Category: Світ культури

З вересня до середини листопада Музей муніципалітету Бухареста у своєму приміщенні в центрі столиці, а саме в палаці Суцу, презентує громадськості столиці й не лише виставку, яка занурює відвідувача в минуле Бухареста, під назвою Аспекти периферії
Бухареста в міжвоєнний період.

Міжвоєнний період історично визначається
як 21 рік між двома світовими війнами 1918-1939. Столиця Румунії, місто
Бухарест є найважливішим промисловим і комерційним центром країни, центром
мистецької, культурної та медіа просторами. В 2011 році його населення становило приблизно 2 мільйони мешканців, не враховуючи людей, які приїжджали сюди
транзитом, та прилеглих до міста місцевостей. Перша згадка про Бухарест з’являється
в 1459 році, а в 1862 році місто стало столицею Об’єднаних князівств (Волощини та
Молдови). Про частину історії столиці та деталі життя міста у міжвоєнний період розповідає куратор виставки музеєзнавець Чезар Петре Буюмачі: «Ідея цієї виставки виникла з потреби показати громадськості еволюцію
столиці в часі, те, як місто трансформувалося, коли пережило одне з найбільших
горизонтальних територіальних розширень, а саме в міжвоєнний період. Це
пояснюється тим, що Бухарест був відкритим, гостинним містом, навіть незважаючи
на часті спроби обмежити географічне або демографічне розширення. Заснування
столиці Волощини на берегах річки Димбовіца, а потім столиці Об’єднаних
князівств і Великої Румунії, створило міраж, який постійно притягував
іноземців, людей, які приїжджали на заробітки і приносили з собою власний
культурний багаж, перетворюючи місто на мегаполіс з багатьма валентностями.
Однак більшість з тих, хто приїжджав сюди, не були заможними, і з цієї причини
вони оселилися в дешевших кварталах, тобто на околицях міста. Таким чином вони
сприяли географічному розширенню міста.»

Музей муніципалітету
Бухареста зберігає у своїй спадщині фотодокументацію периферії міста, районів, що мали підлягати розширенню столиці, периферії, яка зникла у другій половині
минулого століття. Чого намагався досягти куратор Чезар Буюмачі, організуючи цю
виставку з ресурсів спадщини Музею муніципалітету Бухареста? Ось, що він відповів: «Я
намагався і сподіваюся, що мені вдалося створити дзеркало міської периферії міста,
що розвивалося. Динаміка Бухареста є унікальною для румунського простору з безперевним розширенням, саме тому ми є свідками постійних змін. Якщо в 17
столітті місто розширювалося десь довкола зони Університету, то на початку 19
століття досягло зони, де знаходиться тепер Атенеум,
а в кінці цього століття досягло площі Вікторієй, точніше, пішло по
периферійній кільцевій дорозі, за маршрутом, який з’єднував головні залізничні
станції міста. Для того, щоб зрозуміти феномен географічного розширення, ми
повинні звернутися до статистики, яка дає нам такі демографічні дані: у 1831
році в Бухаресті мешкало близько 60 тисяч жителів, в 1859 році ця цифра подвоїлася. У 1878 році цифра у тречі збільшилась, досягнувши приблизно 230.000 жителів наприкінці 19
століття, та 300.000 на початку
наступного століття. У 1930 році, в середині міжвоєнного періоду, в Бухаресті
проживало 640.000 жителів, а до середини століття кількість мешканців становила 1 мільйон, а в
1980-х роках ця цифра подвоїлася.»

Чезар Буюмачі розповів і про те, що саме можуть відвідувачі побачити на виставці в паліці Суцу в центрі столиці: «Виставка показує околиці міста, що пролягають по маршруту, який слідує за
вищезгаданою дорогою, те, що було в той час за межами цієї периферійної
дороги, зони,
які підлягали знесенню і які були задокументовані на прохання місцевої
адміністрації великими фотографами того часу. Виставка представляє у 60
фотографіях, на 60 зупинках, 60 кліше аспекти життя і побуту в цих зонах. Відвідувачі можуть побачити, як
виглядали корчми, як
виглядали деякі вулиці, як їх осушили чи розблокували, як виглядали
головні дороги на
виїзді з міста, як їх заасфальтували або як виглядали такі квартали
як Валя Плинджері, зони,
які сьогодні не можна впізнати. Можна побачити як люди
ходили купатися. На тій самій фотографії, можна побачити як мили тварин або машини, як взимку з ущелини виносили лід, щоб влітку охолодити продукти, як підковували
коней або випасали овець на Каля
Плевнеї. Ми вперше презентуємо знімки, зроблені на замовлення міста,
показуючи, як виглядало передмістя Бухареста.»

Фільм «Арсеній. Потойбічне життя», документальний дорожній роуд-муві, написаний і знятий режисером
Александру Соломоном, натхненний життям ієромонаха Арсенія Боки та культом навколо нього, нещодавно вийшов у великий прокат Румунії. Міжнародна прем’єра кінострічки відбулася Карлових Варах (фільм був включений до конкурсу
Proxima 57-го Карловарського міжнародного кінофестивалю) та увійшов
до списку румунських фільмів відібраних до кінофестивалю «Астра» з 15 по 22 жовтня 2023 року.

Водночас показ фільму у кількох містах країни викликав суперечки та бурхливу реакцію. Дві державні
установи відмовилися показувати фільм режисера Александра Соломона, а Архієпископство Сібіу звернулася до організаторів кінофестивалю «Астра» з проханням зняти його з показу в
рамках заходу. У відповідь організатори кінофестивалю «Астра» зазначили, що: «Документальне кіно має унікальну властивість: воно
доносить до глядачів проблеми і суперечки реальних людей, викриває їх і
пропонує глядачам поглянути на будь-яку тему з кількох точок зору.
Документальний фільм несе на собі відбиток цінностей, які поділяють його творці
і часто зачіпає дуже чутливі теми, на які аудиторія може реагувати дуже по-різному.
І це безпрограшний варіант. Ми всі хочемо відкритого суспільства, з вільними в усіх відношеннях людьми.»

У своєму фільмі Александру Соломон йде слідами переслідуваного
комуністичним режимом ієромонаха Арсенія Боки в інсценованому паломництві.
Прочани і режисер розповідають про нібито дива, які приписують священику,
дискутують про них і сповідаються. Очима віруючих, за якими спостерігає
скептично налаштований режисер, фільм фіксує, як румунське суспільство
відображається в образі цієї людини, яку збираються канонізувати. Александру
Соломон. «Мені здається, що явище «Арсеній Бока» багато говорить про те, як
працює румунське суспільство в даний момент. Це феномен, конструкція, яка
народилася на наших очах за останні 30 років. І що цікаво, дуже мало монахів чи
святих мали такий вплив, таку популярність у ХХІ столітті. Я маю на увазі цей
культ, який набуває все більшого значення після смерті Арсенія Боки у 1989
році. Як я вже казав, фільм не є і не має на меті бути біографією Арсенія Боки,
навіть якщо він реконструює деякі моменти його життя. Це також причина, чому я
вдався до формули, яка дещо балансує на межі вимислу, адже цей культ – це низка
шарів вигадки, легенд, які нашаровуються на реальні факти. Фактично, вже неможливо
відрізнити, що є вигадкою, а що – історичним фактом. Мене цікавив і цей аспект
фікціоналізації реального персонажа і те, як, врешті-решт, легенда стає
сильнішою за історію.»

Александру Соломон вважає, що легенда про отця Арсенія Боку заповнює для
багатьох румунів порожнечу, залишену розчаруваннями останніх десятиліть. Це, за
словами режисера, фільм про те, як «румунське суспільство віддзеркалюється в
цьому культі, в цьому конструюванні дуже популярної фігури, яка пропонує надію
і розраду в наші часи». «Те, що я намагався зрозуміти, поза впливом
Православної Церкви на наше життя, на все наше життя, було народною основою
такого роду культу, такого роду мислення, магічного мислення, зрештою, яке
пориває з раціоналістичною, європейською традицією. І це явище не тільки
локальне, румунське. Зрештою, якщо подивитися по всьому світу, то є своєрідне
відродження магічного мислення, яке також проявляється в теоріях змови в
Америці, в Туреччині чи Польщі, і не тільки. Повертаючись до Румунії, я
знаходжу тут дуже гострим це відчуття соціальної занедбаності, яке відчувають
дуже великі категорії людей, які знаходять розраду і надію в цій сфері віри. І
ця розгубленість, про яку я заявляю в кінці фільму, пов’язана з моїм
спостереженням, що скільки б ви не протиставляли легенди історичним фактам,
магічне мислення раціональному, між ними існує бар’єр, нездоланна стіна. Люди
слухають раціональні аргументи, читають про факти, але зрештою це не змінює
їхніх переконань. Це одна з речей, яку я зрозумів, знімаючи фільм і я поважаю переконання
людей, очевидно, що ніхто не може торкатися їхніх переконань. Я вважаю, що це
їхнє право і якщо це їм допомагає, то це добре, але питання, яке порушується у
фільмі, полягає в тому, що відбувається, коли цією вірою спекулюють. Коли цією
вірою спекулюють комерційно, фінансово, навіть політично і вона стає загальним
правилом, яке нав’язується іншим. Більше того, перетворюється на своєрідний
канон, який треба поважати.»

Александру Соломон, режисер і оператор, відомий своїми повнометражними
документальними фільмами «Велике комуністичне пограбування» (2004), «Війна на
радіочастотах» (2007), «Капіталізм – наш секретний рецепт» (2010), «Румунія:
чотири батьківщини» (2015) та «Яйця Тарзана» (2017). З 2010 року Александру
Соломон викладає в Національному університеті мистецтв у Бухаресті та є
президентом асоціації One World Romania. У 2016 році він опублікував монографію
«Репрезентації пам’яті в документальному кіно».

Стрічка «Нічне тренування» режисера Богдана Александру здобула приз
глядацьких симпатій за найкращий короткометражний фільм Міжнародного фестивалю
незалежного кіно «ANONIMUL-2023». Спочатку до конкурсу короткометражних фільмів було
подано понад 100 заявок, а до фіналу кінокритик Йонуц Мареш
відібрав 12 стрічок, багато з яких зняті відомими іменами румунського кінематографа.
Фільм режисера Богдана Александру був також представлений у конкурсі «Дні
румунського кіно» на Міжнародному
кінофестивалі Трансільванія, до якого увійшли кілька найкращих румунських фільмів останнього часу.

Богдан
Александру – щойно випускник факультету кінорежисури бухарестського Національного
університету театру і кіно імені
Йона Луки
Караджале, вдруге взяв участь у конкурсі короткометражних фільмів
на «Anonimul». Минулого року він був у Сфинту Георге, де
щороку проходить фестиваль, зі своїм першим короткометражним фільмом «Наш
дім».

В інтерв’ю
нашій радіостанції Богдан
Александру розповів про тему свого
фільму та реакцію глядачів на «Anonimul». «Я взяв участь у конкурсі короткометражних стрічок
кінофестивалю «ANONIMUL» вже вдруге. Це також другий рік, коли сам фестиваль є
дуже особливим і дуже специфічним. Я зустрічав людей, які бронюють місця за
кілька місяців, щоб мати змогу взяти участь у фестивалі, який, як ви знаєте,
проходить у досить віддаленому місці. У місті Сфинту Георге не так багато
розваг і це чудово, що люди збираються там, щоб подивитися фільми, звідси й
особлива атмосфера. Я був там зі своїм фільмом і був радий, що зробив це. Для
мене дуже важливо спілкуватися з присутньою аудиторією, дуже особливою і
відданою аудиторією. До речі, ця нагорода, Приз глядацьких симпатій, вручається
молодим режисерам за підсумками голосування, як безпосередньо присутніми
глядачами, так і онлайн, і для мене це, я б сказав, формуючий досвід. Під час
фестивалю кожен короткометражний фільм має два покази. Після одного з них також
відбувається сесія запитань і відповідей і це фактично єдиний раз, коли ти
опиняєшся перед глядачами і маєш з ними безпосередню взаємодію. Реакція була
досить вражаючою і мені це сподобалося, тому що я хотів зробити досить дружній
до глядача короткометражний фільм з елементами жанру жахів, я б навіть сказав,
трилера, у найбільш класичному розумінні цього слова. Тому я очікував, що фільм
сподобається, але ця нагорода стала для мене несподіванкою. Тому що навіть якщо
це більш популярний, більш публічний фільм, він все одно порушує досить
делікатну тему в Румунії – стосунки між особами однієї статі.»

Богдан
Александру особливо цікавиться квір-кінематографом, який все ще можна вважати
нішею в Румунії. І він не поспішає
дебютувати у повнометражному кіно, оскільки все ще захоплений короткометражним
жанром, який, на його думку, ще недостатньо досліджений. «У Румунії існує
досить багато квір-кіно, тобто кіно, яке розповідає історії про одностатеві
стосунки. Втім, цим видом кіно займалися і раніше, але перший румунський
квір-фільм з’явився досить пізно, у 2006 році, коли Тудор Джурджіу зняв фільм
Хворобливі стосунки. Я думаю, що існує багато таких історій, які
не розказані або не мали можливості бути розказаними до недавнього часу і я
зацікавлений в тому, щоб дати їм невеликий вихід в цьому сенсі, я зараз зацікавлений цією категорією короткометражних фільмів, які, безумовно, можна розглядати як
вправу або тренування. Але я вважаю, що короткометражний фільм є дуже цінним
видом мистецтва, тож принаймні в найближчі кілька років я намагатимусь
дослідити, що саме в ньому специфічного. Я намагаюся
уникати короткометражних фільмів, які могли б виглядати як початок або
демонстрація повнометражного фільму. Принаймні поки що. Пізніше я не знаю, що
робитиму, я ще досить молодий і досить швидко змінюю свої інтереси.
Якщо говорити про румунське кіно, то я думаю, що воно переживає гарний період і на Anonimul було дуже приємно потрапити у відбір, де більшість режисерів були відомими кінематографістами. Багато з цих митців також є моїми друзями і я задоволений
їхнім шляхом. Я також вважаю добрим те, що з’являється все більше комерційних
фільмів, що це явище, здається, зростає. Я маю на увазі такі фільми, як
Тімбілдінг, які мали досить високі касові збори в кінотеатрах, що
не часто трапляється з румунськими фільмами. Гадаю, що це добре, ще й тому, що такі
фільми можуть дещо змінити погляд румунів на румунське кіно, а також, очевидно,
з комерційної точки зору. Я думаю, що функціональна кіноіндустрія повинна мати як
мистецькі, так і комерційні фільми.»

До акторського складу фільму «Нічне тренування»війшли Андрей Джурджа, Тіберіус Завеля, Габріель Спахіу,
Марк Тітієнь, Рареш Улару, Хораціу Бечіле, Влад Тудоран, Роберт Браже,
Антоніо-Даніель Петріка.

Кінострічка «На
північ», дебютний повнометражний фільм румунського режисера Міхая Мінкана, завоювала премію кінокритиків Bisato d’Oro на
79-му Венеційському кінофестивалі
2022 року у розділі «Венеція Orizzonti», присвяченому фільмам, які запускають
нові естетичні тенденції у кіно. Нещодавно кінострічка вийшла в румунський прокат. Фільм Міхая Мінкана також отримав приз глядацьких симпатій на 13-му фестивалі
Каннські фільми у
Бухаресті, що пройшов минулого року. Психологічний трилер «На північ» є одним із найамбіційніших проєктів румунського кіно за останні роки. Він
став результатом спільного виробництва п’яти країн: Румунії (deFilm), Франції
(Remora Film), Греції (Studio Bauhaus), Болгарії (Screening Emotions) та Чехії
(Background Films).

Дія фільму відбувається в
1996 році на вантажному кораблі, що перетинає Атлантичний океан і прямує до
Америки. На цьому кораблі філіппінський моряк Джоель виявляє румунського пасажира, який сховався
і намагався нелегально залишити країну. Усвідомлюючи, що юнака можуть викинути за борт, якщо його виявлять капітан чи інші члени екіпажу, Джоель намагається його врятувати.

Сценарій фільму,
написаний Михаєм Мінканом у 2016 році, натхненний реальною подією, що сталася у
90-х роках, коли кілька румунів спробували дістатися Америки, сховавшись на
вантажному кораблі. Міхай Мінкан: «Хоч сценарій написаний через 20 років з тих подій, цей
випадок красномовно описує світ, в якому ми
жили, описує ті роки. Здається, що хоча відтоді минуло 20 років, насправді світ дуже, дуже
мало змінився. Головною для мене була тема
еміграції. Мене цікавили головним чином такі поняття, як страх та невідомість, або точніше невідомість, яка може набути вигляд іншої людини. Я також хотів
зрозуміти ситуацію, в якій опинилися мої герої, котрі були змушені довірити своє життя невідомій людині. Ці ідеї,
ці питання-каталізатори переслідували мене, коли я почав писати сценарій. Тому
що, повторюю, розповідаючи про подію 1996 року, мені здавалося, що насправді я
описую 2016 рік, коли сталася низка терактів. У 2016 році сталися теракти в
Брюсселі, потім був теракт у Ніцці, дуже багато людей загинуло того року через
теракти, спричинені насамперед релігійними відмінностями. І я відчув тоді, що
навколишній світ був майже на межі краху.»

«Сміливе та рішуче
зображення ситуацій, які можуть виникнути у міжнародних водах. Історія про
моральний вибір, про доброту і компроміс, про мужність і страх. Історія, яка не
дає тобі спокою навіть після завершення фільму», – такими словами описує фільм «На північ» публікація IntoScreens.

Міхай Мінкан розповідає: «Ця етична еквілібристика,
якою ми займаємося у відносинах з іншими людьми, складна в будь-якому випадку,
а культурні відмінності герaоїв фільму роблять її ще більш складною. Ці
відмінності між героями,
їхнє дуже різне соціальне та культурне походження зацікавили мене ще коли я
почав писати сценарій. Кожен із нас привносить у відносини з іншим щось своє,
але водночас буває, що ці різні підходи зустрічаються на півдорозі, наприклад,
у таких умовах, як бідність. Для героїв фільму бідність була загальним
поняттям, але водночас сприймалася по-різному, залежно від культури, до якої вони належали. Мене також дуже приваблювали
мовні відмінності, які заважають людям спілкуватися саме тоді, коли спілкування
вкрай важливе. Я думаю, що якби герої справді могли розмовляти одине з одним, могли більш зрозуміло та чітко
висловлювати свої потреби, можливо, ситуація була б іншою. Я аж ніяк не
моральний релятивіст, але, з іншого боку, я також не погоджуюсь з ідеєю, що
Добро і Зло дуже розпливчасті, що вони сильно відрізняються від людини до
людини. Однак у фільмі «На
північ» ситуація все дуже
ускладнює, оскільки ставки кожного героя надзвичайно великі.»

Над фільмом працювала команда найвищого рівня: оператор-постановник -
Джордже Кіпер-Ліллемарк, звуковий дизайнер – Ніколас Беккер, звукорежисер -
Сіріл Хольц, музичне оформлення – Маріус Лефтераке, Алесандро Кортіні, Ніколас
Беккер, монтаж – Драгош Апетрі. Акторський склад фільму об’єднує акторів із
Філіппін, Тайваню, Франції та Болгарії, а головні ролі виконують молодий німецький
актор румунського походження Ніко Беккер та відомий філіппінський актор Соліман
Крус. Діалоги у фільмі ведуться шістьма мовами: англійською, тагальською,
іспанською, румунською, болгарською та мандаринською.

Останній документальний фільм режисера Андрея Шварца Europa Passage був показаний на 16-му міжнародному фестивалі документального кіно про права людини One World Romania. Документальний фільм, який знімався протягом шести років, розповідає про кількох ромів із Румунії, які змушені їздити між своєю батьківщиною та німецьким містом, де вони намагаються заробити на життя.

Андрей Шварц народився в Бухаресті, емігрував до Німеччини 1973 року, де навчався в Гамбурзькій школі мистецтв. На Міжнародному фестивалі документального кіно в Амстердамі 1997 року він отримав нагороду Йоріса Івенса за фільм На краю прірви (Auf der Kippe), знятий у Клужі, про повсякденне життя ромів які живуть біля сміттєзвалища. У 2015 році Андрей Шварц зняв документальний фільм Outside, відібраний на фестивалі One World Romania. Головний герой фільму, засуджений до довічного позбавлення волі за вбивство при обтяжуючих обставинах, помилуваний після відбуття 21 року ув’язнення.

Ми поговорили з Андреєм Шварцем про його нещодавній документальний фільм Europa Passage та його прагнення зафіксувати на плівці історії маргіналів. Як ви знаєте, у 1997 році я зняв ще один фільм про Пата-Рит, сміттєзвалище міста Клуж-Напока. І коли я побачив цих ромів, які приїхали до Гамбурга, я подумав, що бачу героїв мого тодішнього документального фільму. Взагалі, мені цікаво спостерігати за суспільством зі сторони, тому що якщо ти дивишся на нього з такої перспективи, то розумієш, що відбувається в центрі. Цей новий документальний фільм не лише розповідає про цих людей, які курсують між Румунією та Гамбургом, але є й портретом Гамбурга, вочевидь, менш красивої частини міста. Оскільки я вважаю це місто, Гамбург, своїм домом, мені також було цікаво, як виглядає менш відома його частина. Повертаючись до інтересу до маргіналів, я народився в Бухаресті, неподалік від Балта Кочіок, величезного сміттєзвалища, де жила ромська громада, яка заробляла на життя сортуванням сміття. Я пам’ятаю, як у дитинстві проїжджав туди тролейбусом по дорозі до школи, але мені ніколи не вистачало сміливості зайти в той район, щоб подивитися, що там відбувається. Мене хвилюють маргінали ще й тому, що будучи євреєм, моїх родичів, які жили в Угорщині, знищилиі в концентраційних таборах, а винищення, на жаль, також є частиною історії ромів. На прем’єрі фільму присвяченому ромському табору На краю прірви, який був удостоєний нагороди Амстердамського фестиваю документального кіно, своєрідного Каннського фестивалю документального кіно, мені сказали що я зняв урок про людську природу і життя ромів. Але на мою думку цей фільм не тільки про ромів, і тут я маю на увазі нещодавній документальний фільм Europa Passage, а про людей які в дуже жорстких умовах намагаються врятувати те що для всіх інших нормальне та буденне. У фільмі герої зберігають неабияке почуття гумору, яке допомагає їм не здаватися в боротьбі. І це викликає захоплення. Цирлой, один із головних героїв документального фільму завжди бачить склянку наполовину повною. Хотілося б і мені мати такий оптимізм.

Цікаво сприйняв цей документальний фільм кінокритик Віктор Морозов, цитую «змушені проводити життя в ізоляції, виконувати принижуючі роботи та бути відкинутими суспільством, ці люди представляють собою невидиму сторону так званої історії успіху інтеграції у «велику європейську родину». Фільм намагається надати цим людям ім’я – Цирлой, Марія та їхні родичі – хоча б тимчасово вирвавши їх із сумної анонімності. Як завжди корисне нагадування про основну мету документального кіно: оточуюче середовище, притулок і сила для тих, хто цього потребує». Режисер фільму Андрей Шварц поділився реакціями, які він отпримав після прем’єри Europa Passage: Цікаво, що ми об’їхали з фільмом близько 25 німецьких міст, де я також був присутній на дебатах. Так я усвідомив, що проблема яку я торкнувся у фільмі притаманна не лише для Гамбурга, стан життя ромів схожий в усіх західних містах і країнах. Приємно вражає, що реакція людей, які побачили фільм, була позитивною. І це ставлення, яке ми маємо до тих, хто просить милостиню, ставлення, яке часто може породжувати проблеми совісті, не є типовою румунською проблемою і не є темою, яка стосується лише мене. З моєї точки зору, такі люди, як мої герої, Цирлой і Марія, є показниками того що суспільство зійшло з рейок і я вважаю, що ми не зможемо вирішити цю ситуацію, якщо перш за все не вирішимо й інші проблеми.Лише те, що чиновники могли б вжити якихось заходів, щоб полегшити життя цих людей.

Фільм Europa Passage зняла Сюзанна Шуле, монтаж – Руне Швайцер, звуковий супровід – Джакомо Ґолдбекер, Хельге Гаак, Марін Казаку, Стефан Бюк і Сімон Бастіан, продюсер – Стефан Шуберт.

16 травня у широкий кінопрокат в Румунії вийшов документальний фільм «Apropierea»/«Занадто близько» режисера Ботонда Пюшека, який отримав численні міжнародні нагороди, включаючи нагороду за найкращий неігровий фільм у категорії «Нові голоси документалістики» 29-го кінофестивалю Astra в місті Сібіу.

Фільм, номінований на премію GOPO – 2023, розповідає про Андрею, яка самотужки будує нове життя для своїх двох дітей після того, як її колишнього партнера засудили до кількох років увязнення за сексуальне насильство. Однак більшість жителів села відкрито підтримують її колишнього партнера та його впливову родину і не вірять, що чоловік скоїв злочин, за який його засудили, звинувачуючи Андрею та її доньку в тому, що вони висунули проти нього неправдиві звинувачення. Коли дізнається, що чоловіка умовно достроково звільнять, Андрея змушена боротися з менталітетом громади, в якій вона живе, щоб захистити своїх дітей і зцілитися від травм минулого.

У 2016 році Ботонд Пюшек брав участь у кінофестивалі Astra і фестивалі DocuArt з документальним фільмом «Анжела», нагородженим за найкращу режисуру. Анжела, головна героїня документального фільму 2016 року, який отримав нагороду, є розповіддю про молоду жінку з ромської громади, якій нарешті вдалося врятуватися. Ми поговорили з Ботондом Пюшеком про теми, яких він торкався у своїх фільмах, складні, теми-табу, про які недостатньо говорять. «Ці теми, про які ми часто не хочемо говорити, – це теми, які мене найбільше захоплюють. Вони приваблюють мене ще й тому, що навколо них панує тиша, і це одна з причин, чому я так прагну зняти цей фільм, я намагаюся зрозуміти, чому ми не можемо говорити про певні речі і чому ми самі обираємо не порушувати їх. Намагаючись поставити під сумнів ці речі, я дійшов до причини травми та зцілення. Цією темою я займаюся вже кілька років, зняв кілька документальних фільмів, які розповідають про це. Боротьба, яку ведуть герої моїх фільмів – боротьба, яка дуже сильно визначає нас і не знає кордонів чи цензури – дуже надихнула мене. Коли ми переживаємо такі сильні травми і відчуваємо, що нікого немає поруч, що ніхто не може нам допомогти і, що наша єдина допомога – це ми самі, ми зрештою відкриваємо для себе речі, про які не знали. Ось чому у своїх фільмах я не зосереджуюсь на самій травмі, а більше на процесі психологічного зцілення, який переживають герої. Якби ці теми чи історії не містили в собі багато світла, я б не зміг про них розповісти. Можливо, саме ця надія надихає мене і я сподіваюся, що вона надихне і глядачів.»

Режисер Ботонд Пюшек нещодавно представив документальний фільм «Занадто близько» на Фестивалі документального кіно та фільмів про права людини в Румунії «Єдиний світ». Крім того, фільм режисера Ботонда Пюшека порушив проблему сексуального насильства над дітьми та розпочав загальнонаціональну інформаційну кампанію. Згідно з дослідженням Save the Children, у 2019 році в Румунії 3% підлітків заявили, що стали жертвами насильства.

Ботонд Пюсек вірить у силу документального кіно і вважає, що воно може стати платформою для критичного мислення та заохочення громадянської активності. «Саме тому я знімаю документальне кіно і більше зосередився на цьому жанрі, хоча спочатку вивчав ігрове кіно. Я вважаю, що документальне кіно, хоч і має меншу аудиторію, ніж ігрове, може мати набагато сильніший емоційний вплив. А якщо наприкінці показу глядачі мають можливість поспілкуватися та обмінятися думками з режисером і героями фільму, то вплив стає ще сильнішим. Це щось неймовірне, існує такий тісний зв’язок і це ще одна причина, чому я продовжую знімати подібні документальні фільми-спостереження. Статистика сексуальних зловживань і насильства над дітьми дуже тривожна, якщо говорити про ЄС, то Румунія знаходиться в топі країн з найбільшою кількістю випадків. Ось чому я вважаю, що тим важливіше порушувати ці питання. Наш обов’язок також полягає в тому, щоб поширювати ці історії, бути проінформованими, не вдавати, що цього не відбувається і вважати, що це не може статися з нами або з тими, хто нам близький. Я думаю, що є маленькі кроки, які можна зробити, є рішення, які можуть нам допомогти. Якщо ми будемо говорити, якщо ми зламаємо цю культуру мовчання, яка оточує проблему насильства, особливо насильства над неповнолітніми, тоді, я думаю, ми зможемо вплинути на ситуацію».

Фільм «Занадто близько» знятий Іриною Мальчею у кіностудії Luna Film (Румунія) у співпраці з компанією Spot Productions (Угорщина) та RTL Hungary.

В Інституті Сервантеса в Бухаресті відбулася подія особливої важливості: церемонія відзначення Мірчі Кертереску, найвідомішого сучасного румунського письменника в іспаномовному середовищі. Подія була приурочена врученню Премії FIL за літературу романськими мовами за 2022 рік в рамках найбільшого іспаномовного ярмарку – Міжнародного книжкового ярмарку в Гвадалахарі (FIL) – письменнику Мірчі Кертереску. У заході, організованому FIL Гвадалахара і проведеному в Інституті Сервантеса в Бухаресті, взяли участь журналісти, літератори, а також віддані читачі румунського письменника.

Дульче Марія Зуніга, директорка премії FIL Гвадалахара з літератури романськими мовами, Кармен Мушат, директорка журналу Observator Cultural, та Оана Фотаке Дубелару, літературознавець, говорили про книгу Мірчі Кертереску, іспанська версія якої належить перекладачці Маріані Очоа де Ерібе та видана у мадридському видавництві Impedimenta. Багатогранний письменник з максималістським стилем, повністю в традиціях універсальної літератури, який ставить перед читачами по всьому світу мрійливі та екзистенційні питання, з інтегративним, творчим і сліпучим твором, що поєднує фантастичні та реалістичні елементи, спекулятивну фантастику, що досліджує конструювання ідентичності, починаючи з лімінального та периферійного простору до європейського ландшафту. Саме так обґрунтувало журі премії FIL 2022 свій вибір на користь Мірчі Кертереску, обравши румунського письменника з-поміж вісімдесяти номінантів. Премія FIL з літератури романськими мовами є найвищою нагородою Міжнародного книжкового ярмарку в Гвадалахарі та нагороджує за літературну творчість протягом усього життя.

Кармен Мушат розповіла про свій досвід роботи в міжнародному журі Премії FIL з літератури романськими мовами та про актуальність творчості Мірчі Кертереску: Родина романських мов дуже сильна, і непросто визначитися з вибором, коли йдеться про провідних письменників з Франції, Італії, Іспанії, фактично з усіх романських країн Європи і, звичайно, з Латинської Америки. Тож той факт, що Румунія двічі була обрана на здобуття премії FIL – через своїх представників, Нормана Маню у 2016 році та Мірчі Кертереску у 2022 році – я думаю, багато говорить про цінність румунської літератури та інтерес до неї, який виявляють люди з різних куточків світу. Мірча Кертереску справедливо вважається одним із найвидатніших прозаїків світу. На мою думку, Мірча Кертереску – поет, який переосмислив румунську поезію. Після його збірок Маяки, вітрини, фотографії (1980) та Левант (1990) вже неможливо писати так, як писали в румунській літературі раніше. Він змінив поетичну мову, він також змінив поетичну формулу. В румунській літературі, я думаю, є лише чотири поети, які зробили це до нього. Тому я рада, що журі Премії FIL зупинилося на Мірчі Кертереску, тому що через нього, через його особливу творчість, вікно в румунську літературу знову відкривається, і я думаю, з великою користю для всіх румунських письменників.

Коли Мірча Кертереску отримував премію FIL у листопаді 2022 року в Гвадалахарі, він говорив про поезію та поетів: Ми не можемо уявити більш відсутньої присутності, ми не можемо уявити більш драматичної долі сьогодні, ніж доля поета, який вирішив присвятити все своє життя мистецтву. (…) Я ніколи не був кимось іншим, окрім поета… Поезія просвітлювала все моє життя. Навіть мої романи – це, по суті, поеми. Я завжди писав поезію як форму свободи, солідарності, співчуття до всіх людей. Я писав проти воєн і дискримінації всіх можливих видів. В Інституті Сервантеса Мірча Кертереску розповів про своє захоплення латиноамериканською літературою та загалом світом: Мене підкорив цей світ, який я вважаю дуже близьким для румунів, тому що румуни, безсумнівно, схожі на латиноамериканців. Перш за все, вони, очевидно, схожі за мовою, але вони також схожі за історією. У нас спільна історія диктатур і, на жаль, однакова прірва між багатими і бідними. І перш за все, ми маємо творчу літературу, я думаю, що це те, що нас найбільше об’єднує. Для нас вибух латиноамериканської літератури в 60-х роках не був такою вже несподіванкою, тому що у нас була традиція фантастичної літератури, яка почалася з Міхая Емінеску, продовжилася Васіле Войкулеску і так далі, дійшовши до деяких наших письменників 60-х років. Тому це було не несподіванкою, а величезною радістю і підтвердженням того, що насправді література, справжня проза, повинна мати зародок поезії, натяк на фантастичне, ауру чудесного. І я відкрив це в творчості Габрієля Гарсія Маркеса, Маріо Варгаса Льйоси, Альфредо Брайса Еченіке, Хуана Рульфо, великого мексиканського письменника Карлоса Фуентеса та багатьох інших надзвичайно важливих письменників. А потім ми старались бути їм схожими. Ми багато чому навчилися у цих авторів і намагалися писати в тому ж дусі, якось залишаючись на рейках, фільтруючи фантазію, фантастику, сюрреалізм цього світу через нашу власну історію, через наше власне сприйняття.

Мірча Кертереску опублікував понад 30 книг, найважливіші з яких – Теодорос, Травесті, Засліплений, Соленоїд, Ностальгія, За що ми кохаємо жінок, Меланхолія, Вірші про любов, Всі, Нічого, Левант. Його твори, перекладені більш ніж на 25 мов, були відзначені престижними нагородами в Румунії та за кордоном: Премія імені Томаса Манна в Німеччині (2018), Премія Форментор в Іспанії (2018), Премія імені Ґреґора фон Реццорі в Італії (2015), державна премія Австрії з європейської літератури (2015), Премія За європейське взаєморозуміння в Лейпцигу (2015), Премія Euskadi de Plata в Іспанії (2014), Гран-премія Міжнародного поетичного фестивалю в Нові-Саді (2013), Премія «Spycher Literaturpreis Leuk» в Швейцарії (2013), міжнародна літературна премія Віленці в Словенії (2011).

Режисерський
дебют оператора-постановника Тудора Платона, документальний фільм «Ляльковий
дім», відбувся на Міжнародному кінофестивалі в Сараєво, а національна прем’єра
– на Міжнародному кінофестивалі в Трансільванії в розділі «Дні румунського
кіно». Тудор Платон – один із найуспішніших операторів-постановників
румунського кіно, номінований на премію Ґопо в категорії «Молода надія» у 2016
році за його операторську роботу у фільмі «Усі річки впадають у море» (режисера
Александра Баді). Тудор Платон також був номінований на премію Ґопо у 2022 році
у двох категоріях: «Найкращий дебютний фільм» і «Найкращий документальний
фільм» за «Ляльковий дім», фільм про дружбу та надію.

У фільмі «Ляльковий дім»
зіграли Віоріка Кречун, Іляна Кречун, Елена Ласлу, Ана-Марія Бондар, Аура Чіндя.
Тудор Платон виступає в ньому режисером, сценаристом та оператором-постановником,
а монтаж здійснила Наталія Волохова Деліу. Продюсери: Карла Фотя, Ада Соломон,
Тудор Платон і Александру Соломон. Коли почав знімати свою бабусю та її
чотирьох подруг, які відпочивали в долині річки Олт Тудор Платон і не думав зняти
фільм. Він просто хотів провести час зі своєю бабусею Чикою та краще пізнати її.
Своєю чергою п’ять семидесятирічних подружок його бабусі були переконані, що
25-річний молодий чоловік, який постійно їх знімав, швидко втратить інтерес до
них і повернеться додому.

Тудор
Платон розповідає. «Дійсно, я не хотів зняти фільм, а провести час з ними,
особливо з моєю бабусею Чикою, яку я тоді не дуже добре знав. І я відчув, що той
тиждень дуже зблизив нас у дуже інтимний спосіб. Відтоді нам вдається розповідати
одне одному багато речей, про які раніше навіть не думали, що можемо розмовляти.
Як і багатьох інших дітей, мене виховували дідусь і бабуся. І виховувала мене
не Чика, а інша бабуся, яка померла за два роки до того, як я почав знімати те,
що стало «Ляльковим будинком». Ось чому я відчув потребу наблизитися до Чики,
заповнити ту порожнечу, яка залишилася в моїй душі. І я думаю, що в неї теж
була така потреба, тому що до того часу Чика була досить стриманою в прояві
своїх почуттів. Тож коли вона сказала мені, що збирається у подорож зі своїми подругами,
я вирішив поїхати з нею. Це була поїздка, яку вони здійснюють щороку, яка вже
стало традицією. Це відпочинок, де вони ізолюються від світу і, на мій погляд, це
допомагає їм повернутися в минуле, щоб досягти будь-якої точки свого життя. І
вони почуваються дуже молодими, можливо тому, що знайомі вже 50 років. Як я зрозумів
від однієї з подруг моєї бабусі, Елени, після того, як ми познайомилися ближче,
вони думали, що я занудьгую і поїду через два дні. Але їхні стосунки зі мною,
посилаючись на цей закритий всесвіт, який вони відчувають щоразу, коли їдуть
туди у щорічну відпустку, були настільки міцні також тому, що вони сприйняли
мене не як чоловіка, а як дитину. Мене так і називали: дитина. І, можливо, вони
мали рацію, можливо, тому, що я був дуже молодим, я зміг вловити цю їхню
відвертість, ці особливі стосунки, які склалися між ними. І спочатку я думаю,
що вони були здивовані камерою, напевно і тому, як я вже казав раніше, що вони
не думали, що з цього вийде фільм, я не мав наміру знімати фільм, я просто
хотів записати собі приємні спогади з моєю бабусею.»

Потреба
у режисурі виникла сама собою, каже Тудор Платон. «Дійсно, така потреба була,
але я нічого конкретного не планував, не було ніякого конкретного проєкту.
Здебільшого це була потреба записати, зафіксувати те, що зі мною відбувається,
значною мірою. Але я думаю, що ця потреба записувати завжди була в мені.
Зрештою, я вважаю себе оповідачем, мені подобається розповідати історії або
записувати, зберігати історії, які я чую. І я люблю передавати емоції, це те,
що я роблю, коли знімаю чужі фільми, я намагаюся зрозуміти і транспонувати те,
що я розумію. Коли я просто знімаюся, те, що виражає мене, – це образ, який я
створюю, а якщо це мій власний режисерський проєкт, то я розповідаю історію
всіма доступними засобами.»

Тудор
Платон є випускником бухарестського Національного університету театру та
кінематографії (UNATC). Ще зі студентських років він був оператором і
оператором-постановником у численних короткометражних фільмах, таких як «В
будинку» (2014 р.) і «Трубка, секс і омлет» (2017 р.) Ани-Марії Коменеску, «Усі
річки впадають у море» (2016 р.) Александра Баді, «4:15 вечора (чверть по
четвертій вечора). Кінець світу» (2016), Габрієли Вірджинії Шарги та Кетеліни
Ротару, які були присутні в Каннах, або «Приватна вечірка» (2016 р.) і «Чорний
одяг» (2017 р.) Октава Кєлару.

Тудор
Платон також був оператором-постановником короткометражного фільму «різдвяний
подарунок» (2018 р.) Богдана Мурешану, який увійшов у шорт-лист на премію Оскар
у 2020 році, здобув десятки нагород, у тому числі премію Європейської
кіноакадемії. Останній фільм, у якому Тудор Платон виступив оператором-постановником
– це документальний фільм Александру Соломона, який аналізує вплив культу
ієромонаха Арсенія Боки в румунському суспільстві та прем’єра якого відбудеться
незабаром. Як режисер Тудор Платон зараз працює над новим документальним фільмом
з дуже особистою історією про свою родину.

Переможцем 17-ї церемонії вручення нагород Гопо, що відбулася на сцені Національного театру I. Л. Караджале в Бухаресті, став фільм Порядні люди, режисера Пауля Негоеску. Порядні люди отримав приз за найкращий фільм за результатами голосування, в якому взяли участь понад 650 професіоналів місцевого кіномистецтва, а також 5 інших статуеток Гопо: за найкращу режисуру – Паул Негоеску, найкращу чоловічу роль – Юліан Постелніку, найкращу чоловічу роль другого плану – Васіле Мурару, найкращий сценарій – Раду Романюк та Оана Тудор, найкращий монтаж – Еуджен Келемен.

Один із найкращих акторів Румунії Мірча Андреєску був
удостоєний на сцені гала-вечора премії за життєві досягнення. Театрознавець Марина
Константінеску вручила нагороду акторові Мірчі Андреєску та представила його
вражаючу діяльність на сцені Бухарестського національного театру. Він став найкращим у своєму класі у винятковій серії, разом з колегами Валерією Сечу, Мар’яною Міхуц, Родікою Мандаке, Овідіу Молдованом. Я рідко зустрічала людину, подібну до цього митця, яка так шанобливо ставиться до великих режисерів і викладачів театру і кіно. Його розповіді про Лівіу Чулея, Лучіана Пінтіліє, Влада Мугура, Давида Есріга, Раду Пенчулеску, про театр імені Лучії Стурдзи-Буландри, коли він був студентом, а також про свій творчий шлях, який він зумів зробити з великою впевненістю в собі, є казковими. Я захоплювалася і довго вивчала його у фільмах Дана Піци, Мірчі Данелюка, Дана Кішу, Ніколая Марджііняна, в яких він зіграв. Також у фільмі Корнеліу Порумбою, в ролі, яка повернула до нього увагу всіх нас. Цей досвідчений актор, такий собі наш Жан Габен, досить сварливий, але дуже, дуже грайливий і щедрий, отримує від своїх колег пошану, на яку заслуговує його мистецтво і майстерність, його мужність і молодість, з якою він пройшов всі шляхи своїх героїв.

Мірча Андреєску є однією з головних фігур, що асоціюються з новою румунською хвилею кінематографу, завдяки своєму персонажу Емануїлу Піскоч у сатиричній комедії «Було це чи не було?» (режисер Корнеліу Порумбою, 2006). Його гра була помічена як публікою, так і кінокритиками, і Мірча Андреєску разом з Іоном Сапдару та Теодором Корбаном отримав Спеціальну нагороду за художній внесок на кінофестивалі в Котбусі в 2006 році. У своїй промові на церемонії вручення премії Гопо актор також згадав цей фільм, який отримав Золоту камеру Каннського кінофестивалю та численні нагороди на першій церемонії вручення премії Гопо у 2007 році. У мене було важке життя. Це важка професія, але вона також приносить багато задоволення. І я думаю, що небагато з нас тих, хто служить кінотеатру, мав кінопоказ перед 2 500 глядачами. Це був один із показів фільму Було чи не було? на кінофестивалі в Сараєво.

Нагороду Молода надія отримала Йоана Кіцу за роль Ірини у фільмі Новий лицар режисера Аліни Грігоре. Я не фанат змагань, тому вважатиму цю нагороду командною, для всієї команди Новий лицар. І я хочу подякувати Аліні Грігоре, Габрієлі Сучу, Адріану Педурецу, Ілінці Неакшу, моїй колезі, на яку я покладаю велику надію. Фільм Новий лицар торкається дуже важкої теми – гендерного насильства. І я хотів би підкреслити те, що сказала моя колега, режисерка Теона Галгоціу, що ми не повинні залишатися байдужими, коли стаємо свідками насильства будь-якого виду, емоційного, фізичного або системного.

Особливим моментом на Гала-вечорі премій Гопо стало вшанування відомого кінорежисера Іона Попеску Гопо, на честь якого було названо захід і від народження якого сповнилося 100 років. Скрипаль Александр Беленеску виконав музичну композицію, натхненну анімаціями Гопо, а актриса Медея Марінеску, яка зіграла одну з головних ролей у фільмі Марія Мірабела, нагадала про особистість митця. Іон Попеску Гопо був одним з найважливіших режисерів та аніматорів в історії румунського кіно, а його роботи отримали міжнародне визнання за оригінальність та інноваційність. Від Короткої історії та Викрадено бомбу до Марії Мірабели, Гопо створив фільми, які залишилися живими в колективній пам’яті та надихали покоління митців. Для мене, тоді ще дитини, Гопо був чудовим товаришем для ігор, тому що він був надзвичайно ніжним, щедрим, добрим, а дитина відчуває ці речі, дитина відчуває щирість. Гопо був візіонером, майстро мультфільмів та великим режисером, який надихав і впливав на покоління митців кіноіндустрії. Його новаторські роботи та творчість були визнані в усьому світі, а його творчість була відзначена найважливішими міжнародними нагородами, в тому числі Золотою пальмовою гілкою Канського кінофестивалю.

Актриса Іоана Кречунеску отримала нагороду за всю діяльність, а спеціальну нагороду отримали монтажери Меланія Опрою, Ніта Ківулеску та Мірча Чокилтей за їхню виняткову кар’єру.

Матей
Вішнєк,
найбільш популярний сучасний румунський
драматург, отримав звання Почесного
доктора під
час урочистостей, з нагоди 73-річчя Бухарестського національного університету театрального
та кінематографічного мистецтва Іона
Луки Караджале.
У 2018 році Матей Вішнієк
також став Лицарем
мистецтв і літератури
у французькому культурному просторі.
У своєму виступі з
нагоди отримання
звання Почесного доктора,
Матей Вішнєк
розповів про перспективу незалежних
митців
та про необхідність національної
стратегії для їх
просування
і віддав належне театрознавцю
Джордже
Бану, який відійшов
у вічність
цього року. У цій же промові Матей Вішнєк
також розповів про свої стосунки з двома
країнами, в яких він був сформований -
Румунією та Францією.

Поет,
драматург, романіст,
журналіст, Матей Вішнєк
народився 29 січня 1956 року в північно-східному
румунському місті Радівці.
Він дебютував з віршами
в журналі «Лучаферул»
в 1972 році. Він був серед засновників
понеділкового Гуртку
на чолі з критиком Ніколаєм
Манолеску. Матей Вішнєк
є автором семи томів поезії, семи романів,
з-поміж
яких
Панічний
синдром у місті вогнів, Взуттєва
любов, парасолькова
любов та Туманне
століття,
книги новел
та понад
50 творів
драматургії.
З
1987 року живе у Франції, де працює
журналістом у Radio France International.

Після
повалення
комунізму в 1989 році діяльність
Матея Вішнєка
відбулася між Францією та Румунією, між
двома культурами та двома мовами, між
Заходом та Сходом. Його п’єси перекладені
більш ніж на 30 мов і ставляться більш
ніж в 30 країнах. Матей Вішнєць також
згадується у великому словнику
«Dictionnaire des étrangers qui ont fait la France». Матей
Вішнєк: «Цей
словник дуже цікавий тим, що представляє
Францію
як
простір культурної відкритості, як
велику
культурну
державу.
У цьому словнику наведено близько 4
тисяч імен, починаючи з Французької
революції і до наших днів, тобто від
1793 року до сьогодення.
Йдеться про іноземців, які оселилися у
Франції та зробили внесок у її культурний
і духовний простір. Очевидно, що румуни
мають надзвичайно важливу участь у
реалізації цієї культурної споруди. З
кінця 19 століття до
Франції почали
приїжджати румуни, які утверджувалися
в різних сферах. Хочу
згадати про забуте
ім’я актора,
який приїхав з Ясс, навчався в театральній
школі, а потім став великою зіркою німого
кіно та бульварного театру. Едуард де
Макс – так
його звати,
це
фактично
його сценічний псевдонім. У цьому
словнику згадуються
багато румунів, але я хотів би згадати
ще одного, покійного театрознавця
Джордже
Бану. Його вважають твори
практично повністю французькою мовою,
але подбав про те, щоб перекласти їх на
румунську
та опублікувати також у Румунії. Я
можу сказати, що мені приємно бути
включеним до цього словника,
тому що я, ймовірно, написав близько30
творів французькою мовою, і деякі з них
опубліковані у важливих видавництвах,
таких як Актес Суд. Мої
драми
сотні разів ставили незалежні французькі
театральні
групи,
і протягом останніх 30 років майже щороку
принаймні одна написана мною п’єса
була відібрана на Авіньйонському
театральному фестивалі. І в той же час
я намагався створити мости, зв’язки
між Францією та Румунією. Для мене
Франція означала відкриття. Франція
дала мені крила, що дуже важливо, але я
ніколи не втрачав свого коріння. Оскільки,
насправді, я отримав освіту в Румунії,
моя чутливість – це чутливість
румунського та східноєвропейського
письменника, і я глибоко відчуваю поезію
лише румунською мовою».

З
2016 року, на
півночу Румунії, у
Сучаві працює театр імені видатного
драматурга: Муніципальний театр «Матей
Вішнєк».
Аде якої думки про це сам письменник:
«Я вважаю, що це найновіший театр,
створений у Румунії за кошти місцевого
бюджету. Перед створенням цього театру,
сім років тому, був театральний фестиваль,
який ми створили разом із сучавськими
ентузіастами. Ми створили цей фестиваль
одинадцять років тому з поетесою Кармен
Веронікою Стейчук, якої, на жаль, уже
немає з нами, з Ротарі-клубом, з Буковинською
асоціацією, з висококласними людьми. І
нам вдалося через той фестиваль залучити
місцевих глядачів до театру. Вони
приходили побачити безкоштовні вистави,
театральні трупи приїжджали з усієї
країни і виступали перед величезною
аудиторією. Цей фестиваль показав, що
Сучаві потрібен професійний театр,
мистецький театр, театр з акторами, які
відчувають пульс міста і культурні
потреби сучавців, акторами, які б стали,
я б сказав, місцевими знаменитостями.
На щастя, цей театр зараз існує, і
надзвичайно дивно, що десять акторів,
які живуть у Сучаві та працюють там, у
муніципальному театрі Матея Вішнєка,
ставлять принаймні чотири вистави на
рік ».

Наприкінці
березня в Бухарестському національному
театрі імені
І.Л. Караджале
відбудеться прем’єра нової вистави за
драмою
Матея Вішнєка «Слово прогрес, сказане моєю мамою,
звучить жахливо фальшиво». Режисером
вистави є Ботонд Нодь,
який поставив вже
кілька
вистав за текстами Матея Вішнєка
в сучавському
театрі.
Одна з них, «Повернення додому», вистава
про війну та абсурдність непотрібних
жертв людських життів, продукція Сучавського
муніципального
театру
«Матея
Вішнєка»,
що
увійшла до відбору Національного
театрального фестивалю
у 2022 році.