Category: Світ культури

Кінострічка «Imaculat» режисерів Моніки Стан
та Джорджа Чіпер-Ліллемарка отримала в 2021 році на Венеціанському міжнародному
кінофестивалі три головні нагороди: премію Лев майбутнього імені Луїджі Де
Лаурентіса за дебютний фільм, приз Марчелло Мастроянні, який вручають талановитим акторам-початківцям, а також приз Autrici under
40, присуджений Моніці Стан за найкращий сценарій. У 2022 році фільм «Imaculat» також отримав
трофей «Golden Lynx» на кінофестивалі FEST – New Directors/New
Films Festival в Португалії
та нагороду Міжнародної федерації кінокритиків Fipresci
Award на 19-му Міжнародному кінофестивалі у Трансильванії /TIFF у Клуж-Напоці.

Заснований на реальних фактах, фільм «Imaculat» – це
історія про виживання вісімнадцятирічної дівчини Дарії, яка потрапила до
клініки детоксикації. Фільм «Imaculat» був пропозицією Румунії на премію
«Оскар» 2023, в номінації «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». До цієї
кінострічки Моніка Стан мала багатий досвід у якості сценариста, але вона
зізналася, що не відважувалась брати на себе роль режисерки. Фільм «Imaculat»
приніс її цей новий досвід і розвіяв багато з її упереджень: «Я не закінчила кіношколу, і тому
мені було важко повірити, що я впораюся з режисурою, я думала, що не маючи відповідної
підготовки чи хоча б зроблений короткометражний фільм, інші не довірятимуть
мені. Я навіть звернулася до іншого режисера, перш ніж вирішити працювати разом
з Джорджем Чіпер-Ліллемарком, але все не пішло так, і з того моменту я почала
розуміти, що не знайду нікого, хто зняв би фільм так, як я хотіла. Я зрозуміла,
що для цього фільму я хотіла більше, ніж бути сценаристом, тому що потрібно
було розповісти не просто історію, її потрібно було розповісти з моєї точки
зору. Очевидно, цю історію можна було б
розповісти багатьма способами, що призвело б до багатьох інших фільмів. Тільки
я дуже хотіла, щоб це був певний фільм, той фільм, який я мала на увазі, і так
я зрозуміла, що маю бути режисером. З самого початку я хотіла працювати з
Джорджем Чіпер-Ліллемарком як оператором, і я зрозуміла, що він має дуже
комплексний підхід, тобто він бачить фільм як єдине ціле, він не відокремлює
зображення від історії. Це був його підхід до інших фільмів, і тому він дуже добрий оператор і режисер водночас. Фільм «Imaculat» також є його дебютом як
режисера повнометражного фільму, і я дуже рада, що ми прийняли це рішення,
знімати разом. Ми розуміли один одного і працювали дуже, дуже добре.»

Ми також поговорили з Монікою Стан
про досвід написання сценарію, натхненного біографічним епізодом, історією про
світ, у якому ми живемо, про відносини влади на всіх рівнях суспільства: «Це був
дуже довгий і прекрасний процес, але також багато разів болючим. Як відомо,
сценарій натхненний реальною історією, але не виявляє її до кінця. Насправді це
було б неможливо, тому що неможливо згадати все, що ти пережив, тим більше, що
те, що сталося в той момент, було для мене дуже глибоким і внутрішнім, я не можу
сказати, що мало відповідність у якихось
зовнішніх діях. Ось чому, коли я писала
сценарій, я шукала спосіб помістити ці речі в розповідь, яка б зберегла
внутрішню трансформацію, через яку я пройшла, але також би мала й акцію,
зафіксувала трансформацію персонажа. Я маю на увазі, що досвід, який я
отримала у тій клініці, міг стати більш великою історією, це були події, які
могли статися будь-де. Ось чому я хотіла розповісти історію, тому що вона також
була пов’язана з життям поза клінікою, тільки в цьому просторі я чіткіше
усвідомлювала механізми маніпуляції, тамтешнє середовище змусило мене краще
зрозуміти, як ці відносини влади працюють і як це впливає на нашу особистість.
Були окремі механізми, з якими я також зустрічалася на вулиці, у школі, на факультеті
та в різних інших контекстах. Я маю на увазі, що динаміка між героями, яку я
намагалася відобразити, не обмежувалася клінікою, тому я хотіла розповісти цю
історію, адже це не просто історія про наркозалежність. Я хотіла дослідити цю
динаміку та її причини та зрозуміти, як ми можемо це краще усвідомити.»

У
фільмі «Imaculat» головні ролі виконують Ана Думітрашку,
Васіле
Павел і Чезар
Грумизеску.
До акторського складу також входять Рареш Андріч, Ілона Брезояну, Богдан Феркаш, Іонуц Нікулає, Флорін Гріцку, Тіберіу Добріке, Нінель Петраке, Дан Урсу, Озана Оанча, Діана Думбрави та Крістіна Бубуруз.

У Національному історичному музеї Румунії відбулося відкриття спеціальної виставки «Свештарський скарб. Золото південно-дунайських фракійців», проект, що відновлює співпрацю музею в історичному та археологічному планах з болгарськими сусідами. Скарб у селі Свештари (північно-східна Болгарія) був виявлений у листопаді 2012 року в курганному некрополі укріпленого міста, побудованого в IV столітті до нашої ери.

Про цю співпрацю та експонати, представлені на виставці розповів директор музею Ернест Оберлендер-Тирновяну: «Після більш ніж 45-річної перерви Національний музей історії Румунії та Національний інститут археології та музей у Софії відновили двосторонню співпрацю. Цього року, у квітні, велика виставка відкрилася в Софії, в приміщенні Національного інституту археології про зброю фракійської еліти. З цієї нагоди Національний музей у Бухаресті та Інститут екомузеєзнавства в Тулчі (східна Румунія) представили розкішні експонати з княжої гробниці в Агігьолі (кінець IV століття до н.е.). У відповідь на цю виставку 8 грудня в Бухаресті відкрилася абсолютно чудова виставка, на якій представлені фрагменти однієї з карських гробниць у селі Свештари.»

Що може побачити публіка на виставці? Що особливого в цьому скарбі? Що зробило цю археологічну знахідку такою незвичайною? На ці запитання відповідає Ернест Оберлендер-Тирновяну: «Я б почав із місця: укріплене поселення є одним із великих центрів на південь від Дунаю. Болгарські археологи, болгарські історики та багато наших румунських колег вважають, що там було поселення Геліс, столиця царя гетів Дромігета. І там відбулися події, про які оповідав Діодор Сицилійський – точніше про зустріч Дромігета з царем Лісімахом і його синами, переможеними на полі битви. Поблизу цього поселення, яке розташоване в чудовому природному оточенні, знаходяться декілька курганів-некрополів. Один із цих курганів дослідила болгарська археологиня Діана Георгієва, та їй надзвичайно пощастило. Вона виявила те, що рідко можна підтвердити археологічно: природна реліквія була вбудована в мантію кургану, а саме величезний старовинний дуб.

У індоєвропейців дуб – священне дерево, присвячене Зевсу, батькові богів. Між гілками цього дуба, який містився в кургані, була покладена дерев’яна скриня, в якій були жіночі прикраси та частини упряжі. Курган був кам’яною гробницею з кам’яною камерою з напівциркульним склепінням, важливим технологічним нововведенням кінця IV – початку ІІ століття до нашої ери. У цій гробниці було поховано двох осіб, безсумнівно, також у зв’язку зі скарбом. І вперше археологам вдалося задокументувати, що навколо священного дерева була побудована царська гробниця. Таким чином, це місце стало священним, і особи, які були там поховані, взяли себе під найвищий захист батька богів. Скарб, як бачать відвідувачі, складається як з жіночих прикрас, так і з тіар і браслетів, прикрашених зображеннями міфологічних або фантастичних тварин. Це голови грифонів або левів, а також частки збруї.

Отже, ми маємо, з одного боку, жіночі рештки, а з іншого боку чоловічі. З усього, що ми знаємо на даний момент із відкриттів царських гробниць, дуже ясно, що ці еліти фракійців, незалежно від того, чи були вони в гирлах Дунаю, в Агігьолі чи в селі Перету та у багатьох інших місцях, але ці два відкриття є взірцевими, вони вважали, що життя після смерті продовжується з тими ж елементами, що й їхнє земне життя. У своєму земному житті вони були полководцями. І кінь був частиною королівської присутності, верховий кінь. І цей невідомий цар залишив на зберігання золоті елементи, які прикрашали збрую його улюбленого коня, а з іншого боку, його дружина залишила коштовності. Тому що, хіба вони могли постати перед богами без того, що було настільки характерним для їхнього соціального становища на землі, як золоті прикраси.»

Чому скарби, знайдені в Болгарії, унікальні та цінні? Директор Національного музею історії Румунії пояснює: «Усі ці прикраси зроблені в грецьких майстернях у найкращих класичних традиціях, тому що в IV столітті гети тривалий час контактували з греками і заволоділи важливими елементами грецької цивілізації. І вони цінували, окрім вина та, ймовірно, риби, ці прикраси, виготовлені з великою майстерністю. Як ми бачимо, це царські прикраси. Вони були доступні не кожному і не дуже часто можна отримати можливість мати їх у музеї, як тепер у Національному музеї історії у Бухаресті. Цей скарб із Свештар не дуже подорожував за кордоном. Виставка буде представлена ​​румунській публіці та іноземним туристам до червня, а кулон, велика виставка «Дакія, остання межа романства», яка власне і включає цю тему, і ця виставка, буде представлена ​​публіці до кінця травня, тому що в червні вона буде представлена ​​в Італії, в Римському національному музеї у рамках дуже важливої ​​виставки.»

Нещодавно нагороджений Гран-прі
«Золотий атлас» на Міжнародному кінофестивалі в Аррасі (Франція) та Спеціальним
призом журі на Міжнародному фестивалі франкомовного кіно в Намюрі (Бельгія), останній
фільм режисера Паула Негоеску «Класні люди» (рум. Oameni de treabă) мав свою міжнародну прем’єру на кінофестивалі
в Сараєво. Чорна комедія режисера Паула Негоеску була відібрана на понад 17 кінофестивалях,
а Юліан Постельніку, виконавець головної ролі, вже отримав дві нагороди за свою
гру: на Міжнародному кінофестивалі у Коттбусі (Німеччина) та на Міжнародному кінофестивалі
у Намюрі (Бельгія).

У кінотеатрах Румунії фільм показаний
з 25 листопада, а команда фільму була присутня на показах у кількох містах, щоб
зустрітися зі своїми глядачами в Бухаресті, Бакеу, Ботошані, Брашов, Клуж,
Ясси, Фокшані та П’ятра-Нямц. За участю Юліана Постельніку, Васіле Мурару, Ангела
Даміана та Кріни Семчук у акторському складі, фільм «Класні люди» розповідає історію
сільського поліцейського, який мріє про фруктовий сад і спокійне життя в місці,
де лише ті, хто має вплив, робить правила, однак серія непередбачених подій
приводить його до ситуації, з якої немає виходу.

За
сценарієм Раду Романюка та Оани Тудор фільм «Класні люди» був знятий
минулого року в повіті Ботошані. Юліан
Постельніку, виступає у ролі Іліє, поліцейського, який перебуває в середині
свого життя, стикаючись із важливими рішеннями. Режисер Паул Негоеску розповідає
про виклик режисури сценарію, який не належить йому, про історію, що
відбувається в селі на півночі країни: «Мені було дуже важко переконати себе,
тому що сценарій здавався дуже далеким від мої сфери інтересу, перш за все
тому, що дія відбувається десь на півночі Молдови, в селі, а я відвідав Молдову
лише кілька разів, як турист. Більше того у мене не має родичів в селі, я не
жив в селі. Але оскільки Раду Романюк продовжував наполягати на тому, щоб я
прочитав і став режисером сценарію, після другого читання я зрозумів, що у
фільмі мене насправді цікавить персонаж. Я
зрозумів, що мене цікавить історія цього персонажа, те, як він побудований, і
що вся передісторія, місце, де відбувається дія, насправді є лише обстановкою,
яку я можу задокументувати. Тому я нарешті погодився попрацювати над сценарієм,
написаним Оаною Тудор і Раду Романюком, тому що я зрозумів, що мене саме цікавить
у цьому персонажі, і що я можу говорити про нього, навіть якщо дія відбувається
у місці, яке мені було невідоме. І поліцейський Іліє, персонаж, якого грає
Юліан Постельніку, не обов’язково негативний персонаж, але дуже нюансований,
персонаж з добрими і поганими вчинками, у якому досить легко можна знайти себе
як людину, тому що він має цю якість, він дуже людяний.»

Оцінений як публікою, так і
критиками, фільм «Класні люди» отримав позитивну реакцію міжнародної
преси: «Іліє зображують не як банальну, а добру людину в поганій системі, і
навіть ні як лиходія. Скоріше, він є жертвою, людиною, настільки безглуздо
заплутаною в культурі корупції, що важко сказати, де починаються і де
закінчуються його власні імпульси та принципи. Тільки
румунський фільм може зробити цю історію смішною», – пише видання Variety. «Як
брати Коен і Тарантіно, Негоеску спрямовує хід дії на територію вестерну на
останніх етапах – Іліє стає еквівалентом шерифа, який із запізненням обертає
зброю на лиходіїв», – зазначає Screen International. Паул Негоеску: «Першим
фільмом, який я інстинктивно переглянув під час роботи над фільмом «Класні люди» після того, як я погодився
зняти сценарій, був «Фарго» братів Коен, хоча я не збирався черпати натхнення з
їхнього фільму. Усе вийшло більше від сценарію, сценарій підштовхнув мене до
цієї зони, саме тому, що я не знав місця, де мав знімати. Як я вже
казав раніше, не будучи з Молдови, я намагався уявити ідеальний світ, і,
так, багато моїх посилань походять із фільмів братів Коен, і, ймовірно, ці
згадки також сприяли тому, як я бачив речі. Я вважаю, що моя заслуга полягала,
перш за все, в тому, що я вибрав Юліана Постельніку зіграти головну роль у
фільмі, тому що Юліан вмів показати глибину персонажа та багато нюансів. Звичайно,
можна побудувати головного героя і за сценарієм, але Юліану вдалося зробити
його дуже правдоподібним і олюднити в тому сенсі, що можна легко впізнати в
ньому себе. І робота з Юліаном з самого початку йшла дуже легко і добре, тобто
не було потрібно багатьох репетиціях, багатьох дублях. Як я вже сказав, усе
пройшло дуже добре, тому що ми бачили речі дуже схожими з самого початку, ще
від кастингу.»

Фільм «Класні люди» був
зроблений Papillon Film та Tangaj Production (Румунія) у копродукції з
Screening Emotions (Болгарія) та Avanpost Production (Румунія).

«Метроном», дебютний повнометражний
фільм режисера Александру Белка, нагороджений цього року в Каннах премією Un
Certain Regard за режисуру, можна побачити з початку листопада в кінотеатрах
Румунії. Після прем’єри фільму на відкритті Les Films de Cannes à Bucharest,
фільм показали у понад 45 кінотеатрах країни, а після сеансів глядачі мали
можливість познайомитися з командою фільму.

Дія фільму «Метроном»
розгортається у 70-х роках, коли група старшокласників, шанувальників передачі рок-музики
«Метроном», яку транслювала радіостанція Вільна Європа, пише листа її продюсеру Корнелу
Кіріаку. Справа ускладнується, коли Сорін, хлопець Ани, отримує можливість
покинути країну назавжди з усією родиною, і закохані підлітки змушені
розлучитися.

Акторський склад фільму:
Влад Іванов, Міхай Келін, Алекс Коновару, Аліна Берзунцяну, Мара Бугарін,
Шербан Лазаровіч, Мара Вікол, Маріус Бобок, Міхня Молдовяну, Андрей Меркуре, Меріука
Босня, Тіберіу Завеля, Клаудія Соаре, Едуард Кімак, Бріана Маковей, Памела
Іобаджі , Ана Бодя, Алін Опря, Александру Коновару, Гораціу Боб, Александру
Неделку, Данієль Томеску.

Ми запитали Мару Бугарін
та Шербана Лазаровича як їм вдалося уособити підлітків комуністичного періоду
та про виклики головної ролі у фільмі «Метрономі». Бунтарський і водночас
романтичний дух Ани підкорив актрису Мару Бугарін, яка прив’язалася до героїні,
яку вона грає. «Було досить важко зрозуміти внутрішню силу Ани і те, як вона
з’являється і проявляється в контексті дуже репресивного режиму. Я намагалася
прив’язатися до персонажа, а не дистанціюватися від нього, враховуючи, що Ана
живе в 70-х, а я народилася набагато пізніше. Я не хотіла дивитися на це як на
бездонну форму чи дивитися на неї зверху вниз. Це була найбільша складність
цієї ролі, а також найбільший виклик. Мені було важко, але й надзвичайно цікаво.
Для мене також були дуже важливі сцени в Секурітате, де моїми партнерами були
двоє найкращих румунських акторів Влад Іванов і Міхай Келін.»

Своєю чергою Шербан
Лазарович розповів. «У мене було менше знімальних днів, ніж у Мари, й оскільки
я прийшов у проєкт пізніше, то багато обговорював персонажа і те, як він розвивається,
з режисером Александру Белкою на знімальному майданчику прямо перед початком
зйомок. Ці розмови мені дуже допомогли і я можу сказати, що саме так я потрапив
в атмосферу історії, завдяки тривалим розмовам на знімальному майданчику з
невеликою командою фільму. Озираючись назад, я можу також сказати що відрізняє
мене від Соріна, героя, роль якого я зіграв. Я впевнений, що я б не відреагував
так, як він. На певних сесіях запитань і відповідей зі мною траплялося, що люди
казали мені, що я не можу поставити себе на місце Соріна, що я не знаю, що б я
зробив, якби жив тоді. Але я залишуся при своїй думці і скажу, що не думаю, що
я мав би його ставлення до людини, яку кохаю, не думаю, що не зміг би хоча б попередити
її.»

Ми поговорили з Марою Бугарін
і Шербаном Лазаровичем, виконавцями головних ролей у «Метрономі» і про реакцію
глядачів. Мара Бугарін. «Для мене реакція публіки дуже актуальна і важлива, а
слова глядачів мене зворушили і викликають бажання продовжувати робити те, що я
роблю. Я зрозуміла, що фільм також має певний терапевтичний ефект, траплялося
так, що глядачі сповідалися нам у дуже інтимних подіях, які вони пережили під
час комунізму. І це дуже емоційно, коли тобі довіряють такі історії, ти
розумієш, що просто твоєю грою у фільмі, дія якого відбувається в той час, коли
ти навіть не жив, ти допомагаєш і змушуєш людей говорити те, про що вони,
можливо, ніколи не говорили.»

Шербан Лазаровіч: «Дійсно,
реакція румунської публіки в Румунії була для мене дуже важливою, особливо
тому, що йдеться про історію, яка сталася під час комунізму. Мені було дуже
цікаво подивитися, як відреагує румунська публіка і це правда, що сказала Мара,
на більшості сеансів є глядачі, які розповідають нам про свій досвід в роки юності
чи підліткового віку, досвід, пережитий у той період. І я вважаю дуже цікавим
те, що люди довіряють нам, довіряють нам настільки, щоб порівняти свої власні
історії з тим, що вони побачили у фільмі.»

«Метроном»
був дуже позитивно сприйнятий спеціалізованою пресою. Variety назвав
кінострічку «інтелектуальною та відвертою даниною приреченому поколінню
румунів» і зазначив, що «цей стилізований, повільний і насичений уявою дебют -
набагато більше, ніж румунська версія драми «Ромео і Джульєтта». Метроном – це
чудовий кінотвір, – пише The Upcoming, а Cineuropa зазначає, що «в
кіноіндустрії, де кінематографістів рідко цікавлять жінки або молоді героїні,
персонаж Ани в «Метрономі» стає справжнім, яскравим символом певного ставлення
до життя.

У культурно-мистецькому
просторі столиці діє «Мистецький осередок», нетрадиційна мистецька галерея, яка
веде свою діяльність з 2017 року. Йде мова про галерею типу акваріум з вуличним відкриттям, яка має на меті популяризувати
мистецький меседж в прямому контакті з публікою, перехожими, вуличною публікою.
Посилаючись на маніфест галереї, вона дозволяє творам мистецтва вийти з
класичного простору галереї, щоб взаємодіяти з новою публікою, яка не звикла
відвідувати мистецькі вернісажі чи жанрові заходи, таким чином зламаючи фізичний і часовий бар’єр між творами мистецтва та глядачами через вільний,
прямий і нонконформістський діалог.

Ми провели розмову з одним із
співзасновників «Мистецького осередку», візуальним художником Даніелем
Лоаґером, про початки галереї 5 років тому, про її концепцію та команду: «Мені
потрібно трохи повернутися в час, щоб краще
пояснити: творча майстерня, в якій я
працюю, діє в бухарестському культурному центрі, а саме в центрі «Карол 53». У
цьому центрі проводять майстер-класи художники-ремісники, які
працюють у різних сферах таких як: живопис,
фотографія, музика, обробка шкіри, металообробка, ювелірні вироби, а також
класичний ремонт велосипедів. На першому етапі «Мистицький
осередок» народився з нашої потреби виразити себе
та презентувати публіці те, що ми робимо у майстернях. «Мистецький осередок» був створений групою художників, учасників
цього хабу, а в жовтні 2017 року, з нагоди акції «Білі ночі», ми
офіційно відкрили галерею, на якій презентували першу виставку «Wood Be Nice», пізніше, в рамках заходу «Ніч домів» у тому
ж році ми представили перший
перформанс – живий малюнок. Однак за
короткий час ми зрозуміли, що егоїстично презентувати
лише нас, тих, хто працював в хабі. Ми зрозуміли, що й інші художники теж хочуть бути
присутніми, виставлятися та працювати в галереї. Так розпочалась діяльність «Мистецького осередку», так як його сьогодні знає публіка.
«Мистецький осередок» не є галереєю в класичному розумінні цього слова через кілька причин. Це простір для художників, тобто його організовують художники та їх друзі,
які приділяють частину свого вільного часу, щоб осередок працював. У нас в команді є люди, які займаються графічним
дизайном, соціальними мережами, фото-відео, веб-дизайном, PR, люди, які
займаються логістикою. Ми не
велика команда, але намагаємося охопити весь спектр потреб цієї галереї.
«Мистецький осередок» не діє за
певною програмою, його можна відвідувати 24 години на добу, 7 днів на тиждень, прямо з
вулиці. Ще одна причина, чому ми не є класичною галерею, це публіка галереї, яка дуже різноманітна. Те, що ми виставляємо,
споживають як любителі мистецтва, так друзі художників, відвідувачі класичної
галереї, так і менш обізнані люди. Наші виставки також бачать перехожі, учні, які
повертаються зі школи, бабусі й дідусі, які йдуть на базар та інші. Ще одна
причина, чому ми різні, тому, що в галереї ми
виставляємо майже виключно прем’єрні роботи або роботи, створені спеціально для тривимірного простору типу акваріум, яким є галерея. Ми виставляємо та рекламуємо роботи митців-початківців, студентів, магістрантів, аспірантів, митців, які не мають формальної підготовки в цій
галузі, митців, які виставляються вперше, митців-експериментаторів, сміливих
митців, митців, яким подобаються виклики, які хочуть
співпрацювати, а також більш
відомих митців на арт-ринку. Ми презентуємо різноманітне сучасне
мистецтво: живопис, скульптуру, змішану техніку, інсталяцію, нові медіа, а
також організовуємо перформанси, живі картини, живу музику, інтерактивні
інсталяції чи презентацію
журналів.»

Що
відбулося за 5 років діяльності «Мистецького осередку»? Даніель Лоагар резюмує: «Наразі ми дійшли до події номер 137 та, ймовірно, виставляли свої роботи понад 100 виконавців. Зі
137 подій я згадаю лише кілька: перформанс Теодора Грігораша, який протягом
30 годин поспіль працював у майстерні та намалював 30 картин. Слід
відмітити також нову медіа-інсталяцію Доріна
Кучікова, інсталяцію, яка враховує та залучає кожного перехожого у віртуальну галерею, виставку-маніфест «За Україну», яку ми влаштували цього року на площі імені Короля Міхая у Бухаресті, а також виставку в співпраці з Асоціацією «Art
Mirror» в місті Клуж-Напока, присвячену навколишньому середовищу, виставку,
яка відбулася в Кишиневі, Республіці Молдова. Також йде
мова про майстер-клас з живопису з нагоди
відкриття «Вертикальної галереї», на
якій художники малювали із зав’язаними очима, перформанс малювання тіла художниці Євгенії Гріцко з
Чернівців, Україна, масштабний проєкт під назвою «IN-TO-IT», здійснений у співпраці з
ASUNAB – Асоціацією студентів Націоналого університету мистецтв, який включав трансляцію наживо радіо
IN-TO-IT, а також групову виставку студентів Національного університету мистецтв та інсталяцію студентів, які вивчають дизайн, виставку-маніфест «Бомби та люди», за Україну та проти війни», перша
виставка такого роду в Румунії, кураторами якої є Ралука Іларія Деметреску та я. Я також хочу згадати нові простори «Мистецького осередку», точніше «Art Kulterra Gallery», співпраця між нашою галереєю та
«Kulterra», яка дебютувала у квітні 2022
року.»

Наприкінці дискусії візуальний
художник Даніелем Лоаґер розповідає про плани галереї «Мистецький
осередок» на наступні 5 років: «Я кажу, що ми продовжуватимемо тим самим
шляхом. Ми намагатимемося просувати якомога більше дуже добрих артистів, які ще
невідомі публіці, експериментувати та проводити перформанси.»

У період з
жовтня 2022 р. по січень 2023 р. в Національному музейному комплексі Нямц у
П’ятра-Нямц (північно-східна Румунія) проходить виставка, організована Національним
історичним музеєм Румунії (MNIR) про одного з найважливіших культурних, історичних, наукових та політичних діячів:
Ніколая
Йоргу
(1871-1940), до 150-ої річниці з дня його народження. Історик, літературознавець, документаліст, поет,
енциклопедист, меморіаліст, міністр, парламентарій, прем’єр-міністр, професор
університету та академік – довгий список титулів, професій і професійних
якостей, які показують нам лише частину непересічної особистості Ніколая Йорги.

Про Йоргу,
про виставку та про те, що на ній можна побачити, ми поговорили з науковим співробітником та
куратором виставки Крістіною Паюшан-Нуіке: «Треба сказати, що в основі виставки
– колекція «Йорга-Піппіді». І хочу подякувати університетському професору Андрію Піппіді, онуку
Ніколая
Йорги. Його мати, пані Ліліана Йорга-Піппіді, була донькою Ніколая Йорги, який пожертвував надзвичайно
дорогоцінну колекцію Національному історичному музею Румунії, проявивши
щедрість і продовжуючи таким
чином приклади своїх предків, тобто діда Ніколая Йорги та матері Ліліани Йорга-Піппіді. Уявіть собі, що у нас є оригінал свідоцтва про
народження Ніколая Йорги, що у нас є шкільні дипломи, де ми бачимо, які оцінки він мав у
початковій школі, потім у середній школі, університетський диплом, докторський ступінь здобутий у Лейпцигу.
У нас є сімейні фотографії, фотографії Ніколая Йорги та тих 11 дітей, 4 від
першого шлюбу з Марією Тасу та 7 від шлюбу з Катінкою Йорга. У нас є чудовий портрет
Катінки Йорги, зроблений Швейцером-Кумпеною та відреставрований тут, у музеї.
Вперше він експонувався на виставці в Бухаресті, а зараз знаходиться в
П’ятра-Нямці. У нас зберігається, як я це називаю, своєрідна міні-історія Європи, складена зі ступенів
доктора Honoris Causa та нагород, які Ніколає Йорга отримав протягом часом. Бо
небагато країн, з якими він мав стосунки і від яких не отримав визнання.
Наприклад, він отримав диплом члена-кореспондента Чилійської академії.
Практично перетнувши океан, Ніколає Йорга також здійснив подорож до Америки, і
я вважаю, що це дуже цікава тема, яку варто дослідити глибше».

Які ще важливі експонати можна
побачити на виставці? А що, за словами куратора Крістіни Паюшан, містить вітрина,
присвячена місцевості П’ятра-Нямц?: «На виставці в П’ятра-Нямц ви можете побачити деякі особисті речі Ніколая
Йорги, предмети, які були подаровані Інституту історії «Ніколая Йорга» і які ми
включили до цієї виставки. Наприклад, перо, яким він писав, його окуляри, лупа,
срібний пенал, де він тримав свої пера, особисті листи, листи, отримані від
великих особистостей. І, оскільки Ніколає Йорга мав добрі стосунки з
П’ятра-Нямц, він кілька разів відвідував цей район, відвідував монастирі,
відвідував місто як таке, разом із моєю колегою Міхаєлою Верзя, яка також є
заступником директора музею з П’ятра-Нямц, ми створили невелику вітрину,
пов’язану з Йоргою та П’ятра-Нямцьким повітом. В цій вітрині містяться два
надзвичайно важливі предмети: два листи,
один отриманий від Елени Кузи прямо в 1909 році, в рік смерті Елени Кузи. В
останні роки життя вона перейшла жити в П’ятра-Нямц, і нею опікувався лікар Флор,
який надіслав другий лист, що практично супроводжує лист Елени Кузи. Елена Куза
дякує історику в 1909 році за все, що він зробив для румунського народу, а
також дякує йому за збереження пам’яті про її чоловіка, князя Александру Йоана
Кузи. Це дуже цікавий лист. Поруч – візитна картка священика Костянтина Матасе.
Це той, хто захищав пам’ятники в Нямці, і той, хто мав тісні стосунки з Ніколаєм
Йоргою, який був головою Комісії з історичних пам’яток».

Наприкінці
інтерв’ю Крістіна Паюшан зробила
нам останнє сердечне зізнання про виставку: «Сподіваюся, що всі ті, хто відвідає виставку, дізнається щось нового про Ніколая Йоргу, про людину Ніколая Йоргу та його стосунки зі своїми дітьми, яких він дуже любив. Дещо про стосунки та велику любов, яку
він відчував до своєї дружини. І один із найкрасивіших збережених любовних
листів – це один із тих, які професор Піппіді опублікував у «Листах до
Катінки», де чоловік Йорга, де закоханий Ніку, писав досить серйозній молодій
жінці, яка не знала напевно, чи вийде заміж за вже відомого Ніколая Йоргу. Виставка пройшла в Бухаресті, а тепер вона в
П’ятра-Нямці, і ми сподіваємося, що вона проїде по всій країні.
Ми сподіваємося повернути увагу громадськості до видатного вченого. Щоб повернути увагу
громадськості до румунської історіографії
та до
всього того, що Ніколає Йорга означав для румунської історіографії
та для румунського народу, тому що Ніколає Йорга був одним із засновників возз’єднаної Румунії, і я думаю, що його роль залишається
важливою навіть сьогодні.»

Нещодавно в румунський прокат вийшов новий
фільм режисерки Єви Перволовіч, яка зараз проживає у Франції. Документальний
фільм «Бухарестська дельта» розповідає історію однієї території, голосом актрис
Сандрін Боннер та Ади Кондеєску. Прем’єра документального фільму «Бухарестська дельта» відбулася в Румунії на Міжнародному кінофестивалі Трансільванія, у місті Клуж-Напока. Наприкінці вересня фільм вийшов у румунський прокат, а навесні наступного року відбудеться його прем’єра у Франції.

На початку 18 століття на відповідній
території був побудований один з найкрасивіших монастирів у Східній Європі,
монастир Векерешть, який після приходу до влади комуністів був перетворений на
в’язницю. Незважаючи на численні протести тогочасних діячів
культури, за наказом комуністичного лідера Ніколая Чаушеску у 1986 році будівлю
було знесено. Кільком реставраторам вдалося врятувати фрески та ікони, які
прикрашали монастир. Власники землі та будинків, розташованих на цій території
були експропрійовані, комуністичний режим розпочав масштабні гідротехнічні
роботи, які так і не були доведені до кінця. Після падіння комунізму у результаті досліджень
про існування вражаючої кількості видів птахів, в тому числі рідкісних, а також
тривалої фотодокументації, у 2012 році команда спеціалістів із заповідних
територій взялася за створення природного парку. У даний час природний парк Векерешть
є однією з визначних туристичних пам’яток Румунії завдяки екосистемі, яка
сформувалася та розвинулася дуже близько до центру столиці.

Режисерка Єва Перволовіч розповіла про цей
дуже особистий мемуаристський підхід, породжений звичайним гобеленом, отриманим
від місткині Лєни Константе, засудженої до 12 років ув’язнення у 1954 році.

Єва Перволовіч. «Усе почалося з цього гобелена
Лєни Константе, яка у 60-х роках відбула покарання у Векерешть та інших
в’язницях Румунії. Цей гобелен був для мене як поклик із минулого, він викликав
у мене потребу більше читати про історію цих жінок, які були ув’язнені, та
задокументувати їхню історію. Гобелен також викликав у мене цікавість і так я
натрапила на книгу Лєни Константе «Мовчазна втеча» і завдяки цій книзі я дізналася,
що у Векерешть були ув’язнені й інші жінки, а деякі з них писали французькою
мовою та опублікували свої спогади у Франції. Ми повинні зрозуміти, що ці
книги були написані до 1989 року, а французька мова була безпечнішою для такого
роду свідчень, небезпечних для того, хто їх написав. Я згадаю Адріану
Космовіч, яка написала «Au Commencement etait la fin» (1951 р.), книгу, видану зараз
видавництвом «Humanitas» під назвою «На початку був кінець. Червона диктатура у
Бухаресті.» Незважаючи на те, що книга була написана румунською мовою, вона
вперше з’явилася в Парижі в перекладі Моніки Ловінеску, з якою Адріана Космовіч
була добре знайомою. Адріані Космовіч вдалося утекти з в’язниці у 60-х роках, а
потім дістатися до Франції. Це сталося під час репресивного режиму Георгія
Георгіу-Дежа, ще до приходу до влади Чаушеску. У Франції тоді також було непросто,
тому що не тільки французи, а й більшість західноєвропейців мали хорошу думку
про комунізм і вважали фашистами тих, хто мав іншу думку. Тим важливішою була
допомога Моніки Ловінеску, відомої продюсерки Радіо Свобода, яка підтримала Лєну
Константе в ті роки в Парижі. Окрім книжок Лєни Константе та Адріани Космовіч,
у документальному фільмі я також використала цитати з роману Le cachot des
Marionnettes
– quinze ans de prison. Roumanie 1949-1964/ Підземелля Маріонеток – п’ятнадцять років ув’язнення.
Румунія 1949-1964 рр.»

«Нема де сховатися, коли тебе переслідує історія», – каже оповідачка
документального фільму «Бухарестська дельта» і це речення може стати найкращим гаслом
фільму. Досліджуючи цю тему, Єва Перволовіч вирішила наголосити на спогадах
в’язнів. «Зрештою, таким чином інформація стала доступною для широкого загалу і
фільм зосереджений на свідченнях жінок, хоча у в’язниці Векерешть також було
крило, у якому були ув’язнені чоловіки. Я вирішила зняти фільм на основі
спогадів ув’язнених жінок і тому, що мені здається, що їхній голос навіть зараз
недостатньо чутний. Ми досить багато говоримо про героїв війни чи героїв
антикомуністичної боротьби і майже нічого не говоримо про жінок, які також дуже
постраждали, часто безпричинно. Декого з них ув’язнили лише за те, що вони
опинилися у неправильному місці в неправильний час, як у випадку з Лєною
Константе, яка навіть не була політично заангажована. Я вважала за важливе
зберегти ці свідчення жінок, які постраждали і вижили, тому що це свідчення
дуже сильних жінок, борчинь, які зуміли встояти у дуже важкі та несправедливі часи
і врешті-решт зробити щось яскраве. Таким є й випадок Лєни Константе, про яку стало відомо
завдяки її письмовим свідченням, а також завдяки створеним нею гобеленам. Тому
у фільмі також є щось оптимістичне та позитивне, говорячи про силу виживання
цих жінок, я б сказала, що це також урок про те, як ми можемо подолати дуже
важкі моменти в житті, зумівши використати цей досвід.»

Єва Перволовіч також є режисеркою фільму «Маруся», її дебютної кінострічки, яка вийшла в прокат у 2013 році і була удостоєна багатьох міжнародних нагород.

Асоціація письменників «Казковий» для дітей та підлітків – це професійна організація,
заснована в 2018 році, яка популяризує сучасну румунську літературу для дітей,
підтримує творців і полегшує доступ дітей з
неблагополучних середовищ до книг. Завдяки численним реалізованим проєктам тисячі дітей та
молоді мали змогу зустрітися з улюбленими письменниками та їхніми творами в
бібліотеках, школах, музеях, будинках культури чи на книжкових ярмарках і
фестивалях.

Письменники асоціації «Казковий» щороку відвідують дітей у селах і неблагополучних громадах з творчими
майстернями та дарують книги в рамках караванів «Казковий. Фестиваль Little Lit», який організовує асоціація, поєднує дитячу літературу Румунії з міжнародною, а освітні ресурси, які
створюють письменники «Казковий», підтримують студентів, вчителів та бібліотекарів. Цього року асоціація «Казковий» організувала серію освітніх майстер-класів, які сприяли дружбі, інклюзії,
різноманітності та толерантності для дітей віком 6-10 років кількох сіл Румунії. Майстер-класи є частиною проєкту «Зіграй свою книгу!», який стартував із
великої акції зі збору книжок.

Ми розмовляли з письменницею Вікторією Петрашку, однією із засновниць асоціації «Казковий», про роль асоціації та
про майстер-класи, організовані цього року. Ось, що вона сказала: «Асоціація письменників «Казковий» для дітей та підлітків є організацією, яка
з моменту свого заснування у 2018 році прагне підтримувати творців дитячої
літератури в Румунії та, перш за все, сприяти доступу дітей, особливо тих, хто походять з неблагополучних середовищ, до сучасної дитячої
літератури. Не секрет, що в багатьох сільських бібліотеках є старовинні книжки або мала кількість книжок, і діти не мають доступу до сучасних оповідань, тому їм важче розуміти прочитану літературу. Вони не мають можливості зустрітися ні з тими, хто пише сучасну
літературу. Не раз так сталося, що діти були вражені тим, що мали можливість зустрітися з сучасними письменниками. Кожного разу зустрічі
з цими дітьми є надзвичайними, і вони залишаються під враженням історій,
які ми їм розповідаємо та відкривають шлях до літератури. Наш проєкт «Зіграй свою книгу!», один із найновіших,
запропонував, щоб, починаючи з історій, ми могли грати та вчитися водночас. Я
проводила майстер-класи у двох населених пунктах повіту Димбовіца, в Концешті та Тіту. У мене
була надзвичайна зустріч у селі Концешті. Там ми зустріли рромьску громаду,
і я спілкувалася з багатьма дітьми, які вперше прийшли до бібліотеки та з цієї
нагоди відкрили для себе цей казковий світ книг, оповідань та малюнків, багато
з них також записалися до бібліотеки, що нас дуже зрадувало. Я зізнаюсь, що у нас було два надзвичайних
партнери, а саме EduCab, Мережа комунальних бібліотек та видавництво Артур, які
допомогли нам привезти нові книги в ці місця.»

Проєкт «Зіграй свою карту!» продовжив роботу над педагогічним набором, підготовленим членами Асоціації
«Казковий», важливим проєктом, який забезпечить вчителів і бібліотекарів
альтернативними, сучасними методами вивчення дитячої літератури. Через
педагогічний набір, який буде розповсюджено серед якомога більшої кількості
бібліотекарів, вчителів, викладачів та культурологів, проєкт забезпечує
поширення європейських цінностей та заохочує критичне мислення дітей із якомога
більшої кількості громад країни.

Одна із письменниць-засновниць Асоціації «Казковий» Вікторія Петрашку є автором книжок і вистав для дітей. Вона дебютувала книгою «День
коли сон втік» (Видавництво Немі – 2008, Видавництво Дитяча книга – 2017),
книжкою, яка мала успіх і згодом була драматизована для сценічних вистав (Театральна
група Момоліно) та для радіовистав суспільного радіо. У 2012 році вона опублікувала
антологію «Карликовий дуб, найкращий тато» (Видавництво дитячої книги), книга,
яка стала фіналістом Гали «Добрий для друку», а через рік була драматизована і транслювалася Національним радіофонічним театром Радіо Румунія. У 2017 році вона
отримала премію дитячої літератури, яку присуджує Радіо Itsy Bitsy. Потім написала інші книги для дітей: «Історія
кохання», «Шанс Квитка» (видавництво Картієр), «ТіріБомБамБура», п’ять історій (видавництво Gutenberg Books), «Листи з Лапландії», «Зурало та зачароване колесо», «Пісня
Зуралі», «Гастон Томберон, герой з Агерона», «Нескорені», «Рецепт хоробрості»,
«Дивовижні подорожі Аріадни», «Пригоди періжка» (видавництво «Юніверс»), «Дракон 32» (видавництво «Дитяча книга»).

Вікторія Петрашку подає деталі:
«Намагаюся крім моєї роботи в рамках Асоціації «Казковий» писати
оповідання. Книга «Дракон 32» була презентована на цьогорічному книжковому
ярмарку Bookfest у Бухаресті, та я була рада знову зустрітися з дітьми
віч-на-віч. Це історія про трамвай, який їде від центру міста до околиць і
якимось чином поєднує два світи. Це трамвай, з якого маленька дівчинка
відкриває для себе справжній і фантастичний Бухарест, адже часто діти,
дивлячись у вікно, бачать більше, ніж ми, дорослі. Ця історія, натхнена моєю
дочкою та нашими подорожами до її школи, а також людьми, яких я зустрічала роками в трамваї №32. З цього трамваю, який з’єднює квартал Рахова з центром
міста, я побачила чимало напівзруйнованих будинків, але які ще гарні,
багатоповерхових будинків, які
виглядають як величезні істоти для маленької дівчинки, героїні цієї історії. Це також історія бездомних, які іноді живуть у череві «Дракона
32», історія, довкола якої можна розпочати чимало дискусій з читачами. Ккнига,
абсолютно сенсаційно проілюстрована Міхаєлою Парасківою.»

З середини жовтня до середини листопада в
галереї «Мобіус», одному з важливих приміщень у Бухаресті для виставлення та контакту сучасного мистецтва з публікою,
триває виставка «Shaving the Caterpillar» художниці Ілеани Пашкалеу. Художниця народилася в Карансебеші
(західна Румунія), зараз живе і працює в Берліні. Вона є візуальним митцем та мистецтвознавцем, об’єднавши свої мистецькі
та теоретичні інтереси спільною метою дослідження історії людського тіла, зокрема
жіночого.

Про концепцію виставки та про те, як вона
виникла, ми поговорили з Ілеаною Пашкалеу: «Shaving the
Caterpillar» – так
називається виставка, яку я створила разом із кураторкою Валентиною Янку на
запрошення галереї «Мобіус». Назва в перекладі означає «Голення
гусениці», а виставка
пропонує ознайомлення з історією жіночого тіла з медичної точки зору. Проєкт рушив
з набагато більшого дослідження, за яким я стежила з 2017 року, у власних
пошуках теми для докторської дисертації. Отже, це теоретичне дослідження, яке
тривало кілька років і було зосереджено на жіночій анатомії, як її бачили
лікарі, переважно чоловіки лікарі, між 17 і 19 століттями. Я багато разів хотіла
уточнити, говорячи про цю виставку, наскільки моє родинне походження також мало
значення для розвитку цих ідей. Моя мати, лікар-терапевт, дозволяла мені
гратися зі всілякими медичними інструментами та аксесуарами. Мої бабусі,
медсестра та прибиральниця у відділеннях гінекології та акушерства, якимось
чином прищепили мені цю прихильність до жіночої анатомії та своєрідну цікавість
досліджувати її також і з мистецької точки зору».

Як художниця описує свій творчий процес? З
яких питань вона рушила? Ілеана Пашкалеу: «Мої твори розповідають досить болючі
історії. Мій мистецький процес заснований на символізації інформації з
дослідження, інформації, яку я часто сприймала як шокуючу, болючу, і виставлення
її відвідувачам може викликати повторну травму. Але, не будучи науковою
експертизою в медичному, психіатричному, психологічному смислі тощо, моє
дослідження є мистецьким дослідженням історії, яке відкриває цю тему жіночої
анатомії, не маючи можливості чи претензії вичерпати її. І, якщо я буду
говорити медичними термінами протягом усього теоретичного та практичного
підходу, я сподіваюся, що досвід відвідувачів виставки буде схожий на відчуття пальпації
великого рубця. Тобто викликати запитання та бажання шукати відповіді: що
відбувалося протягом історії у складені жіночої анатомії лікарями та
чоловіками? Наскільки болючими були медичні теорії для жінок? Які серйозні
наслідки вони мали? Або інші запитання типу «цей шрам загоївся?». Що від нього
залишилося? Навіть цей розмовний вислів «вона істеричка» досі залишається
вигадкою 19 століття. Тож будьте обережні, коли знову думатимете про когось як про «істерика»,
тому що це було інструментом маніпуляції та тортур. І останнє, але не менш
важливе питання на кшталт: «як нам уникнути травм із такими наслідками?». Чого
ми навчаємося? Як нам стати сильнішими?».

Наприкінці нашої розмови Ілеана Пашкалеу проаналізувала
виставку, використані матеріали та маршрут, запланований для глядачів: «Перша ідея виставки зосереджена на
питанні: «Як народилася друга стать?» На першому етапі виставки ми маємо
малюнки з посиланнями на медичні дискурси та ілюстрації з наукових трактатів XVIIтаXVIII століть, малюнки, які простежують історію жіночої
анатомії, позначену одержимістю лікарів її репродуктивним апаратом. Тож
візуальний напрямок має на першому етапі показати, як лікарі будували
анатомічне зображення жінки, починаючи з матки, яка вважалася основним маркером
диференціації між статями. І мало того, матка вважалася примхливим, небезпечним
органом, здатним викликати божевілля і великі відхилення в поведінці своїх
носіїв. На другому етапі виставки ми переміщаємося в століття Просвітництва,
період, коли вперше було зображено жіночий скелет. Отже, ми спостерігаємо
момент, коли друга стать отримує власну грудну клітку та хребет. Це важливий момент,
який я художньо позначила інсталяціями здійсненими зі штучної шкіри та металу, а
шкіра з її органічними конотаціями – це матеріал, з яким я працювала спеціально
для цієї виставки. Я різала, пробивала, склеювала шари шкіри, як хірург. Звідси
це порівняння, яким я керувалася протягом усього мого підходу, а саме що митець
може діяти як лікар. Нарешті виставка завершується кульмінаційним моментом: це
момент «істерії», і я вживаю це слово в подвійних лапках, тому що виставка
наполягає на тому, що істерія була вигадкою, і, можливо, я хотіла би, щоб
глядачі залишилися принаймні з цією ідеєю нехай вони перестануть
використовувати слово «істеричка» у своєму словнику».

ARCUB (Культурний
центр Бухареста) та Союз образотворчих митців Румунії нещодавно представили
увазі любителів краси під гаслом «Мистецтво в Бухаресті», новий проєкт «Deco
ReMake» – виставки, конференції та майстер-класи з декоративно-прикладного
мистецтва. Це своєрідний 360-градусний погляд на декоративне мистецтво з точки
зору кураторських концепцій і сучасних художніх практик. Проєкт «Deco ReMake»
був структурований навколо центральних виставок у різних приміщеннях столиці.
Проєкт сформувався з бажання просвітити та ознайомити широку публіку з
техніками та процесами, які використовуються у створенні предметів
декоративного мистецтва.

В інтерв’ю нашій
радіостанції Доріна Хоретеу, генеральний координатор «Deco ReMake» розповіла
про виникнення проєкту, його напрями та команду організаторів: «Цьогорічне «Мистецтво
в Бухаресті» присвячене декоративному мистецтву. Шукаючи можливі назви я запропонувала
«Deco ReMake», це влучна назва, адже «re-make» для мене означає перезавантаження,
тобто оновлення декоративності. В якому сенсі? Основні види мистецтва багато
запозичують із основних технік художників-декораторів, але це тримає їх на
деяких принципах сучасного мистецтва і, більше того, на концепції. Багатьом
художникам, які працюють у сфері декору, навряд чи вистачає сміливості подолати
цей бар’єр меседжу, закріпленого в тому, що відбувається зараз. У попередніх
виданнях декоративне мистецтво було інтегровано в основні мистецтва, воно не
мало такої силу. В окремому проєкті ти шукаєш найкраще місце, будуєш, отримуєш результати,
маєш вплив на інших. Крім виставок ми вирішили зробити кілька публічних
виступів художників-декораторів, аби показати як вони будують ці об’єкти, ці
роботи, та яка технологія стоїть за цим. У нас є кілька рецептів. Важливо, як ти
використовуєш усі ці рецепти та всі ці формули матеріалів і як поєднуються
меседжі митця, у формі, яка щось передає, і все стає експонатом, що має певний
меседж. Найчастіше митець шукає і намагається
шукати зв’язок з концепцією, налагодити діалог з публікою, тобто заохочувати,
проблематизувати. Цього року разом зі мною значні зусилля для створення цих виставок
доклали Ана Негоїце, генеральна кураторка, Джорджіана Козма та Маріан Гьорге.
Настав час діалогу щодо того, що відбувається з молоддю і старою гвардією.»

Генеральна
кураторка Ana Негоїце розповіла про концепції та художні критерії, які були
закладені в основі «Deco ReMake»: «У цьому проєкті є дві дивацтва, дивацтва,
які сприймаються зі своїми плюсами, та мінусами, у тому сенсі, що ця ініціатива
не є результатом кураторської концепції, що об’єднує навколо себе роботи
митців, як це часто буває, що є звичайною практикою, а почалася з
організаційного проєкту, який об’єднав галузь, галузь декоративного мистецтва,
тобто текстиль, скло, метал та кераміку, у спробі об’єднати людей навколо теми,
яку потрібно представити. Ось тут постає роль команди кураторів, тому що це не
лише я, ми всі взяли на себе цю роль у певний момент, і це був діалог, це була
міждисциплінарна робота, тому що мій підхід має теоретичний характер, а мої
колеги мали практичний підхід, підхід практикуючого митця, тому нам
довелося зібрати всі ці предмети, не маючи жодних кураторських критеріїв.
Зовсім непросто зробити виставку, не маючи якихось кураторських стандартів, на
концептуальному рівні, щоб разом вони мали єдиний меседж. І тоді, червоною
ниткою було просуватися до кожного простору, щоб надати сучасного відтінку
декоративному мистецтву, тому що це дуже важливо, ми все ще трохи боремося з
декоративним мистецтвом, яке має статичний характер, і потім його потрібно
приймати до інсталяцій об’єктів та міждисциплінарних структур у декоративному
мистецтві, тобто це вже не просто текстиль чи лише метал, змішані техніки
означають певний погляд на експонат з точки зору інсталяції та навіть
перформативної структури, як відео зона. Це дуже важливо і водночас непросто
інтегрувати такий тип дискурсу серед представників старшого покоління.»

Своїм поглядом на
цей проєкт з нами поділився й голова Спілки образотворчих митців Петру Лукач:
«Це проєкт, який ми започаткували багато років тому і, який вже проводився
кілька разів у різних контекстах. Ми намагаємося розширити спектр наших завдань
в якомога більшій кількості сфер, тому що Спілка образотворчих митців, окрім
того, що налічує понад 6000 членів, має близько 10 різних кар’єрних шляхів,
відділів, які намагаються популяризувати свій напрям і свою роботу. Цього разу
ми намагалися віддати перевагу декоративному мистецтву, не лише тому, що це
поле стало головним напрямком мистецтва. Це освіжаючий, бажаний регістр, який
нарешті доповнює сцену сучасного мистецтва речами значущими. Тепер розділ
декоративно-прикладного мистецтва виглядає бездоганно. Галерея є своєрідним
музейним простором, великим, в якому кожна робота займає належне місце, а
зв’язок між ними виразний і цікавий. Спілка образотворчих митців має величезний
потенціал, у ній дуже багато членів, які окремо дуже цікаві. Важче об’єднати їх
і створити заходи, які всіляко їх підтримують, у тому числі й з кураторської
точки зору. Це модель поведінки. Останнім часом, в останні роки, ми намагалися
наполягати на такому візуальному дискурсі. Ось як вони можуть сформулювати надзвичайний
виставковий простір, цікавий і який справді залишить слід на сцені сучасного
мистецтва Румунії.»

Понад 200 відомих професіоналів
літературної та мистецької індустрії з Фінляндії, Франції, Німеччини, Ізраїлю,
Республіки Молдова, Руанди, Алжиру, Сирії та Румунії беруть участь
19-23 жовтня у Яссах у Міжнародному фестивалі літератури та
перекладу. Як і в попередніх випусках фестивалю, публіка має нагоду
зустрітися з письменниками-лауреатами нагород, важливими голосами сучасної
літератури з-за кордону та з країни, такими як: Джон Бойн (автор бестселера
«Хлопчик у смугастій піжамі», опублікований 58 іноземними мовами), Мануєль
Вілас (один із найвідоміших і нагороджених іспанських письменників), Буалем
Сансал (франкомовний алжирський письменник, лауреат Гран-прі Французької
академії), Наріне Абгарян (вірменська письменниця, яку видання
The Guardian оголосив серед першої шістки європейських авторів, авторка
бестселера «Три яблука впали з неба») та письменник і
філософ Андрей Плешу.

Протягом 5 днів у рамках Міжнародного фестивалю
літератури та перекладу в Яссах відбуваються десятки подій такі як: літературні зустрічі зі зірками світової
літератури, білі ночі поезії та музики, майстер-класи та професійні круглі
столи, концерти, читання. Напередодні з 3 по 7 жовтня відбувся 8-й випуск
майстер-класів для перекладачів, організованих Національним музеєм румунської
літератури Ясси у співпраці з Меморіалом Іпотешті – Центром національних
досліджень Міхая Емінеску. Цей мастер-клас пропонує навчання та професійну
комунікаційну базу для перекладачів з румунської мови на іноземну, а
бенефіціарами цього випуску були представники десяти країн: Джале Ісмаїл
(Азербайджан), Моніка Констандаке (Швейцарія), Алекс Кубанов (Казахстан),
Джоанна Корнас – Варвас (Польща), Ференц Андре, Чанад Зава (Румунія, угорською
мовою), Моніка Куре (Румунія, англійською мовою), Еліза Філімон (Румунія, англійською
мовою). Роксана Іліє (Румунія, німецькою мовою), Джура Міочінович (Сербія),
Клара Рус (Словенія), Елена Боррас (Іспанія), Габрієла Кошта (Угорщина).

Я провела розмову з Флоріном Лезереску,
письменником і членом команди Міжнародного фестивалю літератури та перекладу в Яссах, про
важливість фестивалю для перекладачів та його актуальність для румунської
публіки. Ось, що він сказав: «Ми назвали його Міжнародним фестивалем
літератури та перекладу в Яссах, тому що ми приділяємо особливу увагу
перекладачам, особливо перекладачам з румунської мови на іноземну. Крім цих майстер-класів,
ми також проводимо деякі заходи в рамках Міжнародного фестивалю літератури та перекладу, які зосереджені на перекладачах, від професійних
зустрічей з літературними агентами та перекладачами до майстер-клас для
старшокласників. Зокрема, перекладачі ходять до ліцеїв і навчають учнів, як
робити переклад. Що
стосується аудиторії Міжнародного фестивалю літератури та перекладу в Яссах, то
80% тих, хто приходить на фестиваль, це молоді та дуже молоді особи, і я дуже радий,
що фестиваль знаменує їх існування. Я наведу два приклади. Габрієла Вієру – відома літературний критик, вона входить до складу редакції журналу Timpul (Час). Вона приходила на фестиваль щороку, на
попередніх випусках також була волонтером, а цього року модерує два заходи.
Днями Габрієла Вієру сказала мені, що вона відвідує фестиваль від 9-го класу і
тут вона вперше мала можливість спілкуватися з письменниками. На цьогорічному
фестивалі також запрошений Йоан Короаме, якого вважають новим голосом, високо
оціненим у румунській поезії з моменту його дебюту. Коли я запросив його на
фестиваль, він мені сказав, що відвідує фестиваль з 6 класу та що фестиваль для нього дуже важливий, він
виріс разом з цим фестивалем. Ці зустрічі з письменниками дуже важливі, я кажу,
для всіх, але особливо для молоді. Цього року гості фестивалю відвідуватимуть 18
середніх шкіл не лише в Яссах, а й в інших населених пунктах повіту. Йде мова
про письменників, перекладачів, професіоналів літературної галузі. Це, як мені
здається, одна з найважливіших речей, які робляться під час фестивалю, таким чином вдається змінити погляд на літературу, показати, що література може бути
видовищною, цікавою, що література жива.»

Гостями Міжнародного фестивалю
літератури та перекладу в Яссах 2022 є румунські прозаїки Чезар Амарієї, Ремус Болдеа,
Адріан Чорояну, Богдан Коша, Філіп Флоріан, Лавініка Міту, Лівіу Орнеа, Йоана
Парвулеску, Дан Перша, Богдан Сучава, Анка Вієру. Водночас у 10-му випуску фестивалю
беруть участь відомі поети: Резван Андрей, Іон Бузу, Йоан Короама, Теона
Галготіу, Анастасія Гаврилович, Сорін Гергуц, Клаудіу Комартін, Ілеана Негреа,
Кетеліна Станіслав, Вероніка Штефанеш, Міхок Тамаш. «Фантастичний будинок» присвячений письменникам О.Г.Аріон, Майкел
Гауліке, Лівіу Суруджіу, Данієль Тімраріу, Маріан
Труце, а «Будинок дитинства» ілюстраторціСідонії Келін та авторам Йон
Міхаю Кокінеску,Сімоні Єпуре, Юлії Йордан, Раду
Цукулуску.У фестивалі також беруть участь журналістка Елена
Станку, фотограф Космін Бумбуц, а фотограф Мірча Струцяну представить
літературно-мистецький проєкт.

Подія, присвячена анімаційному фільму, Anim’est – це місце, де найважливіші
міжнародні фільми, випущені в минулому році, мають першу зустріч з румунською
публікою. Цьогорічний, 17-й випуск фестивалю відбувається в Бухаресті з 7 по 16 жовтня, і в його програмі
понад 340 найменувань, серед яких виділяються анімаційні фільми, які перемогли
в конкурсах великих міжнародних кінематографічних заходів.

Міхай Мітріке, директор Anim’est: «Це видання в повному розпалі, після 2 років пандемії.
Але фестиваль Anim’est не зупинився під час пандемії. Ми організували лише
онлайн-версію та гібридну версію, минулого року ми показували фільми в одному
кінотеатрі, але цього випуску покази відбулися в більш ніж 5 залах. Не
випадково після цих двох років пандемії ми вирішили, що темою цьогорічного
випуску буде кохання, тож у нас у програмі багато історій кохання, звісно ж,
анімованих і дуже барвистих. У цьому випуску міжнародний конкурс художніх
фільмів об’єднує виняткові розповіді, які переконують навіть найвимогливіших глядачів.
Йдеться про п’ять фільмів. Один із фільмів здійснений в Японії, інший є
японсько-французьким спільним виробництвом, у нас є, серед іншого, фільм із
Португалії, який називається Nayola. Португалія фактично також є країною-гостю
на цьому випуску фестивалю, тому у нас буде багато португальських фільмів. У
міжнародному конкурсі повнометражних фільмів у нас також є
литовсько-американський фільм, теж гарна історія кохання. Дуже цікаво, що два з
п’яти фільмів міжнародного конкурсу мають тему війни, але те, як подається
війна чи підхід до теми дуже оригінальний. Незважаючи на те, що це фільми про
війну, у них є колір і гумор. Як висновок я б сказав, що, схоже, пандемія, так
би мовити, спрацювала на користь кохання. З того, що можна побачити на прокаті Animest
цього року, здається, що люди мали більше часу подумати, присвятити більше часу
своїм близьким, і це справді відображено в продукції, яку ми отримали».

Один із 49 короткометражних фільмів, відібраних у Міжнародному конкурсі,
поїде додому з призом Anim’est Trophy 2022, який автоматично забезпечить йому місце
в списку відповідних кандидатів на номінацію на премію «Оскар», який вручає
Американська кіноакадемія. Серед них дві румунські постановки: «Суруайка»,
фільм Влада Ілічевіча та Раду К. Попа, у якому кіт отримує всю владу, і «Саша»
(режисер Сергій Ківіріга) про підлітка, який дізнається дивну правду про
свою сексуальну ідентичність. Міхай Мітріке, директор Anim’est: «Румунські фільми не є винятком, коли йдеться про
якість та різноманітність. Крім того, цього року ми отримали більше фільмів,
ніж будь-коли. Знову роблю висновок, мабуть, ці два роки пандемії наклали
відбиток на постановки, яких більше. Слід зазначити, що більшість румунських
фільмів, отриманих цього року та відібраних, також мають більшу тривалість. Є
фільми тривалістю 9 або 12 хвилин, але є також багато фільмів тривалістю 15
хвилин. Загалом, якщо говорити про минулі роки, середня тривалість румунського фільму
була 4 хвилини, дуже мало фільмів були 9 хвилин. Ось чому я думаю, що артисти
мали більше часу, щоб складати фільми, і знайшли історії, які можна розповісти
за 12 хвилин або навіть більше. Що стосується якості, то з року в рік вона
значно вища».

Ті, кому цікаво досліджувати нове бачення у світі анімаційного кіно,
оцінять короткометражні фільми в Конкурсі студентських фільмів, які надходять
від найпрестижніших шкіл анімації у світі. Міжнародний фестиваль анімаційних
фільмів Anim’est – єдиний фестиваль у Румунії, присвячений виключно
анімаційним фільмам. Заснований у 2006 році, фестиваль показує на великому
екрані сотні фільмів з усього світу в шести конкурсних категоріях,
ретроспективи, програми, присвячені відомим школам анімації, жанровим
фестивалям, великим іменам індустрії. Щороку в жовтні Бухарест приймає
режисерів, продюсерів, студентів, кураторів і журналістів, які беруть участь в
дискусіях з публікою, на прем’єрах, проводять воркшопи та майстер-класи,
концертують і презентують анімацію нових кінопроектів.

Однією з
найважливіших місій фестивалю є відродження та популяризація вітчизняної анімації. Місцевий конкурс фестивалю
розширився з моменту його заснування у 2007 році. Нове покоління, яке бере
участь у семінарах, організованих Anim’est, уже включає професіоналів анімаційних студій країни, а
також студентів великих європейських університетів. В останні роки румунські
анімаційні фільми були відібрані та нагороджені на важливих фестивалях.
Фестиваль організовує кінопокази в різних містах країни, організовує добірку
фільмів на міжнародних фестивалях, а Anim’estКишинів є постійною щорічною подією з 2011 року.

Дві вистави Національного
радіотеатру- «60-ті роки» Еми Стере у постановці Міхні Келару та «Соляріс»
Станіслава Лема в вільній адаптації та постановці Ілінки Стіхі, взяли участь у
розділі «Радіодрами» офіційної програми Prix ​​Italia, одного з найдавніших і
найпрестижніших міжнародних фестивалів-конкурсів у сфері радіо, телебачення та
інтернету. Цього року 74-й конкурс Prix Italia відбувся в м. Барі з 4 по 8
жовтня. Організатори повідомили, що на конкурс надійшла рекордна кількість -
321 продукція у трьох категоріях – «Радіо», «Телебачення» та «Інтернет» – з
яких 94 – у категорії «Радіо».

Радіовистави,
включені до офіційної програми конкурсу надійшли від 83 суспільних радіостанцій
у 50 країнах світу. Ілінка Стіхі, авторка радіовистави «Соляріс» за романом Станіслава
Лема, є гостею нашої студії. Вона вивчала кінорежисуру в бухарестській Академії
театру та кіно, а з 2005 року є режисеркою на Румунському радіо. У 2013 році
разом з Атілою Візауером, головним редактором редакції «Театр» румунської
суспільної радіостанції та звукорежисером Міхнею Келару, вона ініціювала перший
у Румунії Міжнародний радіофестиваль «Grand Prix Nova». До тепер Ілінка Стіхі
отримала 7 міжнародних нагород за свої постановки та премію Національної спілки
театральних діячів Румунії за найкращу радіовиставу 2013 року. Крім цього вона
була членом журі Нью-Йоркського міжнародного радіофестивалю у 2013 році, а наступного
року президентом журі Фестивалю радіотеатру Prix Marulić у Хорватії.

«Режисерка-авторка
сценаріїв, вона детально і повністю продумує свої звукові вистави, будуючи все
від сценарію до кінцевої обробки звуку, в глибині звукових шарів. Часто
літературні джерела використовуються нею як привід для звукової інтерпретації,
яка зберігає оригінальну тему, але виходить за рамки оригінального тексту, як частина
комплексної звукової архітектури», – зазначає критикиня Оана Крістя Григореску.

Обираючи теми для
своїх радіопостановок, Ілінка Стіхі враховує актуальність тем. «Соляріс
став для зустріччю, на яку я не відважувалася сподіватися. Звичайно, всі знають
шедевр Андрія Тарковського, фільм «Соляріс». Багато хто прочитав роман
Станіслава Лема, який відзначається вражаючою складністю і розповідає,
насамперед, про людський стан, хоча це наукова фантастика. Треба сказати, що
деякий час я не наважувалася йти цим шляхом, оскільки дуже важко запропонувати
власну версію, коли великі митці вже висловлювалися щодо цієї історії. Але отримавши
таку пропозицію від Польського Інституту через продюсерку Оану Крістю
Григореску, я подумала, що це запрошення є своєрідним знаком і прийняла рішення
спробувати свої сили. І можу сказати, що, справді, зустріч, або краще сказати повторна
зустріч з Солярісом після складного досвіду пандемії, який всім нам
довелось пережити, справила на мене великий вплив. Для мене Соляріс
– це історія усамітнення, тому що йдеться про людей, які застрягли на космічній
станції, застрягли в нелюдському всесвіті, які змушені розмірковувати про свій
стан. Так чи інакше, майже два роки ми перебували у певною мірою схожій
ситуації, тому мені здавалося дуже важливим задуматися над тим, що ми пережили
в цей період, спробувати відкрити поза історичним змістом сенс, який ця пандемія
залишила в нашому житті. З цією думкою я взялася за Соляріс і
спробувала створити вільну адаптацію, в якій дозволила собі написати власну
інтерпретацію. Сучасну інтерпретацію, яка є характерною для наших днів, поза
багатим змістом та абсолютно вражаючими описами роману, декілька з яких я
процитувала у радіовиставі. Так сформувався проєкт Соляріс, який потім
чудово розвинувся завдяки співпраці з композитором Крістіаном Лолею, автором
музики, та звукорежисером Томом Бриндушем. Разом із Саброю Дайчі я переклала уривки
з роману, тому що переклад румунською мовою, зроблений у 90-х роках, має старий
відтінок, з огляду на те, що за останні двадцять років технологія зазнала надзвичайного
розвитку. Сподіваюся, що окреслений нами всесвіт є не лише цілісним, але й виразним
для періоду, в якому ми живемо. Я хотіла би зазначити, що ми продумали виставу таким
чином, щоб вона була зрозумілою й для тих, хто не знає тексту Станіслава Лема, щоб
зрозуміти і відчути запропоновану мною адаптацію не потрібно обов’язково читати
Соляріс.»

У розмові з Ілінкою
Стіхі ми торкнулися й важливості відбору до конкурсної програми Prix Italia. «Prix Italia- найдавніший радіофестиваль в
Європі та в світі, тому що Європа має найдавнішу традицію в мистецтві звукового
виконання. Очевидно, це величезна честь і величезна радість бути в колі колег з
усього світу, які представляють найцікавіші твори, обмінюватися досвідом, почути
один одного. Велику радість ці фестивалі приносять нам, тим, хто захоплений
радіотеатром, завдяки можливості послухати наші твори та мати колегіальний обмін ідей і
поглядів у час, коли звукове мистецтво переживає ренесанс по всій Європі. Ми
всі знаємо, що подкасти та все, що означає звук, мають рекордну аудиторію в
Інтернеті і тоді кожен з нас шукає нові, більш цікаві форми спілкування зі
слухачами.»

Радіовистави «60-ті
роки» Еми Стере у постановці Міхні Келару та «Соляріс» Станіслава Лема в
вільній адаптації та постановці Ілінки Стіхі, можна прослухати на платформі
e-teatru.ro, яка містить багатий архів радіопродукцій, створених Румунським Радіо.