Author: Христина Манта

На території повіту Арад знаходяться кілька красивих монастирів, побудованих протягом часу на березі річки Муреш. Першими з них є найстаріший православний монастир у країні “Ходош Бодрог” і знаменита Папська Базиліка “Марія Радна” з населеного пункту Ліпова, що славиться по всій Європі. Сьогодні розповім, так само, і про залишки колишнього монастиря раннього християнства “Бізере” та сербський монастир “Бездін”.

Монастир Ходош Бодрог, неподалік міста Арад, вважається найдавнішою православною церквою в країні. Упродовж часу, монастирю вдалося вистояти атакам турків і татар, австрійським гарматам та деструктивному комуністичному атеїзму. У декількох кілометрах від міста Арад, дорога повертає направо, через поле, і веде тебе до цього монастиря. Перша історична згадка про монастир, як одного з найдавніших у Румунії, датується 1177 роком. Тут історія переплітається з легендою. Через брак документальних свідчень з’явилося чимало легенд про його заснування. За давнім місцевим повір’ям, монастир заснували віряни, що проживали в долині річки Муреш. За легендою, один бик зі стада, що належало місцевим болгарським пастухам, вирив своїми рогами на березі річки Муреш чудотворну ікону Божої Матері з дитятком Ісусом на руках, а пастухи на місці, де знайшли ікону, побудували вівтар монастиря. Згодом християни звели тут монастир, у якому знайшлося місце як для чудотворної ікони, так і для скам’янілої голови бика, що зберігається під склом над вхідними дверима церкви.

Історики вважають, що ікону було написано двома століттями пізніше, ніж споруджено монастир. Додавання назви «Бодрог» до назви «Ходош», яку дослідники та представники церкви датують лише ХІV ст., і є сучасною назвою монастиря. На думку місцевих жителів, саме легенда про бика, який вирив на березі річки чудотворну ікону, поклала початок спорудженню монастиря, топонім якої «Бодрог» означає «вирити рогом».

Інша легенда розповідає про труну та серце з каменю, виставлені при вході. Одного разу, одного з ченців монастиря, Мефодія, шукала його мати, яка не була згодна з життєвим шляхом, обраним її сином. Мефодій відмовився з нею зустрітися, відповівши, що у нього не має матері. Тоді вона прокляла свого сина-ченця, щоб тоді коли він помре, земля не прийняла його, так як він не хотів прийняти свою мати. Час минув, всі забули про це прокляття. Після смерті Мефодія, прокляття збулося, земля не хотіла прийняти його незважаючи на марні зусилля ченців монастиря, які щодня викопували глибшу яму, з якої просто-на-просто виходила на поверхню труна. Тоді, настоятель монастиря прийняв рішення побудувати в монастирі кам’яну гробницю на поверхні землі. На стіні монастиря знаходиться велике теж кам’янне серце, яке представляє закам’яніле серце монаха.

У період між 1556-1690 рр монастир опинився в регіоні, що перебував під османським пануванням, у другій половині ХVІІ ст. монастир було відбудовано, деякий час був він резиденцією ієрархів, що служили в цьому регіоні. Незважаючи на суттєві проблеми та історичні негаразди, жителі монастиря підтримували його своєю працею і заснували там одну з перших у цьому регіоні початкову школу, долучившись цим до ліквідації безграмотності населення регіону.

Щороку римо-католицький монастир “Радна” відвідують тисячі туристів з усієї Європи. Тут святі літургії відправляють на чотирьох мовах. Римсько-католицька базиліка Святої Марії розташована в одному з кварталів міста Ліпова, неподалік річки Муреш. Першу церкву було побудовано у 1520 році. У 1695 році її було спалено турками. Від вогню, розповідає легенда, залишилася неушкодженою одна ікона, яка, кажуть в народі, є чудотворною. Теперішня церква, монументальний памятник, була побудована в 1756 році монахами-францисканцями, які прибули з Боснії і має величезні розміри: 60 метрів завдовжки, 21 метрів — заввишки, а вежі сягають 67 метрів. Після 1948 року паломництва були заборонені, однак 1990 рік ознаменував собою новий початок для релігійного життя цього монастиря. У 1992 році Папа Іоан Павло II удостоїв церкву Марія Радна звання Малої Базиліки. Тепер у монастирі триває реставраційний процес.

Іншою історичною пам’яткою, духовне життя якої нараховує багато віків, є сербський православний монастир Бездін «Успіння Пресвятої Богородиці», який також розташований у долині річки Муреш, приблизно за 15 км від монастиря Ходош-Бодрог. Першу історичну згадку про цей монастир знаходимо в одному із записів на Псалтирі, надрукованому Божидаром Вуковичем у Відні у 1519–1520 роках, де зазначено час початку його будівництва: «У 7047 році від створення світу та в 1539 році від народження Христа, з храмом «Успіння Пресвятої Богородиці», за піклування архімандрита Йосафа Мілутіновича та сприяння всіх братів-християн, а також Леонтія Богожевича, ієромонаха». Монастир має церкву, дім ігумена та келії. У 1753 році Стефан Тенецкі розписав іконостас, у 1802 році розписи було доповнено. Проте побутує й інша думка, що на початку ХІІІ ст. на місці теперішнього сербського монастиря функціонував інший, який знищили монголи в 1241 році.

Теж на березі ріки Муреш, у населеному пункті Фрумушань, розташований монастир “Бізере”, що вважається фахівцями найбільш красивим романським архітектурним ансамблем у Румунії. Кілька років тому там були виявлені найдавніша криниця в Трансільванії, під назвою “Криниця Турка”, але й унікальні мозаїки в Східній Європі. Їх знайшли під бруківкою католицького монастиря, зведеного на руїнах давнього візантійського святилища. Це перше археологічне свідчення існування візантійського християнства на Балканах. Мозаїки в церкві Бізере, за словами експертів, є важливими унікальними пам’ятками в Румунії і навіть на південному сході Європи. Вперше у документі від 1183 року, монастир цей був засвідчений вперше як бенедиктинське святилище, під королівським покровительством. Абатство контролювало транспорт солі на річці Муреш. У XIII ст. в монастирі проживали 23 ченці, річним доходом яких було 4.000 соляних валунів, яких було дуже важко роздобути у ті часи. З XIV ст. бенедиктинський монастир зазнав постійний занепад, а у 1557 році, після турецького вторгнення монастир вже не був функціональним.

Балет – це одна з найкрасивіших, і, водночас, найжорстокіших і найнебезпечніших професій, це мова тіла, що удосконалилася до унікального мистецтва, для розуміння якого не потрібні ніде у світі перекладачі. Сьогодні я розповім Вам про одного з основоположників румунського балетного мистецтва, коріння якого походять в України. Олег Дановські, видатний артист балету і хореограф, засновник сучасної школи балету в Румунії, засновник і перший директор балетного театру в Румунії, установи, яка сьогодні носить його імя – Національний театр опери та балету імені “Олега Дановського” в місті Констанца. Він виступив на всіх великих світових сценах, такі як Большой Театр, Оперний театр в Мілані або Нью-Йоркська Метрополітен-опера. Під його керівництвом румунський балет користувався небувалим успіхом і закордонним визнанням.

Той, кого звали “Слов’янським сфінксом”, народився 9 лютого 1917 року в місті Вознесенську, в Україні, але мав німецьке коріння: його батько, фон Хільденбранд, належав до родини баронів завезених Петром Великим з Німеччини. Під час Жовтневої революції батько його був офіцером і боровся проти більшовиків, що спричинило його відправити свою дружину Джульєтту до Чернівців. З 1920 року вона почала працювати балетмейстером Чернівецького театру, так що син, Олег Дановські, виріс змалку в мистецькому середовищі. Спочатку він показав особливої схильності до скрипки, інструменту, який він вивчав протягом семи років. Пізніше присвятив себе танцю.

У 14-річному віці Олег вирішив втікти до Бухареста з однією з учениць його матері. Після періоду поневірянь, коли він опинився на вулиці, будучи змушений спати у парку Чішміджіу та годуватися лише хлібом, був найнятий артистом балету до Театру Керебуш. Дуже швидко по цьому Олег Дановські став першим солістом цього театру, погодившись навіть замінити одного балетного артиста, який захворів. У 17 років став наймолодшим хореографом в світі, працюючи деякий час в Єврейському театрі, де навчався постанові у Якоба Штернберга. Потім найнявся солістом в Бухарестському оперному театрі, де почав ставити чудові балетні вистави.

Олег Дановські мав честь працювати з такими видатними митцями часу як Джозефін Бакер та Борис Князев, педагог, який сформував прославлених танцівників Паризької опери. Знаменитий Роберт Хелпман запросив Олега Дановського до Лондона поставити на сцену “Лебедине озеро” – його шедевр будучи одним з найвідоміших у світі. Він створив ансамбль з 150 балетних артистів і в 1949 році став деканом Академії балету. Виступав за відокремлення балету від опери в нашій країні, але безуспішно. Нарешті подав заяву вийти на пенсію з Бухарестського оперного театру, але йому відмовили. У 1978 році, на шляху до Варни, де він мав бути членом журі на міжнародному фестивалі балету, зробив зупинку в місті Констанца, де зустрівся з директором місцевого театру «Fantasio” Аурелом Манолаке, який запропонував співпрацю.

Олег Дановські переконав останнього створити балетний відділ в Констанцькому театрі “Fantasio”, якого назвав “Ансамблем класичного і сучасного балету”, до складу якого входили спочатку випускники хореографічних ліцеїв міст Бухарест і Клуж, а перша поставлена на сцені театру Фантазіо вистава була “Шопеніана”. Тут Олег Дановські поставив на сцену трилогію Чайковського “Лебедине озеро”, “Спляча красуня” і “Лускунчик”. Через близькі контакти з німецьким імпресаріо Ландграффом, слава румунських балетних артистів вперше здолала кордони країни, а щорічний турнір до Німеччини Балетного театру з Констанци став вже традиційним і триває до наших днів. Вистави, що носять відбиток його геніальної хореографії є “Лускунчик”, “Лебедине озеро”, “Попелюшка”, “Жизель”, “Рапсодія Енеску” або “Шопеніана”. Останньою виставою, поставленою незадовго до смерті в 1996 році, була “Снігова королева”, і хоча Олег Дановські був серйозно хворим, йому вдалося поставити цей спектакль всього за два тижні.

У 1990 році, рішенням міністра культури, виняткова культурна установа з міста Констанци, заснована Олегом Дановським, нарешті, отримала автономію, називаючись “Театром балету імені Олега Дановського”.

На заході України, в 20 км. від українсько-польського кордону, неподалік міста Борислава, на Бойківщині, знаходиться давній грецько-католицький Лаврівський Святоонуфріївський монастир. Монастир заснований у середині ХІІІ–го століття.

Перша документальна згадка про нього походить з початку ХV ст. (1407 р). Згідно з переказами, цей монастир був усипальницею князя Лева Даниловича. Найбільшого розквіту досяг у другій половині ХVІІ ст. У той період Лаврів обєднує не лише галицьких, а й волоських вельмож. Скит підтримує відносини з Молдовою. У підземеллях Онуфріївської церкви знаходиться некрополь, відомий упродовж багатовікового існування Лавріського монастиря. У 1675 році тут був похований один з молдовських господарів Штефан Петричейку (1685 р), а також господар Волощини Констянтин Шербан Басараб (який помер до 1695 р.) та їхні дружини. У криптах Лаврова спочивають православні митрополити і уніатські єпископи, а також є згадка про те, що в 1681 році тут поховано єрусалимського митрополита Макарія.

Кажуть, що саме в Лаврові начебто з кінця ХІІІ ст. зберігалися мощі св. Онуфрія, які були викрадені під час турецько-татарських нападів XV cт. Деякі перекази говорять про існування тут печерного скиту вже у VIII-ІХ ст., а інші говорять про вже згаданого ченця Лавра, учня архімандрита Григорія, посла Лева Даниловича до папи Інокентія IV. За грамотами князя Лева (XVI ст.) фундатором Лаврова був саме Лев Данилович. В одній з грамот, яка збереглася в обителі до 1939 р., згадано, як князь Лавр продав монастир перемиському владиці Антонію. Про ХІІІ ст. говорять і знайдені археологами в 1986 р. уламки тогочасної кераміки.

Протягом більш ніж ста років у Лаврові функціонувала зразкова німецькомовна школа (1788-1911 рр), саме в цей час Лаврів стає не лише духовним, але значним освітнім осередком Бойківщини. Вже у ХХ ст. Лаврівський монастир мав одну з найбагатших бібліотек в Галичині, адже монастир передплачував практично всі видання, що виходили в тодішній Австро-угорській імперії. У фондах його бібліотеки зберігались стародруки XVI — XVII століть, а також цінна німецько і польськомовна періодика XIX — XX століть. Лаврівський монастир є також важливою архітектурною та мистецькою пам’яткою. Зокрема найдавніша частина храму датується ХІІІ ст..

Штефан Петричейку, господарь Молдови, та Констянтин Шербан Басараб, господар Волощини, були вигнані зі своїх земель і змушені жити на засланні наприкінці XVII-го ст. в польських краях. Тут на цих землях, що тоді належали до Польщі, отримали вони від великого гетьмана Яна Соб’єського села, де і оселились разом з родинами, з вірними їм боярами та військом, створивши справжній “румунський куточок” в самому серці Галичини. Константин Шербан Басараб помер 1685 року, а Штефан Петричейку 5 років по тому. До речі, вся родина Басараба була похована тут, навіть одна з його молодих дочок, віком 22 роки.

Штефан Петричейку був господарем Молдови протягом кількох етапів, з серпня 1672 до листопада 1673 рр, а потім з лютого 1674 року, і ще пізніше з листопада 1683 по березень 1684 рр. Він знайшов притулок в Польщі разом з синами його сестри, Іоном та Миколою Хаждеу, які і успадкували пізніше його майно. Штефан Петричейку помер в 1690 році, а наслідники його залишилися в Польщі до XIX-го ст.. Одним з його наслідників був видатний в румунській літературі письменник Богдан Петрічейку Хашдеу. Надмогильні плити на могилах господарів Штефана Петричейка та Константина Шербана Басараба були знищені під час другої світової війни, а їх тлінні останки знаходяться в Росії. За іншими переказами, останки двох господарів було перенесено на цвинтар церкви Св. Івана на горбі.

Найважливішою культурною особистістю середини ХІХ-го століття у сфері румунсько-українських культурних стосунків є Георге Асакі — письменник, поет, художник, історик, драматург та перекладач. 12 листопада цього року виповняться 145 років з дня його смерті. Інтерес Асакі до спільних моментів румунської та української історії є результатом певних обставин біографічного характеру.

Георге Асакі народився в селі Герца (зараз Герцаївський район, Чернівецької області України) у 1788 році, в родині священника Лазаря Асакєвича. Із політичних причин, разом з родиною, Асакі змушений був переселитись до Львова. Там батько став священником воєнного шпиталю, а син учився в єзуїтському колледжі, а потім на філософському факультеті Лвівського університету. Продовжить навчання у Відні та Італії. Італійський вплив переважає як в тематиці його творів, так і в використаній ним мові. Однак спостерігаються й сліди польського впливу, зокрема творів Міцкевича. Водночас “Польська хроніка” Йоахима Бєльського стає для Асакі невичерпним джерелом інформації про історичні події, в яких долі Польщі, України та Молдови пересікалися. Асакі не спізниться використати цей матеріал у своїх історичних новелах.

Історичні новели письменника читаються з великим інтересом. Щоправда, вони є цікавими більше з історичного погляду ніж літературного, однак винахідливість автора та драматичне почуття наділяють їх специфічним відтінком. Історичні особистості України, відомі в історії Молдови, набувають надзвичайного значення. Таким чином з новели “Мазепа в Молдові” дізнаємось дуже цікаві інформації про обставини смерті та поховання Мазепи, а також про долю його надмогильної плити. Події описані Асакі в новелах “Княгиня Руксандра” та “Мазепа в Молдові” добре відомі історикам, і вони мають нагоду відокремити історичну правду від уяви.

Асакі започатковує вищу освіту румунською мовою, за його ініціативою відбувається перша театральна вистава рідною мовою, він організує клас інженерів-землевпорядників. У 1829 році почав видавати першу румуномовну газету «Албіна роминяске» («Румунська бджола»). А у 1835 році було відкрито Михайлівську академію, на базі якої було засновано, у 1860 році, перший румунський університет. Г. Асаке засновує в Яссах свою типо-літографію під назвою “Їнстітутул Албіней” («Інститут Бджоли»). Останні двадцять років життя Г.Асакі цілком присвячує літературній праці. Він пише історичні новели «Свидригайло», “Богдан-войвода», «Петру Рареш», «Олена Молдованка», «Біла долина», «Мазепа в Молдові» тощо. Земне життя Г.Асакі завершилося 12 листопада 1869 року.

Покинута колія, що зв’язувала колись міста Оцелул Рошу та Карансебеш була недавно оголошена “скарбом” Європи. Рослинність, яка розвинулася навколо рейок колії перетворила цю залізничну колію на справжню романтичну туристичну атракцію. Користувачі інтернету назвали її “Тунелем кохання”. Цю атракцію було занесено цього року до складеного Європейським парламентом списку 28 місць менш відомих у Європі, кожне для однієї держави-члена ЄС. Проект з утвердження цих місць називається “Відкрий Європу” і був започаткований минулого року завдяки мобільному додатку Foursquare. Новий список, який тепер називається “Нове відкриття Європи”, включає атракції, про які, запевняє Парламент ЄС, найімовірніше ніхто ніколи не чув: пісковий замок, секретний радянський бункер, село музей, геологічні явища, відповідно Аgepres.ro. Торік, до списку був занесений Трансфегерешан, гірське шосе в Карпатах, що зєднує румунські історичні провінції Волощину і Трансільванію і проходить через гірський масив Фегераш.

Цією колією ви можете дістатися до другого за величиною міста Караш-северінського повіту — Карансебешу, про який розповім я вам сьогодні. Вперше в історії, в 101 році нашої ери, говориться про важливість Банату під час дакійських війн, у надписі, що зберігся з часів римського імператора Траяна. Під час Римської Дакії, в 6 кілометрах від фактичного населеного пункту, знаходився римський табір Tibiscum, побудований в 106 році н.е., але цілком можливо, щоб і на території теперішнього Карансебешу було римське поселення. Фортеця Карансебешу засвідчена вперше в документах у 1289 році, коли король половців Владислав IV відвідує її.

Розташована у стратегічно важливому місці (закриваючи кулуар Тіміш-Черна), фортеця зазнала багато етапів розвитку. Початкова форма фортеці була типу замку з вежами, навколо якого були зведені приватні будівлі, що створювали місто. Для кращого захисту веж, фортеця була оточена стіною. Витоки назви цієї історичної столиці Банату знаходимо у мові половців. Цей невеликий населений пункт був протягом сотень років (у тому числі під час колишньої дуалістської імперії) місцем дислокації 13-го прикордонного румуно-банатського полку (недалеко від кордону) і тоді відвідали його австрійські імператори Франц Йосиф I і імператриця Сісі (Єлізавета Австрії). Центр міста Карансебеш приховує давній секрет, мало відомий навіть румунам. Там ви знайдете старовинний парк, побудований за часів Австро-Угорської імперії, з величезними платанами, парк імені генерала Іона Драгаліни.

У 1885 році тут будується гідроелектростанція, здається перша в Європі і друга у світі. Будує її асоціація Шмідта і Дахлера, так що між 1885-1888 рр. Карансебеш буде електрично освітлений лампочками Едісона, в той час як у великих містах світу ще йшла мова про примат газового освітлення або газової лампи. Стара турбіна з вертикальною оссю замінюється в 1905 році турбіною типу Френсіс, що працюватиме до 1929 року. З історією міста, її археологічними та етнографічними скарбами, можна краще ознайомитися відвідавши Повітовий музей етнографії та прикордонного полку, що розташований на центральній площі імена генерала Іоана Драгаліни, в колишніх казармах полку прикордонних військ Карансебешу, будівлі в Терезіанському бароковому стилі, побудованій у 1754 році. У музеї зберігаються більше 48.000 предметів, що належать колекціям археології, історії, етнографії, мистецтва, документів і давньої книги.

Карансебеш це місто з найбільшою кількістю статуй у Караш-северінському повіті. Досить згадати тут про статуї генералів Іоана Драгаліни і Траяна Доди, пам’ятники “Заради батьківщини” та “Материнство” або бюст єпископа Іоанна Попасу, будинок Міської ради, будинки двох традиційних ліцеїв міста. Церква Св. Георгія була побудована 1444 року, маючи вражаючий розмір: 31 метр завдовжки, 9 метрів – завширшки і 35 метрів – заввишки. Під час турецького вторгнення в 1738 році церква була зруйнована. Місцева громада відновила її всього через рік. Усередині церкви зберігається позолочений деревяний іконостас, вирізьблений в 1862 році. Будинок Карансебешської Повітової ради є архітектурним пам’ятником в стилі бароко, побудованим у 1903 році. Іншою туристичною атракцією міста є будинок генерала Іоана Драгаліни — командувача румунського війська, який загинув під час Першої світової війни. У прилеглому до Карансебешу районі, під назвою Жупа, були виявлені руїни давнього римського форту під назвою Тібіскум, за часів імператора Септимія Севера. Розміри поселення — величезні для тих часів – 320×170 м.

Одному з найбільш представницьких архітектурних ансамблів Бузеуського повіту, особняку колишнього прем’єр-міністра Румунії початку ХХ століття Александру Маргіломана було повернуто велич минулого за допомогою коштів з боку Європейського союзу. Проект коштував приблизно 28 мільйонів леїв. Цього літа його було відкрито й для туристів.

Вілла Албатрос, головна будівля маєтку, пролежала в руїнах протягом більше шести десятиліть, через недбайливість і байдужість місцевої влади. Особняк було побудовано в період між 1882 і 1887 роками Янку Маргіломаном. Після його смерті, син Александру Маргіломан вирішив модернізувати особняк, скориставшись допомогою французького архітектора Пола Готро. Останній прославився вже своїми проектами в Бухаресті: Будівлею Ощадбанку та Будинком Університетського Фонду короля Румунії Кароля І. Під опікою Готро, особняк став масивною будівлею з архітектурою у французькому стилі. Вілла Албатрос розташована всередині маєтку, у величезному парку зі ставком, поряд з господарськими будівлями, а також будівлями для персоналу та гостей, помешканнями для садівників і двірників та стаєнь для бігових коней. Бігові коні Маргіломанів прославилися в регіоні, після того як стали переможцями 27 дербі. Вілла мала 31 приміщення і була дуже розкішною. Підлога була паркетною, стіни – облицьовані шовком.

Письменник Ніколає Пенеш, автор книги “Александру Маргіломан, волоський лорд”, пише, що “Вілла Албатрос була улюбленим місцем відпочинку королеви Марії”. Сама Королева Марія у своїй автобіографічній книзі “Історія мого життя”, з ностальгією описує візити до особняка Маргіломанів, що нагадував їй про “життя в закордонних країнах”. “Волоський лорд” пристрасно любив політику та коней, тому у своєму особняку в Бузеу мав іподром, дендрарій і табун коней. До речі, вілла була названа іменем його улюбленого коня — Албатрос” — пише Ніколає Пенеш й книзі. “Королеву розміщали в одній з найрозкішніших спалень — “японській спальні”. Як спальня королеви, так і передпокій були оформлені в японському стилі, від торшерів з японськими малюнками, бронзових ваз, скринь, забарвлених або різьблених шаф, до оригінальних картин на стінах” — розповідає далі у книзі письменник. За його словами, “королева захоплювалася кіньми, які були дуже численними і цінними в стайнях особняка Маргіломанів, але й сільським життям, тому що вона полюбляла збирати полуниці і милуватися красивими трояндами в розкішному дендропарку, а також брати участь в ритуальній підготовці знаменитої кави під назвою “маргіломанська””.

Александру Маргіломан був шанувальником кави. Знаменита “маргіломанська” кава була, насправді, турецькою кавою з ромом або коньяком. Каву варили в горщиках, розміщених на піску, що нагрівався вугіллям. Анекдот розповідає, що під час полювання, Маргіломан попросив свого камердинера зварити йому каву. Не будучи готовим до цього, камердинер поставив у горщик коньяк замість води і так виникла “маргіломанська“ кава. Письменник ще додав, що “у віллі Албатрос було прийнято цілу низку історичних рішень, особливо повязаних з возз’єднанням нації і створенням Великої Румунії, але тут відбулися і такі громадські заходи, як наприклад той з грудня 1916 року, під час війни, в той час як королівська сімя відступала до Молдови, тут в цій віллі була влаштувана вечірка на честь майбутнього короля Румунії, принца Кароля II, і з цього приводу принц був підвищений у званні і став майором.

Після смерті Александра Маргіломана, почався період деградації для вілли “Албатрос”. В народі кажуть, що власник земельної ділянки Костянтин Мусчеляну прокляв його, бо клаптик землі на якій побудовано особняк був програний в карти на користь Янку Maргіломана. У міжвоєнний період не було можливості врятувати ансамбль. Під час комунізму будівлі були перетворені на склади. Парк, що оточував архітектурний ансамбль, був повністю зруйнований, замість алей з декоративними квітами та кущами були посаджені помідори, огірки та капуста. Багато декоративних дерев було зрубано, а озеро поповнилося очеретом. Порятунок прийшов з боку Європейського союзу. Ремонтні роботи за кошти ЄС тривали останні три роки, а з недавна віллу Албатрос можуть відвідувати і туристи. Алеї парку, що оточує вілу було повністю відновлено за прикладом алей тих часів, коли власником маєтку був Александру Маргіломан.

Особняк, в якому прожив румунський поет Октавіан Гога у населеному пункті Чуча, Клузькому повіті, є і місцем його поховання. Будівля була занесена до списку історичних памяток повіту Клуж, складеного Міністерством культури і національної спадщини Румунії в 2010 році. Зараз вона є музеєм та меморіальним будинком, присвяченим поету.

Маєток, на якому сьогодні стоїть особняк належав колись адвокату Міклошу Бончі. Наприкінці ХІХ століття, він збудував тут замок, на прохання своєї племінниці, дочки його сестри. Згодом племінниця вийде заміж за дядя Міклоша і народить йому дочку Берту, яка пізніше стане дружиною угорського поета Оді Ендре. Берта провела своє дитинство на маєтку в Чучі, а після шлюбу з Оді, в 1914 році, маєток цей став їхнім домом у період 1915-1917 рр. Пізніше подружжя перемістилося в Будапешт. Після смерті поета, у січні 1919 року, вдова Берта запропонувала румунському поету Октавіану Гога, другу Оді, купити маєток. У пам’ять про дружбу між ним і Оді, Гога відвідує влітку 1919 року маєток. Хоча знаходить там особняк у занедбаному стані, вирішує купити його за ціною, запитаною вдовою Оді, незважаючи на протиріччя його дружини Ветурії. Оволодівши маєтком, Гога зініціював серію заходів з реабілітації особняка, у період 1921-1926 рр. Особливу увагу приділив він замку, який буде розширений і відреставрований у бринков’янському стилі, з просторними ґанками з видом на річку Кріш. Відремонтовані, також, “Будинок Оді Ендре”, “Білий дім” і прилеглі до них споруди.

Після завершення реставраційних робіт у 1926 році, маєток отримав форму, яка збереглися до наших днів, а саме “Особняк Гога” з двома поверхами, в якому проживала сім’я Гога, “Будинок Оді Ендре”, в якому проживали члени допоміжного персоналу, і якого було перетворено на меморіальний будинок присвячений пам’яті поету Оді Ендре, “Білий дім” (або гостьовий будинок), що був призначений для гостей, нині Музей етнографічного мистецтва, в якому експоновані народні костюми, килими, кераміка та ікони. У нижній частині маєтку знаходилися стайні, які були згодом зруйновані, замість них будучи зведений теперішній літній театр. У будівлі придбаній від Реформатської церкви, Гога прагнув відкрити чоловічий монастир, але йому не вдалося. Тоді Ветурія заснувала жіночий монастир, в якому монахині займалися виготовленням народних костюмів та килимів. Монастир діяв до 1947 року, коли був розформований комуністами. У 1994 році його було відновлено.

Після поселення в Чучі, поет та його дружина вирішили, що вони бажають спочивати вічним сном саме на території їх маєтку. 8-ми метровий мавзолей розташований на пагорбі Плешулуй був виготовлений із залізобетону. В 1938 році дружина поета Ветурія зустрінулася зі скульптором Костянтином Бринкушем і попросила його збудувати мавзолей. Бринкуш погодився виконати роботу, але хотів зробити його за власними планами. Не маючи терпіння почекати до коли Бринкуш візьметься за роботу, Ветурія сконтактувала Джордже Матея Кантакузіно, який здійснив план мавзолею, а декорації були спроектовані Норою Стеріаде. Підняв мавзолей марамороський майстер Йозеф Кучка. Мавзолей був побудований з мармуру і мозаїки, привезені з Італії. Облицьовуванням мозаїкою зайнялася сама Ветурія Гога протягом майже 20 років.

В 1966 році Ветурія Гога дарує румунській державі весь комплекс. Влітку 1967 року буде офіційно відкрито меморіальний музей “Октавіана Гоги” в Чучі. Музей відроджує життя поета, там будучи експонована велика кількість його особистих речей і різних інших предметів, зібраних ним по всій країні. У Приймальному залі виставлені флорентійська скриня, здійснена в Трансільванії у XVI столітті, два крісла з іспанської шкіри із міста Кордови, що датуються XVII століттям, а також стільці і дивани Бидермайер. На стінах виставлені картини, що належать до числа шедеврів венеціанської школи живопису. На правій стіні є мармуровий камін, чиї плитки були намальовані Норою Стеріаде. “Жовтий салон” має посередині стіл Бидермайер з чотирма стільцями, в якому експоновані різні ювелірні вироби. На стінах експоновані картини і скульптури Ніколая Дереску та Корнеліу Мендрі. Вітальня є місцем виставлення колекції декоративних предметів, німецького, британського і азіатського фарфору, та інших меблів. Музичний салон був улаштований навколо піаніно Бекштейн, на якому виступали з концертами Діну Ліпатті та Джордже Енеску. На одній зі стін виставлений ліонський гобелен з XVIII століття. Експонуються картини Ніколає Грігореску, Штефан Лукіана, Ніколая Тоніци, Теодора Палладі, Аурела Попп і Штефана Дімітреску. Бібліотека поета складається з більш ніж 6000 книг румунською, німецькою, угорською, латинською, англійською та французькою мовами. У спальні є ліжко, в якому відійшов у вічність Октавіан Гога (1937 р.) і Ветурія (1979 р.). Над ліжком є дві картини художника Іштвана Нодь.

7 травня 1938 року, Октавіан Гога помер від інсульту. Його було поховано на бухарестському кладовищі Беллу, два місяці поспіль тіло було перепохоронено в Чучі, згідно з бажанням поета. Хрест над могилою поета був здійснений Міліцею Петрашку, і залишиться там до 1958 року, коли після завершення “Мавзолею любові”, тіло поета було перенесено у саркофаг мавзолею.

Намисто мальовничих сіл, розташованих навколо колишньої Європейської культурної столиці Сібіу, відоме під назвою Мерджінімя Сібіулуй, є зоною, де туристи знову відкривають для себе відпочинок в самому серці природи і куштують з харчових традиційних продуктів вівчарів. Казкові канікули проведені колись у бабусі вдома можна провести й зараз у цьому регіоні. Тут працьовиті і гостинні люди у народному одязі ставлять на стіл найсмачніший домашній сир, виготовлений за рецептами успадкованими з покоління в покоління і завжди готові до прийому гостей.

Географічно, Мерджінімя Сібіулуй обмежується на півдні населеним пунктом Валя Садулуй, на півночі потоком Селіште, і групує 18 населених пунктів. Селіште, місто про яке філософ Ніколає Йорга писав, що “це одно з найкрасивіших уявлень нашого сільського населення”, вважається культурною і духовною столицею регіону Мерджінімя Сібіулуй. Туристи, які прибувають сюди у вихідні, повинні зараннє поінформуватися про місцеві туристичні та культурні атракції, по суботах і неділях туристичний інформаційний центр в цьому населеному пункті, на жаль, закритий. Але найкращі розповіді та місцеві традиції не можна дізнатися в центрах туристичного поінформування, а в домівках місцевих жителів. Люди відкривають гостинно і двері, але й душі. Народний костюм є гордістю мешканців цього містечка. До речі, звичка зустрічі груп молодих хлопців зберігається і нині. На четвертий день Різдва, сотні молодих хлопців і дівчат збираються в центрі населеного пункту і поринають у танці, зберігаючи традицію, що датується 1895 роком. Всі вони одягнені в народні костюми, які, як правило, успадковують від прадідів.

І теж у Селіште дотримуються цікавого дохристиянського ритуалу під назвою “Ходеїце”, у передостанньому та останньому тижнях до Великоднього посту. Діти збираються на пагорбі недалеко від села, збирають солому, і коли настає ніч підпалюють вогонь для вигнання злих духів. Мастять один одного сажею, смажать картоплю на вогні, а потім зїдають її. Цей населений пункт дав Румунії не менше 11 академіків, має парафіяльний музей, музей селіштянської культури, а також цікаву туристичну памятку – колишній комплекс молодшого сина комуністичного диктатора Румунії Ніку Чаушеску. За попереднім замовленням, будь-який турист може поплавати у басейні або прожити у невеличкій дачі улюбленого сина колишнього диктатора.

Одним з найпопулярніших місць відпочинку в регіоні Мерджінімя Сібіулуй є село Сібієл, що вважається першим агротуристичним селом в Румунії. Музей ікон на склі і церква є пам’ятками села, так що вони фігурують на маршруті кожного туриста, який прибуває в цей населений пункт. Улаштований у 1969 році з громадських пожертвувань, музей містить цінну колекцію ікон на склі майстрів зі всіх куточків країни. В ньому експонуються і деревяні ікони, народна кераміка, меблі, тканина і ряд старих румунських книг. Ностальгіки комуністичного періоду можуть зробити зупинку в пансіонаті “Міорітіка”, в якому можуть навіть переночувати, і в якому влаштований невеликий музей комунізму. Серед експонатів старі газети, компакт-диски з патріотичними піснями, книги про Сталіна і Чаушеску, прапори, піонерські труби і барабани, нагороди, значки, пролетарські сумки, традиційний магнітофон, давні російські годинники “Победа” та “Слава” або металеві печі, якими опалювали румуни свої помешкання до 1989 року.

Найдавніше поселення в регіоні Мерджінімя Сібіулуй є Решінарь, що було вперше засвідчене в документі від 1204 року. Давня православна єпископська резиденція Решінарь є місцем, де народилися і провели дитинство поет Октавіан Гога і філософ Еміль Чоран. Чоран покинув село, коли продовжив навчання а середній школі в місті Сібіу, але зберіг незмінною з плином часу любов до рідного села. “Так би хотів ще раз побачити всі вузенькі вулички, кожний куточок цього проклятого, цього чудового Решінарь!” писав Чоран одному своєму другові у 1973 році. Решінарь має вузькі вулички і горді мешканці, і немає такої домівки, де б не готували традиційні овечі сири, відомі по всій Румунії. На свята, в Решінарь організується з давніх давен видовищні танці Келушарів – ансамбль народних танців, до складу якого входять 120 танцюристів віком від 3 до 30 років. Туристам варто відвідати Меморіальний будинок “Октавіана Гоги”, що відкритий в літній сезон, Музей єпархії, заснований в резиденції колишнього єпископа, і Етнографічний музей. Останній був створений в 1952 році, і в ньому зберігаються знаряддя повязані з сільським господарством, садівництвом, тваринництвом, з виготовленням олії, переробки текстильних тканин, костюми, меблі та ікони. Щороку, в останні вихідні серпня, в Решінарь проходить Фестиваль сира і цуйки.

Решінарь знаходиться всього у 20 кілометрах від курорту Пелтініш, що ідеально підходить для любителів зимових видів спорту. Скільки може коштувати відпустка в регіоні Мерджінімя Сібіулуй? За проживання у двомісному номері пансіонату турист повинен вийняти з кишені від 80 до 110 леїв за ніч (до 30 євро). Долина річки Саду є чудовою зоною з казковими пейзажами. Тут можете відвідати ГЕС Саду I, найдавнішу ще працюючу станцію на території Румунії, та Музей енергетики Саду I – Sigmond Dachler, перший музей такого роду в країні, відкритий в 1996 році з нагоди 100-річчя з дня пуску в експлуатацію станції.

У населеному пункті Орлат на вас чекає православна церква, побудована в кінці вісімнадцятого століття в стилі неокласицизму і бароко та з візантійськими фресками. У селі Жіна обовязково ви повинні побачити три памятки природи: “Стіл єврея”, “Ла Грумаї” і “Шпори Жіни”, що розташовані неподалік села і створені з кристалічних сланців. У селі Телмечел зберігається унікальний звичай в Румунії: “Полив Іонів”. Щороку, у день Св. Іоана, прикрашають алегоричні вози, молоді люди одягаються у традиційні костюми, прикрашають алегоричні вози та відправляються до місцевої річки, де всі мешканці села, котрі носять ім’я Іоан та Іоана ставлять ноги в крижану воду, першими з них будучи священик і мер.

З-поміж грецьких сімей, що поселилися у Волощині упродовж часу і особливо в XVI-XVIII століттях, сімя Шуцу займає важливе місце, вихідці цієї родини будучи господарями Молдови та Волощини протягом договго часу. Таким чином, Міхай Шуцу був тричі господарем Волощини (1783-1786 рр., 1791-1793рр., 1801-1802рр.) і раз господарем Молдови (1793-1795 рр.), у той час як його двоюрідний брат Александру Шуцу був останнім фанаріотським правителем Волощини (1818-1821 рр.). Сама родина Шуцу походить з Епіру, найвідомішим її членом будучи Діамантакос Шуцу, по кличці Драко, з Константинополя. Вони оселилися у Волощині у першій половині XVIII століття, взяли активну участь у громадському та політичному житті того часу, одружуючись з представниками аристократичних родин румунського і грецького походження.

Історія палацу Шуцу починається після одруження Костаке Шуцу, племінника господаря Міхая Шуцу, на Руксандру Раковіце в 1816 році. Батьки Руксандри дарують їм земельну ділянку навпроти церкви Колця, на якому, пізніше, з 1833 по 1835 рр., Костаке зводить будівлю, яка носитиме його ім’я. Безсумнівно Костаке Шуцу був незвичайною фігурою тих часів своєю соціальною поведінкою, політичними поглядами і, не востаннє, навіть архітектурою збудованого ним палацу. Народився він 11 травня 1799 року, був головою Апеляційного суду в Бухаресті в 1836 році і міністром юстиції в 1850.

В особистому житті Костаке був далеко не святим. Одружився на Руксандру Раковіце, яка подарувала йому пятеро дітей (чотирьох дівчат і одного хлопця, майбутнього власника палацу, Григорія, який народився у 1918 році). Окрім дружини, у нього була коханка, Єліза Орбеску яка, як не дивно, подарувала йому теж пятеро дітей, і теж чотирьох дівчат та одного хлопця, Ніколая, який зник без слідів у 1873 році. Після смерті Костаке у 1875 році, Григорій може повною мірою насолодитися величезним майном успадкованим від батька, тобто палацом, хатою у місті Бреїла, маєткл Шуцешть, іншим маєтком в Афінах, загалом 12.000 га. Побудований в неоготичному стилі з чотирма багатокутними вежами, розміщеними на обидвох боках, палац Шуцу відрізняється внутрішньою просторовістю наданою куполом, подібним на купол особняка в Голешть. Центральний хол був завершений 1862 року відомим скульптором і архітектором Карлом Шторком.

Друга половина минулого століття стане для Палацу Шуцу періодом максимальної яскравості. Григорій (1819-1893 рр.) і його дружина Ірина, донька банкіра Штефана Хаджі-Моску, улаштували і парк, що оточував будівлю, і який простягався аж до колишньої церкви Св. Сави. У саду майже постійно можна було побачити пеліканів, фазанів, павичів і красивий фонтан, який нагадував про фонтан Версальського палацу. Їх шанувала, але й заздрила вся столична аристократія. У перші три десятиліття минулого століття, палац Шуцу отримує різні призначення, які негативно позначаються на стан будівлі і прилеглий до неї парк. Одночасно, палац буде мовчазним свідком важливих історичних подій. В роки німецької окупації Першої світової війни, будівля буде резиденцією генерала губернатора окупованої території. Тут, у теперішньому конференцзалі музею, губернатор організує урочистий обід з нагоди Нового 1918 року. Тоді відбулася історична розмова фельдмаршала Августа фон Макензена та Александра Маргіломана щодо укладення миру між Румунією і Центральними силами. Десять років по тому, будівля стане Бухарестською мерією, пізніше Банком Кріссовелоні, Ощадбанком. З 1956-1958 рр. будівля проходить крізь широкий рестравраційний процес. 23 січня 1959 року, за день до відзначення століття з моменту возз’єднання румунських князівств, було відкрито в новій організаційній формі Історичного музею міста Бухарест. Обєднанням Музею історії із Музеєм мистецтв народжується Музей історії та мистецтва міста Бухарест, в якому зберігаються майже 400.000 предметів.

Колекція археології містить предмети з палеоліту, неоліту, бронзової доби, гето-дакського періоду. Колекція нумісматики та медалей містить османські, австрійські, російські монети та печатки боярських сімей. У колекції фотографій зберігаються 50.000 фотографій, кліше на склі, у тому числі перші фотографічні зображення міста Бухарест. Колекція вишуканих творів мистецтва складається з картин, малюнків, надгробних плит, гербів, а колекція старовинних предметів містить зброю, уніформи, прапори та костюми.