Author: Христина Манта

Краса гір, пагорбів, долин і навіть міст Румунії приховує добре збережені у народі легенди. Мешканці сібіуського повіту розповідають легенду Піку Фрумоаса (укр. “Красуня”), в самому серці гір Чіндрелулуй, пік, що носить ім’я дуже красивої молодої дівчини, яка вбила, в імя любові, 13 молодих хлопців. Інші легенди виявляють таємниці чарівної краси гірських озер, гір або пагорбів, з півночі до півдня країни. Легенди найкрасивіших місць в Румунії збереглися з плином часу і коли їх розповідають, вони ніби то посилюють красу природи.

Легенда Піку Фрумоаса (2168 метрів), скелі утвореної з чудової дівчини у горах Чіндрелу, розповідає одну з найкрасивіших історій. Легенда починається в Долині річки Себеш, в селі Шугаг, де кажуть, що народилася гарна-прегарна дівчина. На додаток до її неперевершеної краси, дівчина співала й танцювала, як ніхто інша, і не було у селі такого хлопця, який не хотів би оженитися на неї. Кажуть, що одного літа, у святковий день, дівчина піднялася разом зі своїм батьком на плато гір Чіндрел. Хлопці утворили чергу біля неї, всі хотіли з нею потанцювати, однак вона закохалася у сина вівчара Чіндрі, який любив Маріуку. Розтанули гори в нічній темряві, повисипали зірки на небі, дівчина сіла на скелю та почала виспівувати жалібну пісню, думаючи про хлопця, який навіть не хотів глянути на неї. Наразі з неба спустилися неземні істоти, які заманили її у танець. “Приходь, потанцюй з нами, і станеш русалкою. Рік блукатимеш з нами по світу, а потім повернешся додому. Одержані за цей час чарівні здібності ти не згубеш 7 років. За ці сім років ти повинна вирішити ким хочеш залишитися: русалкою чи людиною. Якщо захочеш залишитися людиною, то втратиш їх, якщо за ці 7 років вбєш 13 людей, то загинеш”. Не думаючи довго, дівчина розпустила коси, кинула черевики і зловилася в танець з русалками. З неба вона побачила закоханих Кіндрела і Маріуку, і попросила русалок залучити їх у танець, а потім відпустити їх з неба. Вони так і поступили. Там де впали Чіндрел та Маріука, утворилися два озера: Єзерул Маре та Єзерул Мік. З двох гірських озер течут вниз два потоки, а їх води зустрічаються і перемішуються десь внизу, ніби то розповідаючи сумну історію двох закоханих, убитих опівночі русальками.

Легенда, однак, не завершується на цьому. Кажуть, що рівно через рік, Красуня попросила Русалок залишити її на тому ж самому місці, де вони її знайшли. Залишившись самою на камяній плиті, вона знову почала співати жалібну пісню, яка лунала згори аж до кошар вівчарів. “Навіть якщо всі знали історію Красуні і те, що вона стала русалкою, чимало вівчарів були приваблені її піснею. Подібно метеликам, привабленим вночі полумям свічки, вівчарі йшли на страту, будучи зачаровані піснею красині. Красуня піднімалася з ними у танці вгору до неба, і звідти кидала їх вниз. Історія дівчини із золотим волосям закінчується в літню ніч, коли її пісня доходить до одного молодого вівчара Петра. Ані він, ані Красуня не знали, що він був тринадцятим хлопцем, з яким вона закрутилася в танець. Красуня відпустила його, і обидва вони впали з неба, розбиваючись об землю. На місці, де він впав утворилося озеро, яке люди назвали Єзерул Шуріан, і знаходиться він неподалік Гірського піку Шуріану. Красуню знайшли, на другий день, вівчарі, мертвою на галявині, де і поховали. Над могилою вони помістили велику плиту. Кажуть, що плита була частиною скелі, на якій співала красуня у літні ночі, коли заманювала вівчарів до себе на страту.

Найбільш відомі легенди Мараморощини пов’язані із озерами, розташованими в горах, що перетинають цей повіт. Хоча марамороські озера мають велике туристичне значення для цього повіту, вони будучи вражаючими своїми величними пейзажами, місцеві жителі проявляють обережність коли заходить мова про них. Основними причинами є безліч легенд витканих протягом багатьох років навколо цих чудес природи. Озеро, що на піку П’єтросул, відоме серед місцевих мешканців бездонним озером. За їхніми словами, будь-які предмети кинуті в озеро не можна повернути назад, деякі вважають, що вони мають безпосереднього зв’язку із Чорним морем, і будь-який предмет, що потрапляє в озеро, дістанеться безпосередньо моря. Озеро Віндерел у населеному пункті Поєніле Мирулуй потрапило у поле зору мешканців села через вихор, яке утворюється на ньому і яке тягне всіх на дно. На погляд місцевих жителів, нечисті сили оволоділи озером і вони викрадають всіх, хто наважується порушити спокій вод. Більш того, кинутий камінь в озеро принесе негоду в цьому районі. Озеро Течуносул славиться своїми гіпнотичними силами. У народі кажуть, під час туману озеро притягає живі істоти, які знаходять в його водах кінець. (Далі буде)

Краса гір, пагорбів, долин і навіть міст Румунії приховує добре збережені у народі легенди. Мешканці сібіуського повіту розповідають легенду Піку Фрумоаса (укр. “Красуня”), в самому серці гір Чіндрелулуй, пік, що носить ім’я дуже красивої молодої дівчини, яка вбила, в імя любові, 13 молодих хлопців. Інші легенди виявляють таємниці чарівної краси гірських озер, гір або пагорбів, з півночі до півдня країни. Легенди найкрасивіших місць в Румунії збереглися з плином часу і коли їх розповідають, вони ніби то посилюють красу природи.

Легенда Піку Фрумоаса (2168 метрів), скелі утвореної з чудової дівчини у горах Чіндрелу, розповідає одну з найкрасивіших історій. Легенда починається в Долині річки Себеш, в селі Шугаг, де кажуть, що народилася гарна-прегарна дівчина. На додаток до її неперевершеної краси, дівчина співала й танцювала, як ніхто інша, і не було у селі такого хлопця, який не хотів би оженитися на неї. Кажуть, що одного літа, у святковий день, дівчина піднялася разом зі своїм батьком на плато гір Чіндрел. Хлопці утворили чергу біля неї, всі хотіли з нею потанцювати, однак вона закохалася у сина вівчара Чіндрі, який любив Маріуку. Розтанули гори в нічній темряві, повисипали зірки на небі, дівчина сіла на скелю та почала виспівувати жалібну пісню, думаючи про хлопця, який навіть не хотів глянути на неї. Наразі з неба спустилися неземні істоти, які заманили її у танець. “Приходь, потанцюй з нами, і станеш русалкою. Рік блукатимеш з нами по світу, а потім повернешся додому. Одержані за цей час чарівні здібності ти не згубеш 7 років. За ці сім років ти повинна вирішити ким хочеш залишитися: русалкою чи людиною. Якщо захочеш залишитися людиною, то втратиш їх, якщо за ці 7 років вбєш 13 людей, то загинеш”. Не думаючи довго, дівчина розпустила коси, кинула черевики і зловилася в танець з русалками. З неба вона побачила закоханих Кіндрела і Маріуку, і попросила русалок залучити їх у танець, а потім відпустити їх з неба. Вони так і поступили. Там де впали Чіндрел та Маріука, утворилися два озера: Єзерул Маре та Єзерул Мік. З двох гірських озер течут вниз два потоки, а їх води зустрічаються і перемішуються десь внизу, ніби то розповідаючи сумну історію двох закоханих, убитих опівночі русальками.

Легенда, однак, не завершується на цьому. Кажуть, що рівно через рік, Красуня попросила Русалок залишити її на тому ж самому місці, де вони її знайшли. Залишившись самою на камяній плиті, вона знову почала співати жалібну пісню, яка лунала згори аж до кошар вівчарів. “Навіть якщо всі знали історію Красуні і те, що вона стала русалкою, чимало вівчарів були приваблені її піснею. Подібно метеликам, привабленим вночі полумям свічки, вівчарі йшли на страту, будучи зачаровані піснею красуні. Красуня піднімалася з ними у танці вгору до неба, і звідти кидала їх вниз. Історія дівчини із золотим волосям закінчується в літню ніч, коли її пісня доходить до одного молодого вівчара Петра. Ані він, ані Красуня не знали, що він був тринадцятим хлопцем, з яким вона закрутилася в танець. Красуня відпустила його, і обидва вони впали з неба, розбиваючись об землю. На місці, де він впав утворилося озеро, яке люди назвали Єзерул Шуріан, і знаходиться він неподалік Гірського піку Шуріану. Красуню знайшли, на другий день, вівчарі, мертвою на галявині, де і поховали. Над могилою вони помістили велику плиту. Кажуть, що плита була частиною скелі, на якій співала красуня у літні ночі, коли заманювала вівчарів до себе на страту.

Найбільш відомі легенди Мараморощини пов’язані із озерами, розташованими в горах, що перетинають цей повіт. Хоча марамороські озера мають велике туристичне значення для цього повіту, вони будучи вражаючими своїми величними пейзажами, місцеві жителі проявляють обережність коли заходить мова про них. Основними причинами є безліч легенд витканих протягом багатьох років навколо цих чудес природи. Озеро, що на піку П’єтросул, відоме серед місцевих мешканців бездонним озером. За їхніми словами, будь-які предмети кинуті в озеро не можна повернути назад, деякі вважають, що вони мають безпосереднього зв’язку із Чорним морем, і будь-який предмет, що потрапляє в озеро, дістанеться безпосередньо моря. Озеро Віндерел у населеному пункті Поєніле Мирулуй потрапило у поле зору мешканців села через вихор, яке утворюється на ньому і яке тягне всіх на дно. На погляд місцевих жителів, нечисті сили оволоділи озером і вони викрадають всіх, хто наважується порушити спокій вод. Більш того, кинутий камінь в озеро принесе негоду в цьому районі. Озеро Течуносул славиться своїми гіпнотичними силами. У народі кажуть, під час туману озеро притягає живі істоти, які знаходять в його водах кінець. (Далі буде)

У невеликому селі неподалік румунсько-українського кордону знаходиться «Веселий цвинтар» (рум. «Чімітірул Весел»). Там, у Сепинці, біля підніжжя гори Гутей, смерть посміхається, іноді сумно, іноді іронічно. Принцип, який ведеться споконвіку, що про мертвих говорять тільки щось добре, а коли немає що сказати, то просто нічого не говорять, тут в Сепинці до дотримується, тому що надгробні хрести, прикрашені яскравими ілюстраціями з життя покійних мешканців села. Мабуть, це єдине кладовище в світі, де люди, котрі відвідують його, посміхаються, і навіть сміються. Звичайно ж, родичі, які ховають тут своїх рідних і друзів, сумують за ними, як і всі інші, однак життя в цьому куточку Румунії ніколи не було легким. Тому місцеві мешканці втішають себе думкою, що покійні закінчили свої земні муки, їх подальший шлях буде більш щасливим.

«Покійний був гірким пяницею і забіякою. Постійно дошкуляв сусідам, поки не був задавлений машиною на радість всьому селу» або «Тут лежить моя теща. Якби вона прожила на 3 дні довше, то лежав би тут я, а читала б замість мене вона». Написи такого змісту на надгробному памятнику здивують багатьох, але тільки не в цьому місці. Своєрідні епітафії зображують життя померлих з усією правдивістю: навіть якщо небіжчик був пяницею, а покійниця – невірною дружиною. Часто малюнки супроводжуються віршиками. Всі памятні слова написано в гумористичному стилі, а малюнки розповідають про життя померлого або причину смерті.

На цьому кладовищі з людини не роблять ангела після її смерті. Малюнки часто розповідають і про вади та слабкості покійника за життя. Наприклад, намальована склянка свідчить, що чоловік помер від алкоголю, а пошкоджений автомобіль — що, людина загинула в ДТП, а якщо людина любить “ходити уліво”, то не сумнівайтеся – саме це й буде зображено на надгробку. На них бачимо поліцейського, тракториста, косаря та інших. Але мабуть найбільш веселий” хрест зображував постать чоловіка, який стояв за прилавком, на якій лежать пляшки… Ніхто не сумнівався, що це був бармен, котрий розпивав все село.

Сам засновник цвинтаря Стан Йоан Петраш похований тут. 25 років Петраш майстрував хрести та навчав учня. Перед власною смертю в 1977 році виконав свій автопортрет зі словами: “Тут похований чоловік, який за все життя не заподіяв нікому зла”. Дивна місцева традиція започаткувалася 1935 року, коли з’явився перший «веселий пам’ятник». Нині селяни мають з неї непоганий виграш: туристи залишають у Сепинці чимало грошей.

Відомо, що Сепинцівське кладовище було оголошено найбільш цікавим кладовищем в Європі і другим в світі після єгипетської Долини царів. Титул цей присвоєно на Симпозіумі надгробних пам’ятників, що пройшов у 1998 році в США, але сепинцівський пам’ятник було оголошено унікальним в світі набагато раніше і внесено до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Сьогодні на цвинтарі понад 800 кольорових надмогильних пам’ятників. “Веселий цвинтар” закликає сприймати смерть радісно, адже для померлого земні страждання скінчилися, а на тому світі – рай. Щоліта на кладовищі проводиться фольклорний фестиваль під назвою «Довгий шлях до Веселого цвинтаря». Цього року, в ході фестивалю, який пройшов з 14 по 16 серпня, вперше прозвучав цікавий музичний набір, натхнений епітафіями сепинцівських хрестів, ірландського композитора Шона Деві. Сам композитор був присутнім на заході, на якому 110 музикантів з Румунії та Ірландії виконали його музичні твори.

Кладовище стало візиткою села, заманює сюди туристів, а місцева влада навчилася користуватися цим вповні. Всі прибутки з туризму інвестує в розвиток населеного пункту, тобто реставрацію старої церкви, а також зведення унікального монастиря із дубового дерева. Крім того, заохочені туристами мешканці населеного пункту відродили давні народні ремесла й продають відвідувачам барвисті киптарі, лижники, шкарпетки, а також сувеніри – невеличкі надмогильні пам’ятники. З України до населеного пункту Сепинца можна найкраще дістатися через Закарпатську область. Від прикордонного переходу в Солотвині, який можна перетнути на автомобілі або пішки, до Сепинци — приблизно 10 кілометрів.

Отож, якщо бажаєте провести кілька спокійних і незабутніх днів у сепенцівському пансіонаті “Марія” чекаємо ваших листів на конкурс “20 років поруч”. Не забувайте слухати передачі ВСРР, читати нашу вебсторінку: www.rri.ro, профілі Facebook, Pinterest, Twitter і Flickr, щоб правильно відповісти на запитання конкурсу до 30 вересня 2014 року.

Президент Траян Бесеску провів, у п’ятницю, телефонну розмову з віце-президентом США Джо Байденом. Згідно Білому дому, віце-президент Сполучених Штатів Джо Байден обговорив з президентом Траяном Бесеску основні теми двосторонніх відносин і ситуацію в Україні. Вони висловили занепокоєння тим, що будь-яка спроба Росії втрутитися в Україну під прикриттям надання гуманітарної допомоги буде розглядатися як порушення міжнародного права, суверенітету і територіальної цілісності України”, йдеться в прес-релізі.

З іншого боку, міністр закордонних справ Румунії Тітус Корлецян заявив, у пятницю, в ході засідання Ради міністрів закордонних справ країн-членів ЄС, що ЄС повинен бути готовим до додаткових санкцій проти Російської Федерації, якщо остання не братиме активу роль у деескалації ситуації в Східній Україні, повідомляє МЗС Румунії. Тим не менш, міністри закордонних справ зазначили, що будь-яка доставка гуманітарної допомоги, в тому числі з боку Росії, повинна здійснюватись відповідно до міжнародного права і тільки за згодою української влади.

Міністр Тітус Корлецян знову відновив заклик необхідності сильної підтримки з боку ЄС, у співпраці із євроатлантичними партнерами, для процесу стабілізації і реформи України, який забезпечив би її європейський курс. Він зазначив, що процес національного примирення повинен бути за участю всіх національних меншин, в тому числі румунської меншини в Україні, з урахуванням відповідних європейських конвенцій і рекомендацій Венеціанської комісії.

На правому березі Тиси, у місцевості Грушово (рум. Перь), на початку XIV чи навіть у XIII ст., був монастир, збудований воєводською родиною Драгошештів. Перед тим як Сас Воде та його сини Балку і Драг звели перший монастир у Грушово, в цих місцях, з давних часів жили ісихастські громади; вкінці XIII ст. був завнований невеличкий скит, під покровительством попередників Драгоша Воде. У першій половині XIV ст. зібралися тут кілька монахів, скиту подаровано землі і будівлі і упродовж часу він стає важливим марамуреським монастирем. Воєводи Балку і Драг, племінники Драгоша Воде, подарували монастирю майно, землю і звели тут кам’яну церкву, а 13 серпня 1391 року, на їх звернення, монастир отримав ставропігійський статус від патріарха Константинополя Антонія IV. Від тоді, упродовж 312 років, Єпископство румунської православної церкви на Мараморощині діяло в монастирі Грушово.

Зараз Грушово це село в Україні, Тячівському районі, Закарпатській області. Коли виникло село і звідки походить його назва, невідомо. Село Грушово та Грушівський монастир на його території вперше згадуються в історичних документах як спалені золотоординськими нападниками у ХІІІ столітті, а в 1307 році – як відроджені. Впродовж ХІV століття Грушово належало марамуреським воєводам, а від 1404 р. – Грушівському православному монастирю (в 1390 році засновано Грушівське абатство).

На думку окремих вчених, монастир у Грушові міг бути заснований ще в ХІ ст. За свідченням істориків ченці Грушевського монастиря після відходу татар скаржилися королеві Угорщини Бейле ІV (1215-1270), що при нападі татар пропали всі їх документи і грамоти і було пограбовано монастирське майно”. У 1391 р. монастир отримав від Константинопольського Патріарха Ставропігію. Згідно з цим документом монастирю були підпорядковані всі русини і волохи, які жили в Марамороському і Угочанському комітатах. Таким чином, з ХІІІ століття існує письмова згадка. У 1491 р. угорський король Владислав ІІ видав грамоту, якою підпорядкував Грушевський монастир Мукачівському єпископові.

В історії румунської літератури, Грушівська друкарня займає видне місце: заходами й коштами семигородського князя Юрія І Ракоці (Rаkoczy 1631 — 1638 рр.) видано в цій друкарні першу волоську книжку — переклад Нового Завіту. Теж тут діяла школа для оволодіння майтерністю каліграфії, і де були вперше скопійовані та перекладені на румунську мову “Псалтирь”, “Євангеліє” та “Діянна Апостолів”. У ХVІІ столітті монастир перетворився на центр першодрукарства “руською” мовою на Закарпатті. Його заснував Фіоль Івайполь – словянський першодрукар, котрий видав в 1483-1491 рр. в Кракові перші східно-словянські книги кирилічним шрифтом.

Грушевський монастир перестав існувати в кінці ХVІІІ ст. Тоді він був захоплений кальвіністами, пограбований і повністю знищений. Після цього село перейшло у власність феодалів Довгаїв. У січні-грудні 1919 року Грушово перебувало у складі Румунії, з грудня 1919 року – Чехословаччини. З 1945 року – у складі України. Зараз тут діє чоловічий монастр. З 2006 року в Грушові постійно проживають монахи. Нині на місці монастиря стоїть кам’яний хрест. Кажуть, що 1997 року на цій горі почали з’являтися чуда. Один із мешканців Грушова зрубав 150-річну яблуню, яка росла на тому місці, де стояв монастир, а коли розколов її, то побачив усередині хрест. Це був знак, що руїни потрібно розкопати. Розкопки монастиря розпочалися 1997 року, коли науковці з Ужгороду та Бая Маре (Румунія) віднайшли фундамент і підвальне приміщення. Також були знайдені 4 богословні книги й “Буквар” закарпатських послушників. На півтораметровій глибині також виявлені старовинні фрески, коричневі уламки стін, залишки кераміки та нетлінні останки.

Місцевість Грушово належить зараз Україні, але на лівому березі Тиси, у Румунії на околиці села Сепенца, мешканці Мараморощини збудували у 1997 році дерев’яну церкву, яка б згадувала про давній монастир та єпископство. В гарному дендрологічному парку була зведена найвища в Європі дерев’яна церква, 75-метрової висоти. Збудований священником Григорієм Луцай за проектом архітектора Дорела Кордоша, Монастир Сепинца-Перь прийняв в 2005 році, громаду черниць, яка продовжила будівельні роботи. Вежа монастиря видна з відстані пять кілометрів і через Тису і нею можуть милуватися також румуни з Закарпаття, частини Мараморощини що зараз в Україні. Сьогодні в монастирі проживають шість монахинь. Заввишки 75 метрів, церква монастиря Сепинца-Перь займає зараз 3-е місце серед церков Румунії, після Тімішорського православного собору та Клузької Церкви Святого Михайла.

Для любителів гострих відчуттів Верховодка Теуз, що в Західних Карпатах, є ідеальним місцем. Це найбільша занурена печера в Румунії, глибина якої складає більше 100 метрів. Розташована вона у комуні Гирда де Сус, недалеко печери Льодовик Скерішоара. Через верховодку Теуз виходять на поверхню підземні води, що впадають у підземелля печерами Койба Маре та Койба Міке, що розташовані на відстані приблизно 2,5 км.

Через її надзвичайну глибину, верховодку Теуз відвідали найвидатніші європейські спелеологи. Тут втратив життя один з найбільш сміливих дослідників – досвідчений дайвер з Польщі — спелеолог Рафал Гарський, 4 жовтня 2002 року. Верховодку цю випробував у 2009 році і знаменитий британський мандрівник, телеведучий та письменник Едвард Майкл «Беар» Гріллз, який веде програму «Вижити за всяку ціну», що виходить на «Channel 4» для Великобританії і на Discovery Channel для США, Європи, Азії та Африки. У цій його програмі Гріллз висаджується в диких місцях, показуючи глядачам, як виживати. Наприкінці “пригод” в Західних Карпатах, він зупинився на скелях, під якими стойть верховодка, і кинувся з висоти у воду.

З наукової точки зору, верховодка — це підземні води, що накопичуються над тимчасовим підпором (промерзлим ґрунтом тощо), схильні до різких коливань, легко забруднюються і діють за принципом сифону. Дістатися верховодки Теуз можна лише рушаючи з центру комуни Гирда де Сус прямуючи напротязі 10 км. до ізольованої хати в долині річки Гирда Сяке. Дорога доступна для всіх і можна її здолати протягом 30 хвилин. Верховодка оточена з трьох боків скелями, розташована в листяному лісочку, який наділяє місце особливим шармом, особливо восени. Верховодку Теуз відвідують як туристи, які хочуть милуватися красою природних ландшафтів цього регіону Західних Карпат, так і пристрастні любителі дайвінгу. Це заповідник оголошений памятником природи.

Перші спроби здолати верховодку і проникнути вниз у цю величезну систему печер, до якої належать печери Койба Маре та Койба Міке, були зроблені в 1982 році, коли угорський дайвер Чако Ласло зумів пройти через перший і другий сифони, тобто 47 метрів. Йому вдалося побачити перечу вглиб до 55 метрів. Підводна печера має 105 метрів вниз і 400 метрів завдовжки. Вода, яка вливається в обидві печери, протікає більше ніж 4 кілометри до коли виходить на поверхню через верховодку Теуз.

Наступні спроби здолати верховодку належали групі чеських володазів, які у 1988 році спустилися 70 метрів униз верховодки. Дослідження були відновлені кілька років потому, коли група поляків, на чолі з Віктором Болеком, перейняла цю ініціативу за підтримки Спелеологічної асоціації Сфікс Гирда. Напочатку 2001 року мали місце ці спроби поляків, яким вдалося здолати національний рекорд – 79,4 м. Віктор Болек повернувся влітку того ж року і зумів здолати власний рекорд, сягнувши глибини 85 м. На жаль, у 2002 році, Рафал Гарский, один із “ветеранів” здолання глибин цієї верхводки і керівник експедиції, втратив там життя. Його тіло було виявлено через кілька днів на глибині 78 метрів. На честь його памяті, на скельній стіні була поміщена меморіальна дошка. Восени 2004 року інший польський спелеолог Влодьємєрж Сімановський перевершив рекорд і перетинув раніше здолані 85 метрів. Йому вдалося піднятися по підтопленій трубі діаметром 20 метрів, до приблизно 50 метрів.

Сьогодні поринемо у світ румунського письменника Панаїта Істраті, котрий неодноразово висловлював у своїх творах почуття до України. Його твори, однак, не друкувались так українською, як російською мовою.

Панаїт Істраті народився у м.Бреїла (Румунія) в 1884 році, його справжнє імя Панагіс Вальсаміс. Він був сином кефалонійського торговця Георгоса Вальсаміса і румунської селянки Зоїци Істраті. Його освіта обмежувалася лише початковою школою, проте саме в ці роки йому виникає любов до літератури. З 12 років він починає подорожувати по балканським країнам абсолютно без грошей, а також відвідує Францію і Росію. За цей час він виконує різні професії: службовця готелю, докера, нічного сторожа, фотографа і ін.

У 1921 році він здійснює спробу самогубства в одному з парків у Франції, перерізавши собі горло бритвою. При цьому він залишає поряд з собою передсмертну записку, про яку стало відомо Ромену Ролану. Він переконав Істраті почати писати твори французькою мовою. У 1923 році видається його перша книга «Кіра-Кіраліна». Пізніше виходять книги «Дядечко Ангел», «Михаїл», «Помаранча» та інші твори, де, зокрема, Істраті висловлює свої критичні зауваження з приводу сталінської моделі соціалізму.

Період з 1927-1928 рр. він проводить в Радянській Росії, зокрема у Києві, Харкові та Москві, де бере участь навіть на зйомках кінофільму про його подорож до СРСР. У Москві він знайомиться з грецьким письменником Нікосом Касандзакисом, який називає його “балканським Горьким”. Істраті стає першим, хто пропонує французькій громадськості твір «Грек Зорба». Згодом, під час їх спільної подорожі по Росії їх стосунки холоднішають, бо Істраті звинувачують в троцкізмі, а Казандзакис певної позиції з даного питання не займає. У 1928 році, після того як відвідує Києв, Істраті прибуває до Греції на запрошення газети «Вільна Трибуна». 11 січня «Освітній Кружок» запрошує його в театр «Аламбра», щоб розповісти про свої враження про поїздку в СРСР. Виступають Глінос, Касандзакис і, нарешті, Істраті, який настільки надихнув публіку, що закликав всіх влаштувати маніфестацію на площі Канігос. І лише втручання поліції не дозволило цим задумам здійснитися. У результаті інциденту Істраті був висланий з Греції.

Незалежна Україна народилась 1991-го року, однак нас може лише здивувати те, що Істраті пророкував це у 1928-му році, бо саме тоді він її відвідав. Українська преса уважно стежила за його подорожжю до країн СРСР. Харківський літературний журнал “Плужанин”, під заголовком “Твори Панаїта Істраті українською мовою”, повідомляв, що “найближчим часом у видавництві “Книгоспілка” з’явиться новий роман “Міхаїл” видатного письменника Панаїта Істраті“. Цей роман письменник присвятив українським письменникам, з якими подружився він під час подорожжі по Україні. Українська літературна критика схвально сприймає твори Панаїта Істраті, статті про нього, а також фрагменти із його творів видавались в російськомовних журналах та газетах України. У травні 1928-го року Панаїт Істраті відвідав могилу Т.Г.Шевченка, після чого й написав літературну статтю під назвою “Свято Тараса Шевченка”. Рукопис зберігається в Бухарестському музеї літератури. У цьому репортажі Істраті навіть переклав на французьку мову перші дві строфи шевченківського “Заповіту”. Істраті багато перекладали в Україні, зокрема друкуючи в журналі “Всесвіт”.

У 1928 році у статті “Панаїт Істраті в Києві”, український письменник Валеріан Підмогильний описав як саме познайомився він з румунським письменником: ”Зайшовши якось на початку грудня до Редакторату ВУФКУ, де бувати раз на тиждень є ніби неписаний обов’язок кожного українського літератора, був познайомлений з худим чоловіком середнього зросту, у великих окулярах, з досить грубими рисами обличчя, поритого глибокими зморшками, та відкинутим назад волоссям, де блищить уже сивина. Це й був Панаїт Істраті, один з найвідоміших сучасних романістів, греко-румун за походженням, француз культурою, а з професії — незалежна людина. Йому сорок чотири роки, але він жвавий і наскрізь емоційний.” Далі Валеріан Підмогильний розповів про літературний доробок румунського письменника, про те що на заклик Ромена Ролана, “Істраті почав писати свої романи” і що “вони почали перекладатись на шістьнадцять мов, до яких 1928 року додається ще одна — українська”. “До радянських країв, пише Підмогильний, Істраті приїхав на світовий когрес друзів СРСР, а з Москви ВУФКУ запросило його до Київа для спільної наради про долю фільму “Кіра-Кіраліна”, поставленого за його романом”.

У 1929-му році Панаїт Істраті повертається до СРСР і бачить власними очима правду про сталінську комуністичну диктатуру. У його душі пробуджується серйозна криза свідомості, зокрема тому що його колишні комуністичні друзі звинувачують у фашизмі. Він сильно захворів у 1930 році, однак помер від туберкульозу в 1935 році на 51 році життя, залишивши за собою 12-річну літературну спадщину.

У 1989 році, після фіаско комуністичного режиму в Румунії багато історичних місць залишилися кинутими напризволяще. До них належало й невелике саксонське село Віскрі в Трансільванії, розташоване у 60 км від м. Брашов. Нове життя в це місце вдихнув спадкоємець британської корони Чарльз, який купив собі тут чотири-кімнатну хатину. У покинуті будинки почали поселятися люди і обєдналися з рештою саксонцями для відновлення села.

Село, збудоване саксонськими колоністами, набуло сьогоднішнього вигляду у ХVIII ст. і зберігає його завдяки традиціям. Головна вулиця села оточена стінами з високими брамами під дашком. На фасадах чарівних будиночків у пастельних тонах стоять готичні інскрипції з іменами власників хати або однови будинку. У Віскрі все ще існує, добре збережена, одна з наймальовничіших і монументальних саксонських селянських фортець, між стінами якої міститься одна з небагатьох римо-катоицьких церков XIII століття, яка, до речі, фігурує на списку шести таких церков Тральсіванії перелічених у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Особливості памятника зацікавили багатьох вчених і загадки його були розвязані лише після розкопок, проведених у 1970-1971 роках.

У селі Віскрі проживають зараз менше 1000 мешканців. Краса місць звернула увагу і членам фонду “Міхай Емінеску” з-під патронажу принца Чарльза, який відремонтував церкву і декілька селянських будинків у цьому районі, повернувши їм минулу славу і красу. Ізоляція, але й відсутність інших занять, окрім сільського господарства, призвело до появи в кінці 90-х років проекту “Шкарпети з натуральної вовни виплетені у Віскрі», ініційований двома німцями, які поселилися тут. Шкарпетки вязали жінки зі старих шерстяних светрів і давали їх спочатку в обмін на продовольство (цукор, масло і хліб). Тому що купа шкарпеток почала рости все більше й більше протягом часу, бартер перетворився на реальний проект за участю 125 жінок села. Селянки вяжуть близько 10.000 пар шкарпеток, рукавичок, шапок, светрів або тапочків, які дістаються центрального складу в Наумбургу (Німеччині), звідки продають їх по всій країні.

Віскрі стало відомим по всій Європі після того, як принц Чарльз купив тут хату в 1996 році і розповів у багатьох інтервю про красу цього трансільванського села. “Королівська” хатка з Віскрі здається в оренду протягом усього року туристам, які повинні вийняти з кишені 670 фунтів стерлінгів на тиждень. Село Чарльза, як воно слало відомим зараз, відвідують щороку понад 15.000 туристів, в основному іноземці. Віскрі був включений на світову карту традиційних сіл, будучи занесене й до спадщини ЮНЕСКО. Село це було темою декількох репортажів у британській пресі, а особливо в “The Telegraph”. Газета писала, що, практично, село процвітало і стало одним з улюблених місць відпочинку для туристів з усього світу. Крім того, в останні роки тут було побудовано пансіонати і ресторан, який запрошує туристів куштувати традиційні продукти. За одну ніч проведену у Віскрі турист витрачає між 40 і 60 леїв (10-15 євро). Там можна спати лише на соломяних матрацах, а опалення робиться лише дровами. Крім того туристи не пропустять страви, приготовлені господинями тільки з органічних продуктів. Смачним є курячий суп з локшиною і зварені тут джеми. Хліб спечений за традиційними рецептами є іншим делікатесом у Віскрі. А якщо ви приїдете сюди взимку, то радимо вам не пропустити солонину, традиційну ковбасу та цуйку.

За даними британської газети Financial Times, британці у захваті від трансільванських будинків. Ціни зросли і в 20 разів за останні 17 років. Мала хатина з двома кімнатами коштувала в 1996 році 2500 євро. У 2000 році, ціна її швидко досягла 20.000 євро. Принц заплатив за чотири-кімнатний будинок, сарай і сад 15.000 євро. У 2010 році, хата у Віскрі була продана за 40.000-45.000 євро, а у 2012 році, ціна сягнула 60.000 євро. Ферма продається і за 85.000 євро, приблизно стільки ж скільки коштує вілла в населених пунктах в безпосередній близькості міста Брашов.

Восени 2012 року, жителі села почали виробляти “джем Віскрі” і продавати його як бренд. Банка цього джему коштує 365 євро. Вона продається в комплекті з сумкою і срібною ложкою. Презентація продукту відбулася в Парижі. Рецепт є секретним, але виробники дали декілька підказок. «Історія мертвої Меви” — фільм, який розповідає про останні дні життя Казанови зі своїм новим слугою, був знятий у 2011 році у Віскрі. Зіграли у фільмі особливо непрофесійні актори і більшість жителів села Віскрі. Режисер навіть зберіг своєрідний діалог на румунській мові для додаткової таємничості, зазначив каталонський режисер Альберто Серра. Фільм отримав Золотого леопарда на 66-му Кінофестивалі в Локарно і був обраний для Міжнародного кінофестивалю в Торонто.

У 43 кілометрах від міста Сібіу, на дорозі, що веде до Брашову, в заплаві річки Олт, у населеному пункті Керца, знаходяться руїни однієї з найкрасивіших і найзначніших укріплених церков Трансільванії, але в той же час, однієї з найменш відомих. Колишній цистерціанський монастир вважається одним з найстаріших і найбільш важливих памятників ранньої готики у цій частині Європи. Монастир був заснований цистерціанськими ченцями-місіонерами (релігійний орден, за походженням з Франції) в 1205 по 1206 рр. і був побудований у формі хреста. Колишній монастир є зараз євангельською церквою для німецькомовної євангелічної громади населеного пункту Керца.

Точна дата заснування цього цистерціанского монастиря наведена в документі, виданому угорською королівською канцелярією в 1223 році. З тексту цього королівського диплому дізнаємося, що територія, на якій було засноване і побудоване абатство Керца, і яка межує з річкою Олт на півночі, рікою Арпашу на сході, рікою Керцішоара на заході та Фегерашськими горами на півдні, була подарована королем Угорщини Андрієм II (1205-1235 рр.) Бенедикту, князю Трансільванії. У другій половині ХІІІ ст., в безпосередній близькості, на правому березі річки Олт, цистерціанский монастир заснував поселення Керца (Kerz), також відомий під назвою “Саксонська карта”, а в долині річки Хертібачу, неподалік від населеного пункту Агніта, заснував інше поселення, що називалося Апос (Abtsdorf), в якому проживали саксонці. Цистерціанське абатство Керца відіграло важливу роль у політичній, економічній та культурній історії середньовічної Трансільванії, а також у процесі поширення готичного мистецтва в Трансільванії.

До речі, назва «цистерціанці» походить від першої обителі ордену — монастиря Цистерціум, що був заснований у 1098 р. на місці поселення Сіто в Бургундії. Назва «білі монахи» зумовлена білим (світло-сірим) чернечим одягом служителів ордену. Перший монастир у Цистерціумі, Бургундія, організував абат Робер. Вплив чину значно зріс після реорганізації його діяльності абатом Бернаром Клервоським (звідси й друга назва). У XIII-XIV століттях орден став одним із найвпливовіших серед католицьких чернечих чинів. У цей період було десь 700 монастирів у всіх країнах Європи. У XVIII-XIX століттях більшість монастирів було ліквідовано. Бібліотеки цистерціанців були найбагатшими зібраннями давніх рукописів.

Цистерціанці вели спосіб життя повний обмежень. “Їм було заборонено підпалювати вогонь, заборонено їсти мясо, спілкувалися між собою дуже мало”, розповів нам священник Євангельської церкви Керца Міхаєл Регер. Вони працювали з ранку до вечора в інтересах мирян, яких тримали у курсі своїх винаходів. Ченці принесли з собою благородні сорти винограду з Бургундії. Легенда свідчить, що єдиним джерелом їх сили було вино. Задовольнялися вони лише сиром, каштанами і вареним буковим листям. Не було у них келій, і спали вони всі в одному приміщенні на соломі. Пробуджувалися о 3 годині ранку, раз у три години проводили богослужіння. Влітку цистерціанці з усіх куточків Європи зустрічалися у Франції в Бургундії, в материнському абатству Pontigny, де обмінювалися досвідом. Через аскетичний спосіб життя, вони жили лише до 35-40 років і були поховані в абатстві.

Розкопки, зроблені тут після 1980 року, призвели до відкриття двох людських скелетів завдовжки у два метри. Звідси й зародилася теорія, що у Середньовіччі, ненормальних людей відправляли в монастир. На абатство Керца нападали багато разів протягом сотень років. У 1241 році його було майже повністю зруйновано татарами, коли був убитий і настоятель монастиря. Легенди свідчать, що монастир мав тунель, з-під вівтаря і аж до річки Олт. Поруч з абатством є дві печери, де ховалися ченці під час нападів.

У 1418 році король Сигізмунд звернувся із закликом до настоятеля абатства з Керци не пригнічувати кріпаків несправедливою даниною. Найгрізнішим настоятелем абатства в Керці був Раймунд Баренфус, який приїхав з Відня. Він був запеклим споживачем алкогольних напоїв і любителем полювання. Абатство було закрито королем Матвієм Корвіном в 1474 році, через скарги пригноблених селян і турецькі напади. Сьогодні лише кілька зовнішніх стін і дві внутрішні відсіки (на півдні та півночі) свідчать про вміння будівельників цистерціанців. На півдні збереглася ще одна римська колона. Хоча зараз вже немає стелі, головний неф церкви приховує кладовище в память німецьких солдатів, що стали жертвами у Першій світовій війні. У церкві проводилися служби безперервно до сьогоднішнього дня. На дворі парафіяльного будинку зберігається невеликий водяний млин, із молотками, які постійно бються, ніби то допомагають нам згадувати про те, що час не може зупинитися на місці.

Багатство і розмаїття туристичних визначних природних, культурних та історичних памяток розташовує Румунію на туристичній карті Європи. Позиція Румунії на роздоріжжі багатьох європейських доріг полегшує доступ всіма способами – літаком, на автомобілі, поїзді або навіть на судні. Сьогодні розповім вам про маловідомий закордонним туристам румунський курорт з термальними водами — Беїле Богіш, що розташований на північному заході Румунії, в селі Богіш, Селажському повіті, в низовині Баркеу, в долині одноїменного притоку, між горами Плопіш та П’ємонт Шімлеу.

Найважливішими сусідніми містами цього курорту є Клуж-Напока (у 135 км), Залеу (у 45 км) та Шімлеул Сілванієй( всього у 15 км). Курорт розташований недалеко від кордону колишньої Римської імперії, точніше в 8 км від римського табору Porolissum — найсильнішого укріплення із оборонною роллю в Північно-Західній римській провінції Дакія. У середньовіччі сюди проходив відомий “соляний шлях” із центральної Європи до серцевини Трансільванії.

Завдяки термо-мінеральним водам, мальовничому селищу, рельєфу, ландшафту і приємному мякому клімату, курорт Беїле Богіш можна назвати курортом для лікувально-оздоровчого туризму, куди прибуває великий наплив туристів. Екологічні дослідження показують, що курорт знаходиться в навколишньому середовищі без забруднювачів. Унікальність курорту полягає в збалансованому поєднанні традицій і сучасності в чистому і акуратному середовищі, готовому задовольнити потреби кожного, хто бажає вирватися з повсякденного життя. Курорт Богіш пропонує туристам всі необхідні послуги для відпочинку.

Умови розміщення на курорті є численними, відповідно до бажань туристів і пори року. Протягом цілого року працюють декілька готелів і 28 бунгало з максимальною місткістю на 56 осіб. У літньому сезоні туристи можуть по-справжньому відчути красу природи, скориставшись 25 кемпінгами з максимальною місткістю понад 150 осіб. Ресторани пропонують своїм гостям вишукану атмосферу, де можна насолодитися тільки здоровою та смачною їжою, а страви виготовлені з органічних продуктів, вирощених без пестицидів, без хімічних добрив, бо грунт збагачений добривами без вмісту антибіотиків, гормонів і консервантів. Турист має можливість насолодитися як традиційною румунською кухнею, так стравами міжнародної кухні.

Хоча довгий час припускали, що в селі Богіш є джерела термальної води, перші буріння були зроблені тільки в 1971 році. За своїм хімічним складом термальна вода багата на сірки, бікарбонат і натрій, її виносять з глибини 400 м при температурі 42° С. Перший басейн був побудований в 1971 році, а пізніше в 1975 році — інші два. Критий басейн і джакузі були завершені в 1976 році. Термальні води благотворно впливають на неврологічні розлади, підвищену кислотність шлункового соку і метаболічних розладів. Покращує функції нирок, зменшує мязові спазми. Воду цю рекомендують для лікування ревматичних та гінекологічних захворювань. Не рекомендується для пацієнтів, які страждають на серце, печінку або легені, зокрема епілептикам.

Село Богіш мало католицьку церкву з 1332 року, вона перетворилася на реформатську церкву в шістнадцятому столітті. У 1663 році її зруйновали турки і татари, була відновлена ​​в 1674 р., а в 1763 році покрита дранкою. Деревяна вежа була побудована 1766 р..Теперішня церква датується з 1792 — 1796 років.

Останнім часом у Румунії все більше і більше тривають дискусії про страхіття комуністичного періоду. І це не дивно. До тепер ще дуже мало осіб, які вірно служили тому режиму, знущаючись над іншими, не були покаранні за скоєні ними злочини. Неподалік від румуно-українського кордону у Марамуреському повіті знаходиться місто, назва якого наводила жах під час комуністичного режиму — Сігету-Мармацієй. Саме тут розташована сумнозвісна вязниця (зараз музей) Сігет. Після близько чотирьох десятиліть від розсування, вязниця з міста Сігету-Мармаціей є ще чорним спогадом в історії комунізму. Це місце, де понад 200 осіб страждали від неуявних мук і тортур. Побудована в 1897 році Австро-угорською владою з нагоди відзначення “першого угорського тисячоліття”, Сігетська вязниця стане місцем утримання під вартою понад 200 увязнених, опонентів комуністичного режиму. Перша важлива подія в історії вязниці відбулася в серпні 1948 року, коли вона стала місцем увязнення для групи марамуреських студентів, учнів і селян. Деякі з них живуть і сьогодні в цьому місті.

У 1948 році, після зміцнення комуністичної влади, Сігетська вязниця стала місцем увязнення для супротивників режиму. 5-6 травня 1950 року були доставлені сюди більше ста посадовців зі всієї країни, колишні міністри, вчені, економісти, військові, історики, журналісти та політики, засуджені до тяжких покарань. Більшість з них мали понад 60 років. У жовтні-листопаді 1950 року було перевезено до цієї вязниці і 45-50 греко та римо-католицьких єпископів і священиків. Вязницю вважали місцем знищення румунської еліти. У той же час, вона була безпечним місцем, звідки вони не могли утікати, бо радянський кордон був розташований на менш ніж в двох кілометрах.

Серед затриманих були Аурел Бачу (декан колегій адвокатів Тиргу-Муреша і Тімішоари, заступник державного секретаря в міністерстві юстиції в уряді Октавіана Гоги, який помер у 1953 р.), Костянтин Арджетояну (колишній Голова Ради Міністрів, міністр юстиції, міністр фінансів, міністр внутрішніх справ, помер у вязниці в 1952 році), Іон Балан (греко-католицький єпископ Лугожу), Себастьян Борнеміса (журналіст, державний секретар з питань культури з 1937 по 1938 рр., мер міст Клуж і Орештіє, помер в 1953 році), Костянтин (Діну) Бретіану (історик, професор), Георге I. Бретіану, Димитрій Буріляну (колишній губернатор Національного банку, помер у вязниці), Іон Кимиришеску (колишній міністр внутрішніх справ, помер у вязниці), Корнеліу Копосу (секретар Юліу Маніу, а потім заступник генерального секретаря Націонал-селянської партії, заарештований в 1947 році — звільнений в 1962 р.), Антон Дуркович (римо-католицький єпископ Яссів, якого залишили помирати від голоду у вязниці), Юліу Маніу (голова Націонал-селянської партії, колишній премєр-міністр, який помер у 1953 р.) та багато інші.

З тих приблизно 200 увязнених, 52 загинули там до 1955 року, коли було проведено перше помилування, в результаті Женевської конвенції і вступу комуністичної Румунії в ООН. Частину румунських політвязнів було звільнено з місць позбавлення волі, деяких переведено в інші вязниці, в тому числі їм приписано домашній арешт. У 1977 році Сігетська вязниця була виведена з експлуатації і стала заводом з виготовлення метил, соляним складом і, нарешті, занедбаною руїною.

У 1992 році зявляється вперше ідея Меморіалу жертвам комунізму та опору. Ініціатором була поетеса Ана Бландіана. У 1998 році Рада Європи назвала Сігетський Меморіал одним з основних памятних місць континенту, поряд з Меморіалом з Освенціма і Меморіалом миру з Нормандії.

Будівля була улаштована, відреставрована і оснащена всім необхідним для музею, як місця для «освіження памяті». Дослідний центр, створений і керований Ромулусом Рушаном, ще з 1993 року, почав збирати записи усної історії та фотографії, документи, листи, газети, книги, довідники, альбоми, а також організувати семінари, симпозіуми, зустрічі між жертвами комунізму та румунськими і закордонними істориками, видавати книги із свідченнями, дослідженнями, статистичними даними та документами про антикомуністичний опір і його репресії. До тепер Центр провів більше пяти тисяч годин записів, 35.000 сторінок книг і зберігає десятки тисяч документів.

Перші зали музею були відкриті в 1997 році, коли ця установа була оголошена «ансамблем національного інтересу», ставши, водночас, найбільш важливим проектом громадянського суспільства, присвяченим дослідженню комуністичного минулого, єдиним у Східній Європі. У 1996 році центр зорганізував архітектурний конкурс, для зведення тут приміщення присвяченого молитві. Переможцем став проект архітектора Раду Міхейлеску. Проект поєднує давній і сучасний стилі, християнській катакомбі будучи додані нові деталі. Це єдина нова будівля, побудована в старій вязниці.

Якщо ви колись захочете побувати в гірській частині румунського західного регіону Банат, у приблизно 20 км. від населеного пункту Бозовіч та 40 км. від гірничого міста Аніна, потрапите у Край водяних млинів — населений пункт Ефтіміє Мургу, або як називають його місцеві жителі Рудерія – найбільша територія такого роду в Європі. Тут мобільний телефон не працює, так що тут ви матимете всі шанси провести кілька годин далеко від суєти цивілізації. Повірте, воно того вартує.

Вся ця територія відірвана ніби з казки. У Рудерії є один з найбільших в країні заповідників бузьку і чорної карпатської сосни, а також різних середземноморських рослин, оскільки територію перетинає 45 паралель. У травні, ландшафти і повітря насичене густим ароматом квітів є все про що можуть мріяти туристи. Відразу ж за селом починається Ущелина Рудерії, яка простягається на відстані близько пяти кілометрів. Протока — видовищна, і скелі, що піднімаються з одного і другого боків, мають свої назви. «Адам і Єва» є найвідомішими.

Туристам не дуже відомий цей край, попри те що перша документальна згадка про нього датується 1470 роком. Але не давність поселення приваблює відвідувачів, а водяні млини. До 1955 року налічувалося понад 40 млинів. Деякі з них були зруйновані в результаті повеней. Розташовані уздовж потоку Рудеріка протягом трьох кілометрів, у селі та за його межами, млини працюють до сьогодення. Це типові деревяні сільські млини. Легенда свідчить, що Край млинів у Банаті був заснований даками. Зараз ще працюють 22 водяні млини. Шум водоспадів у поєднанні з шумом млинових колес є захоплюючим.

Важко описати словами красу цих місць, де раніше було набагато більше млинів, каже Іон Войня з Департаменту утвердження туризму Карашсеверінського повіту: Край Водяних млинів є дуже цікавим регіоном, в долині річки Алмеж, Карашсеверінському повіті. Будівництво цих млинів почалося ще з 1241 року. У 1772 році на річці їх було вісім, а в 1874 – 51, однак через злигодні і повені залишилися тільки 22 млини. Ці водяні млини побудовані з дерева, вони є малого розміру, і призначені для розмелювання зерна для мешканців населених пунктів. Вони все ще функціональні та розмелюють близько 130, 140 кілограмів борошна за добу. Місцеві жителі використовували переваги землі, виправивши несприятливі аспекти будівництвом тунелів у скелях і греблі. Установку млинів зроблено по обидві сторони потоку Рудерія”.

Мало відомий навіть серед румунів Водоспад Бігар, у Карашсеверінському повіті, був оголошений у 2013 році веб-сторінкою “Географія світу” найкрасивішим у світі. Шум цього водоспаду чути за 12 кілометрів, що з населеного пункту Бозовіч. Водоспад є чудовою частиною природного парку Нера. Джерело цього памятника природи розташоване на висоті 200 м над рівнем моря. Вода гуркотом впадає в річку Мініш із скелі вкритої мохом. Але ця скеля не є одиночною в цьому куточку країни.

Ущелина Нери користується популярністю серед альпіністів, любителів або професіоналів. Йон Войня: “Долина річки Алмеж є особливим регіоном з туристичної точки зору. Нею туристи дістаються Ущелини Нери. Це найдовша ущелина в Румунії- 22 км, мальовниче гірське урочище з досить стрімкими місцями і важкодоступними схилами. По дорозі до шахтарського міста Аніна, ущелиною річки Мініш можна дістатися до Водоспаду Бігар. Це дуже красива зона і може бути орієнтиром для туристів.”

У західній Румунії, саме при вході голубого Дунаю на територію нашої країни утворюється чудова ущелина. Регіон називається Казане (укр. “Котли”) і неподалік була побудована знаменита ГЕС на Дунаї Залізні Ворота 1. Було побудовано її в 1960 році, і на даний момент, вона є найбільшою ГЕС на Дунаї. Але для її побудови був змінений рельєф і населені пункти були знищені.

Кращим прикладом цього був Ада-Кале, острів, розташований на течії Дунаю, і на якому проживала процвітаюча турецька громада, вимушено виселена для того, щоб не покрили її води Дунаю, як це трапилося із островом разом із будівництвом гідроелекстростанції. Іншою будівлею затопленою тоді був і старий монастир Мраконія. Вона розташована у 15 кілометрах від міста Оршова, на шляху до населеного пункту Молдова Ноуа, недалеко від комуни Дубова, у зоні дунайських Казанів. Священник Віорел Вледуку, прес-секретар Єпархії Северін і Стрехая розповідає історію нового монастиря: “Мраконія або Мрекуня означає “тихе місце”, а цей монастир пережив всі тяготи історії, від приходу загарбників, іноземного панування й до затоплення. (…) Його було знищено під час російсько-австро-турецької війни 1787 і 1792 рр., потім відновлено, але пізніше знесено у 1968 році. З 1967 року, разом із будівництвом Гідроелектростанції Залізні Ворота 1, старий монастир був зруйнований, його руїни зараз затоплені водами Дунаю. Монастир не можна було відновити на тому ж місці, тому, після Революції, Митрополія Олтенії вирішила побудувати його на іншому місці.”

Перша документальна згадка про старий монастир у 1452 році, в роки повалення Константинополя, коли “ченці монастиря Мракунія знайшли собі притулок в Оршові”, як свідчить літопись того часу. У 1523 році монастир було передано під юрисдикцію єпархії Виршец. Священник Віорел Владуку розповідає: “Церкву наїменовано іменем Св. пророка Ільї. Монастир був пошкоджений протягом часу, в 1788 році у ньому жили ченці, а в 1800-х внутрішня штукатура була ще помітною. У 1823 році на руїнах монастиря був знайдений знак старого монастиря з цікавим написом словянською мовою. Ще одне цікаве відкриття було зроблено в 1853 році, коли була знайдена ікона Діви Марії, яку пізніше повіз до Відня на виставку мюнхенський художник. Ініціатива перебудови монастиря датується 1931 роком, і в 1947 році церква була знову зведена”.

Цього разу триватиме лише 20 років, і в 1995 році митрополит Олтенії вирішив перебудувати монастир недалеко від старого місця. Розташований на вершині однієї із скель, які оточують Дунайську ущелину в Казане, до церкви було важко дістатися в минулому. Але тепер все змінилося. Священник Віорел Вледуку: “Якщо колись доступ до нього був дуже важким в даний момент є шосе, що сполучає Оршову до Молдова Ноуа, мальовниче шосе, яка прямує узбережжям Дунаю, тому багато паломників можуть зараз легко відвідувати цей монастир. Регіон Казане є одним з найкрасивіших в країні. Крім того, теперішній монастир Мраконія розташований в колишньому пункті спостереження та контролю суден на Дунаї. Через особливості рельєфу, вузькість ущелини, два судна не можуть одночасно проходити сюди.”

Слід, також, додати, що в безпосередній близькості від монастиря Мраконія є кілька памятків: вирізане в камені зображення короля Децебала та напис Табула Траяна, який насправді знаходиться на сербському узбережжі Дунаю і який нагадує про місце перетину Дунаю римськими військами імператора Траяна по їхньому шляху для завоювання Дакії.