Category: Неповторна Румунія

Громадянське суспільство ЄС відіграває активну роль у досягненні кліматичної нейтральності, якої ЄС
прагне досягти до 2050 року в рамках Європейського зеленого пакту. Щоб
заохотити ініціативу в цій сфері, Європейський економічний і соціальний комітет
(ЄЕСК) заснував премію «За кліматичні дії», щоб підкреслити важливість
розгляду кліматичних політик всіма сторонами суспільства.

Комітет сподівається, що через цю премію може надихнути людей стати
частиною рішення та заохотити їх змінити системи, норми та поведінку, які призвели
нас до межі кліматичної кризи. Вже 12-ий раз поспіль ця премія присуджується приватним особам та
неприбутковим організаціям за «відмінний успіх громадських ініціатив».
Щороку обирається інша тема, яка охоплює важливу сферу діяльності Європейського
економічного і соціального комітету. Румунська неурядова організація «Майстерні
без кордонів» отримала третю премію. Вона спрямована на сприяння справедливому
переходу до низьковуглецевої та стійкої до змін клімату економіки.

Директор неурядової організації «Майстерні без кордонів» Дам’єн Т’єрі подає
деталі: «Організація «Майстерні без кордонів» записалася в червні 2021 року для
отримання премії Європейського економічного і соціального комітету «За
кліматичні дії», якою нагороджені найбільш активні організації у сфері боротьби
зі зміною клімату. «Майстерні без кордонів»- це соціальне підприємство, ми маємо осідки у
Бухаресті та повіті Димбовіца, ми допомогаємо вразливим людям, які знаходяться
далеко від ринку праці. Ці люди, які є дуже вразливими, працюють в рамках асоціації
«Майстерні без кордонів» максимум 24 місяці, ми навчаємо їх працювати, а
потім допомагаємо їм знайти місце на ринку праці. У нас три майстерні. Перша, яка була створена
у 2008 році, називається Educlick (Едуклік), ми є авторизованими збирачами електричних
та електронних відходів. Ми є єдиною організацією такого роду в Румунії, яка
має дозвіл від Міністерства навколишнього середовища, відновлювати ці відходи,
тобто дати їм друге життя. Ми обрали ремонт комп’ютерів, вони краще підходять
для ремонту, наші працівники їх ремонтують, і потім ми даруємо їх сільським
школам, школам, які на даний момент не мають жодного комп’ютера. За останні 13
років ми подарували понад 22.000 комп’ютерів, тобто ми оснастили оновленими
комп’ютерами понад 10% шкіл Румунії. У нас є 15 робочих місць у майстерні ремонту комп’ютерів Educlick, а в рамках «Майстерні без кордонів» ми допомогли
загалом понад 300 особам.»

Директор неурядової організації «Майстерні
без кордонів» Дам’єн Т’єрі розповідає, які інші майстерні працюють: «Інша
майстерня – це Remash (Ремаш), майстерня пошиття одягу, в якій ми використувуємо
старі рекламні банери. Вони виготовлені з армованого ПВХ, який дуже шкідливий
для навколишнього середовища. Ці банери спалюють або скидають на сміття і це дуже
шкодить природі. Ми перетворюємо їх на різні вироби, процес називається
Upcycling (апсайклінг), ми перетворюємо відходи в красивий вироб, який можна купити на нашому
сайті, для різних заходів. Третя майтерня – це соціальна ферма під назвою Bionco
(Біонко), розташована в місцевості Чокенарь, у повіті Димбовіца. Тут маленьке
містечко, де циганська громада становить 80% від загального населення і ми
працевлаштовуємо людей цієї ​​громади. Ми виробляємо 80 видів екологічно
сертифікованих овочів та доставляємо їх споживачам в Бухаресті.»

Директор Дам’єн Т’єрі з великим ентузіазмом отримав звістку про нагороду: «Зрозуміло, це велике визнання для нас – отримати нагороду на європейському рівні від Європейського
економічного і соціального комітету, особливо в галузі боротьби зі зміною клімату.
Це саме те, що ми робимо щодня протягом останніх 13 років, і ми будемо
продовжувати нашу працю ще більше.»

Оголошення переможця та рейтингу інших чотирьох кваліфікованих команд у
фіналі відбулося на церемонії 9 грудня під час пленарного засідання Європейського
економічного і соціального комітету в Брюсселі. Загальна вартість премії становить
50.000 євро, яка буде розділена між п’ятьма переможцями. Інші чотири кваліфіковані організації були в алфавітному порядку: Associació Catalana Enginyeria Sense
Fronteres, Естонський екологічний рух/Естонський природний фонд/Естонський
центр правової допомоги з питань навколишнього середовища, Grootouders voor het
Klimaat (Дідусь проти кліматичних змін) та Prostorož – неприбуткове офіс, яке
мобілізувало жителів Любляни через проект Hot Spots (Гарячі точки).
Переможець, який зайняв перше місце, отримав приз у розмірі 14.000 євро, а
наступні чотири номінанти отримали по 9.000 євро.

Багато будівель у Бухаресті мають цікаву історію, яка часто маловідома. Але
коли військова будівля, яка через століть стає культурним простором, будучи
впродовж часу ізолятором тимчасового тримання, а потім промисловим простором,
цією історією майже обов’язково треба поділитися з тими, хто відвідає це
спорудження і не лише. Так можна описати будівлю Мальмезон, що знаходиться на вулиці Каля Плевней №137
у місті Бухарест, яка стала простором для сучасного мистецтва. А останнім
досягненням є перформанс-інсталяція підназвою «Ізоляція в серії граничних станів»,
розміщена у цьому будинку.

Алекс Раду, засновник простору сучасного мистецтва САК, співпродюсер інсталяції,
розповів нам про цей проєкт: «Ми тривалий час вели діалог, а саме майже
два роки, з Сімоною Дяконеску, щоб разом зробили перформанс або перформанс-інсталяцію. Минулого року ми говорили про лекцію-перформанс, про
кураторські практики, про втілення знань в практику. Цього року з
відкриттям майстерень Мальмезон (Malmaison) та САК (SAC), історія будівлі для
нас здобула ще більшого значення. Сімона запропонувала тему ізоляції,
ізоляції тіла, скажімо спочатку закріпленого в історичні моменти будівлі,
в якій діяв ізолятор тимчасового тримання. Це було відправною точкою. Ідея
полягала в тому, щоб створити перформанс-інсталяцію на реальному місці,
тобто прив’язану до історії місця. Йдеться про Другу світову війну, коли тут
діяв спеціальний слідчий центр для підозрюваних у шпигунстві на користь росіян
та англійців, опісля, під час комуністичного періоду, був
ізолятор тимчасового тримання «ворогів народу». Тут були затримані Корнелію
Копосу, Юліу Маніу, лідери партії, які виступали проти встановлення комунізму в
Румунії.»

Будівля була споруджена в 1847 році Георге Бібеску, після пожежі була
надбудована і знову запрацювала через кілька років. Відома в ті часи як Казарма
Святого Георгія, за назвою церкви розміщеної навпроти, будівля була
перейменована Александром Йоном Куза на честь одного з улюблених маєтків
імператора Наполеона III. Історик Алекс Раду подає деталі: «Будівля була
першою військовою казармою Бухареста для кавалерії, потім Александру Йоан Куза
перейменував її в Мальмезон на честь Наполеона Бонапарта III, який
мав замок з однойменною назвою у Франції, тому що в ті часи все, що тримало до
організації військової школи та військового трибуналу було за зразком Франції,
потім тут діяли військова школа, військовий трибунал та ізолятор тимчасового
тримання».

Будучи комуністичною в’язницею Мальмезон використовувався як
центр розслідування та ув’язнення в 1950-х роках, тут були затримані такі
особистості, як Юліу Маніу, Корнеліу Копосу, а пізніше і комуністичні лідери,
як наприклад Анна Паукер. Починаючи від холодності будівлі та ідеї
ізоляції тіла, мультидисциплінарна команда співпрацювала, щоб якомога точніше
висловити те, що надихає і що являє собою ця будівля, та влаштувала
перформанс-інсталяцію під назвою «Ізоляція в серії граничних станів»
((Isolation in a Series of Liminal States). Алекс Раду уточнює: «Над
цією перформанс-інсталяцією працювала мультидисциплінарна команда до якої
увійшли хореограф Сімона Дяконеску, композитор Влайку Гольча, два архітектори
Джастін Баронча та Марія Гемент, художник-пластик Рамон Садик, п’ять
перформерів, антрополог. Нам допоміг також історик, який студіював у всіх
архівах за мемуарами про тих, хто впродовж часу перебував
у ізоляції у цьому будинку. Інформацію ми використали в інсталяції
перформансу.»

Для здійснення інсталяції було задокументовано також період після 1977
року, коли тут працював дослідницький інститут в галузі хімії Іпрокім
(Iprochim). Алекс Раду розповів про результат праці цієї команди: «Це
перформанс, який, безсумнівно вразить всіх. Симоні разом із виконавцями
практично вдалося показати певні моменти, коли тіло не лише рухається, а й коли
стає образом. Ця серія повторюється в інших виступах у цьому просторі:
звук та інсталяція, зроблені Влайку не є простою виставою, а стає простором
занурення як для виконавців, так і для відвідувачів. І робота Рамони Садик
прямо на стіні з олівцем і каракулями має функцію перформансу, це не проста
репрезентація. Також робота архітекторів, які презентують жилетки, на яких є
тексти з мемуарів, просто переносить відвідувачів у те, що ми називаємо
композицією реального часу. Це були колективні зусилля, колективна праця.»

Враховуючи нинішню реальність, яка змусила нас по-іншому підходити до тіла
та ізоляції, глядач спостерігає в цьому перформансу, візуальному та
архітектурному акті, який пов’язує фрагменти складної історії будинку
Мальмезон з нинішньою ситуацією тіла, такі елементи, як тіло, яке
перебуває у стані тривоги та сприйняття часу по іншому, деталі, які ми,
можливо, не усвідомлювали так уважно під час допандемічного періоду.

Згідно з останніми статистичними даними Європейського Союзу у 2019 році, Румунія все ще займає перше місце за кількістю смертей, спричинених ДТП. Водночас Румунія посідає останнє місце за кількістю людей, які вміють надавати першу медичну допомогу, тому для Асоціації виховання, розвитку та залучення молоді EDIT ці дані були достатніми для того, щоб створити програми для підвищення рівня знань та обізнаності серед молоді і не тільки.

Таким чином, виникло кілька ініціатив. Успішнім був «Урок дорожньої безпеки», який дійшов до середніх шкіл і ліцеїв у неспецифічних формах, як зізнався Лівіу Зоріле, голова Edit: «Ми робимо ще одну цікаву роботу і якось адаптовану до наших днів: запрошуємо завжди до шкіл особливого гостя. Цей гість часто є впливовою особою або зіркою, яку впізнають ці діти, зіркою, яка користується їхньою повагою і яка завжди приходить безкоштовно, на підтримку нашої ідеї. Загалом, це люди, з якими ми раніше працювали, які нас знають, знають, хто ми такі, знають, чим ми займаємося, і підтримують нашу діяльність. Це були актори стендап-комедій, ведучі новин, співаки, блогери, відеоблогери тощо. Ми представляємо їм ці модулі неформальним способом, ми робимо ці речі приємним способом, та приводимо зірку, за якою вони спостерігають у Facebook чи Instagram, або лише по телевізору. Ця популярна особа приходить і розповідає дещо із власного досвіду пов’язаного з різними ДТП. Ми вважаємо, що це має набагато більший вплив».

Ідеї стали частинами програми «Румунія в безпеці», про що ми дізналися від Лівіу Зоріле: «Ми започаткували цю національну виховну програму з безпеки «Румунія в безпеці». Вона має два напрямки: безпека дорожнього руху та надання першої медичної допомоги. Якщо стосовно безпеки дорожнього руху ми вже маємо 6-річний досвід через проєкт «Урок з безпеки дорожнього руху», ми дуже хотіли щось зробити і у сфері надання першої допомоги. Ми вже робимо це в ліцеях, де проводимо курси з надання першої допомоги, тренери з Інспекції з надзвичайних ситуацій – це молоді, відверті особи, які, напевно, мають й педагогічну освіту, тому що вони здатні залучити громадськість і представити ці техніки».

Теж з того самого бажання підійти до тренінгу дружнішим чином і кампанію першої допомоги також було проведено за допомогою зірок. Лівіу Зоріле: «Ми рушили з ідеї, що повинні щось робити у сфері надання першої допомоги. В одному ліцеї прийшов нам на допомогу актор Шербан Павлу, який також навчився поряд з учнями надавати першу медичну допомогу. Тоді мені прийшла ця ідея. Я бачив подібну кампанію у Великобританії, за участю відомого актора, і подумав, що було б, якби ми зробили щось подібне в Румунії. Так що до нашого проєкту долучилася не одна, а дев’ять зірок і, практично, «Гонка за життя», я думаю, це одна з перших онлайн-кампаній з надання першої медичної допомоги в нашій країні, це кампанія, яку ми організували разом із Департаментом надзвичайних ситуацій».

Яким був результат? Лівіу Зоріле: «Ті сім відеороликів представляють різні методи надання першої медичної допомоги, від масажу серця у ритмі пісні «Staying Alive» після попереднього виклику 112), до того, як учням слід поступити, якщо зламають руку, якщо отримали травму, якщо у них опіки і всілякі інші ситуації. Це кілька коротких відеороликів, хвилин на півтори-дві, з великою дозою гумору, насправді трохи гумору і трохи виховання, але виховання якось замасковане десь за гумором, тому що ми знаємо своїх бенефіціарів. Румуни реагують насамперед на гумор. Тому це кілька кумедних роликів, які містять надзвичайно корисну інформацію, з яких можна чогось навчитися».

І навіть викладачі хотіли взяти участь у цих курсах. Лівіу Зоріле: «Після кампанії ми також почали організувати практичні заняття. Тобто ми були в п’яти бухарестських ліцеях, де проводили заняття з надання першої допомоги з викладачами. Тому що це надзвичайно важливо, і вчителі нам сказали, що їм потрібно щось подібне, тому що вони часто стикалися з різними ситуаціями в школі, коли учні приходили обпалені, зі зламаною ногою чи рукою, а вчитель не знав, як поступити у той момент. Алк, як ми кажемо в цій кампанії «Гонка за життя», надзвичайно важливо втрутитися».

Сподіваючись створити безпечніше середовище з усіх точок зору, ми рекомендуємо відеоролики, зняті під час кампанії, всім тим, хто хоче бути краще поінформованим.

Функціональна система в Данії ще з 1970 року, наявна і в Німеччині, Бельгії
та Нідерландах, розвивається в останні роки і в нашій країні за ініціативою
двох архітекторів. Йде мова про co-housing (СпівЖитло), а саме спорудження будинку для групи друзів,
пристосованого до потреб кожного з них. За пропозицією архітекторів обирається
земельна ділянка та визначається конфігурація забудови, встановлюються
індивідуальні та спільні приміщення, а потім отримуються дозволи на
будівництво та обирається будівельник. І все це робиться з постійним зворотним
зв’язком між партнерами, таким чином можна весь час спостерігати за всім
процесом.

Архітектор Лучіан Луце розповів нам про початки проєкту, якого розгортає
разом зі своїм партнером Лівіу Фабіаном: «Ідея проєкту виникла практично з
наших потреб, моїх та кількох друзів жити краще за рівня, що пропонує, на даний
момент, ринок нерухомості. Практично, ми хотіли жити в квартирі, яка б
відповідала нашим потребам і була за доступною ціною. Ми подумали так: створити
групу з 5-6 осіб, групу друзів та колег, купити земельну ділянку в
центральному або напівцентральному районі Бухареста і побудувати власні
квартири, залежно від потреб кожного з нас».

Як можна обирати місце де ви хочете жити, обирати своїх сусідів та
найдрібніші деталі? Відповідає архітектор Лучіан Луце: «Ця система не нова, не
ми її винайшли, за кордоном, у Європі, система називається co-housing (СпівЖитло). Група людей об’єднується, купує земельну ділянку, а
потім з архітекторами робить проєкт та будує власні квартири. До цієї групи
добре, щоб належало кілька сімей, які разом будують житловий будинок з кількома
квартирами. Йде мова про спільне життя та господарювання, але кожна сім’я
має свою квартиру у побудованому разом будинку. Основними перевагами цієї системи є: доступ до центральної або
напівцентральної земельної ділянки міста, яку не можна б купити самостійно,
можна влаштувати свою квартиру відповідно до власних потреб та, зрозуміло,
витрати на придбання цієї квартири це витрати на будівництво, які не містять
різні додаткові ціни, які сплачуються при купівлі квартири у забудовника.
Очевидно, що витрати також пов’язані з проектуванням, дозволами, авторизацією,
але вони все одно існують, коли ви купуєте квартиру в забудовника. Є більше свободи в
конфігурації власної квартири.»

Лучіан Луце запевнив нас, що витрати нижчі, вони подібні до тих на
будівництво хати, набагато нижчі, ніж витрати на придбання квартири: «Ми вже
працюємо над першим співЖитлом, малоповерховим будинком з п’ятьма квартирами,
ми пройшли всі ці етапи, і ми дізналися, що кожен партнер бажає невеликих змін
відповідно до своїх потреб. Хтось хотів закриту кухню, інший бажав відкриту
кухню, хтось хотів свого роду лавку для читання в спальні дитини, і тому вікна повинні
були мати іншу конфігурацію, ніж решта вікон інших співвласників.Є
кілька переваг, які можуть покращити якість вашого життя. Наявна також
можливість мати у цьому спільному будинку деякі загальні приміщення, відмінні
від власної квартири. На приклад будинок, над яким ми тепер працюємо, має
спільну площу 30 квадратних метрів, яка буде використовуватися як спільна зона
праці, як вітальня або де родичі можуть залишити своїх дітей з кимось під
наглядом. Ця спільна зона має вихід до спільного двору площею 100 квадратних
метрів, а також до спільної тераси. Багато інших пільг група друзів може
створити.»

Єдиним недоліком може бути тривалість процесу від гуртування партнерів до
завершення будинку, але переваги є великими. І тому що ця система нова, то поки
що банки не укладають кредитні договори для таких проєктів, так як це
відбувається на Заході, але кроки в цьому сенсі теж робляться.

Згідно з дослідженням EY Future Consumer Index, криза, спричинена пандемією COVID-19, визначає чотири окремі категорії споживацької поведінки: Різко скороти витрати, Збереже спокій і витрачай, Заощаджуй та Зимуй і витрачай. Споживачі в сегменті Різко скороти витрати (точніше 27,3%) витрачають менше на всі категорії продуктів, оскільки пандемія більш серйозно вплинула на їх професійний статус. Ті з категорії Збереже спокій і витрачай (26,2%), не змінили своїх звичок споживання. Однак більшість споживачів (35,1%) потрапили до категорії Заощаджуй, вони песимістичні та з недовірою дивляться у майбутнє. Споживачі категорії Зимуй і витрачай (11,4%) витрачають найбільше на всі категорії продуктів.

На запитання, чи змінилися споживацькі звички румунів під час пандемії Богдан Войку, соціолог Інституту досліджень якості життя, відповів: «Не знаю. Минулий пандемічний рік, як і цей, – особливі роки, коли різні періоди споживання чергуються один за одним, і тоді я не можу окреслити чіткої картини. Ми повинні спостерігати за режимом споживання протягом дещо більш тривалого періоду, без змін, що означають нові карантинні періоди, обмеження щодо доступу до магазинів тощо. З іншого боку, онлайнове споживання, очевидно, збільшилося, а це означає, що у нас є люди, які замовляють продукти через інтернет, люди, які такого не робили раніше, а зараз роблять це. Це було б головною зміною. Але, на мій погляд зміна ця не є результатом пандемії. Пандемія лише прискорила процес, що відбувався, але Румунія трохи відставала від інших країн.»

Відомий шоколатье-кондитер в Румунії нещодавно висунув ідею, що під час пандемії, наприклад, споживання шоколаду зросло, тому ми запитали у Богдана Войку його думку щодо цього: «Є багато речей, яким пандемія дала поштовх. Загалом такі великі негативні події мають роль трохи підштовхнути людство вперед. Це не означає, що вони бажані, але вони мають такі несподівані наслідки. Я бачив дослідження стосовно споживання шоколаду, але ми не знаємо, чи це так, тому що звіти, які ми там бачили, стосувалися фінансового обсягу, і ситуація може бути різноманітнішою. Якщо ціни все зростали й зростали, відхилення між минулими та теперішніми витраченими сумами має враховувати індекс зростання цін. Якби кількість змінилася, це було б дійсно цікаво, але я не бачу жодного звіту про це. Я думаю, що ще занадто рано підбивати такі підсумки. Можливо, трохи й збільшилося споживання шоколаду, але це слід порівняти з тим, що було раніше. Відпустки за кордоном майже повністю зникли, що автоматично призвело до зростання внутрішнього споживання. Ви більше не виїжджаєте за кордон, тому залишаєтесь довше вдома і споживаєте більше вдома.»

У соціальних мережах також здавалося, що багато румунів почали змагатися у майстерності та приготувати їжу вдома. Але Богдан Войку не вважає, що ця зміна має шанс стати трендом: «Кілька місяців, коли, практично, більшість з нас не виходило з дому, люди готували більше вдома, не їли в офісі. Однак залишається з’ясувати, чи збережеться цей тренд у довгостроковій перспективі. Я сумніваюся. Навпаки, я очікую, що частка тих, хто частіше обідає у місті, зросте, тому що це природна тенденція розвитку румунського суспільства».

Богдан Войку додав: «Я із скептицизмом ставлюся до ідеї, що побачене нами протягом цих останніх місяців, коли ми не могли покидати домівки, що такі події призведуть до зміни звички споживання. Я очікую, що більшість поверниться до попередньої практики, як тільки закінчиться пандемія. З іншого боку, відбувається щось інше, важливіше, що змінить структуру споживання: а саме люди, в даному випадку і роботодавці, і компанії, але й працівники виявили, що вони можуть виконувати багато видів діяльності вдома, на дистанційній роботі, що зменшує ймовірність того, що вони поверняться до офісу після пандемії. Це те, що було виявлено вже давно, і що пандемія прискорила, у сенсі того, щоб зробити графік роботи більш гнучким, що, у свою чергу, призводить до зникнення обідньої перерви, яку вони проводять з колегами по офісу. Ось чому я думаю, що на румунському ринку станеться таке явище: кількість ресторанів з доставкою додому зросте, у них буде ще більше клієнтів, ніж раніше. Насправді, це вже відбувається, є багато нових населених пунктів або нових мікрорайонів, де під час пандемії з’явилися нові харчові одиниці».

Особисто я запрошую вас скуштувати шоколадну цукерку, випити чаю з лимоном та імбиром чи можу запропонувати вам смачний рецепт кексів, знайдений в інтернеті! Або, оскільки у мене зелений сертифікат, я могла би піти в ресторан. Але це лише мій підхід!

Проєкт «Музей сирітства» розгортається у
публічному просторі. З цієї нагоди був також зроблений заклик роз’яснити власні травми покинутості. У рамках проєкту було створено серію 21 короткометражного фільму, присвяченого феномену покинутості та способу, в якому це явище позначило та сформувало нас як
суспільство.

Ми говорили про музей з Сіміною Бедіке, куратором та істориком, яка сказала: «Музей сирітства є цьогорічною нашою ініціативою, проєктом, що фінансується Національною асоціацією культурного фонду. Йде мова про цифровий музей, проєкт який ми
бажаємо розвивати. Це важка і болюча частина нашої історії. У нашому особистому
житті ми зазвичай не бажаємо наближатися до складних і болючих тем, і тому,
на мою думку, вони залишаються там, нікуди не діваються, продовжують штовхати і
переслідувати нас. Хоча це віртуальний музей, він заснований на реальній будівлі. Ми відсканували
в цифровому форматі Будинок-лікарню для неповнолітніх з непоправними вадами з
міста Сігету-Мармацієй. Так називалася ця установа в 1989 році. Установа була
закрита в 2003 році та залишилася своєрідною капсулою часу. Цифрове сканування надає
можливість побачити її у віртуальному просторі, відвідувачі з будь-якої точки
світу можуть відвідати будівлю, так як ми відвідали її влітку 2021 року, та можуть
відкрити для себе цю будівлю так, як ми її відкрили зі усіма її історіями та
драмами. Це віртуальний музей у реальній будівлі, але якого ми показуємо віртуальному
відвідувачу та в якому організуємо також виставки.
Це не просто прогулянка порожньою будівлею з привидами, це будівля, в якій розповідаємо
історію, яку ми також виявили, про дітей сиріт, які були інституціоналізовані. Практично,
ми намагаємося відповісти на запитання: як дійшлося до цієї ситуації та як дійшли
картин про дитячі будинки-лікарні з Румунії бути широко медіатизовані у світі в 1989 році та напочатку 90 років».

Музей розповідає про історію інституціоналізованих дітей у
комуністичній та посткомуністичній Румунії, історію, яку ми ігнорували
протягом багатьох років. Куратор музею Сіміна Бедіке, яка провела нас по музею, розповідає про все що ми можемо тут побачити віртуально: «Можна побачити багато речей. Побачимо багато предметів повсякденного життя цього будинку-лікарні. Він був закритий у 2003 році, але там залишилося
багато речей: меблі, дитячі ліжечка, іграшки, парти, малюнки на стінах,
прикраси на стінах, імена дітей написані на окремих ліжках, назви відділень, а також атмосфера і тиск, яких ми пробуємо передавати і віртуально. У кожній з кімнат можна знайти певний предмет, дізнатися про окремі історії,
певні свідчення, це наша кураторська частина, яка відтворює фрагменти пазла,
якого ми намагаємось зробити. Це історії про дітей, які були покинуті не
лише їхніми батьками, але зокрема румунською державою, усім суспільством, які повинні були їх захищати. У кожній кімнаті ми відтворюємо історію навколо певного
об’єкта. Може бути окремий одяг, тому що багато його залишилося в будинку-лікарні, може бути певна іграшка, викривлена ​​ложка, якою годували дітей або тарілка.»

Ми попросили Сіміну Бедіку розповісти одну з історій, яку вона відкрила. Ось, що вона сказала: «Однією з причин, чому я вибрала цю форму музею, є та, що ці історії дуже важко слухати. В одному з документів, розкиданих у цьому будинку-лікарні ми знайшли простий звіт, у якому майстерня білизни пояснювала, що вона зробила з отриманими 30 лінійними метрами тканини, а саме три види гамівних сорочок: маленькі гамівні-сорочки, середні гамівні-сорочки та без розміру гамівні сорочки – це був мабуть стандартний розмір. Ми подумали, що можемо знайти ці гамівні-сорочки у будинку, тому що їх не може хтось взяти додому, і нарешті ми знайшли середні гамівні-сорочки.»

Ми запитали Сіміну Бедіку, чи відомо, що сталося з цими дітьми, чи знаємо де вони живуть. Ось що вона відповіла: «У більшості випадків відомо. Ми говоритимемо про окремі щасливі випадки. Ми називаємо їх тими, хто вижив,
людьми, з якими сьогодні можна поговорити про своє життя в будинку-лікарні, вони
вижили цій так звані системі захисту дітей. Тим, хто був усиновлений або інтегрований у будинки сімейного типу в
молодшому віці, вдалося подолати свої травми. У музеї ми презентуємо свідчення
Робі, який був усиновлений ​​коли йому було 5-6 років. Він був взятий під опіку жінки, яка
справді стала його матір’ю, а тепер він гарний двадцятирічний чоловік, який
дуже гарно говорить, який працює, який може розповісти трохи про те, через що він
пройшов, оскільки тоді він був дуже малим. Коли дивишся на цю людину дуже важко
зрозуміти, як він міг дістатися до місця, що називався «Будинком-лікарню для дітей
з непоправними вадами.»

Музей закликає дізнаватися
про реальність, про яку не можна забути, навіть якщо ми, можливо, ніколи не знали
про неї.

Міжнародний геопарк ЮНЕСКО Край Ґацеґа привчив нас до особливих заходів. Геопарк включає елементи особливого геологічного інтересу поряд з елементами екологічного, археологічного, історичного та культурного інтересу. Починаючи з унікальних у світі динозаврів, виявлених у Краю Ґацеґа, Геопарк – це територія з природними та культурними цінностями, програма сталого розвитку, бренд, який пропонує подорож у часі в історії 4,6 мільярдів років Землі.

Один з тамтешніх найновіших проєктів присвячений бджолам. Крістіан Чобану з Міжнародного геопарку ЮНЕСКО Край Ґацеґа пояснив: «Ми, у Геопарку, маємо кілька тем, над якими працюємо. Йдеться про проєкти «Людський час», «Доісторична доба», «Час Землі», тобто геологія, також займаємося проєктом, що присвячений туризму, проєкт з питань освіти майбутніх поколінь, та проєкт, який так чи інакше відповідає на всі ці наші турботи: «Бджола супергероїня. 100 мільйонів років на службі довкілля». Це чутливе питання наших днів, а саме ситуація бджіл, яка не дуже добра».Крістіан Чобану описав видимий результат проєкту: «Ми бачимо художню інсталяцію, щось інноваційне, поєднання мистецтва та навколишнього середовища. Це інсталяція під назвою Спільне проживання митця Драгоша Неагоє, яку можна побачити в Центрі науки і мистецтва Геопарку в комуні генерала Бертло. Там митець створив споруду, на якій розмістив бджолину сім’ю. Драгош Неагоє є також пасічником. Ця бджолина сім’я, яка була вирощена спеціально для цього, тобто яка звикла до інших умов проживання, ніж в умовах вулика, продовжує будувати далі, доповнювати, додавати форми до праці митця. Отже людина і бджоли працюють разом».

Ідея проєкту бджоляра і скульптора Драгоша Неагоє бере свої початки з з реального світу, а саме з того що, багато бджолиних сімей гинуть, особливо під час збирання ріпаку та соняшнику через інсектициди та пестициди. Як скульптор, він намагався зайняти позицію, тож у 2019 році у палаці Могошоая він зробив невелику виставку на цю тему, даючи зрозуміти, що якщо ми не подбаємо про наше майбутнє, наші діти дивитимуться на бджоли, які знаходяться на межі вимирання, як на звір у зоопарку. З цього літа ця інсталяція, яка представляє людське обличчя, висічене у камені, збагачене працею бджіл, що знайшли тут свій дім, була розміщена в Геопарку. Крістіан Чобану розповів нам, як живуть зараз бджоли в Геопарку: «Вони зараз готуються до зими, тобто проєкт добігає кінця. Ми хотіли спочатку перенести звідти бджіл у вулик, але я думаю, що ми шкоріше облаштуємо для них зимовий простір, тут же, на цій структурі. Структуру також можна побачити онлайн, у нас є веб-камера, яка працює там постійно. Її можна побачити на веб-сайті геопарку: geoparc.ro.»

І це спілкування між людиною та природою виявилося більш ефективним, ніж очікували навіть автори інсталяції, тому що, як поділився з нами Крістіан Чобану: «Бджоли працюють швидше, ніж ми собі уявляли. Вони вже дуже добре прилипли до стіни скульптури. І вони виросли. Якщо ви подивитесь на веб-камеру у прямому ефірі або прийдете до Геопарку, то побачите, як красиво вони будуються природно, не обмежуючись вуликом. Ми зазвичай не бачимо, що бджоли роблять всередині вулика, щонайбільше, коли ми виймаємо рамку, ми бачимо, що вони там дуже зайняті, але тут у вас буде можливість побачити, що відбувається всередині, ніби у нас прозорий вулик. Ми хочемо, щоб цей проєкт тривав кілька років, і щоб бджоли продовжували свою роботу, можливо, розвинули її. Тому на цьому ми не зупинимось. Проєкт буде продовжуватися, тим більше, що це частина наших турбот щодо мистецтва. Це якимось чином продовження табору «Ленд-арт» з 2019 року».

Спільне проживання між скульптурою та повсякденним життям бджіл породжує тип гібридного мистецтва, що має просвітницьку роль та сприяє просуванню Геопарку та Краю Ґацеґа. Метою є популяризація природних, культурних та соціальних цінностей місцевих громад та зміцнення їх самобутності.

Мистецтво і спорт завжди доповнювали один одного, принаймні за те, що
багато артистів цікавились й спортом. Нещодавно в Брашові відбулася
виставка-інсталяція Suporter (Вболівальник), яка мала на меті ознайомити публіку з відомими іменами сучасного жіночого баскетболу.

Досвідчений дизайнер Флавія Добреску
подає деталі: «Наша виставка «Suporter» (Вболівальник) – це інтерактивна
інсталяція про жіночий баскетбол у Румунії. Іншими словами, ми хотіли показати
людям, яку роль має вболівальник, нагадати їм, що саме ми можемо робити як вболівальники,
щоб більше підтримувати жінок, які займаються баскетболом в нашій країні. Цей проєкт
базується на проведеного нами дослідження. Ми звернулися до жінок, які грають у
баскетбол або залучені до цього виду спорту, та запросили їх розповісти про момент,
коли вони відчували підтримку з боку оточуючих людей. Я зібрала відповіді та
представила їх у рамках цієї виставки-інсталяції. Інтерактивна частина виставки
полягає в тому, що ми запрошуємо людей кидати м’яч в кошик. Ми спорудили розумне баскетбольне кільце, яке реагує кожного разу, коли
хтось закидає м’яч у кошик та показує наступну дошку, звідки учасники
виставки можуть довідатися про відомі імена румунського жіночого баскетболу.»

Флавія Добреску також розповіла як з’явилася ідея цього проєкту: «Частина цього проєкту пов’язана з тим, що я сама намагаюся грати в баскетбол на
аматорському рівні в Румунії. І я зрозуміла, що це дуже важко. У
цьому переважно чоловічому середовищі дуже важко бути прийнятою, і я зрозуміла,
що треба щось зробити. Але крім ініціативи, на мою думку дуже важливо згадати,
що цей мистецький проєкт дуже подібний на командний вид спорту, тому що він має
багато компонентів. Йде мова про творчу частину та дослідження, йде мова про робототехніку,
для цієї частини колеги стартапу Creative Motion нам багато допомогли. Щодо
дослідження, я також отримала велику підтримку з боку жінок румунського баскетболу,
які взяли участь у цьому проєкті. Мова йде про співпрацю та зближення
людей та, врешті-решт, про підтримку.»

Виставка-інсталяція лобіювала серію відомих жінок у румунському баскетболі. Флавія Добреску уточнює: «Наразі ми презентуємо історію десяти жінок румунського баскетболу, одні з них – гравці у
національній збірній чи в олімпійській команді, інші – тренери або особи, які
беруть участь в організації спортивних подій. Ми намагалися охопити якомога
ширший діапазон, щоб показати різні аспекти баскетболу. Ми
презентуємо гравців-юніорок та гравців-дорослих дуже широке кола відомих імен
баскетболу.»

Ми запропонували нашій співрозмовниці розповісти одну з історій, про яку
вона дізналася від жінок, опитаних у рамках цього проєкту. Ось, що вона сказала: «Я наведу як приклад
історію Аліни Подар, яка грає у команді Олімпія Брашов. Вона розповіла нам про момент, коли її команда зазнала поразки, а гравці були деморалізовані. Але коли матч завершився, вона розповіла нам, що хлопчик
зійшов з трибуни і дав її пару маленких баскетбольних черевиків і маркер та попросив її підписати ці червики, тому що для нього вона є найкращою спортсменкою.»

Виставка «Suporter»
(Вболівальник) чекала своїх перших відвідувачів у місті Брашов, але
ініціатори проєкту шукають способи перетворити її на пересувну виставку, щоб
охопити якомога більше місць країни: «Виставка була презентована на фестивалі
AMURAL у Брашові наприкінці серпня. Але ми хочемо продовжити цей проєкт,
виставляти його й в інших середовищах. Ми хочемо трохи вийти з середовища спортсменів та представити його й людям, які, можливо, ще не мали нічого спільного з баскетболом.
Ми шукаємо місця, де б ми могли презентувати цю виставку. Я повинна сказати,
що знеохочуюче ставлення, до жінок навіть на рівні аматорського
спорту, я помітила дуже часто. І це починається зі школи, на спортивному
майданчику, де присутній й вчитель, та де хлопчиків заохочують грати в
баскетбол або футбол, дівчат залишають сидіти з боку. І часто ми, приходимо
пограти з ними та підбадьорити їх. Тож необхідно, щоб ці ідеї так чи інакше
були засвоєні на рівні інституцій, а це було б доброю нагодою для нас презентувати проєкт
і в румунських школах.»

Завдяки фестивалям візуального мистецтва змінюється наше ставлення до заходів, які проходять, так що творчі індустрії стимулюють до
пошуку нових форм вираження, які ми можемо далі використовувати.

Ті, хто хоче розслабитися, забути про повсякденні проблеми і знову відчути «аромат»
безтурботного дитинства, навіть погратися, отримуючи, водночас різноманітну
культурну інформацію не усвідомлюючи цього, мають таку можливість. Це звучить як
справжній виклик кажуть ініціатори «музейного квесту»,
культурного проєкту, про який розповіла його авторка Кетеліна Станчу: «Музейний квест стартував
у 2020 році як культурний проєкт, за фінансової підтримки Міністерства культури.
Уже понад шість років ми маємо в Бухаресті так звану кімнату пригод і нам дуже
подобаються розумні командні розваги. Ми багато думали про щось, що можна було
б запропонувати на бухарестському ринку, щоб люди могли весело проводити час у
культурному середовищі. І вирішили налагодити співпрацю з музеями і створити разом
маршрути для шукачів скарбів у столичних музейних закладах. Це, по суті,
командна гра, за участі від двох до шести людей, які беруть участь у культурному
змаганні в музеї, шукаючи різні підказки та відгадуючи загадки.»

Від Кетеліни Станчу ми дізналися, які музеї стали
партнерами в цьому проєкті і як відбувається змагання: «Наразі ми уклали партнерські
угоди з Музеєм ім. Григорія Антіпи, Музеєм села, Музеєм історії та Військовим
музеєм. Команди можуть зареєструватися на нашому вебсайті www.museumquest.ro.
Там вони бронюють проміжок часу, протягом якого вони хочуть пройти відповідний
культурний маршрут. Вони приходять у встановлені дату та час, а біля обраного
музею їх зустрічає наш представник, який представляє правила та проводить
інструктаж про те, що припускає це полювання за скарбами і з якою метою вони
проведуть цю культурну гонку. На початку гри вони отримують закриті на ключ барсетки
та мають у своєму розпорядженні 90 хвилин у Музеї села та 60 хвилин в інших
музеях, щоб знайти всі підказки, які ми для них придумали, і вирішити всі завдання
і успішно завершити змагання.»

Ми попросили Кетеліну Станчу навести нам приклади
підказок, але вона відмовилась це зробити. Проте описала хід гри: «Вони мають
багато взаємодіяти з елементами культури в музеї та працювати в командному дусі,
демонструвати логічне мислення, а також інтуїцію та бажання відкривати речі,
мають вирішити ряд міні-головоломок та загадок, які допомагають їм переходити з
одного раунду в інший, кожен учасник команди має сумку із замком, а їхнє
завдання – послідовно розблокувати ці замки, відкрити нові таємниці. Це дуже
інтерактивна гра, вона в значній мірі спирається на командну співпрацю і, в
основному, являє собою поєднання Квест-кімнати та класичного пошуку скарбів. У
музеях ім. Антіпи, історії та Збройних сил може бути не менше двох гравців, а Музеї
села – не менше чотирьох. Команда складається максимум із шести осіб, а розвага
гарантована. До тепер не було жодного учасника, якого б не захопив цей новий
спосіб відкрити для себе музеї.»

Учасникам не потрібні попередні знання, щоб
наважитися на цей спосіб відкриття для себе музеїв: «Ми використовуємо музейні
простори та музейні колекції, щоб залучати нову аудиторію до музеїв, відкривати
за допомогою гри ряд культурних та наукових відомостей, але робимо це весело.
Необов’язково знати історію румунів перед входом у музей, але учасник
дізнається і неодмінно залишать музей з багатою кількістю нової інформації, не
обов’язково сприймаючи її як музейну інформацію, просто беручи участь у грі та вирішуючи завдання, які ми спеціально придумали.»

Кетеліна Станчу запевнила нас, що це ідеальна гра для
сімей з дітьми, віком від 7 років, а також для тимбілдингу, корпоративів. Це
універсальна гра і вона може здатися цікавою для різновікових груп.

Тенденції, визначені у всьому світі,
свідчать про те, що все більше молодих людей віддають перевагу перекусам
замість ситних страв, а також вони занепокоєні
контролем порцій. Наприклад, дівчата чи хлопці взагалі не їдять шоколад, вважаючи, що це лише завадить їм мати мріяний сілуєт. З іншого
боку, все більше молодих людей мають зайву вагу, а інші вирішують взагалі не
їсти, щоб уникнути цього виклику. Таким чином, головна мета програми «Смакуй
уважно. Насолоджуйся моментом» – це покращення способу
вживання молодими людьми перекусів, що допомагає їм налагодити здорові стосунки з їжею.

Флорентіна Балош, посол «Смакуй уважно. Насолоджуйся моментом», – сказала
нам: «Смакуй уважно. Насолоджуйся моментом» – це про обережне харчування і про
те, як ми можемо зосередитися на сьогоденні, щоб ми дійсно відчули смак страви
та насолоджувались нею, адже закуски – це частина повсякденного життя. Це проєкт
Асоціації «Стовідсоткові румунські продукти», започаткований у партнерстві з
Національним управлінням із захисту прав споживачів та 5 бухарестськими ліцеями.
Дослідження показали, що молоді люди віддають перевагу закускам замість послідовних
страв, і тоді такі питання як Що ми їмо?, Чому ми їмо?
і Як ми їмо? чомусь залишаються без відповіді, тому що ми харчуємося
хаотично, ми не знаємо, що ми їмо, чимало разів, тому що ми не всі розуміємо
інформацію, що міститься на упаковках, якщо ми не задокументували себе. А
основою проєкту є поінформування та виховання».

Якщо ти обізнаний, то вмієш робити усвідомлений
вибір, додала наша співрозмовниця: «Проєкт складається з декількох етапів. На
першому етапі ми зверталися до підлітків із семінаром на тему харчування, в ході якого молоді люди дізнавалися про те, як правильно харчуватися, про поживну цінність продуктів, про те скільки ми їмо
залежно від віку, про докладені зусилля. Ми продовжили семінаром про правильне читання етикеток на
продуктах харчування. Цей семінар
провела пані Вероніка Мітран,
заступник голови
Національного управління з питань захисту прав споживачів, під час якого учні були поінформовані та підійшли на крок ближче до етикетки, розуміючи, що означають усі слова, які містяться на упаковках продукту. Ми продовжили розмовою із психологом, який розповів підліткам про примху, намагаючись знайти відповідь на питання, чому ми їмо. Найчастіше ми робимо це емоційно, незалежно від того,
щасливі ми чи сумні, злі, нервові, ми їмо. Або ми їмо перед телевізорами, не усвідомлюючи про
кількість харчів. І тому дуже важливо трохи відкалібрувати емоції».

Близько 550 учнів взяли участь у пілотній фазі, і 10 з них скористалися сеансом наставництва з
експертом у сфері планування та організації. Організація та
планування, включаючи харчування, домашні завдання, так щоб
учням залишилося часу для невеликих задоволень, таких як зустрічі з друзями,
перегляд фільму або просто
розслаблення. У мене
немає часу, здається, лейтмотив молодого покоління, а це чітко доводить, наскільки необхідне планування. Флорентіна Балош:
«Наприкінці семінару вони склали тест. Протягом 3 тижнів вони разом з експертами вели щоденник,
в якому записували, чим
займаються, як цього вони роблять, скільки їдять, коли виконували домашнє завдання.
В основному це була вправа на майбутнє. Наприкінці семінарів ми запросили цих молодих людей створити власні робочі
дошки. 50 з цих молодих людей були нагороджені. Під час церемонії нагородження
ми також провели з ними
розмови, тому що хотіли
побачити, якої вони думки про
проєкт, і чи він їм допоміг. Відповіді були більш ніж
приємними. Молода жінка сказала нам, що раніше їй
здавалося, що вона набирає вагу від усього, що їла, і тому була трохи розчарована, її вага трохи перевищила межу, але це також
почалося від стресу. Після
семінару вона зізналася, що
зрозуміла де саме помилялася у власному
харчуванні, і що проєкт допоміг їй зрозуміти та покращити спосіб харчування».

Програма «Смакуй уважно. Насолоджуйся моментом» проходила у період з грудня 2020 року по червень 2021 року, будучи освітньою
програмою про звичку перекушувати. Сподіваємося, що після початку нового навчального року, все більше й більше молодих людей зможуть скористатися такими програмами.

Сьогодні
ми розповімо вам цікаву
історію. Ми знаходимося
в комуні Аугустін, у повіті Брашов,
на півдні Бараольтової низовини.
Комуна з 1.900
жителями, багато з яких
дуже бідні
та наполовину етнічні
роми. Тут двоє вчителів
заклали основи проєкту:
Edubuzz або навчальний автобус. Наталія
Гінгіне та Адріан Секал – учителі,
які створили благодійний проєкт
Edubuzz, для якого сама
тенісистка Сімона Халеп
подарувала свій день народження.

Адріан
розповів нам про Edubuzz: Це своєрідне
місце для позашкілького навчання.
Ми подумали, що це повинно
бути приміщення, поза
школою та якомога ближче до дітей, так
щоб вони мали можливість
залишатися після школи. Є багато дітей,
які не
навчаються
у школі або які більше не відвідують
уроки. Це громада, де кидання
школи та прогули досить
високі, а також де чимало
дітей не йдуть до школи.
І тому ми подумали надати їм
можливість продовжувати навчання
та вчитися, бо, можливо,
деякі з них досі не вчились у школі
до тепер.

Наталія
додала:
Ідея виникла з потреби
проводити з дітьми більше
часу, ніж ми проводимо
в школі, і запропонувати
їм більше спільних занять.
Після того,
як ми так
би мовити створили автобус
і знайшли це приміщення,
автобус став не лише
місцем для дітей, які
навчаються у школі, але й для дітей, які
з різних причин не
ходять до школи. Це позашкільний
навчальний заклад, однак
не лише це,
він став справжньою школою для
деяких дітей.

Наталії
та Адріану довелося врахувати велике
число дітей, які кидають середню школу в
районі, або
невідвідування
дітьми школи: Наша система
адаптована до місцевих
потреб, тобто, ми дотримуємося
скоріше системи drop-in, а
не системи програмування,
і поки що до нас приходять
майже 200 дітей. Працюємо
з ними не за класичною системою, коли
дитина ходить регулярно
до школи, а варіюємо
залежно від того, що відбувається в селі
та що відбувається в школі у
той період, від
погоди, бо якщо вони
повинні працювати вдома,
в лісі чи селі,
то вони не приходять
сюди, а прийдуть, коли
зможуть собі це дозволити. У
нас немає звичайного,
стандартного дня, але є заходи, засновані
на грамотності, читанні, письмі, освітніх
іграх, проводимо заходи
просто неба, такі як
садівництво, школа на свіжому повітрі,
гра за межами автобуса, уроки
з гітари, а
коли погода дозволяє нам,
організуємо екскурсії,
прогулянки неподалік
села або трохи далі.

Ми
запитали Адріана, яким є
графік роботи автобусу:
В основному, ми намагаємось бути тут
вранці, десь о 09.30,
і залишаємося до 08.30
вечора, навіть 09.00. Навіть
діти залишаються до цієї години. У
селі, немає такого місця,
де вони можуть
гратися, і тому вони
вважають за краще залишатися тут.
Тут вони можуть прочитати
книгу, пролежати в гамаках,
допомогти нам справитися із
домашніми справами
поруч з автобусом, у дворі, у самому
автобусі, отже вони воліють
залишатися тут надовго.

Наталія також пояснила:
Як правило, Адріан, тому
що в нього гнучкий графік роботи приходить
сюди вранці. Я приходжу
сюди після того, як закінчую роботу в
школі, тобто залежно від дня, о
11, 12 чи 14
годині.Теж
у другій половині дня приходить
наша колега, яка
є вчителькою
в іншому населеному пункті.
Зараз ми шукаємо дорослих,
мешканців нашого села,
які допомагали би нам у
нашій праці.

Що
стосується планів на
майбутнє, то їх багато,
зізнається Адріан:
Тут ми маємо приміщення, яке ми хочемо
облаштувати так, щоб пропонувати якомога
більше зручностей та можливостей для
дітей, і будь-яка підтримка для нас
корисна.
Ми хочемо облаштувати
санітарну зону з туалетами,
душовими кабінами, пральними машинами,
освітньо-культурну зону, простір у сараї
з малою сценою, зі столами, стільцями.
У більшому дворі
ми хочемо також облаштувати
місце,
де діти могли просидіти
в тіні або навчатися,
тобто ми хочемо, щоб
не відбувалося все лише
в автобусі, а щоб використати весь
простір, який маємо у
розпорядженні.

Наталія
зізналася, що у майбутньому вони планують
облаштувати ще один
автобус: У задньому
дворі на нас чекає ще один автобус,
який ми привезли, але щодо
якого ми ще
не починали працювати.
Отже, існує у нас багато
потреб і бажань для розвитку, і, тому
нам потрібні люди, які
так чи інакше підтримували
нас, кожен відповідно до своїх можливостей
і бажань,
за допомогою пожертв. Є багато способів,
якими ми можемо розвинутися,
якщо ми були б більшою
командою.