Radio România Internațional

Author: Христина Манта

  • Вежі з годинниками у населених пунктах Трансільванії

    Вежі з годинниками у населених пунктах Трансільванії

    Мешканка Мюнхену, але родом з Румунії, Міхаела Клоос шанує свої саксонські корені і бореться з ностальгією пишучи на вебсторінці http://povestisasesti.com/. Там, цивілізація і культура німців із Трансільванії оживає. Сьогодні Міхаєла Клоос розповість про годинники веж укріплених церков та селянських фортець, які знаходяться в більшості поселеннях, заснованих саксонцями. Будучи такими ж красивими як і башти, в яких вони розміщені, деякі з цих годиннників стали відомими у світі – так наприклад годинник із Сігішоари – в той час як інші є абсолютно невідомими, таким будучи годинник церкви з населеного пункту Селеуш.



    Міхаєла Клоос: “Селеуш – це село у повіті Муреш. У цьому селі є укріплена церква. Ці церкви є характерними для багатьох сіл Трансільванії, колишніх саксонських поселень. Вежа церкви є типовою для селянської фортеці, із годинником, який, на щастя, працює до цих пір. До годинникового механізму пов’язана деревяна лялька, що має цікаву історію. Чимало трансільванських годинників мають статуєтки із цікавими легендами. Селеушська дерев’яна лялька була недавно замінена. Невідомо скільки років мала стара лялька, а нова була змайстрована тутешнім майстром і має 92 см. Щогодини статуєтка, своєю рукою смикає за баштовим годинниковим механізмом, тобто за дзвін.”



    Теж в сільському районі розташований і населений пункт Чіснедіе, неподалік міста Сібіу. Тут знаходиться найдавніша вежа з годинником на сучасній території Румунії, перша документальна згадка про якого датується 1425 роком. Годинник працює і зараз. Так само і годинник у місті Медіаш: “У місті Медіаш є вежа з годинником, що знаходиться в Євангелічній церкві. Про вежу мало хто знає, що вона є більш нахиленою ніж знаменита у всьому світі Пізанська вежа. У данний момент там йдуть консолідаційні роботи. Ця своєрідність, здається, виникла чи завдяки майстрам, які звели її нахиленою, або через грунт. Є кілька припущень про це, однак Медіашська вежа продовжує нахилятися. Годинник є, так само, символом міста. Його було встановлено в 1880 році у верхній частині башти. Окрім години, він також вказує на фази місяця. У ньому, у свою чергу, знаходиться статуетка, насправді копія старої фігурки, що зберігається зараз у Міському музеї. Статуетка носить назву “Ture Pitz” (тобто “Петро з башти”). Це символічний вартовий годинник.”



    Але, звичайно, найбільш знаменита трансільванська годинникова вежа знаходиться в Сігішоарі, знаменитому середньовічному місті центральної Румунії. Міхаела Клоос розповідає: “Цей годинник з фігурками 64-метрової сігішоарської башти був виготовлений у Швейцарії і засвідчений документом від 1648 року. Його знамениті фігурки, яких знімають на фотографії всі туристи, які прибувають до Сігішоари, виготовлені з липи, були створені майстром Йоганном Кіршелом. Статуєтки символізують богів, від яких походять назви днів тижня, як, наприклад, Марс, Меркурій, Юпітер, Сатурн, Місяць і Сонце. Тепершіній механізм годинника є новішим, його було зроблено теж у Швейцарії і був встановлений у вежі в 1906 році, будучи пізніше модернізований, у 1964 році. Про нього місцеві жителі знають цікаву легенду про існування великана, який, простим підняттям руки поставив золотий глобус на дах сігішоарської башти, трохи вище годинника. Тоді великан сказав, що той хто може досягти рукою поставлену на вежі кулю, зможе взяти її додому.”



    Хоча годинники про які я вам тільки що розповіла працюють досі, на жаль, є багато інших годинників в інших саксонських укріплених церквах, для яких час зупинився на місці, оскільки їх механізм захворів, як ми дізналися від Міхаели Клоос. І теж, на жаль, кількість годинникарів- ремісників, які знають їхні секрети, так само меншає.

  • Президент Румунії прийняв главу МЗС України

    Президент Румунії прийняв главу МЗС України

    Президент Румунії Клаус Йоханніс прийняв сьогодні міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, який перебуває з офіційним візитом в Бухаресті.



    Співрозмовники обговорили поточний стан двосторонніх відносин у всіх сферах, запримітивши, що на нинішньому етапі створені об‘єктивні передумови для перезавантаження цих відносин на основі добросусідства, дружби, взаємовигідного співробітництва.



    Президент Клаус Йоханніс висловив сподівання, що набуття чинності 15 лютого мінської домовленості про припинення вогню буде дотримуватися всіма зацікавленими сторонами і приведе до стабілізації ситуації в регіоні. Президент Румунії підтвердив свою підтримку територіальної цілісності, суверенітету та незалежності України і тверду підтримку Румунії щодо продовження демократичного і європейського курсу України. Було, також, підкреслено велике значення успіху цього підходу, продовження і поглиблення київською владою процесу реформи, особливо в боротьбі з корупцією та зміцненні державних установ.



    Міністр Павло Клімкін подякував Президенту Румунії за його послідовну підтримку територіальної цілісності, суверенітету та незалежності України, а також за засудження анексії Кримського півострова Російською Федерацією, агресії Росії в східних частинах Донецької та Луганської областей України та підтримки Москвою терористичних організації «ДНР» і «ЛНР».

  • Римо-католицький собор “Святого Михайла”

    Римо-католицький собор “Святого Михайла”

    Римо-католицький собор “Святого Михайла” є найстарішим і найвищим (81м) собором в Румунії. Будувати його почали в 1247 році. По обидвох сторонах собору розміщені два рельєфи з римського періоду, що зображують Архангела Михайла. Єдиний із соборів єпархій заснованих Королем Угорщини Штефаном, який зберігся до наших днів в оригінальному вигляді, середньовічному, щорічно відвідують тисячі туристів різних релігій з десятків країн. Доказом цього є книга вражень, розміщена біля входу в собор, де тільки торік висловили захоплення до цього місця поклоніння, чия художня цінність неоціненна, туристи з 19 країн, у тому числі Азії та Америки. Собор був місцем зйомок для декількох кінофільмів, у тому числі іноземних.





    У соборі знаходиться саркофаг Янку Хунедоарського, воєводи Трансільванії, який 22 липня 1456 року, у Белграді, здобув велику перемогу над турками, якою було зупинено вторгнення Османської імперії в Центральну Європу протягом 70 років. На згадку про цю перемогу, всі католицькі церкви у світі б’ють дзвони щодня о 12.00 годині. Папською буллою від 6 серпня 1456 року, у день коли Папа Римський чув про перемогу Янку Хунедоарського, наказав, щоб щодня “до кінця світу” о 12.00 годині в католицьких храмах били дзвони, щоб позначити таку важливу перемогу над турками.



    Однак, трансільванський воєвода помер через кілька днів після цієї перемоги, 11 серпня 1456 року, від чуми. Його могила знаходиться в соборі, а на камяному саркофазі намальовані бойові сцени. Ходять такі чутки, що місце, де похований в соборі князь не є місцем, де в даний момент знаходиться саркофаг, і що саркофаг був перенесений кілька разів протягом століть. Поряд з могилою Янку Хунедоарського знаходиться й могила його брата, Іоана, який помер в 1442 році, і його сина, Ласло, померлого в 1458 році, на саркофазі якого вирізьблена емблема родини Хуніадів. У соборі знаходяться і саркофаги королеви Ізабелли та її сина, принца Яноша Жигмонда, зведені навколо 1570 року, і принца Бетлена Габора.



    src=http://devrri.freshlemon.ro/wp-content/uploads/2023/10/foto.jpgСобор був побудований в XII-XIII століттях, на місці старої церкви. Перший храм, побудований в XI столітті, відомий тільки з археологічних розкопок, був базилікою з трьома нефами, з єдиною напівкруглою апсидою. Його архітектура поєднує в собі елементи, що відносяться до пізнього романського і ранньо-готичного стилю, будучи твором кількох майстерень ремісників з Центрально-західної Європи, особливо французького походження. До речі, найстарішим романським скульптурним елементом на території нашої країни є Княжі ворота собору, з нещодавно відреставрованим барельєфом “Majestas Domini”, що датується XIII століттям.



    У період Відродження, собор отримав деякі доповнення, але, по суті, він зберігає свою первинну форму. Він має три нефи і трансепт, дві західні вежі і квадратну башту, святилище, яке було спочатку меншим. Згодом, у північній частині собору були зведені каплиці Лосой, в 1512 році, і Вордой, в 1524. Каплиця Лосой, збудована на початку шістнадцятого століття, в 1512 році, є найважливішою будівлею початку епохи Відродження в Трансільванії. Вона була збудована шляхом загальної реконструкції північного портика собору в романському стилі, з метою створення вівтаря “Душі віруючих”.



    Склепіння каплиці, в стилі пізньої готики, прикрашене гербами трансільванських особистостей. Вона була відреставрована кілька років тому, так само й Південна башта, вартість робіт складаючи сотні тисяч євро. Під час реставраційних робіт були виявлені кілька могил з цегельними або камяними саркофагами, що датуються кінцем XII – початку XIII століття, що належать населенню західних країн, ймовірно, це могили майстрів, які побудували собор. Каплиця Вордой є результатом розширення собору. У підлозі каплиці знаходяться похоронні плити двох трансільванських єпископів.



    З 1565 до 1716 рр., з короткою перервою між 1594 і 1603 рр., собор був використаний спочатку унітаріанцями, потім реформатами. Повернення римо-католицького єпископа в Алба-Юлію було можливо тільки в 1716 році. У 1728 році, фронтон у стилі бароко західного атріуму між двома середньовічними вежами прикрашений статуями угорських святих. Під ним відкриваються західні ворота, в стилі ранньої готики. Церква була відреставрована у 2009 році з нагоди святкування тисячі років від засвідчення першої римо-католицької єпархії в Трансільванії.

  • Курорт Беїле Говора

    Курорт Беїле Говора

    Інформація про терапевтичні водні джерела курорту Беїле Говора (південний захід Румунії) зявляються вперше в офіційних документах від 1878 року. Всього через кілька років, точніше 30 вересня 1881 року, два шукачі нафти, інженер Іоан Клаус та мер одного села цього району, виявили, насправді, мінеральну воду чорного кольору із запахом йоду. Це перше свідчення про джерела води з Говора, багаті на хлор, натрій, йод, бром, сірку, магній і кальцій, і за допомогою яких, у наші дні, проводться лікування ревматичних захворювань, й не тільки. З тих пір, зона зазнає вражаючого розвитку, місто і курорт Говора розвиваючись навколо цих цілющих джерел, на місці, де раніше були тільки ліси.



    Одним із промоутерів курорту був Іон К. Бретіану, ліберальний премєр-міністр у період до Першої світової війни. Іонела Ніцу, радник Національного архіву Вилчанського повіту розповідає далі про історію курорту Беїле Говора: “З адміністративної точки зору, про населений пункт Беїле Говора згадується значно пізніше, в 1908 році. Тоді була створена комуна Беїле Говора шляхом злиття декількох сіл, що належали до інших навколишніх комун. Іон К. Бретіану брав активну участь у процесі розвитку курорту. Він відправив сюди лікаря Зоріляну в 1886 році на машині швидкої допомоги, і солдатів, які проходили тут лікування. Лікар Зоріляну виявив важливість тутешніх цілющих вод і порекомендував Бретіану розвинути курорт”.



    У 1887 році курорт отримав від держави кредит у розмірі одного мільйона леїв і, таким чином, починають “рости” перші будівлі навколо цілющих джерел, таким, яким був, наприклад, перший санаторно-оздоровчий центр, про який розповість Іонела Ніцу: “Це була деревяна споруда. У найближчі роки, будуть зведені перші три державні готелі і починає розвиток курорту, оскільки окрім будівель зведених за державні кошти, зявляться й побудовані будинки приватними особами. З перших будівель, побудованих в кінці девятнадцятого століття, збереглись до наших днів ще кілька, серед яких Державний готель № 1, Готель Штефанеску, побудований в 1900 році і який домінує в центрі курорту, Будинок пошти в центрі міста, що був зведений теж у той період, а також інші вілли, побудовані в ті часи і які, на щастя, витримали до нині. Курорт розвинувся, однак після 1910 року, коли була створена компанія Говора-Келіменешть, державно-приватне партнерське товариство. Це товариство збудувало емблематичний будинок курорту, Готель Палас, розташований в курортному парку. Будівництво почалося в 1911 і закінчилося в 1914 році, це унікальна будівля початку ХХ століття, зразок для готелів Європи тих часів. Дуже мало тогочасних готелів мали у тому ж будинку і ресторан, і лікувальну базу і приміщення для проведення вільного часу. Він був розроблений таким чином, як інтегрована система. Теж тоді перебудовується оздоровчо-курортна база. Старі будівлі були знесені і зявилися інші нові, які збереглися донині в курортному парку.”



    Розвиток курорту Беїле Говора продовжується у міжвоєнний період. Водночас із появою будівель з туристичним призначенням, росте і кількість вілл приватних осіб. Так само розвивається інфраструктура населеного пункту: модернізуються дороги, система каналізації і водопостачання. Про інші символи курорту Беїле Говора розповідає Іонела Ніцу: “Серед визначних будівель фігурують будинки Казіно або Кінозал, зведені в 1928 році, за проектом першої жінки архітектора Вірджинії Андреєску-Харет. Будівля була частково завершена в 1930 році, частина залишилася незакінченою до сьогоднішнього дня. У 1936 році було урочисто відкрито Готель Балнеара, розташований в центрі курорту і побудований в стилі кубізму.”



    Тільки в 6 км. від курорту знаходиться монастир Говора, якого почав будувати господар Влад Дракул, у XV-столітті, і перебудував господар Раду I, а потім господар Матей Басараб наділив друкарнею, на якій була надрукована перша у Волощені книга румунською мовою і канонічний збірник «Правила з Говори». Мало хто знає, що під час Другої світової війни, курорт був місцем притулку для вражаючої кількості польських біженців. У жовтні 1939 року, на курорті проживали близько 700 біженців, а в 1941 році, деякі члени польського уряду, у вигнанні в Румунії, були розміщені на курорті Беїле Говора.

  • Чернаводський міст “Кароль І”

    Чернаводський міст “Кароль І”

    Єдність нового Королівства Румунії в період між 1859 і 1878 рр. було здійснено за допомогою залізниці або залізної дороги”, як її називали в ті часи. У період між 1859 і 1866 рр. під керівництвом князя Александра Іоана Кузи була заснована румунська держава та її головні установи. Власне возз’єднання відбулося у період між 1866 – 1877 по 1878 роки, коли, після здобуття незалежності та міжнародного визнання, Румунія почала розвиватися з економічної точки зору. У 1869 році була відкрита залізнична лінія Бухарест-Джурджу, а після 1870 ряд залізниць звязували Бухарест і Ясси, колишню столицю князівства Молдови.



    У 1878 році, після укладення миру в Берліні, Румунія отримала Добруджу як відшкодування збитків від війни. Для покращення зв’язку між новим регіоном і Румунією, було взято рішення про будівництво залізниць. І щоб нова дорога вела до набережної, було взято рішення збудувати величезний міст через Дунай, найбільш вражаючий в Європі міст тих часів. Залізничний міст був побудований коли появився проект залізниці маршрутом Бухарест-Брашов-Сіная, в 1879 році. Але побудування мосту такого розміру через Дунай не було можливо. Напередодні 1878 року, в ході переговорів на тему майбутнього південного кордону Румунії, постала ідея будівництва моста через Дунай між містами Келерашь і Сілістра.



    Проект великого мосту через Дунай був амбіцією принца Кароля, майбутнього короля Кароля I, від смерті якого у 2014 році виповнилося 100 років. У 1879 році почалося будівництво залізниці Бухарест-Чернавода, яка мала бути підключеною до залізниці між Чернаводою і Констанцою, побудованою Османським управлінням в Добруджі у 1860 році. Через 10 років, у 1890 році, в присутності короля Кароля I, почалося будівництво моста в Чернаводі. Відповідальним за проект був інженер Ангел Саліні, металева структура моста мала бути працею знаменитого інженера Гюстава Ейфеля. Через невдалі переговори з Ейфелем, міст буде виконаний компанією Румунська залізниця.



    Міст є вражаючою будівлею. Довжина його центрального прольоту становить 190 метрів. Він має, також, інші прольоти у розмірі 140 метрів, уздовж віадукту з 15 прольотами по 60 метрів. Міст піднімається на висоту 30 м над водами Дунаю, щоб дозволити проходження навіть найвищих одномачтових суден. Міст через гирло Борча має 3 прольоти по 140 метрів кожен і віадук з 11 прольотами по 50 метрів. На острові Борча, який у ті часи був всього калюжею, яку перетинала ділянка залізниці завдовжки 14 км, було збудовано шляхопровід з 34 прольотами по 42 м кожний. Разом з підїзними доріжками, ті 4087,95 метрів складали найдовший комплекс мостів, побудований в Румунії, і третій за довжиною у світі. Загальна вага мосту — 16.500 тонн. Центральний прольот був найбільшим у Європі. Вартість комплексу становила 35 мільйонів леїв в золоті.



    Під час офіційного відкриття мосту, у 1895 році, його перетнули водночас 80 локомотивів зі швидкістю 80 кілометрів на годину. Атракціями моста є дві величезні статуї з бронзи, по обидвом кінцівкам мосту, які представляють піхотинців загиблих на полі бою за незалежність Румунії. Статуї є творами французького скульптора Леона Пилі (1836-1916 рр.), частина їх вартості будучи покрита посольством Франції як подарунок румунському народу. Міст був пошкоджений в обох світових війнах, однак не був зруйнований, за винятком транспортної доріжки через гирло Борча. Але навіть з того мосту залишилися цілими стовпи. Ані ті кілька радянських нальотів під час Другої світової війни не зуміли зруйнувати могутній міст через Дунай. Міст у Чернаводі, твір румунської нації на чолі з королем Каролем I, був названий іменем короля. Під час комуністичного режиму, міст був перейменований в “Ангел Саліні”, щоб стерти із суспільної памяті імя короля Кароля I. Величезна будівля була закрита в 1987 році і оголошена памятником разом із відкриттям іншого моста, на відстані 80 кілометрів від першого.

  • Національний музейний комплекс Астра з міста Сібіу

    Національний музейний комплекс Астра з міста Сібіу

    Національний музейний комплекс “Астра” є набором музейних одиниць повіту Сібіу. Найвідомішим з них є Музей традиційної народної цивілізації “Астра”, розташований в Думбрава Сібіулуй, у 8 км від центра міста Сібіу. Інші підрозділи комплексу є: Музей трансільванської цивілізації “АСТРА” Етнографічний музей “Франц Біндер” та Музей саксонської етнографії та народного мистецтва “Еміль Сігерус”. Музейний комплекс був оголошений історичним памятником.



    Історія Музею АСТРА починається тому більше сторіччя, з першим збуттям мрії трансільванських румунів улаштувати в місті Сібіу, під егідою Асоціації літератури та культури румунського народу, Етнографічного музею. Метою музею було виділити найбільш представницькі і конкретні свідчення румунської специфіки про те, що відрізняло їх від інших народів, про речі і явища, які могли б пояснити всім, хто вони є. Перша виставка Музею відбулася в 1905 році, а з 1918 року, після возз’єднання румунських князівств і створення великої Румунії, музей субсидується румунською державою.



    Ідея музею під відкритим небом постала ще з 1940 року директору Етнографічного музею Трансільванії, під час свого змушеного перебування у місті Клуж-Напока, після Віденського арбітражу), однак проект став реальністю тільки в 1963 році, з ініціативи Корнела Ірімії, який став і його першим директором.



    Ідеальне місце для зберігання справжнього румунського духу, Музей під відкритим небом розташований у справжньому куточку раю, в заповіднику “Думбрава Сібіулуй”. В ньому відвідувачі можуть знайти озеро і понад десять кілометрів алей, що дають їм можливість проводити час по різному: від звичайних пішохідних прогулянок до турів на бричці влітку, на санях взимку, або на човні. Багата рослинність допомагає людям дихати чистим повітрям, але і забути протягом декількох хвилин або годин про суєту та шум міста. Відвідування Музею під відкритим небом з Думбрава Сібіулуй допомагає навіть вам забути про повсякденні проблеми, і переносить вас у інший світ, з яким поступово навчаєшся спілкуватися.




    Музей під відкритим небом займає площу в 96 га, з яких фактична виставка займає 42 га. Відвідувачі мають в розпорядженні два ресторани, два пансіонати, дитячий ігровий майданчик, туристичний інформаційний центр, 4 автостоянки, більше 10 км алей, численні місця для відпочинку, зони призначені для практичних демонстрацій і багато інших елементів, призначених зробити їх перебування приємним. Музей відкритий протягом цілого року, цілодобово ( для нічних відвідувань будучи встановлене освітлення), забезпечуються спеціалізовані довідники, аудіо гіди, віртуальні візити через веб-інфокіоски із сенсорним екраном, брошури, довідники, компакт-диски, фільми і т.д.




    Зараз музей має понад 400 архітектурних памяток і предметів народної техніки та величезне багатство етнографічних предметів. Дуже популярні колекції млинів, деревяних церков і традиційних домашніх господарств. Музей має 6 секторів і 36 тематичних груп і підгруп. Розроблений як живий музей, він приймає безліч традиційних заходів: ярмарки, фестивалі, семінарі, ремісничі майстерні, вистави та спектаклі. Церкви зберігають свої традиційні функції, організуючи всі специфічні церемонії.



    Етнографічний музей “Франц Біндер” розташований на Малій Площі у місті Сібіу, в історичному будинку, побудованому між 1865-1867 рр. Асоціацією дрібних ремісників. Відкритий 18 травня 1993 року, музей є першим і досі єдиним музеєм в Румунії, між стінами якого виставлені різні предмети, що належать культурам, цивілізаціям і мистецтвам народів світу. Етнографічна спадщина музею поповнилась протягом двох етапів: у другій половині XIX століття та періоду після 1990 року. Таким чином, колекція “екзотичної етнографії», створена за рахунок пожертвувань, зроблених Трансільванському товариству природничих наук з міста Сібіу саксонськими мандрівниками і натуралістами на інших континентах. Вони передували етнологам і, найчастіше, досягнули суттєвих результатів, замінивши академічну освіту на цікавість.



    Засновник сібіуських позаєвропейських етнографічних колекцій був Франц Біндер (1824-1875 рр.), купець і пристрасний мандрівник, консул Австрійської імперії в турецько-єгипетському Судані. У 1862 році, він подарував Трансільванському товариству природничих наук та Євангелічній гімназії з міста Себеш, його рідного міста, численні африканські предмети (більше 500 п’єс), що походили від основних племен регіону Бахр-ель-Газаль, що на верхній течії Білого Нілу. Колекція “Франц Біндер” є однією з найстаріших і найбагатших у світі колекцій предметів, за походженням з Південного Судану, тільки колекція з Венеції, подарована Джованні Міані має більшу кількість артефактів, ніж сібіуська колекція.



    До кінця XIX століття, теж шляхом пожертвувань, кількість предметів збільшується. Таким чином була створена колекція лікаря Андреаса Брекнера, з багатьма предметами з Далекого Сходу, серед яких найбільш цікавою є самурайська броня, яку лікар привіз із Японії, Йокогами; колекція Карла Жікелі, голови Трансільванського товариства природничих наук, який подарував численні природничо-наукові зразки та етнографічні предмети, привезені з Абіссінії (теперішньої Ефіопії); колекція Артура фон Захзенхайма, що складається з експонатів привезених майже зі всіх куточків планети: Китаю, Гонконгу, Індії, Цейлону (нині Шрі-Ланка); Єгипту і Африканського Рогу, Кабо-Верде; Бразилії; але і з Туреччини та Норвегії; пожертвування Густава Шопельта і Карла Меліски, з етнографічними предметами з Австралії та Океанії. Герман фон Ханненхайм, подарував, у 1907 році, єгипетську мумію в деревяному саркофазі, що датується кінцем періоду Птолемеїв (більш ніж дві тисячі років), і походить з археологічних розкопок Гамхуд, на лівому березі Нілу.



    Завершуємо цікавою інформацією. Торік Комплекс Астра з Сібіу відвідали понад 360.000 людей, а найбільш відвідуваним є Музей під відкритим небом Думбрава Сібіулуй, який вважається найбільшим музеєм під відкритим небом в Румунії.

  • Символічні пам’ятники міста Джурджу

    Символічні пам’ятники міста Джурджу

    Два символічні пам’ятники знаходяться у самому серці міста Джурджу, в якому домінує Вежа з годинником, використана як оглядова вежа в минулому і як виставковий зал зараз, і не далеко від цього місця, руїни Фортеці Мірча Старого, свідчення минулого.



    Вежа з годинником, розташована на Площі Об’єдання у місті Джурджу, датується кінцем вісімнадцятого століття, часами турецької окупації. У той період, турки побудували камяну вежу заввишки 22 метри, щоб краще спостерігати з висоти навколишню територію, і мало хто знає, що у підвалі цієї вежі була побудована мережа підземних тунелів і арок з виходами в різних місцях міста, особливо до берегів Дунаю, тунелів, які збереглися до наших днів. Вежа використовувалася як пункт спостерігання й оборони, та як протипожежна вежа і тільки пізніше, коли турки покинули територію, будівля зазнала деяких змін і коли до неї було встановлено годинник. Унікальність і чарівність цього місця навколо Вежі з годинником полягали у тому що, вся вулично-дорожня мережа міста починала радіально з цього місця. Памятник знаходиться в центрі міста, він оточений великим парком, у формі тарілки, в якому ростуть тільки липи.



    До речі, цей парк, що частково зберігся до сьогодення, називали і “тарілкою з липами”, а місто Джурджу став відомим в результаті цього архітектурного унікуму, під назвою “Місто-сонце”. Ця радіальна вулична мережа була зроблена архітектором Отто фон Моріцом в 1831 році. Потому було побудовано Церкву Святої Трійці і кілька красивих будинків. Оскільки у регіоні важко можна було знаходити будівельні матеріали, міські вулиці були вимощені каменем взятим зі стін фортеці господаря Мірчі Старого і Дунаю. До кінця минулого століття, Годинникова вежа почала нахилятися, подібно Пізанській вежі, і тому що вона ризикувала розвалитися, історики і міська влада вирішили підкріпити її стіни. Будівельні роботи розпочалися у 2005 році і завершилися у 2007. Тому що Годинникова вежа є історичною памяткою національного та загальнолюдського значення, вона представлена і на емблемі повіту.



    У декількох сотнях метрів від Годинникової вежі, на березі Дунаю, знаходиться інший історичний пункт міста, сліди фортеці Мірчі Старого. Легенди повязують назву міста Джурджу з іменем трансільванського пастуха, який в долину Дунаю допоміг випустити з рук турецьких солдатів кілька груп людей, які мали потрапити до Османської імперії і стати рабами та слугами. Визволені люди оселилися в долині Дунаю, утворюючи населений пункт, який був названий іменем їх визволителя, Сан-Джорджо.



    Інша легенда свідчить про те, що назва міста походить від острова Святого Георгія, на якому генуезькі торговці наважилися побудувати невеликий торговий пост, невеличку фортецю на острові. Здається, спочатку генуезькі торговці побудували тут банк і ринок з продажу шовку та оксамиту. Місто було названо Сан-Джорджо (St. George) іменем Генуезького покровителя. До речі покровителем міста Джурджу є Святий великомученик Георгій. Зовсім недавно, однак, були виявлені сліди стародавнього людського поселення в районі Джурджу, що датується мезолітом (10-7 тисячоліття до н.е.). Крім того, покровителем Джурджу є й нині Святий великомученик Георгій.



    Історики кажуть, однак, що Джурджу вперше згадується побічно в “Codex Latinus Parisinus” в 1394 році, у часи правління Мірчі Старого, під назвою “Zorio”. Явним є те, що першу згадку про місто Джурджу в документі було зроблено 23 вересня 1403 року, в офіційному документі, Договорі виданому канцелярією Волощини між господарем Мірчею Старим та польським королем Владиславом Ягайлом. Завойований османами у 1420 році для контролю судноплавства на Дунаї, Джурджу був перетворений на оссманську територію протягом 400 років. Укріплена фортеця Джурджу відіграла важливу роль у битвах між румунами і турками за контроль над Дунаєм, під час плавління Міхая Хороброго, але й під час російсько-турецьких війн. У 1659 році, місто Джурджу був спалений, і в 1829 році стіни та укріплення сильно постраждали від бомбових ударів російської армії.

  • Церква-фортеця в селі Диржіу

    Церква-фортеця в селі Диржіу

    Церква-фортеця в селі Диржіу, Харгіта, яку ще називають “Фортецею сала”, є єдиним памятником Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, який годує всю громаду, зберігаючи протягом багатьох століть в його стінах, зерно та дорогоцінні предмети селян. Диржіу це невелике село на півдні повіту Харгіта, в якому проживають більше тисячі душ, приховане у самому серці Підкарпатів Гомороаделор. У 19 км від міста Одоргеюл Секуєск, поблизу межі з повітами Брашов і Муреш, з пагорбів видніється в долині цей населений пункт, у центрі якого піднімається висока вежа укріпленої церкви, навколо якої тяжіє вся громада. Хати, пофарбовані в різні яскраві кольори, випромінюють нотки оптимізму, що не залишається непоміченим навіть у похмурні або морозливі дні.



    Місцеві жителі, в основному угорці унітарії-протестанти, є спокійними людьми з посмішками на устах і створюють навколо них позитивну атмосферу. Займаються сільським господарством, тваринництвом, переробкою молока та дерева. Здається, нічого не може збити їх з пантелеку, бо, кажуть вони, їх століттями вже охороняє “церква-фортеця”. У прохолодних кімнатах бастіонів церкви-фортеці Диржіу висять на дерев’яних “цвяхах” успадкованих від батька до сина мясо, ковбаса, копчена шинка і сало селянів. Кожна сімя має принаймні один цвях, і той, хто має більше, вважається багатим. Важливість “цвяха” для майбутніх сімей пояснюється легендою столітньої давності про одну дівчину та її обранця, легенду, яку місцеві жителі розповідають будь-якому новоприбулому.



    “Дівчина з Диржіу, яка працювала наймичкою у хаті бухаретського бояра, запитала свого коханого односелчана, який хотів одружитися з нею, яке у нього багатство. Хлопець відповів: “Я, можливо, не найбагатший у селі, але у мене є шість цвяхів!” І дівчина навіть не задумуючись, пішла за нього заміж”. Щосереди, під спів півня – відповідно до правил, встановлених в середньовічні часи і дійсними й нині — церкв’яні дзвони починають бити, оголосивши, що селяни можуть відкрити ворота фортеці і приходити щоб запастися їжою на наступний тиждень. Цей унікальний звичай, що зберігаються протягом сотень років, зачаровує туристів з усього світу, які приїжджають відвідати знамениту укріплену церкву з Диржіу. Відвідувачі можуть взяти участь в “церемонії сала” кожної середи, за умови, щоб оголосити про свій намір кілька днів раніше. Унікальним є той факт, що бажаючі можуть забронювати місце по телефону, навіть із-за кордону, і в обмін на 6 євро можуть покуштувати зі смачних продуктів. Спочатку їм подають палінку із сливи, що пробуджує апетит, а потім овечий сир, шинку, копчене традиційне сало.



    Церква-фортеця в селі Диржіу, оголошена пам’яткою ЮНЕСКО в 1999 році, є однією з найважливіших в Трансільванії. Її було побудовано в 1270 році в романському архітектурному стилі, характерному тим часам. Часті напади упродовж бурхливої історії потребували її укріплення за прикладом саксонських укріплених церков кінця XV століття і початку XVI. Церква була перебудована і прикрашена готичними арками. В XVI столітті були побудовані і оточуюча камяна стіна заввишки шість метрів, пять бастіонів і 38-метрова вежа з двома дзвонами. Найбільш цінними предметами церкви є цегла, що датується 1400 роком – одна з найстаріших в Карпатському басейні — що була вбудована в південній стіні всередині церкви і на якій написано рунічними символами текст “Микола, священник Диржіу” і настінні фрески, намальовані в 1419 році Павлом – сином Штефана Унга, виявлені сто років тому. На неоштукатурених стінах, хоча в значній мірі пошкоджених, можна побачити фрески, що зображують “Легенду короля Владислава” Угорщини, “Навернення апостола Павла” або “Мучеництво 10.000”, які на думку фахівців є найбільш вражаючими творами середньовічної Трансільванії. Перші ворота до укріпленої церкви знаходяться біля вхідної башти. Другі ворота, середні, на відстані близько чотирьох метрів від перших, були іншою лінією оборони на шляху ворогів. Над нею можна побачити і сьогодні канаву, якою селяни, які знаходили притулок у подвір’ї церкви, метали киплячу смолу, олію чи окроп на нападників. У церкві був улаштований і Музей із шкільними лавками столітньої давнини, возами, знаряддями, старими меблями, сільськими предметами побуту, які чарують туристів.

  • Замок в населеному пункті Кепелнаш

    Замок в населеному пункті Кепелнаш

    Показник архітектурної спадщини Банатського регіону, залишеної шляхетною аромунською родиною Мочоні – разом із маєтками в населених пунктах Булч, Фоєни та Влайковец, зараз у Сербії — архітектурний ансамбль в населеному пунті Кепелнаш, повіті Арад, є свідченням благополуччя і значення цієї великої родини. Палац є ключовим елементом всього ансамблю, одним з перших проектів віденського архітектора Отто Вагнера. Спроектований з елегантністю за моделлю Малого Тріанону у Версалі будинок оточений дендрарієм. Замок, навіть якщо довго знаходиться на території Австро-Угорської імперії, був місцем зустрічі румунських політиків, проведення концертів симфонічної музики.



    Розташований в самому центрі села, замок має два поверхи. Він був зведений в 1860 році та відновлений ​​в 1964. Фасад прикрашають чотири камяні колони і три коринфські капітелі, кожен з яких має величезні двері, а над ними квадратне вікно. Двері зв’язують просторий салон із терасою замку, куди доступ із-зовні забезпечується ​​двома мармуровими напівкруглими сходами. В парку перед замком розміщена статуя оленя. Там жив Александру Мочоні (1841-1909 рр.), лідер Національної партії Румунії з Крішани і Банату, відомий промоутер культурного життя в Трансільванії.



    Однак від коли починається історія цього замку. У 1853 році Іоан Мочоні Фоени придбав від родини Цікі за 260.000 флоринів маєток в населеному пункті Кепелнаш. Замок буде збудовано у період 1876-1879 рр. під покровителством дочки Іоана Мочоні, Екатерини та її чоловіка Міхая Мочоні. Фасад будівлі був пофарбований у колір світлої охри, специфічний тому періоду, а всередині домінує сірий колір з прикрасами рожевого кольору. Бібліотека замку зберігала одну з найцінніших колекцій книги Австро-Угорської імперії, але яка, на жаль, не збереглася до наших днів. В одній із приміщень Екатерина Мочоні улаштувала аптеку, куди приходили за ліками селяни Кепелнаша. Маєток залишиться у спадок її синам Еуджену та Алескандру, але там житиме лише Еуджен зі своєю дружиною та 5-ма дітьми, а Александру, який стане лідером Румунської національної партії Крішани та Банату житиме у палаці в населеному пункті Біркіш.



    У книзі “Монографія сім’ї Мочоні”, автор Теодор Ботіш так описує атмосферу музичних вечорів у замку: ”У замку з Кепелнаш, де проживала родина Еуджена Мочоні, щоденною і майже єдиною розвагою була музика. Там мали місце справжні концерти класичної музики, на яких використовувалися обидва фортепіано, розташовані в салоні. Але концерти набували художнього блиску особливо завдяки власниці замку, пані Терезії, чий красиво забарвлений голос зачаровував гостей. Насправді, вся особистість цієї жінки мала незабутній шарм.».



    Після раптової смерті Єуджена Мочоні, в 1901 році, Александру Мочоні піклуватиметься про сімю свого брата до кінця свого життя, в 1909 році. Надалі в замку житиме Терезія Мочоні та її дочка, Екатерина (1883-1959рр.), разом зі своїм чоловіком, графом Єні (Євген) Телекі (1881-1947 рр.), з яким у неї було двоє дітей.



    У 30-і роки, англієць Патрік Лі Фермур, який в 18 років покинув Англію, щоб почати подорож за власні кошти по Європі, в напрямок до Константинополя, відвідав маєток з населеного пункту Кепелнаш, про який пізніше написав у своїй книзі “Між лісом і водою”. Він написав і про колекцію метеликів графа Телекі і вражаючу бібліотеку рідкісних книг. Граф Телекі помер в 1947 році і був похований в палацовому парку біля своєї дочки. У 1948 році, з приходом комуністичного режиму, замок і маєтки були націоналізовані. У 1964 році замок був відреставрований і перетворений на дитячу лікарню, а пізніше на психіатричну лікарню.


  • Бухарестська астрономічна обсерваторія

    Бухарестська астрономічна обсерваторія

    Адреса в Бухаресті: бульвар Ласкер Катарджіу, № 21. Майже сто років тому, восени 1910 року, журнал астрономічної культури “Оріон”, що виходив друком під керівництвом блискучого румунського просувача астрономії Віктора Анестіна, оголошував на своїх сторінках про офіційне відкриття за цією адресою в столиці Румунії Астрономічної обсерваторії імені Адмірала Василя Урсяну. Це відбувалося саме на 15-у річницю заснування Військової астрономічної обсерваторії (першої установи астрономічного профілю зі столиці Румунії) і двох років з моменту відкриття професійної Астрономічної обсерваторії (нині Астрономічний інститут на вулиці Куцітул де арджінт, № 5).



    Адмірал Василь Урсяну (1848 — 1926 рр), який побудував за власні кошти цю красиву астрономічну обсерваторію, був винятковою особистістю, чиє імя повязане з серією досягнень. Народився він 9 січня 1848 року в родині скромних людей, навчився в бухарестському ліцею “Святого Сави”, присвятивши потім себе військово-морській кар’єрі. У 1877 році брав участь у війні за незалежність, будучи командувачем Шостої дивізії “Ренаштеря” (укр. Відродження) і був нагороджений орденом “Зірка Румунії”.



    Після війни, у званні командувача, він спостерігав у Лондоні за будівництвом румунських військових кораблів, з-поміж яких першу версію корабля “Мірча” (що був знищений в результаті пожежі), першим командиром якого і був. Потім він командував крейсером “Елізавета”, на якому здійснив найдовший маршрут румунського військового корабля у ті часи. В результаті його зусиль був створений національний торговельний флот на Дунаї, він будучи представником Румунії в Обєднаному дунайському комітеті. Він був одним із засновників першої національної судноплавної компанії і членом Ради директорів цієї компанії.



    Але адмірал Урсяну був не тільки прославленим навігатором. У не меншій мірі він був закоханий в астрономію, наука про зірки будучи другою його великою пристрастю. У 1908 році, коли внаслідок зусиль докладених Віктором Анестіном, було засноване перше румунське астрономічне товариство, адмірал Василь Урсяну був обраний головою цього Товариства. Метою товариства було створення обсерваторії для народних мас. Два роки по тому, будівництво обсерваторії було закінчено.



    Будинок був побудований в абсолютно оригінальному стилі, він подібний на надбудову корабля. На одному з “спостережних пунктів” був піднятий купол діаметром 5 метрів, всередині якого був розміщений головний телескоп. У 1956 році, у залах Обсерваторії була відкрита постійна виставка астрономії, а в 1971 році — відбулося урочисте відкриття Музею Румунської Астрономії, стрічку розрізала перша жінка астроном в Румунії, Марія Теохарі.



    Основним інструментом Обсерваторії є екваторіал Zeiss діаметром 150 мм і 2695 мм фокусної відстані обєктива. Він наділений винятковими оптичними якостями, що дозволяють спостерігати за подвійними зірками на небі. В обсерваторії, також, зберігається телескоп Goerz діаметром 80 мм, до якого можна встановити окуляри основного екваторіалу, телескоп типу Bardoux діаметром 108 мм, 3 надземні телескопи типу Zeiss. Для спостереження за сонячною діяльністю в обсерваторії зберігається спектроскоп типу Zeiss. Спадщина цієї обсерваторії була доповнена значною кількістю книг і журналів, деякі книги мають навіть статус унікальних книг у світі (наприклад, “Альмагест” Клавдія Птолемея видана в 1528 році, “Сфера” Йоахіма Сакробоско, видана в тому ж періоді, та ін).

  • Видатний дипломат Микола Василько

    Видатний дипломат Микола Василько

    Серед чималої когорти українських дипломатів початку ХХ ст. ім’я Миколи Василька займає особливе місце. Він зробив вагомий внесок в розбудову української зовнішньої політики, стояв біля витоків багатьох важливих міжнародних ініціатив молодої української держави, був засновником кількох дипломатичних представництв закордоном, впливовим політиком європейського рівня.



    Васильки — давній боярський буковинський рід з періоду Молдовського князівства. З часів середньовіччя вони володіли маєтком Лукавець. Відомо, що господар Молдови Олександр Добрий, 1428 року підтверджував синам Станіслава Лукавецького, Юрію та Кузьмі, право на володіння маєтком Лукавець. Саме від цих Лукавецьких походив рід Васильків. 24 березня 1868 року в родині Васильків, в селі Слободзія-Комарівці Сторожинецького повіту, народився син Микола. 1878 року батьки відправили Миколу Василька до Відня для навчання в престижному навчальному закладі Терезіанум. Навчання у Відні закінчив він успішно 1887 року. Після Терезіануму, Василько проходив однорічну військову службу при 16 гусарському полку в Чернівцях. У цей же час і в цьому ж полку служив і Янку Флондор, який пізніше став одним з лідерів румунського національного руху на Буковині. Потім вступив до Чернівецького університету і став студентом правничого факультету, де навчався до 1891 року.



    Майже 20 років він був депутатом буковинського крайового сейму та австро-угорського парламенту. Під час Першої світової війни Микола Василько став одним із співзасновників і членом Головної Української ради (1914 рік) і Загальної Української Ради (1915 року). Він був одним з організаторів Гуцульсько-Буковинського Легіону, який у 1915-1916 рр. брав участь у бойових діях у складі австро-угорських військ. Барон Василько був прихильником так званої австро-угорської концепції вирішення української проблеми в імперії Габсбургів, яка передбачала в разі перемоги країн Чертвертого союзу відновлення Галицько-Волинської держави, як національно-автономного краю. Завдяки своїм звязкам з австро-угорськими дипломатами, він сприяв виробленню вигідних для України умов Берестейського миру, а також укладанню таємного договору про виділення Східної Галичини в окремий коронний край. З жовтня 1918 року Василько входив до Української Національної ради. Після проголошення ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки) був її першим дипломатичним представником у Відні. Наприкінці 1919 р., після приходу до влади Директорії УНР, барон Микола Василько був призначений послом УНР у Швейцарії в ранзі міністра.



    Незважаючи на те, що М. Василька вважали “Германофілом”, і ставлення до нього у Швейцарії могло бути насторожено-вичікувальним з боку представників країн Антанти, він розпочав активну дипломатичну діяльність, прагнучи якомога швидше налагодити стосунки з дипломатами Польщі, Румунії та Чехословаччини. З цією метою Василько робив не лише офіційні, але й приватні візити , стежив за тим, щоб утримувати “на відстані” від Швейцарії ті особи з числа ураїнських державних службовців, які могли зашкодити діяльності місії. У перші місяці на посту голови бернської місії М. Василько найбільше уваги приділяв зміцненню відносин з Румунією та Польщею. У зв’язку з цим значно активізувалося його спілкування з новим головою Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії Констянтином Мацієвичем.



    У липні 1919 року Микола Василько за дорученням міністра закордонних справ розвинув відносини з румунським послом у Швейцарії Міхаїлом Пакліану. Вже перші зустрічі з ним дали українському послу інформацію про можливість надання Румунією допомоги Україні. Від Румунії сподівалися допомоги у справі захисту інтересів України перед Францією та у примушені країн Антанти змінити рішення стосовно ЗУНР. Після обіду з румунським послом 31 липня 1919 року мав місце візит Миколи Василька до Міхаїла Пакліану 8 серпня 1919 року. Під час зустрічі Василько добився обіцянки, що Румунія буде морально підтримувати боротьбу за визнання суверенітету України.



    Микола Василько вважав, що лише визнання України Чехословаччиною, Польщею й Румунією дозволить їй справді відродити державне життя. Проте Микола Василько міг і помилятися у ряді випадків, зокрема, тоді коли інформація була неповною чи навмисне перекрученою. У цьому випадку показовим є лист від 2 грудня 1919 року, лист без підпису, але за його змістом можна припустити, що це відповідь Костянтина Мацієвича Миколі Васильку на лист, переданий через М. Пакліану. Костянтин Мацієвич переконував, що стриманність Румунії у ставленні до України визначається виключно впливом Антанти, представники якої не були вдоволені постачанням зброї України.




    Джерело: Стаття “Микола Василько – видатний український дипломат і політик” в книзі “Буковинці на дипломатичній службі УНР та ЗУНР”, Видавництво “Золоті Литаври”, Чернівці, 2007

  • Бальнеологічний курорт Амара

    Із понад півторастолітньою історією, бальнеологічний курорт Амара, у яломіцькому повіті, є ідеальним місцем відпочинку для пенсіонерів. Головним пунктом атракції для них є терапія сапропелевою грязею та процедури проти ревматичних захворювань.



    Бальнеологічний курорт Амара знаходиться в двох кроках від міста Слобозія, адміністративного центру Яломіцького повіту. З міста Бузеу можна дістатися цього курорту як на автомобілі, такі і на автобусі. Кількаденна зупинка в унікальному у цьому повіті бальнеологічому курорті є справжньою лікувальною терапією. У Амарі ви знайдете сонце, озеро, чиї води багаті на мінеральні солі та сірку, але й сапропелеву грязь. Вона є чорною (в контакті з повітрям, стає сірою), жирною, солоною і має дуже сильний запах сірководню. Вона містить 41% неорганічних солей, 39% органічних речовин і 20% води.



    Грязь є та, яка перетворила курорт на справжній бренд. Щоліта, пенсіонери зі всієї країни прибувають до Амари, щоб проходити медичні грязьові процедури для ревматичного поліартрозу, периферійних неврологічних розладів, гінекологічних та дерматологічних захворювань, ендокринних порушень, а також професійних захворювань. Центри функціонують у трьох готелях курорту: “Лебідь”, “Яломіца” та “Парк”. Проведення відпустки на цьому курорті коштує 60 леїв з людини за добу і може сягнути 150 леїв з особи за ніч у 3-зірковому готелі. За нижчу ціну туристи можуть улаштуватися у будинках кемпінгу “Перлина”. Після медичного лікування сапропелевою грязю, літні люди можуть відпочити на пляжах курорту, яких чотири: “Перлина”, “UGSR”, “Сплендід” і “Мірчешть”. Вони відкриті з раннього ранку до вечора. Після проведеного під сонцем дня, туристам залишається тільки прогулятися алеями дендрологічного парку курорту. Простягаючись на понад 64 га, парк курорту Амара вважають найбільшим парком південного сходу країни і був реабілітований він у 2010 році з європейських коштів. Інвестиції в проекті склали більше 2 млн. євро.



    Археологічні знахідки свідчать про існування людських поселень на теперішній території міста Амара з кінця неоліту (керамічні предмети специфічні культурі Боян). Територія ця була засвідчена в документах ще за часів князя Матея Басараба, який подарував монастирю, побудованому ним в Слобозії численні землі на березі озера Амара. Письмові документи датуються другою половиною шістнадцятого століття (земельні акти, князівські укази і т.д.). У 1864 році після секуляризації монастирів, ці землі були перейняті державою. Перші стабільні поселення на нинішній території курорту засвідчені в документах 1857-1859 рр., коли тут оселилися пастухи, прибулі з Фегераського краю, які побудували тут хатини і халупи навколо озера, утворюючи хутір під назвою Жовтий горб.



    Однак, історія курорту Амара починається з історії озера, що дає назву курорту і сапропелевій грязі. 127 років тому, а саме в 1887 році, яський вчений Петру Поні прибув у Береган, де провів певні дослідження води озеру. Він був тим, хто виявив цілющі властивості озера і сапропелевої грязі. У своїх дослідженнях, Петру Поні писав, що озеро Амара містить багато мінеральних речовин і має “смак злегка солодкуватий, злегка солоний, гіркий час від часу.” Два десятиліття потому, в 1905 році, були засновані перші бази лікування, і Амара стає бальнеологічним курортом. Зона озера Амара є, водночас, раєм для перелітних птахів. Орнітологи і фахівці Агентства з питань охорони навколишнього середовища Яломіца виявили тут більше 10 видів перелітних птахів, такі як норець червоношиїй, чирок-свистунок, мартин сріблястий або крячок річковий.



    Новим іміджем курорту Амара є імідж європейського міста. Все це тому, що місцевій владі вдалося, протягом останніх чотирьох років, модернізувати його виключно за європейські кошти. Навіть курортна зона була реабілітована. В цілому більше 30 мільйонів євро було використано для модернізації міста Амара.

  • Музей спорту

    Музей спорту

    У північній частині Бухареста, неподалік Тріумфальної арки, розташований Музей спорту. Його історія почалася в 1970 році, але тоді, при комунізмі, йому не судилося довге життя, його будучи закрито через кілька років. У 1994 році, музей був знову відкритий в будинку Музею національної історії, а з 2011 року, його перемістили у нинішню будівлю, яку розділяє із Румунською Федерацією регбі та Олімпійським і спортивним румунським комітетом. Крім того, в 2014 році, з нагоди 100-річчя Олімпійського руху в Румунії, асоціювання між музеєм і Румунським олімпійським спортивним комітетом набуває нових сенсів.



    Куратор Валентина Малая розповідає: “У Музеї спорту проходять зараз дві виставки. Перша з них – це постійна виставка, присвячена обширній історії румунського спорту. Так, на першому поверху будівлі виставлені такі визначальні елементи, як медалі, призи, спортивне спорядження, дипломи, фотографії та інші предмети, що створюють загальну картину спортивного явища. В контексті сторіччя румунського олімпійського руху і, очевидно, на знак визнання тих 302 медалей отриманих Румунією упродовж часу, на другому поверсі музею проходить виставка під назвою “Олімпійська Румунія – 100″. Вона поєднує минуле з сьогоденням, щоб виділити і проілюструвати відвідувачеві історію олімпізму в Румунії, бо наскільки відомо, наша країна фігурувала у ХХ столітті серед перших 10-15 олімпійських націй в світі. Отже, це огляд, що показує в хронологічному порядку предмети, моменти, інформацію та оригінальні фотографії, з якими легендарні спортсмени Надія Коменеч, Іван Пацайкин, Ніколає Линка, Йосип Сирбу, Лія Маноліу, Аурел Вернеску та інші, ідентифікують себе. Винятковість, емоції, пристрасть, жертовність кожного випуску олімпійських ігор можна знайти в зображеннях і цифрах у нашій виставці”.



    1914 рік був важливим в історії румунського олімпізму роком, це дата заснування першого спеціалізованого органу, Румунського олімпійського комітету, за безпосередньої підтримки короля Кароля II, який і був і першим його головою. Це після того, як в 1900 році, під час другого випуску Сучасних Олімпійських Ігор, Джордже Пладжіно був перший румуном, який взяв участь в цих Олімпійських іграх (літніх) на спеціальне запрошення барона Пєра де Кубертена. Джордже Пладжіно був багатим дворянином, завзятим мисливцем, який взяв участь у змаганні зі стрільби з лука і зайняв 13 місце серед 50 учасників. Пізніше він був обраний в Олімпійський комітет Румунії, де обіймав посаду заступника голови до 1938 року.



    Куратор Валентина Малая розповідає: “Перша медаль була одержана Румунією на Олімпіаді в 1924 р. Того ж року, в Парижі, під час другої румунської участі на Олімпіаді, Румунія завоювала бронзову медаль. Але перша румунська участь відбулася в 1900 році. Тоді стрілець Джордже Пладжіно, залучає Румунію до історії Олімпійських ігор. Через дванадцять років після бронзи в Парижі, у Берліні, талановитий румунський вершник Енрі Ранг був удостоєний першою срібною медаллю олімпійських ігор, але тільки після Другої світової війни, Румунія починає отримувати більше успіхів на міжнародній спортивній арені. Першу золоту медаль отримав стрілець Йосип Сирбу, в 1952 році, в Гельсінкі.”



    Чотири роки по тому, в Мельбурні, Леон Ротман здобув перший румунський рекорд, ставши подвійним золотим медалістом з веслування на байдарках і каное. І теж він, у Римі, в 1960 році, отримав бронзову медаль. У вітринах першого поверху музею також виставлені фотографії того періоду, коли був побудований і перший стадіон в Румунії – ОНЕФ, на місці якого зараз височіє величезний Палац парламенту. Стадіон був відкритий в 1926 році під час матчу регбі з представниками Франції, які розгромили румунів з рахунком 35-3. Але головне було те, що у нас був новий сучасний стадіон. На першому поверху виставлені, так само, декілька спортивних видань та фотографій зроблених під час візитів королеви Марії до різних спортивних баз.



    Про них розповідає теж куратор Валентина Малая: “Кожен експонат супроводжується поясненням. Серед експонатів виставлені рукавиці світового чемпіона, румунського боксера Ніколая Линки, весло для каное олімпійського чемпіона з каное Івана Пацайкина, боксерські рукавиці першого бронзового призера 1952 року Георге Фіата, колективний паспорт, близько одного метра завдовжки, використовуваний румунськими футболістами, які взяли участь на Чемпіонаті світу 1930 року в Уругваї, шабля фехтувальника Міхая Коваліу, який здобув золото на Олімпійських іграх в Сіднеї у 2000 році.”



    В іншій вітрині виставлені меморіальні дошки та медаль, здобута на Олімпійських іграх у 1908 році. Це рідкісні та цінні предмети, як віком, так і тим фактом, що вони є свідченням про досягнення румунських спортсменів у бурхливі часи соціального і політичного життя, коли пристрасні любителі спорту долали усі перешкоди і здобували медалі. І футболіст Георге Хаджі має свою вітрину, в якій виставлені футболка, м’яч, і прапор в Мехіко 2000 року. Звичайно ж і Надія Команеч має свою вітрину з фотографіями і статуеткою, отриманою з нагоди здобуття трьох золотих медалей на Олімпійських іграх в Монреалі 1976 року. Її вправу оцінили тоді у найвищі 10 балів.

  • Фортеця великанів у населеному пункті Саскіз

    Фортеця великанів у населеному пункті Саскіз

    Казкову відпустку можуть провести всі ті, хто прагне позбавитися міського стресу, у селі Саскіз і його околицях, що в Муреському повіті. Цей куточок Румунії не є тільки для тих, хто любить спокій, але і для тих, хто хоче провести вільні дні в оточенні історії та привітних місцевих жителів.



    Село Саскіз розташоване в південному сході Трансільванського плато, оточенного лісами і таємницею. Розміщене на європейській дорозі №60, саксонське село, знамените своєю Фортецею Веліканів, є пунктом зв’язку між містами Тиргу Муреш і Сігішоара. Саскіз було внесено до спадщини ЮНЕСКО завдяки архітектурному пам’ятнику, що вважається справжньою перлиною Європи. Навіть якщо частина визначних памяток залишилися у занедбаному стані, тут відвідувачі можуть дихати повітрям середньовічного населеного пункту. Укріплена євангельська церква і Вежа з годинником, яка вважається реплікою Вежи з годинником з Сігішоари, та Селянська фортеця залишаються приваблюючими пунктами для любителів середньовічної епохи.



    src=http://devrri.freshlemon.ro/wp-content/uploads/2023/10/foto.jpgУкріплені церкви є особливістю Трансільванії, де у XII — XVI ст. відбулася колонізація саксонців, розповідає Петер Сучу, екскурсовод з 8-мирічним досвідом. Чим приваблює туристів Саскіз?: Принаймні трьома основними аргументами. Найважливішим з них є культурна спадщина, залишена німецькою громадою, яка прожила сотні років у цьому регіоні. Другим важливим аргументом є краса природи та її різноманітність: від лугів до лісу. Третім аргументом є різноманітність традицій та гастрономія”. Наприкінці XV ст., у 1496 році у населеному пункті Саскіз була зведена укріплена євангельська церква. Вежа церкви нагадує про Сігішоарську вежу з годинником. На цвинтарі церкви, деякі надгробні написи датуються сотнями років, з 1572 або 1677 року, наприклад. Крім того, приблизно в 1 км від села, на пагорбі, височить Саксонська фортеця, будівництво якої почалося в XIV столітті. Стіни заввижки 7-9 м. і ті 6 веж повинні були захистити населення Саскіз та навколишніх сіл у воєнний період.”



    Саскіз приваблює любителів легенд, загадок і таємниць. Селянська фортеця має знаменитий колодязь 60-метрової глибини, який, за словами місцевих жителів, веде до секретного тунелю з деревяними мостами. Місце приваблює щорічно туристів з усієї Європи, особливо з Англії та Німеччини. Іноземців приваблюють в рівній мірі легенди про Фортецю великанів, побудовану між 2500 – 1800 роками до н.е.. Розташована у північній частині села, в районі названого місцевими жителями Вослок, Фортеця вражає своїми розмірами, подібно тим, хто жив тут багато століть тому. Археологічні дослідження виявили фрагменти глиняного посуду, які, за словами фахівців, були використані в цивілізації тих років і виявлені також в інших доісторичних поселеннях Трансільванії. Місцеві жителі розповідають всім бажаючим легенду Великанів, про те, як колись великани зайняли фортецю і наказали всім тим, хто проходив мимо, не шуміти. Люди, які не поважали наказ, були кинуті великанами у в’язницю. Місцеві жителі балують гостей смакотою, яка розташувала Саскіз на туристичній карті Європи. Легенди і середньовічна атмосфера у поєднанні зі кулінарними традиціями вийняли Саскіз з анонімату і помістили його на туристичній карті атракцій, яких треба “відчути”. Від знаменитого джему з ревеню і до молочного варення, полуничного варення з мятою і пряних солінь, все це можна скуштувати у селі Саскіз, який щороку відвідає навіть принц Чарльз, спадкоємець британської корони.



    У цьому населеному пункті проживають ще 70 саксонців. Це в основному літні люди. Депопуляція села почалася після Другої світової війни шляхом депортації в Росію, негайно ж після війни, значної частини населення німецького походження, з одного боку, і в результаті еміграції в Німеччину в 90-і роки, з іншого. Але чарівність місця залишилася недоторканою і продовжує залучати відвідувачів, каже Петер Сучу. “За вісім років, від коли я працюю екскурсоводом, 90% туристів є іноземцями. Чимало з них дуже приємно вражені, тому що вони прибувають до нас під впливом статей міжнародної преси, далеко не вражаючих про Трансільванію, про різноманітність та природу. До Трансільванії прибувають дві категорії туристів: ті, які розмовляють німецькою мовою з таких країн як Німеччина, Австрія, Швейцарія та Люксембург, та туристи із Сполученого Королівства Великої Британії, особливо завдяки тому, що Його Королівська Високість принц Чарльз є постійним гостем Трансільванії. З 1998 він прибуває сюди регулярно. Саме тому помічається, в останні роки, тенденцію до зростання туристів з цієї зони. Вони в першу чергу зачаровані природним різноманіттям, а особливо тим, що можуть прогулюватися пішки в тиші, або на возі, велосипеді в природі”.



    У Саскізі у вас не буде проблем з розміщенням. В останні роки розвинувся сільський туризм, так що ви завжди знайдете вільну кімнату в місцевих жителів.

  • Святий Пахомій Романський

    Святий Пахомій Романський

    Якщо у фанаріотський період, румунські князівства все більше втрачали із автономії, румунська культура й духовність, а також церковно-релігійне життя зазнали справжнього блиску. Життя і діяльність єпископа Роману Пахомія була на початку ХVIII-го ст. таким моментом. Тому 14 квітня в румунському православному календарі святкується Святий Пахомій з Гледіна, єпископ Роману, якого румунська правлославна церква канонізувала у 2007-му році, 14 квітня, саме в день, коли святий Пахомій Романський закінчив свій земний шлях у Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі. Рішення про канонізацію було прийнято 14-15 листопада 2006 року Священним Синодом Румунської Православної Церкви. Чин канонізації відбувся 14 квітня 2007 року в селищі Гледін (Румунія). А Ураїнська православна церква відзначає память святителя Пахомія 1/14 квітня та в день памяті всіх преподобних Печерських у II-гу Неділю Великого посту. Про людину, яка любила і формувалася в Печерській Лаврі — Романського єпископа Пахомія – розповім я вам сьогодні.



    Інформації про життя і діяльність Святого Пахомія дізнаємось із книги написаної одним з його учнів, ім’я якого невідоме до сих пір. Відомо, що Святий Пахомій народився 1674 року, у місцевості Гледін, у повіті Бістріца-Несеуд. Своє чернече життя він почав у Молдові, в монастирі Нямц, де прийняв постриження в ченці 1697–го року. 1700-го року, Пахомій стає священником, а в 30-річному віці – старцем монастиря Нямц, яким управляє до 1704-го року, коли вирушає до Києва, до Печерської Лаври, де познайомлюється з Святим Дмитром, митрополитом Ростову, підопічником якого стає. Здається, Пахомій провів у Києві два роки, з 1704-го по 1706-ий рр.. Повернувшись в Молдову, він вирішує обрати аскетизм, і будує собі колибу в одній поляні неподалік Нямцького монастиря, у підніжжя гори Кіріаку. Чутки про його надзвичайне буття поширились аж до двору господаря Антьоха Кантеміра (1705-1707 рр.), який призначив його єпископом Роману, чин який обіймає упродовж 7 років. 1 березня 1714-го року Пахомій знов повертається до монастиря Нямц, а звідти рушає до Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, де закінчив свій земний шлях 14 квітня 1724-го року, а мощі його й сьогодні ще зберігаються в каплиці “Св. Стефана ” з Печерської Лаври.



    Знавець російської мови Пахомій Романський був палким прихильником слов’янської писемності та культури. Під час перебування у Києві він збирав книги, з-поміж яких слов’янський рукопис, старий архієрейський молитвенник з XVIII-го століття, який не існував у жодній слов’янській бібліотеці. Св. Пахомію подобалось писати й читати, а цю любов до книг він шукав посадити і в душах своїх учеників. Під час своїх подорожів до Києва, Святий Пахомій купив релігійні книги, які вислав чи сам привіз до нямцського монастиря, а також продовжив у нямцькому монастирі давню школу перекладачів та копіювальників. Своєю діяльністю, подорожами до Росії та його просвітницькими та релігійними стосунками, Святитель Пахомій був занесений до галереї видатних святителів, що творили живу історію в цих краях.