Category: Неповторна Румунія

Журналістка, письменниця, любителька природи Яннеке Вос де Гроот родом з Нідерландів оселилася в нашій країні 15 років тому. Вона зі своїм чоловіком захоплювались ісландськими конями ще коли мешкали в Нідерландах. Вони познайомилися на кінних змаганнях. Тепер вони живуть у румунському селі Оарба де Муреш, що належить до міста Єрнут, їм сповнилось бажання далі жити ближче до природи і навіть розвивати сільський туризм у цьому регіоні.

Яннеке Вос де Гроот розповіла нам, що ідея стати фермерами виникла у її чоловіка, але оскільки в Нідерландах земля коштує дуже дорого, вони шукали купити земельні ділянки в інших частинах Європи та обрали Румунію, де, крім краси природи, на жаль зіткнулися з певними труднощами. Яннеке Вос де Гроот розповідає, якими були найбільшими з них: «Мова! У нас був дуже добрий вчитель у Нідерландах, нідерландець, який володіє і румунською мовою. На щастя, ми переселилися в маленьке село, де ніхто не розмовляв англійською або німецькою мовами, тож із першого дня нам довелося розмовляти тільки румунською. Спочатку мова нам здавалася дуже складною, потім була інша культура, а також бюрократія. Такими були найбільшими проблемами, з якими ми стикалися.»

Яннеке Вос де Гроот розповіла нам про свою пристрасть до коней: «Ісландські коні було нашим хобі в Нідерландах. Я з чоловіком здавна займаємося верховою їздою. Розведення ісландських коней також завжди було для нас пристрастю. Ми завезли зі собою 9 коней, а зараз у нас – 23. У нас є 3-4 коні, на яких ми катаємось, але не ставимо їх у розпорядження відвідувачів. На ісландських конях інакший спосіб їзди, ніж на звичайних конях, тому що ці ісландці коні мають 4-5 стилів ходьби, звичайний кінь має три: крок, рись та галоп, але ісландські коні відображають два різні додаткові ходи, яких потрібно знати, інакше не можна займатися верховою їздою.»

Ісландські коні – єдині у світі породи коней, які мають ходьбу тьолт. Рухаючись тьолтом, кінь робить чотири рівномірних послідовні кроки – ліва задня, ліва передня, права задня, права передня – і досягає високої швидкості. Це швидка хода, яка є плавною їздою і дозволяє коням подолати великі відстані, не втомлюючись. Тьолт особливо вигідний на нерівній місцевості, оскільки гонщик може швидко рухатися вперед, зберігаючи особливо зручне та надійне сидіння.

Яннеке Вос де Гроот сказала нам, що село Оарба де Муреш це здорове місце як для коней, так і для людей: «У Нідерландах, хоча ми працювали в містах, ми жили на селі. Ми привикли до більшого простору. Але зокрема для коней, ми шукали тут, у Румунії, більш просторне місце, де б ми могли їх вирощувати, але водночас займатися сільським господарством. Коні завжди перебувають просто неба, у них є багато простору. І взимку вони залишаються просто неба, це для них дуже здорово. Звичайно, і для нас здорово. Всі кажуть, що в селі Оарба де Муреш чисте повітря. Я не знаю, чи воно чистіше ніж де інде, але природа маленького села, розміщеного між пагорбами, дуже гарна. Тут є дикі тварини, зрозуміло ні в селі, але в регіоні: ведмеді, вовки, шакали, лисиці, олені, а це чудово! Гості з Нідерландів, які приїжджають сюди, стверджують, що тут дуже гарно.»

Яннеке бере участь у розвитку тамтешнього регіону, тому вона вирішила долучитися до вирішення окремих проблем, яких вона запримітила: «Єдине, що мене дуже дратує – це сміття, яке всюди викидають з автомобілів. Цього року нам доведеться вирішити цю проблему в Орба де Муреш, а саме провести акції зі збору сміття! Повсюди є проблеми стосовно цього питання, але в Нідерландах ми звикли збирати сміття, вивозити його в спеціальні місця і не викидати його будь-де, але тут багато людей викидають сміття з автомобілів. Більшість – це пластикові пляшки пива, які залишаються в природі понад 100 років. А це зовсім не добре, я завжди кажу людям у селі, що я не успадковую це село, ані мої діти, але для їхніх дітей та онуків треба розміщувати відходи у спеціально відведених місцях. У цьому сенсі ми завжди хочемо бути добрим прикладом.»

Яннеке Вос де Гроот написала шість книг про Румунію, зокрема про зону, де вона зі своїм чоловіком оселились.Таким чином спонукала більше туристів відвідувати нашу країну. Коли тристи відвідують їх, вона веде їх скрізь: «Зазвичай я їду з ними до Брашова, до Клужу – прекрасних міст, але тоді, коли я запитую їх, що їм найбільше сподобалось, вони завжди кажуть: життя в селі Оарба де Муреш, де можна бачити як працюють та живуть люди. Зазвичай місцеві жінки готують для туристів овочевий суп, але й інші румунські традиційні страви, а це створює дуже гарну атмосферу. Навіть Палац Парламенту не є таким популярним, як обід в Оарба де Муреш!»

Ми дізналися, що крім холодцю, Яннеке любить всі румунські традиційні страви: «Я їм що завгодно. Я дуже люблю чорба де бурте, сармале, кіфтеле, ці страви дуже смачні!»

Але вдома вона все ж таки готує зокрема нідерландські страви, за винятком кількох рецептів, яких навчилася від свого сусіда в Оарба де Муреш.

Найбільшим
виробником дерев’яних музичних інструментів у Європі є завод HORA, що у н.п. Регін, який цього року святкує своє 70-річчя. Незважаючи на те, що пандемія внесла змін що стосується замовлень на
музичні інструменти, заводу вдалося випустити на ринок три нові вироби.
Незалежно від того, у якій сфері розгортаємо діяльність, ми повинні
адаптуватися до ринкової економіки, – зізнався Дорін Ман, технічний директор
заводу: Наш завод розробив три основні виробничі лінії: гітарну лінію, яка
припускає все, що пов’язано з гітарою, дуже велике різноманіття – від 1/4 до
4/4 розміру і в дуже широкому різноманітті, тобто мова йде про породу деревини,
що використовується, про якість, структуру. Іншою є лінія смичкових
інструментів: скрипки, альти, віолончелі, контрабаси та, можливо, інші смичкові
інструменти, такі як псалтиріон. Ця лінія виробляє широкий асортимент смичкових
інструментів із широкого асортименту порід деревини, з різною структурою,
кольорами та якістю. Ми маємо різні якості для всіх інструментів, починаючи від
початківців, просунутих, професіоналів. Третя лінія була створена з метою
збільшення різноманітності в контексті міжнародного ринку. Це виробнича лінія
етноінструментів. Етноінструменти – це інструменти, специфічні різним етнічним
громадам, такі як, наприклад, балалайка – специфічна росіянам, домра – специфічна
росіянам, українцям, білорусцям, псалтиріон – специфіна німцям, бузукі – ірландцям,
мандолін, панфлейта, румунська панфлейта, перуанські панфлейти, музичні
інструменти для інвалідів. У цьому контексті, враховуючи те, що пандемія скоротила
попит на такі музичні інструменти як гітара або скрипка, де ми також мали сильну
конкуренцію з азіатських країн, ми намагалися розвивати виробничу лінію
етноінструментів. Таким чином ми розробили ще три вироби, такі як кайон,
ударний інструмент, потім віолінофон (скрипка Штроха), яка є характерною для Бігорського
регіону (захід Румунії), і вдосконалили електрогітари. Ми випустили на ринок два
типи сольних електрогітар.

Ми попросили
Доріна Мана описати нам кожен із цих нішевих продуктів: Віолінофон має
особливу історію. Це була комбінація пана Штроха, яка поєднала вібрацію струни
з вібрацією спеціального пристрою і підсилювана трубою, а не акустичною
коробкою, так як це стається у випадку зі скрипкою. На скрипці струна вібрує,
вона видає підсилений звук, який надає тембру і гучності тій вібрації. Це
продукт, який мало хто виробляє.

Дорін
Ман розповів нам історію ударного
інструменту під назвою кахон, якого використовують у різних концертних залах.
Це цікавий інструмент і за прийнятною собівартістю для будь-якого любителя
ударних інструментів, як сказав Дорін Ман, технічний директор: Кахон – це
ударний інструмент, тобто дерев’яна коробка, розміром табурета, на який сідає
людина, яка хоче видавати перкуторні звуки і певним чином б’є у бічну частину кахону.
Корпус інструмента виготовляються з міцного матеріалу, здатного витримати вагу
музиканта, який грає сидячи на корпусі зверху. Це паралелепіпед, що складається
з шести стінок, що тримаються на дерев’яному каркасі: дві бічні, передня,
задня, верхня і нижня. На боковій чи задній частині корпуса розташовується
звуковий отвір. Для гри використовується передня стінка – тапе. Різноманітність
тембрів інструмента досягається завдяки використанню струн, які розташовані
всередині корпуса. Це не просто вібрація деревини, а поєднання вібрації
деревини зі струнами. І таким чином можна отримати різні поєднання
звуків.

Теж на
заводі HORA виробляють 6-струнні електрогітари з особливою обробкою, яку досі мало хто бачив, і
ці гітари були предметом нової модної лінії у світі гітаристів. Завдяки використаному електричному обладнанню та
завдяки більш складним формам, створеним за допомогою цифрових машин з високою
мобільністю, вони виготовляються відповідно до останніх вимог відомих у світі гітаристів.

Історія
з музикою та про неї, і про те, як 70 років існування підтримуються з молодим
подихом.

З іншим ритмом і стилем, ніж те що вважається
модним на Заході, румунська рок-музика з’явилася наприкінці 60-х років, будучи
одночасно мистецтвом і майже політичним маніфестом свободи. І це тому, що,
маючи обмежений доступ до західного явища, румунські музиканти, які обняли цей
стиль, мусили відтворити інструменти, партитури, моду, аспекти, які на той час
мали й політичний підтекст.

Щоб
не втратити можливість зібрати відповідний матеріал для цього явища, у Румунії
з’явився Музей румунської
рок-музики, про який Космін Несуй, мистецтвознавець, куратор, розповів нам з безмежним ентузіазмом: «Щоб дійти до ідеї створення рок-музеюбуло зроблено ретельне попереднє дослідження нашим
колегою музикознавцем Дору Йонеску, який готує для громадського телебачення передачі про рок-музику,
він є також публіцистом у цій галузі і навіть склав словники з іменами музикантів, які вийшли за межі Румунії. Отже, ідея належить Дору Йонеску. Він розпочав цей проєкт, досліджуючи, звичайно,
музичний феномен, зокрема в районі Клубу А, клубу Преотяса (це столичні клуби, відвідані молодими любителями музики), і написав про це книги. Потім,
якимось чином усі ці елементи нематеріальної та матеріальної спадщини, з
якими він контактував, показали нам, знаючи його, що потрібно якось спробувати музеїфікувати
це явище».

Давайте ознайомимось за допомогою Косміна
Несуй з Музеєм рок-музики: «Ми розглядали нашу працю над цим проєктом як
зацікавленість у спробі зібрати досвід рок-музики з Румунії, котра взяла свої
початки в кінці 60-х років і мала різні еволюції в період комунізму, 70-80-их
роках, до періоду після 1989 року. Існує ціла дискусія, пов’язана з винаходом
рок-гітари в румунів. Оскільки рок-музика припускає обов’язково електричну
гітару, холодну гітару, але електрогітара не могла бути побудована в
комуністичні роки у Румунії. Такі інструменти не можна було імпортувати, тому
вони були відтворені за малюнками, за електричними схемами інших інструментів,
які потрапляли до Румунії шляхом журналів. Ми все ще маємо доступ до джерел, і
тому проєкт рушив з наміру Дору Йонеску, розрісся, оскільки ми розширили
документацію та дослідження у всіх сферах та використовували для цього інструменти
музейної справи, музейний інвентар, інструменти, характерні для цієї
дисципліни, і застосували їх на ефемерному полі – це явище, яке належить до сфери
аудіо, іноді аудіо-відео, але яке залишило поза собою, крім цих казкових пісень,
легендарних гуртів, легендарних солістів, численних елементів матеріальної
спадщини, до музичних інструментів, до характерного одягу, листів, листування
між цими чудовими людьми, партитур, речі, пов’язані з чернетками тексту, те що
показує нам, як ці творчі механізми працювали зсередини.»

Космін Несуй додав: «До того, як музей
набув фізичної форми, ми були зацікавлені в тому, щоб мати архів, тобто ми зробити
інвентаризацію. Для цього нам потрібно було так би мовити «позичити» практично предмети
з приватних колекцій, які ми відсканували, сфотографували. Певні предмети ми
відсканували на 360 градусів і тому ми можемо обертати їх в онлайн-платформі,
можемо їх збільшувати тощо. Деякі з цих предметів все ще функціонують, інші все
ще функціонують на сцені, більше, ніж студійна версія, інші вже не працюють, а інші
були втрачені, оскільки важлива частина румунських рок-музикантів емігрувала до
різних західних країн і разом з ними зникнули й інструменти, яких більше не можна
знайти».

У музеї зберігаються поштові листівки, листи, листування між співаками, але також компакт-диски, доступні для незрячих, наприклад. Космін Несуй уточнив: «Музей
не обов’язково повинен дивитись у минуле кам’яного віку, середньовічної епоху чи сучасного періоду Румунії, ми вважаємо, що
необхідний більш пильний підхід до злободенності, оскільки деякі з
цих гуртів зникли, частина із цих сцен зникла. Музика, звичайно, на першому місці ».

Історія не стоїть на місці. Наступним
кроком може бути відкриття, на регіональному рівні,
значення рок-музики в різних частинах країни та в студентських
центрах, а потім побудова мережі музейних капсул, пов’язаних з великими
музичними заходами, як свого роду закулісний запис.

Був колись міст через ріку Оленешть, а згодом міст облицювали
панелями з оргскла. І
тому що світло відбивалось у панелі і створювало оптичні ілюзії, що призводило до численних ДТП, і навіть голуби розгублено вдарялися об них, представники місцевої влади мали рятівну ідею: розмалювати їх. І ось з’явився твір, гідний Книги рекордів Гіннеса: Адріан Іонуц Луце намалював старі будівлі з міста Римніку-Вилча та спробував проілюструвати сільське та
міське життя людей минулого на 58 панелях, що межують з дорогою біля набережної міста.

Адріан Іонуц Луце, викладач малювання у Дитячому палаці в
Римніку-Вилча, розповів нам
про цей проєкт: «Мерія запропонувала мені зробити малюнок, який прикрасив би зону, мав би практичний вигляд, тобто зменшив би число ДПТ в районі та якось пропагував би історію нашого міста. І
тому я подумав створити сторінки з історії нашого міста, тобто намалювати всі пам’ятники, які існували та ще існують на території нашого міста. Всього є 58 панелей, розподілених на
площі майже 300 квадратних метрів, висота кожного панеля становить 2 метри та довжина 4 метри. Це єдиний у світі малюнок олійними
фарбами на оргсклі. Я маю на увазі те, що ніхто до мене не малював на панелях з оргскла, тому що ніхто не
ризикує, бо малюнки можуть відшаровуватися, дуже швидко деградуватися. Але я використав фарби, які добре витримують в часі, тобто понад 50 років».

Як теми для своїх картин Адріан Іонуц Луце обрав історичні будівлі, різноманітні пам’ятники, деякі з яких зникли протягом часу: «Ще трохи і цей мій твір буде запатентований, це мало статися півтора
року тому, але через пандемію було відкладено. У Римніку-Вилча
є пам’ятники, такі як Будинок
Антона Панна (пам’ятник
міської архітектури, побудований в середині XVIII
століття, Меморіальний будинок «Антон Панн» – це повітовий музей в
Римніку-Вилча, в якому розміщена меморіальна виставка Антона Панна, письменника
1794 р.н.), статуя господаря Мірчі Старого на центральній площі міста, будинок старого театру (що більше не існує), будинок старої пошти, будівля ратуші, статуя Александра Лаховарі. Як викладач у Дитячому палаці, я працював до 12.00, а відтоді до 22.00 я малював ці панелі. Навіть при 10 градусів морозу я був там щільно одягнений та з рукавицями і малював. Але я малював із задоволенням. Мені
допомагали і мої учні з
Дитячого палацу, і так мені довелося дотриматися терміну проєкту, хоча погода була
для мене несприятливою, я намагався докласти максимум зусиль».

Мешканці міста Римніку-Вилча, які перетинають міст «Кароль», задоволені зміною
зовнішнього вигляду зони і кажуть, що ідея цікава, що підтверджує і сам художник: «Переважна більшість жителів міста Римніку-Вилча дуже задоволені панелями, бо
вони унікальні у всьому світі. Я намагався зробити музей під відкритим небом, кожна
панель має назву та свій меседж. Коли малював певний пам’ятник, то вказував
його назву та місце його розташування. Ці панелі також мають інтегровані
фосфоресцентні кольори, так що під час ночі вони стають більш очевидними і освітлюють
територію. Хочу зізнатися вам, що мені дуже сподобалось працювати над цим проєктом,
бо я вкладаю багато зусиль і дуже люблю те, що роблю. Тому я намагався отримати
своєрідний симбіоз між вуличним мистецтвом та станковим живописом. У вуличному
мистецтві митці працюють з Графітті, у станковому живописі – олійними фарбами. В основному я поєднував
олійні фарби з вуличним мистецтвом і якось зумів створити музей під відкритим
небом з освітньою тематикою».

Адріан Іонуц Луце також зізнався, що проходить мостом щодня, щоб побачити картини та виправити можливі пошкодження. Були йтакі ситуації, коли малюнки були подряпані
або частково покриті графіті. До запатентування рекорду, ми можемо лише привітати цього захопленого художника.

З історичної точки зору, у 2021 році румуни відзначають 200-річчя з моменту, який мав велике значення
для їх минулого як народу. Це момент, який, за словами істориків, був початком процесу
національного відродження на тлі глибокого соціального невдоволення: Революція
1821 року. І тому що, у квітні 2021 року, Парламент Румунії оголосив 2021 рік Роком
Тудора Владіміреску, а Тудора Владіміреску та Екатерину Теодорою героями
румунського народу, ми детальніше поговорили про події, організовані в повіті Горж,
батьківщині цих двох героїв, з Оаною Палош, речником Горжанської повітової ради.

Оана Палош наголосила насамперед
на важливості Революції 1821 року: Йдеться про повстання,
відоме під назвою «Революція 1821 року», розпочате саме тут, у Горжі, пересічними людьми, яких називали «пандурами» і які створили коаліція навколо Тудора Владіміреску, вождя, який також
народився в Горжі, в сім’ї вільних селян. Незважаючи на те, що вона охопила
Олтенію і дійшла аж до Бухареста, Революція була короткостроковою, лише кілька місяців, оскільки Тудор Владіміреску був страчений, як це сталося також з багатьма іншими румунськими лідерами, на різних етапах історії. Але революція 1821 року
увійшла в історію, а Тудор Владіміреску був оголошений героєм. Зараз ми відзначаємо 200 років з моменту тих подій. Я
запрошую вас подумати про червень 1921 року, коли століття тому «Сторіччя Тудора Владіміреску» було відзначено перепохованням у Тиргу-Жіу залишків першої
жінки-офіцера румунської армії, яка воювала в Першій світовій війні. Йдеться про Екатерину Теодорою, молоду жінку, яка також
народилася в горжанських
краях і стала символом мужності та жертовності.

Від Оани Палош ми дізналися, що на місцевому рівні
була задумана програма, присвячена двохсотліттю Тудора Владіміреску, яка включає
культурно-мистецькі заходи, так що кожного місяця, в умовах визначених пандемією, проводились виставки, вистави, релігійні та військові церемонії. Оана Палош розповідає: Як 27 травня, так і 9 червня організовані заходи
відбувались під егідою двохсотріччя. У рідному селі Тудора Владіміреску, селі Владімір, саме у його батьківському будинку відбулися військові церемонії. Опісля – покладання вінків та історично-військова реконструкція моменту битви від 1821 року. Були представлені
військові мундири, характерні тому часу. 9 червня, у
центрі міста Тиргу-Жіу, де вічним сном спочиває
героїня Екатерина Теодорою, у Мавзолеї, встановленому на її честь, відбулися заходи з подвійним змістом присвячені 200-річчюз дня Революції Тудора Владіміреску та 100-річчя з дня перепоховання залишків Екатерини Теодорою в Тиргу Жіу. Тут слід зазначити,
що панахиду відслужили 100 священиків. Тоді прем’єрою була вистава «Справа
Тудора Владіміреску, виняткова
вистава, тому що мова йде про рок-оперу, поєднання балади, року та
традиційної музики, що привернуло увагу глядачів до унікальних моментів з життя Тудора Владіміреску, але бачення
сучасне, абстрактне.

Від Оани Палош ми також дізналися про інші проєкти: Що ми готуємо у Рік Тудора Владіміреску? Звичайно, цікаві проєкти. Мова йде про фотодокументальні
виставки, з документами з музейних архівів та колекцій, що стосуються життя та діяльності Тудора
Владіміреску, презентації фото- та графічних альбомів, вуличні
вистави, фестивалі театру та кіно. Наприклад, у серпні, також на тему двохсотлітнього ювілею, ми
організуємо вуличну виставку, в ході якої в центрі
міста буде розміщено 50 металевих панелей з історичними зображеннями,
пов’язаними з Революцією, матимуть місце проекції на важливі історичні будівлі
міста, а також пройде національний
фестиваль театрального та історичного кіно, фестиваль Ватра.

Щоб полегшити участь усіх зацікавлених у цих заходах, організатори
запевняють нас, що ми на відстані одного кліка, так що будь-який пошук словами
Горж, Тиргу Жіу, Тудор Владіміреску допоможе нам дивитись усі тамтешні події у прямому ефірі.

Коли ми думаємо про замки, ми думаємо про казкову атмосферу з дамами та лицарями та прекрасними будівлями, в яких життя розгортається в розкоші. У наші дні замки мають своє життя, їм присвячено різні заходи. Одним з них це «Європейський ярмарок замків», який традиційно проводить Замок Корвінів у місті Хунедоара. Тут був організований вже шостий випуск цього ярмарку, знаменитого заходу, на якому цього року через пандемію коронавірусу були присутні лише 20 експонентів.

Директор Хунедоарського Замку Корвінів Сорін Цінку розповів як пройшов цьогорічний ярмарок: «Вперше ми організували ярмарок просто неба, на площі перед замком Корвінів, на так званому Гусарському дворі. Цього року ми вирішили влаштувати лише 20 стендів, за участю 20 експонентів. Нам допомогли наші близькі співробітники, переважна більшість яких взяли участь у ярмарках, організованих нами упродовж часу. Взяли участь: Замок Бран, Палац Брукенталь, Середньовічна Фортеця Ришнов, Фортеця Фельдйоара, Фортеця Рупя, Фортеця Сармісегетуза, Фортеця Дева, Фортеця Мелеєшть, Фортеця Тиргу Муреш, Фортеця Алба-Юлія, Фортеця Арад, Фортеця Орадя, та, зрозуміло, Замок Корвінів, а також Фортеця Шірія та Замок Бохус. Сподіваюся, що я згадав всіх учасників.»

Теж від Соріна Цінку ми дізнаємось як представилися замки та фортеці на цьогорічному ярмарку: «Кожний учасник «Європейського ярмарку замків» представив себе якомога краще. Фортеці були представлені своїми волонтерами та персоналом, одягненими у старовинних костюмах, які провели різні заходи. Усі учасники мали рекламні матеріали: флаєри, магніти, маски та різні публікації.»

І оскільки замки «оживають» на ярмарку, протягом трьох днів також були організовані різні події, які нагадують про давні часи, стверджує Сорін Цінку: «Протягом трьох днів, окрім заходів, організованих учасниками, ми, як організатори, також провели різні події Ордена лицарів Хунедоари та Асоціації «Карпатський замок». Паралельно, були організовані демонстрації полювання з хижими птахами. Ми намагалися відтворити середньовічну атмосферу без впливу інших сучасних тенденцій. Іншими роками ми могли провести більше заходів у рамках «Європейського ярмарку замків». На попередніх ярмарках на сцені Гусарського двору пройшли навіть концерти. Цього року ми вирішили влаштувати меншу кількість стендів та проводити менше заходів, щоб уникнути будь-який ризик на адресу експонентів або відвідувачів через пандемію коронавірусу.»

Дами в старовинних костюмах, лицарі в обладунках, турніри, соколине полювання, збройові майстерні та інші заходи доповнюють казкову атмосферу життя замку. Сорін Цінку розповідає, як приймає Замок Корвінів своїх гостей у звичайний день: «Зазвичай, відвідувачі, які переступають наш поріг, мають можливість на зовнішньому подвір’ї милуватися виставками, присвяченими періодам, старших від Замку Корвінів, виставками починаючи від палеоліту та до римської епохи. У колишньому Будинку адміністратора, перейменованому після його відновлення на Будинок гільдій, ми влаштували виставку, присвячену гільдіям Хунедоари, а всередині самого замку, спорудженого у XV-му столітті були влаштовані дві виставки з середньовічною чи етнографічною тематиками. Можна відвідувати Золоту кімнату, яка була королівською спальною. Я б згадав й інші місця, що можна відвідувати: два лапідарії, один у готичному стилі, інший у ренесанському стилі та інші архітектурні елементи замку.»

Слід зазначити, що в Замку Корвінів можна відчути справжню середньовічну атмосферу. Замок Корвінів – унікальний в Румунії та один із найпопулярніших замків у Європі завдяки різним стилям будівництва, наявності військових та цивільних інновацій, а також бурхливому придворному життю упродовж понад 400 років.

Сьогодні ми запрошуємо вас у подорож казковими дорогами села, перша
документальна згадка про яке датується 1551 роком, у документах, в яких воно згадується
як «Poiana Păuneşti/Поляна Павичів». У ті часи мешканці села були вільними селянами,
які зайняли навколишні пагорби.

Отже мова йде про село Пеунешть, розташоване на північному сході повіту Вранча,
неподалік межі з повітом Бакеу, на лівому березі річки Карекна. Тут є унікальне
в країні місце – у самісінькому центрі села у периметрі не більше 2500 квадратних
метрів знаходяться 30 криниць-журавлів. Місцеві жителі досі використовують криниці-журавлі
з цеберками, котрі є гордістю цього населеного пункту, оскільки були зроблені з
гострої потреби у воді у селі, розташованому на декількох пагорбах, де ґрунтові
води залягають дуже глибоко.

Мер села Пеунешть Гьоргє Попа розповів нам історію тутешніх криниць-журавлів:
«Криницям-журавлям у селі Пеунешть понад 100 років і вони були викопані на
замовлення найзаможніших місцевих жителів. Дві-три заможніші родини зібрались і викопали криниці
в центрі села. Саме з цього почалася історія та назва села Пеунешть. Кажуть, що
в минулому один боярин десь тут біля криниць загубив своїх павичів і теж тут
було знайдено найбільше джерело води. Люди приїжджали на запряжених волами або
кіньми возах, набирали у дерев’яні бочки воду, яку використовували у
господарстві. Криниць було набагато більше, але зараз їх близько 30. Ми
розробили проєкт з їх консервації і наразі чекаємо відповіді. Говорили навіть з
міністром, він був на місці. Йдеться про колишнього міністра регіонального розвитку
Йона Штефана, який прислав до нас ще одного державного секретаря з Міністерства
культури, і зараз ми сподіваємось таки здійснити захисні та конструктивні роботи, які запобігатимуть руйнації криниць.
Так само маємо проєкт
асфальтування, який знаходиться на стадії техніко-економічного обґрунтування.»

Кажуть, що перша криниця належала диякону Йоніце Кір’яку. Так само місцеві
жителі з покоління в покоління передають розповіді про те як колись люди
прокидалися вночі і приходили до криниць на запряжених волами або кіньми возах.
Вони чекали у черзі, аби набрати воду для тварин, але й для власного
споживання. Потім з’явились виноградники і люди брали воду для їх зрошення. Мер
села також розповів, що кожна криниця з журавлем названа на честь того, хто її
побудував. А відтак люди знали, що йдуть по воду до криниці «Думана», «Бербеча»
або «Іфріма». Місцеві жителі вважають криниці спадщиною від батьків та дідів,
тому, наприклад, криниця Бербеча сьогодні знаходиться в найкращому стані і це
тому, що їх предки перед смертю просили не залишати криницю занедбаною. «Ми розчищаємо
колодязі, доглядаємо, білимо вапном, наводимо порядок навколо. Раніше люди
робили кришки, але їх утримання в належному стані вимагає дуже великих грошей. Вони
побудовані заможними місцевими родинами як наприклад;: Цабурашь, Бербеч, Дума,
Мургоч, Іфрім. Але користувались ними усі. Люди носили воду в дерев’яних бочках
до 86-88 років, брали воду додому та наповнювали свої ємності.»

Однак мер с. Пеунешть Гьоргє Попа висловив своє
незадоволений тим, що люди все п’ють воду з цих колодязів, хоча вона не придатна
для пиття: «Зараз село підключене до системи водопостачання. На кожній криниці
ми писали, що воду пити не рекомендовано, але люди все одно використовують її
для тварин. Корови, коли проходить повз криниці, п’ють воду з корит для напування
тварин.»

Окрім потреби у воді, ще одне пояснення, дане
місцевими жителями для будівництва колодязів, полягає в тому, що звичаєм цього
місця було будувати чи ремонтувати колодязь чи джерело води через 40 днів після
смерті людини. Біля цих джерел води споруджували придорожні хрести або ставили ікони.

Багато іноземців приїжджають в Пеунешть, щоб побачити ці унікальні твори, але
проєкт музейної реставрації цих криниць все ще чекає на схвалення. Як би там не
було, цей район гарний і привітний, сказав Гьоргє Попа: «Село Паунешть – це
великий і гарний населений пункт, з численними пагорбами, з долиною річки Карекна.
На обох берегах річки почали робити будинки для відпочинку, на одному березі
Пеунешть, а на іншому – село Мохорита. Краєвиди дуже гарні.»

Ми також дізналися, що раніше, на свята усі мешканці села збиралися навколо
криниць, а священники освячували воду.

Через гарну погоду та зниження рівня зараження коронавірусом люди зажадали знову погратися. Саме тому в одному з бухарестських кварталів, місцева громада організувала гру «Полювання на архітектурні скарби». Для цієї гри немає обмежень щодо кількості учасників, люди можуть зареєструватися групою або індивідуально, гра є безкоштовна, можна записатися у будь-який момент, немає значення коли починаєш, а лише скільки підказок знаходиш, немає заздалегідь визначеного маршруту. Як тільки підказка знайдена, об’єктив треба лише сфотографувати як доказ правильної ідентифікації.

Елена Лукач, представник громади «Батьків парку Чірешарь», організатор полювання, розповіла про громаду, яку вона представляє і яка зібралась кілька років тому з метою захищення зелених просторів: «Ми організовуємо спільні заходи, зустрічаємось як однорідна група та стаємо сусідами у справжньому розумінні цього слова. У листопаді минулого року ми висадили 23 дерева, зібрали сміття на дитячому майданчику та провели інші види громадської діяльності. Тепер ми організовуємо пошук архітектурних скарбів, щоб краще познайомитись з нашим кварталом. Багато з тих, хто живе тут, не знають, що частина нашого кварталу, між вулицями Йон Міхалаке та Кашін, є навіть охоронюваною зоною.»

Ця зона була розвинута після Першої світової війни, коли на північній частині тодішнього Бухареста був побудований новий квартал, названий «Парк Доменів». На прохання мешканців цього кварталу тут була зведена в 1935 році церква «Кашін», присвячена святим Архангелам Михаїлу та Гавриїлу, а також Святій великомучениці Катерині, одна з найбільших православних церков міста. З архітектурної точки зору, церква поєднує елементи бринковянського та візантійського стилів у дусі еклектики, що можна побачити і в архітектурі інших кількох будівель цього кварталу.

Підказками до пошуку архітектурних скарбів були дуже цікавими як наприклад: «знайде барельєф» або «знайде скам’янілого козла», і кожне правильне впізнання приносить учасникам бали, на основі яких визначається переможець. Елена Лукач сказала, що заходи, організовані в громаді, стали популярними: «Беруть участь досить багато осіб громади, нам не потрібно звертатися до інших, які не живуть у нашому кварталі, тому що ми досить добре згуртувались. Ми пізнаємо один одного, і нас досить багато. На даний момент до нашої групи належать 650 осіб. Не всі беруть участь, але загалом існує близько 50-60 активних сімей з дітьми різного віку.»

Ми запитали Елену Лукач, які інші заходи вони організовували та чи існує вікове обмеження для полювання на архітектурні скарби. Ось, що вона відповіла: «До цієї події ми організували полювання на яйця, для маленьких дітей віком від 2 до 6 років. Полювання на архітектурні скарби адресується дорослим та дітям, яким виповнилось 11 років. Підказки не такі складні, діти старші 11 років можуть конкурувати поряд з дорослими.»

І оскільки полювання на архітектурні скарби – це міська гра, за допомогою якої учасники відкривають або заново відкривають для себе архітектурні пам’ятки, побудовані в певному районі міста, Елена Лукач розповіла про окремі підказки для учасників: «На одній вулиці їм довелося відгадати особливий запах, на іншій вулиці – віднайти статую двох сестер, сидячи спиною до спини, є всілякі приховані підказки щодо архітектурних споруд у нашому кварталі. Це трохи дивно, оскільки люди зазвичай виходять перед своїми будинками та запитують нас, чому ми фотографуємо їх будинки, ми їм пояснюємо, що це лише гра, що ми живемо по сусідству та що у нас добрі наміри. Я працювала для цієї гри з командою архітекторів, які займаються такими подіями у Бухаресті.»

З великим ентузіазмом та добрим настроєм учасники долучилися до гри «Полювання на архітектурні скарби» у гарні весняні вихідні дні!

«У кожному куточку Бухареста є краса, вона просто чекає, поки ми звернемо на неї більше уваги», – ці слова ви прочитаєте
у першому дописі, коли у вас
з’явиться цікавість пошукати Карту магнолій в Google. Назва з самого початку здалася нам провокаційною, і коли
ми відкрили сторінку, присвячену
проєкту, знайшли сотні красивих фотографій.

Як сталося так, що магнолія є головною ідеєю проєкту, ми дізналися, розмовляючи з 32-річною Діаною Робу: «З самого
початку я не думала, що ідея ця набути таких вимірів, карта з 500
магноліями, фіолетового, рожевого, білого, жовтого кольорів. Все почалося як гра для мене та моїх
знайомих, тому що я хотіла якось повернути втрачене мною минулої Весни. І хотіла насолодитися містом, магноліями, бо вони є першими вісниками Весни. І цей контраст між сірим кольором столичних будівель та магноліями дуже красивий. Я хотіла насолоджуватися весною, і спочатку я окреслила для себе карту, щоб легше орієнтуватися. Окреслила картуз 10-20 точками, де знала
що цвітуть магнолії у Бухаресті, однак по
дорозі до кожної магнолії крок
за кроком знайшла інші 10-20 магнолій. Я навіть не знала, що в Бухаресті їх настільки
багато! І так моя карта отримала багато-багато нових фіолетових сердець».

Ми запитали Діану Робу, що вона очікувала знайти,
вирушивши в дорогу: «Я рушила
без будь-яких сподівань, я
просто хотіла трохи насолодитися містом, тихими вуличками, дозволила собі
загубитися, відкрити або заново відкрити столичні вулиці, райони старих будинків, місця, де я ніколи не бувала. У мене не було багато очікувань, натомість я виявила багато речей, тому що карта магнолій не обов’язково стосувалась квітів. Вона стосувалася того, що на кожному кроці є краса, є колір, є багато магнолій у дворах, між багатоповерховими будинками, між бетонними будинками
ростуть квіти, і ними можуть насолоджуватися люди! Мене також дуже вразила реакція людей, адже я дізналася багато історій про магнолії. Люди були раді прийняти мене у їхні двори та поділитися історіями.
У районі 1 Травня я зустріла пана, який дозволив мені сфотографувати магнолію, а потім підійшов до мене.
Він був одягнений як Чарлі Чаплін, з циліндром, з палицею, і запросив мене
відвідати його магазин, музей-магазин. Це був насправді дуже гарним музеєм старожитностей. Я провела там близько години, ми говорили про всі
скульптури та картини, які він мав там, він розповів мені про свою дружину, яка
є медсестрею у відділені
інтенсивної терапії, на
передовій лінії боротьби з пандемією коронавірусу».

Історії про життя, історії про місто, історії про магнолії. Це основні інгредієнти продукту -Карта магнолій. Діана Робу: «На початку квітня я почала прогулюватися Бухарестом. Окреслила карту ще з кінця березня, а в квітні почала прогулюватися вулицями та
виявляти магнолії в Бухаресті. Йдеться про 500 штук. Останні два тижні були досить перевантаженими, тому що
я хотіла досягти 500 сфотографованих магнолій, не обов’язково цієї весни, оскільки їхній сезон вже закінчується,
але я хотіла, щоб ця карта існувала й наступної весни. Я хочу її
мати на початку наступної весни, щоб мені було легше
орієнтуватися. Карта сягнула 500 магнолій завдяки всім тим, хто мені дописав. Цей проєкт став спільним, люди надіслали мені фотографії з магноліями, які вони бачили на шляху до роботи, під час прогулянок. І завдяки людям, які
взяли участь у проєкті, карта досягла 500 магнолій».

Справді, цього року і я виявила більше магнолій. Мені найбільше сподобались магнолії малого розміру, невелика гілка з десятками квітів,
зізналася Діана Робу: «Мені сподобались більше маленькі магнолії.
Окрім вражаючих магнолій, у нас у Бухаресті є магнолії, яким більше 100 років, мені
сподобались ці магнолії
малого росту, особливо
магнолії у дворах житлових будинків. Пурпурова пляма в морі бетону свідчить про
те, що люди дійсно хочуть прикрасити місце, де вони живуть, і подбати про той
шматок землі перед їхнім
багатоповерховим будинком».

І тому що дописи Діани були онлайновими, все більше людей почали допомагати їй у цьому проєкті. Діана Робу: «Відгуки були надзвичайними! Я ніколи не уявляла, що моя ідея набути
таких вимірів, тим більше, що
ми перетинаємо такий важкий період, який зачепив нас усіх. Людям потрібно було подумати про щось інше:
кольорова краплина у досить сірому періоді!»

Оскільки ми завжди можемо насолоджуватися красою, Діана зазначила, що як
тільки період цвітіння магнолії легко, легко минає, її місце займає гліцинія.

Про команду Roxy and Kids Arts ми розповідали ще кілька
років тому, а відтоді вони організували чимало цікавих мистецьких проєктів. І
хоча пандемія, здавалося, зупинила час, Roxy and Kids Arts, тобто художники-візуалісти
Роксана Ене та її син Александер Ене, а також Роксана Елена Петреску,
співзасновниця та віце-президенка Асоціації Roxy and Kids Arts, нещодавно добилися
чергового успіху.

Про це розповідає Роксана Елена Петреску: «Мова йде про кампанію
«Тиждень революції моди. Спільно з Александром Ене, візуальним художником,
членом команди Roxy and Kids Arts, Fashion Revolution запросив нас взяти участь
разом з іншими дизайнерами та споживачами з Румунії у цій кампанії, яка відбулася
у квітні на міжнародному рівні. Fashion Revolution – це глобальний рух, який проводить
заходи у понад 60 країнах світу і розпочався у відповідь на трагедію, яка
сталася кілька років тому 24 квітня: в Бангладеші обрушилася будівля, де тисячі
людей працювали в декількох компаніях індустрії моди. Тоді загинуло багато людей,
понад тисячу жінок, і це породило рух на міжнародному рівні, як заклик до конкретних
дій «Enough is enough/Досить то є досить!», оскільки так далі поводитися неможливо.
Ми живемо у світі, де стало важливіше мати, ніж бути. Не завадить задатися питанням,
хто шиє наш одяг, чи зроблений він відповідально, чи забруднюють використані
матеріали навколишнє середовище? Нас запитали, що цей рух означає для нас і що
ми робимо у своєму повсякденному житті, щоб підтримати сталий спосіб життя. Ми, Roxy and Kids Arts,
робимо це вже давно. Деякі речі, які ми робимо, окрім майстерень, є результатом
переробки старого, зношеного одягу, або заплямованого, переосмислюючи плями як
у майстернях живопису.»

А художник-візуаліст Александер Ене додав. «Недостатньо
просто перекласти повідомлення в мистецтво і передавати їх через речі, які ми
створюємо. У цьому плані дуже важлива освіта. Наприклад, у Roxy and Kids Arts
ми проводили творчі майстер-класи з дітьми як у Німеччині, так і в Румунії, де використовували
залишки фруктів та овочів, які замість того, щоб потрапити у смітник, були для
нас справжніми інструментами. Сталий спосіб життя також означає переробку та
повторне використання, наскільки це можливо, тим самим підтримуючи виробництво
сталих товарів і одночасно зменшуючи витрати матеріалів. Обмежуй, повторно
використовуй, ремонтуй та переробляй! Це гасло є фундаментальним для концепції
сталого життя.»

Роксана Ене спостерігала з Німеччини, як Асоціація Roxy and Kids Arts
користується визнанням на Fashion Revolution: «Я була настільки вражена цим
рухом. Усе вийшло чудово! Все вийшло неймовірно і мене навіть там не було. Ми
отримали чудову новину про те, що з нами зв’язалась Fashion Revolution, що вони
дуже зацікавлені тим, що ми зробили до цього часу у сфері моди. Він ідеально
підходив, тому що ми взяли всі види одягу і, врешті-решт, використали їх як
полотна. Нічого сенсаційного. Це, врешті-решт, полотно, сумка, шкіряна куртка,
взуття, які ми беремо і перефарбовуємо. І все це в 2021 році, коли я думала, що все
завмерло потрібно чекати і терпіти… І зі мною зв’язалися Fashion Revolution
Румунія, спочатку я шкодувала, що мене там немає, але потім збагнула, що й я
там, я скрізь!»

Похваливши команду, Роксана Ене сказала, що вона була
в захваті від проєкту: «Усе пройшло неймовірно добре, Александер, мій син, і
Роксана діяли по-солдатськи, вони чудово впоралися, представили чудове полотно,
намальовану нами сумку, розмальоване взуття. Усе вийшло дуже гарно! Я побачила
фотографії і була вражена!»

Ми також дізналися, що команда Roxy and Kids Arts
має новий прототип виробу з бавовняних масок багаторазового використання, які
можна носити на голові, дуже шикарний аксесуар. Після прибуття з Німеччини,
Роксана Ене виявила, що у Румунії не можна носили тканинні маски, а в майстерні
було багато зроблених бавовняних масок. Торік у співпраці з іншою асоціацією в
Румунії, яка має соціальне підприємство, де працюють молоді люди з обмеженими
можливостями, Roxy and Kids Arts розпочала друкувати спільні художні роботи на
полотняних мішках, виготовлених із 100% бавовни, нефарбованих та необроблених,
а також сумки вже замовлені в Німеччині та Ізраїлі.

Діяльність асоціації також отримало визнання і в Німеччині, де зараз
перебуває Роксана Ене: «Тут, у Німеччині, минулого року все рухалося повільно. Нам
довелося зробити проєкт під назвою: «Реалії 2020: Маска». Було чудово, діти
малювали на масках просто неба. У проєкті взяли участь 10 дітей, а в школі з
якою ми співпрацювали всі були вражені. Ми дали наш підручник вчителям і вони
працювали з дітьми за методикою «Roxy and kids arts». Вони малювали на великих
масках і вийшла фантастична штука. Про цей винятковий проєкт писав Frankfurter
Neue Presse. І дійсно результати перевищили всі наші очікування!»

Продукцію Roxy та Kids Arts можна замовити в розділі мистецтва
магазину асоціації.

Національний музей сучасного мистецтва у Бухаресті (MNAC) продовжує зусилля
зі зближення з людьми, як зазвичай, по-різному. Цього разу нашу увагу привернув
новий проєкт «Мистецтво і листування», метою якого є створення справжніх зв’язків
між людьми похилого віку, дітьми та сучасним мистецтвом, спочатку завдяки низці
пілотних заходів, які стартували у січні цього року, але які є частиною
довгострокового підходу. Метою проєкту є залучення дітей та людей похилого віку
через листування, сприяння створенню емоційних зв’язків між цими двома
соціальними категоріями та між ними і сучасним мистецтвом, у той час, коли самотність
відчувається надзвичайно гостро, особливо в ізольованих громадах.

Керівниця відділу освіти Національного музею сучасного мистецтва Меліна
Йонеску розповіла: «Це модель співпраці, яка широко використовується в останні
роки за кордоном. І оскільки ми, в музеї, намагаємось через нашу програму «Community
Art» звертатися до шкільних спільнот загалом і намагаємось охопити передусім шкільні
громади, які не мають можливості приїхати до нас, неблагополучні громади чи
громади, що знаходяться поза Бухарестом, ми подумали, що, оскільки ми добре знаємо
дітей з «Teach for Romania» та людей похилого віку з Seneca Anticafe, музей може
стати ідеальною ланкою з точки зору зв’язку між ними. Ми це робимо, на жаль,
шляхом листування через складний пандемічний контекст і прямий контакт як з
музеєм, так і між двома групами бенефіціарів наразі неможливий.»

Проєкт спрямований на формування протягом півроку змішаних груп, що
складаються з осіб похилого віку та юнаків і дівчат, які щомісяця надсилатимуть
свої думки у вигляді листів, що стануть творами сучасного мистецтва. Діти
вивчили сучасне мистецтво і на основі своїх уявлень, написали тематичні листи
на семінарі, який проводила наша співрозмовниця Меліна Йонеску, котра зазначила:
«До тепер ми провели лише один майстер-клас з дітьми і це була презентація проєкту
літнім особам. Ми розповіли про листування як дітям, так і людям похилого віку,
про можливість подружитися представникам двох вікових категорій, які могли б
бути дуже близькими одне одному, онуками – людям похилого віку та дідами й
бабусями – дітям. Вони уявили себе у цих іпостасях: як бабусі, дідусі або онуки
і, звичайно, як далекі друзі. Проєкт розпочався з дітей, у нас був перший
семінар, в якому ми розповіли про те, що взагалі означає листування, оскільки
це досить маловідоме поняття в наші дні, коли майже все листування та
спілкування відбувається в цифровому вигляді. Так само пояснили, що лист,
насправді, може стати видом мистецтва як само по собі, так і в процесі
надсилання, і ці листи отримуватимуть люди похилого віку. Ми знаходимось на
початковій стадії проєкту.»

Пілотний етап проєкту об’єднує 30 одиноких бабусь і дідусів
з повіту Джурджу, які беруть участь у програмі «Наші дідусі», з 30 дітьми віком 12-13 років із сіл Хєрешть та Ізвоарєле з того ж повіту Джурджу, з двох шкіл, включених до
програми «Teach for Romania».

Але, крім початкового ентузіазму, невідомо, як відбуватиметься листування, зізналася
нам Меліна Йонеску, яка додала: «Перша пропозиція полягала в тому, щоб
розглядати саму кореспонденцію як вид мистецтва, а не як форму спілкування. Звичайно,
йдеться про подвійний виклик, тому що листування – це щось нове для дітей, у
цій письмовій, фізичній формі, для людей похилого віку, звичайно, ні. І той
факт, що я запропонувала підхід, який дещо відрізняється від ідеї листа, а
конверт і відправка – стали першим контактом із тим, що може означати поштове
мистецтво, лист, який сам по собі може стати формою художнього вираження, коли
ми маємо на увазі графічний знак та візуальний знак як зображення, а не просто
як простий письмовий текст, який передає лише зміст, коли текст і форма, що
супроводжують текст, стають такими ж важливими, як і саме повідомлення, завдяки
малюнку чи іншим зображенням. Вони в основному поставилися як до аркуша, так і до
конверта, як до малюнка. Ми запропонували дітям кілька прикладів гри як з
конвертом, так і з аркушем і надали їм фарби для малювання, олівці та різні чорнила,
щоб вони могли вийти за рамки букви, в якій важливо лише те, що кожен передає
на словах.»

Меліна Йонеску розповіла й про її очікування від наступних кроків: «Ми
сподіваємось, що люди похилого віку також будуть дуже сприйнятливі і відповідатимуть
на листи, що зуміють вийти за рамки листування з дитиною та того, що вони
хотіли б передати цій дитині. Сподіваюсь вони зможуть використати цей засіб як
форму особистого висловлювання, адже саме про це йдеться. А потім ми дуже хочемо на
наступному етапі проєкту, коли це буде можливо, запросити цих дітей та людей
похилого віку до нашого музею на екскурсію та для участі у спільному
майстер-класі і по-справжньому зв’язати їх, щоб можна було налагодити справжні
й міцні стосунки як між ними, так і з музеєм.»

Кожного місяця буде проводитись майстер-клас з дітьми (на платформі Zoom), вони виготовлятимуть різні матеріали та писатимуть листи, які будуть
відправлені людям похилого віку разом пакунком харчових продуктів від
організації Seneca. Обмін листами здійснюватиметься через
волонтерів Seneca та програми «Teach for Romania».

Національний музей сучасного мистецтва в Бухаресті не перестає дивувати. Окрім нетрадиційних виставок, окремі з яких викликали палкі дискусії, та відновлених колекцій кожні півроку, а також величезних інсталяцій, які вражають саме при вході, враховуючи нинішню пандемічну ситуацію Національний музей сучасного мистецтва розробив різні проєкти з метою наближення дітей до музею. Таким чином з’явилися проєкти: «Сучасне мистецтво від планктону до міжгалактичного польоту», йде мова про серію майстер-класів, які допомагають дітям зрозуміти колекції Національного музею сучасного мистецтва під назвою «Побачивши історію. 1947-2007», а також «Ніч у музеї» це майстер-класи для дітей, «Мистецтво шляхом спілкування», проєкт, який об’єднує дітей та людей похилого віку, сприяючи спілкуванню між поколіннями, а також проєкт читання, про який ми сьогодні розповімо більш детально. Проєкт під назвою «Вихідні в Національному музеї сучасного мистецтва в режимі онлайн: Вечори читання для дітей» пропонує щотижня дітям читання однієї книги з бібліотеки, викликаючи у них інтерес до читання, мистецтва та, водночас, до діалогу.

Астрід Богдан, бібліотекарка Національного музею сучасного мистецтва розповіла про історію цього проєкту: «Наприкінці минулого року я разом зі своїми колегами розробили проєкт «Вечори читання в Національному музеї сучасного мистецтва». Практично, щоп’ятниці, з 19.00, діти та дорослі збираємось, читаємо книги з нашої бібліотеки, музейної бібліотеки. Поступово ми намагаємося презентувати між цими сесіями читання, графічні роботи ілюстраторів книг, а також музичні записи, щоб читання текстів супроводжувалося кольорами та звуками. У наших майстер-класах можуть брати участь особи різного віку. Перевага майстер-класів у режимі онлайн полягає в тому, що у нас постійно є учасників як з країни, так і з-закордону.»

Проєкт підтримує як румунських, так іноземних авторів книг, додала наша співрозмовниця: «Ми присвячуємо певні вечори читанням книг на такі теми як одужання дітей з аутизмом чи з іншими проблемами розвитку, або про дітей зі винятковими здібностями. Ми розпочали цей проєкт в грудні під назвою «Десь у трамваї» і продовжили його під назвою «Інтровест», який зібрав багато читачів. У цей період ми намагаємось залучати авторів, щоб кожної п’ятниці ввечері певний автор читав свої твори.»

Ми запитали Астрід Богдан чи на вечорах читання збирається багато учасників. Ось, що вона відповіла: «Є вечори та вечори. Вечори, в яких бере участь 30 осіб, та вечори, в яких є набагато більше, одного разу було майже 70 учасників. Ми намагаємось організовувати цю подію кожного тижня. Ми вирішили проводити вечори за участю 25 осіб, а якщо є більше бажаючих, ми організовуємо ще один вечір читання.»

Учасники цих вечорів читання відправляють нам підбадьорюючі відгуки, які поряд зі зростаючою кількістю учасників дають нам поштовхом на розвиток цього проєкту, і ми пропонуємо нові цікаві книги. Астрід Богдан уточнила, що після того як люди дізналися про бібліотеку Національного музею сучасного мистецтва, яка працює з понеділка до п’ятниці, вона має все більшу кількість відвідувачів: «Мені довелося читати їм в бібліотеці, а це викликало бажання організувати вечір читання й на терасі музею, однак, коли це буде можливо. Але ми далі будемо читати в онлайн, оскільки є багато осіб, які воліють бути з нами зі свого рідного міста, і я маю на увазі не лише міста Румунії, а й іншиі міста із-за кордону. Ми віримо, що будь-яка молода людина може досягти свободи вибору за допомогою читання та мистецтва, більше того може здобувати певні автентичні навички.»