Category: Сторінки історії

Кінець Другої світової війни розділив
Європу на дві половини: Центрально-східну Європу, окуповану Радянським Союзом і
перетворену на регіон комуністичної тиранії, та Західну, демократичну Європу.
Символічно, що саме поділ Німеччини Берлінським муром різко створив два
абсолютно протилежні світи. Ці два світи дивилися один на одного з ворожнечею,
яка призвела до утворення двох антагоністичних військових блоків – Варшавського
договору і НАТО.

Окупована Радянським Союзом Румунія,
перетворена на комуністичну країну, також була частиною договору, підписаного в
польській столиці в 1955 році разом з сімома іншими країнами соціалістичного
табору: Албанією, Болгарією, Чехословаччиною, НДР, Польщею, Угорщиною та СРСР.
Румунія, як і інші соціалістичні країни, підписала Варшавський договір під
тиском Москви. Приклад вторгнення в Угорщину в 1956 році, яка хотіла вийти з
союзу, підписаного лише роком раніше, чітко показав, до чого призводить
небажання бути членом Варшавського договору. У 1968 році Албанія вийшла з
альянсу, коли після конфлікту між СРСР і Китаєм режим у Тирані зайняв жорстку
позицію Пекіна.

У 1968 році Варшавський договір вписав
ганебну сторінку в свою історію. Тоді СРСР, Болгарія, НДР, Польща та Угорщина
вторглися до Чехословаччини, щоб зупинити програму реформ президента Александра
Дубчека, яку в СРСР вважали занадто ліберальною. Румунія відмовилася брати
участь у вторгненні, і це рішення принесло Ніколаю Чаушеску величезний престиж.
Саме доктрина Брежнєва керувала діями Варшавського договору, а в дійсності це
була доктрина, яка захищала радянські інтереси. Вторгнення в Чехословаччину у серпні
1968 року викликало велике побоювання того, що аналогічна доля чекає й на
Румунію та Югославію.

У 2002 році журналісти Центру усної історії
Румунського радіо записали інтерв’ю з генералом розвідки Нягу Космою. Він
зізнався, що Румунія була готова до вторгнення, оскільки мала агента під
прикриттям у командуванні військ Варшавського договору, польського полковника,
який передавав інформацію Бухаресту. «Поляк переїхав до Румунії в 1939 році з
родиною, будучи ще дитиною. Він закінчив тут початкову школу, добре вивчив
румунську мову, вважав себе румуном. Він відчував, що Румунія була і
залишається його другою батьківщиною. Приблизно 20 липня 1968 року він
запросив термінової зустрічі з
румунським полковником Бікелєм, з яким підтримував зв’язок. Що він сказав Бікелю?
Що Брежнєв особисто, разом з головою КДБ Андроповим та радянським військовим
керівництвом готували вторгнення в Чехословаччину, Румунію і Югославію,
незадоволені політикою Дубчека, Чаушеску і Тіто. Над детальним планом працював
невеликий штаб командування Варшавського договору. Бікель, як то кажуть, онімів.
Цей поляк також розповів, що вторгнення мало б відбутися в три етапи. Спочатку
в Чехословаччину, потім через 2-3 тижні в Румунію і ще через 2-3 тижні в
Югославію. Поляк також сказав, що радянські війська і сили вже були в дорозі до
Чехословаччини.»

Будь-яка армія чи військовий союз мають
певний рівень матеріального і духовного розвитку відповідних країн. І Варшавський
договір був виразником соціалістичних режимів. Для порівняння, два військові
блоки – Північноатлантичний та Варшавський, мали майже однакову кількість
солдатів і техніки, але якісна перевага оснащення армій НАТО була очевидною. Урешті
решт Варшавський договір зазнав краху, услід за комуністичними режимами, а
події 1991 року були логічним наслідком політичних перетворень 1989 року.
Дипломат Васіле Шандру в 1994 році згадав про атмосферу останніх зустрічей
політичних лідерів країн Варшавського договору. «Перша зустріч пройшла під
головуванням Йожефа Анталла, прем’єр-міністра Угорщини. Перший пункт стосувався
майбутнього загальноєвропейського процесу, європейської безпеки, формування
структур європейської безпеки та співпраці, тому це був загальний підхід. Пункт
2-й включав обмін думками щодо перегляду характеру Варшавського договору, його
функцій, його діяльності та можливостей перебудови. Горбачов зробив дуже широку
доповідь, він зосередився на 3-4 питаннях. Він озвучив низку міркувань, спершу
щодо оцінки тогочасної ситуації в Європі, перспективи Варшавського договору в
контексті тодішньої ситуації, зупинився, зокрема, на німецькому питанні. Тоді
була створена тимчасова міжурядова комісія, яка мала завдання здійснити аналіз
функції та діяльності Варшавського договору. Було запропоновано провести
засідання цієї комісії у Празі. Пізніше, як відомо, врешті-решт було домовлено
не проводити чергове засідання Політичного консультативного комітету. Міністри
закордонних справ зустрілися і підписали свідоцтво про смерть Варшавського договору».

25 лютого 1991 року на зустрічі міністрів
оборони та закордонних справ країн Варшавського договору було оголошено про
його розпуск. 1 липня того ж року стало останнім днем Організації Варшавського
договору, яка проіснувала 36 років. Це був, образно кажучи, день смерті
організації, яку ніхто не оплакував.

Румуни і турки знають один одного
вже кілька сотень років, перші контакти відбулися у другій половині XIV століття.
Внаслідок експансії турків-османів, які створювали величезну імперію, перші
румунсько-турецькі військові конфлікти датуються 1369 роком. У той час військо
румунського князя Владислава Влайку разом з армією угорського короля Людовика I
брало участь у битві проти армії османського султана Мурада I. Протягом півтисячоліття, до 1878
року, румунські князівства були васалами Османської імперії та перебували
під впливом турецької культури та цивілізації. Після конфлікту 1877-1878 років,
який призвів до незалежності Румунії, обидві країни відновили нормальні
відносини. Сьогодні Румунія і Туреччина мають військовий і економічний альянс,
підкріплений стратегічним партнерством, підписаним у 2011 році. У міжвоєнний
період Румунія і Туреччина були партнерами у Балканській Антанті
разом з Югославією і Грецією, антиревізіоністській
архітектурі безпеки.

На презентації другого тому
документів про румунсько-турецькі дипломатичні відносини 1938-1944 років посол
Туреччини в Бухаресті Озгюр Каванчі Алтан говорив про важливість історичної
традиції відносин між турецьким та османським світами та про добрі дипломатичні
відносини між Румунією та Туреччиною у міжвоєнний період: «Туреччина і
Румунія завжди були дуже близькими, вони були сусідами і союзниками, як і
сьогодні. Йдеться про період, коли ми були союзниками, між нашими країнами були дуже
міцні відносини, наші лідери були дуже близькі, наші міністри закордонних справ
були хорошими друзями. Мушу сказати, що я був здивований витонченістю дипломатії
того часу, витонченістю її способу вираження, витонченістю певної
ситуації. Але, водночас, я не здивований глибиною відносин, тому що виповнилося
146 років з моменту встановлення дипломатичних відносин між Румунією і
Туреччиною. Я думаю, що це унікальні відносини, тому що у нас є історія, якій
понад 146 років. Коли Румунія здобула незалежність від Османської імперії, вона
визнала її майже одразу, вона була другою країною, яка це зробила. З того
моменту були відносини, засновані на взаєморозумінні та співпраці.»

Безсумнівно, одним з найважливіших
досягнень двох дипломатів, румунського і турецького, стало створення в роки між
двома світовими війнами Балканського альянсу. Вся Європа, і Балкани зокрема,
залишалися гарячими, незважаючи на жахливу криваву бійню Першої світової війни.
Це спонукало країни, які хотіли зберегти систему Версальського мирного
договору, сформувати альянс і взяти на себе зобов’язання у сфері безпеки. Історик Іонуц
Кожокару окреслив процес, який призвів до формування Балканської
Антанти або Балканського альянсу в
середині 1930-х років: «Минає 90 років з часу створення Балканської Антанти. Це
був проєкт Мустафи Кемаля Ататюрка, а саме створення
Балканського альянсу, який
був непоганим проєктом. У 1930 році відбулися балканські конференції: перша
в Афінах, друга в Стамбулі в 1931 році, третя в Бухаресті в 1932 році, четверта
в Салоніках у Греції в 1933 році, а в 1934 році була створена Балканська
Антанта, в якій також брала участь Туреччина. Були наявні угоди з
Радянським Союзом. Відносини між Румунією та Радянським Союзом на той час були
заморожені, і Румунія намагалася зблизитися з Радянським Союзом через Туреччину.»

Зовнішня політика антиревізіонізму
та регіональних альянсів безпеки була добре продумана, але Балканський альянс
не встиг створити необхідні механізми для функціонування та реагування. Іонуц
Кожокару: «І Румунія, і Туреччина були новоствореними державами,
вони дотримувалися оборонної, антиревізіоністської політики. У третьому
десятилітті антиревізіонізм значно посилився, а з початком Другої світової
війни альянси та відносини були певним чином орієнтовані. Це приводить нас до
впевненості, що альянси працюють у мирний час, а коли починається конфлікт,
вони переосмислюються.»

Мюнхенська угода 1938 року та Пакт
Ріббентропа-Молотова 1939 року між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом,
двома тоталітарними системами Європи, розірвали регіональні союзи та поставили
Румунію і Туреччину по різні боки у Другій світовій війні. Іонуц Кожокару: «Перевагою
Туреччини у Другій світовій війні було те, що вона мала певну стабільність, а
Мустафу Кемаля змінив Ісмет Ісмет Іненю. Саме він уклав договір у Лозанні, який
юридично визнав створення Турецької Республіки. Лозаннські переговори дали
Ісмету Іненю досвід ведення переговорів і розуміння того, як важко Туреччина
боролася і скільки людей вона втратила, щоб вступити й в Другу
світову війну. Цей курс поставив Румунію в одну сферу інтересів, а Туреччину – в іншу.»

Хоча після Другої світової війни
Румунія і Туреччина перебували по різні боки конфлікту, вони мали теплі
стосунки. І сьогодні традиція історії та спільних інтересів продовжується.

Розпад колоніальних імперій після
1945 року і відкриття світу нових африканських, азійських і
південноамериканських держав було логічним наслідком ідей, що пропагували
рівність націй і держав. Румунія також орієнтувала свою зовнішню політику на
країни Третього світу або Глобального Півдня. Через програми гуманітарної
допомоги, програми економічної допомоги та освітні програми країни Півночі
намагалися сприяти усуненню людських трагедій у суспільствах, що перебували в
стані конфлікту або розвитку інших дуже відсталих суспільств.

Але нова глобальна відкритість
означала збільшення пересування людей і пов’язані з цим ризики для здоров’я. З
огляду на це Румунія також прагнула розвивати нові напрямки медичних
досліджень, такі як тропічні хвороби. Однак політичні розбіжності між
соціалістичними країнами, тобто колишніми демократичними країнами, окупованими
Радянським Союзом після 1945 року і перетвореними на репресивні режими, та
вільними західними країнами також вплинули на наукові дослідження. Історик
Богдан-Крістіан Якоб дослідив розвиток тропічних хвороб у Румунії до 1989 року.
Він розповів про одну з відмінностей, яка існувала в 1960-х роках між країнами соціалістичного
табору, серед яких і Румунія, з одного боку, та країнами Заходу, з іншого.

Це також можна побачити в роботах
доктора Людовіка Пеуна, одного з провідних румунських фахівців з тропічних
хвороб. «Роль західних експертів у тропічній медицині була применшена. Хоча
резолюція 1974 року Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я, своєрідного
парламенту Всесвітньої організації охорони здоров’я, яка передбачала створення
спеціальної програми з дослідження тропічних хвороб, була ініціативою
соціалістичних і африканських країн, насправді саме західні фахівці виступили з
ідеєю глобальної координації дій в цій галузі. Західний вплив на дослідження тропічних
хвороб відзначив через два роки Людовік Пеун, який взяв участь у першій
сесії цієї спеціальної програми Всесвітньої організації охорони здоров’я. Він
зазначив, що в соціалістичних країнах не було жодної програми з дослідження
тропічних хвороб і, що жодна соціалістична країна не була номінована як учасниця
дослідження. Не було жодної турботи про підготовку лікарів для забезпечення
довгострокової медичної програми. Пеун відзначив активну присутність на зустрічі
представників фінансових організацій та фармацевтичних трастів. Лікар запропонував
розпочати дослідницьку програму, щоб забезпечити майбутній ринок нових ліків, які
вироблятимуться. Таким чином, тропічна медицина в Румунії була започаткована як
співпраця з Глобальним Півднем і в той же час, з антикапіталістичної критики.»

У дійсності тропічна медицина зародилася на Заході в колоніальний
період. Але протистояння між капіталізмом і соціалізмом призвело до різких
розбіжностей, оскільки комуністичні режими вважали, що тропічна медицина на
Заході занадто зосереджена на технологічних рішеннях. Соціалістичні країни
запропонували проаналізувати соціо-економічні форми і наголосили на
медичній освіті та орієнтованості на пацієнта. Богдан-Крістіан Якоб каже, що навіть
створення спільного словника було складним завданням. «У випадку Румунії
тропічна медицина не набула
особливої популярності в 1960-х роках. З
одного боку, навіть слово «тропічний» було табу, замість цього використовувався
термін «країни зі складним кліматом». Інший термін – «інфекційні хвороби» – був набагато
нейтральнішим і дозволяв розкрити роль Румунії в програмі викорінення малярії.
Ще одна причина, чому ця сфера не прижилася, полягає в тому, що режим у
Бухаресті уникав втручатися в справи країн Африки на південь від Сахари. Це
змінилося лише в 1970-х роках, коли Ніколає Чаушеску побачив у Глобальному
Півдні економічну та політичну альтернативу як у відносинах із Заходом і
соціалістичними країнами, так і в плані доступу до сировини.»

Існує два джерела, які стали основою
для розвитку тропічної медицини в Румунії, одне азійське, а інше африканське. Першим
було співробітництво з Індією, де румунські лікарі, такі як Людовік Пеун,
проходили стажування. Другий – це медична допомога, яку Румунія надавала
африканським країнам, таким як Конго-Кіншаса (нині Демократична Республіка
Конго), Гвінея, Ангола, Мозамбік, через лікарів, яких відряджали для вивчення
хвороб на місцях. Велика епідемія холери 1961 року досягла Балкан і західної
частини СРСР і змусила румунську владу звернути пильну увагу на цю сферу.
Імпортні патології, привезені безсимптомними студентами з Азії та Африки, а
також румунами, які працювали у країнах Глобального Півдня, стимулювали серологію
та дослідження. У 1974 році було створено Клініку тропічних хвороб при лікарні ім.
доктора Віктора Бабеша у Бухаресті. Програма тропічних хвороб, в якій румунські
дослідники досягли значних успіхів, була зосереджена на вивченні таких
захворювань, як: малярія, шистосомоз або равликова лихоманка, трипаносомоз або
сонна хвороба, лейшманіоз, проказа, лімфатичний філяріоз відомий під назвою «слоновість»
та онхоцеркоз. Програма також включала дослідження карантинних хвороб, таких як
холера, жовта лихоманка, чума, черевний тиф і віспа.»

Наступне десятиліття, 1970-ті роки,
також принесли зміну орієнтації румунської тропічної медицини. Посилання
румунських авторів наукових статей ставали все більш західними, особливо з
англосаксонського світу. У той же час Румунія намагалася побудувати власну
дослідницьку модель, не натхненну ні Заходом, ні соціалістичним табором. А
1980-ті роки характеризуються появою СНІДу та нових викликів, які відкрили інші
теми для медичних, моральних та політико-економічних дебатів.

Румунія є витвором
західноєвропейських ідей першої половини XIX-го століття та лобіювання, яке
здійснювало покоління молодих румунських політиків, що отримали освіту на
Заході, так званих пашоптистів. Ідеї етнічної нації, об’єднання в
єдину державу і форму правління мали найбільший вплив на румунський суспільний
дух. Одним з найвпливовіших мислителів у румунському суспільстві був
італійський юрист і публіцист Джузеппе Мадзіні (1805-1872), видатний
представник руху відродження Італії XIX-го століття
Рісорджименто (Risorgimento). Радикальний демократ,
республіканець, революціонер і борець за об’єднання Італії, Мадзіні народився
під час наполеонівських воєн у Генуї, виховувався і навчався в дусі якобінських
ідей Французької революції. Однією з ключових ідей французького революційного духу
була спадщина Стародавнього Риму, до якої Мадзіні був щиро прихильний.
Наприкінці 1820-х років він приєднався до руху карбонаріїв, які боролися проти
багатонаціональних імперій, особливо проти Австрії. У 1831 році Мадзіні
заснував товариство Молода Італія.

Під час революції 1848 року, в
організації якої він брав участь і яка проголосила республіку, Мадзіні обіймав
найвищу політичну посаду. Пронизливі твори італійського революціонера
мобілізували значну частину молодих румунських інтелектуалів Волощини набагато сильніше,
ніж Молдови. Ідея румунської етнічної нації, латинства та об’єднання двох
румунських князівств була центральною віссю програми румунських
революціонерів-пашоптистів. Історик Ремус Тенасе є автором книги
Апостол нації. Мадзіні та народження сучасної Румунії, в якій описує
вплив італійського революціонера на румунський дух. Румунські пашоптисти запозичили
ідеї Мадзіні, застосували їх до румунського простору, про який вони писали в
західній пресі, принесли їх та поширили в двох князівствах: «Частина румунської
еліти, молоді пашоптисти, відкрили для себе Мадзіні у 1830-х роках, напередодні
та під час революції під назвою «Весна народів» 1848-1849 років. Мадзіні був одним
з трьох тріумвірів Другої Римської республіки протягом короткого періоду в
кілька місяців. Папу Римського було вигнано з Риму, а Римом керував тріумвірат.
З цих трьох тріумвірів Мадзіні був найважливішим, primus inter pares.»

Ідеї Мадзіні знайшли відгук особливо
у Волощині, де революційний дух був більш гучним і де європейський рух 1848
року призвів до призначення революційного уряду. Ремус Тенасе розповів, які з
найважливіших імен румунського пашоптизму були зачаровані словами Мадзіні,
серед них Ніколає Белческу: «Перші два імена – Думітру Бретяну (старший брат
Іона Бретяну) та Росетті. Думітру Бретяну навіть приєднався до однієї з
ініціатив Мадзіні в Лондоні, Центральноєвропейського демократичного комітету,
який існував між 1850 і 1853 роками. Ідеї Мадзіні проросли в Румунії пізніше,
після закінчення Кримської війни в 1856 році. Друге ім’я, Росетті, було
більш близьким до Мадзіні за темпераментом, хоча вони ніколи не зустрічалися.
Він був один з тих румунів, у кого портрет Мадзіні стояв на робочому столі до самої
смерті італійського революціонера.»

Ремус Тенасе розповідає як румуни
використовували роботи італійця: «Мадзіні
просував кілька суперечливих ідей у той час. Найважливішою для румунського
простору і для пашоптистів була ідея нації. Мадзіні був старанним промоутером
ідеї, яка робила націю політичним суб’єктом через національну державу. Саме
тому одним з прізвиськ Мадзіні було прізвисько «Апостол нації». У період після
1848 року румунам потрібно було оголосити про свою приналежність, свою
ідентичність. Мадзіні сам до 1848 року був збентежений ідентичністю румунів.
Після 1848 року пашоптисти не тільки писали про румунів європейськими мовами,
але й, завдяки революційному моменту в Бухаресті, зуміли привернути увагу тих,
хто приймав рішення, і різних революційних таборів на Заході до латинської
ідентичності румунів.»

Справжній республіканець Джузеппе Мадзіні
виступав проти ідеї монархії. Румунські пашоптисти розуміли, що деякі з його
ідей були надто прогресивними для периферійного європейського політичного
суспільства, яким були румуни. Ремус Тенасе: «Наші пашоптисти, звичайно,
спочатку були республіканцями. Але вони зрозуміли, що в Європі монархій
республіканська ідея не може перемогти. Тому вони надали пріоритет ідеї нації
та національної єдності румунів, залишивши ідею республіки на другорядному плані.
Парадоксально, Мадзіні, який не хотів і не мав наміру відмовлятися від ідеї
республіки, у випадку румунів, він радив Думітру Бретяну прийняти і вести
переговори з державними діячами Заходу, залишивши в стороні ідею республіки.»

Як це завжди буває, політичні ідеї
переживають свій розквіт і завжди піддаються критиці та переформулюванню. До
1900 року ідеї Мадзіні втрачали свій вплив у Румунії, вони циркулюючи як
спадщина минулого.

Різдво – найулюбленіше та найочікуваніше свято у всьому християнському світі. Напередодні астрономічного явища зимового сонцестояння, що знаменує трансформацію часу, Різдво та інші зимові свята святкують християни у всьому світі, а в Румунії це свято супроводжується чудовими ритуалами, покликаними замінити старий час новим початком під знаком добра. Найвідомішими у всіх етнофольклорних регіонах є колядки та святкові столи, за якими кожного року збираються всі члени родини. Деякі звичаї залишаються майже незмінними протягом століть у певних громадах.

На півночі Румунії різдвяні традиції залишилися в основному незмінними. Наталія Лазер, менеджер Оашського краєзнавчого музею пояснює: «Різдво – це дуже важливе християнське свято в Марамуреському повіті та в етнографічних регіонах, що складають цей повіт. Важливими є свята, які перекриваються на язичницькому або дохристиянському грунті. Теж важливим є колядування групами чоловіків. Це елемент нематеріальної культурної спадщини, який входить до списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО. Масковані вистави є так само дуже важливими у нашому повіті. Відомо, що майже в усіх країнах Центральної та Південно-Східної Європи практикуються звичаї з масками. Історія румунських народних масок починається, звичайно, зі створення примітивних масок та маскованих ігор, які стосуються основних занять: мисливства, тваринництва чи землеробства, а також звичок сімейного життя, народження, весілля, смерті або календарних звичаїв.»

Колядування з масками – один із різдвяних звичаїв, характерних для Оашського краю. Щороку молоді хлопці ходять вулицями колядувати, їх приймають у кожному господарстві. Народні майстри виготовляють маски, вони будучи як ритуальними предметами, так і емблемою громад, до яких вони належать. Калач, запропонований групам колядників господарями домогосподарств, являє собою сонячний символ, а палиці, якими користуються групи колядників, вважаються деревами життя. Наталія Лазер: «Серед звичаїв, які досі зберігаються у Марамуреші, я б згадала про колядування з козою, яке нагадує про давні діонісійські процесії, або Віфлаїм, цю форму народного християнського театру. Це звичай все ще зберігається в Долині річки Іза, в Долині річки Мара, або навіть у Оашському краї. Я б також розповіла вам про два менш засвідчені звичаї, але все ще яскраві у колективній пам’яті: Гру Дід Морозів, що стосується цього священного часу, коли відкривається небо, і того моменту, коли спілкування між двома світами є легшим, і Поховання Різдва чи Нового року – це ритуал, що нагадує про смерть і відродження людини та природи. Звичаєм, що все ще зберігся мешканцями н.п. Кавнік -це звичай Брондошів, що нагадує про вторгнення татар. За легендою, Брондоші врятували у 1717 році цю місцевість від знищення, злякаючи татар. Рік від року цей звичай Брондошів зберігся і увічнився у Кавніку.»

У давніх ритуалах привертають увагу не лише колядування з масками, а й групи колядників, які сповіщають Народження Ісуса Христа. Ці групи особливо характерні для Трансільванії, де ритуали, що виконуються в цю пору року, зберігають строго встановлені елементи, що мають сильну конотацію в громаді, до якої належать колядники. Іляна Мораріу, керівник Пастирського музею в селі Жіна, Сібіуського повіту розповідає про ці звичаї: «Найкрасивішим і найдавнішим звичаєм є колядування групами молодих чоловіків. Це молоді чоловіки віком понад 20 років, які ніколи не були одруженими. Ця група складається ще на свято Святого Миколая. Вони готують колядки, тренуються, готують все те, що необхідно для цього ритуалу. Вони колядують напередодні Різдва Христового у всіх домогосподарствах села. Звичайно, всі їх приймають, і вони раді, що сільські хлопці приносять їм коляду, що сповіщає про Різдво Христове. Водночас на Різдво колядують менші за віком хлопці, старшокласники, це теж дуже давній звичай. Дівчата колядують із зіркою в руках. Також на Різдво хрещеники мали обов’язок приносити хрещеним батькам величезний калач, спечений із чистої пшениці, як то кажуть. Цей калач випікали в печі у кожному будинку, і це була можливість для хрещених зустрітися з хрещеними батьками, обговорити проблеми, що виникали в кожному домогосподарстві, у кожній родині.»

Якщо в селах у минулому Різдво було можливістю відновити рівновагу у громаді, то передріздвяний період перетворюється на шопінг-марафон, особливо для мешканців міст. Подарунки для близьких, ялинки, прикраси та різні страви є неодмінними на Різдво. Як би не проходила підготовка, свята – це можливість надолужити час, який дехто з нас недостатньо приділяє своїм близьким, а також добрий час для планів на наступний новий рік.

Наприкінці Другої світової війни
радянська влада встановила в усіх країнах, де була присутня Червона армія,
політичний режим, що копіював режим СРСР. Цей процес називався радянізацією або
комунізацією, коли політичне панування Комуністичної партії забезпечувалося
апаратом фізичних репресій і плановою економікою. Румунії також історично
не пощастило пережити цей тип режиму в період між 1945 і 1989 роками.

Радянізація сильно вдарила по
румунських установах, в тому числі по Румунській академії, заснованій у 1866
році. Понад 80 років Румунська академія приймала найкращих румунських та
іноземних вчених. Однак режим, встановлений 6 березня 1945 року, розпустив попередню
академію 9 червня 1948 року Декретом № 76 та створив нову установу – Академія
Румунської Народної Республіки, пізніше Академія Соціалістичної Республіки
Румунія, доступ до якої був обумовлений ідеологією комуністичного режиму.
Наслідки були надзвичайно суворими: 100 членів Академії були виключені та
маргіналізовані. З цих 100 – 33 академіки, які мали звання міністра, були
заарештовані, 20 з них ув’язнені до в’язниці Сігету Мармацієй, яку також
називали «в’язницею міністрів», де 6 з них згодом і померли.

Андрея Добеш є дослідницею Меморіалу
жертвам комунізму та опору в колишній в’язниці Сігету Мармацієй. Вона
представила кілька історій загиблих там науковців, одним з яких був випадок
історика Александра Лапедату. Через біль, спричинений шлунковими захворюваннями
та відсутність медичної допомоги у в’язниці, Лапедату покінчив життя
самогубством, повісившись 30 серпня 1950 року у віці 73 років. «Александру
Лапедату був заарештований в ніч з 5 на 6 травня 1950 року. Під час обшуку в
його будинку було вилучено три записники з номерами телефонів, книгу з історії
США, суму грошей, годинник, дві пари окулярів, гаманець з особистими
документами та браслети. Серед вилучених речей не було матеріалів, що
представляли інтерес для Секурітатє. У складених навесні 1950 року списках
колишніх міністрів з 1918 по 1945 роки, які мали бути заарештовані, про
Александру Лапедату було зазначено наступне: «хоча і не був відкрито активним, він
був запеклим ворогом комуністичного режиму».»

Подібна доля спіткала і Георгія Ташке,
економіста і професора, міністра промисловості і торгівлі в 1932 році. Андрея
Добеш розповідає: «Георге Ташке був заарештований у ніч з 5 на 6 травня 1950
року, коли йому було 75 років. Наступного дня його доставили до Сігету Мармацієй,
де, не витримавши умов ув’язнення, він помер 12 березня 1951 року. Історик
Константін Джуреску, який був ув’язнений в Сігеті протягом 5 років і 2 місяців,
згадував у своїх спогадах про пневмонію як можливу причину смерті Ташке, на
тлі жахливих загальних страждань. Колишній адвокат і заступник державного
секретаря Александру Попеску-Нечешть також згадував, що чув, як той стогнав
вночі у своїй камері.»

Одним з найвідоміших румунських
істориків ХХ-го століття був візантиніст Георге Бретяну. Ув’язнений у Сігеті,
він помер у 1953 році за нез’ясованих обставин у віці 55 років. Історики досі
не знають, чи помер він від ударів по голові, туберкульозу, чи покінчив життя
самогубством, перерізавши собі вени на шиї. «Що стосується Георге Бретяну, то
він зазнав жорстоких нападок у прокомуністичній пресі вже восени 1944 року. 15
серпня 1947 року, посилаючись на існування обставин, що вимагали його безпеки,
він був змушений жити у своєму будинку в Бухаресті, де був встановлений пост
спостереження і на нього було накладено низку заборон. Він був заарештований
вранці 6 травня 1950 року, а 7 травня був ув’язнений у сігету-мармацькій в’язниці.
Константін Джуреску також розповідає у своїх спогадах про випадок, який стався
перед смертю Бретяну. Джуреску впізнав голос Георгія Бретяну у великому дворі.
Він не міг бачити, що відбувалося на вулиці, але чув глухий стукіт. Коли його
вели до камери, Джуреску почув ще один удар, схожий на ляпас, який
супроводжувався лайкою. Єпископ Іоан Плоскару повідомляє, що охоронці за день
до його смерті змусили Бретяну руками прибирати свинячий гній з подвір’я.»

Єдиним академіком, який постав перед псевдо судом, був Юліу Маніу. Він не
втратив віри в Бога за ґратами,
а майбутній кардинал Александру Тодя сповідав його востаннє, – каже Андрея Добеш. «11 листопада 1947 року він був засуджений до довічного
ув’язнення за звинуваченням у державній зраді. З військового училища в Бухаресті, де
проходив суд над ним, його перевели до в’язниці в Галаці, а 16 серпня 1951 року
– доставили до Сігету-Марамацієй. Великий Маніу був у дуже важкому стані, майже паралізованим, а журналіст Ніколає Карандіно доглядав за
ним до останніх хвилин його життя.»

Академіки, які вижили у в’язницях, продовжували жити у
злиднях,
соціальному занепаді та під постійним наглядом міліції. Їх регулярно затримували і допитували. Але нащадки
не забули їх і в 1990 році відновлена Румунська академія знову прийняла їх до
своїх лав.

Для
того, щоб зрозуміти зміни кордонів і державних структур, які 1918 рік приніс на
карту Європи, необхідно розглянути дві реальності, одну фізичну, а іншу
утопічну, в якій жило людство. Перша була Перша світова війна, яка забрала
понад 20 мільйонів життів військових і цивільних та спричинила поранення інших
близько 23 мільйонів людей. Два протиборчі військові блоки – Антанта,
до якого входили Франція, Великобританія, Росія, Японія, Італія та США, і блок
Центральних держав, до якого входили Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і
Болгарія, – вступили в безпрецедентну боротьбу за досягнення своїх інтересів.
Це була Велика війна, як її називали, яка визначила нові кордони,
як і майже кожна війна в сучасній історії. Друга реальність – утопічна, полягала
в тому, що виникло теж під час війни, але проти неї, а саме – більшовицька
революція в Росії. Велика перемога Леніна сильно мотивувала всіх тих, хто хотів
глибоких змін у світі, а не лише кордонів, і хто вірив, що настав час
будувати кращий світ на руїнах старого.

Румунія
заплатила важку криваву данину за роки Великої війни. Хоча вона вступила в
конфлікт у 1916 році, через два роки після його початку, румуни віддали всі
свої сили як для усієї війни. Згідно оцінкам, від 7,5% до 9% всього румунського
населення загинуло, тобто від 580.000 до 665.000 осіб, половина з яких – через
епідемію висипного тифу. Жертва була
винагороджена об’єднанням провінцій Бессарабія 27 березня 1918 року, Буковини
28 листопада 1918 року, Банату, Марамурешу і Трансільванії 1 грудня 1918 року з
Королівством Румунії. Це
була ціна, яку заплатили всі румуни, а румунські королі Фердинанд і Марія та
румунський політичний клас, як зазначає історик Йоан Скурту, були на висоті: «Йон
І. К. Бретяну, голова Націонал-ліберальної партії, брав участь у подіях і
відіграв важливу роль у досягненні Великого Об’єднання. І бесарабці, і
буковинці, і жителі Ардялу приїжджали до Ясс з делегатами, перед проголошенням
Об’єднання, вони мали переговори з королем Фердинандом, а також з Йоном І. К.
Бретяну та іншими політиками про те як діяти в процесі мобілізації для об’єднання.
Бретяну очолив румунську делегацію на Паризькій мирній конференції, і там він зустрівся
з великими політиками того часу, від американського президента Вільсона до
прем’єр-міністра Великої Британії. Король Фердинанд був німцем, колишнім
офіцером німецької армії. Коли
Коронна рада висловилася за вступ Румунії у війну проти його країни, проти його
сім’ї, він доказав особисту жертву, але водночас прийняв рішення, яке мало
величезне значення для Румунії. Королева Марія була рішучою прихильницею вступу
Румунії у війну на бік Антанти. Вона була англійкою і відіграла важливу роль у
переконанні Фердинанда зробити цю особисту жертву в інтересах румунського
народу. На цьому шляху король і королева завжди були на боці румунів, армії,
головних політичних лідерів.»

1
грудня 1918 року в місті Алба-Юлія було скликано Національні збори трансільванських
румунів, і Велика румунська національна рада, представницький орган із
законодавчими повноваженнями, закликала 1228 делегатів розробити проєкт
резолюції про приєднання до Королівства Румунія. Разом з Румунською
національною радою, яка мала виконавчу функцію, Велика національна рада
вирішила, що новий початок може бути зроблений лише на основі загального
виборчого права. Настав час для румунів скористатися загальним виборчим правом,
голосуванням, яке давало найбільше електоральне представництво, голосуванням,
за яке румунські партії та національні організації в Трансільванії боролися ще з
1881 року. Голосування,
що проголосило об’єднання Трансільванії з Румунією, було не лише волевиявленням
народу, але й вимушеним рішенням.

Закінчення Першої світової війни прискорило
утопічну трансформацію, історик і політолог Данієль Барбу каже, що на
демократичну практику загального виборчого права треба дивитися очима тих, хто
був свідком більшовицьких революцій і анархії, що насувалася після чотирьох
років війни: «Чи були учасники Об’єднання в Альба-Юлії, або принаймні ті, хто
розробив резолюцію і запропонував її на всенародне схвалення, демократами?
Очевидно, що вони були румунськими патріотами. Це були люди, які мали тривалий
парламентський досвід, вони мали знання і практику політики. Що сталося 6
грудня? Румунська армія заходить в Трансільванію. Вона відіграла надзвичайно
важливу роль у встановленні кордонів і, перш за все, відновила мир в країні. Ми
маємо дуже чіткі свідчення, Іон Лапедату у своїх мемуарах, на сторінках свого
щоденника, написав в ті самі дні села рухаються. Коли ми говоримо
про радянську комуну, ми думаємо лише про Будапешт та Угорщину за Тисою, але
вся Європа, в тому числі Англія, була охоплена революційним трепетом.»

Велика
Румунія була утворена в 1918 році волею румунів і в сприятливих міжнародних
умовах. І в Новій Румунії знайшли місце всі, хто вважав, що вона відповідає
їхнім очікуванням.

Немає сумнівів, що Радіо Вільна Європа або Радіо Свобода була найважливішим
джерелом вільної інформації, аналізу та синтезу політичної, економічної та
культурної ситуації в Румунії у другій половині 20-го століття. Румунська служба
Радіо Вільна Європа мала у своїй команді кілька відомих імен румунської
радіожурналістики: Ноель Бернард, Мірча Карп, Влад Джорджеску, Некулай
Константін Мунтяну та інші. І останньою, але не менш важливою, можливо, однією
з перших, кого варто згадати, є Моніка Ловінеску, 100 років з дня народження якої виповнилося 19 листопада.

Моніка Ловінеску вважається одним з
найсильніших голосів вільної антикомуністичної та антифашистської Румунії у
вигнанні 1945 – 1989 років. Вона народилася в Бухаресті в родині літературного
критика Єуджена Ловінеску та вчительки французької мови Екатеріни Белечою, яка
була ув’язнена і вбита комуністичним режимом. Журналістка і літературна критикиня Моніка Ловінеску стала авторитетом у своїй галузі, як і її батько. У 1947 році,
у 24-річному віці, з багатообіцяючою кар’єрою, вона емігрувала до Франції, де
разом зі своїм чоловіком Вірджілом Йєрункою продюсувала найпривабливіші
культурні та політичні передачі Вільної Європи. Неперевершений голос, моральні
принципи та бездоганна професійна етика, а також дуже влучні спостереження та
критика перетворили її на зірку радіо.

Центр усної історії Румунського
радіо мав можливість взяти інтерв’ю у Моніки Ловінеску в 1998 році.
Тоді вона згадувала про паризький офіс Радіо «Вільна Європа», створений на
початку 1960-х років, де записувалися знамениті передачі, які привернули увагу
румунів. «Ми робили звідти те, що інші країни зазвичай не робили, ми були
унікальними, румунський випадок був унікальним. Тому що щотижня ми транслювали
годину моєї передачі «Тези і антитези в Парижі», близько 40 хвилин передачі
Вергілія Йєрунки «Історія слова» і двічі по 20 хвилин «Румунської актуальності»,
націленої на румунську культуру. Таким чином, ми зайняли студію на цілий день
і мали таку кількість годин мовлення, якої не мала жодна інша нація.»

Моніка Ловінеску займалася
радіожурналістикою з відданістю своїй професії. Не тільки студія мала
відповідне технічне обладнання, але й вдома у неї та Йєрунки був магнітофон, на
який вони записували свої тексти, а в студію ходили лише для того, щоб доповнити
їх музикою. Моніка Ловінеску також розповіла про джерела інформації про
Румунію, враховуючи труднощі, з якими стикалася вільна преса у роки комуністичного
режиму: «Ми документували ситуацію в Румунії двома способами. Через газети, з
одного боку, ми передплачували основні газети, вони приходили на ім’я Вергілія Йєрунки,
але у нас була поштова скринька, щоб не давати свою домашню адресу. Це по-перше.
Потім ми зустрічалися з чотирма чи п’ятьма письменниками на місяць, щонайменше.
Ми називали їх «підпільниками», врешті-решт і вони себе так називали, тобто
жоден румунський письменник не знав, що ми зустрічаємося з іншим. Вони знали,
що ми зустрічаємося, але не знали, з ким саме. І ми зберігали цю таємницю, щоб
не завдати їм шкоди. Тож ми були в курсі про літературне життя і про великі
політичні проблеми всередині.»

Як універсальна людина Моніка Ловінеску у своїх передачах не могла
говорити з румунами лише про Румунію. «Тези і антитези в Парижі
були не лише про румунську літературу, але й про те, що відбувалося в Парижі.
Не стільки з французької точки зору, це був щотижневий дайджест новин культури.
Париж був своєрідним перехрестям різних авангардних течій, там велися різноманітні
обговорення багатьох цікавих ідей. У передачі ми також розповідали про різні досягнення
румунів за кордоном, таких як Лучіан Пінтіліє, Мірча Еліаде чи Єуджен Йонеску. Усіх ми запрошували до
мікрофону, були передачі з ними і про них.»

Така незручна журналістка не могла
залишити байдужим комуністичний режим у Бухаресті, який вирішив змусити її
замовкнути. Спочатку режим розпочав наклепницьку кампанію в пресі. Потім
перейшов до фізичної агресії. «У листопаді 1977 року, за день до приїзду Паула
Гоми до Парижа, якщо точніше – 18 листопада, на мене чекали двоє
палестинців. Вони попросили мене зайти в будинок, бо мають для мене
повідомлення. Мені це здалося підозрілим, тому що вони назвали мене «мадам
Моніка», а у Франції звернення «мадам» з ім’ям використовувалося лише до дуже
близьких осіб, воно не вживається. Тож я зрозуміла, про що йдеться і не
впустила їх. І тоді вони почали бити мене, особливо по голові. Я впала,
закричала, втратила свідомість, хтось з перехожих прийшов на допомогу і вони
втекли. Чоловік, який прийшов мені на допомогу, побіг за ними, але не зміг їх наздогнати.
Я відбулася лише трохи розбитим носом і без серйозних ушкоджень, з опухлими
обличчям і рукою.»

Моніка Ловінеску продовжувала
говорити румунам та з румунами про свободу, демократію, принципи та історію і після
1989 року, аж до своєї смерті у 2008 році. Її творчість є надзвичайно важливою
спадщиною для розуміння стану інтелектуала, який опинився у вигнанні, боровся
зі Злом і переміг.

Після
1945 року деколонізація світу та поява
нових незалежних держав з
колишніх колоніальних імперій змінили
міжнародні відносини. В Африці, Азії та
Океанії, які разом з Латинською Америкою
складали те, що ми зараз називаємо
Глобальним Півднем, з’явилися державні
утворення, що представляли волю нових
націй. Вони слідували як новим моделям
розвитку, часто в опозиції до колишніх
метрополій, так і старим практикам, які
вони успадкували. На шляху розвитку
новим державам допомагали не лише
західні держави, але й соціалістичні
європейські держави, зокрема Румунія.

Розташована
в частині Європи, окупованій радянськими
військами після 1945 року, Румунія була
керована
політичним режимом, з домінантною Комуністичною партією.
Зовнішні відносини соціалістичної
Румунії більше 10 років копіювали
зовнішньополітичні напрямки Радянського
Союзу. З початку 1960-х років Румунія
почала шукати власну закордонну
політику, одним з напрямків якої став
Глобальний Південь, або Третій світ, як
його тоді називали. Країни Глобального
Півдня потребували не лише інвестицій,
але й знань та кваліфікованих фахівців,
а їх можна було здобути лише через
освіту. Тож стипендії, надані румунською
державою, були одночасно і формою
гуманітарної допомоги, і допомогою для
розвитку.

У
доповіді експертів Міністерства
закордонних справ у Бухаресті 1961 року
прийом іноземних студентів розглядався
як ефективний засіб наближення до країн
їхнього походження. Таким чином, РКП
мала на увазі побудову культурно-освітньої
дипломатії, платформи для майбутніх
політичних відносин. Історик Штефан
Босоміту дослідив архіви і виявив, що
стипендії існували з кінця 1940-х років:
Стипендіальні програми існували
практично
протягом усього періоду комуністичного
режиму.
Партія давала стипендії навіть у 1950-х
роках, але не дуже багато. Стипендії
отримували переважно партійні активісти
визвольних рухів або так званих братніх
партій. Багато з тих, хто отримував
стипендії у 1950-х роках, були також
біженцями. Були потоки біженців: після
війни в Греції, потім після пожежі в
Кореї, і ця тенденція продовжувалася.

Після
1970 року стипендіальні програми
соціалістичної Румунії також були
спрямовані
до Африки. Було доступно
близько 250 стипендій на основі заявок,
поданих заздалегідь дипломатичними
представництвами країн, що розвиваються,
у столиці Румунії. Штефан Босоміту каже,
що важливими були не лише університетські
стипендії, хоча на них виділявся
найбільший відсоток:
Окрім
стипендіальних програм для навчання в
університетах та аспірантурі, Румунія
також надавала стипендії для
професійно-технічного навчання в
навчальних
закладах середньої освіти.
Хоча значний відсоток, близько 80-90%, йшов
на навчання в університетах та аспірантурі,
існував і такий тип стипендій, про який,
на жаль, існує дуже мало джерел. Є усні
свідчення про те, як молодь з країн, що
розвиваються, навчалася в професійно-технічних
школах на 3-річних курсах. в
професійно-технічних училищах на
3-річних курсах. Наприклад, у місті
Мойнешть,
в індустріальному технікумі, оскільки
це був нафтовий район, молодь з африканських
країн навчалася на техніків на нафтових
платформах.

Стипендії
були успішними, а Румунія здобула певний
престиж. На початку програми стипендії
покривали все: навчання, проживання та
кишенькові витрати. Пізніше стипендії
більше не покривали навчання, яке студент
мав оплачувати самостійно. Незважаючи
на це, багато іноземців приїжджали до
Румунії на навчання, тому що плата за
нього була нижчою. У 1963 році в Румунії
налічувалося близько 1 000 іноземних
студентів, майже всі вони навчалися на
стипендії, і їхня кількість зростала з
1970-х років. Найбільший сплеск був у 1981
році, коли в Румунії навчалося майже 20
000 іноземців. Вони платили за навчання
в іноземній валюті, 90% з них – у доларах,
і Ніколає Чаушеску був дуже зацікавлений
у цій програмі в контексті кризи 1980-х
років і виплати зовнішнього боргу
Румунії.

Стипендії
були успішними, а Румунія здобула певний
престиж. На початку програми стипендії
покривали все: навчання, проживання та
кишенькові витрати. Пізніше стипендії
більше не покривали навчання, яке студент
мав оплачувати самостійно. Незважаючи
на це, багато іноземців приїжджали до
Румунії на навчання, тому що плата була
нижчою. У 1963 році в Румунії налічувалося
близько 1 000 іноземних студентів, майже
всі вони отримували
стипендії, і їхня кількість зросла з
1970-х років. Найбільший пік
був у 1981 році, коли в Румунії навчалося
майже 20 000 іноземців. Вони платили за
навчання в іноземній валюті, 90% з них -
у доларах, і Ніколає Чаушеску дуже
піклувався про цю програму в контексті
кризи 1980-х років і виплати зовнішнього
боргу Румунії.

Але
історики також відзначають появу проблем
між румунськими та іноземними студентами
у 1980-х роках. Іноземці мали кращі умови
проживання, їм дозволялося зберігати
іноземну валюту, вони мали доступ до
закритих магазинів або крамниць, могли
подорожувати, були більш успішними у
стосунках з жінками. Криза
навіть переростала
в бійки між румунами та іноземцями.
Штефан Босоміту також досліджував
свідчення іноземних студентів про їхній
румунський досвід і виявив, що сприйняття
було іншим, ніж вважав режим:
Читаючи
деякі свідчення, відчувається тенденція
до якоїсь ідеалізації минулого, все на
спокійній
ноті. Є деякі
свідчення,
в тому числі африканських студентів,
які розповідають, що люди висміювали
їх
зате,
що вони були чорношкірими, особливо
коли вони виїжджали в село, де люди
хрестилися і плювали собі в
пазуху,
коли бачили їх. Поза офіційним дискурсом
і відкритістю, яку намагався демонструвати
режим, солідарністю, румунське суспільство
було дуже непідготовленим до всього,
що означало іноземне.

Але
досвід студентів з країн Глобального
Півдня в Румунії до 1989 року є позитивним.
Кожен іноземець, який навчався кілька
років у Румунії, має власну життєву
історію, і її слід сприймати так, як він
її розповідає.

Радіокомунікація зблизила людей ХХ-го століття і зробила
світ меншим. Зненацька те, що відбувалося в більш віддалених суспільствах,
стало більш знайомим, а сприйняття змінилося відповідно до схожості та
відмінностей. Румуномовні трансляції іноземних радіостанцій зробили інші
суспільства більш знайомими для румунів, особливо європейських країн. Один з
таких радіомістків, створених між країнами, існував між чехословацьким і румунським
суспільствами завдяки передачам румунською мовою радіостанції Радіо Прага.

Румуни та чехословаки знають один одного здавна. Румуни
Банату, Трансільванії, Марамурешу та Буковини були разом з чехами та словаками частиною
однієї держави – Габсбурзької імперії. Румуни та словаки разом боролися за
національні права в складі Австро-Угорщині до 1918 року. Наприкінці Першої
світової війни та після утворення Чехословаччини і Великої Румунії обидві
країни створили регіональні альянси, щоб протистояти німецькому та угорському
ревізіонізму, такі як Мала Антанта 1920-1921 років.

Під час Другої світової війни всі країни мали служби
іномовлення, за допомогою яких просували свої інтереси за кодоном і в радіоефірі
також точилася справжня війна. Після Другої світової війни Румунія та
Чехословаччина були окуповані радянськими військами й обидві країни намагалися
відновити свої радіозв’язки. Таким чином 1 жовтня 1946 року в рамках чехословацького
іномовлення запрацювала служба румунською мовою. Півгодини, в прямому ефірі з
19 до 19.30, із столиці Чехословаччини, зі студії, що знаходилася по вулиці
Виноградській № 12, лунав її голос румунською мовою.

У 2000 році Центр усної історії Румунського радіо записав
інтерв’ю з Герхардом Бартом, керівником румунської служби Радіо Прага. Його
запитали про щоденну програму передач румунською мовою. «Щодня ми мали чверть
години новин, а після них завжди були коментарі. Звичайно, після війни було
багато делегацій: чехи їхали до Румунії або румунські делегації, комерційні,
культурні, політичні тощо, приїжджали до Чехословаччини. І ми завжди намагалися
записати інтерв’ю з цими людьми і передати їх, тому що ми хотіли показати,
особливо після Другої світової війни, міцну дружбу між двома країнами.»

Румунська редакція була невеликою, складалася з двох
журналістів, які були й перекладачами. Герхард Барт також згадує свою колежанку,
старшу за нього жінку, яка мала міцні зв’язки з Румунією. «У румунському
відділі я був з іншою чешкою, Еленою Офчачіковою, яка народилася в Румунії. Її
батько був чеським делегатом у Румунії і лише наприкінці війни вона повернулася
з родиною до Чехословаччини. Вона дуже добре розмовляла румунською, і ми вели півгодинну передачу разом. Звичайно, ми були не тільки редакторами, але й
перекладачами, тому що всі новини, які ми отримували, потрібно було перекладати
румунською мовою. Водночас, оскільки могли захворіти або десь записувати
інтерв’ю, ми запрошували румунських студентів, які навчалися у Чехословаччині, які
читали наші коментарі або новини.»

Очевидно, що політизація була присутня і в
чехословацькому іномовленні. Але між 1946 і 1948 роками це не було чимось, що
впливало на якість журналістики. Однак усе змінилося у 1948 році. «Політично,
до чехословацького перевороту 25 лютого 1948 року, все було, так би мовити,
аполітично. Все базувалося на дружбі, на цій абсолютно аполітичній основі. Лише
після 25 лютого 1948 року почалося трохи політики, тому що ми хотіли показати,
яка тут ситуація, як ми будуємо соціалізм і так далі. Після 25 лютого 1948 року
Чехословаччина стала народно-демократичною республікою, так само, як Румунія
після зречення короля Міхая І-го.
Звичайно, усі коментарі після цього, або майже всі, щоб не перебільшувати,
мали політичне підґрунтя або політичні ідеї.»

У 1949 році тривалість румуномовних передач була скорочена
до 15 хвилин, а невдовзі його припинили з політичних причин. Герхард Барт
детально розповів про причини закриття румунської служби. «Це закриття було
заплановане, тому що Румунія стала народно-демократичною країною. Чехословаччина
вже була демократичною республікою. Тому не було потреби переконувати Румунію
почати йти тим самим шляхом, яким починали йти ми. Тому вже в червні 49-го було
оголошено, що потроху ці передачі, не лише румунською мовою, а й угорською,
польською, болгарською, будуть закриті в обмін на збільшення трансляцій на
Францію, Англію і, перш за все, на Америку.»

Румунська служба Чехословацького іномовлення
проіснувала недовго і, на жаль, під впливом політики радянської тоталітарної
моделі. Але румунська служба була створена на основі добрих відносин,
підтверджених у 1968 році, а потім після 1989 року, між Чехословаччиною та
Румунією.