Category: Світ культури

Фільм «Новий рік, який так і не настав» сценариста та режисера Богдана Мурешану номіновано на премію Європейської кіноакадемії, яка відзначає найважливіші досягнення європейського кінематографа. «Новий рік, який так і не настав» став першим румунським дебютним повнометражним фільмом, який здобув чотири нагороди Венеційського міжнародного кінофестивалю. Серед них найкращий фільм у секції Orizzonti (Горизонти), нагорода FIPRESCI, яка присуджується журі Міжнародної федерації кінокритиків; нагорода Bisato d’Oro 2024 за найкращий сценарій. Окрім цього, за кілька тижнів після виходу в румунський прокат фільм очолив касові показники, обійшовши головних конкурентів.

Після світової прем’єри на Венеційському кінофестивалі кінострічка була представлена й на багатьох інших заходах в Італії. Нещодавно відбулася північноамериканська прем’єра фільму, після чого «Новий рік, який так і не настав» був відібраний на Цюрихському міжнародному кінофестивалі та показаний у Німеччині. Повнометражний художній фільм «Новий рік, який так і не настав» завершує історію короткометражної стрічки «Різдвяний подарунок», однієї з найвідоміших у Румунії, яка брала участь у 200 міжнародних фестивалях і отримала 72 нагороди. Володар нагороди за найкращий європейський короткометражний фільм у 2019, нагороди Ґопо та трофеїв за найкращий короткометражний фільм на фестивалях у Берліні, Клермон-Феррані, Котбусі та Тороното, режисер і сценарист Богдан Мурешану зняв короткометражний фільм з таким акторами як Адріан Венчіке, Йоана Флора та Лука Тома.

Дія фільму відбувається ввечері 20 грудня 1989 року, незадовго до падіння диктатури Чаушеску. 9-річний Маріус розкриває батькам зміст листа, надісланого «Діду Морозу» і вони розуміють, що в ньому міститься дуже небезпечне для всіх повідомлення. Богдан Мурешану розповідає, чому він вирішив продовжити «Різдвяний подарунок», інтегрувавши його в багаторівневий сюжет кінострічки «Новий рік, який так і не настав».
«У мене завжди було враження, що короткометражний фільм ̶ це лише фрагмент більш складної історії. Ще відтоді, а це було шість років тому, і мені, й Адріану Венчіке здавалося, що ця історія може бути частиною довшої розповіді, крім того я мав у голові ще багато історій. І цей проєкт “Новий рік, який так і не настав”, почався не з “Різдвяного подарунка”, а з історії знесення мікрорайону Уранус. Я планував повнометражний фільм про це знесення, ініційоване Ніколаєм Чаушеску у 80-х роках, але постійно відкладав цей проєкт, бо не знав, як його зняти. Очевидно, Бухарест дуже змінився з тих пір, і було дуже важко знайти відповідні локації. Щодо «Різдвяного подарунка», то я зняв цей короткометражний фільм більше з наміром зробити тестовий варіант і був здивований його успіхом, адже в моїй уяві він завжди був лише фрагментом.

Після того, як я написав сценарій до фільму «Різдвяний подарунок», мені знадобився певний час, щоб дійти до такої багатоступеневої оповіді, де персонажі зустрічаються, але не мають ніякого продовження цієї зустрічі. Як сказав один критик, який писав про фільм, його герої схожі на острови, що утворюють архіпелаг. Я також подумав про те, що оскільки я так пізно дебютую у повнометражному кіно, то варто зробити його дещо складнішим. Два роки пандемії дали мені час ще більше все урізноманітнити. Майже рік він був будівельним майданчиком у моїй голові, я написав дві абсолютно різні версії сценарію, фактично було два фільми. Врешті-решт я зупинився на версії, яка, можливо, написана в дещо американській манері, але яка, так чи інакше, здається мені досить сучасним способом розповісти історію, зважаючи на успіх у публіки та критиків.»

Одну з головних ролей у фільмі «Новий рік, який так і не настав», Маргарети Дінке, грає актриса Емілія Добрін, виконавиця понад 30 ролей у румунських фільмах і серіалах, володарка премії UNITER, Театральної спілки Румунії, за найкращу жіночу роль. У фільмі будинок Маргарети Дінке розташований у бухарестському районі Уранус. Його планують знести, щоб побудувати новий багатоповерховий будинок. Насправді це один з останніх будинків, які залишилися незнесеними, а Маргарета впадає в розпач, коли їй доводиться покинути свій дім незадовго до революції. Емілія Добрін розповіла нашій радіостанції про співпрацю з режисером Богданом Мурешану та про свою роль у фільмі «Новий рік, який так і не настав».
«Зустріч із режисером Богданом Мурешану була надзвичайною, між нами миттєво з’явився зв’язок. Я зрозуміла, що має бути щось дуже прекрасне, так я і зіграла цю емоційну героїню в фільмі. Для мене той період, про який йдеться у фільмі, був і залишається дуже болючим. Я можу сказати, що я, і мій брат відчули на собі несправедливість комуністичного режиму. Ми не були родом з Бухареста, приїхали з Веленій де Мунте, через наше нездорове походження, як тоді казали, нас позбавили стипендії і права на місце в гуртожитку. Батьки не мали змоги нас підтримати, то були дуже важкі часи. Я не хочу цим вихвалятися, але я не хотіла бути членкинею Комуністичного союзу молоді, не хотіла бути частиною тієї системи сикофантів, як їх називали в той час.»

Акторський склад фільму «Новий рік, який так і не настав» доповнюють Адріан Венчіке, Юліан Постельніку, Міхай Келін, Ніколета Гинку, Андрей М’єркуре, Мануела Геребор, Йоана Флора та Ада Галеш.

ЕКСТ. МАШИНА. НІЧ, другий повнометражний фільм режисера і сценариста Андрея Крецулеску, має в акторському складі чотирьох знакових акторів нової хвилі, які грають кілька ролей: Родіку Лазер, Шербана Павлу, Анді Васлуяну та Доріана Богуце. Фільм складається з трьох частин, знятих послідовними кадрами, ЕКС. МАШИНА. НІЧ поєднує кілька жанрів і стилів, конструюючи історію про те, як (НЕ) знімати кіно – «мейк-ап з атмосферою абсурдистської/постмодерністської хроніки», як зазначає режисер. За словами актора Шербана Павлу, фільм «є новим у всіх відношеннях: те, як він написаний, те, як він змонтований, акторський склад фільму, який робить кілька речей, в тому числі і мій персонаж».

Андрей Крецулеску: «Це дуже румунський фільм. Звичайно, скажете ви, але всі румунські фільми можна вважати дуже румунськими. Це правда, але цей фільм, хоча він може здатися складним або неправдивим, також дуже ретро, він також дуже розмовний, і саме тому я називаю його «дуже румунським». Це дуже розмовний фільм, більше того, у мене є відчуття – вже підтверджене реакцією глядачів, як на Міжнародному кінофестивалі Трансільванія (TIFF), так і на прем’єрних показах – що це фільм, до якого румуномовна аудиторія може трохи більше вібрувати. Але, очевидно, коли я сказав, що він румунський, я не мав на увазі, що це фільм лише для румунської аудиторії. Я сказав, що він дуже румунський, тому що, як ви вже знаєте, це дуже, дуже розмовний фільм. Тому я вважаю, що румуномовні глядачі мають величезну перевагу перед глядачами, які змушені читати субтитри, де, очевидно, втрачається майже половина сенсу діалогу. Це також фільм, який важко або й неможливо продати, тому що як би ви не хотіли вказати на нього пальцем і сказати, що він вписується в цей жанр, можлива класифікація буде неправильною з самого початку, тому що ви не зможете охопити практично всі рівні, якими ходить цей фільм, як м’яч у грі, якщо завгодно. Тому знайдуться глядачі, які побачать у ньому трилер, інші – комедію чи сатиру, треті – метакінематографічний дискурс. Усі ці визначення та класифікації правильні. Насправді, немає ідеального визначення, але немає і неправильного, так би мовити. Це багато фільмів в одному».

ЕКСТ. МАШИНА. НІЧ, кривавий трилер, який перетворюється на власне «making of», а також розмову про кіно, страх і вигадку, прем’єра якого відбулася під час Днів румунського кіно на TIFF (Міжнародному кінофестивалі Трансільванія) і який нещодавно вийшов на екрани румунських кінотеатрів. Андрей Крецулеску: «Насправді, я спочатку планував справжній трилер, класичний трилер, так би мовити, трилер про 10 персонажів, які потрапляють під час шторму в гірську хатину і з різних причин вбивають один одного. Це була дуже кривава історія, і вона чудово звучала на папері як сценарій. Але потім прийшла пандемія, і нам довелося переосмислити весь задум. А на додатку до пандемії я ще й став батьком, і тоді я подумав, що фільм, де люди вбивають одне одного, можливо, не для мене. Тож я подумав, що, можливо, було б цікавіше, складніше зняти фільм про те, як зняти трилер, про людей, які хочуть створити кривавий трилер. Тож оригінальний трилер якимось чином існує і в цьому фільмі, просто він має іншу перспективу. З іншого боку, я подумав, що було б простіше, якби замість фільму з десятьма акторами в акторському складі у нас був би фільм з чотирма акторами. Але ці чотири актори грають близько 12 персонажів загалом. Тож ми і виграли, і не виграли, так би мовити. І це було набагато складніше, тому що ми від самого початку ніби нав’язали собі цю структуру – робити фільм з трьох великих кадрів, знятих послідовно, тобто без вирізки. І це було важко для всіх у команді, окрім мене, скажімо так. Важко абсолютно всім, але водночас це більш захоплююче, тому що це більш чесно. Без нарізки, все, що відбувається, відбувається перед тобою. Ніяких зрізів, ніяких великих планів. Я, як автор фільму, не обумовлюю вашу перспективу, не обмежую вас – через монтаж – на кого чи на що дивитися. Ви, глядач, маєте картину, і ви вирішуєте дивитися на те, що, на вашу думку, вас захопило чи заінтригувало. Ось чому послідовна зйомка здається мені дещо більш чесною пропозицією в наших особливих стосунках режисер – глядач».

Продюсерами фільму виступили Кодруца Крецулеску, Влад Редулеску та Клаудіу Мітку від імені компаній Kinosseur, Avanpost Media та Wearebasca. Операторська робота Андрея Бутіке, монтаж Кетеліна Крістуціу, декорації та костюми Меліни Іонеску. Звукорежисер – Александру Драгомір, художник-постановник – Маріус Лефтераке. Андрей Крецулеску отримав визнання критиків у 2015 році, коли його короткометражний фільм «Рамона» здобув нагороду в розділі «Тиждень критики» Каннського кінофестивалю. Його дебютний повнометражний фільм «Чарльстон» (2017) мав світову прем’єру в конкурсній програмі фестивалю в Локарно, був показаний на понад 30 міжнародних фестивалях і користувався великим успіхом серед румунських глядачів.

Незалежна театральна компанія Vanner Collective – відома своїми оригінальними ініціативами в культурному просторі Румунії, втілюючи в театральних виставах гострі соціальні проблеми. Їхній останній проєкт – «Бестіар. Споживчий товар», співфінансований столичною мерією. Проєкт відкриває розмову про тривожну напруженість між потребою підлітків у індивідуальності та тиском, який чинить суспільство та онлайн-середовище, соціальні мережі.

Про джерела натхнення для проєкту ми поговорили з PR-менеджером Анкою Спірідон: «Джерелом натхнення для п’єси, а згодом і для вистави «Бестіар», найновішої постановки Vanner Collective, стали виклики сучасної молоді, особливо коли йдеться про її присутність у соціальних мережах, тиск пропонованих ними моделей поведінки, зовнішнього вигляду та успіху. І тому молоді люди, як я вже казала, відчувають тиск, щоб відповідати критеріям, які не є їхніми власними, які є особливо довільними, особливо жорсткими і не дозволяють їм виражати свою індивідуальність, свою особистість або свою автентичність, а скоріше потрапляють у зону конформності. У наші дні мені здається очевидним, що напруженість між потребою самовираження людей різного віку, але особливо молоді, і тиском відповідати певним стандартам дуже сильно проявляється в онлайн-середовищі та соціальних мережах, які пропагують певні моделі поведінки, зовнішнього вигляду, успіху, які не є нашими, не є для всіх нас. І, зокрема, ми хотіли звернути увагу на присутність в онлайн-середовищі та на пов’язані з цим ризики».

Чому Vanner Collective обрав саме цю тему, розповідає Анка Спірідон: «Команда Vanner вважала за потрібне розпочати цю дискусію, оскільки вони часто відкривають складні дискусії в запропонованим ними проєктах, щоб показати аудиторії, особливо молодшій, що всі ми колись зіткнулися з тиском суспільства, незалежно від вибору, який нам довелося зробити. Незалежно від того, чи це був університет, до якого ми збиралися вступати, чи кар’єра, яку ми хотіли зробити, чи спосіб життя, чи спосіб вигляду, чи наш вибір загалом. Ми хотіли створити цим проєктом, цією виставкою «Бестіар», безпечний простір для них, щоб вони могли виразити себе, побачити, що вони не самотні, і, чому б і ні, відчути себе більш комфортно, щоб виразити свою індивідуальність».

Як пройшов проєкт «Бестіар»? Які методи художнього пошуку та вираження використовувалися в ньому? Анка Спірідон, культурний PR, розповідає нам про усе це: «Під час проєкту ми провели низку воркшопів та фокус-груп з підлітками та молоддю, і так чи інакше зворотній зв’язок, який ми отримали від них, був таким, що, дійсно, суспільство, здається, вимагає від них досить багато конформізму. У них складається враження, що вони більш керовані, що краще бути слухняними, ніж висловлювати свою думку, проявляти свою індивідуальність. І це зміцнило наше переконання про те, що ми відкрили хорошу дискусію і що ми можемо забезпечити контекст, в якому індивідуальність може виразити себе. Ми використали метафору жертовних тварин, можливо, жертвоприношення себе, своєї особистості, саме як відправну точку для дослідження стереотипів і конформізму. Команда Vanner виходила з ідеї, що коли ти конформний, ти втрачаєш частину себе, втрачаєш те, ким ти міг би стати. Ти втрачаєш плем’я, стадо, яке насправді належить тобі, коли тобі кажуть відповідати нормам і стандартам».

Наприкінці нашої розмови Анка Спірідон розповіла про театральну виставу «Бестіар», яка стала завершальною частиною всього проєкту: «Вистава «Бестіар» заснована на новому драматичному тексті, написаному Ралукою Менеску та Денісою Ніколає, співзасновницею Vanner Colective. Концепція та режисура також належать Денісі Ніколає, а команда складається з давніх співпрацівників Vanner Colective, але актори, яких можна буде побачити у «Бестіарі», – це зовсім молоді актори. У виставі «Бестіар» команда Vanner Collective хотіла стати ближчою до молодих людей, поговорити про їхні конкретні проблеми та вступити з ними в сталий діалог. Вона також поставила собі за мету представити їхні виклики аудиторії, яка, можливо, не стикалася з ними, не переживала їх у тому вигляді, в якому переживає сьогоднішня молодь, з усім тиском соціальних мереж, або не пам’ятає їх: батьки, вчителі, друзі».

За роль Думітру у фільмі “На північ” режисера Міхая Мінкана актор Ніко Беккер отримав цьогорічну премію Ґопо  у категорії “Молода надія”. Ніко Беккер розпочав свою кар’єру на сцені Німецького державного театру в Тімішоарі, а у віці 15 років знявся у фільмі “На крок позаду серафимів” режисера Данієля Санду. У 2021 році режисер Еуджен Джебеляну довірив йому роль Треплєва у чеховській “Чайці”, яка згодом увійшла до репертуару Національного театру ім. І.Л. Караджале в Бухаресті. Актор також співпрацював з режисеркою Кармен Лідією Віду у фільмі “Крихке почуття надії”, зігравши роль молодого чоловіка, який страждає на шизофренію і бореться як з хворобою, так і зі стигматизацією.

З 2023 року молодий актор став останнім членом команди бухарестського театру “Одеон”, поставши перед публікою в прем’єрі вистави режисерки Теодори Петре “Відкритий дім”. “На північ”, перший повнометражний фільм режисера Міхая Мінкана, заснований на реальних подіях і створений в європейській копродукції між п’ятьма країнами, розповідає історію Джоеля, віруючого філіппінського моряка, який працює на трансатлантичному лайнері, де він виявляє Думітру, котрий заховався серед контейнерів. Знахідка Думітру ставить Джоеля перед важким вибором, змушуючи його переоцінити свої стосунки з друзями та віру в Бога. За словами режисера Міхая Мінкана, “На північ” – це “фільм про страх, фільм про довіру до іншого, фільм про здатність або нездатність залишити своє життя в руках незнайомця, а також про наші стосунки з Богом“.

Ми поговорили з Ніко Беккером про його пристрасть до акторства, починаючи з ролі у психологічному трилері “На північ”, який отримав приз критиків на Венеційській бієнале – Bisato D’Oro за найкращий фільм, а також був відібраний до участі у найбільших міжнародних фестивалях. “Я чудово вписався в команду і маю на увазі не лише акторів. Оскільки це також був мій дебют у головній ролі, я перебував у певній зоні дискомфорту, відчував невпевненість. У той же час у мене було багато думок. І досвід, який я отримав у театрі, очевидно, допоміг, але кіно і театр – це різні види мистецтва, і вони не перетинаються повністю. Існує конкретна різниця, особливо в тому, як це матеріалізується в кінці, тому що фільм залишається на плівці. Це тисне на тебе, як на актора, коли ти думаєш, що те, що ти робиш на знімальному майданчику, залишиться на стрічці. І трохи напружує думка про те, що те, як ти граєш, залишається, тоді як у театрі, навіть якщо вечір був гіршим, у тебе є можливість відтворити роль. Але, як я вже казав, у театрі завжди є ризик, тому що у нас можуть бути гірші моменти. Я рідко виходжу з вистави задоволеним, часто мені здається, що могло бути краще, що я міг би зіграти більш нюансовано. І я думаю, що це нормально – завжди хотіти більшого, якщо ми задоволені тим, що маємо, в певному сенсі ми впадаємо в певне самозаспокоєння, в кінцевому підсумку ми зупиняємося на досягнутому. Повертаючись до фільму, якщо я знаю, що послідовність, яку я граю – після кількох дублів – закарбувалася, мені вдається набагато більше використовувати свою інтуїцію та інші свої якості. Я відчуваю, що під тиском моменту я можу віддати більше себе у фільмі.”

Ніко Беккер також розповів, як режисер Міхай Мінкан допоміг йому зіграти роль Думітру, юнака, який сховався на кораблі, на якому працює філіппінець Джоель. “Коли я готував роль, я зосередився на окремих елементах, які складають стан героя. Я думав про те, як це – відчувати всі ті переживання, які відчуває Думітру, бути голодним, спраглим, відчувати холод, лякатися гучних шумів. Саме всі ці зовнішні подразники я намагався виразити через тіло і за допомогою прийомів актора Михайла Чехова, які виявилися дуже корисними. Також я багато працював над психологічним тлом персонажа. Очевидно, що мені дуже допоміг сценарій, все починається зі сценарію. Для мене дуже важливо розуміти текст якомога краще, розуміти, про що він, які обставини, ситуації, які цілі персонажів і конфлікт, який виникає між ними та іншими, а також конфлікт із самим собою. Я думаю, що саме так можна найкраще зрозуміти персонажа, якого ти граєш, знайшовши конфлікт у всій історії та послідовності подій, які його складають. Після того, як я це визначаю, я доповнюю персонажа, використовуючи свою уяву та досвід.”

Однією з останніх ролей Ніко Беккера є роль журналіста Кшиштофа Зелінського у виставі Івана Вирипаєва “Хвилювання” режисера Бобі Прікопа. “Хвилювання”, вистава, в якій Ніко Беккер грає разом з надзвичайною Доріною Лазер, – це, перш за все, “вистава про відносини між мистецтвом і життям, між творінням і творцем, між любов’ю, Богом і всіма речами, яким ми намагаємося надати сенс (саме через віру, мистецтво чи любов). Як і життя, театр є і викликає хвилювання, кожен з нас – клубок хвилювань, який мистецтво, у всіх його формах, намагається розплутати, а можливо, навіть допомагає”, – каже Бобі Прікоп.

Найкращим румунським короткометражним фільмом на Міжнародному фестивалі незалежного кіно Anonimul було оголошено фільм «(У) колі», режисерки Андреї Парфенов. Короткометражному фільму режисера Паула Раду «WTF Luci!?» Фонд Anonymous присудив нагороду «Ovidiu Bose Paştină». 21-ий Міжнародний фестиваль незалежного кіно ANONIMUL, який проходив у місті Сфинту Георге, включав два конкурси короткометражних фільмів – румунських та міжнародних, конкурс повнометражних фільмів, а також позаконкурсні покази, які супроводжувалися зустрічами та діалогами між кіномитцями та публікою.

Прем’єра комедії жахів «WTF Лучі», реалізованої як творча вправа команди 111 FILM & Entertainment, режисера Пауля Раду, відбулася на цьогорічному Міжнародному кінофестивалі Трансільванія TIFF. Фільм також був показаний на Фестивалі театру і кіно ім. Шербана Іонеску, в конкурсному розділі, та на Вечорах румунського кіно в Яссах. «WTF Лучі» розповідає похмуру гумористичну історію молодого чоловіка, якого грає актор Тео Костаке. Здавалося б, звичайної ночі Лучі отримує від родичів стару скриню, і після вживання галюциногенних грибів ніч набуває несподіваного повороту. Далі відбувається низка дивовижних подій, які перетворюють комедію на справжній фільм жахів. Окрім Тео Костаке, у фільмі також знялися Лавінія Пеле в ролі Деї та Костел Кашкавал в ролі Дядька.

Ми поговорили з Паулем Раду про те, як сприйняли його фільм, його другий короткометражний фільм після «OPT/ укр. Вісім» (2022), і про намір зняти експериментальну кінострічку, використовуючи переважно жанри жахів і комедії: «Для мене, в першу чергу, це був тест, тому що мені було дуже цікаво, яка буде реакція публіки. Можу сказати, що я був задоволений результатом, але мені потрібно було, так би мовити, якесь підтвердження. І мене цікавила насамперед реакція глядачів, мене цікавили відгуки людей, які подивилися фільм, і я можу сказати, що я залишився задоволений. Людям сподобалося, і я отримав багато запитань від глядачів. Як я вже казав, коли я починав знімати цей фільм, хотів погратися з деякими кіножанрами, це було моїм наміром. Потім я написав історію, перший варіант сценарію, який на початку був приблизно на дві з половиною сторінки. Мені було більше цікаво експериментувати через зображення, ніж через діалог. До речі, у фільмі досить мало діалогів. Так, саме цього я й хотів – погратися з жанрами, спробувати різні стилі кіно! Мені, очевидно, пощастило з чудовою командою, яка підтримувала мене і вірила в це божевілля. І поряд зі мною в цьому прагненні були справжні професіонали, тому що це був виклик. Це був виклик, здебільшого через поєднання жанрів, які я вибрав для гри, і я міг би легко опинитися в дещо незручному становищі. І я, і команда хотіли розповісти історію Лучі мовою кіно».

Короткометражний фільм «(У) колі» режисерки Андреї Парфенов здобув приз глядацьких симпатій як «Найкращий румунський короткометражний фільм» на Міжнародному фестивалі незалежного кіно „Anonimul”, а також був показаний на Вечорах румунського кіно в Яссах, Фестивалі театру і кіно ім. Шербана Іонеску та в Португалії на «FEST (New Directors New Films Festival)». У фільмі «(У) колі» у головних ролях знялися Ана Думітрашку, Йоана Флора, Ана Марія Поп, Екатерина-Елена Лупу. У головній ролі Лаура, яка в нічній подорожі незліченну кількість разів намагається втекти від своїх токсичних стосунків.

Про те, як виникла історія «(У) колі», розповідає Андрея Парфенов: «Цей етап написання був дуже довгим, сценарій зазнав багато змін. Я пройшла через подібний досвід, і найважче було знайти формулу, за якою можна було б вигадати історію, адже не все, що відбувається в реальності, є кіношним і вартим того, щоб розповісти його в цих аудіо-візуальних термінах. Тож мені потрібно було знайти формулу, щоб вигадати всю цю історію, яка трапилася зі мною, і перенести її в мистецький акт. У цьому і був мій виклик. Я була на місці обох персонажів, я була на місці героїні, яку грає Ана Думітрашку, яка змушена піти, але також і на місці її друзів, які пропонують їй допомогу, яку вони можуть надати в той момент, продовжуючи займатися своїми справами. Я зрозуміла обидві точки зору і чомусь відчула, що важливо розповісти цю історію, тому що мені здається, що ми завжди повинні звертати увагу на людей, які нас оточують, вірити їм і підтримувати їх, наскільки це можливо. Потрібно мати багато терпіння і м’якості, коли люди проходять через подібні ситуації, тому що насправді дуже важко вирватися із замкненого кола. І я говорю не лише про стосунки в парі, в нашому житті можуть бути різні ситуації, з яких дуже важко вибратися з різних причин, тому я вважаю, що важливо якось бути більш присутнім і більш обізнаним про те, що відбувається з нашими близькими».

В рамках ретроспективи 21-го Міжнародного фестивалю незалежного кіно ANONIMUL, що проходив у Бухаресті, глядачі мали можливість переглянути допрем’єрний показ фільму «Три кілометри до кінця світу» режисера Емануеля Пирву, відібраного цього року до офіційної конкурсної програми Каннського кінофестивалю, де він був удостоєний «Квір-пальми». Нещодавно стрічка була відзначена на кінофестивалі в Сараєво Великим трофеєм за найкращий фільм та нагородою Cineuropa.

Румунський фільм «Три кілометри до кінця світу» режисера Емануеля Пирву відібраний в офіційному конкурсі на «Золоту пальмову гілку» Каннського міжнародного кінофестивалю, отримав «Квір-пальму». З 2010 року “Квір-пальму ” під час Каннського кінофестивалю вручає незалежне журі фільму, який висвітлює ЛГБТ+ або феміністичну тематику чи персонажів або кидає виклик гендерним нормам”.

Художній фільм «Три кілометри до кінця світу» розповідає історію Аді, 17-річного підлітка з невеличкого села в дельті Дунаю, який завдяки зусиллям своїх батьків навчається в місті Тульча. Коли його батьки стикаються з правдою, яку вони не в змозі зрозуміти, безумовна любов, яку підліток мав би отримувати від них, раптово зникає, тому Аді змушений приймати важливі для себе рішення.

Нагороду режисерові Емануелю Пирву вручив режисер Лукас Донт, який також зачитав мотивацію журі: «Суворий і цінний розклад системи насильства. Його погляд повільно розкриває патріархальний світ, у якому виросли наші герої, де простір для повноцінного існування унеможливлюється структурами глибоко вкорінених ідей. У цьому заворожуючому фільмі людей ніби тримають на нитках, які тягнуть їх подалі від світла, аж поки дехто з них не починає вириватися на волю».

Разом з режисером Емануелем Пирву червоною доріжкою пройшлися актори Богдан Думітраке, Валеріу Андрюце, Чіпріан Кюждя та Інгрід Міку-Береску.  «Три кілометри до кінця світу» – третій повнометражний фільм режисера Емануеля Пирву, після його дебютної стрічки «Меда або не такий вже й райдужний бік справи» (2017) та фільму «Марокко», міжнародна прем’єра якого відбулася на кінофестивалі в Сан-Себастьяні у 2021 році.

Емануель Пирву: «Однак, я б не сказав, що це остаточний висновок, в тому сенсі, що я ніколи не наближуся до цієї теми. З моєї точки зору, це коло замикається з цією останньою дискусією, але я думаю, що дискусія, яку я розпочинаю, може тривати вічно. Любов між дітьми та батьками, найсильніша форма любові, на мою думку, залишається територією, яку можна досліджувати нескінченно. Однак я не бачу, чи те, що я міг би зробити в майбутньому на цю тему, відповідатиме фільмам, які я зняв дотепер.  Можу сказати, що я багато працював з цими темами, вони мені дуже подобалися. Очевидно, що мої інтереси залишаться в цій сфері, мене цікавлять зв’язки між людьми, саме про це будуть мої фільми, але я шукатиму інші шляхи. Цей зв’язок між дитиною та батьками не був простою темою, це була тема, яка поглинала мене дуже сильно, яка не давала мені спати ночами, яка терзала моє внутрішнє життя. Тому після цієї трилогії перерва дуже бажана. Я вважаю, що ці періоди також мають своє призначення, ми не можемо бути поглинені безперервно».

Емануель Парву поставив численні п’єси, перш ніж перейти до кіно, його дебютна п’єса «Сектор S» отримала номінацію на премію UNITER Awards. Він також є дуже талановитим актором, зіграв незабутні ролі в таких фільмах, як «Бакалаврат» (реж. Крістіан Мунджіу), «Портрет молодого бійця» (реж. Константін Попеску), «Ювілей» (реж. Дан Кішу), «Диво» (реж. Богдан Апетрі), «Знайомі» (реж. Кєлін Петер Нетцер). Його докторська дисертація присвячена драматургічним структурам, і вже кілька років Емануель Пирву викладає на факультеті мистецтв Університету «Овідій» в Констанці.

Емануель Пирву: «Я ніколи не працюю над двома проектами одночасно, я не можу зосередитися на одній ролі і одночасно мати режисерський проект. Я знаю, що є колеги, які можуть це робити, але для мене це не працює, я люблю зосереджуватися на чомусь одному і повністю присвячувати себе цьому проєкту. Я також дуже дбаю про свою викладацьку роботу. Разом з актором Адріаном Тітієні та Даніелою Вітку, деканом факультету мистецтв Університету Овідія в Констанці, я створив перший і єдиний магістерський ступінь з кіноакторської майстерності в Румунії. Я вважаю дуже важливим, що ця магістерська програма народилася в державному університеті, я дуже піклуюся про те, що там відбувається, і про зустрічі зі студентами. Можливо, ще й тому, що у мене є чотирнадцятирічна дитина, я дуже зацікавлений наступними поколіннями. Тому що ми повинні пам’ятати, що за останні двадцять років в Румунії тільки спорт і кіно мали міжнародний успіх. Сімона Халеп, Крістіна Нягу, Давид Попович та кінорежисери мали міжнародний успіх на найвищому рівні. Ось чому я також маю намір інвестувати в свою викладацьку роботу, тому що мене цікавить, що відбувається з майбутнім країни. Мені дуже цікаво, як розвиватиметься молодь, я хочу, щоб нас не вважали другорядними людьми, яких використовують лише для збирання полуниці чи спаржі. Особисто я дуже пишаюся тим, що я румун, і мене цікавить майбутнє країни і те, що відбувається з системою освіти. Я думаю, що багато хорошого можна побудувати через людей, я думаю, що саме так ми можемо розвиватися як суспільство.»

Фільм «Три кілометри до кінця світу» зроблений асоціацією FAMArt. Авторами сценарію є Емануель Пирву та Міруна Береску, оператор – Сілвіу Ставіле, монтаж — Мірча Олтяну, сценографія та костюми — Богдан Йонеску.

Богдан Думітраке, один з найталановитіших і найвідоміших акторів нової хвилі, знявся у двох нових фільмах: «Хороші хлопці потрапляють до раю» (режисер Раду Поткоаве) і «Три кілометри до кінця світу» (режисер Емануель Пирву), який отримав нагороду «Квір-пальма» на Каннському кінофестивалі. З моменту свого заснування у 2010 році «Квір-пальма» Каннського кінофестивалю нагороджує фільми, що запам’ятовуються і відображають різноманітність та важливість порушених тем.

Нагороду режисерові Емануелю Пирву вручив режисер Лукас Донт, який також зачитав мотивацію журі: «Суворий і цінний розклад системи насильства. Його погляд повільно розкриває патріархальний світ, у якому виросли наші герої, де простір для повноцінного існування унеможливлюється структурами глибоко вкорінених ідей. У цьому заворожуючому фільмі людей ніби тримають на нитках, які тягнуть їх подалі від світла, аж поки дехто з них не починає вириватися на волю».

Разом з режисером Емануелем Пирву червоною доріжкою пройшлися актори Богдан Думітраке, Валеріу Андрюце, Чіпріан Кюждя та Інгрід Міку-Береску. У той час як румунська прем’єра фільму «Три кілометри до кінця світу» відбудиться на Трансільванському міжнародному кінофестивалі TIFF (14-24 червня, Клуж-Напока), «Хороші хлопці потрапляють до раю» вже побачили румунські глядачі. У цій романтичній комедії Богдан Думітраке грає чоловіка, який помирає і потрапляє в рай, на безлюдний пляж, де зустрічає Лауру, дівчину, в яку був закоханий у ліцеї.

Починаючи з двох останніх фільмів, в яких він знявся, ми поговорили з Богданом Думітраке про його кінокар’єру, про те, як він обирає ролі, і про те, як на нього вплинула румунська «Нова хвиля»: «Хороші хлопці потрапляють до раю» – це фільм, який ставить запитання глядачам у доступний, але не поверхневий спосіб. Водночас це фільм, який намагається повернути глядачів до кінотеатрів, запрошуючи їх втекти від реальності, яка часто нас не влаштовує. Можна сказати, що це також фільм, який використовує американський рецепт і намагається адаптувати його до румунського контексту. Раду Поткоаве – митець, і його фільм – це чесна спроба використати мову кіно, щоб у приємний спосіб підняти таку незручну і неприємну тему, як смерть. Щодо того, як я обираю сценарії, то перше читання є дуже важливим, саме тоді я фільтрую історію через свою лінзу. Тоді я можу сказати, чи є проблеми, чи персонаж цілісний, чи його дії нормальні, природні. Це перший фільтр, який я застосовую. Коли я читав сценарій «Хороші хлопці потрапляють до раю» режисера Раду Поткоаве, мені сподобалася саме ця логіка живого і людяного персонажа. Він не хоче змиритися з тим, що помер, і, більше того, він не може повірити, що потрапив в інший світ, який так схожий на той, який він щойно покинув. Навіть помилки і маленькі домовленості, які можуть полегшити його ситуацію, дуже схожі. Тому я можу сказати, що «Хороші хлопці потрапляють до раю» – це гарна ставка на те, щоб повернути глядачів до кінотеатрів, і я прийняв цю ставку. Гадаю, поява цього нового виду кіно – глядацького кіно, як ми його називаємо, – змогла повернути людей до кінотеатрів, і я вважаю, що це дуже добре. Чудово, що цього вдалося досягти, що люди приходять дивитися румунські фільми, це також дуже приємний спосіб провести час з сім’єю та друзями, я сподіваюся відновити цю соціальну звичку ходити в кіно».

Богдан Думітраке є лауреатом трьох премій Gopo: у 2011 році за фільм «Портрет молодого бійця» (реж. Константін Попеску), у 2012 році за фільм «Від любові з найкращими намірами» (реж. Адріан Сітару) та у 2019 році за фільм «Поророка» (реж. Константін Попеску). За «Поророка» актор також отримав нагороду за найкращу чоловічу роль на кінофестивалі в Сан-Себастьяні. Ще дві номінації принесли йому ролі у фільмах «Двійник» (реж. Катрінел Денеяце) та «Людина собака» (реж. Штефан Константінеску). У своїй фільмографії, що налічує понад 30 ролей, більшість з яких – головні, Богдан Думітраке вважає роль у «Портреті молодого борця» найважливішою і каже, що йому пощастило сформуватися разом з новою хвилею акторів в румунському кіно: «Я вважаю цю роль важливою, тому що я більше пов’язаний з тими часами, коли я грав, і тими, коли не грав, ніж з ролями, які я зіграв. Я почав грати десять років після закінчення факультету, і в «Портреті борця в молодості» у мене була моя перша довга роль. І хоча це була роль другого плану, мені вдалося створити персонажа, який був живим і справжнім. Це також була роль, за яку я отримав свою першу нагороду, і після мого виступу в цьому фільмі почали з’являтися інші ролі та можливості грати, розвиватися і показувати іншим, на що я здатен. Що стосується Нової хвилі в румунському кіно, я вважаю, що мені пощастило зростати як актору разом з цим рухом, що мені пощастило зніматися у фільмі в той самий момент, коли вийшов фільм Крісті Пую «Товар і гроші». Я був дуже радий, що мій друг, актор Драгош Букур, знявся у фільмі і був залучений до цього нового руху, який хотів щось змінити і змінив. Я схвильований і вдячний».

Богдан Думітраке також є одним із засновників незалежного театру «Аполлон 111» і зіграв головну роль у постановках HBO «Дрейф» (2010) та «Ruxx» (2022).