Category: Відкрий для себе Румунію

  • Євангелічна церква у м. Бістріца

    Євангелічна церква у м. Бістріца

    Розташований у центрально-північній частині Румунії, повіт Бістріца-Несеуд є дуже привабливим з туристичної точки зору і позиціонує себе як справжні ворота до красот Трансільванії. Відправною точкою до всіх природних пам’яток може бути муніципалітет Бістріца. Перші документальні свідчення про Бістріцу датуються 1264 роком, це старе німецьке людське поселення і цінний історичний центр. Починаючи кінцем ХІІІ століття, Бістріца зазнає періоди процвітання та економічного розвитку, однак її не оминають війни та біди. Таким чином в 1241-1242 роках, татари, по їхньому шляху до центру Європи знищують місто. У ХІУ-му столітті, Бістріца набуває статусу “сівітас” і стає найважливішим містом з північного-сходу Трансільванії. Близько 1330 року угорський король Людовик Великий вів різні битви в цій частині Трансільванії з угорськими дворянами. Місцеві саксонці воювали на боці короля, який, після заспокоєння дворян віддячив саксонців оголосивши їх бург вільним містом з правом на вільну торгівлю так само як Будапешт, а також, між іншим, з правом мати свою печатку, власний суд і внесення в герб міста елементи символу королівської Анжуйської династії.

    З 1353 р. місто отримує право організувати щорічний 15-денний ярмарок, що було підтвердженням найважливіших ремесел мешканців міста. В 1465 р. міські укріплення нараховували 18 башт і бастіонів, за кожним з яких наглядала та чи інша реміснича гільдія. Укріпленим був і головний храм міста. На жаль, Чаушеску зруйнував велику частину цього укріплення, щоб звільнити місце для його будівель комуністичного типу. Сильний розвиток міста доведено низкою архітектурних будівель, деякі з них збереглись до нині: Готична Церква, вежа якої має 75 метрів. Будування цієї церкви розпочалось в 1470-му році й тривало майже сто років, аж до 1564 року. Документи свідчать про те, що на цьому місці саксонці звели церкву ще в XIV ст. Вже коли новий храм був майже повністю готовий, вдосконалив його у відповідності до ренесанського архітектурного стилю у 1559-1563 рр. італійський архітектор Петрус Італус.

    Резван Черчея, директор Асоціації міжгромадського розвитку “Туризм у Бістріца-Несеудському повіті”, проводить нас по цьому населеному пункту, побудованому на зразок німецького бургу: “У місті Бістріца є на що подивитися. Почну з рекомендації відвідати Зібенбюрген, тобто сім саксонських фортець, які залишили свій слід на сьогоднішньому місті. Ви побачите невеликий середньовічний бург, схожий на інші бурги в Трансільванії. У зв’язку з цим з’явилися невеликі проекти, у повному розвитку, щодо туристичної експлуатації цього напряму: реконструкція старих пасажів міста, кількох об’єктів, які входили до складу міста. Таким чином, я міг би почати з найважливішої рекомендації: Євангелічна церква. Вона вирізняється вежею з ліфтом. Це, мабуть, перша саксонська вежа з панорамним ліфтом. Я також рекомендую Будинок срібника, Будинок з левами, старі пасажі Бістріци «Сугелете» та частину фортеці. Все це зазнало масштабної реставрації та реконструкції. У старій синагозі також проводиться багато заходів. Бістріца є опорною точкою трансільванського туризму”.

    Теперішнія Євангелічна церква спочатку була присвячена Святому Миколаю, в той час коли була римо-католицькою церквою. У 1543 році, після переходу саксонців на бік Реформи, вона стала євангелічною. Вона зазнала кілька будівельних етапів, що починаються від готичного архітектурного стилю – який помітний ще й сьогодні в найдрібніших деталях обробки каменю, що характерні XIV століттю. Спочатку це була церква типу базиліки з центральним нефом і двома бічними проходами та двома вежами в західній частині. Але в кінці XV століття, церква мала більш величний вигляд і наближалася до готичного стилю. Десь в 1560-1563 рр., за допомогою італійського майстра Петруса Лугано, ця імпозантна готична будівля була наділена конкретними елементами стилю Ренесанс. Кінцевим результатом є церква з готичною структурою, але в якій добре поєднуються і елементи епохи Відродження. З-поміж архітектурних елементів Євангелічної церкви м. Бістріца є вежа заввишки 75 метрів, яку вважають найвищою кам’яною вежею церкви в Трансільванії. Щодо цієї вежи є цікава легенда, що нагадує про суперництво з іншими містами Трансільванії, з містом Сібіу, зокрема, яке, у свою чергу, хотіло мати високі вежі.

    Є також легенди, згідно з якими мешканці м. Медіаш намагалися побудувати вищу вежу. Але коли вони вимірювали свою вежу, мешканцям Бістріци вдалося зрізати частину мотузка, з яким вимірювали вони її висоту, щоб, таким чином, бістріцька вежа залишилася вищою. І щоправда: бістріцька вежа є вищою ніж сібіуська або медіаська. Унікальність євангельської церкви полягає також в тому, що в ній зберігаються старі меблі. Варто нагадати про знамениту лавку майстра Антона, зроблену в 1508 році. Так само, лавка, на якій підписався, ще в 1516 році, інший майстер – Йоханнес Беглер. Це красива лавка, в стилі Відродження, з перспективними елементами та інтарсіями. Вона також цікава, бо містить елементи характерні меблям, виготовленим у Франції. Окрім меблів, гільдійські прапори в церкві є іншим важливим надбанням. Щоправда, вони були відновлені в 1852 році, але традиційні символи збереглися, а також місця, зарезервовані в церкві для гільдій, в залежності від їхньої важливості в громаді, найважливіша гільдія будучи найближчою до вівтаря. Нещодавно відремонтована, в результаті пожежі від 2008 року, яка знищила башту, дзвони та, навіть, годинник, Євангелічна церква в м. Бістріца знову стала туристичним і культурним призначенням, крім того, що є символом  цього міста. Після реконструкції вежі після другої пожежі туристи можуть милуватися панорамою міста з 40-метрової висоти.

     

  • Євангелічна церква у м. Бістріца

    Євангелічна церква у м. Бістріца








    Розташований у центрально-північній частині
    Румунії, повіт Бістріца-Несеуд є дуже привабливим з туристичної точки зору і
    позиціонує себе як справжні ворота до красот Трансільванії. Відправною точкою
    до всіх природних пам’яток може бути муніципалітет Бістріца. Перші
    документальні свідчення про Бістріцу датуються 1264 роком, це старе німецьке людське
    поселення і цінний історичний центр. Починаючи кінцем ХІІІ століття, Бістріца
    зазнає періоди процвітання та економічного розвитку, однак її не оминають війни
    та біди. Таким чином в 1241-1242 роках, татари, по
    їхньому шляху до центру Європи знищують місто. У ХІУ-му столітті, Бістріца
    набуває статусу сівітас і стає найважливішим містом з
    північного-сходу Трансільванії. Близько 1330 року угорський король Людовик
    Великий вів різні битви в цій
    частині Трансільванії з угорськими дворянами. Місцеві саксонці воювали на боці
    короля, який, після заспокоєння дворян віддячив саксонців оголосивши їх бург
    вільним містом з правом на вільну торгівлю так само як Будапешт, а також, між
    іншим, з правом мати свою печатку, власний суд і внесення в герб міста елементи
    символу королівської Анжуйської династії.






    З 1353 р. місто отримує право організувати
    щорічний 15-денний ярмарок, що було підтвердженням найважливіших ремесел
    мешканців міста. В 1465 р. міські укріплення нараховували 18 башт і бастіонів,
    за кожним з яких наглядала та чи інша реміснича гільдія. Укріпленим був і
    головний храм міста. На жаль, Чаушеску зруйнував велику частину цього
    укріплення, щоб звільнити місце для його будівель комуністичного типу. Сильний
    розвиток міста доведено низкою архітектурних будівель, деякі з них збереглись
    до нині: Готична Церква, вежа якої має 75 метрів. Будування цієї церкви
    розпочалось в 1470-му році й тривало майже сто років, аж до 1564 року.
    Документи свідчать про те, що на цьому місці саксонці звели церкву ще в XIV ст.
    Вже коли новий храм був майже повністю готовий, вдосконалив його у
    відповідності до ренесанського архітектурного стилю у 1559-1563 рр. італійський
    архітектор Петрус Італус.




    Резван Черчея, директор
    Асоціації міжгромадського розвитку Туризм у Бістріца-Несеудському повіті,
    проводить нас по цьому населеному пункту, побудованому на зразок німецького
    бургу: У місті Бістріца є на що подивитися. Почну з рекомендації
    відвідати Зібенбюрген, тобто сім саксонських фортець, які залишили свій слід на
    сьогоднішньому місті. Ви побачите невеликий середньовічний бург, схожий на інші
    бурги в Трансільванії. У зв’язку з цим з’явилися невеликі проекти, у повному
    розвитку, щодо туристичної експлуатації цього напряму: реконструкція старих
    пасажів міста, кількох об’єктів, які входили до складу міста. Таким чином, я
    міг би почати з найважливішої рекомендації: Євангелічна церква. Вона
    вирізняється вежею з ліфтом. Це, мабуть, перша саксонська вежа з панорамним
    ліфтом. Я також рекомендую Будинок срібника, Будинок з левами, старі пасажі Бістріци
    «Сугелете» та частину фортеці. Все це зазнало масштабної реставрації та
    реконструкції. У старій синагозі також проводиться багато заходів. Бістріца є опорною
    точкою трансільванського туризму.




    Теперішнія Євангелічна церква спочатку була присвячена Святому Миколаю, в той час коли була римо-католицькою церквою. У 1543 році, після переходу саксонців на бік Реформи, вона стала євангелічною. Вона зазнала кілька будівельних етапів, що починаються від готичного архітектурного стилю – який помітний ще й сьогодні в найдрібніших деталях обробки каменю, що характерні XIV століттю. Спочатку це була церква типу базиліки з центральним нефом і двома бічними проходами та двома вежами в західній частині. Але в кінці XV століття, церква мала більш величний вигляд і наближалася до готичного стилю. Десь в 1560-1563 рр., за допомогою італійського майстра Петруса Лугано, ця імпозантна готична будівля була наділена конкретними елементами стилю Ренесанс. Кінцевим результатом є церква з готичною структурою, але в якій добре поєднуються і елементи епохи Відродження. З-поміж архітектурних елементів Євангелічної церкви м. Бістріца є вежа заввишки 75 метрів, яку вважають найвищою кам’яною вежею церкви в Трансільванії. Щодо цієї вежи є цікава легенда, що нагадує про суперництво з іншими містами Трансільванії, з містом Сібіу, зокрема, яке, у свою чергу, хотіло мати високі вежі.

    Є також легенди, згідно з якими мешканці м. Медіаш намагалися побудувати вищу вежу. Але коли вони вимірювали свою вежу, мешканцям Бістріци вдалося зрізати частину мотузка, з яким вимірювали вони її висоту, щоб, таким чином, бістріцька вежа залишилася вищою. І щоправда: бістріцька вежа є вищою ніж сібіуська або медіаська. Унікальність євангельської церкви полягає також в тому, що в ній зберігаються старі меблі. Варто нагадати про знамениту лавку майстра Антона, зроблену в 1508 році. Так само, лавка, на якій підписався, ще в 1516 році, інший майстер – Йоханнес Беглер. Це красива лавка, в стилі Відродження, з перспективними елементами та інтарсіями. Вона також цікава, бо містить елементи характерні меблям, виготовленим у Франції. Окрім меблів, гільдійські прапори в церкві є іншим важливим надбанням. Щоправда, вони були відновлені в 1852 році, але традиційні символи збереглися, а також місця, зарезервовані в церкві для гільдій, в залежності від їхньої важливості в громаді, найважливіша гільдія будучи найближчою до вівтаря. Нещодавно відремонтована, в результаті пожежі від 2008 року, яка знищила башту, дзвони та, навіть, годинник, Євангелічна церква в м. Бістріца знову стала туристичним і культурним призначенням, крім того, що є символом цього міста. Після реконструкції вежі після другої пожежі туристи можуть милуватися панорамою міста з 40-метрової висоти.

  • Історія замку Сенткерешть

    Історія замку Сенткерешть

    У 6 км від міста Сфинту-Георге на повітовій дорозі 121B в напрямку Долини річки Кріш, біля в’їзду в населений пункт Аркуш, посеред величезного дендрологічного парку, спокійно чекає на туристів замок Сенткерешть. Він розташований в нижньому кінці села, від головної дороги до нього веде інша дорога, обсаджена рядами тополь. Своїм сьогоднішнім виглядом замок завдячує усім власникам, кожен з яких щось змінював, додавав і вдосконалював в його архітектурі.

    Замковий комплекс Аркуш мав кілька етапів будівництва, що характерно для замків 19 століття. З невеликого особняка він перетворився на елегантний замок, що поєднує в собі елементи необароко та неоренесансу. Замок був вперше задокументований у 1773 році, також перебуваючи у володінні родини Даніеля з Виргіша. Пізніше його придбав Дьєрдь Калнокі, а після смерті графа в 1844 році маєток залишився його дружині Анні Галлер, яка вдруге вийшла заміж за барона Жиґмонда Сенткерешть (на честь якого замок отримав свою назву). Обидва опікувалися розширенням особняка, а особливо Анна відповідала за облаштування та догляд за дендрологічним парком. Замок Аркуш зазнав багатьох змін, характерних для того часу. Особняк був перетворений на однорівневий замок, а потім, наприкінці 1890 р., був збагачений другим поверхом, який поєднав елементи необароко з акцентами неоренесансу. Перший етап збігся з будівництвом сходів, перекриттів та теслярськими роботами. Другий етап полягав у добудові кімнат, облаштуванні та декоруванні.

    З часів побудови і до 1945 року замок слугував резиденцією для різних шляхетських родин, а після встановлення комуністичного режиму перейшов у державну власність, і його призначення докорінно змінилося. Він зазнав радикальних змін в інтер’єрах у 1980-х роках, коли будівля була облаштована як вілла для диктатора Ніколая Чаушеску. Комуністи знищили меблі і відремонтували замок відповідно до уподобань Чаушеску, який хотів, щоб він став будинком відпочинку. Як і багато інших колишніх дворянських маєтків, які Чаушеску перетворив на мисливські будинки або резиденції для вихідних, замок з н.п. Аркуш також був спотворений і перебудований. Чаушеску не побував в цьому замку ніколи, але елементи дизайну “зі смаком”, бренду “Чаушеску знає все”, залишилися. Наприклад, позолочена ванна кімната з мозаїкою, яка була використана на виставці на тему кітчу, організованій деякий час тому всередині замку. На щастя, екстер’єр будівлі з основними елементами архітектури 19 століття, зберігся в хорошому стані.

    Замок розташований в центрі англійського парку, який розбудовувався в кілька етапів. Більшість невеликих будівель, характерних для англійського парку, зруйновані, і про них можна дізнатися лише з інвентарних описів. Центральна особливість парку, велике звивисте озеро, все ще з’являється в найперших інвентаризаціях початку 1820-х років. Окремі будівлі парку, такі як будинок відлюдника, філіжанка, альтанка, були зведені у 1820-х роках. Розширення і перетворення парку відбулося між 1847 і 1857 роками, коли родина Сенткерешть збудувала грот і оранжерею. Цілком ймовірно, що розширення парку тривало до 1860-х років. З об’єктів парку 19 століття до наших днів зберіглися лише озеро і грот. Близько 1890 року барон Сенткерешть Бела заклав у парку дендропарк, з якого до наших днів зберіглися різні рідкісні дерева.

    Під час Першої світової війни замок був зруйнований і розграбований, тому лише за допомогою фотографій та ілюстрацій того часу можна уявити собі, як виглядали елегантні інтер’єри будівлі. Останніми власниками замку були барон Бела Сенткерешть молодший (1885-1944) та його сестра Єлізавета. Будівля складається з двох корпусів: головний корпус з десятиосьовим фасадом розділений навпіл коротшим корпусом. Дві кімнати на першому поверсі, які виходили до холу, родина використовувала для представницьких цілей. Менша кімната з видом на фонтан, ймовірно, була бальною залою, обставленою кількома стільцями, диваном і каміном в стилі неорококо. Стеля прикрашена німецькими ренесансними мотивами.

    Похоронна каплиця родини Сенткершсть розташована західніше замку, на пагорбі. Орієнтована з півночі на південь будівля має 10 метрів завдовжки, 8 метрів завширшки та прямокутну наву, завершену вівтарем. Незважаючи на невеликі розміри, каплиця має важливу архітектурну цінність завдяки стилю, в якому вона була спроектована. Вона має простий класичний фасад, портал готичний, а стіни пронизані вікнами у ламаній арці. Ця архітектурна тенденція до змішування класичних і готичних елементів рідко зустрічається в цьому регіоні.

    До 2020 року, коли був повернутий власникам, замок служив як культурний центр, належавши Міністерству культури Румунії. Відвідувачі замку могли спокійно прогулюватися серед дев’яти гектарів уцілілих чагарників дендрологічного парку, стежками, що оточують англійський парк, могли кататися на човні по озеру та піднятися на невеликий пагорб позаду замку, де розташована похоронна каплиця родини Сенткерешть. Дерев’яні, металеві та кам’яні скульптури – це фрагменти скульптурних таборів, які проводилися в парку з 70-х до 1980-х років.

  • Нове життя замку Телекі у н.п. Посмуш

    Нове життя замку Телекі у н.п. Посмуш

    За півгодини їзди від міста Бістріца, у населеному пункті Посмуш, чекає на туристів відроджений за європейські кошти замок Телекі, розташований на ViaTransilvanica, наймасштабнішому маршруті, якого можна здолати лише пішки, на велосипеді або верхи.

    Via Transilvanica – це найдовший і сміливий пішохідний маршрут довжиною 1400 кілометрів, позначений маркерами та вказівниками, маршрут, який, за словами організаторів, змусить тих, хто спробує відкрити або заново відкрити Румунію такою, якою вона є насправді. Маршрут починається з Буковини, мальовничого північного сходу Румунії, перетинає країну по діагоналі через Трансільванію і закінчується на південному заході, на березі Дунаю, у Дробета Турну-Северіні. Він з’єднує об’єкти Світової спадщини ЮНЕСКО і є життєво важливим зв’язком між місцевими громадами та різними аспектами спадщини, що охоплює як об’єкти архітектури, так і природну спадщину та нематеріальні традиції. Вважаючись видатним досягненням для румунської спадщини, Via Transilvanica була нагороджена Європейською комісією Премією Європейської спадщини 2023 року.

    Міхай Телекі, канцлер Трансільванії, придбав власність у селі Посмуш – значну в цьому регіоні – близько 1680 року.  Замок, внесений до списку історичних пам’яток, був знову відкритий цього літа для відвідувачів після масштабного процесу реабілітації та реставрації, проведеного в рамках проекту, що фінансувався Європейським Союзом, вартістю понад 5 мільйонів євро.

    Село Посмуш у середньовічному графстві Клуж, районі Тяка, розташоване поблизу комуни Шієу (до якої воно зараз належить), вперше згадується в письмових джерелах у 1228 році. Село стало власністю родини Телекі, починаючи з 17 ст. Сім’я Телекі є однією з найважливіших знатних родин Трансільванії та Угорщини, кілька членів сім’ї обіймали важливі керівні посади. Найвідомішим членом сім’ї був Міхай Телекі, канцлер князя Міхая Апафі I. Замок у н.п. Посмуш складається з низки будівель 18 століття, збудованих родиною Телекі. Село було придбане канцлером Трансільванії Міхалом Телекі (1634-1690) близько 1689 року. Після його смерті маєток успадкував його син Міхал Телекі (1671-1720), після смерті якого село було розділене між його двома синами Міхалом та Яношем (1697-1772). Замок, здається, був побудований після 1746 року, а будівельником був граф Пал Телекі, про що свідчить наявність герба родини над головною брамою, а також дата, написана на дверному засуві головної будівлі: 1752 рік.

    На подвір’ї також росте 615-річний дуб, другий за віком і розміром у нашій країні. Його висота становить 25 метрів, і він пережив кілька пожеж. Статуя св. Непомука стояла на сторожі замку протягом сотень років. Вона була розташована праворуч від входу до замку Телекі в Посмуші, поруч зі статуєю Діви Марії. Подібні статуї Св. Непомука також можна знайти в Сібіу та Гунедоарі в замку Гуніадів. Кажуть, що там, де є така статуя, є і таємниця. Тож все, що нам потрібно зробити, це відвідати замок і відкрити його таємниці. Легенди та місцеві жителі розповідають навіть про тунель. Нібито він починається від греко-католицької церкви в центрі села, проходить під замком Телекі і досягає фортеці в цьому районі.

    За словами мистецтвознавців, замок є типовим прикладом житла 18 століття. Він має барокові стилістичні елементи типу шляхетської курії кінця 17 століття, складається з двох рядів трикімнатних приміщень. Інвентарний опис 1774 р. свідчить, що кімнати були прикрашені ліпниною та пофарбовані у різні кольори. На основі єдиного вцілілого склепіння будівлі – фахівці Краєзнавчого музею зробили висновок, що зали були перекриті склепінням барокового хреста. Ззовні будівля була пофарбована в синій колір, а кутові тяги та карниз пофарбовані в білий. Цей вигляд зберігся до 19 століття і був застосований також до сторожової вежі. В інвентарному описі 1806 року зали замку Телекі вже були пофарбовані в білий колір. Це свідчить про зміну естетичних уподобань власників. Сторожова вежа та інші прибудови мають U-подібну форму. Це свідчить про прийняття концепції почесного двору, характерної для барокових замків. Комплекс був оточений змішаними садами. У 1774 році згадується про 30 ділянок для різних овочів і фруктових дерев.

    27 квітня 1824 року замок знищила пожежа. Вважається, що саме ця пожежа спричинила руйнування склепінь у головному корпусі. Тоді ж було знищено вежу над в’їзною брамою, а у 1828 р. довелося заново відлити дзвін. У 1936 році, щоб збільшити розмір внутрішнього двору, останній власник зніс ліве крило комплексу. Він відбудував його на кілька метрів далі, причому нова будівля є точною копією оригінального крила. Про це також свідчать цементні рами у стилі бароко. Після 1945 року замок було націоналізовано. Він був оточений великою лісовою територією і парком. Нові “господарі” значною мірою вирубали ліс, але на території замку залишилося ще кілька столітніх дерев. За спогадами останнього власника, меблі та твори мистецтва з замку вивозили возами. Статуї в їдальні та саду поступово зникали. Ансамбль був покинутий після революції 1989 року. У 2008 році він перейшов під опіку повітової ради, якій в 2017 році вдалося впровадити проєкт з європейських фондів для реабілітації пам’ятки архітектури. На щастя, історія замку Телекі – знищеного пожежею, на межі обвалу та відбудованого – триває!

    Після реставрації та реабілітації замок був відкритий для широкої громадськості і став туристичним об’єктом. Основними функціями приміщень – виставкові простори, майстер-класи з художньої та етнографічної творчості, конференц-зали з культурно-мистецькою тематикою, музейні простори, бібліотека та виставкова зала для стародруків.

  • Нове життя замку Телекі у н.п. Посмуш

    Нове життя замку Телекі у н.п. Посмуш




    За півгодини їзди від міста Бістріца, у населеному пункті Посмуш, чекає на
    туристів відроджений за європейські кошти замок Телекі, розташований на ViaTransilvanica, наймасштабнішому маршруті, якого можна здолати лише пішки, на велосипеді
    або верхи.






    Via
    Transilvanica – це найдовший і
    сміливий пішохідний маршрут довжиною 1400 кілометрів, позначений маркерами та вказівниками, маршрут, який, за словами організаторів, змусить тих, хто спробує відкрити або заново відкрити Румунію такою, якою вона є насправді. Маршрут
    починається з Буковини, мальовничого північного сходу Румунії, перетинає країну
    по діагоналі через Трансільванію і закінчується на південному заході, на березі
    Дунаю, у Дробета Турну-Северіні. Він з’єднує об’єкти Світової спадщини ЮНЕСКО і
    є життєво важливим зв’язком між місцевими громадами та різними аспектами
    спадщини, що охоплює як об’єкти архітектури, так і природну спадщину та
    нематеріальні традиції. Вважаючись видатним досягненням для румунської спадщини,
    Via Transilvanica була нагороджена Європейською комісією Премією Європейської
    спадщини 2023 року.






    Міхай Телекі, канцлер Трансільванії, придбав власність у селі Посмуш -
    значну в цьому регіоні – близько 1680 року.
    Замок, внесений до списку історичних пам’яток, був знову відкритий цього
    літа для відвідувачів після масштабного процесу реабілітації та реставрації,
    проведеного в рамках проекту, що фінансувався Європейським Союзом, вартістю
    понад 5 мільйонів євро.






    Село Посмуш у середньовічному графстві Клуж,
    районі Тяка, розташоване поблизу комуни Шієу (до якої воно зараз належить),
    вперше згадується в письмових джерелах у 1228 році. Село стало власністю родини
    Телекі, починаючи з 17 ст. Сім’я Телекі є однією з найважливіших знатних родин
    Трансільванії та Угорщини, кілька членів сім’ї обіймали важливі керівні посади.
    Найвідомішим членом сім’ї був Міхай Телекі, канцлер князя Міхая Апафі I. Замок
    у н.п. Посмуш складається з низки будівель 18 століття, збудованих родиною
    Телекі. Село було придбане канцлером Трансільванії Міхалом Телекі (1634-1690)
    близько 1689 року. Після його смерті маєток успадкував його син Міхал Телекі
    (1671-1720), після смерті якого село було розділене між його двома синами
    Міхалом та Яношем (1697-1772). Замок, здається, був побудований після 1746
    року, а будівельником був граф Пал Телекі, про що свідчить наявність герба
    родини над головною брамою, а також дата, написана на дверному засуві головної
    будівлі: 1752 рік.






    На подвір’ї також росте 615-річний дуб, другий за
    віком і розміром у нашій країні. Його висота становить 25 метрів, і він пережив
    кілька пожеж. Статуя св. Непомука стояла на сторожі замку протягом сотень
    років. Вона була розташована праворуч від входу до замку Телекі в Посмуші,
    поруч зі статуєю Діви Марії. Подібні статуї Св. Непомука також можна знайти в
    Сібіу та Гунедоарі в замку Гуніадів. Кажуть, що там, де є така статуя, є і
    таємниця. Тож все, що нам потрібно зробити, це відвідати замок і відкрити його
    таємниці. Легенди та місцеві жителі розповідають навіть про тунель. Нібито він
    починається від греко-католицької церкви в центрі села, проходить під замком
    Телекі і досягає фортеці в цьому районі.

    За словами мистецтвознавців, замок є типовим прикладом житла 18 століття. Він має барокові стилістичні елементи типу шляхетської курії кінця 17 століття, складається з двох рядів трикімнатних приміщень. Інвентарний опис 1774 р. свідчить, що кімнати були прикрашені ліпниною та пофарбовані у різні кольори. На основі єдиного вцілілого склепіння будівлі – фахівці Краєзнавчого музею зробили висновок, що зали були перекриті склепінням барокового хреста. Ззовні будівля була пофарбована в синій колір, а кутові тяги та карниз пофарбовані в білий. Цей вигляд зберігся до 19 століття і був застосований також до сторожової вежі. В інвентарному описі 1806 року зали замку Телекі вже були пофарбовані в білий колір. Це свідчить про зміну естетичних уподобань власників. Сторожова вежа та інші прибудови мають U-подібну форму. Це свідчить про прийняття концепції почесного двору, характерної для барокових замків. Комплекс був оточений змішаними садами. У 1774 році згадується про 30 ділянок для різних овочів і фруктових дерев.

    27 квітня 1824 року замок знищила
    пожежа. Вважається, що саме ця пожежа спричинила руйнування склепінь у
    головному корпусі. Тоді ж було знищено вежу над в’їзною брамою, а у 1828 р.
    довелося заново відлити дзвін. У 1936 році, щоб збільшити розмір внутрішнього
    двору, останній власник зніс ліве крило комплексу. Він відбудував його на
    кілька метрів далі, причому нова будівля є точною копією оригінального крила.
    Про це також свідчать цементні рами у стилі бароко. Після 1945 року замок
    було націоналізовано. Він був оточений великою лісовою територією і парком.
    Нові господарі значною мірою вирубали ліс, але на території замку
    залишилося ще кілька столітніх дерев. За спогадами останнього власника, меблі
    та твори мистецтва з замку вивозили возами. Статуї в їдальні та саду поступово
    зникали. Ансамбль був покинутий після революції 1989 року. У 2008 році він
    перейшов під опіку повітової ради, якій в 2017 році вдалося впровадити проєкт з
    європейських фондів для реабілітації пам’ятки архітектури. На щастя, історія
    замку Телекі – знищеного пожежею, на межі обвалу та відбудованого -
    триває!






    Після реставрації та реабілітації замок був відкритий
    для широкої громадськості і став туристичним об’єктом. Основними функціями
    приміщень – виставкові простори, майстер-класи з художньої та етнографічної
    творчості, конференц-зали з культурно-мистецькою тематикою, музейні простори,
    бібліотека та виставкова зала для стародруків.

  • Музей дерев’яного мистецтва в н.п. Кимпулунг Молдовенеск

    Музей дерев’яного мистецтва в н.п. Кимпулунг Молдовенеск

    Північ Молдови – це територія, багата на елементи народної культури, більшість з яких мають виняткову цінність і з часом були зібрані в надбаннях профільних установ, відомих у румунському музейному просторі. Такий музей відкритий для відвідувачів з усього світу в м. Кимпулунг Молдовенеск Сучавського повіту, установа, яка разом з іншими приватними та державними культурними закладами вдало доповнює сучасний профіль цього невеликого буковинського населеного пункту з міцними культурними та історичними традиціями.

    Заклад, розташований у центрі міста і заснований у 1936 році, об’єднує колекцію, унікальну в Румунії, присвячену обробці деревини в цьому куточку Румунії. За своєю назвою музей є унікальним у країні та одним із небагатьох у Європі за тематикою та цінністю експонатів. Він має багату спадщину з понад 15 000 дерев’яних предметів (XVIII-XXст.), які представляють різноманіття занять місцевих жителів гір Рареу та Джумалеу, ще раз демонструючи, що район Кимпулунг Молдовенеск був і є центром деревної цивілізації. Розташований в будівлі-пам’ятці архітектури, побудованій приблизно в 1900 році, музей приємно вражає неперевершеними цінностями, а унікальність виставлених предметів підтверджує майстерність народних ремісників. Колекції згруповані за професіями та ремеслами у 26 кімнатах, що означає 1822 квадратних метри виставкової площі.

    Окрім основних експозицій, є також відділ під відкритим небом з дев’ятьма пам’ятками архітектури, серед яких виділяються 360-річний будинок “Латіш” та Гуцульський будинок за походженням з н.п. Чумирна, де масивність деревини справляє враження великої елегантності та гармонійності. Музей також має відділ в комуні Фунду Молдовей, створений із предметів подарованих родиною Андроніческу – спеціально збудований для музею будинок та вражаючу колекцію предметів і народних костюмів. Точкою тяжіння для любителів шахів є шахова дошка на дворі музею, яка займає 100 квадратних метрів і дає туристам можливість зіграти в шахи з шаховими фігурами в натуральну величину, що представляють героїв з румунських казок.

    Офіційне відкриття музею відбулося 1 червня 1936 року, його директором ставши Костянтин Бреєску, викладач Школи мистецтв і ремесел. Тоді, серед експонатів, розміщених у трьох залах, було багато предметів, врятованих з колекції Іона Штефуряка, прялки, скрині з приданим, старовинна зброя, нумізматика, народний одяг, ікони. Після 1944 року колекція була перенесена з будівлі школи, а у 1967 році спадщина музею була розміщена у відведеній для цієї мети будівлі колишньої мерії, а потім Префектури, побудованої в 1904 році. Кожен, хто сьогодні увійде в цю багату на предмети будівлю, присвячену мистецтву обробки дерева, неодмінно буде вражений розмаїттям форм обробки деревини, майстерністю поєднання простоти з вишуканістю, користі з красою, крихкості з надійною довговічністю. Знаряддя, зброя, предмети побуту, музичні інструменти, дерев’яні вози (одному з яких понад 400 років), скрині з приданим (понад 250-350 років давнини), стовпи та двері будинків з вишуканими квітами. Тому кожен, хто відвідує цю давню скарбницю селянського мистецтва, їде звідси з переконанням, що побачив світ.  Більшість експонатів, виставлених у музейній колекції, виготовлені з ялини, ялиці та дерева листяних порід, і датуються 19-м і початком 20-го століть.

    Щедрий простір призначено основному заняттю мешканців району – вівчарству. Інвентар, призначений для цього заняття, багатий і переважно дерев’яний: відра для доїння овець та корів, пастуші палиці і ложки різних розмірів, набір горщиків і знарядь для виготовлення сиру. Деревина також присутня у виготовленні предметів для збору і транспортування ягід (полуниці, чорниці, малини, грибів), кошиків, сплетених з соснової кори, гілочок ліщини або ялинового кореня. Виставлений в музеї дерев’яний плуг датується серединою XVII століття, а також дерев’яні борона і вила. Поряд з традиційними інструментами, характерними для цього куточку Румуніїі – трембіти і мисливського рогу, вирізаних з резонансної деревини і обгорнуті берестом, в музейних залах можна побачити тилинку, сопілку і румунську кобзу. Домашню текстильну промисловість ілюструє низка дерев’яних предметів, починаючи від ткацьких верстатів, датованих XIX століттям, і закінчуючи прядкою, веретеном, пряслицем. Прялки є важливим елементом для цієї місцевості, оскільки їх дарували хлопці дівчатам, які виходили заміж.

  • Музей дерев’яного мистецтва в н.п. Кимпулунг Молдовенеск

    Музей дерев’яного мистецтва в н.п. Кимпулунг Молдовенеск


    Північ Молдови – це територія, багата на елементи народної культури,
    більшість з яких мають виняткову цінність і з часом були зібрані в надбаннях
    профільних установ, відомих у румунському музейному просторі. Такий музей
    відкритий для відвідувачів з усього світу в м. Кимпулунг Молдовенеск
    Сучавського повіту, установа, яка разом з іншими приватними та державними
    культурними закладами вдало доповнює сучасний профіль цього невеликого
    буковинського населеного пункту з міцними культурними та історичними традиціями.




    Заклад, розташований у центрі міста і заснований у 1936 році, об’єднує колекцію,
    унікальну в Румунії, присвячену обробці деревини в цьому куточку Румунії. За
    своєю назвою музей є унікальним у країні та одним із небагатьох у Європі за
    тематикою та цінністю експонатів. Він має багату спадщину з понад 15 000
    дерев’яних предметів (XVIII-XXст.), які представляють різноманіття
    занять місцевих жителів гір Рареу та Джумалеу, ще раз демонструючи, що район Кимпулунг
    Молдовенеск був і є центром деревної цивілізації. Розташований в
    будівлі-пам’ятці архітектури, побудованій приблизно в 1900 році, музей приємно
    вражає неперевершеними цінностями, а унікальність виставлених предметів
    підтверджує майстерність народних ремісників. Колекції згруповані за професіями
    та ремеслами у 26 кімнатах, що означає 1822 квадратних метри виставкової площі.


    Окрім основних експозицій, є також відділ під відкритим небом з дев’ятьма
    пам’ятками архітектури, серед яких виділяються 360-річний будинок Латіш
    та Гуцульський будинок за походженням з н.п. Чумирна, де масивність деревини
    справляє враження великої елегантності та гармонійності. Музей також має відділ
    в комуні Фунду Молдовей, створений із предметів подарованих родиною Андроніческу
    – спеціально збудований для музею будинок та вражаючу колекцію предметів і
    народних костюмів. Точкою тяжіння для любителів шахів є шахова дошка на дворі
    музею, яка займає 100 квадратних метрів і дає туристам можливість зіграти в
    шахи з шаховими фігурами в натуральну величину, що представляють героїв з румунських
    казок.


    Офіційне відкриття музею відбулося 1 червня 1936 року, його директором ставши
    Костянтин Бреєску, викладач Школи мистецтв і ремесел. Тоді, серед експонатів,
    розміщених у трьох залах, було багато предметів, врятованих з колекції Іона
    Штефуряка, прялки, скрині з приданим, старовинна зброя, нумізматика, народний
    одяг, ікони. Після 1944 року колекція була перенесена з будівлі школи, а у 1967
    році спадщина музею була розміщена у відведеній для цієї мети будівлі колишньої
    мерії, а потім Префектури, побудованої в 1904 році. Кожен, хто сьогодні увійде
    в цю багату на предмети будівлю, присвячену мистецтву обробки дерева, неодмінно
    буде вражений розмаїттям форм обробки деревини, майстерністю поєднання простоти
    з вишуканістю, користі з красою, крихкості з надійною довговічністю. Знаряддя,
    зброя, предмети побуту, музичні інструменти, дерев’яні вози (одному з яких
    понад 400 років), скрині з приданим (понад 250-350 років давнини), стовпи та
    двері будинків з вишуканими квітами. Тому кожен, хто відвідує цю давню
    скарбницю селянського мистецтва, їде звідси з переконанням, що побачив світ. Більшість експонатів, виставлених у музейній колекції,
    виготовлені з ялини, ялиці та дерева листяних порід, і датуються 19-м і
    початком 20-го століть.




    Щедрий простір призначено основному заняттю мешканців району – вівчарству.
    Інвентар, призначений для цього заняття, багатий і переважно дерев’яний: відра
    для доїння овець та корів, пастуші палиці і ложки різних розмірів, набір
    горщиків і знарядь для виготовлення сиру. Деревина також присутня у
    виготовленні предметів для збору і транспортування ягід (полуниці, чорниці,
    малини, грибів), кошиків, сплетених з соснової кори, гілочок ліщини або
    ялинового кореня. Виставлений в музеї дерев’яний плуг датується серединою XVII століття, а також дерев’яні борона і
    вила. Поряд з традиційними інструментами, характерними для цього куточку
    Румуніїі – трембіти і мисливського рогу, вирізаних з резонансної деревини і
    обгорнуті берестом, в музейних залах можна побачити тилинку, сопілку і румунську
    кобзу. Домашню текстильну промисловість ілюструє низка дерев’яних предметів,
    починаючи від ткацьких верстатів, датованих XIX століттям, і закінчуючи прядкою, веретеном,
    пряслицем. Прялки є важливим елементом для цієї місцевості, оскільки їх
    дарували хлопці дівчатам, які виходили заміж.

  • Палац Єлизавета в Бухаресті

    Палац Єлизавета в Бухаресті


    Єдиний палац, що
    використовується Королівським домом в
    Румунії і відкритий для відвідування, палац Єлизавета в Бухаресті – ідеальне
    місце для тих, хто хоче провести вихідні по-іншому. Він розташований на
    земельній ділянці у вигляді острівця всередині Музею села,
    неподалік від Літнього театру в парку Короля Міхая I (колись Херестреу).
    Виставка, яка проходить тут з червня по жовтень щороку, є проєктом Асоціації Королівського
    дому Румунії.




    Відвідувачі мають доступ до
    Залу Міхая I, Галереї сучасного мистецтва, Залу Кароря I і Єлизавети, Білого
    залу, Кабінету Її Величності, Залу Королів, Мармурової зали і Великого залу.
    Відвідувачі також мають доступ до Платформи Лева і Палацового саду, де
    розташований Меморіал дерев, на якому ростуть дерева, посаджені
    королями і главами держав, які відвідували Палац з 2001 року. Нарешті,
    відвідувачів запрошують зайти до сувенірної крамниці, розташованої біля входу
    до палацу під головною аркою. Зараз для відвідування
    відкриті кілька залів на першому поверху. Серед експонатів є ряд оригінальних
    предметів, такі як медальйони із зображенням римських портретів, а також різні
    предмети, що нагадують про минуле королівської родини, наприклад, військова
    форма короля Міхая I, колекція народних костюмів королеви Елени, королівські
    нагороди та ордени, королівська колекція творів сучасного мистецтва, портрети
    королів і королев Румунії всіх поколінь, а також стіл у Великій їдальні,
    підготовлений для офіційних обідів.




    По залах палацу супроводжує нас куратор виставки Діана
    Точіту: Палац був побудований для принцеси Єлизавети, другої дитини короля
    Фердинанда і королеви Марії, принцеси, яка народилася в Сінаї в 1894 році.
    Вона була королевою Греції протягом трьох років, оскільки в 1921 році вийшла
    заміж за спадкоємного принца Греції Георга ІІ, який незабаром став королем
    Греції. У 1924 році подружжя було змушене емігрувати до Лондона, де вони
    перебували до 1935 року. У цьому році вони розлучилися, і принцеса Єлизавета
    повернулася до Румунії, де перебувала до січня 1948 року, коли вся королівська
    сім’я була змушена виїхати у вигнання. Ідея будівництва палацу належала Каролу
    II, старшому брату принцеси Єлизавети. Він вважав, що було б доречно, щоб його
    сестра мала резиденцію в Бухаресті. Палац був побудований лише за 1 рік, у
    1936-1937 роках, дуже молодим архітектором, якому було лише 25 років, на ім’я
    Корнеліу Марку. Йому вдалося поєднати в цьому палаці два архітектурні стилі -
    мавританський і бринков’янський. Король Міхай І та його мати королева Елена прожили
    в палаці Єлизавета три роки, оскільки після подій 23 серпня 1944 року, коли
    Румунія розірвала союз з Німеччиною, королівська резиденція в центрі Бухареста,
    де зараз знаходиться Палацова зала, була розбомблена німцями, які намагалися
    вбити короля. Оскільки він більше не міг там жити, попросив дозволу у своєї
    тітки використовувати палац Єлизавета. Між 1944 і 1947 роками, коли ситуація
    вимагала від короля Міхая перебувати в Бухаресті, він зупинявся в цьому палаці.
    Саме тому тут відбулося так багато важливих подій в історії країни. Наведу лише два з них. Перша – це пряма
    конфронтація між королем Міхаєм і радянським міністром закордонних справ
    Андрієм Вишинським, який прийшов до короля в лютому 1945 року і вимагав, щоб
    король призначив комуністичний уряд. Король відмовив йому, сказавши, що
    за Ялтинським договором кожна країна має можливість вибирати свій власний
    шлях (Румунія не хотіла комуністичного шляху). Вишинський відповів йому
    знаменитою фразою Я – Ялта, тобто я вирішую, що вам робити у вашій
    країні, вийшов із кабінету короля і грюкнув дверима з такою силою, що стіна
    біля дверної коробки тріснула. Друга подія – це сам момент вимушеного зречення
    короля Міхая від престолу 30 грудня 1947 року. У комуністичний період палац був
    здебільшого закритий. Його відкрили після революції і використовували як
    готель, здавали в оренду для проведення різних заходів.

    ucra-palatul-elisabeta-1.png




    По всьому салону короля Кароля І та королеви
    Єлізавети розвішані форографії, картини, що зображують першу королівську пару
    Румунії. Однак найважливішим об’єктом у цій кімнаті є стіл, який стоїть у
    центрі. Це стіл, за яким відбувся обід після підписання акту про незалежність
    Румунії в 1877 році. Стіл був втрачений в комуністичний період і куплений за
    скромну суму абсолютно випадково на блошиному ринку в Бухаресті в 2017 році
    секретарем короля Міхая I. Навкруг столу написані імена людей, які
    брали участь у святковому обіді, а також дата, коли князь, на той час, оскільки
    наша країна ще не була королівством, організував цей обід, на честь надзвичайно
    важливої події в історії нашої країни. На столі лежить низка книг про армію з
    часів короля Фердинанда, тобто їм близько 100 років.




    Найвідомішою кімнатою
    палацу є білий салон. Діана Точіту розповідає його історію: Ми знаходимося в Білому салоні, мабуть, найвідомішому приміщені
    палацу Єлизавета, особливо в останні роки, коли преса стала більше цікавитися
    діяльністю королівської сім’ї. Тут було зроблено незліченну кількість
    фотографій, репортажів і фільмів. Це місце, де королівська сім’я приймає
    офіційні візити. Найбільш вражаючою картиною в кімнаті є портрет короля Міхая І
    – картина, виконана румунським художником з Клужа на прізвище Валовіц, яка
    вражає не тільки своєю красою, але й точністю, з якою вона представляє короля,
    а також тим, що вона виконана олівцем тільки в трьох кольорах триколора -
    червоному, жовтому, синьому і комбінаціях між ними. Картина була подарована
    королівській родині у 2017 році. На жаль, король Міхай не зміг її побачити,
    оскільки стан здоров’я не дозволив йому приїхати в країну.





    Мармурові сходи ведуть до холу, який з’єднує приватні апартаменти, вітальні
    та кабінети на другому поверху. Важливо зазначити, що королівська сім’я
    використовує лише два або три апартаменти для приватних цілей. Всі інші зали призначені
    для громадського користування. Вперше цього літа була виставлена хрестильна
    сукня короля Міхая I, коли королю було три місяці. Також
    виставлено свідоцтво про народження Його Величності, датоване 25 жовтня 1921
    року. Останньою кімнатою палацу, яку можна відвідати, є велика Палацова
    їдальня, де проводяться королівські обіди.
    Коли в палаці влаштовується особлива вечеря, трапеза набуває казкового
    характеру. Стиль сервірування столу – французький, що означає, що гості сидять
    обличчям один до одного, а господарі завжди сидять у центрі столу. Гості, в
    залежності від їх важливості в ієрархії – розміщуються від центру до кінця
    столу. Тобто найважливіші гості – поруч з королівською родиною. Ще одна цікавинка,
    пов’язана з розташуванням гостей за столом, полягає в тому, що якщо гості -
    подружжя, то їх ніколи не садять поруч, а по діагоналі, або максимально
    обличчям один до одного, тому що мета полягає в тому, щоб кожен з них
    спілкувався і розмовляв з іншими учасниками вечері.




    У палаці є також кухня і ще одна менша вітальня. Це місце, де королівська
    сім’я обідає щодня, і місце, де король Міхай I і його мати – королева
    Елена мали свою останню вечерю 30 грудня 1947 року, коли король залишився в
    палаці наодинці з матір’ю, побоюючись за життя персоналу, і відправив їх усіх
    додому. Наступного дня вони вирушили до Сінаї, а потім на довге заслання, яке
    для Королеви-матері Елени означало все її життя, вона так і не повернулася сюди
    зі Швейцарії, де померла в 1982 році. Для короля Міхая вигнання означало п’ять
    десятиліть. Через 50 років він повернувся до палацу Єлизавети, але вже ніколи
    як до особистої власності, бо палац залишився у державній власності.

  • Церква Синтамарія Орля – понад сім століть історії

    Церква Синтамарія Орля – понад сім століть історії

    Сьогодні подамось на захід Румунії, в повіт Гунедоара, в комуну Синтамарія-Орля, розташовану в ідилічному ландшафті між пагорбами. Комуна складається з дев’яти сіл і відома кількома видатними історичними пам’ятками, в тому числі місцевою реформатсько-кальвіністською церквою. Церква була побудована в пізньороманському стилі, за деякими істориками, між 1270 і 1280 роками, а в безпосередній близькості від неї знаходилося бенедиктинське абатство. Кажуть, що монахи присвятили церкву Святій Марії, а оскільки поселення розташоване біля пагорба Орля, село Синтамарія Орлеа було назване на честь церкви і пагорба, що знаходиться поруч. Назва церкви, однак, більш тісно пов’язана з родиною Кендефі, яка, як кажуть, підтримувала зведення будівлі і доглядала за нею в минулих століттях. Місцеві жителі кажуть, що поруч з церквою все ще можна побачити залишки старих хатин, але місце, яке привертає найбільшу увагу туристів, – це замок Кендефі в н.п. Синтамарія Орля. Реформатський священик Бодіш Міклош розповідає, що коли він приїхав сюди і прийняв церкву у 2000 році, вона перебувала в занедбаному стані. Дах обвалився, а всередині гніздилися голуби.

    З того часу ситуація змінилася. У 2016 році церкву відремонтували, і зараз її відвідують шість парафіян, усі пенсіонери. Через 15 років, можливо, не буде нікого з них, каже священик, з ностальгією згадуючи про старі часи, коли сам король Румунії Міхай І щороку відвідував тут богослужіння: “Тут, у цьому селі, 23 роки тому жила громада, яка щонеділі ходила на богослужіння. Потім богослужіння скоротили до кожної другої неділі місяця, а тепер вони відбуваються кожної останньої неділі місяця о 16:00, окрім Різдва, Великодня, П’ятидесятниці та інших реформатських церковних свят. До пандемії церкву відвідували щорічно 5.000 людей. Але ми раді, що маємо на рік два дні, коли церква наповнюється до 600, 700 людей. Щороку ми проводимо день радості з ранку до вечора, один раз для угорців, один раз для румунів. Тоді тут, все подвір’я церкви наповнюється столами вкритими традиційними скатертинами, стравами, кавою, тортами, бутербродами, голубцями, а також гуртами, духовими оркестрами, співаками з усієї Трансільванії. Угорською мовою цей захід відбувається у першу неділю липня, а румунською – у третю неділю жовтня”.

    Усередині церкви знаходиться цінний набір настінного розпису. Побудована з необробленого каменю, церква звертає увагу не тільки акуратним зовнішнім виглядом її високих стін, але особливо красою порталів, вікон та колон. Квадратна башта з п’ятьма поверхами, має на першому поверху романський портал, з багатим скульптурним декором. На першому поверху, наявність готичного вікна є результатом пізнішої прибудови пам’ятника; натомість вікна верхніх поверхів належать романському стилю, тобто початковому етапу будівництва. Настінний розпис, що прикрашає стіни святилища, понад три століття був вкритий шаром вапна, а з 1869 року його відкрили. Це дуже особливий пам’ятник, – каже реформатський священик Бодіш Міклош: “Ми стоїмо перед церквою, яка, разом з церквою в Денсуші, вважається найстарішою в Румунії. Ми знаємо про цю церкву, що вона була побудована як “стандартна” церква. За способом побудови і розташуванням, вона повинна була виглядати як всі церкви, які досі будуються в Румунії. Була побудована в 1243 році родиною Кендефі, яка наприкінці Австро-Угорської монархії входила до вісімки найбагатших родин. Вони володіли 5 000 гектарами лісу в горах Ретезат і мали маєтки аж до сучасної України”.

    На одній зі стін костелу, на фресках, є напис латинською мовою, де написано, що він присвячений Діві Марії. “Дуже цікаво, що, хоча церква розташована за 15 км від місця, яке називають Залізними воротами Трансільванії, куди завжди нападали турки і татари, вона ніколи не була знищена чи спалена, а залишилася такою, якою була у рік її побудування в 1243 році. Цінність полягає в тому, що в церкві є чотири шари фресок. Я ніколи не бачив церкви з чотирма шарами фресок в Румунії”.

    Кілька римських пам’ятників були вбудовані в стіни середньовічної церкви, а інші можна побачити всередині, разом з реліквіями родини Кендеффі. Середньовічна церква знаходиться неподалік 20-кілометрової дороги Траяна, яка пролягала від Ульпії Траяна Сармізегетуси до долини річки Стрей у Субсетате – місця колишнього дакійського поселення. Край Гацегу, район розташування середньовічної  церкви  Синтамарія Орля, містить найцінніші залишки римської епохи в Румунії, але багато цінних пам’яток було втрачено з часом. Деякі з них були зруйновані або використані при будівництві інших будівель, інші були зібрані знатними родинами і вивезені за кордон як музейні експонати.

  • Церква Синтамарія Орля – понад сім століть історії

    Церква Синтамарія Орля – понад сім століть історії

    Сьогодні подамось на захід Румунії,
    в повіт Гунедоара, в комуну Синтамарія-Орля, розташовану в ідилічному ландшафті
    між пагорбами. Комуна складається з дев’яти сіл і відома кількома видатними
    історичними пам’ятками, в тому числі місцевою реформатсько-кальвіністською
    церквою. Церква була побудована в пізньороманському стилі, за деякими
    істориками, між 1270 і 1280 роками, а в безпосередній близькості від неї
    знаходилося бенедиктинське абатство. Кажуть, що монахи присвятили церкву Святій
    Марії, а оскільки поселення розташоване біля пагорба Орля, село Синтамарія
    Орлеа було назване на честь церкви і пагорба, що знаходиться поруч. Назва
    церкви, однак, більш тісно пов’язана з родиною Кендефі, яка, як кажуть, підтримувала
    зведення будівлі і доглядала за нею в минулих століттях. Місцеві жителі кажуть,
    що поруч з церквою все ще можна побачити залишки старих хатин, але місце, яке
    привертає найбільшу увагу туристів, – це замок Кендефі в н.п. Синтамарія Орля. Реформатський
    священик Бодіш Міклош розповідає, що коли він приїхав сюди і прийняв церкву у
    2000 році, вона перебувала в занедбаному стані. Дах обвалився, а всередині
    гніздилися голуби.


    З того
    часу ситуація змінилася. У 2016 році церкву відремонтували, і зараз її
    відвідують шість парафіян, усі пенсіонери. Через 15 років, можливо, не буде
    нікого з них, каже священик, з ностальгією згадуючи про старі часи, коли сам
    король Румунії Міхай І щороку відвідував тут богослужіння: Тут, у цьому
    селі, 23 роки тому жила громада, яка щонеділі ходила на богослужіння. Потім
    богослужіння скоротили до кожної другої неділі місяця, а тепер вони відбуваються
    кожної останньої неділі місяця о 16:00, окрім Різдва, Великодня, П’ятидесятниці
    та інших реформатських церковних свят. До пандемії церкву відвідували щорічно 5.000
    людей. Але ми раді, що маємо на рік два дні, коли церква наповнюється до 600,
    700 людей. Щороку ми проводимо день радості з ранку до вечора, один раз для
    угорців, один раз для румунів. Тоді тут, все подвір’я церкви наповнюється столами
    вкритими традиційними скатертинами, стравами, кавою, тортами, бутербродами, голубцями,
    а також гуртами, духовими оркестрами, співаками з усієї Трансільванії.
    Угорською мовою цей захід відбувається у першу неділю липня, а румунською – у
    третю неділю жовтня.




    Усередині церкви знаходиться
    цінний набір настінного розпису. Побудована з необробленого каменю, церква
    звертає увагу не тільки акуратним зовнішнім виглядом її високих стін, але
    особливо красою порталів, вікон та колон. Квадратна башта з п’ятьма поверхами,
    має на першому поверху романський портал, з багатим скульптурним декором. На
    першому поверху, наявність готичного вікна є результатом пізнішої прибудови
    пам’ятника; натомість вікна верхніх поверхів належать романському стилю, тобто
    початковому етапу будівництва. Настінний
    розпис, що прикрашає стіни святилища, понад три століття був вкритий шаром
    вапна, а з 1869 року його відкрили. Це дуже особливий пам’ятник, – каже
    реформатський священик Бодіш Міклош: Ми стоїмо
    перед церквою, яка, разом з церквою в Денсуші, вважається найстарішою в
    Румунії. Ми знаємо про цю церкву, що вона була побудована як
    стандартна церква. За способом побудови і розташуванням, вона
    повинна була виглядати як всі церкви, які досі будуються в Румунії. Була
    побудована в 1243 році родиною Кендефі, яка наприкінці Австро-Угорської
    монархії входила до вісімки найбагатших родин. Вони володіли 5 000 гектарами
    лісу в горах Ретезат і мали маєтки аж до сучасної України.




    На одній
    зі стін костелу, на фресках, є напис латинською мовою, де написано, що він
    присвячений Діві Марії. Дуже цікаво, що, хоча церква розташована за 15 км від
    місця, яке називають Залізними воротами Трансільванії, куди завжди нападали
    турки і татари, вона ніколи не була знищена чи спалена, а залишилася такою, якою
    була у рік її побудування в 1243 році. Цінність полягає в тому, що в церкві є
    чотири шари фресок. Я ніколи не бачив церкви з чотирма шарами фресок в
    Румунії.




    Кілька римських пам’ятників були вбудовані
    в стіни середньовічної церкви, а інші можна побачити всередині, разом з
    реліквіями родини Кендеффі. Середньовічна церква знаходиться неподалік
    20-кілометрової дороги Траяна, яка пролягала від Ульпії Траяна Сармізегетуси до
    долини річки Стрей у Субсетате – місця колишнього дакійського поселення. Край
    Гацегу, район розташування середньовічної
    церкви Синтамарія Орля, містить
    найцінніші залишки римської епохи в Румунії, але багато цінних пам’яток було
    втрачено з часом. Деякі з них були зруйновані або використані при будівництві
    інших будівель, інші були зібрані знатними родинами і вивезені за кордон як
    музейні експонати.

  • Фортеця Єнісала

    Фортеця Єнісала

    Фортеця Єнісала, Єні-Сале або Гераклея, як її називали протягом багатьох років, є найбільш відвідуваною фортецею на півночі Добруджі, особливим туристичним об’єктом. Руїни середньовічної фортеці розташовані на вапняковому пагорбі, якого також називають Жирним пагорбом, з якого відкривається вид на район озер Разім і Бабадаг, приблизно за 2 км від н.п.Єнісала. Краєвиди, які відкриваються перед нами біля підніжжя руїн фортеці, вражаючі, так що згори ми можемо милуватися пагорбами заповідника Єнісала, а також озерами Разім і Бабадаг, а на заході нам пропонується казковий ландшафт.

    Старе поселення з давніх часів, нинішня фортеця була перебудована у військових цілях у другій половині 14 століття генуезцями, яких цікавила територія навколо гирл Дунаю. У ті часи фортеця була розташована на березі Чорного моря, а озеро Разім утворилося пізніше в результаті формування піщаних гряд, що відокремлювали озеро від моря. Після утворення Разімського озера фортеця була покинута. З 1347 року фортеця належала деспотату Добруджі, а в 1397-1418 роках, під час правління Мірчі Старшого, фортеця була частиною оборонної системи Волощини.Після завоювання Добруджі османами (1419-1420) у фортеці розміщувався військовий гарнізон, останнім османським комендантом фортеці був Евлі Челебі, про якого згадують у середньовічних документах у 1651 році. Пізніше вона була покинута і перетворилася на руїни. У 1741 році близько 1600 сімей липован оселилися в навколишніх селах, на додаток до греків, румунів, болгар, татар, турків і черкесів, які вже проживали в цьому районі.

    Місцевість Єнісала в комуні Сарікьой включає в свої географічні межі виняткову археологічну спадщину. Фортеця привертає увагу туристів як розмірами і міцністю стін, так і красою пам’ятки та її стратегічним розташуванням. Позначена подіями минулого і розташована на шляху вітрів, фортеця є у наші дні особливим туристичним місцем Добруджі.

    Залежно від історичного періоду, фортеця також називалася Гераклея (грецька назва), Гераклія, Еракрі-Кіпей, Єні-Сале (турецька назва). В результаті аналізу навігаційних карт XIII-XV ст., дослідники визначили, що місце розташування середньовічної фортеці Єнісала, носило назву Бабола або Пампуло. З іншого боку, на австрійській карті, складеній Ігнатіусом Альбрехтом в останній чверті 18 століття, згадується назва Еракрі-Купей. Сьогодні вона називається Єнісала, що є адаптацією слів Єні-Сале, що в перекладі з турецької означає Новий ярмарок (село).  До фортеці були внесені численні зміни. Зазвичай такі споруди мають по вежі на кожному куті, але у випадку фортеці Єнісала залишилася лише одна вежа – над головними воротами. Матеріали, виявлені під час археологічних досліджень, а особливо візантійські, генуезькі, татарські, молдовські, волоські та турецькі монети, свідчать про військову, політичну, адміністративну та економічну роль, яку відігравала вона. Перші археологічні дослідження на її території були проведені Григорієм Авакяном у 1939 році. У 1963-1964 роках двоє інших археологів відновили дослідження і виявили сліди поселення ранньої залізної доби. Вони також знайшли кілька середньовічних житлових комплексів і ще іншу огорожу, вилучену з оборонної системи, розташовану на краю більш пологого схилу території, в основі якої знаходилося фортечне кладовище. Середньовічне поселення на “Жирній горі” перекриває перший рівень раннього залізного віку (бабадагська культура). Однак були знайдені також фрагменти кераміки, що відносяться до римської епохи.

    Частково збережені оборонні стіни, вежі та контрфорси укріплення дозволили реконструювати первісний вигляд пам’ятки. З південного сходу і сходу її захищали масивні 3-метрові стіни, що колись сягали 6-7 м заввишки, та багатокутні шестигранні вежі, регулярно розташовані по периметру оборонної стіни. З півночі-північного сходу масивна стіна продовжується двома квадратними вежами, а на заході остання частина двору, що проходить вздовж краю оборонної стіни, підтримується величезним бастіоном. Ті, хто прибуває до фортеці, можуть побачити колишню цистерну середньовічної фортеці, прикріплену до південно-східної стіни. Монетарний інвентар охоплює тривалий період часу, від римської епохи до 18 століття. Серед керамічних знахідок особливу цінність для історичної інтерпретації має глазурована кераміка з монограмами.

    Звідки б ви не приїхали – з Бабадагу, Сарікьой чи Селчіуари – всі дороги ведуть до фортеці Єнісала. Якщо ви приїдете туди в понеділок, ви не зможете потрапити до фортеці, але зможете милуватися нею у всій її красі, особливо у світлі заходу сонця.

     

  • Фортеця Єнісала

    Фортеця Єнісала

    Фортеця Єнісала, Єні-Сале або Гераклея, як її називали протягом багатьох
    років, є найбільш відвідуваною фортецею на півночі Добруджі, особливим
    туристичним об’єктом. Руїни середньовічної фортеці розташовані на вапняковому
    пагорбі, якого також називають Жирним пагорбом, з якого відкривається вид на
    район озер Разім і Бабадаг, приблизно за 2 км від н.п.Єнісала. Краєвиди, які
    відкриваються перед нами біля підніжжя руїн фортеці, вражаючі, так що згори ми
    можемо милуватися пагорбами заповідника Єнісала, а також озерами Разім і
    Бабадаг, а на заході нам пропонується казковий ландшафт.




    Старе поселення з давніх часів, нинішня фортеця була
    перебудована у військових цілях у другій половині 14 століття генуезцями, яких
    цікавила територія навколо гирл Дунаю. У ті часи фортеця була розташована на
    березі Чорного моря, а озеро Разім утворилося пізніше в результаті формування
    піщаних гряд, що відокремлювали озеро від моря. Після утворення Разімського
    озера фортеця була покинута. З 1347 року фортеця належала деспотату Добруджі, а
    в 1397-1418 роках, під час правління Мірчі Старшого, фортеця була частиною
    оборонної системи Волощини.Після завоювання Добруджі османами (1419-1420) у фортеці
    розміщувався військовий гарнізон, останнім османським комендантом фортеці був
    Евлі Челебі, про якого згадують у середньовічних документах у 1651 році.
    Пізніше вона була покинута і перетворилася на руїни. У 1741 році близько
    1600 сімей липован оселилися в навколишніх селах, на додаток до греків,
    румунів, болгар, татар, турків і черкесів, які вже проживали в цьому районі.




    Місцевість Єнісала в комуні Сарікьой включає в свої географічні межі
    виняткову археологічну спадщину. Фортеця привертає увагу туристів як розмірами
    і міцністю стін, так і красою пам’ятки та її стратегічним розташуванням.
    Позначена подіями минулого і розташована на шляху вітрів, фортеця є у наші дні особливим
    туристичним місцем Добруджі.




    Залежно від історичного
    періоду, фортеця також називалася Гераклея (грецька назва), Гераклія,
    Еракрі-Кіпей, Єні-Сале (турецька назва). В результаті аналізу навігаційних карт
    XIII-XV ст., дослідники визначили, що місце розташування середньовічної фортеці
    Єнісала, носило назву Бабола або Пампуло. З іншого боку, на австрійській карті,
    складеній Ігнатіусом Альбрехтом в останній чверті 18 століття, згадується назва
    Еракрі-Купей. Сьогодні вона називається Єнісала, що є адаптацією слів Єні-Сале,
    що в перекладі з турецької означає Новий ярмарок (село). До фортеці були внесені численні зміни.
    Зазвичай такі споруди мають по вежі на кожному куті, але у випадку фортеці Єнісала
    залишилася лише одна вежа – над головними воротами. Матеріали, виявлені під час
    археологічних досліджень, а особливо візантійські, генуезькі, татарські, молдовські,
    волоські та турецькі монети, свідчать про військову, політичну, адміністративну
    та економічну роль, яку відігравала вона. Перші археологічні дослідження на її території були проведені Григорієм Авакяном у 1939 році. У
    1963-1964 роках двоє інших археологів відновили дослідження і виявили сліди поселення ранньої залізної доби. Вони також знайшли
    кілька середньовічних житлових комплексів і ще іншу огорожу, вилучену з оборонної
    системи, розташовану на краю більш пологого схилу території, в основі якої
    знаходилося фортечне кладовище. Середньовічне поселення на Жирній горі перекриває перший
    рівень раннього залізного віку (бабадагська культура). Однак були знайдені
    також фрагменти кераміки, що відносяться до римської епохи.




    Частково збережені оборонні стіни, вежі та контрфорси укріплення дозволили
    реконструювати первісний вигляд пам’ятки. З південного сходу і сходу її захищали
    масивні 3-метрові стіни, що колись сягали 6-7 м заввишки, та багатокутні
    шестигранні вежі, регулярно розташовані по периметру оборонної стіни. З
    півночі-північного сходу масивна стіна продовжується двома квадратними вежами,
    а на заході остання частина двору, що проходить вздовж краю оборонної стіни,
    підтримується величезним бастіоном. Ті, хто прибуває до фортеці, можуть
    побачити колишню цистерну середньовічної фортеці, прикріплену до
    південно-східної стіни. Монетарний інвентар охоплює тривалий
    період часу, від римської епохи до 18 століття. Серед керамічних знахідок особливу цінність для історичної інтерпретації має глазурована кераміка
    з монограмами.




    Звідки б ви не приїхали – з Бабадагу, Сарікьой чи Селчіуари – всі дороги
    ведуть до фортеці Єнісала. Якщо ви приїдете туди в понеділок, ви не зможете
    потрапити до фортеці, але зможете милуватися нею у всій її красі, особливо у
    світлі заходу сонця.

  • Гура Портіцей

    Гура Портіцей


    Перед впаданням у Чорне море
    Дунай, друга за довжиною річка Європи, утворює одну з найкрасивіших дельт у
    світі. Дельта Дунаю, оголошена біосферним заповідником у 1990 році, є одним з
    найважливіших туристичних напрямків Румунії. Біосферний заповідник дельти
    Дунаю, об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, включає комплекс лагун Разім-Сіное і
    займає площу 580 тисяч гектарів. Унікальним місцем у дельті Дунаю є Гура
    Портіцей, колишній шлях сполучення між морем і озерами дельти.




    Виявлений
    у 1736 році, Гура Портіцей – це справжній райський куточок, який спочатку був
    рибальським селом. У 1970-х роках Гура Портіцей було закрито, щоб зменшити
    солоність озер, які комуністична влада хотіла перетворити на величезні рибні
    ставки. Навіть після закриття сполучення озера Головиця з Чорним морем, Гура
    Портіцей залишався привабливим місцем для тих, хто бажає відпочити в тихому
    місці. З 1998 року тут розпочалися роботи з улаштування, щоб забезпечити житлом
    туристів, які хочуть відпочити подалі від натовпу.

    gura-portitei




    Біля ресторану, розташованого на вузькій піщаній смузі,
    яка відокремлює морську воду від опрісненої води озера Головиця, також у 70-х роках було облаштовано кемпінг з хатинками,
    побудованими на стовпах. З тих пір комфорт, пропонований туристам, збільшився,
    а Гура Портіцей залишився одним з
    найвіддаленіших туристичних напрямків на румунському чорноморському узбережжі.
    Чому віддаленим? Тому що до нього можна дістатися лише човном через озеро
    Головиця. Без залізниці та
    автостоянок, Гура Портіцей здається загубленим у часі. Туристичне село Гура
    Портіцей розташоване на 100-метровій піщаній смузі, менш ніж за півгодини їзди на човні з населених пунктів Журиловка, Сарікьой або Лунка в повіті Тулча.




    Коли
    турист досягне місця призначення, він відкриє для себе один з найкрасивіших
    пляжів нашої країни. З дрібним золотистим піском і надзвичайно чистою водою,
    пляж досить дикий і тихий. На ньому є лише кілька місць з очеретяними
    парасольками, під якими можна сховатися від сонячних променів, за словами
    Габріеля Діцу, менеджера курорту Гура Портіцей: Повільними темпами ми
    виросли з рибальського села і тепер маємо 92 місця для поселення туристів, з
    рестораном, терасами, пляжами, шезлонгами, навіть басейном, і все ж ми
    намагаємося поважати природне середовище таким чином, щоб це не заважало
    природі.

    gura-portitei-delta-dunarii-foto-st-baciu.png




    Сюди
    турист може оселетися у власному наметі, але якщо йому потрібне місце для поселення в ГураПортіцей, то знайде лише кілька
    хостелів і котеджів, пофарбованих у біло-блакитний колір. У туристичних
    комплексах є тенісні та волейбольні корти, більярдні столи, столи настільного тенісу, басейн та ігровий майданчик для дітей, а також організовуються спеціальні заходи для рибалок та
    мисливців. Хоча пляж на цьому острові має довжину близько 4 кілометри, він не є повністю громадським. Значна
    його частина суворо охороняється природою, і туристів сюди не пускають.
    Захоплююча і дуже рідкісна річ, яку можна зробити в Румунії в Гура Портіцей -
    поплавати з дельфінами. Тиша і дикість пляжу не заважає дельфінам підпливати до
    берега на відстань кількох метрів, тому багато туристів наважуються зайти в
    море, коли бачать їх, щоб отримати незабутню пригоду.




    З Гура Портіцей турист може ознайомлюватись із зоною пішки, піщаною смугою між озерами та Чорним морем, а також на човні.
    Габріель Діцу: З Гура Портіцей, якщо вони
    пересуватимуться лише човном, то можуть дістатися дельти в напрямку н.п.
    Дунавец, і там вони перетнуть озеро Разім, потім увійдуть в мережу каналів,
    проходячи повз всілякі більш-менш відомі місцевості, такі як Дранов, Холбіна.
    Можливо, для знавців це означає більше, для необізнаних скажу, що це територія
    з каналами, фауною, флорою, характерною для дельти. Якщо говорити про суходіл,
    то, наприклад, можна відвідати фортецю Аргамум, яка є найдавнішим поселенням на
    румунській території, або не менш давню фортецю Єнісала, яка досі дуже добре
    зберігає свої стіни. Вважається, що Візантійська імперія, а пізніше Генуезька
    республіка побудували і утримували цю фортецю, з якої відкривається чудовий вид
    на озеро Разім. Насправді в давнину вона була оглядовим пунктом для
    спостереження за рухом кораблів на Чорному морі.

    gura-portitei-foto-st-baciu-delta.png




    Туристи мають можливість спостерігати за дикими тваринами, але особливо птахами дельти Дунаю. Зараз
    багато з них вже відкочували в теплі країни. Коли
    температура падає, дельту Дунаю починають відвідувати птахи з арктичної зони.
    Одні залишаються лише ненадовго, щоб трохи
    відпочити перед тим, як продовжити подорож у теплі краї, а інші залишаються тут
    на всю зиму, і це справжнє видовище можуть побачити ті, хто прибуває цими днями в дельту Дунаю.

  • Місто Мангалія

    Місто Мангалія

    Розташована на південно-східному краю Румунії, на узбережжі Чорного моря, Мангалія є важливим місцем призначення для проведення канікул, оскільки, з адміністративної точки зору, Мангалія включає в себе літні курорти південної частини румунського узбережжя: Олімп, Нептун, Юпітер, Кап Аврора, Венус і Сатурн.  З населенням понад 35 тисяч жителів, Мангалія є другим за величиною містом на румунському чорноморському узбережжі після Констанци.

    Історія населеного пункту налічує понад 2.500 років, його заснували грецькі поселенці у 5 столітті до нашої ери, давши йому назву Каллатіс. За короткий час фортеця Каллатіс стала важливим ремісничим і торговим центром, а також культурним осередком. Сліди стародавньої фортеці збереглися в археологічному розкопі, виявленому під час будівництва будівлі на узбережжі, яка призначалася для бізнес-центру і готелю. У середньовіччі фортеця Каллатіс була перетворена на невелике турецьке містечко Пангалія, а назва Мангалія вперше з’являється в документах 16 століття. Тому не дивно, що етнічна структура населення міста на 80% складається з румунів, решта – переважно турки і татари. У період між двома світовими війнами у Мангалії проводили вільний час видатні румунські політичні діячі, митці, бізнесмени та люди з вражаючими статками.

    Андрея Раду, директор важливого туроператора в Румунії, називає причини, чому варто відвідати злободенну Мангалію: «Навіть якщо на перший погляд це місто виглядає як місто на узбережжі Чорного моря, воно пропонує багато цікавинок для наших туристів. У Мангалії, окрім надзвичайного пляжу, де ми знаходимо лебедів, які радують нас візуально, у нас також є кінний завод, фортеця Каллатіс, багато туристичних атракцій. У туристичному порті Мангалії на туристів чекає велика кількість терас, де можна випити смачної кави, милуючись морем та пляжем. Готелі оснащені власними лікувальними базами. Мангалія – це курорт і спа-центр, який пропонує якісні послуги для туристів і з результатами від лікування».

    Протягом літнього сезону, а також у міжсезоння, Мангалія пропонує виняткове поєднання відпустки з курортним лікуванням, використовуючи характерні морські фактори, сірчисті мезотермальні джерела води та торф’яну грязь. Однак санаторно-курортне лікування – не єдине туристичне надбання Мангалії та її околиць. Андреа Раду: «У Мангалії, але також і в цьому районі, можна  відвідати багато пам’яток і ми пропонуємо багато видів діяльності, які включають фізичні вправи. Я маю на увазі насамперед пригодницький парк «Neptun», який знаходиться недалеко від Мангалії. Я також думаю про ліси навколо Мангалії, куди туристи можуть піти в похід, можуть помилуватися фауною та флорою цього району, а також про рибні господарства навколо міста Мангалія».

    До списку туристичних визначних пам’яток Мангалії можна додати Археологічний музей Каллатіс, де виставлені артефакти, знайдені в цьому районі, а також мечеть Есмахан Султан, пам’ятка архітектури 16 століття. Мечеть оточує мусульманський цвинтар з давніми могилами понад 800-річної давності, тобто з 1200-го року, отже задовго до турецького панування. Тут було поховано учителів арабської грамоти, керівників військ та інших місцевих особистостей. Написи на похоронних плитах написані трьома мовами, багато виразів поєднують перську та арабську мови. Ця мечеть є архітектурним пам’ятником в мавританському стилі. Однак вона відрізняється від інших споруд добруджанських мусульман тим, що перед входом у церкву була зведена веранда. Товщина стін мечеті перевищує 80 см., а висота – приблизно 12 метрів. У порівняні з іншими мусульманськими релігійними спорудами, мечеть Есмахан є спорудою малих розмірів.

  • Місто Мангалія

    Місто Мангалія




    Розташована на південно-східному краю
    Румунії, на узбережжі Чорного моря, Мангалія є важливим місцем призначення для
    проведення канікул,
    оскільки, з адміністративної точки зору, Мангалія включає в себе літні курорти
    південної частини румунського узбережжя: Олімп, Нептун, Юпітер, Кап Аврора, Венус і Сатурн. З населенням понад 35 тисяч жителів, Мангалія
    є другим за величиною містом на румунському чорноморському узбережжі після
    Констанци.




    Історія населеного пункту налічує понад 2.500 років, його заснували грецькі поселенці у 5
    столітті до нашої ери, давши
    йому назву Каллатіс. За
    короткий час фортеця Каллатіс стала важливим ремісничим і торговим центром, а
    також культурним осередком. Сліди стародавньої фортеці збереглися в
    археологічному розкопі, виявленому під час будівництва будівлі на узбережжі, яка призначалася для бізнес-центру
    і готелю. У середньовіччі фортеця Каллатіс була перетворена на невелике
    турецьке містечко Пангалія, а назва Мангалія вперше з’являється в документах 16
    століття. Тому не дивно, що етнічна структура населення міста на 80%
    складається з румунів, решта – переважно турки і татари. У період між двома
    світовими війнами у
    Мангалії проводили вільний час видатні румунські політичні діячі, митці, бізнесмени та люди з
    вражаючими статками.






    Андрея Раду, директор важливого туроператора в Румунії, називає
    причини, чому варто відвідати злободенну Мангалію: «Навіть якщо на перший погляд це місто виглядає як місто
    на узбережжі Чорного моря, воно пропонує багато цікавинок для наших
    туристів. У Мангалії, окрім надзвичайного пляжу, де ми знаходимо лебедів, які радують
    нас візуально, у нас також є кінний завод, фортеця Каллатіс, багато туристичних
    атракцій. У туристичному порті Мангалії на туристів чекає велика кількість терас, де можна випити смачної кави, милуючись
    морем та пляжем. Готелі оснащені власними лікувальними базами. Мангалія – це курорт і спа-центр, який пропонує
    якісні послуги для туристів і з результатами від лікування».






    Протягом літнього сезону, а також у
    міжсезоння, Мангалія пропонує виняткове поєднання відпустки з курортним лікуванням, використовуючи характерні морські фактори,
    сірчисті мезотермальні джерела води та торф’яну грязь. Однак санаторно-курортне
    лікування – не єдине туристичне надбання Мангалії та її околиць. Андреа Раду: «У Мангалії,
    але також і в цьому районі, можна відвідати
    багато пам’яток і ми пропонуємо багато видів діяльності, які включають фізичні
    вправи. Я маю на увазі насамперед пригодницький парк «Neptun», який знаходиться
    недалеко від Мангалії. Я також думаю про ліси навколо Мангалії, куди туристи можуть
    піти в похід, можуть помилуватися фауною та флорою цього району, а також про
    рибні господарства навколо міста Мангалія».






    До списку туристичних визначних
    пам’яток Мангалії можна додати Археологічний музей Каллатіс, де виставлені
    артефакти, знайдені в цьому районі, а також мечеть Есмахан Султан, пам’ятка
    архітектури 16 століття. Мечеть оточує мусульманський цвинтар з
    давніми могилами понад 800-річної давності, тобто з 1200-го року, отже задовго
    до турецького панування. Тут було поховано учителів арабської грамоти,
    керівників військ та інших місцевих особистостей. Написи на похоронних плитах
    написані трьома мовами, багато виразів поєднують перську та арабську мови. Ця
    мечеть є архітектурним пам’ятником в мавританському
    стилі. Однак вона відрізняється від інших споруд добруджанських мусульман тим,
    що перед входом у церкву була зведена веранда. Товщина стін мечеті перевищує 80
    см., а висота – приблизно 12 метрів. У порівняні з іншими мусульманськими
    релігійними спорудами, мечеть Есмахан є спорудою малих розмірів.