липня 1919 року, до Радівців повернулися 150 жеребців і кобил. Послідував згодом період організації двох племінних репродукторів в Радівцях та Лучіні до 1922 року, коли там зареєстровано вже 26 кобил цієї породи. 10 березня 1944 року, через Другу світову війну, кількість кобил, жеребців, а також молодих коней було перенесено біля підніжжя Фегерашських гір, до населеного пункту Симбита де Сус.



    src=http://devrri.freshlemon.ro/wp-content/uploads/2023/10/foto.jpgОтже, перша письмова згадка про Гуцульського коня датується початком XVII століття, 1606 роком. Про них зазначено у творі Дорогостайського «Гіппіка» тобто «Конярство». Про походження цієї породи коней є декілька гіпотез. Перш за все, кажуть, що вони є прямими нащадки тарпанів, які переселилися до Карпат дуже давно, і з яких походять європейські породи коней для верхової їзди. Інші дослідники стверджують, що у створенні гуцуликів брали участь коні норійського типу, що беруться від коней Римської імперії. Однак, найбільше вчених, стверджують що найбільше вплинули на їх формування арабські коні, які потрапили в Карпати під час турецьких нападів. Кров арабських скакунів обумовила зовнішній вигляд гуцульської породи коней для яких характерна міцність кінцівок, благородність голови та висока постановка хвоста. Як він виглядає. Він низькорослий і має гармонійну будову, має темні смуги по хребті і на передпліччі, на передніх ногах та на лопатці. Це ознаки того, що він є безпосереднім нащадком диких коней. Задня частина його тіла зрізана, а це дуже допомагає йому в русі по гірському рельєфі. На конезаводі в Лучіні вирощують і поні, для верхової їзди.



    Туристи, які бажають відвідати конезавод Лучіна повинні заплатити за квиток 10 леїв (приблизно 2 євро). Для груп, що складаються з більш ніж десяти осіб, квиток коштує 5 леїв на людину. Ціна за півтора години їзди на поні коштує 10 леїв, а на коні 20 леїв. Ціна за 30-хвилинну поїздку бричкою або на санях, запряжених поні чи конями коштує від 15 до 20 леїв. Туристи можуть пройти й курси верхової їзди в Лучіні. Початківці виведуть з кишені 40 леїв за годину, а професіонали по 50 леїв. Працівники конезаводу організовують, на запит, демонстрації кінної їзди, бо у цієї породи непогані швидкісні і спортивні якості, гуцульський кінь будучи здатний на перехід по колоді, верхові скачки, перескакування через жердину. Коштує 400 леїв за 30 хвилин. У пансіонаті конезаводу можна у поселетися за ціни на всі кишені.

  • Римський табір Арутела

    Римський табір Арутела

    Римський табір Arutela є історичним пам’ятником, розташованим між містами Пауша та Кечулата, недалеко від міста Келіменешть, що датується 136-138 рр. нашої ери. Його було занесено до списку історичних пам’яток ще у 2004 році. Руїни цього римського табору знаходяться на лівому березі ріки Олт, поблизу монастиря Козія, неподалік гідроенергетичного комплексу Турну.



    Дата зведення табору була зафіксована на написі, винайденому в двох примірниках, перед двома воротами форту. Вони показують, що табір був побудований за часів імператора Адріана, загоном сирійських лучників (Suri Sagittari), в 138 році, з наказу Тита Флавія Констанса, прокурора і військового губернатора Нижньої Дакії. Остання монета, за датою, виявлена в Арутелі була видана між 220-223 роками н.е. В Арутелі була також дакійська громада, яка продовжила існування під римським пануванням. Табір був побудований з кам’яних плит у формі квадрата 60-метровими стінами, оснащеними напівкруглими вежами по кутах та квадратними вежами з одного та другого боків преторіанських воріт.



    Внутрішня стіна була побудована з великих кам’яних блоків прямокутної форми і, при необхідності, тонкими кам’яними плитами, неоформленими, скріпленими розчином для забезпечення горизонтальності. На внутрішній частині оборонної стіни було побудовано ряд камяних шпорів, призначених для розміщення складів та стаєнь для коней війська, а над ними розтавлялися дерев’яні балки, по яких безперервно ходили вартові. Усередині табору, поруч з преторіанськими воротами, починається алея, з камяної бруківки, яка пересікається з головною алеєю, перед будівлею командира.



    Тут утворюється зал для солдат (Військова колегія) з вісьмома прямокутними підставами в середині для підтримки даху. Згідно з археологічними знахідками і доказами, у першій половині третього століття, незвичайний вилив ріки Олт знищив західну стіну табору, в результаті чого римський гарнізон покинув цей табір. Римлянів тут уже немає, однак туристи можуть завітати сюди, подивитися на руїни табору, збудованого тут в 138 році нашої ери, з наказу Тита Флавія Констанса, прокурора і військового губернатора Нижньої Дакії.



    Трохи далі від римського табору, у підошві гори Козія, на лівому березі ріки Олт та двох км. від монастиря Козія, побудованого князем Мірчею Старим, знаходиться інший монастир – Турну. Доступ до нього був дуже важким протягом століть. З півдня, люди діставалися туди возами, а з Козії човном через Олт, а потім пішки вздовж ріки стежками, що прямували вгору. Навіть відомий в Румунії географ Джордже Лаховарі написав, в XIX столітті, що тільки нога людини та кінь можуть туди дістатися.



    Сьогодні, можливості дістатися сюди є множинними і зручними. Туристи, які бажають пройтися пішки туди, можуть рушити із курорту Кечулата через греблю, яка з’єднує два береги річки, інші на поїзді, або на автомобілі аж до монастиря. Назва монастиря походить від масивної башти (румунською мовою “Турн), що виднілася на скелі під назвою «Пік Феофіла, башти побудованої у другому столітті римськими легіонами з табору Арутела. Монастирський комплекс був перебудований в 1933 році. Навколо церкви є багато викопаних в камені келій, а всередині є дві печери, де проживали монахи. Зараз тут живуть 25 монахів.



    Чернечий монастир Остров розташований на острові водосховища ГЕС Келіменешть на ріці Олт, будучи пов’язаний з балнеологічним курортом Келіменешть-Кечулата мостом. Церква, збудована ​​на місці старої церкви, що датується XIV століттям або початком XV століття, у роки правління господаря Нягое Басараба і його дружини Деспіни. Вівтар був розписаний в 1752 році, а стіни – в стилі фрески, виняткової художньої цінності, були завершені в 1760 році. Відмінною прикрасою архітектури інтер’єру, якій вдалося витримати в часі, є позолочена ікона, яка датується з часів побудови церкви. Ікона Божої Матері була відновлена у 1791 році Іоаном Маляром. Через будівництво ГЕС Келіменешть, церква та острів, на якій вона розташована були підняті на близько 6 м, щоб уникнути затоплення. Весь цей архітектурний ансамбль оточений красивим парком, в якому ростуть 47 видів дерев, чагарників і троянд.

  • В Румунії сталося ДТП з автобусом

    В Румунії сталося ДТП з автобусом

    ДТП – Двоє громадян України
    загинули і 48 отримали поранення в результаті дорожньо-транспортної пригоди в Румунії. Аварія сталася на трасі
    на шляху до Бухареста, пасажири поверталися з відпусток у Болгарії. Згідно
    з повідомленням Посольства Румунії в Україні, близько першої години ночі 9
    серпня на трасі Констанца – Бухарест, за 53
    км від Бухареста сталася ДТП з автобусом, який перевозив 51 громадянина
    України, у тому числі 25 дітей.За оперативними даними посольства, ще 48 пасажирів отримали травми
    різного ступеня тяжкості.Точні причини ДТП поки не відомі. За попередньою
    інформацією, водій заснув за кермом.
    Держсекретар румунського Міністерства внутрішніх справ Раєд Арафат уточнив, що
    поранених було доставлено до шести бухарестських лікарень.

  • Римська фортеця Суцідава у спадщині ЮНЕСКО

    Римська фортеця Суцідава у спадщині ЮНЕСКО

    Щоб дістатися до римської фортеці не важко, воно будучи, практично, в двох кроках від міста Корабія. Чесно кажучи, римська фортеця Суцідава є районом міста Корабія з 1968 року. Минулого року фортецю було включенню до суспільного надбання повіту Олт, щоб місцева влада мала кращого доступу до європейських фондів з метою проведення ремонтно-реставраційних робіт, маючи на увазі що ця римська фортеця була включена до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Це означає краще утвердження та приваблення туристів з усього світу.



    Фортеця Суцідава – це один з найбільших римсько-візантійських поселень на півночі від Дунаю. Вона була важливим економічним і військовим центром гето-дакійського племені, під назвою “суці, звідси й походить її назва. Після завоювання Дакії римлянами, на території колишнього села Целей – тепер район міста Корабія, був побудований табір, що став важливим з економічного погляду і сприяв розвитку римського міста Суцідава. Навпроти Суцідави на південному березі Дунаю в часи античності римляни також заснували населений пункт Еск (Римська Мезія), між якими здійснювалася регулярна річкова переправа, а також був зведений пізніше зруйнований кочовими народами міст. З археологічних пам’яток в місті збереглася перша християнська базиліка в Румунії, велика колекція римського посуду.



    Через положення Суцідави на півдні Римської Дакії вона залишалася населеною і цілком функціональною набагато довше, ніж північні населені пункти, як наприклад Пороліссум та ін. Евакуація Аврелиана тому була не так згубна для Суцідави. Щоб полегшити зв’язок з тими, що залишилися на тому березі з імперією, Імператор Костянтин Великий побудував тут, у четвертому столітті, з дерева та каменю, міст через Дунай, який у ті часи був одним з найдовших – майже 2,5 кілометрів. До наших днів збереглася тільки одна опора цього мосту. Примітно, що археологічні розкопки показують безперервну циркуляцію римських монет в офіційно покинутому в 271 р. н.е. римською адміністрацією місті аж до середини V століття. Між 443 і 447 рр. місто сильно постраждало від нападів гунів, але було відновлено візантійським імператором. Деяке пожвавлення відзначається між 518 і 565 рр., коли в місті знову з’явився римський гарнізон. Після 600 року нашої ери східно-римський гарнізон покинув місто під натиском слов’ян. Римський топонім не зберігся і був замінений слов’янським новоутворенням Корабія (Корабель), незважаючи на переважання латинського населення.



    src=http://devrri.freshlemon.ro/wp-content/uploads/2023/10/foto.jpg


    У наші дні, фортеця є невід’ємною частиною Міського музею Корабія, чиєю головною атракцією є Секретний колодязь, що вважається унікальним за стилем будівництва. Споруджений в VI столітті, колодязь був виявлений тільки в 1958 році, під час археологічних розкопок для визначення внутрішніх стін у верхній частині фортеці. Назва Секретий колодязь походить від того, що вода походила із секретного підземного джерела, що був розташований далеко за межами стін фортеці – 14 метрів, колодязь будучи побудований, за словами істориків, під час відновлення фортеці за часи імператора Юстиніана. Колодязь побудований з червоної цегли, оригінальної, і забезпечений вентиляційними отворами, що є функціональними до сьогодення. Тунель спускається вниз з нахилом у розмірі 26 метрів, до 18 метрової глибини. Слід відзначити, що в шостому столітті нашої ери, постачання водою військовиків гарнізону Суцідава та членів їх сімей, які так само проживали у фортеці, було важкуватим, ніж у минулі століття, тому що сусідні населені пункти з їхніми колодязями були зруйновані. Так само, використання джерел води біля підніжжя плато не було можливим, тоді коли Дунай виходив з берегів, а під час облог ці території перебували під контролем ворогів. Крім того, у заплаві Дунаю не можна було викопувати глибокі колодязі через шари піску і гравію, які обрушувалися під час викопування колодязів. Тому, через тунель завдовжки 26 метрів, жителі фортеці могли постачати табір з водою, без того щоб вороги знали про це. Навіть зараз люди, які перетинають тунель, можуть бачити на стінах чорні плями від смолоскипів, яких розставляли вони вздовж підземного тунелю до джерел води. До наших днів збереглася звичка, щоб у день весілля, наречені приходили сюди і випивали з колодязя живої води. Тому й називають місцеві жителі це джерело прісної води Джерелом любові.



    У 1977 році було зроблено нове археологічне відкриття тут. Усередині фортеці можна побачити і захоплюватися залишками християнської базиліки, зі стінами товщиною 65 см. побудованими з каменю, які спочатку піднімалися до 1,08 метрів заввишки. Всередині базиліки, під підлогою, виявлено шість місць поховань, з-поміж яких могила дорослого чоловіка, яку було накрито скляним дахом, і якого можуть бачити відвідувачі. Базиліка Суцідава є найстарішим архітектурним пам’ятником такого роду, виявленим до тепер на півночі від Дунаю.

  • Ресторан “Карул ку бере” в Бухаресті

    Ресторан “Карул ку бере” в Бухаресті

    Будучи купецьким поселенням, на своїх початках, місто Бухарест почало формуватися навколо колишнього Господарського двору на березі річки Димбовіца і Старого центру, символічне місце, переповнене будівлями колишніх магазинів, до яких, упродовж часу, додалися і будинки банків. Як було природно, серед цих споруд були й різні ресторани або постоялі двори, де купці, зупинялися на короткий період, щоб здорово поїсти чи випити вина або пивка. Серед відомих ресторанів у Старому центрі Карул ку Бере (укр. “Віз із пивом) є символічним з декількох причин.



    Згадаємо тільки кілька з них. Перш за все це розкішний будинок, побудований в 1899 році в стилі нового німецького романтизму, по-друге, тут подається за стіл румунське пиво. І найголовніше його було збудовано під знаком ідеалу єдності трансільванських румунів зі румунами із Старого Королівства Румунії. Історія ресторану Карул ку бере, насправді, починається в селі Каца, в регіоні Рупя-Сігішоара в Трансільванії. В кінці XIX і початку XX століття, багато румунів з Трансільванії перейшли жити до Румунії, де у них було більше можливостей проявити себе в сфері освіти та адміністрації.




    Статистика кінця XIX століття свідчить про те, що приблизна кількість трансільванських румунів у королівстві становила 150.000 осіб. Серед них, найбільш підприємливі стали відомими купцями. Таким були брати Мірча з Каци – Ніколає, Віктор і Гнат – які, в 1879 році, заснували у Бухаресті, ресторан Карул ку бере. Протягом багатьох років, він став місцем зустрічі трансільванських румунів, таких культурних діячів як Іона Луки Караджале, Джордже Кошбука, Онісіфора Гібу і Октавіана Гоги, а також молодих поетів і письменників або пересічних жителів Бухареста, які приходили сюди утамувати свою спрагу пивом.



    Історію Карул ку бере розповість один із спадкоємців засновників ресторану, якого звуть так само Ніколає Мірча: 135 років тому, в 1879 році, на вулиці Каля Вікторієй, в Бухаресті, з’явився пивний ресторан Кару ку бере, власниками якого були Іоан Кебешану та брати Мірча, всі за походженням з Трансільванії. Після 20 років, в 1899 році, брати Ніколає та Віктор Мірча запрошували любителів пива, в оголошенні у газеті “Правда, відвідати нещодавно побудований зал на вулиці Ставрополеос, за №5, і випити спеціальне пиво, яке може позмагатися із найкращим німецьким пивом. Так почалася історія Карул ку бере, місце де пиво було завжди смачним, і відповідно до пори року, теплим або холодним. Їжа була смачною, атмосфера приємною. “Карул ку бере став, протягом часу, символом Бухареста кінця XIX століття і залишився донині ним. Це заслуга братів Мірча, які прибули з Трансільванії, і вирішили з молодих років продавати вироблене в Румунії пиво. Заохочені австрійським архітектором Зігфрідом Кофчинським, вони зуміли підняти храм пива у часи, коли мером столиці був письменник Барбу Штефенеску Делавранча. Спочатку пивним рестораном управляли брати Ніколає та Віктор, співзасновники, а потім сімейством Ніколая Мірчі до націоналізації в 1949 році, коли він нелегального перейшов у власність румунської держави. Суд повернув спадкоємцям братів Мірча будівлю у 1999 році. Будівля має так само й невидиму і невідому до сьогодення частину, в якій проводяться ремотно-рестравраційні роботи групою архітекторів та реставраторів, готових відновити цю пам’ятку архітектури, яка сильно постраждала в останні 50 років.



    У 80 роки, коли Чаушеску вирішив змінити обличчя Бухареста, руйнуючи велику частину його історичних будівель, ресторан “Кару ку бере був врятований від знесення. Про сумні стародавні часи згадав і Олівер Велеску, історик Музею міста Бухареста: Серед цих стін постала ідея воззєднання Трансільванії з Румунією, без офіційних документів, без декларацій про наміри, тільки шляхом атмосфери, ставлення і думок присутніх у цьому ресторані. Хочу ще пригадати про те, що сталося 35 років тому, коли у Бухаресті руйнували старі будівлі, памятки архітектури. Я тоді працював у Музеї історії і намагався врятувати архітектурні пам’ятки від знесення. Серед слідів минулого, які тоді просто-на-просто зникли, ресторан “Карул ку бере був врятований.



    Будучи нещодавно повернутий спадкоємцям засновників, зараз Карул ку бере залишився гостинним, як і раніше. У його центральному залі розташований бронзовий бюст засновника Ніколая Мірчі, здійсненого в 1935 році скульптором Іоном Станя.

  • Музей культури часів енеоліту Кукутень у місті П’ятра-Нямц

    Музей культури часів енеоліту Кукутень у місті П’ятра-Нямц

    Музей культури часів енеоліту Кукутень був відкритий 24 червня 2005 року, у день міста П’ятра-Нямц, напередодні 120-ої річниці моменту виявлення перших артефактів в селі Кукутень і 70-ої різниці з для створення місцевого Музею історії та археології.

    Музей Кукутень є, так би мовити, результатом постійних зусиль кількох поколінь археологів протягом більш ніж семи десятиліть діяльності в Музеї історії та археології П’ятра Нямц, який є головним профільним закладом у Румунії, чиї фахівці досліджували та утверджували кукутеньську культурну спадщину через численні культурні та міжнародні наукові заходи, а також через публікації (журнали, збірники, монографії, резюме, каталоги, брошури, листівки), зроблені повністю або у співпраці з іншими науковими закладами, так що на даний момент кукутенька культура є найбільш дослідженою доісторичною європейською цивілізацією.

    Будівля, де знаходиться ця виняткова виставка, була включена до списку Історичних пам’ятників і розташована прямо в центрі міста П’ятра Нямц, неподалік інших середньовічних пам’ятників, таких як Князівський двір, церква Святого Іоанна та її Вежа-дзвіниця, а також інших важливих музеїв (Музей мистецтва та Музей етнографії). Будівля, насправді найбільш вражаюча в архітектурному плані міста П’ятра Нямц, була побудована між 1928-1930 рр. підприємцем Каролем Зані, за проектом колишнього головного архітектора столиці Роджера Боломея. Має п’ять поверхів і в період 1930-1948 рр. була осідком першого приватного банку з П’ятра Нямц – Петродава Банк. Пізніше, після націоналізації, вона перейшла у власність Національного банку Румунії до 2005 року, коли стала музеєм.

    Музей культури часів енеоліту Кукутень, в даний момент, своєю тематикою вважається унікатом на національному рівні, що зберігає найбільшу колекцію предметів часів енеоліту в Південно-Східній Європі. Вона присвячена виключно кукутенській культурі, з двома її основними компонентами – декоративним та образотворчим мистецтвом – тут будучи виставлені найбільш вражаючі артефакти, що належать культурній спільності «Кукуте́нь-Трипі́лля», насправді найбільш важливої доісторичної цивілізації в Європі. Ця культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та Дніпром на територіях сучасних Румунії, Республіки Молдови та України загальною площею понад 350 тис. кв.км. У часи розквіту культури їй належали найбільші за розміром поселення у Європі, кількість мешканців деяких з них перевищувала 10 тисяч людей.

    В музеї виставлені як предмети, так і фотодокументи, що належать до всіх етапів і стадій розвитку цієї цивілізації. У підвалі будинку Музею зберігається вражаюче сховище археологічних предметів, а також лабораторія з реставрації предметів. Перші два поверхи відведені постійній експозиції, розташованої в трьох залах; на першому поверсі знаходиться сейф, в якому зберігалися за часів банку цінні предмети, а в даний час зберігаються артефакти кукутенської культури. На другому поверсі побудований сучасний мультимедійний центр, що діє у двох залах, він будучи оснащений найсучаснішими аудіо, відео-та світловими технічними засобами. Третій поверх був відведений для тимчасових виставок.

    Перший зал на першому поверсі присвячений історії дослідження кукутенської культури. Серією графічних матеріалів ілюстровані портрети особистостей румунської археології та основні етапи дослідження цієї цивілізації, в тому числі найбільш важливі культурні та наукові заходи, пов’язані з Кукутень. Так само виставлені основні монографії та резюме, каталоги та колекції досліджень, за допомогою яких описано виявлення зроблені протягом довгого часу на всій території цієї спільності. Другий зал цього поверху присвячений виключно кукутенському декоративному мистецтву. Практично, аналіз фокусується на весь спектр форм і прикрас, виділяючись в цьому відношенні, головним чином, чотири категорії посудин культового призначення, специфічні тільки для цієї цивілізації. У третьому залі, першого поверху, зберігаються шедеври кукутенського декоративного мистецтва, мальована кераміка, копії святинь і різні прикраси. Серед них особливо знамениті кукутенські культові комплекси з Подурь та Гелаєшть.

    У четвертому залі висталвені близько 500 цінних експонатів, виявлених в останні роки у найважливіших поселеннях кукутенської культури на нинішній території Румунії – Подурь та Дялул Гіндару, а у п’ятому залі, що на другому поверсі, можна побачити шедеври трипільського ареалу, що розташований поза межами сучасної Румунії, зібрані у фото-документальній виставці Мистецтво енеоліту Кукутень-Трипілля, на територіях сучасних Р. Молдова та України. Виставлені різні категорії посудин, макети святилищ, прикраси та культові предмети, виявленій на сучасній території Р. Молдова, а також артефакти, що належать до цивілізації Боян.

    Більшість експонатів були виявлені під час археологічних розкопок, які проводилися протягом багатьох років фахівцями і співробітниками музею – видатними особистостями румунської археології – особливо у відомих кукутенських поселеннях на сучасній території Нямцького повіту (Ізвоаре, Терпешть, Бодешть, Гелеєшть, Траян, Велень), але і за його межами (Трушешть, Тиргу-Окна). На додаток до них були проведені археологічні дослідження в сучасному населеному пункті Подурь (повіт Бакеу), де виявлено найбільше поселення культурного комплексу Докукутень-Кукутень-Трипілля з Румунії та одне з найважливіших в Європі, виняткове як кількістю, різноманітністю, так і якістю залишків кукутенської культури.

  • Бібліотека Ясського Університету “Г. Асакі”

    Бібліотека Ясського Університету “Г. Асакі”

    Хоча була створена пізно порівняно з іншими країнами Західної Європи, румунська вища освіта швидко надолужила втрачений час, як з точки зору освітніх досягнень, так і з точки зору архітектурної синхронізації. Одним із прикладів є Ясський університетський палац. Відкрита в 1860 році, перша будівля яського університету була осередком Юридичного, Філологічного та Наукового факультетів, кабінету мінералогії, школи образотворчих мистецтв, канцелярії ректора та професорів. Незабаром цей осередок став занадто малим через зростаюче число студентів та диверсифікацію фахів. У цих умовах було прийнято рішення про зведення іншої будівлі на пагорбі Копоу.



    Проректор Ясського технічного університету Георге Асакі Неколай Еуджен Сегедін розповість як розгорталися будівельні роботи до Університетського палацу в Копоу: Палац цей був відкритий в 1897 році, будівництво його почалося в 1893 році. Керував роботою Петру Поні, видатний хімік та професор. Він брав участь у цьому проекті, тому що тоді, Ясси потребували нового осередку Університету, старе приміщення стало занадто малим. Петру Поні бачив різні подібні будівлі в Австрії, Швейцарії та Німеччині, розробив серію ескізів, зробив різні подання до тогочасного Міністерства освіти дозволити університету отримати кредит у розмірі 3 мільйонів леїв, після чого він перейшов до справжнього проектування будівлі. Той, хто спроектував будівлю, був видатний швейцарський архітектор Луї Блан, який оселився в Румунії. Він також спроектував чимало знаменитих будівель в Бухаресті, такі як Міністерство сільського господарства, палац Медичного університету, Будинок Лаховарі і Будинок Таке Іонеску.



    Для Університетського палацу у місті Ясси, Луї Блан обрав еклектичний стиль, який домінував в архітектурі Європи тих часів. Водночас, швейцарський архітектор спроектував і університетську бібліотеку, яка сьогодні є одним з найкрасивіших читальних залів у країні, ставши відомою навіть закордоном. Некулай Еуджен Сегедін: Між Петру Поні і Луї Бланом виникла суперечка у зв’язку з бібліотекою. Петру Поні вважав, що бібліотека повинна містити центральний зал, читальний зал, а по обидвом сторонам повинні були бути розміщені депозити, які повинні були бути розширеними по мірі зростання книжкового фонду. Луї Блан обрав інший варіант: єдиний зал, який був би і читальним залом і депозитом. Це вражаючий зал, розташований на першому поверсі із вікнами до головної вулиці. Це рішення не сподобалося Петру Поні, однак сьогодні ми насолоджуємося цією абсолютно дивовижною бібліотекою.



    Зал просторий, має великі вікна, його прикрашає імпозантне склепіння, а на балконі розташовані книжкові полиці. Склепіння прикрашене дерев’яним орнаментом. Між часом і цей університетський палац зазнав перетворень, хоча бібліотека залишилася такою ж самою. Найбільш важливе розширення відбулося в міжвоєнний період між 1929 і 1933 роками. Оригінальний еклектичний стиль був збережений. У 1937 році, у Яссах була заснована Політехнічна школа Г.Асакі, названа в пам’ять про того, хто в 1813 році створив перший клас інженерів в Молдові. Про історію бібліотеки Ясської політехнічної школи, розповідає Некулай Еуджен Сегедін: Бібліотека була переміщена під час Другої світової війни. Між часом, вона стала бібліотекою Політехнічної школи, яка, до речі, переїхала до Чернівців в 1940 році. У 1944 р., книжковий фонд був перевезений до Турну-Северін, після чого, врешті-решт, повернувся в Ясси. За цей період, приміщення бібліотеки було бомбардовано. У серпні 1944 року, стеля була практично зруйнована пожежею, але в 1950 році було перебудовано.



    Сьогодні Університетська бібліотека Г.Асакі в Яссах цінується як студентами та професорами, так і публікою за кордоном завдяки списку, складеному на сайті «borepanda.com. Там ясська бібліотека займає перше місце серед інших 25 громадських бібліотек у світі. Це почесне місце, враховуючи, що серед «конкурентів» фігурують такі архітектурні шедеври, такі Бібліотека Трініті-коледжу з Дубліна, португальська Королівська бібліотека в Ріо-де-Жанейро, Монастирська бібліотека Адмонт, збудована у стилі пізнього бароко, Празька Національна бібліотека, Національна бібліотека Франції або Бібліотека Конгресу США у Вашингтоні. Понад 500.000 користувачів проаналізували досі пропозиції сайту, спеціалізованого у пошуку та просуванні оригінальних зображень. “borepanda.com є одним з найпопулярніших онлайн-спільнот у світі для любителів мистецтва, фотографії та дизайну, з більш ніж 1,6 млн абонентів на Facebook.

  • Казковий край Лепша

    Казковий край Лепша

    У 75 кілометрах від міста Фокшань, край легенди найпопулярнішої румунської народної балади Міоріца ідеально підходить для неквапливогоперепочинку. Лепша, що чарує своїх гостей пейзажами, якими вона щедро ділиться, розташована у західній частині повіту Вранча, при вході у перевал Тулніч, що пов’язує Молдову і Трансільванію. Маршрут, який можна здолати тільки на автомобілі, а для сміливих їздою на велосипеді, є простим: Фокшань-Відра-Тулніч-Лепша. Не будучи внесена офіційно до категорії туристичних курортів, Лепша стала раєм агро-туристичних пансіонатів.

    В останні 15 років тут було побудовано близько 1500 вілл, а приватні будинки були перетворені на затишні пансіонати. Місце поселення можна знайти легко в пансіонатах чотирьох або трьох ромашок, із сауною, джакузі, більярдом, боулінгом, включеним сніданком, за тільки 80 леїв за ніч у двомісному номері і 150 леїв за квартиру. Якщо ви хочете будиночок для відпочинку з ванною кімнатою і телевізором, за 100 леїв в добу можуть поселятися дві особи. У приватних будинках, однак, найдешевше – 60 леїв за номер, а їжа є безперечно, як вдома у мами! Якщо хочете дешевше, навіть безкоштовно, то на околиці села, ви можете розтягнути намет в улаштованому кемпінгу.

    З самого центру села Лепша турист може рушити дорогою, яка веде до монастиря Лепша, одного з найстаріших місць поклоніння, побудованого в 1789 році. У 1929 році церква згоріла і була відновлена в 1931 році, коли король Кароль II подарував першу люстру. Монастир був наділений іконою, написаною в Єрусалимі, із зображенням Христа і Діви Марії і кілька біблійних сцен з історії Старого і Нового Завіту. Теж неподалік села Лепша розташований водоспад Путней, феєрична природна вистава, що зачаровує миттєво.

    Водоспад був оголошений пам’ятником природи в 1973 році, тоді і були зроблені перші улаштування для туристів. Довжина водоспаду – 80 метрів, а вода збирається в озеро глибиною близько 12 метрів. Туристи затримуються тут протягом кількох годин. Водоспад Путней має свою історію. В народі кажуть, що пастух, який загубив свої вівці біля водоспаду, шукав їх довгий час, до тих пір, поки зловила його ніч. Втомлений пастух заснув, а у сні побачив яскраве світло. Коли прокинувся, хмара світла перетворилася на прекрасну принцесу, яка сказала йому, що він знайде вівці на світанку. Перш ніж зникнути, вона подарувала йому мішечок з коштовностями. Кажуть, що після опівночі, раз у рік, тут з’являється ця принцеса, одягнена в білому, яка дарує по жменьці діамантів. Ніхто не знає ніч, коли це має відбутися.

    Після всього лише 300 метрів від водоспаду дістаєшся прямо в Природний заповідник Кеіле Тішіцей, охоронюваній території, що простягається більш ніж на 8 км, на висоті 850 метрів над рівнем моря. Після того, як ви увійдете у заповідник, забудете про всі ваші турботи: вода річки Тішіца змоделювала каміння, що зустрічало на її шляху, а високі береги повні дерев і рослин, що охороняються законом. Ви зможете милуватися едельвейсом, що вважається королевою квітів, дикою липою, різними видами ялин, сосен і папороттю. Форель вільно пливе у воді річки, чорна козуля ховається боязливо від туристів, птах-метелик вільно літає з ялини в ялину, а куниці, бурий ведмідь і вовк населяють незайману територію. Трохи вище знаходяться джерела сірчаної води. Ущелина Тішіци – це незабутній куточок природи – гострі скелі, високі дерева і краєвид ніби-то видалений з картин. Тим не менш, туристи повинні проявляти обережність на шляху до скель.

  • Столичний монастир Плумбуїта

    Столичний монастир Плумбуїта

    Сьогодні розповім вам про великий православний чоловічий монастир
    Плумбуїта, що розташований у столичному районі Колентина, на невеличкому
    пагорбі на правому березі річки Колентина. Монастир був побудований у 1560 році
    князем Петром Молодшим (1559-1568 рр.), сином Мірчі Чобанула та княгині Кіажна.
    У 1614 році церква серйозно постраждала від пожежі. Отримала нинішнього вигляду
    у 1647 році, коли церкву було перебудовано з нуля з наказу князя Матея Басараба
    в ознаменування перемоги над турками. Теж тоді будується Княжий двір та високі
    оборонні стіни. Вежа-дзвіниця була побудована між 1802-1806 роками, після того
    як дзвіниця була серйозно пошкоджена внаслідок землетрусу від 1802 року.




    Назву Плумбуїта дали місцеві жителі, тому що церква була довгий період
    покрита свинцевою бляхою. Є й легенди довкола цієї назви. Кажуть, що назва
    походить від того, що князь Матей Басараб потребував гарматні ядра під час бою
    і наказав зняти з даху свинцеву бляху і виготовити з неї снаряди. Інша легенда
    свідчить про те, що битва Матея Басараба з Раду Іліашом, яка відбулася під
    стінами монастиря, була настільки жорстокою, що кулі, які попадали на дах
    церкви, перетворилися на свинцеву бляху.




    Церква монастиря, перебудована Матеєм Басарабом в 1647 році, має трикутну
    форму, містить символи типові для архітектури Волощини, а також готичні вікна,
    тобто загострені арочні отвори, кольорове скло і ажурне різьблення по каменю,
    що є типовим для молдовської архітектури. Стіни дуже товсті, майже один метр.
    Княжий будинок має масивні кам’яні арки на першому поверсі і більше аркад, що
    спираються на циліндричних колонах, на другому поверсі. Цей монастир є одним з
    рідкісних екземплярів ранньої архітектури сімнадцятого століття, що зберігся
    до наших днів у Бухаресті.




    Монастир став важливою пам’яткою для культурної історії Бухареста,
    починаючи з кінця шістнадцятого століття. У 1573 році тут була заснована перша
    в Бухаресті друкарня, під час правління князя Александра II Мірчі та його
    дружини Екатерини Сальвареццо. Це була третьою друкарнею заснованою у Волощині,
    після тієї заснованої ченцем Макарієм у 1508 році та друкарні Раду Паїсія
    (1535-1545 рр.) в Тирговіште. Друковані документи під керівництвом Лаврентія та
    його учня, ченця Йована, представляють специфічні особливості, унікальні в
    історії волоського друкарства, які відрізняються від друкованих символів
    Трансільванії. У 1582 році, у Бухаресті виходять перші друковані книги:
    Чотириєвангеліє та Псалтирь, чиї 3 примірники все ще можна знайти сьогодні в
    Клужі, Софії та Лондоні.




    Розташований в стратегічній позиції, на околиці Бухареста, на невеликому
    пагорбі, що на березі річки Колентина, монастир відіграє важливу роль у захисті
    міста. У 1632 році, біля монастиря має місце важлива битва між волоським
    військом, на чолі з Матеєм Басарабом, і турецькою армією, на чолі з Раду
    Іліашем. Останній був відправлений султаном, щоб видалити Матея Басараба з
    престолу і встановити на його місце правителя, призначеного Османською
    імперією. У битві переміг Матей Басараб, який залишився на троні Волощини.
    Двісті років по тому, під час революції від 1821 року, Тудор Владіміреску
    входить зі своїм військом у Бухарест і
    розташовує свій табір в монастирі Плумбуїта. Під час революції 1848 року, без
    згоди церковної влади, монастир був перетворений на політичну в’язницю. У жовтні
    того ж року, влада заарештувала і помістила у підвалах монастиря лідерів
    революції.






    З дев’ятнадцятого століття, монастир пережив тривалий період занепаду.
    Землетрус від 1802 року серйозно зруйнував монастир і дзвіницю. Пізніше в
    період правління Александру Іоана Кузи, після секуляризації монастирів, все
    майно монастиря переходить у державну власність. Монастир перетворюється на
    парафіяльну церкву і стає руїною на довгий період. На даний момент, Княжий
    будинок був перетворений на музей, в якому виставлені предмети релігійного
    мистецтва, 130 бюстів румунських правителів (вирізьблених у камені ігуменом Сімеоном Тату), а також
    оригінальні фрески. Бібліотека монастиря, відомий музей рідкісної книги, має
    цінні книги, понад 500-ної давності. Усередині церкви знаходяться мощі Святого
    Миколая та Святих мучеників Георгія, Пантелеймона та Іоана Нового Сучавського.