Author: Христина Манта

Неподалік центру столиці Румунії, на вулиці Анрі Коанда, розташований будинок, занесений до списку меморіальних будинків Румунії, важливий як його красою, так і його теперішньою функцією: Будинок Макка, зараз Національний інститут археології і музею старожитностей. Побудований у середині XIX століття, він є однією з найстаріших столичних будівель, занесених до списку меморіальних будинків, чиї стиль і розмір були новинкою в тому періоді. З моменту 1830 рік, коли західна модель починає користуватися популярністю і у Волощині, дворянські особняки стають все більш вражаючими і схожими на будинки Західної Європи.

Будинок Макка належав полковнику Петру Макка – який проявив себе під час війни за незалежність між 1877 і 1878 рр. – і його дружині, Елені, відомій своїми благодійними проектами під патронажем Православної Церкви. Про історію Будинку Макка розповідає академік Александру Вулпе, директор Інституту археології імені Василя Пирвана: ”Ми не маємо точної дати початку будівництва цієї будівлі. Однак відомо, що в 1860 році будинок був вже на місці. І, з часом, зазнав чимало ремонтних робіт. Це насправді один з найвідоміших історичних і мистецьких столичних памятників. Він побудований в стилі бароко.”

Будівля має чотири поверхи: підвал, перший і другий поверхи і мансарду. Кожен поверх має близько 370 квадратних метрів. Серед елементів стилю бароко фігурують очевидно багаті зовнішні і внутрішні декоративні оздоблення: гірлянди, різні геометричні елементи, барельєфи і геральдичні елементи. Малюнки на стелях і стінах заповнені багатогранними стилістичними посиланнями. В кінці девятнадцятого століття, здається, що будинок зазнав ремонтних робіт в цілях адаптації балконів до стилю ар-нуво, їх будучи перетворено на приголомшливі зимові теплеці, розташовані на першому поверху. З тих пір, здається, датується і величезний вітраж, що поміщений над входом у сад. Можливо це були й останніми змінами проведеними власниками до того як вони вирішили подарувати будинок Міністерству освіти. Протягом часу Будинок Макка стане осідком Музею старожитностей. Академік Александру Вулпе розповідає: “Музеї старожитностей бере свої початки у 1830 році, коли боярин Міхалаке Гіка подарував державі свою колекцію старожитностей. Ці предмети разом з колекцією генерала Мавроса, давнього друга полковника Макка, створили базу Національного музею старожитностей, заснованого указом господаря Александра Іоана Кузи в 1864 році. В принципі, саме тоді був заснований Музей старожитностей, який не мав прямого звязку з будинком, в якому зараз знаходиться Інститут археології. Музей старожитностей був переміщений у Будинок Макка тільки після смерті полковника.”

У 1956 році, постановою тодішньої Ради міністрів був заснований Інститут археології, під покровительством Румунської Академії Наук. Від тоді цей будинок належить Румунській Академії і є осідком Інституту археології, який перейняв і старий Музей старожитностей. В даний момент, Будинок Макка знаходиться у аварійному стані і потребує капітального ремонту. Стіни в будинку осипаються, дах прогнив й виникає загроза обвалу. На жаль, незважаючи на зусилля, керівникам Інституту археології не вдалося зібрати кошти, необхідні для реставраційних робіт. Таким чином, цінна стара будівля, розташована в одному з історичних районів Бухареста, поступово руйнується.

Господарь Молдови у період 1634-1653 рр. Василь Лупу був палким просувачем візантійської ідеї та, водночас, захисником православної духовності. Члени Львівського Православного Братстсва назвали його “точною копією видатного імператора Юстиніана”. Він був спочатку прихильником Польщі, згодом союзником Богдана Хмельницького, особливо після того як син Хмельницького, Тиміш, оженився з його дочкою — Руксандрою (в джерелах її називають так само й Роксандра, Роксанда або Розанда). За часів його правління, в грамотах вперше зявилася румунська мова, а 1642 року відбувся спільний синод української і молдовської православних церков у місті Ясси, за участю делегатів київського митрополита Петра Могили.

За походженням Василь Лупу грек чи албанець, однак, найбільш поширеним варіантом є той, що він був арумуном родом з Албанії. Відомо, що він народився у Константинополі. У 30-х рр. XVII ст. оселився в Молдові, займався торгівлею, розбагатів і став великим землевласником. Мав титул великого ворника і за допомогою турків, у 1634-му році, зумів стати господарем Молдови. Протягом довгого часу від підтримував хороші стосунки з Оссманською імперією, дотримувався обіцянок перед султаном. За часів його правління країна досягла значних успіхів зокрема у області культури. У 1630-40-х роках, в Яссах, був побудований один з найкрасивіших памятників середньовічної архітектури Молдови – Собор Трьох святителів. Розписали його російські художники, спеціально привезені Василем Лупу з Москви. При соборі була створена Словяно-греко-латинська Академія, за зразком Київської академії. Значну роль в створенні школи зіграв київський митрополіт Петро Могила. Мандрівник Павло Беке, який відвідав Молдову в 1644 році писав, що князь Василь Лупу “будував величезні нові кам’яні школи для навчання молоді”. Засновує і відновлює близько 30 церков в Молдові (у тому числі собор Трьох Святителів та Голія в Яссах), будує церкву Св. Дмитра в Орхеї, на південь від Дунаю, у Львові та Києві; привозить з Константинополя в Ясси мощі Святої Параскеви.

У 1637-43 рр. Василь Лупу відкрив в Яссах першу друкарню за участю митрополита Варлаама і за допомогою Києва і Львова, звідки було завезено паперу та устаткування для книгодрукування. У друкарні було надруковано 8 книг, серед яких «Казанія Варлаама» (1643 р.), перша молдовська збірка законів «Правила» (1646 р.), “Сім таїнств Церкви” (1644 р), та ін. Друкарня, однак, була закрита у 1653 році. Відновлення її відбулося в 1681 році за часи митрополита Дософтея (Доситея). У 1653 році Василь Лупу заснував співецьку школу при Соборі Трьох Святителів.

Господар Молдови підтримував хороші стосунки з Польщею. При підтримці останньої і Туреччини, він тривалий час вів запеклу боротьбу з господарем Волощини Матеєм Басарабом. Коли в 1648 році почалося повстання проти польського короля під керівництвом Богдана Хмельницького, до цієї боротьби залучилася і Молдова. При облозі Львова в 1648 році у складі війська Богдана Хмельницкого діяв молдовський загін. У 1650 році Богдан Хмельницький використав конфлікт між Молдовою і татарами, вторгнувшись у князівство і зайнявши Ясси. Тоді Лупу був змушений укласти мир з Хмельницьким і віддати свою найменшу дочку Роксандру за Тимоша Хмельницького. Шлюб відбувся 1652-го року.

У квітні-вересні 1653 року, Василь Лупу при допомозі українських військ на чолі з Тимошем Хмельницьким вів боротьбу проти претендента на господарський престол Георгієм Штефаном, якого підтримував господар Волощини Матей Басараб. У вересні 1653 р., після загибелі Тимоша Хмельницького і відступу козацьких загонів з Сучави, Лупу був остаточно позбавлений престолу і змушений виїхати до Чигирина. Звідти він дістався до Криму, потім до Константинополя, де він був поміщений у вязницю “Сім веж”. Після звільнення, марно намагався повернути собі трон. Помер в 1661 році в Константинополі. Згодом його земні останки були привезені до Ясс, будучи перепоховані в Соборі Трьох Святителів, поряд з іншими членами його родини.

Сьогодні рушимо на північний захід Румунії. Там ми відвідаємо два унікальні в Європі музеї — Музей мінералогії у місті Бая Маре та Музей золота у населеному пункті Брад.

Баямарський музей мінералогії відвідали навіть і принц Монако Альберт і король Румунії Міхай І. Це історія більш ніж 20-річної давності від відкриття основної виставки музею та 40-річної давності від презентації першої колекції та ідеї про створення музею мінералогії, яка сьогодні є реальністю, багато в чому повязана з директором основоположником, професором Віктором Гордузою, та співробітників цієї установи, а також спонсорів, що підтримали цю ідею. Виставочна експозиція налічує понад 25.000 зразків мінералів з геологічних утворень, руд, палеонтологічних знахідок. Основна виставка (або постійна виставка), в якій виставлені близько 1000 мінеральних зразків, сформована за двома основними напрямками: на першому поверсі — відділ петрографії та геологічної будови регіону, систематичної мінералогії і родовищ, а на другому – зразки мінералів назвичайної краси.

Багато в музеї ювелірних та оздоблювальних каменів, серед яких — малахіт, лазурит, флюорит, поліхромні турмаліни, бурштин, гранати, берили, топази, рубіни. Так званими “зірками” Музею мінералогії є самі зразки мінералів, що є унікальними у світі. Важливість експонатів цього музею підтвердила участь в десятках національних і міжнародних виставках, а також візити громадських діячів та світових експертів. Відділ петрографії та геологічної будови регіону спланований на засадах хімічної класифікації мінералів. Окремо виділені мінерали за їхніми фізичними властивостями, такими як вага, твердість, колір, блиск або прозорість, а також за морфологічними особливостями. Музей щорічно відвідує велика кількість туристів, а також учнів шкіл, ліцеїв, гімназій. Музей служить навчальною лабораторією при вивченні геологічних дисциплін як студентами та проведені досліджень аспірантами.

Розташований в 35 км від міста Дева (західно-центральна Румунія), Музей золота з населеного пункту Брад є єдиним у своєму роді музеєм в Європі. У світі є тільки три або чотири подібні музеї. Організоване золотовидобування в області почалося в 1884 році з ініціативи німецької компанії Гота. Музей датується 1896 роком і був заснований німецьким геологом по імені Шуммахер, що працював у гірничодобувній галузі у шахті Брад. Теж у 1896 році, у шахті Браді було відкрито і перше гірниче училище в Румунії. Кульмінацією видобутку золота в Хунедоарському повіті були 1937-1938 рр., коли Румунія посідала 2 місце в Європі після Росії. Перший запис у реєстрі відвідувачів датується 4 липнем 1912 року, коли колекція містила вже кілька сотень експонатів. У музеї виставлені більше 1300 мінералів, що містять золото, і 1000, що не містять його.

Мінералогічна колекція музею містить і 800 експонатів з багатьох країн зі всіх континентів, організованих на основі наукових критеріїв: загальні поняття про корисні копалини, їх генезис, фізичні властивості, їх хімічний склад: металеві сульфіди, галогеніди, оксид, солі пероксиду (карбонати, сульфати, силікати і т.д.). Деякі з цих мінералів були виявлені вперше в Румунії. Найбільш красивими є експонати із самородного золота, за походженням з Румунських Карпат. Хоча завжди мала особливий характер з обмеженим розкладом відвідування, колекцію відвідала велика кількість людей. Учні, студенти чи любителі природи, фахівці геології та гірничодобувної галузі, культурні, політичні та наукові діячі з країни і за кордону відвідали музей і були вражені вишуканою красою експонатів та їх науковою цінністю. Колекція починається з презентації археологічних обєктів виявлених в регіоні Брад-Крішчор, що підтверджують наявність людини на цій території 5000 років тому і багатої діяльності з видобутку золота.

Так виставлені знаряддя, використовувані у видобутку і переробці золотоносної руди, специфічні останнім двох століттям, а також фотографічні зображення з цими видами діяльності. У залах музею, відвідувач має можливість побачити золото в унікальному іпостасі, а саме руди, в якому він виставлений в різних формах. Між ними експонати у формі рослин, тварин або інших обєктів, такі як листя, квіти, ящірка, щеня, крила птахів, пістолет, карта Румунії, танцюристка фламенко, загалом йдеться про 20 кілограмів золота. Лише одна із золотих фігур виставлених в Музей золота, а саме “Золота ящірка” оцінюються в більш ніж один мільйон доларів. Всі шматочки золота були виявлені шахтарями саме у тих формах, які ми бачимо сьогодні в музеї.

Споконвіку на Південній Буковині жили й українці. Неподалік міста Сучава був смертельно поранений син Богдана Хмельницького Тиміш, місце яке й досі носить назву Тимошевим полем. У 1650-у році Тиміш Хмельницький з полковником Даниїлом Нечаем зайняли Ясси, а в 1652-у році тут відбулося його весілля з Розандою Лупу, дочкою молдовського господаря Василя Лупу. В одній із сучавських церков знаходиться могила княгині Євдокії, доньки київського князя Омелька і дружини молдовського воєводи Штефана Великого, про яку й розповім я вам сьогодні, хоча в історії залишилося дуже мало інформацій про неї.

У XV-у ст. тісні політичні зв’язки підтримувалися з Молдовою. Однією з важливих політичних подій став династичний шлюб Євдокії Олельківни з одним з наймогутніших православних господарів Штефаном Великим 1463 р.. Молдовські літописці повідомляли з цього приводу «июня 5 привезли жену тому Штефану воеводе из Киева, сестру Симеона, царя Киевского». За переказами, Євдокія була красивою жінкою, а на настінному малюнку церкви Святого Юрія в місті Герлеу (схід) княгиня намальована з коротким волосям. Шлюб з Євдокією мав місце у місті Сучава, 5 липня 1463-го року, перед видатними церковними діячами Молдови. Штефан мав тоді близько 25 років, а його дружина була молодою і дуже красивою блондинкою. За ім’ям, Євдокія мала православне віросповідання. Ії дід Володимир, великий київський князь, був вихідцем великої родини литовських герцогів, з якої, до речі, походить і польська королівська родина. Володимир мав чотирьох наслідників, з-поміж яких і батька Євдокії, Олександра чи Олелька.

Про Євдокію відомо дуже мало. З точних джерел відомо, що у неї народився син Петро, здається 1465 — 1466 рр, який помер рано в 1480-му році, коли йому було 14-15 років. Його поховано в церкві монастиря Путна. Старший син Штевана, Олександр, котрий народився 1464-го року і помер 1496-го, не відомо й досі чи був сином Євдокії або іншої жінки. Однак він став спадкоємцем престолу. Євдокія народила Штефану Великому і дівчинку, Олену, яка пізніше стала відомою у Москві під прізвиськом «Волошанка».

Євдокії недовго судилося жити господинею Молдови, лише чотири роки. 25 листопада 1467 р. княгиня померла. Не відомо чи померла вона від хвороби або від пологів. Однак відомо, що Штефан рушив у кампанію проти Матея Корвіна, коли Євдокія конала. Першій дружині Штефана Великого не судилося дожити слави її чоловіка. Здається, що вістка про смерть дружини засмутила Штефана, який багато часу не шукав кохання в іншої жінки. Євдокію було поховано у Сучаві у церкві св. Георгія, більш відомій під назвою «Міреуць», де знаходилися мощі св. Іоана Нового і яка була митрополичою резиденцією у 1401 — 1580 рр. 1996 р. румунський археолог Мірча Матей знайшов надмогилну плиту її поховання. Через п’ять років від смерті київської княгині, господар Штефан Великий заключив інший престижний для Молдови шлюб з Марією Мангупською. Однак цей шлюб завершився через 5 років, коли у невідомих обставинах помирає Марія Мангупська. Третьою дружиною молдовського господаря стала Марія Войкіца, дочка господаря Волощини Раду Гарного (Radu cel Frumos), брата Влада Цепеша.

На відміну від інших дружин молдовського господаря, які були поховані в церкві монастиря Путна, Євдокія Київська була похована в церкві монастиря Пробота, теж в сучавському повіті. Спочатку, здається могила княгині Євдокії Олельківни знаходилась в Церкві Міреуць (Cучавський повіт), де під час ремотних робіт з 1997-го року були знайдені частини надгробної плити княгині. Могила була перенесена до церкви монастиря Пробота господарем Петром Рарешом, однак невідомо чи це перенесення могили відбулося безпосередньо з Церкви Міреуць чи з давньої церкви Пробота, цей останній варіант будучи найімовірнішим оскільки Штефан Великий збудував у монастирі Пробота кам’яну церкву — де постриглася в черниці його мати, пані Марія Олтя, і де пізніше було її поховано.

Президент Румунії Траян Бесеску привітав перемогу на виборах Президента України від неділі, 25 травня, пана Петра Порошенка. Вибори були вільними і справедливими, хоча в деяких областях сепаратисти намагалися перешкодити явці на виборах — зазначається у прес-релізі Адміністрації Президента Румунії.

Президент Траян Бесеску, так само, поздоровив українську владу за те, як їй вдалося організувати вибори, у даних обставинах. “Румунія визнає офіційні результати виборів Президента України одразу після завершення підрахунку голосів” — вказується у прес-релізі Адміністрації Президента Румунії.

Один з найбільш унікальних місць на румунському узбережжі є острів Овідій, розташований в самому центрі однойменного озера, у 500 м від узбережжя однойменного міста і в 5 км від курорту Мамая. Це єдиний туристичний пункт нашої країни, який розташований на природному острові, і якого місцеві жителі перетворили протягом часу на туристичний атракціон. Більшу частину поверхні острова займає вапнякове плато, створене тисячі років тому природою. Загальна площа острова – приблизно 26.000 квадратних метрів. Близько половина цієї території була улаштована у туристичних цілях. За результатами досліджень, проведених на острові, найдавніші людські поселення на острові датуються часів гето-даків. Упродовж часу, тут жили як гето-даксько-скіфські населення, так грецькі колоністи.

З часом, невелика ділянка землі викликала цікавість і уяву людей, які виткали навколо неї ряд легенд. Одна з історій, повязана з походженням назви острова. Легенди свідчать про те, що під час свого вигнання, поет Публій Овідій Насо (43 д.н.е. – 17 р. н.е.), який був засланий у 8 році н.е. Імператором Августом, прожив і творив на цьому шматочку землі, тому острів був названий його імям.

Під час свого перебування на острові, Овідій написав твори “Скорботні елегії” і “Послання з Понта”, в якому містяться елементи життя і звички тутешніх людей. Точне місце могили Овідія не відомо, але історичні джерела вказують на цей острів, де був похований поет, і який носить тепер його імя. Насправді, вчені не знайшли жодних доказів присутності поета Овідія на цьому невеликому острові серед озера Сютгьол. Проте, легенда залишилася до сьогоднішнього дня, і є ще люди, які твердо вірять у її правдивість.

У минулі століття острів був заселений рибалками, які побудували собі притулки тут, але й садівників, які користувалися родючим ґрунтом острова. Після виявлення його туристичного потенціалу, острів Овідій був перетворений на місце відпочинку для туристів, чим є й зараз. У спекотний літній день, відпочинок на острові є найкращим вибором. Щоб дістатися до острова, багатого на рослинність, можете скористатися послугами невеликого судна який називається теж Овідій, що рушає неподалік зони Казино. Поїздка на острів займає 20 хвилин. За 20 хвилин подорожі ви позбудетеся дзвінків, музики і суєти. На борту судна ви можете організувати святкові заходи, ресторан будучи розрахований на 50 місць, а тераса на ще 80 місць. По дорозі ви можете насолодитися тихою прогулянкою по озеру.

З перших кроків на цьому острові, ви відчуєте атмосферу унікального оазису, який поєднує в собі спокій, гармонію, унікальність і свіжість. Основними сільськими елементами очеретові тераси та їх традиційний декор, домики з верандами, спеціально улаштовані для туристів, вози з квітами і стоги золотистого сіна. На острові був улаштований прекрасний туристичний комплекс, де туристи можуть залишитися на кілька днів. У ресторані курорту в основному подаються за стіл рибні страви, а музичний гурт розважає туристів щовечора. Туристичний комплекс розрахований на 20 місць у три-зіркових котеджах. Проведення одної ночі на острові коштує 150 леїв (приблизно 30 євро). На додаток до ресторану, розрахованому на 400 місць, туристичний комплекс має і терасу на 150 місць.

Відвідування Національного військового музею є «подорожжю» у часі і просторі, можливістю відкрити для себе і милуватися тим як відтворені різні історичні періоди. Національний військовий музей у Бухаресті відіграє важливу роль у пізнанні історичних традицій румунської армії. Свої двері для відвідувачів музей відкрив у 1923 році, після указу короля Фердинанда. З цього часу він набув популярності серед шанувальників військової історії. Протягом довгого часу ця установа користувалася як доброзичливої уваги Королівської сімї, яка зробила численні пожертвування, так і підтримкою видатних діячів, таких як Раду Росетті, Васіле Перван, Александру Цигара-Самуркаш, Ніколає Йорга і т.д. Відвідувачі мають можливість ознайомитися зі зразками озброєння, різноманітної військової техніки, холодної та вогнепальної зброї, колекціями нагород, військових відзнак, прапорів, одностроїв.

Теж у Бухаресті, однак у іншому районі столиці, розташований єдиний у Європі музей незрячих. Він був улаштований у найбільшій школі для слабозорих людей у нашій країні: Шкільний центр Ватра Луміноасе в Бухаресті, заснований королем Каролем I майже ста років тому. Більшість експонатів в музеї датуються кінцем девятнадцятого століття.

Серед спеціальних «інструментів» музею фігурують спеціальні друкарські машинки, вироблені з використанням шрифту Брайля, друкарський верстат для книг у шрифті Брайля від 1869 року, вироблений італійцем Якобом Марандіні, першим майстером друкарем в системі Брайля, алфавіт, який використовувався протягом довгого часу для того, щоб і незрячі могли проникнути в таємницю читання. У Музеї зберігаються, також, унікальні підручники з кінця XIX століття, надруковані у Великобританії і Німеччині (алфавітом системи Мун в 1903 і в 1861 році, в системі Клайн, обидві будучи альтернативами до системи Брайля), а також документи пов’язані з історією будівлі, в якій діє музей: акт створення «Притулку для незрячих імені Королеви Єлизавети”, що датується 1909 роком.

Вітрини, в яких виставлені предмети музею, були зроблені самими незрячими у шкільних майстернях. У музеї зберігаються, також, і предмети, які незрячі використовували з давніх часів: воскові цегли, які незрячі використовували для написання текстів, тексти написані на дереві дротяними літерами. У 885 році нашої ери, в Японії розробили систему спілкування для незрячих: вузли привязані на мотузочці, на якому кожній літері відповідає певне число і певна товщина вузлів (відчуваючи комбінації вузлів, незрячим вдалося досить важко, читати), швейцарський термометр для сліпих, набір інструментів для геометрії, зроблений спеціально для використання незрячими, що датується 1910 роком.

Перше, що спадає румунам на думку, коли мова заходить про місто Решіца, це те що Решіца “промислове місто”. Однак тут є багато інших речей, які варто відзначити, коли мова заходить про повітовий центр Караш-Северинського повіту. Я почну з позиції цього міста, на південному заході Румунії, між пагорбами в районі гори Семенік, і поруч трьох озер надзвичайної краси: Валюг, Секу і Трей Апе. Саме місто Решіца перетинає річка Бирзава уздовж головного бульвару, який зєднує дві частини міста: старе і нове місто. “Хребтом” цього населеного пункту були, довгий період часу, металургійна та машинобудівельна промисловості. Однак, в останні роки промисловість міста урізноманітнилася.

У 1872 році, у цьому місті був вироблений перший на території Румунії паровоз (RESICZA-2), який був потім представлений на виставці в 1873 році у Відні. Паровоз був спроектований Йоганом Гасвелом, директором віденського локомотивного заводу. Локомотив був призначений для внутрішнього вантажного транспорту, а справжнє виробництво паровозів починається у Решіці у 1920 році і завершується в 1964 році, коли румунська промисловість переходить на виробництво дизельних та електричних локомотивів. Завдяки успіху в будівництві локомотивів, з 1930 року Румунія не імпортувала ані одного локомотиву. У період 1926-1960 рр. в Румунії було побудовано 1207 паровозів. З них 797 у решіцькому заводі, а 410 на бухарестському “Малакса”. Перші паровози, що їздили територією Румунії були ті маршрутом Бухарест – Джурджу. Тому 3 липня 1972 року у місті Решіца засновано музей паровозів.

Минулого року, з нагоди святкування 140-річчя з дня випуску першого румунського паровозу, виробленого в місті Решіца, у цьому населеному пункті був відкритий найбільший під чистим небом музей паровозів з Європи. Тоді, до локомотиву №230.516, виробленого на решіцькому заводі у 1936 році, був причеплений не менш цінний з історичного погляду королівський потяг. Він був замовлений королем Фердинандом в Мілані. Ці вагони мали забезпечити йому весь комфорт під час його офіційних поїздок. На жаль, король не встиг користуватися ним, оскільки будувати потяг завершили після смерті короля. Натомість, упродовж часу, у вагонах цього потягу подорожували королі Румунії Кароль II, Міхай I, комуністичні лідери Георге Георгіу-Деж і Ніколає Чаушеску, а також іноземні гості, такі як Джеральд Форд, Генрі Кіссінджер, Леонід Брежнєв і Еріх Хонеккер і Тодор Живков. Як вагони Королівського потягу, так і інші вагони зберігаються у їх винятковій формі.

Всього у Музеї паровозів під відкритим небом виставлені 16 локомотивів з різних епох будівництва (14 з яких були вироблені в Решіці) та найцікавіші зразки ремонтно-будівельної техніки минулого століття. Найбільш важливим – це локомотив “Resicza”, перший з трьох паровозів побудованих в Південно-східній Європі між 1872-1873 рр.. Локомотив виставлений на постаменті біля входу в музей. Отже, дорогі друзі, якщо ви побуваєте колись у місті Решіца, не залиште поза вашою увагою цей незвичайний музей, адже навряд чи ще десь вам випаде шанс безпосередньо спостерігати за залізничною технікою.

Сьогодні відвідаємо найближче до кордону України саксонське місто Трансільванії – Бістріца, розташоване на північному-сході цього регіону. Назва міста й річки, яка перетинає його, має словянське коріння. Місто відоме з ХІІІ ст., хоча люди жили тут ще в епоху неоліту. З документів відомо, що саксонці прибули на ці землі у 1206 р. Назвали вони регіон Nösnerland.

Починаючи кінцем ХІІІ століття, Бістріца зазнає періоди процвітання та економічного розвитку, однак її не оминають війни та біди. Таким чином в 1241-1242 роках, татари, по їхньому шляху до центру Європи знищують місто. У ХІУ-му столітті, Бістріца набуває статусу “сівітас” і стає найважливішим містом з північного-сходу Трансілванії. З 1330 р. Бістріця була вільним королівським містом. З 1353 р. отримує право організувати щорічний 15-денний ярмарок і мати печатку (на якій зображено голову коронованого страуса, який носить в дзюбу золоту підкову), що було й підтвердженням найважливіших ремесел мешканців міста.

В 1465 р. міські укріплення нараховували 18 башт і бастіонів, за кожним з яких наглядав той чи інший ремісничий цех. Укріпленим був і головний храм міста. На жаль, Чаушеску зруйнував велику частину цього укріплення, щоб звільнити місце для його будівель комуністичного типу. Сильний розвиток міста доведено низкою архітектурних будівель, деякі з них збереглись до нині: Готична Церква, вежа якої має 75 метрів і домінує й сьогодні місто. Будування цієї церкви розпочалось в 1470-му році й тривало майже сто років, аж до 1564 року. Документи свідчать про те, що на цьому місці саксонці звели церкву ще в XIV ст. Вже коли новий храм був майже повністю готовий, вдосконалив його у відповідності до ренесансного архітектурного стилю у 1559-1563 рр. італійський архітектор Петрус Італус.

Ці укріплені мури часом допомагали, а часом ні: в 1530 р. Волоський князь Петру Рареш взяв місто в облогу і змусив саксонців скоритися. А в XVI-XVII століттях місто неодноразово спалювали татари та турки. Біля фортечних стін зараз розташовані муніципальний парк та культурний центр в стилі часів ар-нуво, комерційний комплекс Сугалете, архітектурний готичний ансамбль побудований у ХУ-ХУІ ст., Будинок Срібника, зведений в ХУІ ст., Стіни давньої фортеці та Башта бондарів — один з захисних бастіонів міста, що датується другою половиною ХУ століття, і нажелить до давньої оборонної стіни фортеці, всередині якого знаходиться оригінальний Музей ляльок та масок.

Будинки, побудовані саксонцями збереглися до наших днів, і тому Бістріца пишається своєю центральною площею, чиї будівлі, побудовані в німецькому архітектурному стилі, зберігають зовнішній вигляд гірського містечка, незміненого змушеною індустріалізацією. Іншими важливими будівлями міста є Будинок культури та Національний коледж імені Лівіу Ребряну. Мешканці цього населеного пункту є активними людьми, які прикрашають їх життя з достатньою кількістю подіями. Щоліта тут проходить Фольклорний фестиваль “Весілля Замфіри”, а восени – фестиваль гумору “Золоте яблуко”. У місті ще є Повітовий музей з чотирьма розділами: природознавство, археологія та історія, етнографія, народне та образотворче мистецтво.

Хто б міг подумати в червні 2008 року, коли башта Євангельської церкви була знищена пожежею, що через кілька років будівля відновить свою пишність, і навіть буде оснащена сучасним ліфтом? У 2012 році будівельні роботи були завершені, 75–метрова башта церкви була обладнана ліфтом, який піднімає туристів безкоштовно менш ніж за одну хвилину, на терасу, звідки перед очима відкривається приголомшлива панорама. Єдиний в країні, ліфт коштував 75.000 євро, але ця інвестиція місцевої ради збільшила через ніч число відвідувачів. Ідея була настільки успішною, що влада була змушена вжити заходів, щоб обмежити натовп туристів: протягом тижня, ви можете піднятися на вежу тільки за попереднім забрюнюванням місця.

Включена до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, фортеця Прежмер – або “Tartlau” німецькою мовою — розташована в однойменному населеному пункті, розміщеному у низовині краю Бирсей, в 18 км від міста Брашов (центральна Румунія). Оскільки, впродовж століть фортеця була заселена саксонцями, у Прежмері є відома укріплена церква-фортеця, пам’ятка архітектури характерна саксонським поселенням Трансільванії. Прежмерська фортеця була добре укріплена з метою захисту від нападів татар і турків, у середньовіччі, коли її було спалено й розграбовано не менш ніж 50 разів. Перша документальна згадка про місцевість датується 1240-им роком, коли король Угорщини Бела IV-ий подарував церкву Прежмер “зі всім майном та правами“ Цистерціанському ордену. Фортеця була побудована у формі грецького хреста – символ тевтонських лицарів.

Що стосується архітектури, будівля нагадує пізню готику, так звану бургундську готику. Адріана Строє, мистецтвознавець Національного інституту спадщини розповідає: “Згідно традиції, населений пункт був заснований лицарями Тевтонського ордена, яких в 1211 році покликав угорський король у край Бирсей з метою організування оборони у цій частині світу. Перший документ датується 1240 роком. Цього року, Прежмер, разом з фортецями Фелдіоара, Синпетру і Хирман були подаровані королем Белою IV ченцям католицького ордену цистерціанців, які залишилися тут до початку пятнадцятого століття. У 1454 році, Прежмер отримав право на проведення щорічного ярмарку. Це право не надавалося владою, а його отримували лише ті населені пункти які досягали певного рівня економічного розвитку. До речі, Прежмер був, після Брашову і Кодлі, одним із найбільших населених пунктів Краю Бирсей. Наприклад, в 1510 році цей населений пункт мав 210 господарств, у 1556 році, число господарств підвищилося до 233, розділених на чотири райони. У 1584 році, коли Прежмер отримав право організувати щотижневий ярмарок, у ньому було 328 кам’яних будинків і 210 дерев’яних.”

Для захисту життів мешканців села та їх майна, церква Прежмер була побудована і укріплена саме з цією метою, так що вона збереглася у хорошій формі до сьогодення. Адріана Строє розповідає далі: “Те, що є характерним для цього ансамблю споруд є те що, на відміну від інших укріплених церков, у Прежмерській церкві оборонні приміщення розташовані тільки на верхній частині, церква не будучи укріплена ззовні. ЇЇ побудовано в ранньому готичному стилі цистерцианскими ченцями. Те, що наділяє її унікальною цінністю є її план, у формі грецького хреста. Найбільш значущими змінами у церкві були ті проведені в першій половині шістнадцятого століття, після того як церква була подарована селу. Тоді були проведені зміни архітектурного плану, і грецький хрест був перетворений на латинський.“

Отож, Прежмерську фортецю складають дві споруди. Головна – циркулярної форми — має діаметр близько 80 м., її будучи зведено після 1427 р. з наказу угорського короля Сігізмунда Люксембурзького. Вона оточує Євангельську церкву муром надзвичайної товщини, 3-4 метри. На мурі, заввижки 12 м., знаходиться вартовий шлях. Друга будівля є меншою від першої, вона приєднана якось до вхідних воріт. Вхід в двір церкви здійснюється через напівкруглий прохід 30-ти метрової висоти, захищений двома рядами кріпосних воріт. Між воротами знаходиться капкан, в який потрапляли вороги, які проходили крізь перші ворота. Мур головної будівлі підкріплений ззовні кількома баштами циліндричної форми. Всередині має 272 маленькі приміщення, у вигляді бджолиних вуликів (тобто майже стільки скільки родин було в цій громаді), розташованих на трьох та чотирьох поверхах, що зв’язані між ними дерев’яними сходинками. У мирний час, приміщення церкви Прежмер служили сховищем для зерна і їжі (кожній родині відведено по одному приміщенню). Однак вони перетворювалися на місце притулку для мешканців села під час спустошливих нападів кочових народів. Так само, мури головної циркулярної будівлі були передбачені захисними віконцями, що збереглись до наших днів. Всередині фортеці була збудована Євангельська церква, будівництво якої розпочалось 1241-го року й завершилось 1250-го, у пізньому готичному стилі. Церква була розширена до кінця 14-го ст.. Навкруг фортеці був виритий глибокий рів завширшки 18 метрів і глибиною 2-4 метри. У 1788 році були побудовані зовнішні ворота, які проіснували до сучасних днів. Теж до наших днів проіснував і місцевий орган, популярний у всьому регіоні, про який згадують хроніки ХVII-го ст., як про один з найпопулярніших в Трансільванії.

У період з 1963 по 1970 рр., в ансамблі споруд укріпленої євангельської церкви з Прежмеру були проведені масштабні реставраційні роботи і, на сьогоднішній день, вона є однією з найкраще збережених укріплених церков-фортець Трансільванії. Вона і далі живе своїм життям і притягує до себе сотень туристів. Якщо вам колись пощастить побувати в цих краях, неодмінно відвідуйте Прежмерську фортецю, яка чекає й на вас, дорогі друзі.

Про населений пункт Ардуд, що розташований у Сатумарському повіті, на північному заході Румунії, вперше говориться в документах від 1215 року. В цій першій згадці, цей населений пункт належав родинам Балк і Драг, марамуреських князів. Їхніми наслідками була родина Драгфі, яка володіє цим населеним пунктом аж до фізичного зникнення останього її члена, в 1555 році. У 1456 році родина Драгфі отримує дозвіл на будівництво фортеці на своєму маєтку.

Будучи колись однією з найсильніших фортець на території Трансільванії, нещодавно відреставрована фортеця Ардуд приваблює все більше і більше туристів зацікавлених дізнатися інформації про бурхливу історію Трансільванії. Отже, фортеця була побудована в пятнадцятому столітті Берталаном Драгфі, який став воєводою Трансільванії. Три століття по тому (в 1730 році), замість фортеці, дворянин Олександр Каролі побудував замок. Одна з веж фортеці була відреставрована зараз​​, і разом із завершенням будівельних робіт, фортецю Ардуд було включено до туристичної мережі історичних пам’ятників Румунії. Фортеця й тепер приховує таємниці підземних тунелів, що звязували Ардуд з населеними пунктами Карей і Сату-Маре. Згідно легенді, Франциск Ракоці II втік цими секретними тунелями від його переслідувачів з австрійської армії.

Навколо Фортеці Ардуд люди виткали безліч легенд про історичну фігуру Франциска Ракоці II (1676 — 1735 рр). Дуже довгий і темний льох має глибину 10 метрів. Про нього кажуть, що має три входи: один розташований недалеко від фортеці Ардуд, інший неподалік каплиці Люкашалом (з правого боку шосе Карей-Генч). А третій розташований під замком з міста Карей. Кажуть, що льох Франциска Ракоці був побудований повсталими проти Габсбургів, які використали його у боротьбі з ворогами. Тому що габзбурги не могли собі пояснити, як вдається Ракоці перемагати, австрійці вдалися до хитрощів: вони відправили до родини Ракоці красивого офіцера, в якого би закохалася донька принца. Те, що й сталося. Принцеса Вільма закохалася в офіцера і розкрила йому таємницю підвалу.

Страждаючи від докорів сумління, на другий день дочка принца зізналася батьку про зроблену нею помилку, однак було запізно. Австрійці напали на фортецю і використали для цього виявлений секрет. Австрійські солдати прийшли заарештувати князя. Якимось дивом, Франциску Ракоці вдалося увійти в льох, однак раніше він прокляв свою дочку. Місцеві жителі кажуть, що дочка Ракоці живе і сьогодні в цьому льоху. Той, хто хоче розгадати прокляття, повинен поцілувати тричі всі три привиди принцеси, а потім слідувати за нею у підвал. Дівчина покаже йому всю зброю, а також золоті та сріблі скарби. Між часом, чоловіку не дозволено озирнутися назад, в іншому випадку він закамяніє. Теж люди кажуть, що було багато спроб розгадати прокляття, але жоден молодий чоловік не повернувся з підвалу.

Теж у Сатумарському повіті, у комуні Медієшул Ауріт, приблизно в 20 км від міста Сату-Маре, є інша важлива будівля не тільки для архітектури епохи Відродження в Трансільванії, але і для історії цих місць. Замок Лоньяй, бо про нього йтиме мова далі в нашій передачі, було зараховано до категорії будівель історичних памяток національного значення, однак перебуває на межі зведення до нуля, оскільки до цих пір ніхто не заважився інвестувати в його відновлення. Утім за стінами цієї будівлі ховається довга і золота історія. Замок належав угорській родині Лоняй ще з 1630 року, зокрема Сигізмунду Лоняй. Напис на фасаді замку демонструє це. Споруда була зведена на руїнах існуючих тут укріплень з Х-XI ст.

Після смерті Сигізмунда Лоняй, його дочка Анна, стає власником замку. 1661 року турки намагалися безуспішно зайняти його, і на помсту підпалили будинки селища. Але те, що не вдалося зробити туркам, буде завершено під час князя Апафі. У 1670 році Анна Лоняй було засуджено до смертної кари і конфіскації майна. Замок був підірваний в тому ж році. У 1707 році, те що залишилося від могутнього замку було спалено під час революції Георгія Ракоці II. Руїни замку придбала у 1732 році родина Веселені, однак масивний замок ніколи не поверниться до величі часів Сигізмунда Лоняй. Потім замок належатиме родині Телекі, у власності якої залишиться протягом усього девятнадцятого століття, однак деградація будівлі продовжується.

Здається, у 1920 році, замок був придбаний королем Каролем II. У 1940-1941 році, замок був відновлений і став німецьким військовим госпіталем, пізніше румунським, але ремонт цей, на жаль, не є тривалим, оскільки замок був зруйнований у 1944 році. Навколо цієї історичної події триває суперечка. Деякі стверджують, що відступаючі німецькі війська підірвали замок після того як використали його у якості складу боєприпасів. За іншими даними, руйнування замку приписується радянським військам. Від тоді ніхто більше не цікавився цієї будівлею.

Серед найбільш цінних релігійних памятників, які залучають відвідувачів з країни та закордону, чільне місце займає монастир “Св. Анна” Рохія, що на Мараморощині. Розташований в живописному куточку країни, на вершині пагорба, серед букового та дубового лісу, у 50 км від Бая-Маре і в 43 км від м. Деж, монастир Рохія є привілейованим місцем притулку для любителів спокою і комфорту, любителів краси та природи.

Початки монастиря повязані з православним священиком Миколою Германом (1877-1959 рр.), священиком у селі біля підніжжя Погорба Вієй — Рохія, на якому розташований монастир. Священик побудував монастир у память про свою 10-річну доньку Анну, як була покликана до Всевишнього в листопаді 1922 року. Будівництво розпочато в 1923 році, освячення відбулося в 1926 році, а більшого розвитку монастир зазнав після 1965 і особливо 1970 року, коли сюди було запроваджено електрику і влаштовані підїзні дороги.

Протягом часу, ченці посприяли розвитку монастирського комплексу, так що там з’явилися ряд цікавих будівель: “Дубовий будинок”, “Чернечий будинок”, “Каплиця”, “Будинок поета”, “Літній вівтар”, “Марамороські ворота” при вході в монастир, “Білий будинок”, “Марамороський куточок”, де знаходяться хата та дерев’яна церква, специфічна цьому регіону. Отже, стара церква, побудована із цегли на камяному фундаменті з деревяним дахом і арками виявилася малою для натовпу віруючих, які відвідували монастир. Стара церква була ретельно зруйнована і будівельні матеріали були використані для зведення стін нової церкви. Основні елементи нової будівлі були перейняті від старої. Церква має хрестоподібну форму, з одним куполом, що містить елементи молдовської архітектури.

Православні монастирі завжди були вогнищами духовності та культури. У цю традицію вписується і монастир Рохія, ознакою цього будучи бібліотека, що складається з 40.000 книг і теологічних журналів на румунській, німецькій, угорській, французькій, англійській та новогрецькій мовах. Монастир є музейним ансамблем, де можна відвідати келію філосова Ніколая Штайнхарта, бібліотеку і музей. Крім основного богословського фонду, бібліотека містить чимало книг різноманітних областей, такі як історія, археологія, мистецтво, поезія та художня проза, музика, наука, географія, дипломатія, драматургія, етнографія, народна література, критика, філософія, психологія, логіка, мемуари, журнали, юридичні книги, політична економія, політологія, соціологія і т.д.

У бібліотеці є також численні колекції богословських журналів, літературних та інформаційних. Серед цінних творів колекції музею монастиря можна згадати про: “Казания Варлаама” (Ясси, 1642 р.), “Новий Заповіт з Бєлграда” митрополита Сіміона Штефана, надрукованій у 1648 році; “Євангеліє” надруковане у Снагові 1697 року Антімом Івірянулом; “Молитовник”, надрукований в Римніку 1705 році; “Євангеліє” з Бухареста, 1725 р.; “Апостол”, надрукований у Блажі 1767 року; “Біблія” від 1795 року, надрукована у Блажі, “Псалтирь” з часів Караджа 1817 року, тощо.

Бібліотека спочатку була організована священником Ніколаєм Штайнхардтом, румунським євреєм, який народився в Бухаресті і був політично ув’язнений під час комуністичної диктатури. У вязниці став християнином, перейшов від єврейської релігії на православя, і останні девять років свого життя провів у монастирі Рохія, в період між 1980 і 1989 роками. Він написав багато книг, з яких найбільш відомим є “Щоденник щастя”, книга, що була перекладена до тепер на сім іноземних мов.

Іншим цікавим місцем є каплиця монастиря, де є унікальний у світі іконостас, що зображує як релігійні сцени так і портрети діячів культури та історичних постатей. Після смерті священника Ніколая, яке сталося 30 березня 1989 року, келія, де він жив як чернець монастиря Рохія, була перетворена на невеличкий музей у пам’ять філософа. Там збарігаються рукописи, ікони, картини та навіть його меблі. Музей монастиря був улаштований з 1983 по 2007 на першому поверсі Будинку Поета”. В ньому зберігається багата колекція давньої церковної книги, колекція ікон на дереві та склі, що датуються XVIII ст.

Сьогодні рушимо слідами легенди, щоб дізнатися, які скарби приховує загадкова фортеця Фегераш, чий силует з укріпленими вежами відзеркалюється в спокійній воді захисного рову, в якому й нині рибалки аматори пробують своє щастя. Що свідчать документи про історію фортеці? Те, що вона була, безсумнівно, однією з найважливіших цитадель Фегерашського краю і однією з найвидатніших памяток такого роду в Трансільванії і Європі. Зараз вона знаходиться в самому серці міста з тією ж назвою.

Фегераська фортеця, яка була побудована за наказом трансільванського князя Штефана Майлата, упродовж довгого часу мала важливе стратегічне значення для оборони від татар і турків. У період XV–ХІХ ст. фортеця була резиденцією трансільванських князів. . Центр одного з найбільших маєтків Трансільванії, який в 1632 році мав 62 села, Фегераська фортеця була, з другої половини шістнадцятого століття і особливо в сімнадцятому столітті, важливою княжою резиденцією. Замок зазнав постійного розвитку у грандіозному ренесанському стилі: стіни подвоїлися, для того щоб впоратися з потужними артилерійськими обстрілами, з’явилися чотири бастіони, побудовані за італійськими стилем і технікою. У фортеці проходили збори Трансільванської Дієти, а в 1599 році сюди прибув князь Міхай Хоробрий, який влаштувався тут зі своєю сімєю за часів багатьох воєн. Біля входу в фортецю стоїть бюст княгині Станки, дружини Міхая Хороброго, яка жила тут на початку XVII ст.

Зараз фортеця зберегла свої форми з XVII століття, в 1630 році, рів, який оточує фортецю, був розширений. Про нього кажуть, що він звязувався потайним каналом з гірською річкою, що тече неподалік. У той же час був побудований і підйомний міст. Стіни фортеці, а також вежі, споруджені з масивного каменю, мають трапезної форми. Замок розташований всередині фортеці. Зараз у цій грандіозній фортеці знаходиться Етнографічний музей, Музей історії, міська бібліотека, а також ресторан з старим винним підвалом. У 2004 році Джерар Депардьє та Жан Моро провели зйомки до кінострічки «Прокляті королі».

Фортеця загубила зі своєї величі у вісімнадцятому столітті, під час австрійського правління, коли її перетворили на казарму для гарнізону. Між 1948 і 1960 рр. під час комуністичного режиму фортецю використали як вязницю для політичних вязнів, чимало з них навіть загинули тут. Після довгих років забуття і страждань, фортеця, нарешті, оживила в період між 1965 і 1976 і перетворена на міську бібліотеку та музей, в якому зберігаються дорогоцінні колекції у відділах археології, нумізматики, середньовічної та сучасної історії, старої книги, релігійного мистецтва та іконографії, народного одягу і селянських інтерєрів, кераміки, живопису й сучасної скульптури.

Музей Фегерашського краю є музеєм важливим для цього історико-етнографічного ареалу, який був створений у 1923 році на базі предметів, зібраних професором Валером Літератом, під егідою ASTRA. У 1951 році Музей був перенесений до іншого будинку і отримав статус державної установи під назвою Міський фегерашський музей. У 1973 році, Міський музей був обєднаний із музейним відділом, що був створений ще з 1968 року у Фортеці Фегерашу, і афільований Сібіуському Музею Брукенталь. Після злиття і до 1981 року він називався Музеєм Фегераської фортеці, і з цієї дати до 2004 року називався Музеєм Фегераського краю.

З самого початку, Музей проводив і надалі проводить безперервні історико-етнографічні дослідження в області, з метою збагачення, збереження і наукового використання його спадщини. Музей містить 20 колекцій. Це предмети археології, зброя, монети, кераміка, старі книги, документи, ювелірні та склянні вироби, декоративно-прикладне мистецтво, народна кераміка костюми, тканини, ікони на склі, дерев’яне мистецтво, ремесла і т.д. Основна виставка представляє еволюцію цивілізації Фегераського краю, моменти і значущі події. Залежно від змісту його спадщини, головна виставка була розділена на три секції: історія Фегераського краю (від бронзової доби до 1 грудня 1918 року), етнографія регіону (кераміка, текстиль, народні костюми, сільський інтерєр, ікони і т.д.) та образотворче та декоративне мистецтво.