Category: Світ культури

  • IV-й Міжнародний фестиваль «Film O’Clock International Festival»

    IV-й Міжнародний фестиваль «Film O’Clock International Festival»

    Міжнародний фестиваль «O’Clock» проведений вже четвертий рік поспіль, відбувся з 28 лютого по 3 березня у престижних кіноуніверситетах, кінотеатрах та інших партнерських центрах Румунії, Литви, України, Молдови, Болгарії, Греції, Єгипту та Південної Африки. Заявки на участь у фестивалі подало близько 100 фільмів, які вже брали участь у багатьох світових кінофестивалях. До програми міжнародного конкурсу короткометражних фільмів команда фестивалю відібрала 10 стрічок з 8 країн, деякі з яких вже були номіновані та нагороджені на таких міжнародних кінофестивалях, як Берлінале, Сараєво, Їглава, Сан-Себастьян. Ці фільми, в яких показано унікальні художні бачення та різноманітність розповідей талановитих творців, змагалися на міжнародному фестивалі Film O’Clock за два призи: Приз глядацьких симпатій та Приз журі.

    Мірона Раду, директорка кінофестивалю «O’Clock» розповіла про процес відбору фільмів до цьогорічного видання. «Рік за роком ми намагалися посилити фестиваль і таким чином додали ще одну країну. Ми починали з п’яти країн, а тепер маємо вісім. І, звичайно, наша ідея, наша мрія – атакувати інші часові пояси, йти в інші регіони, тому що людей в першу чергу цікавить концепція. Цікаво знати, що одночасно один і той самий контент, тобто один і той самий фільм, дивляться в дуже різних країнах, дуже далеко одне від одного. Одночасні покази вже робили в Європі, але, додавши два фільми в Африці, нам вдалося вийти за межі континенту. Цього року було дуже складно робити відбір фільмів, тому що ми отримали набагато більше якісних кінострічок, дуже багато, ми передивилися більше сотні. Це добре і свідчить про те, що ми стаємо більш помітними, що люди довіряють нашій концепції, нашій добірці. Ми раді цьому, але з іншого боку, як я вже казала, це був дуже складний процес. Нас троє відбірників і, очевидно, між нами були палкі дискусії, можливо, ще й тому, що ми походимо з різних середовищ. Окрім мене, до складу відбіркової комісії увійшли критик Ендрю Могсен з Єгипту та Жана Калинова з Болгарії. Очевидно, що нелегко знайти формулу або скласти добірку, яка б задовольнила всі види глядачів, особливо зважаючи на те, що наша фестивальна аудиторія така різна і походить з багатьох країн. У той же час, цікаво проходити через процес відбору, тому що кожен дізнається щось нове. Ми не зосереджуємося на конкретному жанрі, тому в програмі є й ігрові, й анімаційні фільми. Цього року у нас також був документальний фільм. Крім того, з точки зору відбору, ми не ставимо собі за мету мати певну кількість фільмів. Ми хотіли б мати більше фільмів у цьому році, але оскільки більшість із них тривають 20, 25 чи навіть 30 хвилин, ми не змогли додати надто багато назв.»

    Три фільми міжнародного конкурсу – румунські («Суруайка», режисери Влад Ілічевіч та Раду Поп, «Коли літають МІГи», режисер Філіп Гейчеан, «Гіпатія», режисер Андрєй Реуцу), та один – з Республіки Молдова («Погані новини», режисер Лівіу Ротару). У рамках міжнародного фестивалю «O’Clock» також відбулися дві конференції, – розповіла Мірона Раду. «Щоразу ми додаємо до програми фестивалю дві конференції, присвячені, скажімо так, більше тим, хто працює в індустрії. Я так кажу, тому що гості, як правило, є професіоналами галузі, тому теми можуть бути дещо нішевими. Але ці конференції, очевидно, відкриті для широкого загалу. Одна з них була присвячена спадщині та штучному інтелекту. Розглядаючи ці теми, ми хотіли встановити зв’язок між минулим і тим, що відбувається сьогодні, але ми також дивимося в майбутнє. Штучний інтелект, про який багато дискутують, також може бути інструментом, який допоможе зберегти спадщину. І я маю на увазі виключно збереження архівних фільмів або тих, що були зняті маловідомими мовами. Наприклад, у Південній Африці, де зараз розмовляють 11 офіційними мовами, є компанія, яка реалізує дуже цікавий проєкт з використанням штучного інтелекту. Ідея полягає в тому, що за допомогою штучного інтелекту вони повинні спробувати зберегти фільми, які там знімаються і мову, яка використовується у фільмі, з усією її специфікою, тому що ми не знаємо, як довго зможемо зберігати ці речі на тлі зростаючої глобалізації. Друга конференція була присвячена психічному здоров’ю – темі, яка багато обговорюється і є дуже важливою. І, якщо говорити про психічне здоров’я, то ми повинні визнати, що кіноіндустрія є і може стати токсичним середовищем, якщо ми не будемо дотримуватися певних меж. Ми говорили про ці питання на другій конференції.»

    Селекторка Міжнародного кінофестивалю «O’Clock» Жана Калинова, згадуючи процес відбору, розповіла, що практично подорожувала країнами-учасницями, спостерігаючи як усталені кіноіндустрії, так і позитивні тенденції розвитку. «Кожен короткометражний фільм пропонував унікальний погляд на культуру своєї країни або намагався перенести глядача в уявний простір, не пов’язаний з будь-якою державою. Теми, такі як сімейні зв’язки, соціальні зміни, гострий реалізм та безмежна уява, є одними з тем, які розглядаються в цьогорічних короткометражних фільмах».

    За підсумками голосування, міжнародне журі, до складу якого увійшли Раду Жуде (Румунія), Яна Титова (Болгарія) та Алі Кассем (Єгипет) присудило Приз журі румунським режисерам Владу Ілічевічу та Раду Попу за анімацію «Суруайка». Водночас як зазначили організатори фестивалю «життя дивніше за кіно», тому у дивовижному повороті подій воно з гордістю оголосили не одного, а трьох переможців, обраних кіноаудиторією з восьми країн шляхом голосування 304 глядачів з усіх країн-учасниць, по 59 голосів за кожного. «Ваші голоси мали глибокий резонанс і залишили довготривалий вплив на нашу глобальну аудиторію, зміцнюючи прагнення нашого фестивалю до об’єднання різних спільнот по всьому світу» – написали організатори на сторінці кінофестивалю у Facebook.

    Отже, Приз глядацьких симпатій отримали фільми «Порожнеча», південноафриканського режисера Джорді Санка, «Погані новини» молдовського режисера Лівіу Ротару та «Мама», єгипетського режисера Наджі Ісмаїла.

  • Виставка ”Між Румунією та Францією. Дивовижна образотворча подорож”

    Виставка ”Між Румунією та Францією. Дивовижна образотворча подорож”

    Щорічна виставка
    Бухарестської художньої галереї в
    рамках Муніципального музею Бухареста
    (MMБ) має особливе значення, оскільки вона
    є частиною загального контексту
    святкування 30-річчя франкофонії
    в Румунії. Так, у палаці Суцу в центрі
    столиці, одній із знакових локацій
    Муніципального музею Бухареста,
    відкрилася виставка «Між Румунією та
    Францією. Чудова образотворча
    подорож» – виставка, яку можна відвідати
    до кінця вересня цього року.

    Про
    виставку ми поговорили
    із заступником директора ММБ Еленою
    Оларіу: Виставка відкрилася 17
    листопада 2023 року і буде відкрита до 26
    вересня 2024 року, тож у любителів мистецтва
    є достатньо часу, щоб її побачити. У 2023
    році в Румунії відзначалося 30 років
    франкофонії, і саме тому була відкрита
    ця виставка. Найважливіша ідея, яка
    випливає з перегляду представлених
    робіт, – це нерозривний зв’язок між
    румунським і французьким мистецтвом.
    Починаючи з XIX
    століття, у другій половині століття і
    особливо в першій половині XX
    століття, аж до встановлення комуністичного
    режиму, молоді румуни їхали до Європи
    вивчати мистецтво. Вони навчалися в
    Мюнхені та Парижі. У Парижі навчалися
    в найбільшій художній академії світу
    – Академії витончених мистецтв (Beaux
    Arts), тому що Париж став світовим
    центром мистецтва, принаймні у другій
    половині XIX
    століття.

    Елена
    Оларіу розповіла нам більше про історію
    румунської франкофонії з точки зору
    образотворчого мистецтва та про тяжіння
    румунських художників до Франції,
    особливо до Парижа. Елена
    Оларіу також розповіла про початок
    сучасного мистецтва в Румунії та
    заснування вищої школи мистецтв
    художником Теодором
    Аманом (1831-1891): Теодор
    Аман також їде до столиці Франції, щоб
    вивчати мистецтво в Парижі. І він навіть
    починає виставлятися в офіційних
    салонах, які були великими художніми
    виставками, найбільшими в Європі, де
    виставлялися французькі художники, а
    також художники, які навчалися у Франції,
    або художники, які залишилися після
    навчання в Парижі, щоб продовжити
    блискучу кар’єру. Таким чином, Теодор
    Аман здійснює свою велику мрію – навчатися
    в європейській столиці мистецтва. Він
    повертається до Румунії і засновує тут
    Школу образотворчого мистецтва.

    Заступник директора
    Муніципального музею Бухареста (MMB)
    розповіла про кількох
    великих румунських художників (таких
    як Ніколає Ґріґореску,
    1838-1907, Іон Андреєску,
    1850-1882 або Штефан Лукіан,
    1869-1916), художників, чиї картини
    можна побачити на виставці в палаці
    Суцу, які зазнали впливу французького мистецтва:
    Інший важливий художник, великий
    майстер, національний митець
    Ніколає Ґріґореску також
    їде до Парижа, щоб завершити своє художнє
    навчання. Багато з них раніше були
    церковними художниками і поїхали до
    Парижа, щоб навчитися сучасному мистецтву,
    мистецтву станкового живопису, як ми б
    сказали сьогодні. Андреєску
    теж. У нас на виставці є його
    цікава картина. …
    Після Ґріґореску і Андреєску до Парижа
    приїхав Штефан Лукіан,
    який, хоча спочатку навчався в Мюнхені,
    деякий час перебував у Парижі. Так що
    це паломництво, скажімо так, дуже цікаве
    паломництво між Мюнхеном і Парижем,
    зберігається протягом тривалого часу.

    Елена
    Оларіу також описала надзвичайні
    стосунки між румунським художником
    Теодором Палладі та великим французьким
    художником Анрі Матіссом: У Франції
    румунські художники також ознайомлюються
    із великими французькими
    майстрами, … Палладі,
    наприклад, дружить з Матіссом, і для
    тих, хто не знає надзвичайної історії
    румунської вишиванки,
    він дарує французькому художнику
    невелику серію надзвичайно зшитих
    традиційних вишиванок.
    Він дарує їх Матіссу, який також створює
    велику серію мистецьких, графічних та
    живописних робіт з цими селянськими
    сорочками … Ці надзвичайні
    зв’язки дали результати не лише на
    мистецькому рівні, але й на рівні
    просування румунської культури загалом,
    і це дуже важливо відзначити.


    Які ще художники
    представлені на виставці Між Румунією
    та Францією?: Серед інших важливих
    художників, яких ми можемо побачити на
    виставці, – Штефан Попеску, який дійсно
    навчався в Мюнхені, але багато років
    жив у Парижі. Кімон Логі, наприклад, ще
    один важливий художник, який малює,
    подорожує Францією і малює. Йосип Ісер,
    Макс Арнольд, Штефан Константін
    та багато інших художників, які коливаються
    між Румунією та Францією. Нарешті, я
    хотіла би згадати
    про Сесілію
    Куцеску-Шторк, яка представлена на
    виставці серією графічних робіт і
    картиною.

    Наприкінці розмови
    Елена Оларіу зазначила:
    Ми вважаємо, що ця виставка повністю
    відображає ці важливі відносини,
    встановлені між Румунією та Францією,
    особливо в міжвоєнний період, і пік,
    якого досягло румунське мистецтво в
    той період.

  • Особистість Александру Цигара-Самуркаша представлена в Національному музеї румунського селянина

    Особистість Александру Цигара-Самуркаша представлена в Національному музеї румунського селянина

    Александру Цигара-Самуркаш
    (1872-1952) – одна з важливих постатей румунської національної культури,
    етнограф, музеєзнавець та культурний
    журналіст, забута в роки комуністичного режиму в Румунії. Близький родич
    королівської родини, короля Румунії Кароля І (1839-1914), він заснував у 1906
    році Національний музей, ядро сьогоднішнього Національного музею
    румунського селянина.

    З 2022 року в Національному музеї
    румунського селянина проходить виставка, яка вшановує особистість його засновника,
    виставка, про яку ми поговорили з Вірджілом Штефаном Ніцулеску, директором Національного музею румунського селянина: «Александру Цигара-Самуркаш, який також написав фундаментальну для нашої культури книгу
    Румунська музеографія, – це той, кого ми вшанували минулого року, в
    150-ту річницю від дня його народження та
    70-ту річницю від дня його смерті. Він був
    вшанований цією виставкою, яку ми відкрили 24 листопада 2022 року. Але хоча
    спочатку ми хотіли закрити виставку через шість місяців, ми зрозуміли, що,
    по-перше, ми ще не готові знову відкрити постійну експозицію, а по-друге, на
    цій виставці Александру Цигара-Самуркаш,
    засновник Національного музею ви можете побачити багато об’єктів, які ви
    ніколи раніше не бачили. Тому що всі експонати на виставці, окрім кількох, які є частиною родинної колекції та
    музейної колекції й мають меморіальну
    роль, є особистими речами, які належали Самуркашу, всі
    інші предмети, які були зібрані ним, були передані до фондів музею. Деякі з них
    експонувалися на виставці, яку він сам організував у роки після Першої світової
    війни. Інші ніколи більше не виставлялися, з різних причин їх не можна було
    виставляти, вони залишилися в сховищах. І ми хотіли їх представити публіці, зробити їх доступними для
    громадськості, тому що, на жаль, дуже мало відомо про Цигара-Самуркаша.»





    Вірджіл Ніцулеску, директор Національного музею
    румунського селянина із захопленням описав особистість засновника Музею румунського селянина Александру
    Цигара-Самуркша: «Він був абсолютно видатною особистістю національної
    культури, людиною багатьох талантів, людиною, яка зробила багато речей. Я запитував себе, коли він встигав робити так багато речей? Тому що він був не тільки
    директором цього музею з 1906 по 1946 рік, тобто 40 років, але він був також
    директором Королівських фондів. Він був
    директором культурних видань, він подорожував по всій Румунії, щоб
    фотографувати і збирати різні об’єкти. Він відвідав багато країн, особливо Італію та
    Німеччину. Він був німецьким культурним діячем. Там він отримав докторський
    ступінь.»







    На думку менеджера Національного музею румунського селянина Вірджіла Ніцулеску важливо запамятати наступне про Цигару-Самуркаша та колекцію,
    яку він залишив румунській культурі: «Важливим стосовно Цигару-Самуркаша, є те, що відрізняло його від усіх інших музеєзнавців,
    які збирали такого роду культурні цінності, а саме,
    що він не вважав себе етнографом і намагався збирати об’єкти, які він називав
    прекрасними. … І Цигара-Самуркаш
    намагався поставити, так би мовити, в опозицію мистецтво, яке він вважав
    національним, тобто ті предмети, зроблені анонімними румунськими селянами, але
    які були дуже гарними, він намагався
    поставити це мистецтво в опозицію до західного мистецтва… Іншими словами, він
    вважав, що те, що дає нам нашу ідентичність, те, що робить нас румунами, це
    мистецтво, створене анонімними селянськими творцями. … Такою була й колекція, яку він створив, і наш музей до сьогоднішнього дня
    позначений його способом мислення. Всі наші колекції – це колекції гарних предметів, не обов’язково репрезентативних. …
    Наш музей має унікальну колекцію в тому, як були зібрані об’єкти.»




    Що принесла виставка в Національному музеї румунського
    селяниназ культурної точки зору? Вірджіл Ніцулеску: «Я хотів би додати, що Александру Цигара-Самуркаш мав майже ренесансний світогляд. У
    нього була величезна культура, він був людиною, яка цікавилася всім, що
    відбувалося навколо нього, в четате,
    як кажуть, в румунській культурі. … Така особистість була забута після
    комуністичного перевороту 30 грудня 1947 року і була забута навмисно. … І
    тепер, відколи відкрилася ця
    виставка, … й ми вирішили тримати її рівно до того часу, поки буде відкрита постійна експозиція, ми помітили,
    що все більше і більше людей почали цікавитися особистістю Цигара-Самуркаша і почали більше говорити про нього в публічному
    просторі.»







    На завершення нашої дискусії, директор Національного музею румунського
    селянина Вірджіл Ніцулеску поділився з нами наступним: «Хоча, з одного боку, ми хотіли би відкрити постійну
    експозицію якомога швидше, навіть протягом 2024 року, з іншого боку, ми повинні сказати, що нам буде важко попрощатися з цією тимчасовою виставкою, присвяченою
    Цигарі-Самуркашу. Однак мушу сказати, що
    деякі з об’єктів, які були розміщені на тимчасовій виставці, залишаться і в
    постійній експозиції, тож наша публіка зможе побачити їх там знову якнайшвидше
    у 2024 році.»

  • Виставка «Пілігрим» скульптора і художника Влада Чобану

    Виставка «Пілігрим» скульптора і художника Влада Чобану




    Скульптор Влад Чобану,
    один з найвідоміших
    образотворчих митців Румунії,
    помер на 76 році життя. З 1990 року
    він викладав у Національному університеті мистецтв у Бухаресті. Протягом своєї
    кар’єри він отримав численні нагороди, в тому числі Премію Спілки образотворчих митців Румунії за скульптуру у 2005 році. Влад Чобану був
    координатором і куратором кількох випусків Міжнародного симпозіуму скульптури «Майстерні Бринкуша» у місті Тиргу-Жіу на південному заході Румунії з 2005 по 2021 роки. Він написав численні статті, доповіді та есе про
    відомого румунського скульптора Константіна Бринкуша. Мав численні персональні та групові виставки вдома та за кордоном, у Нідерландах, Італії, Іспанії, Сербії, Болгарії, Австрії,
    Німеччині, Франції. Відомі пам’ятники, створені Владом Чобану знаходяться в Александрії – «Невідомий герой», Алба-Юлії- «Король Фердинанд», Онешти- «Димитрій Кантемір». З 4 грудня 2023 року по 8 січня 2024 року в
    галереї Артотека Бухарської
    міської бібліотеки проходила
    остання персональна виставка Влада Чобану «Пілігрим». Наприкінці виставки Влад Чобану дав
    інтерв’ю, можливо, останнє нашій радіостанції, яке ми пропонуємо вашій увазі у
    сьогоднішній рубриці «Світ культури».

    Виставку
    «Пілігрим» відкрив спеціальний гість художника і скульптора, відомий мистецтвознавець
    Павел Шушаре. На вернісажі він зазначив, що виставка малюнків Влада Чобану – це
    спосіб відволікти увагу від справжнього задуму. «Насправді він тонко, але не
    непомітно подає скульптуру. Тому що
    все, що він тут представляє відноситься до спектру монументальності, спектру
    форм, які майже
    вибивають відвідувача зі комфортного положення перед малюнком. Це не
    графіка, це не малюнок, хіба що в конвенції кодів, конвенції мови. По суті, це надзвичайно складні конструкції,
    дуже міцні, що свідчать про те, що Влад Чобану вже давно демонструє і
    сповідує. Це його спосіб вписати себе в лінію, яка ближча до східного,
    візантійського простору, ніж до того, що приніс скульптуру, а саме
    середземноморського, класично-ренесансного простору. Малюнки, які він тепер
    представляє як форма безпосереднього контакту, насправді більше належать до категорії ікони,
    до сфери
    статуї, до простору східного аскетизму, в якому важлива не стільки ідентифікація форми, скільки ставлення до форми.»




    Про свою виставку в Бухарестській міській бібліотеці, про те,
    що представлено у галереї Артотека БМБ розповів Влад Чобану: «Я виставив роботи
    з двох циклів, в основному з циклу «Пілігрим», а також з циклу «Земля, що
    молиться». Це свого роду образи, в тому сенсі, що я відштовхувався від ідеї, що
    паломник має мету, пошуки і ця мета і пошуки перетворюють його, будують його і
    він сам стає цим колом, цією метою, цими пошуками. А якщо говорити про «землю,
    що молиться», то варто сказати, що в цьому світі є багато релігійних споруд, відомих,
    і земля, на яких вони зведені преображається, тому що це земля, на якій звучать
    молитви стає священною. Більше того, як відомо, сама людина є землею, що молиться,
    тому що Адам в перекладі означає «червона земля». І далі є ще кілька робіт з синім,
    жовтим і червоним кольорами, суть яких, як неважко здогадатися, полягає у вшануванні
    цієї країни, яку ми все менше і менше любимо, на жаль, і в той же час, в
    зображенні, символіці хроматичних зображень, синій колір присвячений Отцю,
    червоний, як відомо, Сину, а жовтий – Святому Духу. І тут з’являється Той, хто
    спускається сходинками, отже, Той, хто сходить з Трійці, щоб нас спасти. Усі
    троє пов’язані між собою і для мене більше схожі на молитви. Можливо, там є
    якісь роздуми, якісь рефлексії, але в значній мірі для мене вони є формами
    молитви. І у мене є ще два малюнки, на честь Нікіти Стенеску, на честь однієї з
    елегій Нікіти. Ми були братами і до 90 років від його народження і 40 років від
    його відходу у вічність, 13 грудня, я відчув потребу згадати про нього і
    зробити на нього посилання.»




    Яким був 2023 рік для скульптора і художника Влада Чобану? І що спонукало його представити на виставці «Пілігрим»
    в Артотеці БМБ виключно малюнки? «Я працював не дуже багато, але пошуки менш
    помітні, ніж моменти успіху. Я хотів виставити й скульптуру, але спочатку вирішив
    побачити, як малюнки поєднуються, чи об’єднуються вони в єдиний світ, а потім
    привезти скульптуру, і в міру того, як малюнки стануть паразитувати, я б їх
    вилучив та залишив би тільки те, що органічно вписується у виставку. Але
    врешті-решт я не приніс скульптури, тому що, природно, з 21-22 грудня по 7
    січня виставка закрита, тому що це приміщення належить бібліотеці ім. Садовяну.
    І тоді я сказав, що це досить велика робота та з огляду на обмеженість
    приміщення, її майже не видно. Тоді я вирішив зробити цю виставку знову десь в
    іншому приміщенні. Це приміщення досить маленьке і, на жаль, досить непомітне.
    Але виставка зроблена насамперед для того, щоб зрозуміти, чи варто мені йти тим
    же шляхом і чи ця виставка, окрім самих робіт, складає якийсь всесвіт, світ, який
    я пропоную. І мені здається, що її можна продовжити. Отже, підсумовуючи, 2023
    рік був для мене гарним роком, оскільки я зміг прийти, хоча й до попереднього,
    але важливого висновку.»




    На початку нового календарного
    року, але також робочого і насиченого культурними подіями, Влад Чобану
    розповів, чого він очікує від 2024 року і що він готує в плані виставок і
    мистецьких симпозіумів: «Я був запрошений на кілька симпозіумів. Останнім часом
    не маю часу та кураторство. Обмежуюсь тільки участю у симпозіумах, перший,
    мабуть, буде у Плоєштах. Водночас я готую виставку в Яссах, у Купольній залі.
    Так само, ще одну велику виставку, дещо ретроспективну, у Палаці культури в
    Яссах. Я, як виразник цього регіону, вирішив почати звідти і, мабуть, буду дуже
    зайнятий цим. Я також працюю над трьома книжками, але більше під впливом
    моменту, не систематично, тому що скульптура забирає майже весь час. Отже маю достатньо
    проєктів. Господь дає мені здоров’я, сподіваюся, що Він має якість плани зі мною.»

  • Радіо Румунія 95. Колекція вистав

    Радіо Румунія 95. Колекція вистав

    Національний радіотеатр запустив
    нову колекцію звукових вистав на сайті www.eteatru.ro з нагоди 95-ї річниці
    Радіо Румунія, яка була відзначена 1 листопада 2023 року. До збірки
    увійшли найкращі радіопостановки всіх часів, здійснені на
    важливих текстах національної та світової драматургії. Вистави постановили
    чудові режисери, в яких грають відомі румунські актори, які постійно
    співпрацюють з Національним радіотеатром. Радіо Румунія 95. Колекція
    вистав об’єднує на сайті www.eteatru.ro
    репрезентативні вистави за 8 десятиліть існування радіотеатру, починаючи з
    1950-х років. Найстаріша вистава, що збереглася на плівці, була зроблена в 1951
    році: Гаджі Тудосе Барбу Штефенеску Делавранча,
    режисер Йон Шахігян, а Ніколає Бельцяну зіграв у головній ролі.







    Аттіла
    Візауер, головний редактор Національного радіотеатру подає деталі: «Ця вистава є частиною
    нової колекції, яку ми пропонуємо слухачам радіотеатру. Як я вже сказав,
    вистави згруповані за хронологічним принципом, що охоплює вісім десятиліть
    існування радіотеатру. Ми починаємо з 1950-х років, коли видатні актори
    румунського театру стояли перед радіомікрофоном і здійсниои чудові вистави. Одним
    з видатних акторів того часу був Раду Беліган, який мав тісний зв’язок з
    радіотеатром до кінця свого життя. Пам’ятаю,
    йому було 92 роки, коли він ще приходив до студії Радіотеатру, щоб зіграти ролі
    у радіовиставах. Насправді, всі знають, що Раду Беліган був
    ветераном нашої сцени. І оскільки ми говоримо про ті видатні покоління, які
    залишили свій слід у нашій культурі, я б також згадав Сіку Александреску,
    відомого режисера тих років, 50-х, який разом з такими акторами, як Александру
    Джугару, Григоре Васіліу Бірлік, Евіра Годяну та багатьма іншими, створив
    незабутні вистави, що запам’ятовуються. Колекція
    продовжується 60-ми та 70-ми роками, коли з’являються нові покоління акторів. Є
    також роки, коли великий режисер Лівіу Чулей поставив відомі вистави, які
    згодом були пебрані радіотеатром. Я маю на увазі, наприклад, п’єсу Вільяма
    Шекспіра Як вам це сподобається, надзвичайну виставу 1960-х років з
    радіоадаптацією Міхая Зіри, великого режисера радіотеатру. Серед акторів – Віктор Ребенджюк та
    Клоді Бертола. Цікаво, що у виставі Як вам це подобається є монолог
    Жака Меланхоліка у виконанні самого Лівіу Чулея, який грав у цій п’єсі. Цю колекція вистав варто послухати завдки їй надзвичайній театральній цінності.»



    Ще одна збірка, нещодавно
    презентована Національним радіотеатром, називається Радіо Румунія 95. 95
    років радіо – 95 років літератури. Радіоадаптації світової літератури.
    Нова колекція радіопостановок, презентована на книжковому ярмарку Гаудеамус,
    включає в себе прочитані відомі твори з національної та світової літератури
    (театральна та радіодраматична проза). Радіопостановки,
    здійснені за румунськими та іноземними книгами, виданими за останні 95 років,
    згруповані в цикли, присвячені 30-м, 40-м, 50-м рокам. Аттіла Візауер, головний
    редактор Національного радіотеатру уточнює: «Ми хотіли бути присутніми в надзвичайному
    просторі ярмарку Гаудеамус з колекцією радіотеатру, присвяченою книгам,
    літературним шедеврам, створеним протягом багатьох років. Ті, хто
    зацікавлений радіоверсіями великих румунських та світових
    літературних творів, можуть отримати доступ до цієї колекції, яка
    була презентована на відкритті книжкового ярмарку Gaudeamus: «Радіо Румунія 95. 95 років радіо
    – 95 років літературі. Радіоадаптації світової літератури. Якщо ви
    зацікавлені відкрити для себе радіоверсію відомого роману Гюстава Флобера
    Мадам Боварі, ви можете знайти її на сайті www.eteatru.ro. У цій же колекції є адаптації творів
    Лучіана Благи або Каміла Петреску. Це
    вистави, які радіотеатр може запропонувати, тому що він має дуже багату
    фонотеку і добірку важливих творів, шедеврів румунської та світової літератури.»









    Лівіу
    Ребряну,
    Міхай Садовяну, Мірча Еліаде, Тудор Мушатеску, Міхай Себастьян, Марін Сореску,
    Марін Преда, Матей Вішнєц, Ема Штере, Фрідріх Дюрренматт, Бертольд Брехт, Томас
    Манн, Жан-Поль Сартр, Юджин О’Ніл, Теннессі Вільямс, Маріо Варгас Льоса – це
    лише кілька з
    авторів, твори яких ви можете знайти на платформі www.eteatru.ro, в оригінальному
    режисерському баченні, в яких грають видатні актори румунського театру та радіотеатру.

  • Виставка «Куза 150»

    Виставка «Куза 150»




    На початку жовтня 2023 року у Національному музеї історії Румунії (НМІР) відкрилася ювілейна виставка «Куза 150», присвячена 150-річчю з дня смерті князя Александру Йоана Кузи (1820-1873). Александру Йоан Куза був першим правителем Об’єднаних князівств Молдови та Волощини, а також пешим монархом об’єднаної Румунії. Він був надзвичайно важливою, суперечливою і захоплюючою історичною постаттю, яка мала величезний вплив на території, які стали сучасною румунською державою.


    Корнел Іліє, заступник директора НІМР та ініціатор виставки «Куза 150», розповів про те, що представляє собою ця подія: «Очевидно, що вона присвячена 150-річчю від дня смерті Александру Йоана Кузи. Але, як я вже говорив в інших випадках, ця виставка не є розповіддю про смерть Кузи. Серед іншого, ми пам’ятаємо про це, але це виставка, яка більше зосереджена на житті і творчості Александра Йоана Кузи. Отже, «Куза 150» була в основному, якщо хочете, приводом для нас, щоб якимось чином привернути увагу до Александра Йоана Кузи, дуже важливої фігури в сучасній історії, фактично, я б сказав, в нашій історії, не обмежуючи його тільки сучасною історією. Людина, з ім’ям якої пов’язаний надзвичайно важливий момент – Об’єднання румунських князівств. А далі – низка подій і дій, які суттєво вплинули на те, що мало стати сучасною Румунією. Наша виставка присвячена не лише Александру Йоану Кузі. Звичайно, значна частина виставки зосереджена на цьому аспекті, але це також виставка про людину Кузу. В якийсь момент я подумав, що альтернативною назвою для виставки могла б бути «Куза людина і правитель», тому що, крім усього іншого, Александру Іоан Куза був також людиною з усім, що характеризує людину: з якостями, певними недоліками, слабкостями, пристрастями, з людьми, які його оточували, деякі кращої якості, інші більш сумнівної якості, котрі мали вплив на його правління, на його дії. Саме тому ті, хто прийде на виставку, знайдуть Александра Іоана Кузу в усіх цих іпостасях.»

    Яким чином виставка ілюструє два аспекти, в яких представлений Александру Іоан Куза – як правитель і політик та як людина? Корнел Іліє: «Ми спробували проілюструвати ці два аспекти з допомогою низки об’єктів спадщини, гадаю, дуже цікавих, які розповідають нам, наприклад, про сім’ю Александра Йоана Кузи, про його батьків і його родовід, які розповідають про Кузу до того, як він став правителем, які розповідають про Александра Іоана Кузу – дипломата, які розповідають про Кузу – військового, тому що, як побачать ті, хто прийде на виставку, Александру Йоан Куза на всіх портретах, які збереглися, представлений тільки у військовій формі. Тобто він ніколи не був у цивільному одязі, він з’являється тільки у військовій уніформі.»

    Автор проєкту Корнел Іліє зробив короткий огляд деяких експонатів та розповів про те, що відвідувачі можуть побачити на виставці «Куза 150». «Звичайно, є певні символічні експонати, я міг би назвати їх, наприклад, два трони, трон Александра Іоана Кузи і трон пані Елени Кузи, які також використовувалися Каролем і Єлизаветою до 1881 року, в тому числі під час коронації їх як короля і королеви Румунії. Тут також знаходиться прекрасний офіційний портрет Александра Йоана Кузи, який всі знають з підручників історії, зроблений Каролем Поппом де Сатмарі. Це, мабуть і найважливіша картина, присвячена Об’єднанню князівств, робота Теодора Амана, в якій ми спробували розгадати всіх персонажів, які там є, а ті, хто прийде на виставку, зможуть пов’язати обличчя з іменем і дізнатися імена тих, хто сприяв такому важливому акту, як Об’єднання двох князівств. Є експонати, які розповідають, наприклад, про аграрну реформу, яка була дуже важливим моментом не тільки тому, що селяни отримали землю у власність, але це був момент, який спричинив дуже важливі зміни в політичному житті країни. Є предмети, які нагадують про заснування перших двох університетів – в Яссах та Бухаресті. Є дуже цікаві експонати, які нагадують про впровадження єдиної системи одиниць вимірювання і труднощі, тому що до того часу це був повний хаос, кожна провінція використовувала всілякі одиниці вимірювання. Є предмети, які нагадують про військову реформу, про, скажімо, важливі перші кроки під час правління Кузи. Були створені різні установи, які були абсолютно необхідні для подальшого розвитку Румунії, установи культури, академії наук, інститути образотворчих мистецтв, Інститут статистики в 1860 році, коли був проведений перший перепис населення Румунії. Тут ми маємо перші зразки зброї, виробленої в Румунії, на Румунському збройовому заводі. Є речі, які, як я вже сказав, розповідають про особисте життя Кузи. Є предмети, які розповідають нам про пані Елену Кузу, про стосунки, які він мав з нею, але є також предмети, які зачіпають дещо табуйовану тему, про стосунки, які він мав з Марією Обреновіч.»

    Насамкінець, Корнел Іліє поділився з нами особистим переконанням щодо виставки у Національному музеї історії Румунії: «Це виставка, яка, на мою думку, дещо відрізняється від того, що може очікувати той, хто бачив інші виставки про Кузу або брав участь у різних заходах. Це виставка, яку, на мою думку, варто побачити, хоча б тому, що ми зібрали експонати з багатьох музеїв країни. Я думаю, що відвідувачі можуть прийти, щоб побачити і по-справжньому зрозуміти цю складну, цікаву і, без сумніву, гідну захоплення особистість в нашій історії, саме тому, що він був людиною і правителем.»

  • Виставка «Максим Думітраш – син і батько»

    Виставка «Максим Думітраш – син і батько»

    На початку грудня в Музеї сучасного та новітнього
    мистецтва Павла Шушари в Бухаресті відбулося відкриття виставки, яка залучає до
    діалогу два покоління: «Максим Думітраш – син і батько», кураторами якої
    виступили Павел Шушаре та Даліна Бедеску. Виставка буде доступна для
    відвідувачів до початку лютого 2024 року.




    Ми поговорили з куратором виставки про те, що вона
    представляє в сучасному мистецькому ландшафті. Під час розмови Павел Шушаре
    розповів про її унікальність: «Дійсно, це особлива і більш ніж особлива
    виставка. Вона унікальна, тому що таку виставку неможливо повторити, навіть
    якщо, в принципі, хтось інший пройшов би через той самий сценарій. Її неможливо
    повторити, тому що героїв, які робили цю виставку, вже немає, або їх не буде.
    Це художня виставка на першому поверсі і, звичайно, у нас є всі художні
    конвенції, у нас є живопис, у нас є графіка, у нас є скульптура, у нас є всі
    усталені жанри, але те, що робить її унікальною – це її людський зміст, спосіб,
    в який вона народилася і спосіб, в який вона набула форму, набула консистенції.
    Йдеться про останній період життя, останні сто метрів батька Макса Думітраша,
    якого Макс попросив перев’язати свою самотність і свої страхи, намалювати лінії
    на деяких композиціях Макса Думітраша. А те, що здавалося стереотипною роботою
    і свого роду механічним жестом, стало формою порятунку від страху, стало формою
    притулку від страху, від самотності, від неминучості смерті, від якої він,
    очевидно, був у відчаї, він поставив своєрідну завісу, сітку між своїм світом і
    світом потойбічним, який був світом, заданим Максом, сконфігурованим ним самим.
    Але він створив своєрідну захисну стіну, за якою був у безпеці. Він був
    захищений від власних страхів, власної тривоги і з часом ця сітка ліній стала
    своєрідним рентгенівським знімком або картою його фізичного, психічного і
    морального стану. Лінія стає все більш нерішучою, все менш суворою, все більш
    плинною, поки в останні моменти не стає зовсім випадковою і невпорядкованою. І
    таким чином виставка живопису стає медитацією на тему життя і смерті, стає
    своєрідним порятунком через мистецтво, стає своєрідною терапією від страхів,
    стає простором, в якому, принаймні на рівні ілюзії, впевненість буття все ще
    має сенс. Вона все ще є визначеністю.»




    Що художник Максим Думітраш представляє для румунського
    сучасного мистецтва у баченні Павла Шушари? «Він є інституцією. Максим
    Думітраш, окрім того, що він створює інституції, він є справжньою інституцією і
    тим, що він зробив, і тим, як він згенерував події навколо себе, організував
    симпозіуми, облаштував природний простір, деякі яри, які стали резиденціями і
    простором дії для художників. І він не естетизував природу, він не вводив
    штучні елементи в природне середовище, а інтегрував мистецтво в природний
    простір, імпліцитно демонструючи, що мистецтво взагалі, творчість, не є чимось
    відірваним від світу, за який ми не несемо відповідальності, а є актом тяглості
    і способом осягнення його гармонії.»






    Павло Шушаре також розповів про те, що Музей сучасного та
    новітнього мистецтва готує на 2024 рік: «Ми вже розписали усі виставки на цілий
    рік. Маємо чудову співпрацю з Пловдивською бієнале мистецтв у Болгарії і ми є їхніми
    партнерами у 2024 році. Поїдемо з творами 10 румунських митців, які будуть там
    виставлені. Наприкінці року ми зробимо виставку мініатюр, яку цього року не
    робили, і зробимо її бієнале. Фактично на наступний рік заплановано близько 6-7
    виставок.»




    Митець Максим Думітраш розповів про процес створення
    цього проєкту, який він зробив разом зі своїм батьком в останні роки його
    життя: «Я почав його 8 років тому, працюючи разом з батьком. Він подбав про
    вертикальну лінію композиційно, я подбав про колір. Ми працювали разом над творами,
    які, власне кажучи, є палицями, і вони теж, як і лінія мого батька,
    трансформувалися з часом і стали об’єктами, до яких неодмінно хочеться
    доторкнутися. Їх називають «об’єктами покращення». Я працював над 150 малюнками
    разом з батьком, ми зробили кілька книг під назвою «Пакети мрій», в яких він робив
    контури та лінії, а я – кольори. З 71 до 92 років він щодня був моїм учнем у
    майстерні. Коли він був молодим, я був його учнем, а потім ми помінялися ролями
    і він став учнем-творцем. Він був своєрідним філософом, у природній сфері речей
    – був людиною виняткової справедливості, виняткової елегантності. А у 93 роки, крім того, що він був моїм батьком, ми стали дуже добрими друзями.»




    Наприкінці нашої розмови Максим Думітраш розповів, що
    приніс йому 2023 рік: «Я завжди намагаюся спрощувати речі, але з кожним роком
    це стає все складнішим. Я зробив монументальну скульптуру вагою близько 15
    тонн. У мене була виставка в Бістріці, кілька проєктів у Синджорз-Бей. Це був
    дуже плідний рік.»



  • Моніка Ловінеску у видавництві Casa Radio

    Моніка Ловінеску у видавництві Casa Radio

    До
    сторіччя від дня народження Моніки
    Ловінеску видавництво Casa Radio випустило
    альбом, присвячений найважливішому
    жіночому голосу румунської еміграції,
    журналісту
    та літературознавцю
    Моніці Ловінеску. Після закінчення
    Філологічного
    факультету в Бухаресті (1946) Моніка
    Ловінеску співпрацювала
    з різними культурними виданнями.
    У 1947 році отримала
    стипендію від французької держави і
    виїхала
    до Парижа, ризикуючи життям. Одразу
    після вимушеного зречення від
    престолу короля
    Міхая
    І вона просить політичного притулку у
    Франції. Після періоду, коли ставить
    на сцену
    авангардні вистави, з 1951 року присвячує
    себе роботі на радіо. З 1962 року працювала
    на Радіо Свободі,
    де вела
    дві щотижневі програми: Румунські
    культурні новини і
    Тези та антитези в Парижі.


    Ці
    радіопередачі
    мали значний вплив у Румунії, як у
    культурних колах, так і серед широкої
    громадськості. Моніка Ловінеску писала
    статті та дослідження про румунську
    літературу та комуністичну ідеологію
    для численних видань: East Europe, Kontinent,
    Preuves, L’Alternative, Les Cahiers de L’Est, Témoignages, La France
    Catholique. Альбом, випущений видавництвом
    Casa Radio, включає книгу і два компакт-диски
    і називається «MONICA LOVINESCU. Я
    вибрала мікрофон. Інтерв’ю на Радіо
    Румунія (1993-2004)» з презентацією журналістки
    Анки Матеєску, продюсера Радіо Румунія
    Културал,
    яка також є автором інтерв’ю на двох
    компакт-дисках. Дорін-Лівіу Битфой,
    продюсер видавництва Casa Radio, про Моніку
    Ловінеску та альбом, випущений
    видавництвом:
    Можна сказати, можливо, цитуючи
    кліше, але з великою часткою правди, що
    це був голос гідності і голос вільного
    сумління як для румунів у вигнанні, так
    і для румунів у країні, які старанно
    слухали Моніку
    Ловінеску
    по радіо. Вони слухали її, щоб дізнатися,
    як живеться
    у вільному світі, але також, щоб знати
    про зловживання в закритому світі,
    румунському
    світі,
    комуністичному світі. Мені дуже
    сподобалося працювати над цією книгою,
    тому що вона дуже актуальна, вона дуже
    актуальна для тих, хто хоче знати про
    недавнє минуле і його наслідки, тому що
    наслідки можна побачити і сьогодні. Цю
    книгу дуже цікаво не тільки читати, але
    й слухати, тому що, як ви знаєте, до
    альбому також входить аудіокнига. Два
    компакт-диски, що містять інтерв’ю з
    Монікою Ловінеску, є результатом чудової
    документальності та послідовності, я
    б сказав, дуже рідкісної в той період.
    Ось чому я захоплююся журналісткою
    Анкою Матеєску за її наполегливість.




    З
    нагоди 100-річчя від дня народження Моніки
    Ловінеску Фонд Humanitas Aqua Forte та
    видавництво Humanitas запропонували
    вшанування з насиченою програмою заходів
    протягом
    усього 2023 року – РІК МОНІКИ ЛОВІНЕКУ.
    Письменниця Іоана Первулеску,
    голова журі першого видання Премії
    імені Моніки Ловінеску, була присутня
    на презентації альбому, виданого
    видавництвом
    Casa Radio: Ця книжечка має голос. Ви
    скажете мені, що всі книги мають голос.
    Звичайно, всі книги мають голос, але ця
    книга має голос Моніки Ловінеску. Це
    книга, яка народилася з поєдинку двох
    журналістів, і я скажу тут чітко, що я
    захоплююся Анкою Матеєску. Вона
    надзвичайна журналістка, яка, окрім
    того, що добре підготовлена, ставить
    запитання, які стимулюють нас.
    Вона ставить питання, які показують, що
    вона знає, про що говорить, а не питання,
    від яких у нас
    читачів
    відриваються крила. Анка Матеєску має
    цей дар ставити правильні запитання,
    запитання, які стимулюють нас.
    Перше інтерв’ю в цій книзі, інтерв’ю з
    Монікою Ловінеску було взято, коли Анці Матеєску було 27 років, на початку її
    журналістської кар’єри, і, як ви можете
    побачити з презентації, Анці Матеєску
    було нелегко зблизитися з Монікою
    Ловінеску, але врешті-решт вона досягла
    успіху. І те, що вийшло, є надзвичайним
    свідченням. Я переконана,
    що ця книга з кожним роком буде зростати
    в ціні. Мене
    особливо зацікавило інтерв’ю, в якому
    Моніка Ловінеску розповідає про свого
    батька, літературознавця
    Еуджена Ловінеску, якого вона, безумовно,
    бачила як батька, але якому також довелося
    прийняти публічний імідж літературознавця.
    Інтерв’ю про літературний
    кружок Sburătorul,
    який очолював Еуджен Ловінеску, гідне
    історії літератури, і я, напевно, буду
    рекомендувати його і своїм студентам,
    щоб вони дізналися більше про літературу
    міжвоєнного періоду.




    У
    діалозі з журналісткою Анкою Матеєску
    варто
    згадати
    моменти,
    які позначили долю Моніки Ловінеску:
    покинення країни
    та шлях
    до Парижа, її початок як режисера в
    Парижі, зустріч з Ноелем Бернаром,
    журналістом, директором Румунської
    редакції Радіо Свобода,
    її кар’єра в літературі, вбивство матері
    Екатерини Белечою-Ловінеску.
    Також згадуються особистості з країни
    та з еміграції: її
    батько, літературознавець
    Євген Ловінеску, Іон Барбу, Каміл
    Петреску, Дан Петрашинку, Ежен
    Йонеску, Штефан Лупашку, Еміль Чоран,
    Іон Негойцеску, Іон Омеску.

  • «Лускунчик і Мишачий король» отримав премію UNITER за найкращу радіовиставу 2022 року

    «Лускунчик і Мишачий король» отримав премію UNITER за найкращу радіовиставу 2022 року






    Нагороду Театральної спілки Румунії – UNITER за найкращу радіопостановку у
    2022 році отримав Національний радіотеатр – Радіо Румунія, за постановку «Лускунчик
    і Мишачий король» Ернста Теодора Амадея Гофмана. «Лускунчик і Мишачий король»
    також виявився улюбленою виставою слухачів, ставши найпопулярнішою радіопостановкою
    в традиційному онлайн-конкурсі «Ставка публіки», присвяченому слухачам, який
    UNITER запропонував і підтримує протягом багатьох років. Постановка була
    приурочена до двохсотліття з дня смерті відомого німецького
    письменника-романтика, а режисером-постановником виступила Діана Міхайлопол.




    Свою думку про нову
    постановку «Лускунчик і Мишачий король» висловив головний редактор
    Національного радіотеатру Аттіла Візауер. «Це була дуже цікава ставка. Я
    відчув потребу в новій, свіжій версії історії «Лускунчик і Мишачий король» і
    запропонував Діані Міхайлопол подумати над можливістю зробити радіопостановку
    на основі цього класичного і добре відомого тексту. Зізнаюся, що я знав, що
    вона може створити хіт у цій галузі. Що ж, Діана Міхайлопол не тільки показала,
    що вона зацікавлена в тексті і, що вона поставилася до нього дуже щедро, вона написала
    дуже натхненний сценарій, радіоадаптацію цього оповідання. Вона втрутилася в
    текст з великою витонченістю і зуміла побудувати історію з вражаючим акторським
    складом: Маріан Риля, Діана Ротару, Маріус Маноле, Лучіан Йонеску, Родіка
    Мандаке. Як я вже сказав, вражаючий акторський склад, який сприяв реалізації цієї
    дуже, дуже цікавої вистави. Саме тому не дивно, що воно отримало цьогорічну
    нагороду UNITER за найкращу радіодраму.»




    Діана Міхайлопол каже, що пропозиція поставити виставу за мотивами казки
    Гофмана «Лускунчик і Мишачий король» стала для неї справжнім викликом. «Працюючи
    над цією виставою я намагалася звернутися не тільки до дітей. Я була щаслива,
    що мені запропонували адаптувати цей текст для радіо і, як я сказала під час
    вручення премії, я дуже близько підійшла до цієї історії. Радіоадаптація
    орієнтована і на дорослих, і на підлітків, я думаю, що вона охоплює слухачів
    різного віку. У цій виставі є кілька акцентів, які зрозумілі будь-кому, це
    насамперед про зло, яке уособлює Мишачий король, але не тільки він. Також є
    ідея про те, що зло існувало завжди. В кінці постановки, на відміну від казки
    Гофмана та балету Петра Ілліча Чайковського, які мають щасливий кінець, Мишачий
    король повертається. І він повертається після того, як добро, здається,
    перемогло, а ідеали були досягнуті. Мишачий король повертається і це його повернення
    підкреслюється репризним рядком, який підкреслює Маріус Маноле, виконавець
    головної ролі у виставі. Це текст, який допомагає зрозуміти, що ти відчуваєш у
    дорослому віці. Це історія про дорослішання дівчинки, про дорослішання
    маленької Марі, яку в балеті Петра Ілліча Чайковського звуть Кларою. Маленька
    Марі проходить через це дорослішання і знаходить свій шлях.»






    Нагороду
    за найкращу
    радіовиставу 2022 року режисерці Діані Мвхайлопол
    на 31-й церемонії вручення премії UNITER вручила актриса
    Німецького державного театру у Тімішоарі
    Ольга Тьорьок: «Це
    була несподіванка, тому що, перш за все, це історія, яка сприймається переважно
    як дитяча історія. А ці дитячі історії, на жаль, вважаються другорядними, вони
    відіграють другорядну роль, хоча я знаю багатьох дорослих, які їх люблять, які
    ностальгують за тими історіями, котрі вони читали в дитинстві. Можливо, багато
    хто вважає, що «Лускунчик
    і Мишачий король» не є історією для нашого часу, історією, яку
    читатимуть у 2023 році, але я вважаю її дуже актуальною і думаю, що вона
    включає в себе і відображає багато наших нинішніх тривог. Ця постановка
    також виграє від чудового акторського складу, мені пощастило, що Аліна Ротару
    погодилася зіграти роль маленької Марі. Як я вже казала, це про маленьку
    дівчинку, яка боїться, що з роками її невинність закінчиться, і що це
    дорослішання буде ускладнене появою інших почуттів, що і відбувається.»






    Вистава «Лускунчик
    і Мишачий
    король»
    Ернста Теодора Амадея Гофмана за сценарієм Діани Міхайлопол,
    була також нагороджена на Гала-вечері вручення премій 11-го Міжнародного фестивалю «Grand Prix Nova – Radio
    România».
    Нагороду за найкращу жіночу роль другого плану отримала Мануела Чукур за роль мишачої королеви,
    а нагороду за дебют ім. Ілінки Томоровяну
    отримала Аліна Ротару за роль Марі у цій же виставі.



  • Косміна Стратан винятково зіграла у фільмі “Frère et soeur” (Брат і сестра)

    Косміна Стратан винятково зіграла у фільмі “Frère et soeur” (Брат і сестра)

    На початку цього року в кінотеатрах Румунії
    вийшов фільм Frère et soeur (Брат і сестра) режисера
    Арно Деплешена, який був в офіційній програмі Каннського кінофестивалю у
    2022 році. В головних ролях грають Маріон Котіяр та Мельвіль Пупо. Аліса
    (Маріон Котіяр) та Луї (Мельвіль Пупо) – брат і сестра. Вона – актриса, він -
    вчитель і поет. Вони не бачилися понад два десятиліття, але смерть батьків
    робить зустріч неминучою. До акторського складу фільму Брат і
    сестра також увійшла актриса Косміна Стратан, яка отримала приз на
    Каннському міжнародному кінофестивалі 2012 року за виняткову гру у фільмі
    Крістіана Мунджіу «За пагорбами».


    У новому фільмі режисера Арно Деплешена Косміна Стратан
    грає у ролі Лучії, румунської іммігрантки та довіреної особи Аліси. Раніше Арно
    Деплешен запрошував її зіграти роль у своєму фільмі «Tromperie»
    (Трубач), але через пандемію коронавірус співпраця не здійснилася.
    Косміна Стратан: «Я залишилась з відчуттям, що нам не вдалося синхронізуватися,
    тим більше, що рідко буває щоб режисер, яким ти захоплюєшся, просив тебе грати у
    його фільмі. Але Арно Деплешен зрозумів, що на цю відмову була причина, та у
    мене було відчуття, що він від самого початку звільнив для мене місце в цьому
    новому сценарії. Тому у мене були менше емоцій, ніж зазвичай, бо я знала, що цей персонаж був створений для мене. Що стосується ролі, яку я граю, то не можу
    сказати, що вона була занадто складною. Оскільки я дуже захоплююсь Маріон Котіяр мені не було складно зіграти у цьому фільмі. Що я помітила про своїх улюблених
    акторів і партнерів, з якими працювала до цього часу, є те, що їм вдається
    дуже швидко подолати певною мірою нормальну незручність на початку роботи. Нам, акторам, теж не дуже легко подолати цей бар’єр на початку, оскільки ми – люди,
    які вперше зустрічаємось на знімальному майданчику і неможливо ігнорувати
    цю відстань, яка нас розділяє. Але в той же час у нас є спільна мета -
    якнайшвидше ознайомитися з нашими ролями, щоб разом зіграти у фільмі. З Маріон Котіяр цей процес був природним. Вона
    також хотіла подолати цю відстань і ми дуже добре працювали разом. Була
    синхронність, і це дуже допомогло, особливо тому, що у мене було емоцій, яких я
    повинна була подолати, оскільки я
    працювала з кимось, ким я дуже захоплюсь.»



    Косміна
    Стратан родом з міста Ясси, вивчала журналістику і працювала для журналу Opinia
    studențească (Студентська думка). У 2008 році вона вступила на Бухарестський
    Національний університет театрального і кінематографічного мистецтва. Знявшись у кількох короткометражних фільмах,
    актриса зіграла роль Войкіци, молоду черницю, яка зустрічає подружку з дитинства,
    у фільмі Крістіана Мунджіу За пагорбами, отримавши нагороду
    за найкращу жіночу роль на Каннському кінофестивалі. Французький режисер Арно Деплешен сказав, що обрав
    Косміну Стратан на роль Лучії у фільмі Брат і сестра після того, як
    побачив її в фільмі За пагорбами . Косміна Стратан: «Цю роль я вважаю
    поворотною, хоча вона була на початку моєї кар’єри. Поворотним моментом у тому
    сенсі, що За погорбами був
    моїм першим великим фільмом, а також моєю першою оплачуваною роботою. Я кажу
    перша оплачувана робота, тому що в факультеті ми, актори, робимо
    всілякі вправи з нашими колегами з кінорежисури, але є ролі, за які нам не
    платять. У моєму випадку все сталося одночасно: і перша оплачувана робота, і
    перша головна роль, і нагорода у Каннах. Це було своєрідним підтвердженням
    того, що я шукала, адже акторство – це робота, де можна бути невпевненим у
    собі. Мені потрібен був фідбек, потрібна була відповідь, що я в правильному
    місці, оскільки до акторства я спробувала іншу професію, і роль у фільмі За пагорбами була дуже
    корисною. Це визнання завдяки популярності фільму і персонажа допомогло мені
    продовжити кар’єру і дало надію на те, що я зіграю ще в багатьох фільмах.
    Якимось чином ця історія запевнила мене, що після цього буде ще більше ролей, тому що
    у мене була тривога, яка властива багатьом акторам на початку кар’єри, особливо
    якщо вони грають самостійно, а не в театрі. Коли ти тільки починаєш, досить
    складно уявити своє майбутнє.»



    Косміна Стратан також зіграла роль у
    короткометражному фільмі Interfon 15 (Домофон 15) сценариста і
    режисера Андрея Епуре, фільм відібраний до конкурсної програми Тиждень
    критики Каннського кінофестивалю у 2021 році.

  • Виставка скульптури “Андезит 10”

    Виставка скульптури “Андезит 10”


    Галерея Сімеза в Бухаресті представила в листопаді пересувну
    групову виставку Андезит 10. Виставка подорожувала кількома
    галереями Румунії, а та
    організована в Бухаресті була фінішом подорожі. 10 відомих візуальних митців представили роботи, тісно
    пов’язані з Via Transilvanica – «дорогою, що об’єднує», туристичним маршрутом довжиною 1.400 кілометрів, який перетинає Румунію по діагоналі
    від монастиря Путна з Буковини (північний
    схід Румунії) до Дробета Турну Северину (південний захід Румунії) і призначений для піших, велосипедних або кінних прогулянок. Via
    Transilvanica позначена пофарбованими маркерами, вказівниками, а на кожному
    кілометрі стоїть індивідуально вирізьблений андезитовий маркер. Це мабуть найдовша
    мистецька галерея у світі, яка супроводжує мандрівників протягом усього шляху. Андезит це магматична порода, що
    утворилася в результаті виверження вулкана.




    На відкритті виставки
    ми поспілкувалися з ініціатором проєкту та одним з митців-учасників виставки,
    скульптором Максимом Думітрашем, про те, як народилася виставка в галереї
    Сімеза і як сформувалася команда скульпторів, які створили її:
    Ця виставка народилася в результаті симпозіуму монументальної скульптури Via
    Transilvanica, де кожен митець виготовив 5-6 тумб. Всі вони є учасниками цього
    симпозіуму. Ми використовували андезит як сировину, і кожен скульптор
    запропонував власні проєкти, які, на мій погляд, з часом стануть
    монументальними. Я створив цю команду, знаючи, що скульптори працюють з
    андезитом. Це дуже твердий матеріал, після граніту. Звичайно, потрібно мати
    досвід роботи з цим матеріалом, і я зробив відбір скульпторів. Ми здійснили 6
    тумб, як я вже казав, кожен зі своїм проєктом. Ця виставка подорожувала від Музею
    порівняльного мистецтва в Синджорж-Бей до Бая Маре, Сігету Мармацієй, Бакеу,
    Ясс, а зараз вона завершує річний цикл в бухарестській галереї Сімеза. Ми
    працювали над скульптурами на Via Transilvanica, на пагорбі, а потім вони були
    виставлені вздовж маршруту. Ми побудували виставку відповідно до приміщення.




    Максим Думітраш розповів нам деякі подробиці
    про те, як працювати з андезитом, твердим матеріалом, який важко піддається
    обробці: Це особлива техніка, особливі
    диски, ми не можемо гратися з будь-яким матеріалом. Робота складна, але роботи
    виглядають фантастично. Вперше я використав андезит у скульптурних виставках близько
    10 років тому, тоді було багато роботи на симпозіумах. Це дуже стійкий до
    погодних умов камінь. І цікавим є те, що його можна використовувати від сірого
    до ультра-чистої структури, майже до рівня скла.




    Візуальний митець Богдан Пельмуш,
    присутній на виставці зі скульптурними роботами, розповів про проєкт Андезит
    10: Я не є випускником відділу
    скульптури, а живопису, але мені було цікаво працювати з цим матеріалом, тому
    що він дуже твердий, важкий, і з нього можна отримати протилежне. Це залежить
    від того, як ти з ним граєшся.




    Які роботи Богдан Пельмуш виставляв у галереї
    Сімеза?: У
    мене є дві роботи, це скульптура, під назвою Політ, і два малюнки,
    які так чи інакше завершують ідею дуальності, пошуку, інтер’єру, скарбу,
    дитинства. Як ти можеш, будучи зрілою людиною, витягувати ідеї зі свого
    особистого я.




    Голова Спілки
    образотворчих митців (СОМ), художник Петру Лукач, присутній на вернісажі
    виставки підкреслив: Це чудово, що тут відбувається. Це виклик і для
    скульпторів, і для нас – спостерігати такий розклад сил, тому що тут можна
    навіть говорити про силу. Андезит – дуже тверда порода. Я бачив
    скульпторів на симпозіумах і був вражений тим, яких зусиль вони докладають, щоб
    ідентифікувати в кам’яній брилі образ, ідею, форму, послання. Роботи цікаві,
    група водночас однорідна, але тут можна впізнати кілька особистостей, тому що є
    митці з досвідом роботи з такими матеріалами. Це новий матеріал, з вражаючою
    виразною силою… Ми звикли до скульптурних таборів з білого каменю, з м’якшого
    вапняку, більш пластичного, легшого в освоєнні. Коли ж мова йде про андезит, це
    приголомшливий виклик, а ефект абсолютно вражаючий.




    Петру Лукач також розповів про те, як він
    бачить цей проект з кураторської точки зору, кураторами якого є самі скульптори, які беруть участь у виставці: Мені
    здається, що виставка має сенс, є єдиною і має силу, тому що ті, хто
    об’єднався, знають один одного, знають потенціал один одного, знають потенціал
    матеріалу, з яким вони працюють, і я думаю, що вони знайшли дуже хорошу формулу
    для втілення своїх ідей в життя.




    Як виглядав 2023
    рік з точки зору Спілки образотворчих митців? Що готує спілка для любителів
    прекрасного? Петру Лукач: Наразі ми намагаємося підбити підсумки
    Національного салону сучасного мистецтва, який, на мою думку, був чудовою
    подією. Він проходив у 15 різних просторах, у тому числі й у великих, таких як Образотворчий
    комбінат, де ми маємо 8 галерей, які, на мою думку, вражають своїми розмірами.
    Це колишні зали комбінату, які були перетворені на культурний центр, ймовірно,
    найбільший в Румунії, де все відбувається в іншому масштабі, ніж у міських
    галереях, які, безумовно, мають більш домашній, більш людський вимір. Зараз ми
    готуємо ще одну подію. Ми добудували нову будівлю Спілки образотворчих митців,
    в якій на першому поверсі також є художня галерея. Тож виставку, яку там
    організували, ми намагаємося показати світові в більш офіційному контексті
    інавгурації нової будівлі Спілки образотворчих митців. Це вперше, коли Спілка
    має власний будинок, що є надзвичайно важливою річчю.

  • Проєкт «Акселератор»

    Проєкт «Акселератор»




    У жовтні завершився проєкт у сфері сучасного мистецтва, впроваджений на кошти з європейського гранту. Йдеться про проєкт «Акселератор», що
    підтримує та просуває сучасне мистецтво. Це менторська та
    продюсерська програма для молодих митців, що впроваджвалася Культурною
    асоціацією «Eastwards Prospectus». Проєкт було задумано як інкубатор з метою сприяти кар’єрі 10 молодих митців, надаючи їм інструменти
    для стратегічного підходу до власної мистецької кар’єри в інтегрований та
    сталий спосіб.

    Одним із важливих партнерів програми стала місцева галерея GAEP, директор якої, керівник
    проєкту та згаданої асоціації Андрей Брягне розповів про «Акселератор».
    «Проєкт «Акселератор» – менторська та продюсерська програма для митців-початківців – добігає кінця, після двох років напруженої роботи та
    багатьох пригод. Останнім етапом, який відбувся влітку, був проєкт «Мистецтво в
    публічному просторі». Після менторських сесій в галереї та виставки, яка
    проходила в галереї G4 протягом трьох місяців, яка також була дуже насиченою
    супутніми подіями, ми згуртувалися, щоб підготувати цей етап «Мистецтво в
    публічному просторі», до якого приєдналися сім з десяти митців, які раніше
    брали участь зі своїми проєктами. У них був досить гнучкий підхід. Ми не хотіли
    мати жорсткого підходу чи обумовлювати роботи певною темою. По суті, ще на
    етапі написання проєкту ми вирішили запропонувати їм ідею роботи з громадами і,
    власне, знайти простори, які певним чином заселені громадами, і спробувати налагодити
    зв’язок через їхню роботу між людьми, які живуть у цих публічних просторах, і
    цими просторами.»




    Проєкт
    «Акселератор» був задуманий як комплексна екосистема для кар’єрного розвитку
    молодих митців, як заклики до пошуку стратегічного підходу до власної кар’єри.
    Про напрацювання, що з’явилися в рамках цього Андрей Брягне. «У нас дуже різноманітні
    роботи, більше в експериментальній сфері. Ми дуже заохочували їх до
    експериментів, особливо в контексті проєкту. У нас була місткиня з Ісландії, яка виступала менторкою проєкту і приїхала до
    Румунії на два дні менторської програми. Місткиня, яка, можна сказати, спеціалізується на мистецьких проєктах
    у публічному просторі і котра представила нам під час навчальної поїздки до Ісландії кілька надзвичайно амбітних
    робіт. Ми працювали в кількох містах. Одна з робіт, яка була представлена в
    Бухаресті, в Тімішоарі та Клужі, була експериментальною груповою роботою, яка
    складалася з крейдяної кульки, що котилася, створюючи видиму
    чи невидиму лінію між різними районами міста, ідея якої полягала в тому, що
    наші міста, принаймні великі міста, насправді є великими географічними
    просторами і дуже часто є цілі райони, які не мають доступу до культури, а їхнім мешканцям доводиться долати дуже довгі відстані для того,
    щоб мати доступ до культурного простору. І якимось чином митці
    уявили собі цей зв’язок, який відбувся у надзвичайно конкретний спосіб, тому що
    кожен митець, який брав участь, котив цю кульку і створював
    прямий зв’язок між просторами міста. Тож ця ідея взаємодії була дуже цікавою.»




    Директор Галереї
    GAEP також розповів нам про іншу роботу з проєкту «Акселератор» звукову інсталяцію
    в місті Олтеніца (південна Румунія). Крім того, Андрей Брягне розповів про
    труднощі, з якими йому довелося зіткнутися під час реалізації проєкту: «У нас
    була звукова робота, наприклад, в Олтеніці. Одна з місткинь проєкту – Аліна Йон,
    родом з Олтеніци. Вона уявила собі своєрідну прогулянку, яку б ми здійснили у
    навушниках, слухаючи її розповіді з перспективи дитинства, а іноді навіть дуже
    інтимні деталі, про різні райони міста. Це місто дуже цікаве, бо знаходиться на
    Дунаї. У нас є дуже цікава напівпостійна робота перед кінотеатром «Глорія» в
    Бухаресті, в 3-му секторі столиці, робота Марії Манді. У своїх дослідженнях
    вона зазвичай вивчає гру, поняття власності, те, як ми живемо, простори. І ми
    провели там захід, де зіграли кілька ігор разом з людьми, які проходили повз і,
    які також брали участь у роботі. Це була справжня пригода, особливо з точки
    зору того, що ми ніколи раніше не робили таких проєктів, нам довелося досить
    багато взаємодіяти з місцевою владою, щоб отримати дозволи, і ми також
    зіткнулися, на жаль, з певним законодавчим вакуумом, тому що в Румунії немає
    спеціального законодавства для мистецтва в публічному просторі, як ми це бачимо
    на концептуальному рівні, а не тільки з точки зору пам’ятника або з точки зору
    події. Але врешті-решт нам вдалося створити ці роботи і, в певному сенсі, ми
    досягли своєї мети, тому що нам вдалося охопити більше міст, нам вдалося
    взаємодіяти з більшою кількістю типів спільнот і нам вдалося залучити митців.
    Ми додали цей шар, цей вимір мистецтва в публічному просторі свідомо, тому що
    хотіли надати сучасному мистецтву набагато більший, набагато доступніший вимір.»


    Проєкт «Акселератор»
    стартував 1 жовтня 2021 року і тривав два роки до 30 вересня 2023 року. Однак
    зупинятися на цьому ініціатори не збираються. Андрей Брягне розповідає. «Проєкт
    на цьому не закінчується і дуже часто, коли ми говоримо про подібні культурні
    проєкти, і саме тому їх ще називають проєктами, вони мають початок і кінець,
    тому що у них є початок і кінець. Принадність цього проєкту полягає в тому, що
    він базується на дуже конкретній потребі – дати стратегічний вимір митцям, які вже
    мають певний мистецький досвід, показати їм, що таке система сучасного
    мистецтва, як працює арт-ринок, як працює мистецтво в публічному просторі, як
    комунікувати в контексті художньої практики, як працювати з куратором… Проєкт
    продовжується і я хочу, щоб ця серія акселераторів стала ідентичністю,
    елементом ідентичності нашої асоціації.»

  • Актриса Доріна Лазер грає у фільмі «Не майте забагато очікувань від кінця світу»

    Актриса Доріна Лазер грає у фільмі «Не майте забагато очікувань від кінця світу»

    Доріна Лазер, одна з найвідоміших актрис Румунії, отримала нагороду за видатні досягнення на цьогорічні Галі-вечорі Радіо Румунія Культурал. Доріна Лазер, яку цінують як глядачі, так і кінокритики, зіграла десятки ролей у театрі та кіно. Як директор театру Одеон протягом майже 20 років, вона завжди підтримувала молодих артистів і робила ставку на інноваційні постановки. У 83 роки Доріна Лазер повертається до театру і кіно з двома видатними ролями. Вона грає одну з головних ролей у новому фільмі Раду Жуде «Не майте забагато очікувань від кінця світу» («Nu aștepta prea mult de la sfârșitul lumii), прем’єра якого відбулася на цьогорічному Міжнародному кінофестивалі в Локарно, де він отримав «Срібного леопарда» – спеціальний приз журі, відзнаку від Екуменічного журі та перший приз від Молодіжного журі. Друга роль Доріни Лазер, яка запам’яталася цього року, це головна роль у виставі «Неспокій» (Нелініште) за п’єсою Івана Вирипаєва, режисера Бобі Прикопа.



    Останній
    фільм, написаний і знятий Раду Жуде, є пропозицією Румунії на Оскар 2024 року в
    категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». Це сатира про новий
    румунський капіталізм, роуд-муві, в якому Анжела (у виконанні Ілінки Манолакє)
    подорожує переповненим і ворожим Бухарестом, це драма про чоловіка, який залишився
    паралізованим після нещасного випадку на роботі, комедія, монтажний фільм про
    охорону праці. Ми поговорили з Доріною Лазер про роль, яку вона грає у фільмі «Не майте забагато очікувань від кінця світу», монтажному фільмі, в якому кадри з продукції Анжела йде далі (1982 рік, режисер Лучіан Брату, з Доріною Лазер у головній ролі) вступають в діалог з кадрами з сьогодення: «Для мене це був надзвичайно приємний і почесний досвід, я була рада познайомитися з Раду Жуде і зніматися разом з ним. Я працювала з чудовою командою, особливо з акторами, надзвичайно талановитими і працьовитими. Анжела йде далі – дуже хороший фільм, і я дуже рекомендую його до перегляду. Це фільм, який не втрачає своєї актуальності і сьогодні, незважаючи на те, що він був знятий за часів комунізму. Надзвичайно добре зіграний всією командою акторів і знятий з великою делікатністю режисером Лучіаном Брату. Сценарій написала Єва Сирбу. Насправді він був написаний для актриси Родіки
    Тапалаге, але Родіка
    не вміла водити машину, тому було
    вирішено обрати когось із водійськими правами. І оскільки я була звичайним
    водієм, вони обрали мене на роль Анжели. Команді дуже пощастило, що я вмію
    водити, адже зйомки були дуже важкими. Повертаючись до фільму Раду Жуде, я дякую йому за делікатність, було чудово, що
    я знімала сцени з моїм
    старим партнером Ласло Міске в тій самій квартирі, де ми знімали Анжела йде далі . І під час зйомок я помітила, що на полицях у тій кімнаті були наші з Ласло
    Міске фотографії 40-річної давнини, коли ми знімали й фільм «Анжела йде далі». Я не можу
    передати, наскільки добре я себе почувала, адже працювати з Раду Жуде – це велике
    задоволення.
    До того ж, він може впоратися з будь-якою ситуацією.»



    Неспокій (Neliniște) – це четверта
    п’єса Івана Вирипаєва – драматурга, режисера театру і кіно, сценариста,
    продюсера і сучасного російського актора, який проживає в Польщі, а нині
    заборонений до показу в кінотеатрах на батьківщині через свою антивоєнну
    позицію, поставлену режисером Бобі Прікопом в театрі Одеон. Як
    і життя, театр є і викликає тривогу; кожен з нас – клубок тривоги, який
    мистецтво у всіх його формах намагається розплутати, і, можливо, навіть
    допомагає розплутати, – каже режисер Бобі Прикоп, який вважає роль Доріни
    Лазер абсолютно фантастичною, приголомшливої сили і сценічної правди.

















    Доріна Лазер, яка грає
    роль письменниці Ули Ріхтер стверджує: «Коли я запросила режисера Бобі Прикопа поставити
    виставу в театрі Одеон минулого року, я все ще була директоркою. Я сказала Бобі
    Прикопу, щоб він запропонував щось, і він запропонував цю п’єсу, «Неспокій» (Нелініште) Вирипаєва. Я
    запитала його, яким
    буде акторський склад, і він відповів, що я буду грати головну роль. Я одразу ж
    відмовилася, сказала ні. Ні, з двох причин: по-перше, я вже
    похилого віку, і ніколи не
    знаєш, коли цей час настане, тому я не хотіла б, щоб театр
    вкладав гроші у виставу, яку потім не можна буде зіграти. Або може статися так,
    що я втрачу пам’ять, і дуже важко знайти когось, хто замінить тебе в такій
    ролі. Але коли я прочитала текст,
    перекладений румунською мовою – спочатку я читала його
    англійською – я дала собі справи, що він мені
    дуже подобається, і що б не сталося, я хочу зіграти цю роль. І я вирушила у дорогу з п’ятьма іншими акторами, всі вони -
    зірки.»





    Ніколета Лефтер, Ніко Бекер, Александру Пападопол, Міхай Смарандаке та
    Габрієл Пінтілей доповнюють акторський склад вистави «Неспокій» (Neliniște),
    відібраної на нещодавньому Національному фестивалі театру.

  • Перекладачку Лору Ненковську запросили на семінарі FILIT

    Перекладачку Лору Ненковську запросили на семінарі FILIT

    Майстер-класи
    FILIT, організовані Яським
    національним
    музеєм румунської літератури у співпраці
    з Меморіалом Іпотешть
    – Національним центром досліджень
    Міхая Емінеску, передували Яському
    міжнародному фестивалю літератури та
    перекладу – FILIT, який цього року відбувся
    вже в 9-й раз. Лора Ненковська (Болгарія),
    гість
    ВСРР,
    є чудовим перекладачем румунської
    літератури, викладачем румунської мови
    та літератури Софійського університету
    «Климент Охрідський», учасницею багатьох
    випусків семінарів FILIT.

    Мирозмовляли
    з нею про важливість семінарів FILIT, які
    спрямовані на підтримку культурної
    співпраці, популяризації спадщини та
    сучасної творчості на міжнародному
    рівні: Перш за все, я наважуся сказати,
    що подібні заходи є життєво важливими
    для нас, перекладачів. Дуже важливо
    зустрічатися і говорити про наші проекти,
    про проблеми, з якими ми стикаємося.
    Перекладати ми вчимося все життя, це
    процес, який ніколи не закінчується, як
    і моя кар’єра викладача в університеті,
    ми всі свого роду студенти, які ніколи
    не припиняють вчитися все життя. І це
    наш вибір – вчитися, досліджувати, читати.
    Для мене дуже цікаво спілкуватися з
    моїми закордонними
    колегами,
    тому що кожен приїжджає з власними
    літературними уподобаннями, перекладами,
    над якими він працює, з тим, що він відкрив
    для себе нового, і в результаті ми маємо
    дуже цікаві розмови.
    Крім того, що мені дуже подобається в
    цих семінарах, організованих Національним
    музеєм румунської літератури в Яссах
    у співпраці з Меморіалом Іпотешти, так
    це те, що ми також отримуємо користь від
    дуже цікавих лекцій, таких як нещодавні
    лекції письменників
    і літературознавців
    Богдана Крецу, Доріс Міронеску, Флоріна Бікана, Йоани Бот,
    Раду Ванку. Це були лекції, які зацікавили
    б кожного, хто читає або вивчає румунську
    літературу. Більшість з цих лекцій були
    краще
    теоретичними і мали на меті дати нам
    глибше розуміння румунської літератури.
    Богдан Крецу говорив про вченого Дімітрія
    Кантеміра, і для мене це була дуже цікава
    лекція, тим більше, що мені дуже подобається
    його книга, присвячена Кантеміру -
    Єдиноріг біля воріт Сходу. Як я
    вже казала, для мене життєво важливо
    мати зв’язок з тим, що роблять мої колеги,
    з їхніми перекладацькими проблемами.
    Дуже важливо обмінюватися думками,
    говорити про книги, які ми перекладаємо,
    про те, що ми відкрили нового в румунській
    літературі. Ми як маленька
    міжнародна
    громада,
    яка
    розмовляє румунською і обговорює
    румунську літературу.

    Лора
    Ненковська перекладала болгарською
    мовою твори
    Матея
    Вішнєка,
    Петра
    Чімпоєшу, Мірчі
    Еліаде, Дана Лунгу, Клаудіу Комартіна,
    Елени
    Владеряну, Сімони
    Попеску,
    Йоани
    Е. Попа, Макса Блехера, Андреї
    Расучану. В останні роки Лора Ненковська
    також перекладала уривки з романів
    письменниць, номінованих на літературну
    премію імені Софії Недежде,
    присвячену літературі, написаній
    жінками. Ми поговорили з Лорою Ненковською
    про її захоплення румунською літературою
    та позитивне
    сприймання
    в Болгарії: У румунській літературі
    я опинилася
    абсолютно випадково. У 2003 році я отримала
    стипендію, і так дісталася
    Румунії. У той час я вивчала балканські
    мови: грецьку, новогрецьку, албанську,
    сербохорватську та румунську. Як ви
    знаєте, в ті
    часи
    було майже неможливо виїхати з Болгарії,
    щоб вивчати мову безпосередньо. Але
    така можливість з’явилася, і я опинилася
    в Тімішоарі, де провела місяць, і моїм
    координатором була письменниця Адріана
    Бабеці, що було чудово. Більшість часу
    я проводила на
    факультеті,
    але мені пощастило потрапити на
    студентський театральний фестиваль,
    тож я побачила багато вистав. На тому
    фестивалі я вперше побачила
    вистави на драми
    Матея Вішнєка
    і подумала,
    що якщо в цій літературі є такий хороший
    драматург, то я повинна
    дізнатися більше. Тож я купила
    багато книг,
    думаю, що повернулася
    додому з цілою бібліотекою. Так я почала
    читати румунську літературу, і вважаю,
    що ця література дуже жива і різноманітна,
    це постійне відкриття для мене. Мені
    також дуже подобається, що румунська
    література приділяє все більше уваги
    соціальним питанням. Як перекладачка,
    я також дуже зацікавлена в цьому аспекті,
    мене цікавить тема, тема книги, я не
    дивлюся на текст лише зі стилістичної
    точки зору. Мені також дуже цікава
    література, написана жінками, а про
    це
    ви
    вже знаєте.

    Останньою
    книгою перекладеною Лорою
    Ненковською на болгарську
    мову є роман Андреї
    Расучану Вітер, дух, подих
    (Polirom), опублікований болгарським
    видавництвом ICU Publishing. Перекладачка
    також готує дослідження про травми
    в сучасній румунській літературі,
    написаній жінками.

  • «Не майте забагато очікувань від кінця світу» – пропозиція Румунії на премію Оскар

    «Не майте забагато очікувань від кінця світу» – пропозиція Румунії на премію Оскар


    Роуд-муві, драма,
    сатирична комедія, монтажний фільм, плюс цифровий аватар, анекдоти і музика -
    всі ці характеристики можна віднести до нового фільму режисера і сценариста
    Раду Жуде «Не майте забагато очікувань від кінця світу», який Румунія висунула на
    здобуття премії «Оскар» американської кіноакадемії у 2024 році за найкращий
    фільм іноземною мовою. Головні ролі виконують акторка Ілінка Манолакє та актор-аматор
    Овідіу Пиршан.


    Прем’єра фільму «Не
    майте забагато очікувань від кінця світу» відбулася на цьогорічному
    Міжнародному кінофестивалі в Локарно, де він отримав «Срібного леопарда» -
    спеціальний приз журі, відзнаку від Екуменічного журі та перший приз від Молодіжного
    журі.


    Раду Жуде – один
    з найвідоміших сучасних румунських режисерів на національному та міжнародному
    рівнях, лауреат кількох нагород, в тому числі премії Берлінського міжнародного
    кінофестивалю у 2009 році за дебютний фільм «Найщасливіша дівчина у світі», «Срібного
    ведмедя» у 2015 році за фільм «Аферім!» і «Кришталевого глобуса» на кінофестивалі
    в Карлових Варах у 2018 році, за повнометражний фільм «Мені байдуже, якщо
    історія назве нас варварами», перший румунський фільм, який здобув цей приз.


    На прес-конференції, проведеній з нагоди оголошення про номінацію Румунії на
    премію «Оскар» творча група розповіла про цифровий аватар фільму, створений виконавицею
    головної ролі.

    Ілінка Манолакє:
    «Усе почалося з мого бажання кудись подіти розчарування, яке я відчувала від такої динаміки, з яким я стикалася і продовжую стикатися дуже часто в
    нашому суспільстві.»
    Раду Жуде: «А я підхопив цю ідею, коли запросив Ілінку зіграти у фільмі. З Ілінкою я співпрацював раніше у менших ролях в інших фільмах і
    маючи сильне бажання зробити фільм з більшою роллю разом. Я взявся за аватарку, за її створення, тому
    що це здалося мені, з одного боку, дуже розумним і дуже гострим способом, з
    багатьма протиріччями і багатьма шорсткостями, щоб сформулювати критику, так би
    мовити, з одного боку, і в той же час, оскільки фільм розгортається або йде в
    декількох напрямках, вибухає в декількох напрямках, один із напрямків пов’язаний з самим визначенням
    або спробою зрозуміти, що означає герой,
    що означає створити героя. І
    мені здалося дуже цікавим мати героїню,
    яку грає Ілінка і ця героїня створює іншого персонажа, який є цим
    аватаром. І це мікс між творчістю Ілінки Манолакє, створенням персонажа та створенням платформи. І є ще дещо, що
    мене зацікавило, можливо, навіть більше: що означає зображення? Що означає
    конструювання образу по відношенню до реальності? Що втрачається з появою
    такого роду віртуальних зображень, а тепер ще й зі штучним інтелектом це ще
    складніше. У цих платформах є енергія, яка повертає нас назад у часі, у період початку кінематографа.»




    Режисер Раду Жуде
    розповів як створив свій роуд-муві, зокрема чорно-білу монтажну частину
    кінострічки. «Щодо чорно-білої частини, то все будувалося крок за кроком, тому
    що й сценарій, так би мовити, або власне проєкт будувався крок за кроком. Ця
    ідея створення монтажу, в якому основна історія, історія аватара Ілінки, а
    потім образи з фільму «Анжела продовжує йти далі» Лучіана Брату і так далі, усе
    це було додано пізніше і крок за кроком. Ми вирішили знімати не просто в
    чорно-білому кольорі, а знімали на 16-міліметрову плівку, чорно-білу, можливо,
    з якогось бажання проекспериментувати щось, що в якомусь сенсі знаходиться на
    межі вимирання.»





    Акторка Ілінка
    Манолакє пригадала, як отримала пропозицію на головну роль у фільмі і розповіла як вона її
    створювала. «Для мене найважливішим було бути дуже уважною до того, що Раду
    просив мене робити, бути супер зосередженою на тому, що потрібно робити на
    знімальному майданчику. Коли я прочитала сценарій, я вже говорила про це
    раніше, відчула себе дуже представленою, тому мені не було важко, я відчула,
    що мій персонаж не дуже далекий від мене, це однозначно. Це те, чим я так
    пишаюся і це настільки мене представляє, що я запитую себе, що мені робити
    далі? Напевно мені буде складно зробити, щось, що відповідатиме тому, що я вже зробила
    тут.»





    Наостанок, актор-аматор
    Овідіу Пиршан додав: «Я хочу сказати, що це щось дуже значуще для мене. Я маю на
    увазі те, що можливість вперше зіграти таку
    роль стала найкращим досвідом у моєму житті. Роль для мене не була складною,
    тому що я не знаю, чи ви всі знаєте, що я пересуваюся в інвалідному візку. Я,
    певним чином, розповів свою історію, але з іншого ракурсу.»