Category: Світ культури

У
палаці «Дачіа-Румунія» в Старому центрі Бухареста проходить 10-й випуск відомої культурно-мистецької
події «Арт-сафарі». 10-й
випуск «Art
Safari» має
п’ять виставків, які можна відвідати протягом трьох місяців, до 11
грудня 2022 року. У цьому випуску організатори підготували для публіки екскурс
у творчість Джона Констебля (1776-1837), англійського художника-романтика,
революціонера пейзажного жанру, один із найцінніших британських
художників-класиків. Корейське мистецтво присутнє через серію вражаючих
плакатів. І, зрозуміло, можна відвідати румунський художній павільйон, пресвячений
Штефану Попеску (1972-1948), художнику,
рисувальнику і граверу, та молодому художнику з
Клужа Міхаю Мурешану, міському пейзажисту.

Про 10-ий
випуск «Арт-Сафарі» розповідає директорка Іоана Чокан: «Я б від щирого серця
рекомендувала колекцію великого музею «Вікторія і Альберт», одного з
найважливіших музеїв світу, яку можна побачити тут, у Палаці «Дачіа-Румунія».
Виставка присвячена Джону Констеблю, так би мовити Грігореску англійців,
вражаюча виставка, яка дивує нас насамперед вартістю робіт і особливо тим
знайомим, що ми відчуваємо, коли дивимося на роботи Констебля. І коли я говорю
знайоме, я маю на увазі те відчуття, яке ми відчуваємо щоразу, коли відвідуємо
великі музеї світу, тому що це саме те, що ми знаходимо тут. Чудовий музей у
серці столиці завдяки партнерству між музеєм «Вікторія та Альберта» та
«Арт-Сафарі». Звичайно, я не можу говорити лише про Джона Констебля, тому що
поруч із ним, у палаці «Дачія-Румунія» на вулиці Ліпскань, відкрита виставка, присвячена
Штефану Попеску, яка була створена у партнерстві з Музеєм міста Бухарест. Виставка представляє художника, митця, гравера, багато нагородженого французькою
державою, а також румунами, у надзвичайно цікавій позі, а саме мандрівного
художника. Представлені
його роботи здійснені в Румунії,
Франції, Італії, Марокко, Албанії, Єгипту. Тому що він малював і подорожував,
подорожував і малював. Крім того, він був єдиним румуном, який тричі брав
участь у «Венеціанській бієнале». І таке близьке нам ім’я
Попеску я хотіла б, щоб віднині воно асоціювалося й з живописом. Слід не забути про виставку,
присвячену Ліліан Тейл, дивовижній художниці, яка народилася в 1932 році в
Брашові (центральна Румунія), яка малює голкою. Це дуже цікаві шви, виконані в
техніці аплікації. Куратор цієї
виставки Ралука Іларія Деметреску представляє роботи Ліліан, фіксуючи всі важливі моменти недавньої історії, чи ми говоримо про пандемію, або про похорони,
весілля, бурхливі шлюби, історії, кохання, еротичні сцени тощо. Міхай
Мурешан з Клужа (північний захід) підготував виставку «Дрібні речі». Куратор виставки – професор Іоан Сбирчу. Клузька школа не
потребує презентації, тому що вона випустила великих міжнародних
суперзірок за останні 20 років, і я з гордістю повторю, що сказав професор Іоан Сбирчу: «Міхай Мурешан буде доданий до цього довгого
списку, який прибув до нас із Клужа.»

Наскільки складно було організувати «Арт-Сафарі» в такому бурхливому сучасному контексті з конфліктами,
скасованими авіарейсами та складним економічним кліматом? Йоана Чокан
відповідає: «Так, це було надзвичайно важко, і
цей контракт обговорювався роками. Звичайно, за допомогою Посольства Великобританії
в Румунії та за допомогою всієї команди, яка дуже хотіла, щоб цей великий музей
був присутній у Румунії. Тож я сподіваюся, що ті, хто любить Констебля, а я
говорю тут про європейців, сядуть у літак і, чому б і ні, приїдуть до
Бухареста, щоб побачити Джона Констебля».

Далі
директорка «Арт-Сафарі» Йоана Чокан розповідає про корейську
виставку, цікавий сюрприз для любителів мистецтва: «Південна Корея
надіслала зовсім інше від того, що ми виставляємо на «Арт-Сафарі», а саме
плакат. Плакат, натхненний корейським алфавітом. Надзвичайно барвистий,
яскравий і надзвичайно добре створений плакат. Автор Бюнгіл Санбагато, нагороджений на міжнародному рівні, приїде до Бухареста і проведе декілька
майстер-класів для студентів з усієї країни. Але на цьому, звичайно, все не
закінчується. Ви повинні знати, що у нас також є дві інсталяції сучасного
мистецтва, здійснені Міхаєм Мурешаном, одна в центральному холі та одна на
другому поверсі, прямо на його виставці. І оскільки говоримо про сафарі,
звісно, ​​джунглі не бракує.»

Наприкінці
нашої дискусії Йоана Чокан дає нам деякі особисті рекомендації: «Цього року ми
ділимо павільйони на два: міжнародний павільйон, який включає дві виставки, і
національний павільйон, який включає три виставки, тому любителям мистецтва
пропонуємо прийти на «Арт-сафарі» кілька разів. Якби мені довелося вибрати три
роботи, я б вибрала «Кінь у стрибку», робота від
«Вікторіа та Альберт», потім «Бюнгіль Сан», робота Дюрера
1502 року, гравюра, яка надихнула Констебля. І, звичайно, я обрала б роботу
Рембрандта, абсолютно казкове дерево, яке також надихало Констебля на його
пейзажі. У Бухаресті варто побачити одночасно Констебля, а також
Гейнсборо і Тернера, Рембрандта і, звичайно, Дюрера».

З 16 по 18 вересня в Бухаресті проходить
10-й випуск Національного фестивалю імпровізації.
Фестиваль відкрився ImproJam, концертом про емоції, страх,
сміливість і дослідження, що об’єднує всі види імпровізації. Сцена відкрита
для всіх, хто бажає спробувати імпровізацію, а глядачам пропонується
скористатися нагодою зіграти разом із досвідченими імпровізаторами. «Якщо хочеш -
сцена твоя!» – таким є меседжем організаторів цьогорічного
фестивалю.

Адіна
Марія Санду займалася організацією освітніх програм, а імпровізація, за її
словами, допомогла їй подолати свої ліміти. Вона вирішила приєднатися до команди
IMPRO Fest у 2018 році, а з 2019 року стала художнім керівником. Адіна Марія
Санду: «Я відкрила для себе імпровізацію в 2014 році, тоді я була членом
громадської організації, в рамках якої я організовувала освітні програми для учнів.
Щоб успішно розвивати взаємодію зі учнями, ми подумали, що було б доцільно
ввести цю частину мистецтва в наших програмах, і так я ознайомилася з командою
Improvisneyland, до якої входить Моніка Анастасе, засновниця Міжнародного фестивалю
IMPRO. Я вдячна Моніці Анастазі за те, що я почала займатися імпровізацією і дізналася,
наскільки цей досвід цінний та наскільки він допомагає мені в повсякденному
житті. Команда Improvisneyland, однією з перших організувала гендерні заняття, та створила Академію імпровізації, де можна записатися. Там, після кожного модуля, можна
виступати у спектаклі, де можна показати глядачам свої здібності. Я пам’ятаю, що
ці курси були засновані в 2014 році, і вони були дуже корисними. Ця академія
все ще працює, але з того часу з’явилися інші школи імпровізації, і це явище
якимось чином розрослося як завдяки фестивалю, так і завдяки імпровізаторам,
які доклали зусиль і відкрили цінність цього мистецтва, яке, на мою думку, розвивається.»

У цьогорічному
Національному фестивалі імпровізації шість тренерів і понад 40 досвідчених і
дебютантів-імпровізаторів взяли участь у створенні шести програм фестиваля, після
кількох відборів. Адіна Марія Санду, художній керівник Національного фестивалю
імпровізації, ствердила: «Шість режисерів, які беруть участь у цьому випуску,
були обрані у залежності від результатів, отриманих впродовж цих років, я
маю на увазі імпровізацію. Сподіваємося, що ми обрали найкращих і найактивніших людей.
Кожен із них придумав цікаву програму для вистави, яку вони розгортають під час фестивалю
та прем’єра якої відбудеться під час подій.

Разом з ними ми організовували
кастинги, щоб підібрати найбільш підходящих акторів-імпровізацій для кожного
виду спектакля. І ці кастинги були дуже потрібні, тому що у нас є різноманітні шоу,
музичні, романтичні комедії, шоу в стилі Девіда Мамета, рухливі чи поетичні
шоу. Ми раді, що кожен
імпровізатор зміг знайти своє місце в тому чи іншому шоу, знайти своє місце
там, де йому найбільше подобається.»

Оскільки
глядач відіграє важливу роль у шоу-імпровізації, ми попросили Адіну Марію Санду
розповісти про стосунки між глядачами та артистами на сцені: «Аудиторія – один
із головних двигунів фестивалю. Загалом, у будь-якій виставі-імпровізації,
окрім того, що вона пов’язана з великою енергією та відкритістю, глядач має
можливість зробити свій внесок, внести пропозиції, які будуть корисні акторам. Є також пропозиції, які актори можуть отримати від глядачів ще до
початку шоу, як це сталося в дебютному шоу Дойни Антохі.

У випадку
цього шоу актори виходять на сцену і перед виставою проводять дискусію з
глядачами, а потім застосовують отримані пропозиції у свій шоу. І ми дуже
раді, що глядачі приєднуються до громади імпровізаторів. Під час фестивалю ми також
проводимо майстер-класи, присвячені тим, хто не має досвіду імпровізації, але
хоче дізнатися, що таке імпровізація. Цього року всі анонсовані майстер-класи
мають як тренера американського імпровізатора Джо Білла. Майстер-класи адресовані як
досвідченим імпровізаторам, так і початківцям.

У музичній романтичній комедії про перші романтичні
зустрічі,
імпровізатори Адріана Бордяну, Алекс Катеною,
Міхаєла Джорджеску, Оана Лаура Габрієла,
Тібі Спетеряну та Резван Теодореску нагадують нам,
що любов проста, але люди часто бувають складними.

Цього року, 4 січня, Нора Юга відзначила своє 91-річчя. Попри свій поважний
вік, вона продовжує писати й друкувати свої твори. Поетеса і прозаїкиня Нора
Юга випустила понад 20 томів поезії та прози, які були перекладені кількома
мовами та відзначені численними престижними нагородами. Крім цього Нора Юга переклала
з німецької мови на інші понад 30 книг.
Останній роман Нори Юги – «Іподром», опублікований видавництвом «Поліром» у
2020 році є автобіографічним романом, в якому Сібіу згадується з дитинства та
юнацтва письменниці. Після виходу в світ роману «Іподром» письменниця розповіла , що вона відпочиває пишучи вірші.

Нора Юга, яка народилася 4 січня 1931 року – одна з найвидатніших сучасних
письменниць. Поетеса, прозаїкиня, перекладачка є членкинею Спілки письменників
Румунії та ПЕН-клубу. Вона опублікувала понад 20 томів віршів і прози, зокрема збірник
поезії «Вина не моя» (1968 рік), «Полон кола» (1970 р.), «Думки про біль» (1980
р.), «Серце, як кулак боксера» (1982, 2000
рр.), «Ринок неба» (1986 р.), «Нічна друкарка» (1996 р.), «Лікарня манекенів»
(1998, 2000 рр.), «Автобус горбачів» (2001, 2010 рр.), «Вечірка в Монружі»
(2012 р.), «Мокрий собака – це верба» (2013 р.), «Послухай як плачуть дужки»
(2016 р. ), «Мило Леопольда Блума» (1993 р.), «Вісімдесятирічна жінка і юнак»
(2000 р.), «Гаральд і зелений місяць» (2014 р.) тощо. ЇЇ книги прози та поезії були
перекладені на різні мови світу. У 2007 році вона стала лауреаткою премії ім.
Фрідриха Ґундольфа Німецької академії мови і поезії, а в 2015 році за
рекомендацією президента Німеччини Йоахіма Гаука письменниця була удостоєна
Орденом Почесного Хреста Федеративної Республіки Німеччина. У 2017 році президент Румунії Клаус Йоганніс вручив
Норі Юзі Національний орден «За заслуги», «за відданість і талант» виявлені у
просуванні іміджу Румунії.

Ми запросили Нору
Югу в студію ВСРР, щоб розповісти про її останню книгу «Іподром», роман з
яскравими біографічними акцентами, присвячений місту, яке вплинуло на її
особистість: Сібіу. Тут вона зустріла чорниць з монастиря Урсулінелор, тут вона
побачила Йовіса, білого коня у вітрині Шустера, який назавжди залишився в її
пам’яті, тут вона викладала німецьку мову за комуністичного режиму, ставши
улюбленкою студентів. Нора Юга розповідає. «Проєкт цієї книги дуже давній.
Пройшло близько 15 років відколи я вперше подумала, що винна цьому місту. Але
це не борг у сенсі зобов’язання, сплати позики. Я зупинилася у книзі на його
колишній назві Германштадт, тому що я тісно пов’язана з колишнім Германштадтом,
ніж з сучасним Сібіу, бо там я вперше відчула трепіт кохання, коли мені було десять
років, не розуміючи, що означає цей безлад почуттів. Я не могла пояснити собі
того почуття, відчутого одного зимового вечора, коли бігла головною вулицею до
Римського імператора, найбільшого саксонського готелю в Сібіу, де виступав мій
батько, який був скрипалем і диригентом, а я поспішала віднести йому каніфоль
для смичка скрипки. Це місто також дало мені можливість зустрітися з людьми,
які ознаменували мою долю. На жаль, багатьох з них давно немає. Вже давно немає
моїх черниць з монастиря Урсулінелор, яким я завдячую половину свого єства.
Коли я розповідаю про Нору «А» і Нору «Б» у своїх книгах, я роблю це не
випадково, тому що я складаються з двох антагоністичних половин, але це не є
незвичайним. Я абсолютно впевнена, що в кожній людині є два антагоністичних і
майже несумісних характери, які постійно сперечаються. І якщо Нора «А» -
божевільна жінка, то Нора «Б» є мудрою, яка завжди робить Нору «А» моральною.»

Ми також поговорили
з Норою Югою про те, як вона побудувала роман «Іподром», який описує життя за
трьох диктатур, встановлених Каролєм II та Йоном Антонеску, а потім в роки комунізму.
«Є дві різні категорії письменників, одні які будують, а інші керуються цим
внутрішнім диктантом, а я, очевидно, відносуся до другої категорії. Цей внутрішній диктант можна
порівняти зі спогадами, тому що ми не можемо контролювати свої спогади. А
деякі з цих спогадів мають таку конкретність, що вони майже лякають нас, тому
що ми можемо пережити певні події майже так само, як тоді, але в дещо зміненому
вигляді. Але ми можемо ідентифікувати ті події, які відбулися давно, знаємо точно,
що колись, дуже давно ми їх пережили. На старість, наодинці найбільшою радістю
є дослідження свого внутрішнього «я»,
але це не обов’язково означає, що воно має бути тісно пов’язане з біографічним
минулим. Період монархії, який я пережила у дитинстві, залишив дуже сильний
відбиток у моїй свідомості і я не можу уявити кращого періоду. Я завжди жила
під знаком протиріч, але в дитинстві не розуміла, що ходити босоніж
несправедливо, як наприклад вуличні торговці. Крім того, навіть коли я пригадую
своє життя, мені здається, що я дивлюся фільм, повний поезії. Я маю на увазі,
що не можу дуже суворо судити про світ, я думаю, що кожен із нас має дуже
глибоке коріння в дитинстві і це коріння нікому не вдасться вирвати. Речі, які сьогодні
можна змінити, були для мене радістю.»

Національний
радіотеатр Румунського товариства радіомовлення отримав три номінації на премії
UNITER (Театральної спілки Румунії) у категорії «Найкраща радіопостановка». Йдеться про вистави «Століття румунського театру в Кишиневі – Помста
забороненої пам’яті» за сценарієм Мар’яни Ончяну, Поліцейські історії (перший сезон) – радіодраматизація Міхні Келару та «Справа Тудора Владіміреску» – радіо сценарій
Гавріїла Пінті.

Режисер Міхня Келару визнаний
новатором у сфері звукового мистецтва, його вистави та роботи отримують численні
нагороди на великих міжнародних фестивалях, присвячених радіотеатру, таких як
New York Festivals World’s Best Radio Programs (Найкращі радіопрограми Нью-Йоркських фестивалів у світі) та Міжнародний конкурс кращі однохвилинні радіопостановки в
Монреалі. Міхня Келару розповів нам про його захоплення
радіотеатром, про його нещодавню номінацію на премії UNITER, про те, як він адаптував
п’ять оповідань з антології Noir de București, опублікованої у видавництві
Tritonic. Прем’єра 5 епізодів відбулася в 2021 році та була запущена в той же
день на платформі eteatru.ro Радіо Румунія, розділ подкастів.

Міхня Келару зробив як радіодраматизацію,
так і художню режисуру та звукову лінію для відповідних постановок, натхненних
історіями письменників Богдана Гріби, Тоні Мотти, Дана Редою, Данієля Тімаріу,
Штефана Дечебала Гуце. Міхня Келару: «По-перше, я дуже люблю цей жанр, нуарної
літератури, і коли я відкрив для себе дуже добру нуарну румунську літературу,
я захотів зробити цю серію постанов. Потім у мене була зустріч з Аттілою
Візауером, головним редактором театральної редакції Радіо Румунія, та з
письменником і редактором Богданом Грібом, яким я представив свою ідею, яка здавалася
трохи божевільною, але вона їм сподобалася. І так появилася ця серія, яку
я хотів би продовжити. Я вибрав назву «Поліцейські історії. Перший сезон» саме тому, що маю намір продовжити цей проєкт, сподіваюся, що будуть 2-3 сезони. Можу
сказати, що він був успішним, тому що коли серіал був запущений онлайн, відвідування сторінки eteatru.ro двічі зросло, тож я можу стверджувати, що людям подобаються
поліцейські історії. Більше того, навіть аудиторія збільшилась, я констатував,
що в умовах пандемії багато людей заново відкрили для себе радіотеатр.»

Міхня Келару зробив записи «на місці»
в румунському радіотеатрі. Це сталося в 2008 році, коли він записав радіовиставу «Севільський цирульник» режисера Томи Енаке. Потім слідували інші радіовистави («Аргентина», режисерка Ілінка Стіхі, «Метаморфоза», режисер Йон Андрій Пуйкан, «Над
веселкою», режисер Міхня Келару та Йон Андрій Пуйкан, «Мій бідний тато»,
режисер Аттіла Візауер), в яких використано ту саму техніку запису та які отримали нагороди на міжнародних профільних фестивалях. Міхня Келару: «Молоде покоління
звикло швидко здобувати інформацію, цьому сприяв розвиток медіа. Я також
помітив і на міжнародних фестивалях, що найбільшим попитом користувалися
радіовистави, які не перевищували 40 хвилин. Якщо радіовистава перевищує 40 хвилин,
навіть знавці радіо важче зосереджують свою увагу, незалежно від того, наскільки
добре зроблена радіопостановка. Як кінорежисер за фахом, я намагався
наблизити звук радіотеатру до звуку фільму, але зберігаючи
елементи, які допомагають радіотеатру. Мій батько також працював в суспільному радіо, він був музичним керівником у національному радіотеатрі, тому я
в дитинстві слухав чимало радіовистав. Мені не сподобалося чути голос, який ніби
записаний у кімнаті, а на задньому плані чути птахів, я не міг встановити
зв’язок між цими елементами. Тому я намагався привести актора в оригінальний
кадр, щоб вся картина була ідеальною, щоб ніби все було записано в одному
місці».

Здається, що під час пандемії
публіка знову відкрила радіотеатр. Інтерес до цього жанру зростає, – стверджує Міхня
Келару: «Це те, що я помітив у багатьох країнах, і наведу як приклад лише
Росію, Норвегію та Канаду, де секції радіотеатру суспільних станцій були закриті.
Але протягом останніх кількох років спостерігається тенденція до зростання, публіка знову
зацікавилася радіотеатром і знову почали відкривати окремі редакції та робити
радіопостановки. У США також зник радіотеатр, 10
років тому зовсім не було радіотеатру, але останнім часом з’явилося багато
приватних продюсерів, які займаються радіотеатром, крім національних радіостанцій.
Тож цей жанр, здається повертається. Цього року відбудеться Міжнародний фестиваль
радіопостановок Grand Prix Nova, який ми, Радіо Румунія, організовуємо вже
майже десять років. Хто відвідуватиме фестиваль побачить групу пристрасних
людей, які люблять радіотеатр.»

Космін Шофрон, Данієла Іоніце Марку,
Ніколета Лефтер, Йон Аркудяну, Маріус Келугеріца, Крісті Діоніс, Богдан Ісопеску,
Сабіна Лепедетеску та Алін Потоп є серед акторів, які зіграли у радіопостановках Radio
Noir. Поліцейські історії (Перший сезон).

Минулого року в Америці вийшла англійська версія роману «Царі старого двору», у перекладі Шона Коттера. Шон Коттер викладає порівняльну літературу та перекладознавство в Техаському університеті у Далласі. Спеціалізується на модернізмі, теорії та історії перекладу, а також на східноєвропейській літературі. Роман «Царі старого двору» Матея Караджале, опублікований у 1929 році, вважається одним із шедеврів румунської літератури. Він має багатьох шанувальників і на початку 2000-х, був оголошений журналом «Культурний спостерігач», найкращим романом румунської літератури.

Ми провели розмову з Шоном Коттером, якого попросили розповісти про процес перекладу роману «Царі старого двору», який тривав одинадцять років, також про останні переклади, які він зробив та про його підхід до румунської літератури. Шон Коттер: «У США румунська література не відома. Видавництво Northwestern University Press має серію, присвячену універсальній літературі і воно виявило зацікавленість у виданні цієї книги, яка є великою новинкою для американських читачів. Я сказав їм, що це дуже важлива книга, надзвичайної краси і що американським читачам було б соромно не знати її. Моя спеціальність, як університетського професора порівняльного літературознавства, – європейський модернізм, я писав про Лучіана Благу, Томаса Стернза Еліота та про інших письменників того періоду. Хочу сказати, що переклад книги Матея Караджаале було чимось природним, і я визнаю, що для мене це був виклик, амбіція перекласти цей текст, який, як кажуть, майже не перекладається. Щодо мене, то я серйозно ставлюся до кожного слова, нічого не можу упустити. Тож можу сказати, що це був дуже тісний зв’язок із текстом Матея Караджале, зовсім не звичайної людини. Документальне дослідження, яке я провів, мені дуже допомогло, прочитавши майже все, що було написано про Матея Караджале, починаючи від Джордже Келінеску та Шербана Чокулеску і закінчуючи Ніколаєм Манолеску та Косміном Чотлошом. Шербан Чокулеску навіть склав словник слів Матея Караджале, і це мені дуже допомогло. Але щоб потрапити у всесвіт цього письменника, важливо було уявити його як персонажа, зрозуміти, як він думав і написав цю книгу, мені потрібен був цей образ, щоб створити міст між мною та оригінальним текстом. Тому я кажу, що попереднє документальне дослідження у випадку перекладу роману «Царі Старого двору» було важливим, мені дуже допомогло те, що я прочитав усе, що було написано про його творчість, а також біографію Матея Караджале. Я б охарактеризував Матея Караджале, перш за все, як денді. В англійській літературі є такий тип героя/автора, два приклади – Оскар Уайльд та Едгар Аллан По. Ця література, декадентська література англійською мовою, дуже допомогла мені зрозуміти і перекласти Матея Караджале».

Шон Коттер вперше прибув до Бухареста в 1994 році через помилково поставлений штамп. Йому було 23 роки і він був волонтером в одній урядовій організації: «Так сталося, що мені довелося летіти до Казахстану, я був волонтером в урядовому агентстві США «Корпус миру». І я був дуже щасливий, що опинився у Румунії, хоча тоді нічого не знав про цю країну, кажу це з усією щирістю. Я знав лише, що «так» – це «да», а «ні» – «ну», але іноді плутав ці слова. Я пройшов курс румунської мови, який був організований у будівлі загальноосвітньої школи на площі Амзей, де я інтенсивно вивчав румунську, чотири години на день. Пам’ятаю, що на одному уроці вчителька запропонувала нам спробувати переклад вірша Нікіти Стенеску, цього короткого вірша: «Скажи мені, якби одного разу тебе спіймав би я й поцілував підошву твої ноги, чи не почала б ти трохи шкутильгати, аби не розчавити мій поцілунок?…» Оскільки я викладаю переклад в університеті, я також пропоную своїм студентам час від часу перекласти цей вірш. Тож, мабуть, лише за рік його переклали понад 400 студентів, можна сказати, що це найбільш перекладений румунський вірш. Румунська література мені дуже близька до душі. Моя пристрасть до румунської літератури, насправді, переплітається з моїм життям.»

Шон Коттер переклав на англійську мовою твори багатьох румунських письменників: Мірчі Кертереску – «Сліпучий – ліве крило», Нікіти Стенеску – «Колесо з однією спицею», Т. О. Бобе – «Завиток», Нікіти Данілова – «Уживані душі», Ліліани Урсу – «Стіна світла», Магди Кирнеч – «ФЕМ». Цього року, також у перекладі Шона Коттера, в Америці з’явиться роман Мірчі Кертереску «Соленоїд», відзначений численними престижними міжнародними нагородами. Шон Коттер також є автором книги «LiteraryTranslationandtheIdeaofaMinorRomania» (Rochester University Press, 2014), яка отримала бієнальну книжкову премію від Товариства румунських студій.

Оана
Джурджу, режисер, кінопродюсер і виконавчий директор Міжнародного кінофестивалю
«Трансільванія» (TIFF), повертається (після кінострічки «Алія Дада», вперше
показаної в 2015 році) з новим документальним фільмом: «Випадкові шпигуни». На
основі реальних подій і свідчень очевидців фільм відтворює історію незвичайного
шпигунства, що ознаменував початок Другої світової війни: вербування молодих
сіоністів з Палестини, відправлених назад до країн їх походження у Східній
Європі, включаючи Румунію, щоб отримати інформацію про німців. Прем’єра
документального фільму відбулася на TIFF-2021 та отримала спеціальну відзнаку
журі в румунському конкурсі на Astra Film Festival Sibiu 2021.

В
інтерв’ю Всесвітній службі Радіо Румунія Оана Бужґой Джурджу розповіла,
що вона витратила багато часу на документування і що історія фільму починається
кадрами з її першого фільму «Алія ДаДа». «Це історія Другої світової війни,
точніше мова йде про 1944 рік, рік з багатьма заворушеннями та змінами ситуації,
рік, коли війна, здавалося, наближається до кінця і велися пошуки рішення, щоб
з’ясувати долю полонених союзників у Східній Європі. Саме тоді хтось із
спецслужб мав дуже сміливу і незвичайну ідею вербувати пересічних людей і
відправити їх у Східну Європу, тому що цю місію не могли виконати британські чи
американські шпигуни, оскільки їх могли швидко схопити. Так було прийняте рішення
вербувати і робити шпигунами тих, хто емігрував до Палестини до війни. Підбиваючи
підсумок історії випадкових шпигунів, я можу сказати, що це свого роду «Безславні
виродки» в реальній версії, тому що це дійсно сталося, і я, мушу визнати, мене
надихнув трейлер фільму, знятий Квентіном. Тарантіно. Історія «Випадкових
шпигунів» досить маловідома в Румунії, також вона досить маловідома в інших
країнах, де відбувається дія. Треба сказати, що події у фільмі відбуваються не
тільки в Румунії, тут задіяно кілька країн. На жаль, ми звикли вивчати нашу
історію, місцеву, національну, поміщену в ширший міжнародний контекст, але ми
ніколи не знаємо, як це впливає на певні політичні чи військові рішення,
наприклад, на навколишні країни, на безпосередніх сусідів.»

Щоб
відновити історії випадкових шпигунів, Оана Бужґой Джурджу використала сотні фотографій, зроблених Алексом
Гилмяну. Монтаж здійснила Летиція Штефенеску,звуковий дизайн – Себастьян Жемльє, а автором оригінальної музики є Матей
Стратан. Зйомки проходили в Румунії, Ізраїлі та Словаччині.

Оана
Бужґой Джурджу розповідає. «Режисурою
я займаюся періодично. І з моїм першим фільмом ситуація була схожа, тому що я
хотіла розповісти багато цікавих історій, повних змісту і було б шкода не
поділитися інформацією про них з широким загалом. У випадку документальних
фільмів, які представляють історії з минулого, проблема полягає в тому, що база
даних зображень, яку пропонують кіноархіви, єдина доступна з того періоду, є
досить «бідною». Крім того, коли йдеться про війну, зображення, які ви можна
використовувати у фільмі такого типу, – це, найчастіше, крім кадрів на фронті,
щоденники, які вели ті, хто брав участь у війні, це військові щоденники.
Намагаючись проілюструвати особисті історії моїх героїв, мені довелося знайти
рішення, втілити їх у життя за допомогою деяких акторів, і я вибрала цю серію
фотографій як спосіб роботи. Це була величезна робота, яку я б ніколи не почала
знову. З режисером монтажу Летицією Штефанеску я співпрацюю вже давно, тому можу
сказати, що у нас багато фільмів, я не можу назвати себе єдиним автором фільму,
сама я не мала як усе це зроби. У даному випадку я маю згадати всіх, хто допоміг
в отриманні кінцевого результату. Це Алекс Ґилмяну – автор фотографій, він
надзвичайний майстер своєї справи, авторську музику написав Матей Стратан, і,
по суті, весь саундтрек – це окремий твір. Саунд-дизайн здійснив Себастьян Жемльєю
Фактично було відтворено весь звук, всю звукову атмосферу. Я думаю, що «Випадкові
шпигуни» – це фільм, який демонструє, що означає командна робота.»

Акторський
склад фільму «Випадкові шпигуни» включає акторів Пауля
Іпате, Данієля Ахіма, Йоана Парасківа, Міхая Ніце, Джордже Бирсана, а також багатьох непрофесійних акторів. Серед тих, хто озвучує героївналічуються й Іштван
Теглас, Йонуц Грама чи Раду Бинзару.

Нещодавно в книгарнях стала доступною перша
книга, написана дітьми та підлітками з Бухареста. У ній зібрані історії, що
повертають до життя легенди чи цікаві аспекти з історії столиці. Збірник
отримав назву «Суперрозповіді про Бухарест». Оповідання, що увійшли до збірки,
належать переможцям однойменного конкурсу, проведеного на початку 2021 року.
Збірник, що вийшов накладом у кілька тисяч екземплярів, є ідеєю Компанії
бухарестських книгарень, найстарішої мережі книгарень у Румунії, яка заручилася
підтримкою мерії Бухареста та ARCUB. Книга поширюється безкоштовно у всіх 40
книгарнях мережі з метою популяризації читання.

Ініціаторами проєкту «Суперрозповіді про
Бухарест» є Компанія Бухарестських книгарень та ПР-компанія Headsome
Communication, що займається популяризацією читання в Румунії. Про проєкт розповіла
нам Оана Бока Станеску, президент Headsome Communication, ініціатор та
координатор цього проєкту: «Ця книга стала результатом одного з проєктів
Компанії бухарестських книгарень. Мене надихало і продовжує надихати діяльність
цієї компанії, яка вже понад 71 рік працює на книжковому ринку і я вражена її
успіхами, адже їй вдається об’єднати навколо себе всіх книголюбів столиці. У
2020 році Компанія бухарестських книгарень готувалася відзначити 70-річчя свого
заснування й оскільки ми вже деякий час спільно організовуємо культурні проєкти,
ми планували досить масштабний захід. Однак настала пандемія і не всі
заплановані заходи стали можливими, але кілька заходів нам вдалося таки провести.
Однією з ініціатив на честь ювілейної дати стала посадка дерев у Бухаресті,
оскільки Компанія бухарестських книгарень була близька до столичних читачів
протягом майже трьох поколінь та піклується і про наступне покоління. Посадка
проходила у Парку молоді. У цьому контексті я почула розповіді про Долину
Плачу, про затонулу церкву, про озеро Кочок у Парку молоді. Виявилося, що не
тільки я, а й інші учасники проєкту, молодші за мене, дуже мало знають про ці
місця. Ми зрозуміли, що молоде покоління знає дуже мало історій та легенд
Бухареста. Саме так виникла ідея цього проєкту, за допомогою якого ми
намагаємось пожвавити легенди та історії столиці. І, звичайно, без підтримки та
ентузіазму Компанії бухарестських книгарень, оскільки «Суперрозповіді про
Бухарест» є бренд-проєктом компанії, ми не змогли б його завершити, втілити в
життя. На щастя, останніми роками спостерігається явне пожвавлення у сфері
дитячої літератури. Дедалі більше сучасних румунських авторів почали писати
дитячу літературу. На мою думку, це найкраще, що може статися на досить бідному
книжковому ринку, бо якщо ти хочеш формувати нове покоління читачів, ти маєш
залучити їх до читання з ранніх років.»

Декілька деталей про проєкт ми дізналися також
від Марієти Себи, менеджера Компанії бухарестських книгарень: «Цей проєкт, як
сказала Оана Бока Стенеску, народився на організованій нами акції з посадки
дерев. У 2020 році ми вирішили урочисто відсвяткувати 70-річчя нашої компанії й
організувати на честь ювілейної дати низку заходів, зосереджених на публіці, на
спілкуванні. Оскільки пандемія завадила нам втілити наші задуми, нашим
співробітникам спала на думку ідея про посадку дерев у Парку молоді. Акція
зібрала величезну кількість дітей. Побачивши, з якою насолодою діти беруть
участь в акції, ми вирішили не обмежуватися цією акцією. Тож ми вирішили
випустити книгу. Сподіваємося, що це буде лише початок проєкту, який триватиме
багато років й охопить якнайбільше дітей. В основу вже досягнутого лягло багато
душі, віддачі. Про це говорить і наше гасло «З любові до книг». Для нас, для
Компанії бухарестських книгарень фінансовий аспект ніколи не був пріоритетним,
ми завжди робили представницькі для нас речі, цікаві та творчі, навіть в умовах
браку коштів.»

Однією з переможниць конкурсу «Суперрозповіді
про Бухарест» стала Йоана-Александра Анастасіу, учениця Бухарестської школи №
280. Її розповідь про Ресторан «Капша» числиться серед оповідань, що увійшли до
цієї збірки, нещодавно випущеної Компанією бухарестських книгарень. Йоана-Александра
Анастасіу розповідає: «Наш учитель релігії проводить факультатив під назвою
«Гуляючи Бухарестом». У рамках цього заняття ми говоримо про легенди та історію
столичних будівель, тому, коли я дізналася про цей конкурс «Суперрозповіді про
Бухарест», одразу ж вирішила взяти в ньому участь, тому що я захоплююся
румунською мовою та історією, а цей конкурс здався мені надзвичайно цікавим, можливістю показати свої знання. Я зупинилася
на Ресторані «Капша», бо це одна з найелегантніших і найпредставницьких будівель
Бухареста, цей заклад, куди приходило багато представників румунської еліти,
особливо в Прекрасну Епоху – кінець 19-го – початок 20-го століть. Я завжди
захоплювалася цим будинком і була рада можливості розповісти про нього.»

З огляду на успіх проєкту та, особливо, на
інтерес, викликаний серед дітей та підлітків, організатори мають намір продовжити
цю ініціативу, тому на початку 2022 року вони запустили другий конкурс
оповідань.

Під час карантину запровадженого через пандемію COVID-19, Австрійський культурний форум у Бухаресті запросив 60 митців з Австрії та
Румунії поміркувати про своє власне майбутнє та про те, як їхнє мистецтво та
наше суспільство можуть перетворитися під час та після цієї санітарної кризи. Їхні відеозаписи були опубліковані на сторінках
Австрійського культурного форуму в Бухаресті в соціальних мережах. Зважаючи на
їх успіх, команда Австрійського культурного форуму в Бухаресті вирішила
доручити відомій режисерці кіно та театру Кармен Лідії Віду реалізацію документального фільму, зосередженого на відеоматеріалах артистів-учасників.

Андрей Попов, заступник директора Австрійського культурного форуму в
Бухаресті, виконавчий
продюсер документального фільму #newTogether розповідає про те як зародився проєкт: «Цей проєкт, зародився тоді, коли була оголошена пандемія коронавірусу. Тоді ми з Томасом Клойбером, директором
Австрійського культурного форуму в Бухаресті, поставили собі запитання про
корисність нашої роботи, наскільки культура приносить користь тоді, коли потреби
звичайних людей зовсім інші, деякі з них терімінові, якщо озирнутися назад. І тому що ми не знайшли задовільну відповідь на це запитання, яке я неодноразово ставив собі протягом цих років, ми спробували з’ясувати, що
думають основні бенефіціари нашої діяльності, тобто митці. Тож я запитав 30 митців з Австрії та 30 митців з Румунії, як вони пережили той період, коли
ми не виходили з дому та у нас не було альтернативи, ніхто не знав, як розвивати
свою діяльність або чи має сенс робити це. Я запитав
цих митців, як вони бачать своє майбутнє після закінчення пандемії як з особистого, так і мистецького точок зору.
Так зародився відеоексперимент, який тривав два місяці, митці зробили відеозаписи під час карантину та відправляли їх нам.
Усі відеозаписи були зроблені саме у ті гарячі моменти, їх можна
переглянути на сторінці Австрійського культурного
форуму в Бухаресті у Facebook. Там ви можете побачити в контексті всі тодішні думки митців. Після завершення цього експерименту
один із митців-учасників,
Міхай Згондою, запитав нас, чи не хочемо ми зняти фільм, використовуючи цей величезний відеоматеріал, який містить кілька десятків годин відеозаписів.»

Так виникла ідея створити документальний фільм #newTogether, режисерка Кармен Лідія Віду, володарка нагород GOPO та UNITER,
сильний феміністичний голос, яка
говорить про суспільно-політичні, культурні та громадські проблеми: «Документальний фільм «#newTogether – це
форма діалогу під час карантину, це
свідчення Нульового
моменту. Наша крихкість, вразливість і страх стали універсальною мовою, якою ми
всі говорили у
2020 році, під час пандемії COVID-19», – сказала Кармен Лідія Віду про цей проєкт. Габріель Бебешеля,
Тудор Джурджу, Ада Хаусватер, Раду Якобан, Дан Лунгу, Дан Пержовський, Іштван Теглас, Александру Вайнбергер, Елена Вледеряну, Готліб Волліш, Елізе Вілк, Францобель – є кілька митців, яких можна побачити у документальному фільмі #newTogether.

Заступник директора Австрійського культурного форуму в
Бухаресті Андрей Попов подає деталі:
«Кармен
Лідія Віду переглянула відеоматеріал, відібрала
із десятків
годин відеозаписів найбільш
ілюстративні моменти для сюжету та лінії фільму, яку ми узгодили разом із Крістіною Бачу, автором
анімації, музики та
монтажу, яка зробила абсолютно
цікаву роботу. Кармен Лідія Віду та Крістіна Бачу зняли
цей фільм, який є більш ніж документальний фільм або свідчення
тих часів, яких ми пережили. Цей 54-хвилинний
документальний фільм – це, з одного боку, своєрідний словник наших ідей та переживань, а з іншого боку – це подвійне
дзеркало. Це дзеркало для артистів, які брали участь і стояли перед камерою, а також того, це дзеркало, яке фільм ставить перед суспільствами з Румунії,
Австрії чи будь-якої іншої країни. Тому що ми всі пережили одне й те саме одночасно, а головна заслуга полягає в тому, що фільм зумів показати це. Крім того,
режисерка Кармен Лідія мала намір передати
як
словесний,
так і фізичний меседжі,
тому вона обрала кадри, в яких артисти найкраще передають свої почуття.»

Документальний фільм #newTogether нещодавно був показаний в Національному театрі в Тімішоарі та у рамках фестивалю Classix в Яссах. Більше
того з
1 по 15 березня він був показаний на
платформі кінофестивалю Segal Center Film Festival on Theatre and Performance в
Нью-Йорку.

2 квітня 2022 року виповнилося 80 років Габріелі Адамештяну – винятковій письменниці, яка ще від дебюту стала канонічною письменницею румунської літератури. День народження письменниці відзначили у Національному музеї румунської літератури.

Габріела Адамештяну – одна з найвідоміших і найпремійованих письменниць та журналістів Румунії. Стала відомою після виходу її роману «Загублений ранок» (1984), який мав сім видань румунською мовою, був удостоєний премії Спілки письменників Румунії, перекладений багатьма мовами світу та поставлений режисером Кетеліною Бузояну у пам’ятній виставі в бухарестському театрі «Буландра» (1986 р.). Останній роман Габріели Адамештяну «Fontana di Trevi» (2018, видавництво «Поліром») завершує трилогію, розпочату в 1975 році романом «Рівний шлях кожного дня» і продовжений романом «Провізор» (2010 р.). Теж вона є авторкою коротких прозових томів «Подаруй собі день відпустки» (1979) і «Літо-весна» (1989), роману «Зустріч» (2003), публіцистичних томів та «Романтичних років» (спогади, 2014). Видавництво «Поліром» присвятило її авторську серію. Габріела Адамештяну протягом чотирнадцяти років (1991-2005) була головним редактором політичного та соціального тижневика «22», виданого Групою соціального діалогу та ініційованого нею додатка «Культурний Бухарест», який координувала до 2013 рік.

На заході, організованому Національним музеєм румунської літератури, про журналістську діяльність Габріели Адамештяну розповіла літературознавець та університетський професор, головний редактор журналу «Культурний спостерігач» Кармен Мушат: «Габріела Адамештяну – одна з основних особистостей незалежної преси після 1989 року. Завдяки її діяльності в журналі «22» та Групи соціального діалогу, Габріела Адамештяну показала, що монжа займатися справжньою журналістику, журналістикою, яка не приховує серйозні проблеми суспільства, але кладе їх на стіл і закликає до дебатів щодо них. На мою думку, така позиція журналістки Габріели Адамештяну здається мені суттєвою для її прози, тому що я не бачу розриву між журналісткою Габріелою Адамештяну та прозаїком Габріелою Адамештяну. Навпаки, я вважаю, що тут йдеться про безперервність, і я впевнена, що проза Габріели Адамештяну скористалася її журналістською діяльністю, так само, як журналістика Габріели була пронизана її профілем прозаїка. Ця надзвичайна курйозність до того, що означає соціальний вимір, повсякденне життя, людська доля в протистоянні з історією, часом, політикою та суспільством, були темами прози Габріели Адамештяну, чи то короткої прози або роману. І я думаю, що цю зустріч журналістики та прози найкраще видно в романі «Роки романтизму». Том, який, окрім автобіографічного матеріалу, черпає свою суть із діяльності головного редактора журналу, людини, яка цікавиться проблемами суспільства. Водночас це том, у якому ми знаходимо все, що означає оповідну структуру, характерну для прози, все, що означає очевидні оповідні процедури та прийоми в прозі Габріели Адамештяну».

Габріела Адамештяну розповіла про контекст, в якому вона стала головним редактором журналу «22»: «Журнал мав цю початкову формулу значною мірою завдяки Стеліану Тенасе, історику та письменнику, першому голові Групи соціального діалогу (GDS), засновнику та головному редактору журналу «22». Я продовжила його роботу і звичайно, багато чого додала. Однак незалежна політична лінія, програма євроінтеграції та проатлантична орієнтація існували з самого початку в журналі «22», з того часу, коли МЗС і керівництво країни їх не розглядали. Влітку 1991 року журнал був у поганому стані, мав дуже низький тираж, тому Група соціального діалогу вирішила провести конкурс проєктів. У ньому взяла участь і Аліна Мунджіу-Піпіді (журналістка, громадська активістка), яка який мала інший план щодо цього журналу, відмінний від успадкованого від Стеліана Танасе. Тоді я також подумала подати проєкт, і мені повідомлено, що я буду головним редактором. Це був вересень 1991 року, коли я стала головним редактором».

На заході, організованому Національним музеєм румунської літератури, Кармен Мушат розповіла, як відкрила для себе літературу Габріели Адамештяну у 80-х роках: «Я відкрила Габріелу Адамештяну як письменницю у 80-х роках, у ті жахливі 80-ті роки, коли я була студенткою, і коли із захопленням всі скриваючись говорили про дві книги: «Найулюбленіший серед землян» Маріна Преди та «Втрачений ранок» Габріели Адамештяну. Були роки, коли книга була контрабандним товаром, якщо у тебе не було стосунків у книгарнях, було важко було роздобути ці книги, черги в книгарнях були величезні, а продавщиці користувалися моментом і продавали ці книги разом із іншими пропагандистськими книгами, яких ніхто не купляв. Про «Втрачений ранок» говорили на різних рівнях суспільства. Говорили на факультеті, говорили в колах письменників, в тому числі в перукарях говорили про книгу Габріели Адамештяну. Говорили про автентичність книги, про те, що це книга, яка фіксує повороти історії та те, що відбувається з людьми в такі часи. Для прозаїка Габріели Адамештяну важливо зрозуміти, як велика історія впливає на маленькі історії, на долі пересічних людей, а також на долі особистостей, які стають жертвами історії, незважаючи на соціальний статус».

Габріела Адамештяну була віце-президентом (2000-2004 рр.) і президентом Румунського ПЕН-центру (2004-2006 рр), членом журі Премії Латинської спілки (2007-2010 рр) і почесним головою першого журі румунської Гонкурівської премії (2012). Була нагороджена орденом кавалера Ордену мистецтв та літератури (2013 р.), присвоєному Міністерством культури Франції. Її книги, які постійно перевидаються, перекладені 16 мовами світу, відомими видавництвами та дуже добре сприйняті національними та міжнародними літературними критиками.

Як би виглядав
світ, в якому твори сучасного мистецтва можна було б придбати в спеціальних автоматах у метро, ​​у холі офісної будівлі чи в торговому центрі? Часткову відповідь на це запитання можна отримати дослідивши проєкт «Арт-машина», ініційований трьома сучасними художниками з групи «Рожева пігулка».
Проєкт, який заохочує до здорового споживання мистецтва через безпосередній
контакт художників із широкою публікою, через автомат з творами
мистецтва.

Про цей проєкт нам розповів один з його ініціаторів, художник Александру Клаудіу Максім: «Арт-машина» – арт-автомат, в якому можна знайти обмежену серію зі 100
невеликих робіт, зроблених художниками. Роботи оригінальні, ручної роботи. Це
справжнє мистецтво. Розміри такі, як у візитної картки, і за 10
леїв (близько 2 євро) ви можете придбати роботу художника, який вам подобається
чи якого ви бажаєте відкрити для себе. Це також кураторська концепція, покликана встановити
зв’язок між сучасними художниками та аудиторією, зацікавленою у пізнанні сцени.
Він також працює як суб’єктивний каталог, який ми представляємо і кажемо: на
наш погляд, це варто зараз купувати в мистецтві. І це також гра в
колекціонування мініатюрного мистецтва, яку ми вважаємо необхідною для розвитку
різних способів споживання мистецтва. Його можна знайти в книгарні одного торгово-розважального центру в Бухаресті.»

В чому суть кураторського бачення проєкту? Як відбирають ідеї, роботи та
художників, які потрапляють в автомат сучасного мистецтва?
«Загальне кураторське бачення на даний момент дає художник і скульптор Маріан Кодря. Решта учасників Рожевої пігульки тобто
я і Бівер, також вносять різні пропозиції, але більшість дискусій з художниками
відбувається саме з ним. Я можу сказати, що ми шукаємо сміливих, оригінальних
художників з особливим стилем або пропозиціями, які дуже добре поєднуються з
ідеєю торговельних автоматів та мініатюр. У нас були випадки, коли нас шукали в
Instagram навіть люди, які досі не вважають себе артистами, але в яких були
дуже цікаві ідеї і роботи декого з них навіть були внесені до автомату. Наприклад ідея Сіда
Бузояну, який під час локдауну запропонував нам створити колекцію авіаквитків, пунктом призначення яких були не лише сучасні місця, а й місця у минулому, квитки для подорожі в культурні
періоди, у майбутнє, на різні планети, до щастя, екстазу чи у фільм. Нам дуже
сподобалася ця концепція і ми прийняли її за оригінальність.»

Ми живемо у світі, насиченому
соціальними мережами, матеріалізмом, продуктами, споживанням. Чи варто поєднувати сутність консьюмерізму (автоматичного пристрою) і мистецтва як
вираження культурних і моральних цінностей? Відповідає Александру Клаудіу Максім: «У
сучасному споживанні я б сформулював проєкт як альтернативу здоровому
споживанню мистецтва. Це проєкт, який дає доступ до оригінального мистецтва,
а не до копій, якими усе перенасичено. Хоча «Арт-машина» використовує цю споживчу
презентацію, по суті, йдеться про матеріалізм у сенсі любові та поваги до
об’єкта, а також про його турботу та захист через його унікальність. Живучи в
місті, я не думаю, що ми можемо позбутися споживання, а боротьба за увагу
громадськості велика. Ми вважаємо, що цей проєкт має створити спільноти
художників та любителів мистецтва. Ми орієнтуємось на допитливих та відкритих
людей, які можуть цікавитися сучасним мистецтвом, але не знають, з чого почати,
середовище, іноді непрозоре. «Арт-машина» може стати для них шлюзом у цьому
напрямку. У березні 2019 року з’явився перший прототип «Арт-машини» в рамках
виставки «Рожева пігулка – доступ буде контролюватися» у Майстерні 030202, просторі Міхая Згондою. Це була одна з перших виставок у Бухаресті групи
«Рожева пігулька». Через півроку, у вересні 2019 року, на «Арт-Сафарі», виставці
надсучасного мистецтва «Молода кров, мистецтво твого часу», куратором якої був Міхай Згондою «Арт-машина» була представлена як функціональний арт-об’єкт з професійним
обладнанням. Роботи, які тоді пропонував автомат коштували 1 лей, 5, 10 або 50 леєв (приблизно від 20 євроцентів до 10 євро), залежно, власне, від вибору
відвідувачів. Ми дали останнім можливість вирішувати, скільки, на їхню думку, коштує сучасне мистецтво. Не було жодної різниці між запропонованими творами, вона була лише у сприйнятті
цінності кожної роботи. Із 700 робіт, які ми ввели в автомат «Рожева пігулька» з першого дня не залишилося жодної. Таким чином ми втрьох
стали художньою машиною, яка створювала роботи щодня. Ідея була настільки
гарна, що до нас підключилися й інші художники і навіть звичайні
люди, відвідувачі «Арт-сафарі», які малювали, розмовляючи та сміючися біля бару у
дворі. За десять днів нам вдалося продати три тисячі робіт і вичерпати всі ідеї.
З серпня 2020 року «Арт-машина» змінила свою траєкторію на поточний напрямок -
розвиток спільноти, щоб запропонувати новий спосіб споживання сучасного
мистецтва. Кількість художників, залучених до нашого проєкту, постійно зростає.
Спочатку я працював з художниками або графіками, щоб підтримати цю
ідею оригінального мистецтва. Я можу згадати Квадратного кота, Оберта, Теодору
Гавріле чи Ірину Ілієску, але я також співпрацював з фотографами та режисерами.»

Наприкінці нашої розмови художник
Александру Клаудіу Максім поділився баченням творців щодо майбутнього проєкту: «Ми
бачимо, що проєкт розвивається в інших містах, переважно з художньою
університетською освітою: Клужі, Тімішоарі чи Яссах. Дотримуючись ідеї створення
спільнот, інші «Арт-машини» мають курувати місцеві знавці з місцевими
художниками. Ми також плануємо побудувати нову машину, яка зможе
розповсюджувати твори більших розмірів типу листівок.»

Після пандемії COVID-19 люди шукають все більше подій та соціальних досвідів, будь то концерти, фестивалі, ярмарки чи інші заходи. З настанням весни ці заходи перемістилися на вулицю, в парки, сади, сквери чи спеціально облаштовані місця. Одним з таких прикладів є фестиваль Rockanotherworld, що проходить в околицях Яссів (північний схід Румунії), біля озера Ароняну (озера зі штучною дамбою на Молдовській рівнині).

Альтернативна музика, електронна музика, мистецькі заходи, конференції, їжа та гарний настрій наповнять атмосферу наприкінці червня. Про те, що таке Rockanotherworld та про сюрпризи, які готують організатори, ми поспілкувався з директором фестивалю Патрічією Бутучел: «Rockanotherworld проходить цього року усьоме, і ми раді, що можемо повернутися до нормальних заходів, без обмежень, як це було до пандемії. Цьогорічний випуск має нову локацію: прибережжя озера Ароняну. Це нове, красиве місце, яке дуже добре вписується в цьогорічний напрямок. Артисти, які беруть участь у фестивалі – це місцеві, національні та міжнародні гурти. У нас також є ді-джеї на сцені електронної музики, і ми раді, що розпочнемо фестиваль з дуже гарним та свіжим гуртом, і ми впевнені, що він досягне вершини румунських альтернативних рок-гуртів. Нашими гостями будуть хлопці гурту Шує Паппаруде (Șuie Papparude), пройдуть також дві презентації компакт-дисків – «Om la Lună» і Меделіна Павил з оркестром. Виступлять «Zdob і Zdub» (з Республіки Молдова), «Golan», «Alternosfera», «Kumm», це буде дуже різноманітна участь і вперше виступить популярний міжнародний гурт «Nouvelle Vague». Ми раді, що ми підійшли і до цього напрямку, тобто залучення міжнародних гуртів електронної музики. Будуть присутні як ді-джеї з нашої країни, так і іноземні ді-джеї з Португалії, у нас буде ді-джейка з України, яка проживає зараз в Румунії через війну. Так що ми спробували створити мікс для більш різноманітного досвіду для нашої аудиторії.»

Директорка фестивалю розповіла про шанувальників заходу, який цього року проходить вже всьоме та про аудиторію. Патрічія Бутучел: «Аудиторія Rockanotherworld, можна сказати, насамперед – це лояльна аудиторія, тому що є багато людей, які з нами з першого випуску, 2016 року. Вони доказали нам, що підтримують нас і що, практично, ми разом створили спільноту. І в роки пандемії, тому що Rockanotherworld відбувався і в 2020, і в 2021 році. Ми говоримо про пандемічні видання, з багатьма обмеженнями, і, незалежно від різних умов і контекстів, люди були з нами. Якщо колись ми говорили про якесь небажання ходити на фестивалі, то зараз ми бачимо, що люди набагато відкритіші, набагато охоче ходять на такі заходи і, особливо, на заходи під чистим небом».

Як тривали підготовки до Rockanotherworld? Які завдання стояли перед організаторами та якою була мета фестивалю 2022 року? – запитали ми нашу співрозмовницю: «Поряд із відпочинком та навантаженням, які ми хочемо запропонувати нашій публіці, ми також хотіли організувати для них безпечний захід, особливо після того, що нещодавно сталося в Бухаресті. Я дійсно їздила цього тижня і провела зустрічі з представниками місцевої влади, із співробітниками Управління боротьби з незаконним обігом наркотиків, тому що ми хотіли, щоб увесь цей наш досвід залишався безпечним, як для наших учасників, так і для волонтерів, залучених артистів і всіх людей, які хочуть бути присутні на фестивалі. З минулого року Rockanotherworld рушив шляхом сталого розвитку, і я кажу це, тому що ми хочемо досягти ідеалу Zero Waste. Наразі цей ідеал здається утопічним, але принаймні ми хочемо, щоб через організацію та позиціонування допомагати людям, заохочувати їх до стійкої поведінки та якомога дружнього ставлення до природи. Тож, як я вже говорив, з минулого року ми ставимо перед собою короткострокові, середньо- та довгострокові цілі. Почали з роздільного збору сміття. Ми замінили класичне рекламування з банерами та білбордами типу OH на цифрове рекламування. Ми заохочували та сприяли використанню альтернативного транспорту, такого як електроскутери, велосипеди чи громадський транспорт. Усе планування фестивалю, вся організація ґрунтувалась на принципах запобігання, повторного використання, редизайну та переробки. В основному, на 2022 рік ми підготували для аудиторії Rockanotherworld 4 дні унікальних вражень, які люди зможуть пережити під час фестивалю. У нас є денні заходи, зони відпочинку, ігрові простори, панель для скелелазіння, тиха дискотека, дебати, акустична сцена, музика наживо, сцени електронної музики, ми намагалися створити всесвіт, куди люди можуть прийти і повністю розслабитися».