Category: Відкрий для себе Румунію

Літній сезон минув, курорти на румунському узбережжі відвідують лише ті туристи, які не
могли насолодитися новими,
збільшеними пляжами та теплою водою Чорного моря влітку. Менш затребуваними є
й SPA
процедури на курортах або грязьові обгортання на курорті Текіргьол. Але
румунське узбережжя – це не тільки пляж і вода. Зупинка у місті Констанца, наприклад, може задовольнити ваше бажання культурно-історичного туризму. Це місто з
найдавнішою історичною згадкою в документах в нашій країні, але
також, як і очікувалося, найбільш відвідуване протягом літа. Перше документальне підтвердження
датується 657 роком до нашої ери, коли греки з Мілета заснували тут їх першу
колонію на Чорному морі і побудували храми.

Свідоцтвом
тих часів є знаменита Істрійська фортеця та її символ – орел над дельфіном.
Римляни теж жили в цій місцевості (71 р. нашої ери), але недовго, через набіги
варварів. Ці два великі народи – греки і римляни заснували в центрі Добруджі
порт Томіс, який став справжньою столицею грецьких міст західного побережжя
Чорного моря. У X столітті, під час візантійської епохи,
місту дали інше ім’я – Констанца, на честь сестри візантійського імператора
Костянтина Великого. Протягом сотень років місто було свідком знаменних подій,
а їх кам’яні свідоцтва сьогодні туристи оглядають під час екскурсій. Після 1300
року, італійські купці з Генуї допомогли місту розвинутися. До сьогоднішнього
дня, Констанца залишається на списку важливих портів ЄС.

У Констанці
зберіглися до наших днів археологічні
залишки,
унікальні у світі, а також символічні будівлі для румунської та міжнародної
спадщини. Серед них Королівська мечеть Кароль I. Вона розташована на місці колишньої Мечеті Махмудія (Geamia
Mahmudia), збудованої 1822 року Хафизом Хюссеїном Пашею й названою на честь
османського султана Махмуда II. Будівництво було доручено 1910 року королем
Румунії Каролем I.Мечеть було збудовано в неоєгипетському та неовізантійському
стилях, з елементами неороманської архітектури. Імам Алі Селчин
розповідає: «Між 1910-1913 роками король
Румунії Кароль I наказав побудувати цю мечеть на власні кошти на знак поваги до
мусульманської громади в Румунії. Мечеть відкрита для п’ятиденних молитов і для
туристів. Стосовно етнічного співіснування в Добруджі, то цей куточок Румунії є
прикладом для всієї Європи. Сама мечеть має деякі особливості. Мечеть є першою
спорудою в Румунії збудованою з залізобетону».

Зважаючи на значні
розміри, килимом
мечеті не можна милуватися у повноті його краси. Відвідувачі мечеті можуть
побачити його лише частково. Мінарет також побудований із
залізобетону і має висоту 47 метрів, продовжує імам Алі Селчин: «У знак поваги, жодна інша мечеть в Румунії не може
мати мінарет, який перевищував би 47 метрів. Важливим елементом мечеті є килим,
якому понад 200 років. Він має 14 м. завдовжки, 9 м. завширшки і вагу в майже
півтони – 490 кг. Це килим, подарований останнім османським султаном
Абдул-Хамідом мечеті з Ада Калех, розташованій на однойменному острові,
затопленому під час комуністичного режиму для побудови ЕС Залізні Ворота І.
Єдине, що ми могли врятувати, коли острів був затоплений, – це килим, що є
унікальним у Європі. Його вироблено вручну протягом більше 20 років у місті
Хереке, Туреччина, відомому своїми ручними килимами. І так як синій колір
настінного розпису монастиря Воронец не можна копіювати, так і синій колір
плиток фаянсу мечеті є унікальним».

Окрім того, що є
найбільшою мечеттю в Румунії, вона об’єднує нас усіх під одним дахом, каже імам Алі
Селчин: «Мечеть побудована королем Румунії Каролем I, який мав
зовсім інше віросповідання, в ній відправляють богослужіння, а туристи
незалежно від віросповідання мають вільний доступ до цієї мечеті для відвідування
та участі у святах. Це означає те, що три монотеїстичні релігії і не тільки
зустрічаються тут. Її звуть Кароль I, а нашою мовою ми називаємо її «Мечеттю
короля». Ця назва поширена з давніх часів у народі, усним шляхом. Король Кароль
І ніколи не нав’язував нам використовувати цю назву».

Високі гори, нескінченні ліси, фортеці та укріплені церкви, садиби та традиційні села. Все разом можна побачити у Трансільванії. Але скільки знаємо ми про цей чудовий регіон Румунії? В останні роки все більше і більше проєктів ревіталізації висувають на перший план шляхетні домени для доповнення туристичних напрямків, а також проведення сімейних заходів.

Лише за 40 кілометрів від Брашова нещодавно ожив такий домен. Його історія, а особливо тамтешнього замку, починається в XVII столітті, коли в 1648 році Калнокі Іштван III написав у своєму щоденнику про будівництво кам’яного будинку в н.п. Міклошоара. Будинок, від спадкоємця до спадкоємця, потрапляє у володіння графа Денеша Калнокі, королівського графа в останній період його життя.

Основним його призначенням була мисливська садиба, але під час комуністичного періоду вона була націоналізована та перетворена на будинок культури. Покинута владою, вона безперервно деградується, швидко доходячи до жалюгідного стану. На щастя, після революції граф Тібор Калнокі, 25-те покоління цієї історичної родини, яка повинна була жити на засланні, вирішив оселитися в країні, хоча народився на Заході. «Його метою було врятувати архітектурну спадщину родини, а також природну та культурну спадщину регіону, одночасно допомагаючи громаді, людям регіону. Чого він і зробив» – каже Юлія Станку, прес-секретар Замку.

«Це класична історія про вигнання, замок, графа та щасливий кінець. За винятком того, що сама будівля була врятована від занедбаності та забуття, розташуванням там Музей трансільванського побуту.» – додала вона. У Міклошоарі турист може погуляти в саду замку Калнокі, відвідати Музей трансільванського побуту, поселетися в одному з традиційних графських будинків або ознайомитися із широким вибором місцевих і міжнародних напоїв або традиційних закусок. Музей трансільванського побуту створено в приміщенні замку Калнокі, а його історія та історія сім’ї налічує понад п’ять століть. Проте музей має на меті не просто реконструювати історію родини. Таким чином родина Калконі взяла на себе унікальну ініціативу показати, яким було шляхетне життя в цьому регіоні через відновлені, подаровані або придбані експонати, від автентичної зброї, що залишилася після битв родини з турками, до скринь, вражаючих печей, старовинного одягу або навіть оригінального піаніно Штрайхера, ту саму модель, яку використовував сам Йоганнес Брамс. Проєт генерує серйозну альтернативу культурній та туристичній пропозиції регіону, що має прямі переваги з точки зору підвищення привабливості цього мікрорегіону та покращення його соціального та економічного контексту.

Де розташований Замок Калнокі? У селі Міклошоара, повіті Ковасна, за 45 кілометрів від міста Брашов і Сфинту-Георге. Відстань відносно невелика від головних міст регіону, але її достатньо, щоб уникнути заторів і повсякденного життя в міському середовищі. Лише за 20 км можна відвідати геологічний комплекс Ракош, за 27 км – фортецю Фельдіоара, за 60 км – село Віскрі, за 50 км – фортецю Рупя, за 100 км – середньовічне місто Сігішоара. Легенда свідчить, що близько 8 століть тому угорський король любив полювати в лісах біля річки Олт. Одного разу королю не вдалося вцілити особливо великого ведмедя, і нервова тварина кинулася на короля. Поряд із ним був Калнокі, один із його довірених людей, який влучною стрілою повалив невгамовного ведмедя. У нагороду за те, що залишився живим, король разом із графським титулом подарував Калонкам цю територію. Так народилася історія домену з Міклошоари.

Відвідати його можна з 11.00 до 16.00 лише у супроводі гіда. Туристи отримують одноразові тапочки та аудіогід. Перший поверх будівлі – це музей. Є кілька кімнат, обставлених меблями, які свідчать про трансільванське життя в минулому. На дверях кожної кімнати є номер. Турист натискає відповідну цифру на аудіогіді і отримує інформацію про номер, в якому він знаходиться. Здалеку привертає увагу картина з одним із родоначальників цього знатного роду: графом Самуїлом Калнокі. Кажуть, що він видав правило в сім’ї: щоб хтось із родини завжди залишався вдома, у Трансільванії. Прибуття останнього Калнокі в Міклошоару означає, що це правило не буде порушено. Отже Самуїла Калнокі сприйняли серйозно; за одним винятком – заслання під час комуністичного режиму. Родина не жила в Румунії в комуністичний період, близько 50 років. Тібор Калнокі, народжений за кордоном, приїхав до Румунії в 90-х роках. У 1939 році, замок був куплений тодішнім міністром фінансів Єудженом Саву, членом уряду Октавіана Гоги, а пізніше будівлю націоналізували. Його новітня історія почала писатися з часів його реставрації, що тривала 3 роки, і відтоді його можна відвідувати.

Відвідавши перший поверх будівлі, екскурсовод запросив нас у підвал (насправді, скоріше мезонін), який мені сподобався більше, ніж сам музей. Підвал не є частиною музею, але він все-таки облаштований таким чином, щоб турист міг собі уявити, як виглядав він коли був мисливським замком, сьогодні справжній винний льох. Від екскурсовода ми також дізналися, що граф Тібор Калнокі придбав у селі 4 старих будинків і перетворив їх на гостьові будинки. Всі вони облаштовані оригінальними меблями 19 століття (ліжко, стіл, стільці і т. д.), а одну з них навіть використовував король Великобританії Чарльз ІІІ, коли будучи ще принцом-спадкоємцем британської корони відвідав Міклошоару.

По дорозі з Брашова (центр) і Сігішоари (центр), недалеко
від н.п. Хогіз, розташоване село Ракош, у 12 км від національної дороги.
Улоговина Ракош, захищена пагорбами, з контрольованими пропусками у випадку нападу, зв’язувала саксонські фортеці із секлерськими через ущелину ріки Олт.
Це стратегічне розташування сприяло будівництві замку Шукьошд – Бетлен в 1624
році.

У період з XVI по XVII століття, стиль Відродження переважав в архітектурі трансільванських шляхетних будівель. Звичай цей ввели княжі родини, які прагнули досягти західних стандартів і які наймали на це іноземних архітекторів, головним чином італійців. Розташовані переважно в сільських
населених пунктах, замки були побудовані таким чином, щоб забезпечити власникам
необхідний комфорт, а також захистити їх від турецьких вторгнень. Будівлі
перейняли із Заходу спосіб організації внутрішнього простору, розмір і
розташування приміщень, орнаментальні мотиви, але всі адаптовані до місцевої
традиції. Оборонна функція будівель характеризується кутовими вежами, достатньо
потужними, роль яких полягала у блокуванні можливих нападів турків чи навіть
селянства. Відповідно до цих правил, на території маєтку Ракош, був збудований
замок сім’ї Шукьошд, старої секлерської родини.

Перша згадка про цей замок датується 1603 роком. Це був
трикімнатний будинок, побудований між 1594 і 1603 роками Іштваном Шукьошдом.
Будинок був розширений його сином Дьордем Шукьошдом. Що стосується цього
моменту, в примітках про секлерський край, барон Орбан Балаж писав, що замок
був зведений на руїнах колишнього монастиря, однак це неперевірена інформація.
Можна припустити, що розширення будинку шляхом побудови кругових баштових кутів
датується першими десятиліттями XVII
століття. Після смерті Дьордя Шукьошда 1631 року, замок перейняв Петер Будай,
політичний діяч з політичними та дипломатичними зв’язками з воєводами Волощини
та Молдови, а в 1694 році, після його смерті, все його майно перейшло у
власність графа Бетлена Самуїла (1663-1708 рр.). Через політичну нестабільність
початку XVIII ст. постає необхідність
укріплення існуючих замків, тому Бетлен Самуїль піднімає оборонні стіни і
бастіони.

Історичні документи свідчать про те, що епізод з життя правлячої родини
Волощини – Гіка – пов’язаний з цим замком. У війні між турками та австрійцями,
в 1664 році, Григорій Гіка Воде знаходився на боці австрійців. Після війни
господар змушений був втекти до Польщі. Його дружина Марія втікає, однак, до
Трансільванії, де під захистом князя Міхаїла Апафі тривалий час знаходить
притулок в цьому замку. Тут народила вона свого сина Матвія. Запит Великої
порти відправити пані Марію зі своїми скарбами до Константинополя був
відкинутий Міхаїлом Апафі. Незважаючи на вигляд фортеці, захисна роль
архітектурного ансамблю є другорядною, першою будучи роль житла. Оборонна
система побудована відповідно до нападаючої техніки тих часів, коли необхідно було подвоїти
ряди укріплень із західного та південного боків (де досі зберіглася вмурована в
стіні дерев’яна частина періоду Відродження), південно-західна та
південно-східна вежі входять до оборонних бастіонів. Головний вхід здійснюється
через високе або напівкругле склепіння, що перетинає башту воріт, і яке
спочатку вело до Залу Лицарів (тепер повністю зруйнованого). На першому
поверху, приміщення були розташовані по прямій лінії. Склепіння приміщень є
напів-циліндричними, а двері прикрашені кам’яними або дерев’яними порталами.
Єдина вежа, яка безпосередньо зв’язується з будинком, – це південно-східна
вежа, що пов’язана вузьким склепінчастим коридором, в якому був влаштований
восьмикутний салон з напівкруглими краями. Цікавою є південно-західна вежа, в
якій розміщується крита кухня.

Приміщення в західній частині ансамблю були розташовані на двох поверхах і
використовувалися для зберігання зернових та харчових продуктів. При вході до
замку видніється надпис, датований 1700 роком, що свідчить про те, що на той
час будівля належала графу Стефану Бетлену. Також на склепінні одного з салонів
замку до цих пір ще зберігається геральдичний знак сім’ї Бетлен, вирізаний у
камені. Замок не був постійною резиденцією сім’ї, слугуючи протягом 200 років
тимчасовим місцем проживання як для сім’ї Бетленів, так і для офіцерів і персоналу. Після 1873 року замок
став власністю графа Телекі Самуеля, дослідника та діяча культури, відомого
своїми експедиціями до Африки, а в період революції між 1848-1849 рр., певна
його частина була знищена пожежею. Багато неприємних подій відбулися у
комуністичному періоді, коли будівля була перетворена на осідок колгоспу, що
сприяло погіршенню його стану. Місцева
громада неодноразово намагалися відновити архітектурний ансамбль. Особливий
інтерес до відновлення будівлі проявив священик Реформатської церкви села,
який у 1992 році заснував Фонд Бетлен. За посередництвом фонду були зібрані
кошти і відбувся перший реставраційний етап, до речі незавершений.

Місто Решіца, якому відведено велику роль у
розвитку румунської металургії і де виготовляли сталь, з якої була побудована Ейфелева вежа в Парижі, має простір, улаштований на чистому повітрі, в якому виставлені справжні коштовності румунського
машинобудування – Музей паровозів. На додаток до нього є багато інших визначних пам’яток, але базовий туризм зосереджується
на красі ландшафтів і особливих місцях, які природа створила з плином часу. Таким
чином, Решіца для більшості туристів, які приїжджають в цей район, є відправною
точкою в напрямок до найближчих національних парків, таких як Національний парк
Семенік, Ущелини Карашулуй або Національний парк Кейле Нерей-Беушніца, а також
до багатьох інших природних визначних пам’яток зони. Місто також може бути базою
для зимових курортів з навколишніх гір, де можна займатися зимовими видами
спорту найвищої якості.

Перше, що спадає румунам на думку,
коли мова заходить про місто Решіца, це те що Решіца промислове
місто. Однак тут є багато інших речей, які варто відзначити, коли мова
заходить про повітовий центр Караш-Северінського повіту. Я почну з позиції цього міста, на південному заході Румунії,
між пагорбами в районі гори Семенік, і
поруч трьох озер надзвичайної краси: Валюг, Секу і Трей Апе. Саме місто
Решіца перетинає річка Бирзава уздовж головного бульвару, який з’єднує дві
частини міста: старе і нове місто. Хребтом цього населеного пункту були,
протягом довгого періоду часу, металургійна та машинобудівельна промисловості.
Однак, в останні роки промисловість міста урізноманітнилася.

У 1872 році, у цьому місті був вироблений
перший на території Румунії паровоз (RESICZA-2), який був потім представлений
на виставці в 1873 році у Відні. Паровоз був спроектований Йоганом Гасвелом,
директором віденського локомотивного заводу. Локомотив був призначений для
внутрішнього вантажного транспорту, а справжнє виробництво паровозів
починається у Решіці у 1920 році і завершується в 1964 році, коли румунська
промисловість переходить на виробництво дизельних та електричних локомотивів.
Завдяки успіху в будівництві локомотивів, з 1930 року Румунія не імпортувала
ані одного локомотиву. У період
1926-1960 рр. в Румунії було побудовано 1207 паровозів. З них 797 у решіцькому
заводі, а 410 на бухарестському Малакса. Перші паровози, що їздили
територією Румунії були ті маршрутом Бухарест – Джурджу. Виставка паровозів під чистим небом у Решіці була урочисто відкрита 29 квітня 1972 року до
100-річчя виготовлення першого паровоза в Решіці. З 1964 року виробництво
паровозів у Решіці стало сторінкою історії. Так, упродовж 92 років тут було
побудовано 1461 локомотив.

Починаючи з 2018 року, сам простір виставлення та експонати Музею
паровозів проходять через масштабні роботи з перефарбування локомотивів,
перепланування парку, переасфальтування пішохідних алей, повної зміни системи
освітлення, додавання нових елементів архітектурного освітлення. Таким чином,
він став найбільшим Технічним музеєм під відкритим небом в Європі. Всього у
Музеї паровозів під відкритим небом виставлені 16 локомотивів з різних епох
будівництва (14 з яких були вироблені в Решіці) та найцікавіші зразки
ремонтно-будівельної техніки минулого століття. Найбільш важливим – це
локомотив Resicza, перший з трьох паровозів побудованих в
Південно-східній Європі між 1872-1873 рр.. Локомотив виставлений на постаменті
біля входу в музей.

Так само у 2013-му році, до локомотиву
№230.516, виробленого на
решіцькому заводі у 1936 році, був причеплений не менш цінний з історичного
погляду королівський потяг. Він був замовлений королем Фердинандом в Мілані. Ці
вагони мали забезпечити йому весь комфорт під час його офіційних поїздок. На
жаль, король не встиг користуватися ним, оскільки будувати потяг завершили
після смерті короля. Натомість, упродовж часу, у вагонах цього потягу
подорожували королі Румунії Кароль II, Міхай I, комуністичні лідери Георге
Георгіу-Деж і Ніколає Чаушеску, а також іноземні гості, такі як
Джеральд Форд, Генрі Кіссінджер, Леонід Брежнєв і Еріх Хонеккер і Тодор
Живков. Як вагони Королівського потягу, так і інші вагони зберігаються у їх
винятковій формі.

Розташоване у західній Румунії місто
Тімішоара завжди було столицею історичного краю Банат. Будучи протягом історії
частиною Османської імперії, імперії Габсбургів і Австро-Угорської монархії,
Банат приєднався до Румунії 1918 року. Тому, особливо культурні впливи Габсбурзького періоду є найочевиднішими в
Тімішоарі. Вони гармонійно поєднуються з румунськими, що були додані після 1918
року. Серед символів міста, де підпалилася іскра антикомуністичної революції
1989 року, числиться й Бароковий палац, теперішній Музей мистецтва. Він відомий
в Тімішоарі, також, під назвою Палац старої префектури, розташований на Площі
об’єднання, колишній центральній площі міста.

На картах часу місто фігурує
ще з 1339 року, а в XIV – XVI ст. його вважали бастіоном анти-османської боротьби. У Середньовіччі,
Тімішоара зазнало максимального розвитку. Після 1718 року розпочинається
колонізація німецького населення в Банаті. У XIX ст. цей населений пункт стає важливим промисловим
центром, користується новими завоюваннями науки тієї епохи, телеграфом з 1854
року та залізницею з 1856. 12 листопада 1884 року Тімішоара стало першим в
Європі містом з електричним освітленням вулиць, в 1899 році кінні трамваї були
замінені на електричні, а в 1881-му році в місто було введено телефон.

Бастіон Марії Терезії – єдиний збережений бастіон
у місті Тімішоара з часів приналежності банатського краю до Австрійської
імперії. Будучи єдиним бастіоном, він також відомий тімішоарцям як Фортечний
бастіон. Він був реставрований у 2008-2010 роках за європейські гроші. До
реабілітації в ньому розміщувалися торгові центри, ресторани, бари, нічний
клуб, книжковий магазин, дві постійні експозиції Банатського музею, а також
відділ етнографії музею Банатського села. Умовою фінансування
ремонтно-реставраційних робіт було, щоб протягом 5 років комплекс користувався для
культурних заходів, діяльність громадського харчування обмежується кав’ярнями,
кондитерськими та винними барами, дискотека була перетворена на навчальний
центр для молоді.

Після завоювання Тімішоари в жовтні 1716 року
армією Габсбургів під проводом Євгена Савойського було виявлено, що турецькі
укріплення не впораються з новою технікою бою. В результаті було прийнято рішення відбудувати всю
фортецю. Укріплення було зроблено у системі Паган. Ця система надихнула першу з
фортифікаційних систем, передбачених Вобаном, подібність між цими системами
поширила твердження, що Тімішоара була укріплена в стилі Вобана. Однак це не
так. Першим був побудований Бастіон Терезії. Будівництво розпочалося в 1732 році,
відразу ж після завершення гідротехнічних робіт з упорядкування вод річки Бега,
робіт, які проводилися між 1728-1732 роками і які мали забезпечити необхідну
воду у фортечному рові.

Спочатку бастіон був спроектований як равелін,
оточений водою, розташований перед стіною, що мало об’єднати майбутні бастіони
Франциска та Йосипа. Згодом його було включено до стіни укріплень, а в 1744
році було перейменовано на Бастіон Терезії на честь ерцгерцогині Марії Терезії
Австрійської. З часом тут була резиденція Римо-католицької єпархії, потім
розміщувалися тут кілька майстерень і складів, школи, друкарня чи Державний
архів. Після 1970 року сюди були перевезені етнографічні колекції Банатського
музею, технічного музею та старі колекції Повітової бібліотеки. Наприкінці ХІХ
– початку ХХ ст. майже всі укріплення були знесені. Бастіон Марії Терезії був єдиним бастіоном, який не був зруйнований, через те, що по всій
довжині він мав придатні для використання приміщення. Бастіон розташований у
східній частині фортеці, на даний момент – недалеко від центру міста.

Складається він з двох сторін, північної та
південної, довжиною близько 142 м, які утворюють на сході гострий кут у 72°. Конструкція
забезпечена відступом, будучи єдиним бастіоном фортеці, обладнаним подібним
елементом. Метою відступу була оборона на випадку його прориву. Він був
спроектований так, щоб міг функціонувати самостійно, як останній пункт опору в
середньовічних укріпленнях. Перші реставраційні роботи відбулися 1968-1969
роками. Тоді було здійснено проїзд через бастіон автомобільного та пішохідного
руху. Проте розмір рову перед ним був зменшений. Друга реставрація відбулася у
2008-2010 роках. Із загальних витрат п’ять мільйонів євро надійшло з фондів
PHARE, 1,7 млн євро виділено з державного бюджету, 2,3 млн євро – від Повітової
ради, трохи більше мільйона євро – від мерії Тімішоари.

За більш ніж півстоліття від
моменту перших дискусій на тему доречності створення
Національної бібліотеки, через три роки після відновлення будівельних робіт у
новій будівлі (розпочатій в 1986 р. ще під час диктатора Чаушеску) і через
чотири місяці після офіційного відкриття (квітень 2012 рік), нове приміщення Національної бібліотеки, розташоване на бульварі Унірі
(укр. Возз’єдання), відкрило свої ворота для широкої публіки. Про цю будівлю і
розповім я вам сьогодні.

До колекції Національної бібліотеки входять
понад 12 мільйонів книг, що розподілені на декілька фондів. Це перш за все
поточний фонд книги, до якого входять румунські та зарубіжні видання (книги,
газети і журнали), фонд спеціальних колекцій, з понад півмільйона документів
(бібліофілія, рукописи, історичні архіви, старі румунські періодичні видання,
гравюри, фотографії, картографія, аудіовізуальні документи). Найбільш цінною
книгою бібліотеки є Codex Aureus, фрагмент латинського Євангелія на пергаменті
від 810 року, сторінки якого можна перегортати і віртуально. У бібліотеці є 14
великих читальних залів, 6 конференц-залів, конференц-зал місткістю на 400
місць, 30.000 квадратних метрів для зберігання книг і 15.000 квадратних метрів
простору для виставок, колекція для іграшок, книгарні і кафе. Читальні зали,
конференц-зали і величезний багатофункціональний амфітеатр обладнані
звукопоглинаючими панелями. Читачі можуть шукати у базі даних будь-яку книгу,
яку отримають на замовлення через розумний міні-ліфт, розташований у кожному
читальному залі. Найбільш цікавим є багатофункціональний зал, який виглядає як
кінозал.

Але розпочнемо з історії
бібліотеки. Історія цієї важливої для Румунії установи почалася в 1859 році,
коли бібліотеці Національного коледжу Св. Сави надано статус Національної бібліотеки. У 1901 році її
колекції перейшли до спадщини Румунської Академії. Бібліотека була відновлена в
1955 році, але тривало майже два роки, поки було знайдено приміщення – колишній
Палац фондової біржі – і два роки для його пристосування до потреб Національної
бібліотеки. Перші дискусії про необхідність побудови нового приміщення для
Національної бібліотеки розпочались на початку 60-х років, але будівництво
почалося тільки в 1986 році і було призупинено дуже близько до завершення у
грудні 1989 року. Після революції, це нове приміщення Національної бібліотеки
мало бурхливу історію. Тривалий час не зроблено ніяких інвестицій, так що
частини будівлі були пошкоджені. Крім того, місце притягало злодіїв будівельних
матеріалів. У 2002 році, велика суперечка розгорілася навколо цієї будівлі,
після того, як влада хотіла перетворити на будинок уряду. Однак, теж влада
відмовилася від цього плану. У 2004 році відбувся перегляд проекту з 1986 року,
а в 2006 році Міністерство культури вирішило перетворити будівлю на культурний
центр та Національну бібліотеку. Будівельні роботи розпочалися навесні 2009
року і завершилися в кінці 2011 після інвестиції обсягом 100 млн.
євро.

14
читальних залів і багатофункціональних приміщень доступні зараз для публіки, де організовані різні
заходи, такі як виставки, конференції або семінари чи майстер класи, і куди, в
спеціально відведених місцях може приходити будь-хто потребує місця для навчання,
в тому числі групи студентів та учнів, які працюють над спільними проектами.
Усередині Національної бібліотеки були відкриті і дві кав’ярні. Один з семи
читальних залів був спеціально влаштований для учнів початкових і середніх
класів, які матимуть доступ до книг шкільної літератури, збірників, різних
атласів та карт. Приміщення було улаштовано так, щоб його можна бути
використати як місце, де учні могли робити свої домашні завдання, але й місце,
де вчителі і викладачі можуть прийти зі учнями для різних освітніх заходів.
Крім того, у нове приміщення Національної бібліотеки можуть прийти і
читачі, які ще не вміють читати. Йдеться про майбутніх учнів, для
яких спеціально було створено ігротеку.

Інший читальний зал доступний для тих, хто
цікавиться правом і правовими документами, з вікон якого можна побачити
Бухарестський трибунал. Поруч із цим залом, знаходиться інший, куди можуть
приходити любителі преси. Найбільшим читальним залом, місткістю 80 місць і
приміщення присвячене мистецтву, є літературний зал. Розташування цього залу
абсолютно оригінальне, навпроти ріки Димбовіца, звідки можна побачити Будинок
народу. Таким чином, найбільші щодо розміру будівлі в Румунії «дивляться одна
на одну» Перше пожертвування для цього залу прийшло від родини Блага, йдеться
про бюст поета і драматурга, для якого була
створена спеціальна зона. Серед останніх пожертвувань бібліотеці фігурують і
рукописи історика Нягу Джувари, а також твори XVI та XVII ст., подаровані
колишнім головним архітектором столиці Александром Будіштяну.

Добруджа – це територія, усіяна старовинними фортецями. Тут знаходиться
найстаріше поселення на території Румунії – фортеця Гістрія (Істрія). Теж тут розташоване
поселення, яке зараз лежить наполовину під Чорним морем – Каллатіс (Мангалія). У Чернаводі, у фортеці Аксіополіс, був
знайдений «Мислитель з Гаманджії», виразник найдавнішої неолітичної культури
Добруджі, що датується роками до нашої ери. Тут розміщені фортеця Адамклізі та «Tropaeum Traiani», пам’ятник, що був встановлений
імператором Траяном на честь найкривавішої битви між даками та римлянами в 102
році н.е.. І теж на добруджанських краях розташована фортеця Томіс, місце
заслання римського поета Публія Овідія Назо.

Але по всій Добруджі є фортеці – більш-менш відомі – залишки давнини:
Капідава (Топалу-Констанца), Карсіум (Хиршова-Констанца), Сацидава (Дунарень,
Аліман-Констанца), Пакуйул луй Соаре (Остров-Констанца), Альбешти (Констанца),
Ульметум (Пантелімон), Енісала або Гераклея (Сарікьой-Тулча), Халміріс
(Муригіол-Тулча), Егісс (Тулча), Аргамум (Журилівка). Майже забуті фортеці:
Діногеція, Аррубіум, Троесміс, Берое, Кіус, Альтінум, Цивітас Аусдесценсіум,
Партенополіс, Стратоніс, Новіодонум. Фахівці з історії та археології Добруджі з
Музею національної історії та археології міста Констанца та з
Науково-дослідного інституту Тулча пропонують детальну інформацію для тих, хто
хоче пізнати Добруджу ближче. На веб-сайтах цих двох установ (minac.ro, icemtl.ro), на спеціалізованих сайтах (arheologie-ibida.eu), на сайті Міністерства культури (cimec.ro) та сусідніх монастирів (dervent. ro) можна знайти
інформацію про ці фортеці.

На території комуни Дунарень відомі дві фортеці з кам’яними стінами та
оборонним ровом – одна прямокутна (150 х 80 метрів), до якої пізніше додано ще
одну такої ж форми (70 х 40 метрів), в якій знайдено монети II-IV, уламки кераміки, руїни стін, написи, барельєф
із зображенням Меркурія тощо. Деякі дослідники встановили що назва цієї фортеці
Сацидава. Інша частина фортеці (квадратний табір) була винайдена трохи далі на
південь, де були виявлені монети та фрагмент грецького напису.

Фортеця Халміріс – археологічна пам’ятка, розташована в 2,5 кілометрах на
схід від села Муригіол, у повіті Тулча, є сильною римською та
римсько-візантійською фортецею, місцем розташування військових частин і
станцією Дунайського флоту Classis Flavia Moesica. Тут виявлено пам’ятники
військової, цивільної та культової архітектури, серед них єпископська базиліка
зі склепом перших добруджанських мучеників – Епіктета та Астіона.

Фортеця Егіс в місті Тулча – розташована на пагорбі Пам’ятника, у
північно-східній частині Тулчі, була побудована в кінці 4 століття до нашої
ери. Її назва кельтського походження походить від легендарного засновника
Каспіоса Егісса. Розповідаючи про події, що відбулися 12 року до нашої ери,
коли на місто напали гети, Овідій назвав його «uetus urbs». На початку 2
століття фортеця стала важливим військовим штабом, пізніше єпископською
резиденцією (VI ст). Міське життя закінчилося в Егісі в першій чверті VII ст.
Територія знову заселена в X-XI століттях н.е.. Зараз на пагорбі Пам’ятника можна
відвідати деякі археологічні комплекси пізньої римської доби. Чимало
археологічних матеріалів, виявлених під час археологічних розкопок,
організованих у другій половині XX століття, можна знайти в постійній виставці
Історико-археологічного музею в безпосередній близькості.

Іншими залишками та території тулчанського повіту є руїни фортеці Ібіда, що
на території сучасного села Слава Русе. Враховуючи стратегічне значення регіону,
у тетрархічний період (Ліциній-Константин Великий) було побудовано грандіозну
оборонну систему, що охоплювала як долину річки Слава, так і стратегічні пункти,
розташовані на висоті: фортеця площею близько 24 га, укріплення на близько 3,5
га на пагорбі Харада (прибудова фортеці) і форт на висоті 158 метрів – також на
пагорбі Харада. Незважаючи на це, історичні відомості про фортецю незначні:
поліс Ібіда згадується Прокопієм Кесарійським серед фортець, перебудованих
Юстиніаном, як стверджують дослідники Асоціації Ібіда. Фортеця проходила через періоди
миру та процвітання (про що свідчать археологічні знахідки), але й через
критичні моменти: напади готів (4 ст.), кутригурів (за часів правління
Юстиніана I) тощо. Припинення міського життя в Ібіді було зумовлене падінням добруджанських
оборонних фортець Добруджі в першій чверті VIII ст.

На території сучасного села Аліман знаходиться фортеця Сацидава (поселення гето-даків і римський табір, II – III ст.) і заповідник скам’янілостей площею 15 га. За часів Траяна, 114 р. н.е., у таборі Сацидава розмістилася когорта IV Gallorum, а пізніше, наймовірніше, починаючи з правління Адріана, когорта I Cilicum sagittariorum milliaria. Назва Сацидава свідчить про те, що в цьому місці або поблизу існувало до римського завоювання дако-гетське поселення. Виявлення місця розташування Сацидави було можливим завдяки підтвердженню інформації, наданої стародавніми джерелами та епіграфічними документами, насамперед міліарієм часів імператора Деція. Проведені дослідження, які привели до виявлення, здебільшого, стіни 4 – 6 ст., показує, що в Сацидаві, римське укріплення існувало з 2 століття н.е. аж до початку 7 ст. З виявлених до тепер епіграфічних документів (близько 20 написів) дізнаємося, що в Сацидаві розмістився піхотний загін, «cohors I Cilicum milliaria equitata», що контролював південну частину Добруджі.

Сьогодні ми зупинимось
у регіоні, розташованому у східній
частині Румунії, за межами Карпатської
дуги, на перехресті історичних провінцій
Волощина, Молдова і Трансільванія.
Місцеві жителі з гордістю називають
цей регіон «маленькою Румунією», через
різноманітність форм рельєфу, а також
види тутешнього туризму. Саме
цей рельєф посприяв занесенню Бузеуського
краю до спадщини ЮНЕСКО і оголошення
його міжнародним геопарком. Це другий
в Румунії міжнародний геопарк, після
Краю Гацегу, що був оголошений
спадщиною ЮНЕСКО у 2015 році.

Статус
«міжнародного геопарку» був присвоєний
днями в Парижі учасниками престижної
організації, які проаналізували 16
пропозицій з усього світу. Назва
«Глобальний геопарк ЮНЕСКО» визнає
геологічну спадщину міжнародного
значення. Держави-члени одноголосно
ратифікували її створення у 2015 році.
Охоронювані території цієї мережі
демонструють надзвичайне геологічне
різноманіття, яке лежить в основі
біологічного та культурного різноманіття
різних регіонів. Геопарки служать
місцевим громадам, поєднуючи збереження
їхньої унікальної геологічної спадщини
з інформуванням громадськості та сталим
розвитком. Завдяки цим восьми новим
включеним територіям ця мережа ЮНЕСКО
тепер охоплює площу 370 662 км², що можна
порівняти з площею Японії.

Ідея включення цієї
чарівної території до
спадщини ЮНЕСКО виникла в 2007 році і
привернула увагу фахівців і волонтерів.
Пропозиція була
підготовлена та подана
у листопаді 2020 року до ЮНЕСКО неприбутковою
організацією «Бузеуський
край». У вересні минулого року цю
територію відвідали два експерти
ЮНЕСКО. Протягом трьох днів вони оцінювали
її, виявляючи місця, людей
та місцеві цінності, перевіряючи 101
критерій, з яких 99 були
обов’язковими. Бузеуський
край також користуватиметься
просуванням ЮНЕСКО через
Європейську та глобальну мережу
геопарків, а новий статус привабить
туристів і матиме потенціал переконати
підприємців інвестувати в альтернативний
туризм, агротуризм, культурний або
пригодницький туризм.

Після Краю
Гацегулуй, геопарк Бузеуського
краю є другим об’єктом ЮНЕСКО в
Румунії, який був розвинутий
за допомогою Бухарестського
Університету. Територія, розташована
за 150 кілометрів від столиці Румунії,
у Підкарпатті, займає 100 тис. га і
включає 18 населених пунктів.
Вхідні ворота до геопарку -
село Берка, звідки туристи можуть
почати свої пригоди в
Бузеуському краю. Цілями
команди з просування геопарку
є розвиток альтернативного
туризму, що принесе користі
як місцевим жителям, так і відвідувачам,
а також природі. Таким чином, Бузеуський
край став важливим пунктом
на карті Румунії і пропонує туристам
привабливі об’єкти, такі як: грязьові
вулкани, конкреції в н.п.
Улмет, живий вогонь, соляні
гори, печерні поселення
тощо. Це визнання є
позитивним прикладом сильної громади,
до якої долучилися чимало
організацій. Ключовим елементом отримання
цього статусу були дії як органів
місцевого самоврядування, так і
неприбуткових асоціацій чи місцевих
жителів. Іншим важливим елементом є
активна участь Бухарестського університету
за посередництвом
студентів, магістрів та докторантів,
які зосереджують свої дослідження на
геопарках ЮНЕСКО.

Поняття грязьовий
вулкан через подібність у зовнішніх
проявах до справжнього вулкану вперше
застосовано в 1938-му році. Однак що таке
грязьові вулкани? Це – геологічні
утворення над тріщинами, що вміщають
поклади газу з високим тиском. З ними
пов’язане постійне або періодичне
виверження грязьових мас, горючих газів
тощо. Грязьові вулкани переважно
приурочені до регіонів, де у розрізі
присутні глинясті породи, відклади
підводних зсувів, глини, піски та
неконсолідовані осади. На поверхні ці
вулкани мають вигляд грязьових конусів
із кратерами, через які періодично або
безперервно викидається газ. У суху
погоду глини зневоджуються і розтріскуються.
Якщо тріщини досить глибокі, через них
починає виділятися газ. У процесі підйому
з надр він змішується з глиною і пластовою
водою, що призводить до утворення грязі,
яка викидається на поверхню. Наявність
йоду та брому у водах грязьових вулканів
надає грязі цілющих властивостей.

Трованти
(конкреції) з н.п. Ульмет це особливе
природне явище. Вигляд та мікрорельєф
вражають. Це скелі з химерними формами,
менш відомі та помічені. Люди часто
називають їх «живими каменями», оскільки
внаслідок ерозії та метеорологічних
явищ ці витвори природи з роками перетворюються
та приймають інші форми та розміри. З
наукової точки зору є поклади піску та
шари цементованих пісковиків, що
отримують кулясту форму через вплив
природних явищ: вітру, дощу тощо. Місцеві
жителі називають ці утворення зростаючим
камінням. Конкреції є, насправді,
камінням у вигляді бульбів. Розміри цих
утворень – від міліметрів до десятків
сантиметрів, а інколи навіть до 6 и 10
метрів. Припускається, що вік конкрецій
набагато перевищує 5 мільйонів років.
Назва тровант є специфічною румунській
геологічній літературі. Слово походить
з італійської мови і означає знайдена
дитина. Уперше його використав геолог
Георге Мунтяну Мургоч, у книзі від
1907-го року. Вирубана посередині конкреція
виглядає як скам’янілий стовбур дерева.
Вона має кільця різного розміру та
кольору, яких можна вважати етапами
розвитку. Чимало разів їх використовують
як декоративні елементи в садах місцевих
жителів. Природа збуджує уяву туристів,
котрі відвідують ці конкреції,
оскільки чимало з них мають дивовижні
форми. Деякі утворення збігаються в
одному пункті і починають подобати на
серце або на цифру вісім. Змодельовані
невидимою рукою природи, кількість
тровантів росте після кожного дощу. У
народі кажуть, що вони випромінюють
негативні енергії. Навіть і науковці
не можуть пояснити таємницю кам’яних
утворень. Із села Ульмет,
через пагорб, можна дістатися до Живого
Вогню. Це ще одна туристична пам’ятка
та геологічний заповідник в районі села
Лопетарь, приблизно в 70 км від міста
Бузеу. З глибин землі тут вивергаються
вогняні полум’я, що безупинно горять.
Насправді це родовища природного газу,
який піднімаючись на поверхню запалюється
кристалами кварцу.

Карстове плато Меледік
розташоване на висоті 608 м. і виглядає
як безкінечне природне утворення,
оточене соляним намистом. З географічної
точки зору і не тільки, соляне плато
розташоване на правому березі річки
Жгябулуй (лівої притоки ріки Сленік).
Цей соляний вівтар, здається, вишитий
різними долинами овальної та круглої
форм. Абсолютно захоплюючим є те, що на
дні однієї такої долини знаходиться
солодке чудо соляного масиву – Озеро
Меледік, відомий ще під назвою «Бездонне
озеро». Озеро Меледік є унікальним у
світі через його прісну воду, в самій
серцевині соляного масиву. Протягом
подорожі туристів оточуватимуть
вертикальні стінки солі, які вражають
твердістю і особливо їх кольоритом.
Крім того, чарівним є й хроматичне
поєднання пейзажу, що захоплює, особливо
літом чи восени. Безліч відтінків, безліч
кольорів, де «зелений» є, здається,
найкращим другом осіннього «помаранчевого»
кольору. Практично, краєвид виявляє
собі як нескінченний світ соляних
каньйонів, де час вирив десятки печер,
справжні природні чудеса, які чекають
на спелеологів ентузіастів. На території
Плато Меледік, точніше, в цьому світі
темряви, розташована Печера Меледік,
яка упродовж багатьох років фігурувала
серед найдовших соляних печер у світі.
Доступ до неї рекомендується тільки
для людей, які мають досвід в спелеології.
Окрім гарного краєвиду та туристичних
атракцій, туристи можуть помітити, щось
зовсім незвичайне, на поверхні плато
Меледік знаходяться невеликі конгломерати
солі подібні на насіння. Ефектні карстові
форми рельєфу пов’язані з розчиненням
солі на поверхні землі, в результаті
чого відбувається найбільш цікаве явище
в Румунії, що разюче подібне на рельєф,
який формується на вапняках.

На південному сході Румунії розташований приморський регіон Добруджа – край
між Дунаєм і Чорним морем. До Румунії Добруджа була приєднана після звільнення
цієї території від 500-річного турецького панування. Цей період турецького
панування залишив відбиток на багатьох спорудах. У фольклорі місцевих жителів
відбиті не лише коріння саме румун, але і традиції турків, татар, греків,
українців, росіян-липованів та інших народів, що оселились тут упродовж історії.
Особливо примітні і цікаві тут залишки греко-римської культури. Завдяки цим
слідам Добруджа є справжнім музеєм просто неба, що представляє свідоцтва
декількох століть до нашої ери.

Місцем паломництва туристів і учених є Добруджанські печери, що викликають також серйозний науковий інтерес завдяки багатству флори
і фауни, а також археологічних пам’яток. На півдні повіту Констанца, в селі
Ліману, розташована однойменна печера, яка, за переказами, була вирита людиною,
щоб заховатися від переслідувачів. Унікальною в світі є печера в селі Мовіла,
неподалік від Ліману. Це повністю ізольована грота, що зігрівається теплими
джерелами. Ще одна печера – в монастирі Дервент, так звана Печера апостола
Андрія, де, як розповідається місцевими гідами, прожив п’ять років на початку
першого століття нашої ери апостол Андрій, що проповідував у цих краях
християнство.

У північній
частині Добруджі, неподалік дельти Дунаю, є населений пункт, відомий
румунам, особливо завдяки виноградникам – Нікуліцел. Восени район Нікуліцел
запрошує відвідувачів у похід на пологі вершини гір Мечінулуй. Цей населений
пункт є свого роду захованим скарбом північної Добруджі. Ні для кого не є
секретом, що північна Добруджа є одним з найбільш важливих і привабливих
районів з туристичним потенціалом для Румунії. Якщо туристи вирішують рушити з міста
Тулча на захід до Національного парку Гори Мечінулуй, то вони зустрінуть по
дорозі іншу зону, яку, загалом, румуни асоціюють зі знаменитим вином,
виробленим на цих пагорбах навколо комуни Нікуліцел, саме на пагорбах
Нікуліцел. Район рідкісної краси, з компактними лісами, де водиться невимовна
різноманітність рослин і живих істот, справжня золота копальня для
фотографів-любителів і професіоналів.

До дегустації місцевих вин, на одному з винних льохів району, туристи повинні відвідати
особливий туристичний об’єкт: палеохристиянську базиліку з Нікуліцела, внесену до
списку історичних пам’яток виняткової національної цінності, репрезентативної
для румунської цивілізації, унікальне місце в Європі. У 2016 році на гроші
Європейського Союзу було завершено проєкт реабілітації та модернізації цього
археологічного ансамблю, і тепер стіни базиліки і цегляна підлога старої
гробниці виглядають чудово. Це надзвичайно важливе археологічне та історичне місце було виявлено на
початку 1970-х років.На той момент склеп
був запечатаним, ніколи ніким не відкривався і зберіг первісну форму та
особливості споруди початку IV століття нашої ери, всередині знаходилися
останки шести мучеників, чотирьох на верхньому рівні склепа, двох інших на нижньому.
Історики встановили, що останки чотирьох мучеників у спільній дубовій труні у
верхній частині склепу належать Зотікосу, Атталосу, Камасісу та Філіппосу.
Відомо, що вони проповідували християнство серед римських військ, дислокованих
у фортеці Новіодунум (нині н.п. Ісакча, на правому березі Дунаю).

Крім
базиліки Нікуліцел, екуменічний тур туристів повинен включити монастирі Кокош, Челік Дере і Саон. Так само важко
повірити, що по дорозі вони не зупиняться аби помилуватися красою природи. Рельєф регіону характеризується
максимальними висотами майже у 300 метрів, наявністю округлих вершин і крутих
схилів, особливо в північній частині. На любителів прогулянок серед природи чекає
привабливий туристичний маршрут довжиною 9 кілометрів середньої складності,
який можна пройти за 3-4 години. Маршрут оминає населений пункт Нікуліцел, але відкриває
оглядові майданчики, з яких можна милуватися панорамою Дунаю, монастиря Саон і
трьох прилеглих озер: Телінча, Ротунду та Горгонел.

Теж в Добруджі, на березі озера Сіноє, в
північній частині теперішнього півострова Істрія, дві тисячі шість сот років
тому було зведено місто Гістрія, засноване грецькими торговцями, що оселились в
колишній гостинній затоці, з метою розвинути торгові стосунки з місцевими
гето-даками. Фортеця Гістрія є першою грецькою колонією на західному узбережжі
Чорного моря та найдавніше місто на території Румунії.Фортеця
була заснована всередині VII-го ст. до нашої ери (за істориком
Еусебіусом в 657-му році) колоністами, що прибули з Мілету. Місто мало
безперервний розвиток упродовж 1300 років, починаючи з грецького періоду до
римо-візантійської епохи. У VII-му столітті до нашої ери, фортеця була
знищена та покинена поступово її жителями, через замулення затоки Halmyris,
яка перетворилась на озеро.

Археологічні розкопки тривають
безперервно до наших днів, за винятком періоду двох світових війн. У Гістрії
були виявлені велика стіна фортеці, а також велика кількість громадських та
приватних будівель, більшості з IV-го -VII-го століть н.е. Назва походить з
грецької мови від ріки Істрос – тобто Дунай. Оточена сильною оборонною стіною,
місцевість постачалась водою понад 20-ти кілометровими трубами, вулиці міста
були забруковані камінням. Уздовж вулиць пролягали водостічні канави, зроблені
з кам’яних плит. У нормальні часи фортецю відвідують щоліта понад 10.000
туристів, кількість іноземних туристів зростає рік від року. Однак не лише
руїни приваблюють туристів на північ румунського узбережжя, а і південь дельти
Дунаю. Горби, що оточують фортецю, стали місцем притулку для рідкісних птахів.
І багато туристів приїжджають сюди, щоб фотографувати їх.

Розташований на півночі
Румунії, Марамуреш є привабливим з туристичної точки зору повітом своєю природною красою та етнофольклорним багатством. Протягом століть ліси забезпечували мешканців Марамуреша
сировиною для виникнення та розвитку справжньої деревної
цивілізації. Свідченням цієї цивілізації є дерев’яні церкви та ворота,
справжні витвори народного мистецтва. Тому, сьогодні завітаємо до старовинних дерев’яних церков, які від недавна ви можете відвідати з будь-якого куточка світу завдяки віртуальним турам, створеним через серію спеціальних проєктів.

Дерев’яні церкви є
виразом культурного ландшафту Мараморощини, вісім з них були занесені у 1999 році до списку пам’яток світового значення
культурної спадщини ЮНЕСКО. У Марамуреському повіті, дерев’яні церкви зустрічаються майже в кожному селі.
Рекорд найвищої, донедавна, дерев’яної церкви в Європі заввишки 54 м – Церкви з
села Сурдешть – був здоланий церквою жіночого монастиря з села Бирсана
(заввишки 62 м). Церква у румунів розташована в центрі села, так само як
Бог є центром Всесвіту, каже Марія Мірела Подуц з Повітового центру збереження
та просування традиційної культури «Лівіу Борлан»: «Наш повітовий центр хотів
виділити ці пам’ятники. Серію проєктів ініціював Повітовий центр збереження та просування
традиційної культури «Лівіу Борлан» до того, як вибухнула пандемія коронавірусу,
коли ми ще не знали, що будемо проводити таку кількість онлайн-заходів. У
період 2018-2020 рр. через подібні проєкти були досліджені старі церкви з трьох
етнографічних районів: краю Кіоарулуй, краю Лепушулуй та краю Марамурешу. У
2021 році дослідження були розширені в районі Краю Кодрулуй, четвертому
етнографічному районі, частково розташованому в повіті Марамуреш. Таким чином,
цикл закінчується створенням панорамного зображення всіх дерев’яних церков з
монументальним статусом, розташованих у чотирьох етнографічних районах повіту Марамуреш:
історичному Марамуреші, краях Кіоарулуй, Лепушулуй та Кодрулуй».

Оригінальність, краса,
сміливі пропорції і деталі релігійної дерев’яної архітектури є результатом
готичних впливів на тлі сильних православних традицій. Ці церкви невеликого
розміру, але з високими і тонкими вежами були дерев’яними, бо тоді було
заборонено будування кам’яних православних обитель. Вони датуються XVIII
століттям, більшість з них були відновлені після останньої татарської навали
1717 року, але збереглися на Мараморощині і кілька церков з XVII століття. Перші письмові згадки про місцевості в районі Кодрулуй з’являються в XIII столітті. Але чому проєкт включив саме цей район? Марія
Мірела Подуц з Повітового центру збереження та просування традиційної культури
«Лівіу Борлан» каже: «Він розташований у північно-західній Трансільванії, це
чітко визначена територія з етнографічної точки зору. З часом сусідні
етнографічні регіони відчули численні впливи. Його називають районом Кодрулуй, бо
у минулому він був покритий дубовими та буковими лісами, але сьогодні
переважають долини та пологі вершини. «Дерев’яні церкви в районі Кодрулуй -
віртуальні тури» – це проєкт, присвячений дослідженню та популяризації низки 18
старих дерев’яних церков, які мають статус історичної пам’ятки, і які досі збереглися
на етнографічній території трьох повітів Марамуреш, Селаж і Сату Маре. Проєкт,
співфінансований Управлінням Національного фонду культури, здійснювався з
серпня по листопад 2021 року Повітовим центром збереження та просування
традиційної культури «Лівіу Борлан», в якості бенефіціара, разом із вісьмома
партнерами – установами та організаціями з трьох повітів».

Дерев’яні церкви в цьому районі є пам’ятками архітектури, майже невідомими широкому
загалу, які до недавна цікавили невелику кількість фахівців, каже Марія Мірела Подуц: «Інформації про ці дерев’яні культові споруди відносно мало. Деякі з них
не оновлювалися з середини 1970-х років, коли були опубліковані. Цим проєктом
ми хотіли просунути придане старих дерев’яних церков краю Кодрулуй, які досі
збереглися, з їхньою історією, архітектурними елементами, настінним розписом та
історіями. Ми створили віртуальні екскурсії по цим церквам. Важливо те, що
шість із них досі зберегли своє релігійне призначення, обслуговуючи маленькі та
дуже маленькі громади вірян. Як і в попередні роки, проєкт мав дві основні
складові: дослідження та просування. Для науково-дослідницької роботи
використовувалася інформація з архіву – дослідження та статті, написані
фахівцями в галузі мистецтва, історії та архітектури, доповнені інформацією,
отриманою на місці. Для кожного з пам’яток були зроблені віртуальні тури та
фотографії, які відображають поточний стан церков, всю отриману інформацію у
вигляді тексту та зображення можна побачити в розділі «biserici de lemn/ дерев’яні церкви» на сайті «codru.culturamm.ro»

Іншою прем’єрною складовою проєкту та сайту – розділ «lăcașe dispărute/ зниклі церкви». Саме цим автори проєкту хочуть, наскільки це можливо,
використати втрачену спадщину в районі Кодрулуй у віртуальному електронному
форматі. Таким чином, представлено низку актуальної інформації та фотографій із
дерев’яними церквами, які колись стояли в цих селах, але яких сьогодні, на
жаль, немає.