Category: Світ культури

Uncanny Order – новітній
дослідницько-мистецький проєкт
організації Qolony (Колонія), головним лейтмотивом якого є дивний
порядок, що встановлюється спонтанно і який ми називаємо синхронізацією.
Організація Qolony – Колонія для мистецтва та науки – це культурне
об’єднання, яке функціонує як агрегатор змішаної спільноти професіоналів з
різних дисциплін: сучасних митців, наукових дослідників, фахівців у різних
технологіях, об’єднаних пристрастю до міждисциплінарних практик та креативності,
яку вони породжують.

Проекти організації
зосереджені на важливості спільних практик як для розвитку креативності та
особистого розвитку, так і для теперішнього та майбутнього добробуту
суспільства. Ми поговорили з культурною PR-менеджеркою
Анкою Спірідон про цей проєкт: Наша
ініціатива бере свої початки з теорії хаосу, який часто описується як
випадковий, але підпорядковується суворим математичним правилам, що виводяться
з рівнянь. А синхронність – це саме органічна тенденція природи до
самоорганізації, до впорядкування, незважаючи на видимий хаос, який ми
сприймаємо. І коли ми говоримо про цю синхронність у природі, ми можемо думати
про серцеві клітини в нашому серці, про зграї птахів, що синхронно летять у
відомому лише їм напрямку, або про групову соціальну поведінку. Метою проєкту «Uncanny Order» є створення серії інтерактивних інсталяцій, які
використовують ці набори даних, пов’язані з математичними моделями теорії
хаосу, для відтворення ситуацій синхронності. Внутрішній дизайн матерії,
формування хмар і хвиль, а також видимі репрезентації, такі як комп’ютерна
графіка, генеративні зображення або генеративний звук…. Інсталяцію можна буде
побачити з 16 по 30 червня в галереї MVSci-Art Center
в Тімішоарі, а в липні вона буде виставлена в галереї Mobius в Бухаресті.

Хто бере участь у цьому
проєкті? Які митці та дослідники долучені до проєкту «Uncanny Order»? Анка Спірідон: Три митці беруть участь у Uncanny Order
– Флоріама Киндя, Клаудія Кіріце та Кетелін Крецу. Флоріама Киндя досліджує
використання та потенційні шляхи експериментів з новими типами медіа, такими як
живі біологічні тканини та культури, як мистецьке середовище, а також
альтернативні фотографічні техніки, а її концепції та робочі процеси використовують
наукову естетику зображень, модифіковані макрофотографії, візуальні схеми
класифікації та, звичайно, інструменти наукових досліджень, які можуть бути
перетворені на мистецькі практики, хімічні процеси, біосумісні матеріали тощо. Клаудія
Кіріце є викладачем і дослідником математичної логіки та штучного інтелекту на
Факультеті математики та комп’ютерних наук Бухарестського університету, але
протягом п’ятнадцяти років вона також працює ілюстратором і графічним
дизайнером, а теми, які вона любить обговорювати, – це безпека і конфіденційність,
цифрове спостереження і спеціальна співпраця, вивчення зв’язку з соціалістичною
спадщиною або відтворення незначних життів античності. Кетелін Крецу має
подвійну освіту, він є інженером-електромеханіком, а також музикантом з багатим
творчим доробком, який включає твори найрізноманітніших жанрів, від камерної
музики, хорових, симфонічних опусів до електронної музики, інсталяцій,
інтерактивних мультимедійних творів, а також є науковим співробітником Центру
електроакустичної музики та мультимедіа. Він є професором Бухарестського національного
університету музики і, що не менш важливо, виконавчим директором Фестивалю
нових видів мистецтва Inner Sound. Проєкт також включає в себе дослідження та
програмування, і його частиною, разом з митцями, про яких я згадувала раніше, є
програміст Крістіан Балаш і дослідники Маріан Замфіреску та Іонуц Андрей Релу.
Вони з нами, тому що теорія хаосу має багато застосувань, з якими широка
громадськість менш знайома. Але ці застосування лежать в основі технологій, з
якими ми взаємодіємо щодня, інтерфейсів між людьми і комп’ютерами або цифровим
середовищем, і тому нам набагато легше показати громадськості, як можна
виразити синхронність за допомогою технологій.

Як розпочався проєкт? Що
саме плануєте дослідити за допомогою цих інтерактивних інсталяцій? Відповідає
культурна PR-менеджерка Анка
Спірідон: Ініціатива
починається з теорії хаосу. Це наука про нелінійні динамічні системи, яку ми,
люди, здебільшого розуміємо як детерміновану теорію, що має логіку, засновану
на парадоксі та рекурсії. Хаос, як я вже казала на початку, описує складні
структури і принципи в природному світі, і хоча його часто описують як
випадковий, хаос має і підпорядковується надзвичайно суворим математичним
правилам. Тому ми інтерпретуємо хаос як дуже впорядкований, дуже організований,
і через інсталяції, які ми зробили в рамках проєкту, ми хочемо показати широкій
публіці не тільки цю структуру, але й те, що вона може взаємодіяти з цією
структурою. Коротше кажучи, учасники Uncanny Order прагнуть дослідити деякі математичні моделі
динамічних систем, які лежать в основі цих природних, біологічних і фізичних
явищ, а інсталяції є інтерактивними і засновані на них, і проведуть глядачів
через низку взаємодій з об’єктами, які відтворюють ситуації синхронності. Незалежно
від того, чи говоримо ми про музику і про те, як вона формується, чи говоримо
ми про серцебиття, чи говоримо ми про генеративні образи, публіка зможе
взаємодіяти з інсталяціями на виставці і впливати на ці структури, які
впорядковують хаос, на порядок, який його структурує.

Наприкінці нашої розмови
Анка Спірідон хотіла уточнити: У контексті нещодавніх і дуже
поляризованих дискусій про людину проти машини, я думаю, що досвід накопичений глядачами
після відвідування цієї виставки, цих інтерактивних інсталяцій, висновок, який
ми хочемо, щоб вони зробили, полягає в тому, що ми говоримо більше про людину,
поряд зі штучним інтелектом, машиною, а не в антитезі.

16 травня у широкий кінопрокат в Румунії вийде документальний фільм «Apropierea»/«Занадто близько» режисера Ботонда Пюшека, який отримав численні міжнародні нагороди, включаючи нагороду за найкращий неігровий фільм у категорії «Нові голоси документалістики» 29-го кінофестивалю Astra в місті Сібіу.

Фільм, номінований на премію GOPO – 2023, розповідає про Андрею, яка самотужки будує нове життя для своїх двох дітей після того, як її колишнього партнера засудили до кількох років увязнення за сексуальне насильство. Однак більшість жителів села відкрито підтримують її колишнього партнера та його впливову родину і не вірять, що чоловік скоїв злочин, за який його засудили, звинувачуючи Андрею та її доньку в тому, що вони висунули проти нього неправдиві звинувачення. Коли дізнається, що чоловіка умовно достроково звільнять, Андрея змушена боротися з менталітетом громади, в якій вона живе, щоб захистити своїх дітей і зцілитися від травм минулого.

У 2016 році Ботонд Пюшек брав участь у кінофестивалі Astra і фестивалі DocuArt з документальним фільмом «Анжела», нагородженим за найкращу режисуру. Анжела, головна героїня документального фільму 2016 року, який отримав нагороду, є розповіддю про молоду жінку з ромської громади, якій нарешті вдалося врятуватися. Ми поговорили з Ботондом Пюшеком про теми, яких він торкався у своїх фільмах, складні, теми-табу, про які недостатньо говорять. «Ці теми, про які ми часто не хочемо говорити, – це теми, які мене найбільше захоплюють. Вони приваблюють мене ще й тому, що навколо них панує тиша, і це одна з причин, чому я так прагну зняти цей фільм, я намагаюся зрозуміти, чому ми не можемо говорити про певні речі і чому ми самі обираємо не порушувати їх. Намагаючись поставити під сумнів ці речі, я дійшов до причини травми та зцілення. Цією темою я займаюся вже кілька років, зняв кілька документальних фільмів, які розповідають про це. Боротьба, яку ведуть герої моїх фільмів – боротьба, яка дуже сильно визначає нас і не знає кордонів чи цензури – дуже надихнула мене. Коли ми переживаємо такі сильні травми і відчуваємо, що нікого немає поруч, що ніхто не може нам допомогти і, що наша єдина допомога – це ми самі, ми зрештою відкриваємо для себе речі, про які не знали. Ось чому у своїх фільмах я не зосереджуюсь на самій травмі, а більше на процесі психологічного зцілення, який переживають герої. Якби ці теми чи історії не містили в собі багато світла, я б не зміг про них розповісти. Можливо, саме ця надія надихає мене і я сподіваюся, що вона надихне і глядачів.»

Режисер Ботонд Пюшек нещодавно представив документальний фільм «Занадто близько» на Фестивалі документального кіно та фільмів про права людини в Румунії «Єдиний світ». Крім того, фільм режисера Ботонда Пюшека порушив проблему сексуального насильства над дітьми та розпочав загальнонаціональну інформаційну кампанію. Згідно з дослідженням Save the Children, у 2019 році в Румунії 3% підлітків заявили, що стали жертвами насильства.

Ботонд Пюсек вірить у силу документального кіно і вважає, що воно може стати платформою для критичного мислення та заохочення громадянської активності. «Саме тому я знімаю документальне кіно і більше зосередився на цьому жанрі, хоча спочатку вивчав ігрове кіно. Я вважаю, що документальне кіно, хоч і має меншу аудиторію, ніж ігрове, може мати набагато сильніший емоційний вплив. А якщо наприкінці показу глядачі мають можливість поспілкуватися та обмінятися думками з режисером і героями фільму, то вплив стає ще сильнішим. Це щось неймовірне, існує такий тісний зв’язок і це ще одна причина, чому я продовжую знімати подібні документальні фільми-спостереження. Статистика сексуальних зловживань і насильства над дітьми дуже тривожна, якщо говорити про ЄС, то Румунія знаходиться в топі країн з найбільшою кількістю випадків. Ось чому я вважаю, що тим важливіше порушувати ці питання. Наш обов’язок також полягає в тому, щоб поширювати ці історії, бути проінформованими, не вдавати, що цього не відбувається і вважати, що це не може статися з нами або з тими, хто нам близький. Я думаю, що є маленькі кроки, які можна зробити, є рішення, які можуть нам допомогти. Якщо ми будемо говорити, якщо ми зламаємо цю культуру мовчання, яка оточує проблему насильства, особливо насильства над неповнолітніми, тоді, я думаю, ми зможемо вплинути на ситуацію».

Фільм «Занадто близько» знятий Іриною Мальчею у кіностудії Luna Film (Румунія) у співпраці з компанією Spot Productions (Угорщина) та RTL Hungary.

Кінопродукція Max Original «Шпигун/Майстер» є першим румунським серіалом, номінованим на Берлінському міжнародному кінофестивалі. Світова прем’єра серіалу, знятого у Бухаресті та Будапешті та спродюсованого спільно з Warner TV Series (Німеччина), відбулася на Берлінале. Цьогорічний фестиваль став першим в історії фестивалю, де запропоновано нову нагороду, присвячену особливим серіалам з усього світу. Сценарій фільму «Шпигун/Майстер» написали Адіна Седяну та Кірстен Пітерс, режисером виступив Крістофер Сміт, а креативним продюсером – Йоаніна Павел.

Серіал «Шпигун/Майстер», національна прем’єра
якого відбудеться в травні на HBO та HBO Max, розповідає історію подвійного
секретного агента, правої руки диктатора Ніколая Чаушеску, а в головних ролях у
ньому знялися Ана Улару та Алек Сєкеряну. Актриса Ана Улару розповідає. «Насправді
це міні-серіал. Він має шість серій і ми показали в Берліні лише перші дві,
тобто конкурсними були перші дві серії. З реакції, яку я побачила на прем’єрі
можу сказати, що глядачі були приємно вражені і я дуже рада цьому. З іншого
боку, мушу зізнатися, що я також була дуже приємно вражена, хоча знала, що ми
робимо щось особливе. Але завжди на прем’єрі усе відчувається інакше, ти отримуєш
потужний енергетичний заряд, коли бачиш результат на великому екрані, у повному
залі, чуєш реакцію глядачів. Це чудове відчуття, я думаю, що всі актори цього
чекають. Я хочу підкреслити, що й Ельвіра Дятку грає в цьому багатосерійному
фільмі, це актриса, яку я обожнюю і можу сказати, що вони з Клаудіу Блеонцем
грають неймовірно чудові ролі колишнього комуністичного диктатора Ніколая
Чаушеску та його дружини Елени Чаушеску. Я граю роль контррозвідниці, агентки на
ім’я Кармен Попеску. Ця Кармен Попеску має місію зірвати плани Віктора Годяну,
якого грає Алек Сєкеряну, актор головної ролі. Тож персонаж, якого я граю, намагається
перешкодити, знищити, попередити будь-яку спробу Віктора дезертирувати. Цей
герой у фільмі дуже розумний, рішучий і має чудове почуття гумору. Я думаю, що
це моя карма, грати дуже рішучих персонажів. Це була дуже-дуже щаслива зустріч
із командою цього міні-серіалу та сценарієм, який мені шалено сподобався з
першого погляду. Я прочитала цей сценарій, затамувавши подих, коли була у
Португалії, кінець кожної серії був настільки напруженим, що я не могла
дочекатися, щоб побачити, що станеться в наступній.»

Інший серіал, в якому грає Ана Улару, називається
«Влада/The Power», у ньому вона знялася разом із відомою актрисою Тоні Коллетт.
Прем’єра серіалу «Влада» відбулася на Amazon Prime наприкінці березня. У цьому серіалі
також грають кілька інших румунських акторів, в тому числі Богдан Албулеску. Фільм
був знятий за мотивами книги Наомі Алдерман, що була перекладена румунською
мовою Міруною Войкулеску та видана Storia Books. Ана Улару розповідає. «Сценарій
фільму починається з дуже цікавої передумови, я б сказала, що це шлях крізь
еволюціонізм. Ідея фільму полягає в тому, що природа допомагає організмам
адаптуватися до суспільства та світу, в якому вони живуть. За сценарієм
дівчата-підлітки еволюціонують, отримуючи новий орган від матері-природи, і цей
новий орган має силу вражати електричним струмом. І ця нова сила, отримана
жінками, якимось чином багато в чому змінює порядок світу. І ці зміни
важливіше, якщо ми говоримо про репресивні та несправедливі, недемократичні
суспільства. Це також серіал із великою кількістю дій по всьому світу. Частина дії
фільму відбувається в Америці, інша частина в Нігерії, герої також потрапляють
в Англію тощо. Я можу сказати, що це один із найкращих фільмів, в яких я коли-небудь
грала. Й оскільки я також згадала про фільм «Шпигун/Майстер», мені було дуже приємно
працювати у цих двох серіалах, які припали мені до душі і з якими мені приємно ділитися
з публікою. Що стосується партнерів у «Владі», Тоні Коллетт і Богдан Албулеску
є далекими партнерами, тому що ми граємо в різних лініях оповіді. Я не буду
розголошувати більше, тому що хочу, щоб це було сюрпризом для глядачів, але можу сказати, що я була дуже рада зустріти Тоні Коллетт у цій постановці і
сподіваюся, що в якийсь момент ми зіграємо разом.»

Ана Улару – одна
з найпопулярніших актрис Румунії. Вона мала незабутні ролі в театрі та кіно, грала
разом зі всесвітньо відомими зірками – Кіану Рівзом («Сибір»), Томом Хенксом
(«Інферно»), Бредлі Купером і Дженніфер Лоуренс («Серена»). Останнім часом вона зіграв важливі ролі в серіалах «Смарагдове місто», «Алекс Райдер» або «Племена
Європи».

Цього
року місто Тімішоара є «Культурною столицею Європи» і, таким чином, ціла низка
культурних проєктів пройдуть безпосередньо в цьому важливому місті Банатського регіону
або безпосередньо пов’язаних з містом, його людьми та його історії. Одним із
таких проєктів про людей, історію та багатокультурність цього міста є
документальний фільм «Тімішоара – європейська столиця багатоетнічного
співіснування», тімішоарського режисера Флоріна Єпана з понад 40
документальними фільмами та телевізійними постановками. Документальна
кінострічка представить Тімішоару очима норвежця Крісто Бальтазара, онука
журналіста і письменника Яна Отто Йогансена, автора книги «Румунія: збірник
статей», журналіста, нагородженого президентом Румунії за внесок у популяризацію
нашої країни в Норвегії.

Про
цей проєкт, про контекст і про концепцію розповіла культурний PR-менеджер Анка
Спірідон: «Культурна асоціація Metropolis не вперше просуває мультикультуралізм
через мистецтво, адже з 2011 року вона підтримує та організовує культурні та
мистецькі заходи, такі як Міжнародний кінофестиваль для юної аудиторії
«BalKaniK Arts & Culture Festival», перший балканський фестиваль музики та
культури в Румунії, … а в 2015 році, прямо в Тімішоарі організувала
кінофестиваль меншин «Nomad International Film Festival». У цей надзвичайно
важливифй для Тімішоари рік також відбудеться прем’єра документального фільму
«Тімішоара, європейська столиця багатоетнічного співіснування», який є новим
підходом до просування мультикультуралізму через мистецтво та традиції. Не
дивно. Фільм має за відправну точку історію Крісто, онука відомого норвезького
журналіста, нагородженого президентом Румунії в 2014 році. Йдеться про Яна Отто
Йогансена, автора книги «Румунія: Збірник статей». Його нагородили за популяризацію
Румунії в Норвегії, і Крісто в цьому документальному фільмі відтворює подорож
свого діда, а кінострічка представить нові реалії його очима, а також очима тімішоарського
режисера документальних фільмів Флоріна Єпана. «Тімішоара, культурна столиця
багатоетнічного співіснування» має на меті, у контексті, в якому Тімішоара є «Культурною
столицею Європи – 2023», висвітлити багатство та різноманітність культур як
Європи, так і Румунії та Тімішоари. Висвітлити спільні для європейців культурні
особливості, щоб громадяни усвідомлювали свою приналежність до спільного
культурного простору та через культуру сприяли розвитку міст. Фільм має на меті
задокументувати взаємодію та внесок у поточне соціальне, політичне, економічне
та культурне життя основних етнічних груп у Тімішоарі. Таким чином, фільм хоче
ще раз підтвердити цю мультикультурну традицію Тімішоари та зміцнити її імідж
як функціонального мультиетнічного та мультирелігійного центру. У фільмі йтиметься
про традиції та звичаї, а також про нові місцеві підприємства, створені в
Тімішоарі за останні 20-30 років. У ньому висвітлено сербську гастрономію, ремесла
та музику ромів, угорську літературу і театр, а також нові підприємства
італійської та турецької громад. Тому що, сприяючи мультикультуралізму як у
мистецтві, так і в традиціях, ми сприяємо міжкультурному діалогу між основними
етнічними громадами в Тімішоарі, а також широким загалом, що зможе побачити цю
кінострічку. Документальний фільм хоче покращити розуміння і прийняття
різноманіття, а також розвивати сприйняття цього культурного різноманіття у
великій вправі, як ми любимо говорити, емпатії.»

Які
етапи впровадження має цей проєкт і коли глядачі зможуть побачити
документальний фільм на великому чи малому екрані? Анка Спірідон відповідає: «У
березні розпочнеться власне стадія виробництва фільму. Після документації
почнуться зйомки, а потім він перейде на стадію пост-продакшну і планується, що
прем’єра фільму в Румунії відбудеться між 28 і 30 липнем в Тімішоарі.
Презентація фільму відбудеться в ширшому контексті, точніше пройде у рамках триденного
фестивалю просто неба, який включатиме покази фільмів, а потім сесії запитань і
відповідей, дебати про меншини і культурний обмін, який включає тему міграції
та імміграції, а також ярмарок традиційних страв. Ми хочемо, щоб документальний
фільм увійшов у румунську мережу прокату класичного кіно, а також в програми фестивалів
і спеціальних заходів. Ми справді щасливі, що душе широка аудиторія зможе подивитися
фільм «Тімішоара – європейська столиця багатоетнічного співіснування» цього
року, а після виходу в прокат кінострічку можна буде подивитися й на онлайн-платформах
як у Румунії, так і в Норвегії».

Понад 600 творів мистецтва, виставлені для широкої
аудиторії в центрі столиці Румунії.
У Палаці Дачія відкрилося 11-е видання найбільшого мистецького
павільйону в Румунії, відомого як Art Safari. Нинішнє видання поділено на 4 теми:
сучасне мистецтво Франції, сучасне мистецтво Румунії, культурне мистецтво Іспанії та культурне мистецтво
Румунії.

Під час відкриття генеральний директор Art
Safari Йоана Чокан заявила для присутніх на заході: «Якщо ви вважали мистецтво
нудним, то напевно ви одразу зміните своє враження коли ступите на виставки, чиїми кураторами є запрошені митці. Тут, в
«Арт-сафарі», ми побачимо автопортрети, сцени з селянами, ефектне освітлення,
навіть танцюристів з Паризької опери, полотна в олії, а також, як не дивно, рослини,
що ростуть із кросівок».

На виставці сучасного мистецтва в 11-му виданні Арт Сафарі одним із
репрезентативних художників є лауреат премії «Марселя Дюшана» у 2011 році на Паризькому міжнародному ярмарку сучасного
мистецтва, Мірча Кантор – сучасний митець, який працює в різних середовищах, від фільмів
і живопису до інсталяцій або ефемерних втручань. Про свою участь у Art Safari
2023, про дві його роботи, виставлені на заході, Мірча Кантор розповів: «Йдеться про виставку з лауреатами премії
«Дюшана», частину з них, про кураторську добірку під назвою «Палац пам’яті» і мене, до речі, запросили сюди з двома унікальними творами для Румунії. Перший твір – це
розетка з банок безалкогольних напоїв, на який мене надихнула розетка собору в Ренні, Франція,
коли я побував там у 2007 році. Я побачив цю розетку і хотів створити так би мовити діалог між сучасним мистецтвом
та класичним мистецтвом. У тому соборі є твори Шагаля, ті чудові вітражі. Там коронувалися королі
Франції. Тож це дуже престижне місце, і я хотів отримати якусь відповідь, яка б
відповідала історії того місця. І коли я все їздив між Парижем і Ренном по
вихідних, одного разу побачив жебрака в центрі Парижа, біля паризької ратуші,
який виготовляв «попільнички», що мали форму розетки. Це мені дуже сподобалось.
Я його попросив зробити близько дві тисячі таких маленьких «попільничок», з яких
я мав створити цю розетку. Він мені їх зробив, і саме так ця розетка виникла з
ідеї про те, як сублімувати банальне у щось, що може вивести нас за межі, через
естетичний досвід, через дуже чітко визначений мистецький акт. Що сьогодні
означає духовність? Вона у вас перед очима. Треба лише перетворити, передати,
підкреслити у творі мистецтва. І в цьому полягає роль митця загалом, сублімувати
реальність, відтворювати її такою, якою вона є. Я співпрацюю з різними
митцями, з різних сфер, з різних середовищ, з художниками, скульпторами, кінорежисерами. Наприклад
Клеман Когітор – це митець який мені дуже подобається. Другий мій твір – дуже
особливий, дуже красивий, дуже дорогий для мене твір, тому що він з’явився в
результаті тривалих дружніх стосунків із графіком і фотографом Джетою
Бретеску. Наші дружні стосунки увічнилися, практично, в 2014 році, коли я відвідав
її майстерню і запропонував зняти цілу серію фотографій, які ви бачите тут на
виставці. Тут їх лише сім, бо ми керувалися ідеєю, що тиждень має сім днів і
кожен день митець працює своєю рукою. Це як своєрідна данина праці, данина перш
за все Джеті Бретеску, цій талановиті жінці румунського мистецтва, яка надихала,
яка позичалася мужністю, яка дала поштовх багатьом митцям молодого покоління,
навіть мені. … Я пам’ятаю, що і поради мені дуже допомогли. Мистецтво завжди пряме, від митця до митця,
від митця до аудиторії, без посередника.»

Сучасний митець Мірча Кантор також
розповів нам про інші проєкти, в яких він бере участь у цей період: «У мене багато проєктів, я готую виставку, в якій виступаю навіть куратором.
Хотілося би надати її не тільки національного, а й міжнародного характеру. Також
працюють над пам’ятником румунському веслувальнику Івану Пацайкіну. Це, до
речі, співпраця п’ятьох митців, пам’ятник буде відкрито 8 вересня в Тулчі.
Нещодавно мене номінували на премію малювання у Франції «DrawingNow»,
переможець якої буде визначено наприкінці березня. Працюю над книгою, яка
побачить світ десь восени. Отже, у мене багато проєктів.»

Наприкінці нашої розмови Мірча Кантор розповів
про нагороди, які він отримав за свою кар’єру: «Премія Дюшана – це престижна
нагорода. Для мене велика честь, я радий, що отримав її, і це своєрідне
підтвердження моєї кар’єри. Премія «Дюшана»
присуджується так би мовити помітним митцям арт-сцени. У 2004 році мені було присуджено премію «Prix Ricard», що
присвоюється молодим талантам. Це неабияка річ отримати обидві
нагороди. Нас дуже мало у
світі. Однак
ці заслуги ми повинні якось підтвердити в часі. Є багато митців, які після отримання
премій, так би мовити зникли з пейзажу. Я вважаю, що нам важливо
залишатися свіжими, зберегти квітку живою, що є відповідальністю протягом наступних
років.»

Фільм режисера Влада Петрі
«Між революціями» був представлений у розділі Forum на цьогорічному «Берлінале»,
що проходить з 16 по 26 лютого. Зроблений з архівних кадрів, фільм відображає
життя та долі двох жінок, Марії та Захри, одна з Румунії, інша з Ірану, подруг
та однокурсниць Бухарестського медуніверситету у 70-х роках. У 1979 році, коли в
Ірані окреслюється можливість політичних змін Захра повертається до своєї батьківщини
і долучається до тамтешньої революції, далеко від своєї подруги. Протягом
наступних 10 років їхнім єдиним каналом спілкування є листи. Написані в умовах двох
революцій ці листи описують боротьбу жінок за право бути почутими, реалії двох суспільств,
що переживають радикальні зміни, а також дружбу, яку неможливо розірвати.

Режисер Влад Петрі
використав архівні кадри та документи, а також елементи фантастики, що призвело
до створення гібридного повнометражного фільму, в якому подані елементи документального
та художнього фільму. «Для мене це фільм про недавнє минуле, яке дуже сильно
перегукується з безпосередньою реальністю. Це фільм, який представляє
суб’єктивну, жіночу історію двох країн і суспільств, розташованих за тисячі
кілометрів одне від одної, які пережили зміну політичних систем, в яких людей
поступово пригнічували репресивні політичні апарати. Це актуальний фільм, який
вступає в діалог з протестами останніх кількох місяців в Ірані, де жінки
борються за свої права і де вони хочуть справедливого суспільства, як вони того
хотіли й в 1979 році», – каже режисер Влад Петрі.

Влад Петрі: «Я б почав із того, що
сказав недавно про нинішні протести в Ірані. Я фактично почав працювати над цим
фільмом три роки тому, у той час, коли ще не було цих протестів. Так сталося,
що зараз, коли ми закінчили роботу над фільмом, в Ірані відбуваються, мабуть,
найбільш вражаючі протести з часів ісламської революції 1979 року, а також, мабуть,
найбільш вражаючі протести на всьому Середньому Сході. Я також маю на увазі той
факт, що зараз в Ірані відбувається перша революція жінок, що є неймовірним для
цього регіону. Що стосується мого інтересу до політичних тем, це правда, я
захоплений Східною Європою та Середнім Сходом, я також подорожував до Ірану та
інших країн регіону і фільм був побудований таким чином, з багатьох напрямків.
Важливу роль відіграли також розмови з мамою, яка була студенткою медичного
факультету і, яка розповідала мені про студентів зі Сходу, котрі приїхали вчитися
до Румунії. Я народився в 1979 році, в рік Ісламської революції. Якимось чином
ця історія була побудована на кількох рівнях і я знайшов зв’язки, схожість, але
також і відмінності між Ісламською революцією та Антикомуністичною революцією,
яка відбулася в 1989 році в Румунії. І мені було якось цікаво випробувати цей
терен і обговорити надії, оптимізм, прагнення кардинальних змін. Тому що обидві
революції призвели до радикальних змін і я все ще вважаю, що вони є чи не
найважливішими революціями минулого століття.»

Листи, представлені у
фільмі були написані Лавінією Браніште на основі листів з архівів Секурітатє, а
також віршів двох відомих письменниць з Румунії та Ірану: Ніни Касіан і Форуг
Фаррохзад. Розповідає письменниця Лавінія Браніште. «Коли я почала працювати
над цим проєктом Влад мав досить чітке уявлення історії, яка також включала
обмін листами між двома героїнями, тому він дав мені достатньо даних. Ми не були
знайомі, тому його пропозиція стала для мене цілковитою несподіванкою, вона
вивела мене, як кажуть, із зони комфорту, тому що я ніколи раніше не працювала
над таким проєктом. Мені лестила і водночас мене трохи злякала ця пропозиція,
але я прийняла її з великою радістю. Мені довелося пройти через досить тривалий
період документування, перш ніж я почала писати, тому що Ісламська революція
була темою, про яку я майже нічого не знала. Ми підтримували з Владом постійний
зв’язок і багато консультувалися на всіх етапах проєкту. За збігом обставин моя
мама також закінчила факультет наприкінці 70-х, тому я також знала від неї різні
історії про той період. А з 80-х у мене залишилися деякі спогади про себе, тож
у мене з Владом теж були спільні моменти і ми разом будували цю історію, від
якої в кінці залишилося зовсім мало тексту. Але загалом робота над фільмом стала
для мене постійним процесом і дуже цікавим досвідом.»

Румунський
повнометражний фільм «Між революціями» є одним із 28 фільмів, відібраних з
понад 2000 кінострічок з усього світу до основної програми Берлінського
міжнародного кінофестивалю в розділі Forum. До цього ж розділу також було відібрано
дебютний художній фільм Себастьяна Мігейлеску «Mammalia». Насправді цього року у
«Берлінале» беруть участь багато режисерів і багато проєктів з Румунії. Актрису
Джудіт Стейт було відібрано в програмі European Shooting Stars, а до Майстерні
талантів Берлінале, яка щорічно організовується під час фестивалю, увійшли
чотири румунських молодих кінематографістів й один молодий режисер: режисерка
та актриса Аліна Шербан, актриса Іоана Кіцу, дистриб’юторка Оана Фурдя,
кінокритикиня Дора Леу та звукорежисер Маріан Белан. Водночас проєкт «Тільки
експорт» продюсерів Ади Соломон і Карли Фоті був представлений на Berlinale
Market, а багатосерійний фільм Адіни Седяну «Шпигун/Майстер» був обраний до нової
програми Berlinale Series. Крім цього монтажер Кетелін Крістуцю увійшов до журі
короткометражних фільмів, а режисер Раду Жуде став членом журі офіційного
конкурсу.

Віктор Браунер – художник-сюрреаліст, скульптор і поет, один із видатних
представників течії, єврейський художник родом з Румунії. Костянтин Бринкуш вважається батьком сучасної скульптури
в світі. Двом
видатним
мистецьким
діячам було присвячено дві комплексні виставки в
рамках програми «Тімішоара – Європейська культурна столиця 2023» – «Віктор
Браунер: винаходи та магія» з 17 лютого по 28 травня та «Костянтин Бринкуш:
Румунські джерела та універсальні
перспективи» між 30 вересня 2023 року та 28 січня 2024 року.

Про ці дві виставки та Бієнале Мистецькі зустрічі у
Тімішоарі (з 19
травня по 16
липня 2023 року) ми
розмовляли з
Овідіу Шандором, головою Фонду
«Мистецькі зустрічі»,
співавтором організатором
партнерського заходу: «Звичайно, тут ми
представили внесок фонду «Мистецькі
зустрічі» у партнерстві з Національним художнім музеєм
та Французьким інститутом у програму «Культурної столиці». Вся програма – це дуже амбітна
програма, яка включає спеціальні заходи в усіх сферах. З точки зору участі
нашого фонду, по-перше, йдеться
про
виставку Віктора Браунера, першу справжню ретроспективу Віктора Браунера в його
рідній країні. Це
художник, на жаль, надто маловідомий
в нашій країні,
і ми сподіваємося зробити свій внесок аби змінити цю ситуацію, з багатьма роботами,
запозиченими з Центру Помпіду в Парижі, з роботами, привезеними з різних музеїв
країни. Виставка ця, на мою думку, буде для публіки можливістю відкрити або заново відкрити цього
художника-сюрреаліста, який відіграє
велику
міжнародну роль.
Єврейський митець,
який народився в Румунії, життя якого, на мою думку, є важливою історією,
пов’язаною з періодом Другої світової війни, важливою навіть сьогодні, на жаль,
беручи до уваги те, що відбувається неподалік
нас. Далі слідуватиме п’яте
видання Бієнале «Мистецькі зустрічі». Саме
цього 2023 року подія розглядатиме зв’язок між мистецтвом і технологіями. Куратором бієнале буде
швейцарський
куратор Адріан Нотц. Якщо
інші дві виставки представляють діячів культурної спадщини, Бієнале є подією,
яка представлятиме
внесок молодого покоління з Румунії, зі Східної Європи, а також деяких важливих
міжнародних митців у презентацію того, що відбувається сьогодні у світі, як ми
ставимося до мистецтва, технологій і всього, що нас оточує. 30 вересня
заплановане відкриття виставки творів
Костянтина Бриншука, першої ретроспективи виданого скульптора за
останні 50 років у Румунії та в Центральній і Східній Європі. Ми якимось чином,
символічно, привозимо додому твори Бринкуша, створені ним у дорослому віці, з
таких музеїв, як Центр Помпіду, Тейт Модерн з Лондону, Фонду Гуггенгайма з Венеції, поряд із його роботами, з років молодості, які знаходяться в
музеях країни, Національному музеї мистецтва Бухареста, Крайовському національному художньому музеї. Це виставка організована
спільно з Тімішоарським національним
художнім музеєм та Французьким інститутом».

Що
принесе публіці виставка «Віктор Браунер: винаходи та магія»? Овідіу Шандор: «У випадку Браунера
буде багато його творів, багато картин. Йдеться про твори, які охоплюють як діяльність
Браунера з періоду, коли він жив і працював у Румунії, особливо в Бухаресті, тобто
з 20-30-х років, він будучи одним із стовпів бухарестського авангарду, поряд із
роботами періоду, коли він жив у Франції, з 40-х років і до його смерті в 60-х
роках. Тож це буде виставка творів його всієї кар’єри. Виставимо також кілька
його скульптур та відбудеться показ інтерв’ю з Віктором Браунером. Виставка
міститиме деякі з його відомих робіт, у тому числі та, де він малює себе з
пораненим оком, що насправді станеться кілька років потому, коли під час бійки
в барі друг вибив йому око. Отже, ця форма передчуття, насправді, дуже
узгоджується з сюрреалістичним мисленням про те, що існує якийсь прихований
зв’язок між реальністю та нереальністю, між життям і мрією, між певними речами
та магією тощо».

Овідіу
Шандор також розповів про
сюрпризи великої ретроспективи «Костянтин Бринкуш – румунські джерела та універсальні
перспективи»: «Що стосується виставки творів Костянтина Бринкуша, то
йдеться про значну кількість скульптур, як творів його початкового періоду, так
і скульптур зрілого періоду. Виставка Бринкуша, куратором якої є Дойна Лемні,
намагається показати цю трансформацію Бринкуша з молодого митця, який залишає
Румунію, навантажений традиціями та тутешньою культурою, і який, безумовно,
відкриває в Парижі вражаючий міжнародний культурний всесвіт. Виставка показує
саме цю трансформацію, яку проходять твори скульптора, досягаючи тих вишуканих
форм універсальної актуальності. Разом із творами скульптури ми привеземо
важливий набір фотографій, зроблених Бринкушом, складову його творчості,
можливо, маловідому в Румунії.Але насправді Бринкуш
в якийсь момент відкриває фотокамеру
і проводить багато часу, ретельно розміщуючи свої роботи в студії, чекаючи правильного
освітлення, фотографуючи їх з різних куточків, у різних комбінаціях постаментів і робіт і, це на мій погляд, свого роду урок, в якому Бринкуш
вчить нас, як дивитися на його скульптуру. Звичайно ми виставимо також малюнки Бринкуша, листування видатного скульптора з певними його друзями
з країни, а також фільми, як зняті Бринкушом, так і фільми, зняті іншими відомими митцями того часу, що
показують скульптора
Бринкуша працюючи над своїми творами.»

Через 60 років від створення учасники легендарної рок-групи «Фенікс» вперше
возз’єдналися в документальному фільмі «Phoenix. Har/Jar», прем’єра якого відбулася в кінотеатрах 20 січня. У фільмі режисера
Корнела Міхалакє, проекті, створеному в 2022 році Румунським суспільним телебаченням
через продюсерський дім TVR, зібрано емоційні свідчення про учасників гурту,
заснованого в 1962 році в Тімішоарі. Найбільш вражаючі альбоми члени гурту «Фенікс» – Ніку Ковач, Мірча Банічіу, Йоджі Каппл, Костін Петреску, Валеріу Сепі, записали у період 1971-1977 рр., зокрема: «Ті, хто дав нам ім’я» ​​(1972), «Майстр Маноле» ( 1973), «Бруньки
свистка» (1974), «Кантафабула» (1975). Багато пісень, включених до цих
альбомів, мають в основі тексти, написані двома дуже талановитими авторами
– Шербаном Фоарце та Андрієм Ужіке. «Phoenix. Har/Jar» знову об’єднує учасників гурту з періоду до того, як вони покинули
комуністичну Румунію в 1977 році, і підкреслює важливі моменти бурхливої
​​ хронології гурту, починаючи з перших виступів у 1962 році під назвою «Святі»
і до наших днів. Документальний фільм вперше розповідає про події, які пережили
музиканти в країні, стосунки з Секурітате, час їх від’їзду з Румунії та історію
гурту до та після Революції 1989 року.

Клаудія Неделку Дука, продюсер і співавтор документального фільму «Phoenix. Har/Jar» розповідає: «Це історія, яка має
на меті пролити світло на всі легенди, які супроводжували гурт протягом 60
років, фільм, у якому присутні всі учасники гурту. Ми з Корнелом Міхалакє
вирішили за допомогою TVR Production House розповісти цю історію, яка є дуже цікавою.
Сварки та непорозуміння, які заповнювали сторінки сенсаційних газет, – це
другорядні речі, деталі, які не нівелюють величезну цінність, яку ці люди
представляли і представляють для рок-музики в Румунії. Ми зафіксували у фільмі
як період до 1977 року, коли учасники гурту вирішили виїхати з Румунії, так і
всі наступні спроби возз’єднатися, спроби, які продовжують збирати зацікавлену
публіку на концертах, публіку, яка наспівує пісні Фенікса. Мета фільму лише розповісти
історію людей, які були одночасно жертвами та героями того періоду. Це те, що
ми задумали зробити, створити історію, яку б розповіли всі учасники гурту, і ми
змогли дати слово кожному, хто був у складі Фенікса і хто живий. Як я вже казала,
ми намагалися нічого не пропустити, зафіксувати те, що сталося з гуртом навіть
після 90-х. Мені здається, що у фільмі багато емоцій, це ніби пазл, який ми
разом із Роксаною Елекеш, режисеркою монтажу, створили з перспективи
артистів, яких ви бачите в документальному фільмі. По суті, маємо історію, яку
вдається створити учасникам гурту «Фенікс», емоційну історію, дуже гарно
драматургічно сформульовану . На мою думку, це фільм, який не можна пропустити.»

Мірча Банічу, колишній соліст гурту Phoenix і член-засновник
гурту «Птаха Колібрі», приєднався до «Фенікса» у 1971 році, коли був студентом
першого курсу на Факультеті архітектури. Це був момент, коли його життя
кардинально змінилося. Ми попросили Мірчу Банічіу розповісти про період
розквіту гурту – 1971-1977 роки. «Хочу сказати, що свої гарні моменти, найкращі
моменти ми також завдячуємо іншим артистам і друзям, з якими співпрацювали. Я б
не хотів, щоб хтось подумав, що Фенікс – це лише ми, учасники групи, за нами
стояла ціла команда. Насамперед я згадаю цих чудових авторів текстів, Шербана
Фоарце, Андрея Ужіке, Віктора Кирку, Віктора Шувеґеу. Навколо нас також були
інші артисти і ми завжди співпрацювали з усіма цими друзями, вони нам дуже
допомагали, вони були дуже близькі до нас. Гурт Феніксx мав клубний менталітет,
ми багато бачилися і проводили разом багато часу, були речі, які в якийсь
момент нас об’єднали. Я маю на увазі наші важливі моменти, але також і наші
свята, і я вважаю, що було дуже важливо, що ми жили в Тімішоарі,
космополітичному місті навіть за часів комунізму. Й атмосфера, яка панувала
там, зближувала нас один з одним. Крім того, відомо, що той комуністичний
період не давав багато можливостей. Для нас у перші дні Фенікс був великою
радістю. На сцені були моменти екстазу і ця енергія переходила до глядачів,
тих, хто любив нас і цінував те, що ми робили.»

Паралельно з прем’єрою фільму була видана й книга «Phoenix. Har/Jar», що містить інтерв’ю, записані з 1962 по 1989 роки, а також графічні
вставки з архівів Секуретатє, які зберігаються Національною радою з дослідження
архівів Секурітатє. Тексти, представлені в книзі, містять повні стенограми
інтерв’ю, записаних у студії TVR та в інших місцях країни та за кордоном.

Палац Суцу (історична пам’ятка, датована 1834 роком) представляє днями публіці нову виставку картин, малюнків та предметів мистецтва – «Світ села в румунському живописі».

Наразі структура Бухарестського муніципального музею включає 14 музеїв, колекцій і
меморіальних будинків. Один із цих музеїв, Палац Суцу (історична пам’ятка, датована 1834 роком) представляє днями публіці нову виставку картин, малюнків та предметів мистецтва – «Світ
села в румунському живописі». На виставкових полицях чекають на відвідувачів роботи видатних художників Ніколая Грігореску (1838-1907), якого
вважають найвидатнішим національним художником, Теодора Амана (1831-1891), засновника
сучасної художньої школи в Румунії, Каміла Рессу (1880-1962), Іона Цукулеску
(1910-1962) та ін.

Про село в румунському мистецтві ми розмовляли із заступником
директора БMM і кураторкою виставки Еленою Оларіу: «Виставка в палаці Суцу, «Світ села в румунському
живописі», дійсно, цього разу пропонує нове бачення. Тому що це вічна тема в румунському мистецтві.
Навіть Теодор Аман, з якого
ми відкриваємо виставку, також акцентував увагу на цьому
просторі. Він був аристократом, але румунське село XIX століття починає привертати увагу інтелектуалів, еліти. У
Румунії також наслідували цю ідею пошуку національної специфіки. Тому що прирівнювання до
західної культури поставило великий знак питання для румунської культурної
еліти. Що станеться з нашою ідентичністю? Це було в XIX столітті, столітті
національностей, і тому у нас дуже добре представлена ця сторона румунського суспільства, цей всесвіт села. Більше того, дуже цікавим був також той факт,
що іноземних художників, які поверталися із Заходу,
менше цікавили румунські міста, які не дуже нагадували про західні, вони вже не були
ані турецькими,
будучи
досить примітивними. Натомість їх захоплював світ села. А у комуністичний період, художники якось
звикли малювати селян, аби не віддалятися від теми, бажаної єдиною партією, і якось ця ідея була спотворена. Тому ми намагаємося завести якийсь порядок».

У якості кураторки, Елена Оларіу супроводила нас у короткому екскурсі виставкою, наголошуючи
на втрачених традиціях сільського світу або докладно розповідаючи про
захоплення художників цим світом: «Почнемо з Теодора Амана,
з його чудової картини про зиму, і на ній ми бачимо двох селян, які возять дві
великі дерев’яні бочки з вином. Тож ці волові вози, яких пізніше намалював і Грігореску,
насправді є надзвичайними транспортними засобами, якими перевозили дорогоцінні
товари, продукти харчування, вино, весь урожай, який збирали селяни. Дуже цікавим
було також вбрання цих селян, цих чоловіків, які супроводжували вози. Вони ходили
по ярмарках, мали при собі зброю. Мало хто розуміє, чому Грігореску малював ці вози,
він робив це, тому що це для нього було справжньою виставою. У наші дні ми такого
більше не бачимо і, можливо, не так добре розуміємо Грігореску. Ці твори є теж справжніми
свідченнями минулого, не говорячи вже про художню цінність картин Грігореску.
Одна з картин навіть носить назву «У Береції». Це була справжня назва корчми на
перехресті кількох доріг, де Грігореску проводив час чекаючи на возів. Серед експонованих
картин Грігореску є «Пастух з вівцями».Так само відомо, що в давнину діти, та взагалі
сільські підлітки ходили з овечими стадами. Це був звичай, який, можливо, наші
бабусі, дідусі чи батьки досі зберігають у своїй пам’яті. Але навіть якщо загубиться,
воно залишиться на цих незвичайних картинах. Тож сільський світ насправді
справжня вистава. Цю виставу ілюструє саме наша виставка, а це тому, що у нас є
художники, які розписували сільські недільні танці. Відомо, що в неділю взагалі
селяни збиралися і йшли на танці. Це було свято села, куди також залучали
артистів, бо там люди носили найкращий
одяг.»

Продовжуючи наш маршрут по залах палацу Суцу, Елена Оларіу
розповіла про народні
предмети та виставлені твори інших художників: «На виставці експонуються роботи
Вермонта, Артура Верони, які є своєрідними продовжувачами цієї теми села. На
них бачимо ярмарки, на які ходили селяни. Ці ярмарки були важливими. Що означає
селянський всесвіт і чим захоплювалися художники? Бо там вони знаходили колір,
знаходили мальовничість, знаходили світло. Тобто ми повинні дуже швидко
позбутися цього упередження, що світ села і село взагалі були лише
комуністичною темою. Це неправда, і хочу підкреслити що, перший зал виставки не
має нічого спільного з комуністичним періодом. … Це спеціальна вітрина, привезена
зі «Мистецької колекції Ліджії та Помпілія Маковеїв». Навіщо ми привезли її сюди?
Тому що це колекція предметів народного мистецтва. Ліджія Маковей разом зі
своїм чоловіком зібрала надзвичайну колекцію предметів народної творчості. Частину вони
подарували Музею румунського селянина, а інша частина залишилася у будинку
Маковеїв. Ми запрошуємо вас відвідати цю колекцію. З XIX по XXIстоліття майстерні художників були переповнені
предметами народного мистецтва. Художники колекціонували їх. Вони любили їх колір,
лінії, креативність. Усі румунські художники збирали ці предмети, і ми вирішили
підкреслити цю ідею виставляючи цю вітрину. … Інший зал присвячений картинам
Каміля Рессу, який у певний момент його творчої кар’єри шукав ту румунську
специфіку, яку, напевно, міг виявити лише в румунському селі.»

Румунський художній музей (MANR) пропонує публіці до кінця квітня нову
виставку: «Макс Герман Максі – Від авангарду до соціалізму». Макс Герман Максі
(1895-1971) – румунський художник єврейського походження, сценограф, університетський професор
в Інституті образотворчих мистецтв. Максі був одним із найважливіших діячів
авангарду в Румунії, засновником авангардного журналу «Інтеграл», директором
Румунського художнього музею. Особистість настільки ж складна та потужна,
наскільки суперечлива та критикована, художник, який творив у дві різні епохи:
монархічної Румунії (до 1947 року) та Румунії нового комуністичного режиму (у
другій частині свого життя). Виставка представляє творчість художника в
хронологічній лінії його біографії роботами
живопису, графіки, сценографічними проектами та журналами.

Про виставку та про самого митця ми спілкувалися з генеральним директором Румунського художнього музею Келіном Стеджеряном, куратором виставки: «Він
був винятковим діячом мистецтва в Румунії 20-го століття, насамперед як лідер,
лідер авангардного руху міжвоєнного періоду, основоположник важливого
авангардного журналу «Інтеграл» та майстерні декоративного мистецтва. Він також
був дуже талановитим сценографом, який працював з різними авангардними
театральними групами. Після встановлення комуністичного режиму він обіймав
керівні посади в державному апараті, наприклад, був головою Фонду творів
образотворчого мистецтва, а з 1950 року став директором першого Національного
художнього музею Румунії, який називався тоді «Музеєм мистецтв Румунської
Народної Республіки». Він підтримував авангардний рух, про який дізнався в
основному в Німеччині, де навчався, а згодом став одним із організаторів
великих виставок авангардного мистецтва в міжвоєнній Румунії та був
співробітником усіх авангардних журналів того періоду, вони будучи платформою,
де образотворче мистецтво зустрілося з творчістю, з філософією, з усім, що
означало оновлення художньої мови. Він був дуже близьким другом відомого в
нашій країні художника та архітектора Марчела Янку. Крім того, він був дуже
близьким другом Трістана Тцари, Іларія Воронки, Іона Келугару, з яким він
співпрацював у журналі «Integral. В основному це був дуже тісний зв’язок, тому
що еліти визнавали одна одну і шукали наближення одна до одної. Він став членом
Комуністичної партії ще в 1942 році. Це був дуже неспокійний період, коли
єврейське населення переслідувалося, були ті дії спрямовані на зникнення
єврейської громади. Авангард, загалом, об’єднував людей лівих переконань. Але його
перехід до ідей соцреалізму відбувався дещо інакше, ніж у інших митців. Він
зосередився на бідних категоріях людей у Румунії. 30-40-ті роки є доказом цього
інтересу до робітників, до шахтарів, до тих груп населення, що не належали до
найбільш привілейованих. Сама виставка, з точки зору концепції, враховує той факт, що Максі діяв у
два різні, але майже однакові періоди: монархічний період і комуністичний
період, де він щоразу був провідною фігурою. У першій частині, очевидно, він
був промоутером оновлення художньої мови, якої потребувала наша культура, тим
більше, що потрібно було також з’єднатися з міжнародним диханням. А в другій
частині він був промоутером тих ідей, пов’язаних з певною свободою творення,
певною свободою репрезентації, яка якимось чином повернула його до елементів
вираження, які використовувалися в міжвоєнний період. Звісно, ​​без того
розмаху, без того дихання, але те, що це стало можливим після періоду ідеологічного
тиску та ідеологічного догматизму, було дуже сильним сигналом для його колег».

Келін Стеджерян також розповів про діяльність Максі у Румунському художньому музеї: «Максі по суті облаштував цей
музей. Хочу зізнатися, що найкращі сховища картин в цьому музеї були створені
Максі. Він також був тим, хто разом з іншими колегами створив Румунську
картинну галерею та Всесвітню картинну галерею. Він також був тим, хто просунув
ідею паралельної діяльності з виставками і це було спрямовано на загальну
культуризацію публіки та зв’язок мистецтва з життям загалом».

Під час вернісажу, голова Федерації єврейських громад Румунії Сільвіу Векслер
поділився деякими думками про Maксі: «Максі є однією з
найскладніших постатей румунського мистецтва, але водночас він є одним із
найвидатніших єврейських художників Румунії. Разом із Марчелем Янку, разом із
Віктором Браунером він є, якщо хочете, найпомітнішими та найбільш легко впізнаними
символами наявності єврейських художників з Румунії. Водночас Максі, як митець,
надзвичайно складна постать, творчість якої дуже різниться в контексті епох, в яких
він жив. Важливо, щоб під час перегляду його картин був представлений і контекст,
у якому вони були створені і в якому працював Максі. Навіть якщо він є такою
визначною постаттю, на жаль для широкого загалу, він дуже-дуже маловідомий.
Тому, ця виставка, що проходить в Національному художньому музеї, є особливим
шансом ознайомитися з його творами для
тих, хто не знає їх».

Голова Федерації єврейських громад
Румунії, Сільвіу Векслер, також розповів нам про людину Максі: «Я не думаю, що можна абстрагувати людей. На мій погляд, ми можемо зрозуміти
чому інколи творчість не пов’язана з певними негативними сторонами людини. Наприклад,
найвідоміша ситуація такого характеру стосується Вагнера. І донині Вагнер є надзвичайно
суперечливим митцем. Наприклад, в Ізраїлі, наскільки мені відомо, пройшов лише
один концерт на його музику. Водночас, ми не можемо не визнавати творчість
Вагнера фундаментальною для того, що означає опера. Але я не згоден зі спробами
викреслити негативні аспекти життя людини лише заради його творчості. Ці дві частини,
на мою думку, доповнюють одна одну, їх потрібно знати паралельно та розуміти їх
справжню цінність. І врешті-решт те, що думає художник, неминуче вплине на його
творчість. Тому я б підкреслив, що додаткова цінність цієї виставки,
присвяченої Максі, полягає в тому, що вона представляє всі грані його життя. Це
не просто виставлена ​​серія картин, яка сама по собі, безсумнівно, була б
бажаною, але величезне значення відіграє контекст суспільства, в якому він
творив, як розвивалося та перетворилося його життя, і як вони вплинули на його
творчість».

Прем’єра нового фільму Пауля
Негоєску «Гарні люди», знятого за сценарієм Раду Романюка та Оани Тудор, відбулася
на міжнародному кінофестивалі в Сараєво. Кінострічка була відібрана на більш
ніж 17 фестивалях і отримала Гран-прі «Золотий атлас» на Міжнародному
кінофестивалі в Аррасі (Франція) та Спеціальний приз журі на Міжнародному
фестивалі франкомовного кіно в Намюрі (Бельгія). Юліан Постельніку, виконавець
головної ролі, отримав за свою гру дві престижні нагороди: на Міжнародному
кінофестивалі в Котбусі (Німеччина) і на Міжнародному кінофестивалі в Намюрі
(Бельгія).

У румунський прокат фільм вийшов
наприкінці листопада, а режисер та провідні актори були присутні на показах в
багатьох містах, аби зустрітися та поспілкуватися з глядачами. «Гарні люди» -
це розповідь про сільського дільничного інспектора поліції, який мріє про
фруктовий сад і спокійне життя в місці, де закон творять впливові люди, а низка
непередбачуваних подій завели його у безвихідну ситуацію.

Журі Міжнародного фестивалю франкомовного
кіно в Намюрі, де Юліан Постельніку отримав нагороду за акторську гру, пояснило
своє рішення так: «Фільм, який отримав одностайне схвалення журі за його акторський
склад, але особливо за виконання головної ролі, що нас особливо вразило своєю
відданістю, так само як і декор, масштаб та сценарій фільму. Ми високо оцінили
цей фільм з безпрецедентними елементами чорного гумору, який зумів змусити нас
відкрити для себе країну, регіон, культуру, залишаючись при цьому
загальнозначущим, і який, ми віримо, викличе сміх, емоції та багато запитань у
всіх, хто матиме шанс і задоволення його побачити».

Юліан Постельніку у 2002 році закінчив
Факультет акторства столичного Університету театру та кінематографії ім. Йона
Луки Караджале в класі актора Дема Редулеску. Він написав сценарії для
телесеріалів «Монденій», «Лас Фієрбінць» і «Божевільний вік-енд». Його талант
приніс йому дві нагороди Ґопо: за найкращу чоловічу роль у фільмі «Арешт»
режисера Андрея Кона та за найкращий сценарій фільму «Невідомий», написаний у
співпраці з режисером Богданом Джорджем Апетрі. Юліан Постельніку каже, що є дуже
вибагливим до ролей, надаючи перевагу композиційним, додавши, що роль
поліцейського Іліє, для нього була справжнім викликом, оскільки йдеться про
людину посередині життя, яка мусить приймати дуже важливі рішення. «Коли граєш
головного героя, маєш можливість розвиватися більше, показати себе як актора, маєш
можливість розкритися. Головний герой може мати багато відтінків, а коротка роль
не дозволяє розкритися. Мене справді не цікавить будь-який головний герой, тому
що, враховуючи, що ми в Румунії, зароблені гроші не компенсують зусиль, часу та
енергії, витрачених на створення головної ролі. Я кажу це тому, що акторська майстерність
– це моя професія, а не хобі, акторська майстерність і написання сценаріїв – це
два джерела мого заробітку. Ось чому я так думаю.»

Актор
серйозно підготувався до ролі поліцейського Іліє в фільмі «Гарні люди». Одним з
найбільших викликів, каже Юліан, стало освоєння молдовського акценту, специфічного
півночі Румунії, місту Ботошань. Спочатку мені довелося згадати акцент мого
рідного міста Фокшани, а потім трохи змінити його, щоби зробити його якомога
ближчим до акценту північної частини Румунії. «Я багато повторював, намагався
надати своєму герою Іліє місцевого колориту. Але, очевидно, це була не єдина
ставка, тому що Іліє не той персонаж, якого можна звести до того, як він
говорить. Однак говір, на мою думку, безперечно додає характеру. Що мені сподобалося
в сценарії, коли я вперше прочитав його, так це те, що я міг уявити Іліє та дію.
Історія була правдоподібною та мала багато гумору завдяки тому, як говорили
герої. Я не думаю, що глядач за кордоном помічає ці нюанси, але для глядача в
Румунії, я думаю, що це штрих, який допомагає комедії. Крім того, я мусив вивчити
багато нормативно-правових актів, багато читав про Поліцейську академію, про
порядок роботи поліцейських у сільській місцевості чи менших містах. Я також
хотів дізнатися більше про фруктові сади. Знайшов багато записів і репортажів в
Інтернеті, які допомогли мені окреслити досить широку картину персонажа, якого
я граю, ця документація мені дуже допомогла.»

Крім
Юліана Постельніку, Василя Мурару, Ангела Даміана та Кріни Семчук, до акторського
складу увійшли Оана Тудор, Данієль Бусуйок, Ане Марі Кертік, Раду Гілаш, Чезар
Амітроаєй, Ленуш Теодора Морару, Александра Вікол, Йоан Крецеску, Петруц
Бутуман, Маріус Русу, Богдан Горга, Георге Фрунзе, Ірина Мітітелу, Андрей
Стеган, Віталіє Бікір, Кетелін Миндру та Делія Лупашку. Фільм «Гарні люди» був
знятий студією Papillon Film і Tangaj Production (Румунія) у співпраці зі
Screening Emotions (Болгарія) та Avanpost Production (Румунія).