
Category: Відкрий для себе Румунію
-
Церква у спадщині ЮНЕСКО в н.п. Петреуць
Церква «Святого Хреста» в н.п. Петреуць має кілька особливостей, які роблять її унікальною серед восьми місць поклоніння на півночі історичної румунської провінції Молдови, включених до спадщини ЮНЕСКО, навіть якщо вона менш відома та відвідувана, порівняно з вже всесвітньо відомими Воронець, Молдовіца або Сучевіца. Таким чином, побудована в 1487 році Господарем Штефаном Великим, Церква Святий Хрест із населеного пункту Петреуць Сучавського повіту є найстарішою збереженою упродовж часу церквою цього господаря, найстарішою православною церквою Пам’ятником ЮНЕСКО в Румунії (з 1993 року), найстарішою церквою, побудованою в молдовському стилі, церква з найстарішим живописом інтер’єру і екстер’єру в історичній румунській провінції Молдова. І останнє, але не менш важливе: церква в Петреуцах має сучасний веб-сайт, про який піклується сам парафіяльний священик, чим не може пишатися жоден інший об’єкт спадщини ЮНЕСКО в Румунії. Протягом чотирьох місяців на рік, під час туристичного сезону, церква постійно відкрита. Поза туристичним сезоном, щоб відвідати це місце поклоніння, потрібно зателефонувати за одним із вказаних телефонів, і за кілька хвилин з’явиться хтось, щоб відчинити двері церкви.Штефан Великий збудував багато церков в останні 17 років свого життя, церкву з Петреуць він збудував у перший рік цього процесу, тобто в 1487 році. Нещасливе зникнення оригінальної церкви в Путні та знищення церкви в Мілішівцях мало як результат оголошення церкви з Петреуць найстарішою церквою побудованою Штефаном Великим. Європейський автошлях, що веде з міста Сучава до монастиря Путна, зустрічає при вході в населений пункт Петреуць річку Петреучанка. Невеликі річкові притоки вирізали глибокі долини, утворивши між ними захоплюючі пагорби. Плато, що відкривається між струмком Попій і заплавою Ціганулуй, прикрашене гармонійною церквою, побудованою Штефаном Великим. Церква була частиною монастиря черниць, заснованого Штефаном Великим. Монастир був призначений особливо для піклування про поранених в боях навколо Тронної фортеці Сучава. Надпис слов’янською мовою над вхідним порталом звучить так: Я Штефан Воєвода, Правитель краю Молдови, син Богдана Воєводи, почав будувати цей монастир в ім’я Святого Хреста в рік 6995 (1487), місяць червень, день 13.Сліди залишені зброєю на передньому порталі в нефі є свідченнями трагічної історії церкви. Пограбована ще з XVI століття, церква була покинена неодноразово. Вона була спалена козаками і татарами в 1653 р., а поляками в 1684 р. та відновлена за наказом господаря Ніколая Маврокордата, на початку XVIII ст. Сліди тих майже 200 років покинення церкви сильно помітні в гіпсованих арках і склепінні біля вівтаря та в притворі. Церкву врятував на початку XVIII століття єпископ Калістру з Чернівців, а з другої половини XVIII століття вона служила в якості парафіяльної церкви. Зовнішній настінний розпис був виявлений в 80-х роках минулого століття. Проведені тоді дослідження допомогли врятувати велику частину розпису зовнішніх стін. Тоді було виявлено, що церква була розписана тільки на західній зовнішній стіні навколо готичного порталу при вході. Сцена зображує Страшний суд.Церква являє собою споруду невеликих розмірів з трьома приміщеннями, а саме пронаосом, наосом і вівтарем. Над наосом знаходиться башта у молдовському стилі. Архітектура є злиттям візантійського та готичного стилів. Відповідно до документації, поданої Румунією до ЮНЕСКО, церква в Петреуцах є частиною тієї ж архітектурної групи, що й церква з Воронець. Ансамблі цієї групи мають загальний тригональний план з вівтарем, наосом із баштою і пронаосом з куполом, а також кам’яні рами під впливом готики входів і вікон тощо. Дзвіниця була побудована в 1725 році разом із відновленням монастиря монахинь на початку XVIII-го століття. Дзвіниця є дерев’яною будівлею з одним поверхом, на якому розміщені три бронзові дзвони відлиті в першій половині ХІХ століття місцевим майстром дзвонарем. Усередині дзвіниці зберігається колекція надгробок і дуже старих дерев’яних хрестів з кельтськими символами, які використовувалися для поховання в Петреуць в стародавніх часах. Надворі в декількох метрах від південної стіни, зберігається круглий стіл з каменю, який традиція приписує теж часам правління Штефана Великого. Стіл складається з двох великих кам’яних плит. Навколо цього столу розташовані кілька кам’яних стільців. За деякими припущеннями, цей стіл був натхненням для ансамблю Стіл мовчання скульптора Костянтина Бринкуша.Музей монастиря Петреуць був улаштований у цікавому парафіяльному будинку в безпосередній близькості від церкви. Побудований на початку XIX століття в австрійському стилі, з сімома великими і високими кімнатами та із склепінчастим льохом, будинок був тоді заселений священиками, які служили в церкві. Книги і церковні меблі супроводжують етнографічний інвентар австрійського впливу та відтворюють спосіб життя буковинських священників в ХІХ столітті. Влітку минулого року побачила світ книга «Сонце з Петреуць», присвячена церкві з н.п. Петреуць. Видана під патронатом Національної комісії Румунії у справах ЮНЕСКО, книга представляє першу та найстарішу церкву, побудовану молдовським господарем Штефаном Великим, яка все ще зберігається у своєму оригінальному вигляді. Церква є унікальною у світі завдяки своїй архітектурі та іконографічному стилю та стала символом боротьби за збереження румунської християнської ідентичності. А восени того ж 2022 року були завершені реставраційні роботи в архітектурному ансамблі. Цей момент ознаменував кінець тривалого та звивистого процесу відродження цієї церкви, розпочатого в 2003 році. -
Решінарь – найкраще туристичне село Румунії
Мерджінімя Сібіулуй – унікальна етнографічна територія в Румунії, розташована на захід від міста Сібіу, обмежена на півдні Долиною річки Садулуй і на півночі Долиною річки Селіште, та включає 18 населених пунктів. Геополітичне положення регіону, розташованого на південному кордоні Трансільванії з Волощиною та неподалік від Сібіу, сильного ремісничого та комерційного центру, надало Мерджінімі Сібіулуй кілька визначальних рис. У цих населених пунктах розвинулася змішана економіка, заснована на землеробстві, тваринництві та традиційних ремеслах, з особливим наголосом на вівчарстві. Більшість сіл району зберегли міцні духовні та етнофольклорні традиції. Хоча сучасні будівлі поступово витіснили старі традиційні будинки, атмосфера в Мерджінімя Сібіулуй залишилася незмінною. Святкові костюми, вишиті чорним і білим кольорами, місцеві жителі з гордістю одягають на свята, а ремесла, успадковані від предків, успішно практикують вони й сьогодні. З давніх-давен ці власники овець були і є майстрами в обробці вовни та шкіри. Тут можна знайти стародавні церкви, музеї (Музей Сібієля, де знаходиться найбільша колекція ікон на склі в Європі, Сільський музей Решінарь, який включає традиційні керамічні вироби, розписні меблі, предмети побуту та ремесел, Музей Галеш із вражаючою колекцією народних костюмів та Православний парафіяльний музей Селіште, який включає старі предмети культу та книги), меморіальні будинки і традиційні селянські споруди. Згодом Мерджінімя Сібіулуй стало важливим пунктом румунського сільського туризму, тут розвинулися численні гостьові будинки, які пропонують туристам умови для незабутнього відпочинку. Типова селянська атмосфера, традиції і звичаї, гостинність селян підвищують привабливість цих місць.
Всього в 12 км від міста Сібіу знаходиться село Решінарь, що є частиною району Мерджінімя Сібіулуй. Недавно, це село сібіуського повіту стало великим переможцем Румунії у другому виданні всесвітнього конкурсу «Кращі туристичні села», започаткованого Всесвітньою туристичною організацією (ВТО). Село було відібрано, відповідно до регламенту, фахівцями Консультативної ради ВТО із понад 130 кандидатів із 57 країн. Згідно з прес-релізом румунського міністерства туризму, отримавши звання «Найкраще туристичне село», Решінарь стає членом мережі Всесвітньої організації туризму, створеної для сприяння обміну інформацією, досвідом і найкращими практиками між селами, які мають однакову відзнаку, а також з тими, що включені до Програми оновлення, відповідно, із селами, які вийшли на глобальний етап конкурсу, але не відповідали всім критеріям для відбору. Мережа включає експертів, державних і приватних партнерів у сфері просування туризму для розвитку сільської місцевості. Водночас, село Решінарь може стати прикладом у програмних документах, розроблених Всесвітньою організацією туризму, а під час міжнародних заходів він отримає користь від просування та рекомендацій. Критерії, які використовувалися для відбору переможців: культурні та природні ресурси в пункті призначення, просування та збереження культурних ресурсів, економічна, соціальна та екологічна стійкість, розвиток туризму, управління туризмом та визначення пріоритетів, інфраструктура та зв’язок, здоров’я та безпека.
«Відсьогодні Решінарь є одним із найпривабливіших туристичних сіл у всьому світі! Кажемо не ми це, а фахівці Всесвітньої туристичної організації, які віддали йому таке визнання в конкурсі «Кращі туристичні села». Ця відзнака є ще одним доказом надзвичайного потенціалу Румунії у сфері туризму. Я хотів би привітати органи місцевого управління села, а також його жителів за спосіб, який вони обрали, щоб використати культурне та природне багатство регіону, а також за їхню прихильність до сталого розвитку – критеріїв, які, до речі, посприяли здобуттю цього титулу на міжнародному рівні», – заявив румунський міністр туризму Константін-Даніель Кадаріу.
Завдяки своєму географічному розташуванню біля підніжжя гір Чіндрел, село пропонує численні пішохідні та велосипедні маршрути. Як і багато інших населених пунктів у цьому районі, воно є частиною «Дороги сиру» та славиться своїми смачними стравами. Перш за все, село відоме своїм смачним десертом, під назвою «верзар» -солодкий пиріг із сиром і кропом. Це так би мовити кулінарна зірка села, у монографії від 1915 року зазначено, що пиріг не був відсутній на столі жодного мешканця в день П’ятидесятниці. Решінарь підкорює своїх гостей з першого погляду. Будинки, наче тіснені один до одного, надають місцевості автентичності. Люди привітні. Село з’єднано з містом трамвайною лінією, яка також перетинає ліс Думбрава. Місцевість цінується з туристичної точки зору за її мальовничу красу, а також за місцеві традиції та звичаї, такі як збір ялицевої смоли (румунською мовою «răşină»), заняття, яке дало саму назву села. У Решінарь народилося Еміль Чоран, Октавіан Гога, Іларіє Мітря (засновник Музею Антипа – у Бухаресті), які згодом стали літературними діячами чи вченими. Якщо запитати будь-якого мешканця цього села, від коли воно датується, то вони обов’язково відповідають, що «від світу і землі…». Дійсно, документи засвідчують, що Решінарь є одним із найстаріших населених пунктів регіону Мерджінімя Сібіулуй, з 1204 року.
Одним із основних занять мешканців було і залишається тваринництво. Багато століть тому пастухи з Решінарь подорожували зі своїми отарами аж до Кавказьких гір або до Сербії. Навколо села й сьогодні на вершинах гір розкидані стайні та пасовища. Решінарці були і залишаються хорошими ремісниками. Вони займалися обробкою деревини, вовни та текстилю, а також кушнірством. Сьогодні ремісничу традицію продовжують сільські умільці. Наприкінці 19-го століття, після розпуску гільдій, в Решінарь розвивається мануфактура. Візки, виготовлені на решінарській «фабриці візків», продавалися аж в Греції. Мешканці села також мають давню традицію щодо мистецьких проявів своїх сопілкарів і танцюристів (хор з Решінарь має понад 100-річну традицію), які досягли успіху під час різноманітних поїздок та участі в національних та міжнародних фестивалях. Щоб пізнати село зблизька, прогуляйтеся вузькими вуличками, відкрийте для себе старі традиційні будинки, познайомтеся з людьми та їхніми звичаями. Ви відкриєте для себе міський музей, будинки, де народилися і виросли Октавіан Гога та Еміль Чоран, старі та нові церкви, будинки ремісників та лісисті пагорби, повні легенд. А якщо ви відвідаєте Решінарь в суботу вранці, ви побачите всю громаду на щотижневому ярмарку за церквою Св. Параскиви.
-
Решінарь – найкраще туристичне село Румунії
Мерджінімя Сібіулуй – унікальна етнографічна територія в
Румунії, розташована на захід від міста Сібіу, обмежена на півдні Долиною річки
Садулуй і на півночі Долиною річки Селіште, та включає 18 населених пунктів. Геополітичне
положення регіону, розташованого на південному кордоні Трансільванії з Волощиною та неподалік від Сібіу, сильного ремісничого та
комерційного центру, надало Мерджінімі Сібіулуй кілька
визначальних рис. У цих населених пунктах
розвинулася змішана економіка, заснована на землеробстві, тваринництві та
традиційних ремеслах, з особливим наголосом на вівчарстві. Більшість сіл району
зберегли міцні духовні та етнофольклорні традиції. Хоча сучасні будівлі поступово
витіснили старі традиційні будинки, атмосфера в Мерджінімя Сібіулуй залишилася
незмінною. Святкові костюми, вишиті чорним і білим
кольорами, місцеві жителі з гордістю одягають на свята, а ремесла, успадковані
від предків, успішно практикують вони й сьогодні. З давніх-давен ці власники
овець були і є майстрами в обробці вовни та шкіри. Тут можна знайти стародавні
церкви, музеї (Музей Сібієля, де знаходиться найбільша колекція ікон на склі в
Європі, Сільський музей Решінарь, який включає традиційні керамічні вироби, розписні
меблі, предмети побуту та ремесел, Музей Галеш із вражаючою колекцією народних
костюмів та Православний парафіяльний музей Селіште, який включає старі
предмети культу та книги), меморіальні будинки і традиційні селянські споруди.
Згодом Мерджінімя Сібіулуй стало важливим пунктом румунського сільського
туризму, тут розвинулися численні гостьові будинки, які пропонують туристам
умови для незабутнього відпочинку. Типова селянська атмосфера, традиції і
звичаї, гостинність селян підвищують привабливість цих місць.
Всього в 12 км від міста Сібіу знаходиться село Решінарь,
що є частиною району Мерджінімя Сібіулуй. Недавно, це село сібіуського повіту стало великим переможцем Румунії у
другому виданні всесвітнього конкурсу «Кращі туристичні села», започаткованого
Всесвітньою туристичною організацією (ВТО). Село було відібрано, відповідно до
регламенту, фахівцями Консультативної ради ВТО із понад 130 кандидатів із 57
країн. Згідно з прес-релізом румунського міністерства
туризму, отримавши звання «Найкраще туристичне село», Решінарь стає членом
мережі Всесвітньої організації туризму, створеної для сприяння обміну
інформацією, досвідом і найкращими практиками між селами, які мають однакову
відзнаку, а також з тими, що включені до Програми оновлення, відповідно, із селами,
які вийшли на глобальний етап конкурсу, але не відповідали всім критеріям для
відбору. Мережа включає експертів, державних і приватних партнерів у сфері
просування туризму для розвитку сільської місцевості. Водночас, село Решінарь
може стати прикладом у програмних документах, розроблених Всесвітньою
організацією туризму, а під час міжнародних заходів він отримає користь від
просування та рекомендацій. Критерії, які використовувалися для відбору
переможців: культурні та природні ресурси в пункті призначення, просування та
збереження культурних ресурсів, економічна, соціальна та екологічна стійкість,
розвиток туризму, управління туризмом та визначення пріоритетів, інфраструктура
та зв’язок, здоров’я та безпека.«Відсьогодні Решінарь є одним із
найпривабливіших туристичних сіл у всьому світі! Кажемо не ми це, а фахівці
Всесвітньої туристичної організації, які віддали йому таке визнання в конкурсі
«Кращі туристичні села». Ця відзнака є ще одним доказом надзвичайного
потенціалу Румунії у сфері туризму. Я хотів би привітати органи місцевого
управління села, а також його жителів за спосіб, який вони обрали, щоб
використати культурне та природне багатство регіону, а також за їхню
прихильність до сталого розвитку – критеріїв, які, до речі, посприяли здобуттю
цього титулу на міжнародному рівні», – заявив румунський міністр туризму
Константін-Даніель Кадаріу.
Завдяки своєму географічному розташуванню біля підніжжя
гір Чіндрел, село пропонує численні пішохідні та велосипедні маршрути. Як і
багато інших населених пунктів у цьому районі, воно є частиною «Дороги сиру» та
славиться своїми смачними стравами. Перш за все, село відоме своїм смачним
десертом, під назвою «верзар» -солодкий пиріг із сиром і кропом. Це так би
мовити кулінарна зірка села, у монографії від 1915 року зазначено, що пиріг не
був відсутній на столі жодного мешканця в день П’ятидесятниці. Решінарь підкорює
своїх гостей з першого погляду. Будинки, наче тіснені один до одного, надають
місцевості автентичності. Люди привітні. Село з’єднано з містом трамвайною
лінією, яка також перетинає ліс Думбрава. Місцевість цінується з туристичної
точки зору за її мальовничу красу, а також за місцеві традиції та звичаї, такі
як збір ялицевої смоли (румунською мовою «răşină»), заняття, яке дало саму назву села. У Решінарь
народилося Еміль Чоран, Октавіан Гога, Іларіє Мітря (засновник Музею Антипа – у Бухаресті), які згодом стали
літературними діячами чи вченими. Якщо запитати
будь-якого мешканця цього села, від коли воно датується, то вони обов’язково
відповідають, що «від світу і землі…». Дійсно, документи засвідчують, що
Решінарь є одним із найстаріших населених пунктів регіону Мерджінімя Сібіулуй,
з 1204 року.
Одним із основних занять мешканців було і залишається
тваринництво. Багато століть тому пастухи з Решінарь подорожували зі своїми
отарами аж до Кавказьких гір або до Сербії. Навколо села й сьогодні на вершинах
гір розкидані стайні та пасовища. Решінарці були і залишаються хорошими
ремісниками. Вони займалися обробкою деревини, вовни та текстилю, а також кушнірством.
Сьогодні ремісничу традицію продовжують сільські умільці. Наприкінці 19-го
століття, після розпуску гільдій, в Решінарь розвивається мануфактура. Візки,
виготовлені на решінарській «фабриці
візків», продавалися аж в Греції. Мешканці села також мають давню традицію
щодо мистецьких проявів своїх сопілкарів і танцюристів (хор з Решінарь має
понад 100-річну традицію), які досягли успіху під час різноманітних поїздок та
участі в національних та міжнародних фестивалях. Щоб пізнати село зблизька,
прогуляйтеся вузькими вуличками, відкрийте для себе старі традиційні будинки,
познайомтеся з людьми та їхніми звичаями. Ви відкриєте для себе міський музей,
будинки, де народилися і виросли Октавіан Гога та Еміль Чоран, старі та нові
церкви, будинки ремісників та лісисті пагорби, повні легенд. А якщо ви
відвідаєте Решінарь в суботу вранці, ви побачите всю громаду на щотижневому
ярмарку за церквою Св. Параскиви. -
Церква з 500-річною історією – символ міста Ботошани
Ботошани, старий ярмарок, засвідчений у 15 столітті, був подарований молдовським господарем Штефаном Великим його дружині Марії Войкіці. З цього моменту він став «містом пані», воєводським містом, яким володіли дружини воєвод. Проте найбільшого блиску йому надала дружина господаря Петра Рареша – пані Єлена. Важко переживаючи смерть свого чоловіка, вдова Петра Рареша знайшла розраду на королівському дворі в Ботошанах. У 1541 році, у подарованому їй місті, яке, як кажуть, особливо любила, вона побудувала кам’яну церкву у молдовському стилі. Молдовський архітектурний стиль був типовим особливо за часів правління Штефана Великого.
Побудована пані Єленою церква – одна з найстаріших збережених церков у Молдові і розташована на краю історичного центру міста Ботошани. Місце поклоніння було присвячене ще 500 років тому святому Георгію, побідоносцю у битві молдовських воєвод, який став захисником міста Ботошани і досі зберігається на гербі міста. Церква «Святого Георгія» є другою найстарішою після церкви з н.п. Попеуць, побудованої в 1496 році, теж у Ботошанському повіті, має форму хреста з баштою посередині та входом збоку з півночі. Підлога вкрита кам’яними плитами, які зберіглися до сьогодення. Церква прекрасна у своїй простоті і без настінного розпису, точно виражаючи переживання дружини-вдови молдовського воєводи.
Церква «Святого Георгія» стала символом старого ярмарку Ботошани, а мешканці проголосили Святого Георгія покровителем і захисником ярмарку. Цей факт засвідчує один з міських гербів з 1780 року. На цьому гербі зображено вершника, який вбиває списом дракона. Таким чином жителі середньовічного населеного пункту відчували себе захищеними від прокляття та хвороб. Крім того, церква виконувала практично й свою захисну роль, не тільки духовну. Коли нападали татари, про це сповіщали з високої вежі церкви, а люди ховалися в тунелях і підземних катакомбах міста. Кажуть, що з вежі церкви помітили в Середньовіччі козаків, а згодом і поляків Яна Собеського. Завдяки цій башті купці століттями оберігали своє майно. Водночас ходять легенди, що за кам’яними мурами ховалися від татар під час набігів у XVII столітті молоді дівчата Ботошанів. Краса цього релігійного пам’ятника, що залишився на згадку про славні часи молдовських воєвод, вразила також історика Ніколая Йоргу, який любив проходжуватися його подвір’ям. «Жодна з ботошанських церков не виявляє такий вражаючий характер сили і водночас досконалої естетичної відповідності, як ця», – писав він на початку ХХ століття.
Це споруда менших розмірів, без багатьох декоративних елементів і без настінного розпису. Перша дзвіниця була побудована з дерева при церковній брамі. Згодом церква зазнала деяких перетворень після ремонтних робіт, будучи часто випробовувана пожежами та землетрусами. Це – триконічна споруда, побудована з сирого каменю та цегли, різьблений камінь використовувався лише на кутах, на вікнах і контрфорсах. Профіль постаменту досить простий. З обох боків будівлі, поруч з аркою між наосом та вівтарем, є по одному контрфорсу. Апсиди прикрашені арками, що завершуються подвійними арками. Бічні мають по п’ять арок, а східна апсида – сім. Над вікнами ряд маленьких вікон, що оточують усю церкву. Вежа багатокутної форми спирається на дві зірчасті основи; верхня основа має по два маленькі вікна з обох боків. Пронаос церкви, збільшений порівняно з наосом, освітлюється двома великими готичними вікнами, розташованими в південній і західній стінах, перекритих напівсферичним склепінням. У вівтарі з його чвертьсферним склепінням світло потрапляє через єдине вікно. Іконостас датується 1921-1922 роками, виготовлений з обробленого дерева. Ікони іконостасу написані олією на дереві художником, ім’я якого неможливо розібрати, а також Григорієм Зуграву в 1733 році.
Цьому старому місцю поклоніння вдалося вистояти понад 500 років. Воно залишилося символом міста, і щороку 23 квітня його мешканці відзначають покровителя «Святого Георгія». Однак про нього якось забули понад 100 років, бо з 1911 року коли церкву відреставрував Ніколає Гіка-Будешть ніхто не наважився зробити це. Утім вносили церкву у всілякі списки: список історичних пам’яток і, нарешті, список пам’яток, які ризикують обвалитися. Реабілітаційний процес церкви-пам’ятки став можливим влітку 2020 року завдяки доступу до проєкту європейського фінансування «Реабілітація та розвиток туризму історико-пам’ятного ансамблю Церкви Святого Георгія», який виконувався в рамках Регіональної операційної програми 2014-2020 рр. Вартість робіт становила приблизно 2,75 млн євро, з яких 2 млн євро – європейські кошти. Під час реставраційних робіт, було знайдено докази того, що фундамент зведеної пані Єленою Рареш церкви було зроблено на місці, де в минулому існували дві інші церкви, одна кам’яна, датована XII ст., а інша дерев’яна, з Х-го століття. Також на церковному подвір’ї виявлено середньовічне кладовище.
-
Церква з 500-річною історією – символ міста Ботошани
Ботошани, старий ярмарок, засвідчений у 15 столітті, був подарований
молдовським господарем Штефаном Великим його дружині Марії Войкіці. З цього
моменту він став «містом пані», воєводським містом, яким володіли дружини
воєвод. Проте найбільшого блиску йому надала дружина господаря Петра Рареша -
пані Єлена. Важко переживаючи смерть свого чоловіка, вдова Петра Рареша знайшла
розраду на королівському дворі в Ботошанах. У 1541 році, у подарованому їй місті,
яке, як кажуть, особливо любила, вона побудувала кам’яну церкву у молдовському
стилі. Молдовський архітектурний стиль був типовим особливо за часів правління Штефана
Великого.
Побудована пані Єленою церква – одна з найстаріших збережених церков у
Молдові і розташована на краю історичного центру міста Ботошани. Місце
поклоніння було присвячене ще 500 років тому святому Георгію, побідоносцю у
битві молдовських воєвод, який став захисником міста Ботошани і досі зберігається
на гербі міста. Церква «Святого Георгія» є другою найстарішою після церкви з
н.п. Попеуць, побудованої в 1496 році, теж у Ботошанському повіті, має форму
хреста з баштою посередині та входом збоку з півночі. Підлога вкрита кам’яними
плитами, які зберіглися до сьогодення. Церква прекрасна у своїй простоті і без настінного
розпису, точно виражаючи переживання дружини-вдови молдовського воєводи.
Церква «Святого Георгія» стала символом старого ярмарку Ботошани, а мешканці
проголосили Святого Георгія покровителем і захисником ярмарку. Цей факт
засвідчує один з міських гербів з 1780 року. На цьому гербі зображено вершника,
який вбиває списом дракона. Таким чином жителі середньовічного населеного
пункту відчували себе захищеними від прокляття та хвороб. Крім того, церква
виконувала практично й свою захисну роль, не тільки духовну. Коли нападали татари,
про це сповіщали з високої вежі церкви, а люди ховалися в тунелях і підземних
катакомбах міста. Кажуть, що з вежі церкви помітили в Середньовіччі козаків, а
згодом і поляків Яна Собеського. Завдяки цій башті купці століттями оберігали
своє майно. Водночас ходять легенди, що за кам’яними мурами ховалися від татар
під час набігів у XVII столітті молоді дівчата Ботошанів. Краса цього релігійного пам’ятника, що залишився на
згадку про славні часи молдовських воєвод, вразила також історика Ніколая
Йоргу, який любив проходжуватися його подвір’ям. «Жодна з ботошанських церков
не виявляє такий вражаючий характер сили і водночас досконалої естетичної
відповідності, як ця», – писав він на початку ХХ століття.
Це споруда менших розмірів, без багатьох декоративних елементів і без настінного
розпису. Перша дзвіниця була побудована з дерева при церковній брамі. Згодом
церква зазнала деяких перетворень після ремонтних робіт, будучи часто
випробовувана пожежами та землетрусами. Це – триконічна споруда, побудована з
сирого каменю та цегли, різьблений камінь використовувався лише на кутах, на
вікнах і контрфорсах. Профіль постаменту досить простий. З обох
боків будівлі, поруч з аркою між наосом та вівтарем, є по одному контрфорсу.
Апсиди прикрашені арками, що завершуються подвійними арками. Бічні мають по
п’ять арок, а східна апсида – сім. Над вікнами ряд маленьких вікон, що оточують
усю церкву. Вежа багатокутної форми спирається на дві зірчасті основи; верхня основа має по два маленькі вікна з обох боків. Пронаос
церкви, збільшений порівняно з наосом, освітлюється двома великими готичними вікнами,
розташованими в південній і західній стінах, перекритих напівсферичним
склепінням. У вівтарі з його
чвертьсферним склепінням світло потрапляє через єдине вікно. Іконостас
датується 1921-1922 роками, виготовлений з обробленого дерева. Ікони іконостасу
написані олією на дереві художником, ім’я якого неможливо розібрати, а також Григорієм Зуграву в 1733 році.
Цьому старому місцю
поклоніння вдалося вистояти понад 500 років. Воно залишилося символом міста, і
щороку 23 квітня його мешканці відзначають покровителя «Святого Георгія». Однак
про нього якось забули понад 100 років, бо
з 1911 року коли церкву відреставрував Ніколає Гіка-Будешть ніхто не
наважився зробити це. Утім вносили церкву у всілякі списки: список історичних
пам’яток і, нарешті, список пам’яток, які ризикують обвалитися. Реабілітаційний
процес церкви-пам’ятки став можливим влітку 2020 року завдяки доступу до проєкту
європейського фінансування «Реабілітація та розвиток туризму історико-пам’ятного
ансамблю Церкви Святого Георгія», який виконувався в рамках Регіональної
операційної програми 2014-2020 рр. Вартість робіт становила приблизно 2,75 млн
євро, з яких 2 млн євро – європейські кошти. Під час реставраційних робіт, було
знайдено докази того, що фундамент зведеної пані Єленою Рареш церкви було
зроблено на місці, де в минулому існували дві інші церкви, одна кам’яна,
датована XII ст., а інша дерев’яна, з Х-го століття. Також на церковному
подвір’ї виявлено середньовічне кладовище. -
Музей гацеганського села у Гунедоарському повіті
На південному заході Румунії, в повіті Гунедоара, можна відвідати унікальний туристичний об’єкт. Для цього туристам доводиться відправитися в село Пештяна, що в комуні Денсуш. Тут вони можуть почути історії автентичного сільського світу і познайомитися з Антоном Сокачем, відомим місцевим жителям як Антоніке, який закоханий у традиції та звичаї регіону, але також прагне врятувати їх від колективного забуття. Протягом багатьох років він збирає всілякі предмети у місцевих жителів, які викидають старі речі, що здаються їм непотрібними і не вартими уваги. З любові до фольклору він розмістив їх у старій успадкованій від дідів селянській хаті, якій понад 100 років.
Незважаючи на вік хатини, завдяки турботі Антона Сокача, туристи можуть милуватися невеликою перлиною села минулих часів, про яку згадують у туристичних путівниках під назвою “Музей гацегарського села”. Наміром Антона Сокача було створити живий музей, експонати якого, зібрані з місцевих джерел, розповідають історії, а не є просто статичними. Таким чином, найважливішою особливістю музею є спосіб організації експонатів. Сам засновник визначає селянське господарство гацеганів як “маленьку фабрику”, оскільки все виробляється на місці: чоловік працює надворі, доглядає за тваринами або приносить дрова в хату, а жінка займається власне домашнім господарством, готує їжу або тче – саме ці види діяльності і породили ідею створення такого нетрадиційного музею: “Хата датується 1896 роком. Дата ця також написана на дверях різьбленим візерунком. Вона належала моїй прабабусі з боку діда. У ній є предмети та тканини, які шили місцеві селянки. Є предмети, які використовувалися під час Першої світової війни, серед яких у мене є дуже цікавий багнет. Багнети для солдатів Австро-Угорської імперії кувалися в Гунедоарі аж до 1810 року. Сталь вивозили до Орадії, з нього виготовляли гармати тільки для австрійського війська.”
Дерев’яно-кам’яна селянська хата з довгим ґанком і черепичним дахом, в якій розмістився музей, є єдиною в цьому районі, яка зберіглася повністю. Сама будівля має цікаву історію, кам’яні сходинки мають римське походження, оскільки були привезені з Сармізегетузи. Сотні експонатів на виставці були куплені у місцевих жителів або отримані від знайомих. Так, військова зброя разом з доісторичною зброєю, в тому числі різьблені камені, які використовувалися доісторичними людьми у якості зброї, дуже старі банкноти і листи, тканини, все це ви можете побачити в Музеї гацеганського села. В тому числі і римський саркофаг.
Будинок має три кімнати, доступ до яких здійснюється з ґанку. Всі кімнати переобладнані під виставкові зали. Ви також помітити функціональну селянську кухню і традиційно облаштований сад з криницею, фруктовими деревами, виноградними лозами і вуликами. На кухні можна побачити предмети, які сьогодні рідко можна десь зустріти, деяким з них сотні років. Прикладом може слугувати вибивачка, якою розтирали перець і сіль, якій близько 300-400 років: “У хаті є різні особисті речі: присоски, бритви, лампа, ніж. На кухні можна побачити деякі речі для приготування їжі, а в самій хаті, в середній кімнаті, – предмети одягу, але особливо жіночого одягу. Це тому що особливо жінки працювати над костюмами, які зараз вони виставлені в музеї. Різні наші селянки приходили і дарували музею різні предмети для експонування. Вони відвідують музей час від часу, аби насолодитися ними. В музеї представлені костюми та дуже красиві фотографії колишніх дівчат”.
Музей Пештяна також є частиною Національної туристичної мережі приватних селянських музеїв, якою координує Музей румунського селянина, що підтримує в кожному регіоні Румунії просування власної ідентичності. Туристи, які прогулюються невеликим селом у підніжжі гір Ретезат, можуть відвідати й інші місця, оскільки гацеганський край багатий на культурні пам’ятки, такі як церква Денсуш, Сармізегетуза Ульпія Траяна, фортеця Кольц, реформатська церква Пештяна, православна церква того ж села з її архітектурними елементами і видатними внутрішніми розписами, вулкани Денсуш або бездонне болото Пештяна.
-
Музей гацеганського села у Гунедоарському повіті
На
південному заході Румунії, в повіті Гунедоара, можна відвідати унікальний туристичний об’єкт. Для цього туристам доводиться відправитися в село Пештяна, що в комуні Денсуш. Тут вони можуть почути історії автентичного сільського світу і познайомитися з Антоном Сокачем,
відомим місцевим жителям як Антоніке, який закоханий у традиції та звичаї регіону, але
також прагне врятувати їх від колективного забуття. Протягом багатьох років він
збирає всілякі предмети у місцевих жителів, які викидають старі речі, що
здаються їм непотрібними і не вартими уваги. З любові до фольклору він
розмістив їх у старій успадкованій від
дідів селянській хаті, якій понад 100
років.
Незважаючи на вік хатини,
завдяки турботі Антона Сокача, туристи
можуть милуватися невеликою перлиною села
минулих часів, про яку згадують у туристичних путівниках під назвою Музей гацегарського села.
Наміром Антона Сокача було
створити живий музей, експонати якого, зібрані з місцевих джерел, розповідають
історії, а не є просто статичними. Таким чином, найважливішою особливістю музею
є спосіб організації експонатів. Сам засновник визначає селянське господарство гацеганів як
маленьку фабрику, оскільки все виробляється на місці: чоловік
працює надворі, доглядає за тваринами або приносить дрова в хату, а
жінка займається власне домашнім господарством, готує їжу або тче – саме ці
види діяльності і породили ідею створення такого нетрадиційного музею: Хата датується 1896 роком. Дата ця також написана
на дверях різьбленим візерунком. Вона належала моїй прабабусі з боку діда. У ній
є предмети та тканини, які шили місцеві селянки. Є предмети, які
використовувалися під час Першої світової війни, серед яких у мене є дуже
цікавий багнет. Багнети для солдатів Австро-Угорської імперії кувалися в Гунедоарі
аж до 1810 року. Сталь вивозили до Орадії, з нього виготовляли гармати тільки для
австрійського війська.
Дерев’яно-кам’яна селянська хата з
довгим ґанком і черепичним дахом, в якій розмістився музей, є єдиною в цьому
районі, яка зберіглася повністю. Сама будівля має цікаву історію, кам’яні
сходинки мають римське походження, оскільки були привезені з Сармізегетузи.
Сотні експонатів на виставці були куплені у місцевих жителів або отримані від
знайомих. Так, військова зброя разом з доісторичною зброєю, в тому числі
різьблені камені, які використовувалися доісторичними людьми у якості зброї,
дуже старі банкноти і листи, тканини, все це ви можете побачити в Музеї гацеганського
села. В тому числі і римський саркофаг.
Будинок має три кімнати,
доступ до яких здійснюється з ґанку. Всі кімнати переобладнані під виставкові
зали. Ви також помітити
функціональну селянську кухню
і традиційно облаштований
сад з криницею, фруктовими деревами,
виноградними лозами і вуликами. На кухні можна побачити предмети, які сьогодні
рідко можна
десь зустріти,
деяким з них сотні років. Прикладом може слугувати вибивачка, якою розтирали перець і сіль,
якій близько 300-400 років: У хаті є різні особисті речі: присоски, бритви, лампа,
ніж. На кухні можна побачити деякі речі для приготування їжі, а в самій хаті, в
середній кімнаті, – предмети одягу, але особливо жіночого одягу. Це тому що
особливо жінки працювати над костюмами, які зараз вони виставлені в музеї. Різні
наші селянки приходили і дарували музею різні предмети для експонування. Вони відвідують
музей час від часу, аби насолодитися ними. В музеї представлені костюми та дуже
красиві фотографії колишніх дівчат.
Музей Пештяна також є
частиною Національної туристичної
мережі приватних селянських
музеїв, якою координує Музей
румунського селянина, що
підтримує в кожному регіоні Румунії просування власної ідентичності. Туристи, які
прогулюються невеликим селом у підніжжі гір Ретезат, можуть відвідати й інші місця, оскільки гацеганський край багатий на культурні пам’ятки, такі як церква Денсуш, Сармізегетуза Ульпія
Траяна, фортеця Кольц, реформатська церква Пештяна, православна церква того ж
села з її архітектурними елементами і видатними внутрішніми розписами, вулкани
Денсуш або бездонне болото Пештяна. -
Заповідники диких півоній в Румунії
Три тижні тому Університет агрономічних наук та ветеринарної медицини в Бухаресті організував “Свято півонії – національної квітки Румунії”. У Ботанічному саду “І.Тодор” Агрономічного кампусу, розташованому поруч з найбільшим парком столиці Румунії, парком Короля Міхая, колишнім Херестреу, учасники заходу могли милуватися колекцією з 86 видів півоній Факультету садівництва. У жовтні минулого року був оприлюднений закон, що проголошує півонію національною квіткою Румунії. Закон передбачає організацію щорічного Фестивалю півоній і встановлює заходи з охорони півонійних природних заповідників в країні.
П’ять видів півонії спонтанно ростуть в Румунії в природних заповідниках, що охороняються законом, маючи великий біологічний і декоративний потенціал (Paeonia peregrina, Paeonia tenuifolia, Paeonia triternata, Paeonia mascula, Paeonia officinalis, ssp. Banatica), а також три культивовані види з більш ніж 100 сортами (Paeonia officinalis, Paeonia lactyflora, Paeonia suffruticosa).У травні деякі природні заповідники Румунії стають більш привабливими для відвідувачів завдяки півоніям, які цвітуть у цей період. Дику півонію можна знайти в південно-східній Європі та Малій Азії, а в Румунії її можна побачити в кількох природних заповідниках, де вона росте спонтанно. Цей вид охороняється законом ще з часів Другої світової війни і широко розповсюджений на невисоких пагорбах і низовинах Трансільванії, Добруджі, південної Молдови, Олтенії та Волощину.
У заповіднику Зау де Кимпіє можна зустріти і милуватися степовими півоніями (Paeonia tenuifolia). Розташований за 5 кілометрів від центру комуни Зау де Кимпіє, заповідник був заснований у 1932 році академіком Александром Борзою і спочатку займав площу 2,5 гектара. Людиною, яка врятувала степову півонію від вимирання і розширила площу заповідника до 3,5 га під час Другої світової війни, був Марку Синкраяну з Зау де Кимпіє. Перші згадки про степову півонію з Зау де Кампіє були зроблені в 1846 році, коли квітка була виставлена у Відні, в гербарії, з нагоди презентації трансільванської флори. Степові півонії цвітуть тут з квітня по травень, іноді до червня. Вони цвітуть лише сім днів і мають висоту від 10 до 30 сантиметрів. Листя тонке, а квіти яскраво-червоні.
Степова півонія – надзвичайно тендітна рослина, саме тому вона зникла з Європи: якщо її зламати, півонія в’яне за лічені хвилини. У нотатках першого куратора заповідника Марку Синкраяну, який доглядав за рослиною протягом 60 років, згадується, що процес розмноження квітів залежить від збору насіння, який потрібно робити, коли квітка стає коричнево-чорною. Від посадки до цвітіння також проходить від 7 до 14 років. Хоча це унікальний заповідник в Європі, зараз цим місцем управляють двоє молодих людей, захоплених фотографією. Вони працюють добровільно і супроводжують допитливих туристів стежками маленького раю. Окрім наявних документів про те, як тут були виявлені ці квіти, місцева легенда розповідає, що поява степової півонії є результатом трагічної смерті принца, який закохався у молоду дочку лісника. Легенда свідчить, що степові півонії в Зау де Кампіє утворилися на місці, де закохана дівчина проливала кровні сльози, оплакуючи свого коханого.
Степові півонії також можна знайти на пагорбах Добруджі, як у повіті Констанца, так і у повіті Тулча. У Констанці степові півонії можна побачити в природному заповіднику Хаджієнь, недалеко від міста Мангалія. Ще один різновид півонії, так звана румунська півонія (Paeonia peregrina варіант romanica), росте в Природному парку Комана, за 35 км від Бухареста. Команьські півонії мають менше пелюсток, ніж садові, пелюстки ростуть лише по краю квітки, а не всередині, а їх колір яскраво-червоний. Вони не такі ароматні, як інші види півоній, стебло має близько 20 см, а її листя ширші. Півонії також зустрічаються в лісі Манафу, який є частиною 250-гектарної Природоохоронної території в повіті Джурджу. Румунська півоніяросте, так само, в Природному парку Гори Мечінулуй на півночі Добруджі. Тиждень тому цією квіткою ще можна було милуватися на галявинах лісів, розташованих на території цього природного парку.
-
Заповідники диких півоній в Румунії
Три тижні тому Університет агрономічних наук та ветеринарної медицини в
Бухаресті організував Свято півонії – національної квітки Румунії.
У Ботанічному саду І.Тодор Агрономічного кампусу, розташованому
поруч з найбільшим парком столиці Румунії, парком Короля Міхая, колишнім Херестреу, учасники заходу могли милуватися колекцією з 86
видів півоній Факультету садівництва. У жовтні минулого
року був оприлюднений закон, що проголошує півонію національною квіткою
Румунії. Закон передбачає організацію щорічного Фестивалю півоній і встановлює
заходи з охорони півонійних природних заповідників в країні.
П’ять видів півонії спонтанно ростуть в Румунії
в природних заповідниках, що охороняються законом, маючи великий біологічний і
декоративний потенціал (Paeonia peregrina, Paeonia tenuifolia,
Paeonia triternata, Paeonia mascula, Paeonia officinalis, ssp. Banatica), а
також три культивовані види з більш ніж 100 сортами (Paeonia officinalis,
Paeonia lactyflora, Paeonia suffruticosa).У травні
деякі природні заповідники Румунії стають більш привабливими для відвідувачів
завдяки півоніям, які цвітуть у цей період. Дику півонію можна знайти в
південно-східній Європі та Малій Азії, а в Румунії її можна побачити в кількох
природних заповідниках, де вона росте спонтанно. Цей вид охороняється законом
ще з часів Другої світової війни і широко розповсюджений на невисоких пагорбах
і низовинах Трансільванії, Добруджі, південної Молдови, Олтенії та Волощину.
У заповіднику Зау де Кимпіє можна
зустріти і милуватися степовими півоніями
(Paeonia tenuifolia). Розташований
за 5 кілометрів від центру комуни Зау де Кимпіє, заповідник був заснований у
1932 році академіком Александром Борзою і спочатку займав площу 2,5 гектара.
Людиною, яка врятувала степову півонію від вимирання і розширила площу
заповідника до 3,5 га під час Другої світової війни, був Марку Синкраяну з Зау де
Кимпіє. Перші згадки про
степову півонію з Зау де Кампіє були зроблені в 1846 році, коли квітка була
виставлена у Відні, в гербарії, з нагоди презентації трансільванської флори. Степові півонії цвітуть тут з квітня по
травень, іноді до червня. Вони цвітуть лише сім днів і мають висоту від 10 до
30 сантиметрів. Листя тонке, а квіти яскраво-червоні.
Степова півонія – надзвичайно тендітна
рослина, саме тому вона зникла з Європи: якщо її зламати, півонія в’яне за
лічені хвилини. У нотатках першого куратора заповідника Марку Синкраяну, який
доглядав за рослиною протягом 60 років, згадується, що процес розмноження
квітів залежить від збору насіння, який потрібно робити, коли квітка стає
коричнево-чорною. Від посадки до цвітіння також проходить від 7 до 14 років. Хоча це унікальний заповідник в Європі,
зараз цим місцем управляють двоє молодих людей, захоплених фотографією. Вони
працюють добровільно і супроводжують допитливих туристів стежками маленького
раю. Окрім наявних документів про те, як тут були виявлені ці квіти, місцева
легенда розповідає, що поява степової півонії є результатом трагічної смерті
принца, який закохався у молоду дочку лісника. Легенда свідчить, що степові
півонії в Зау де Кампіє утворилися на місці, де закохана дівчина проливала
кровні сльози, оплакуючи свого коханого.
Степові півонії також можна знайти на
пагорбах Добруджі, як у повіті Констанца, так і у повіті Тулча. У Констанці степові півонії можна побачити в природному заповіднику Хаджієнь, недалеко від міста Мангалія. Ще
один різновид півонії, так звана румунська півонія (Paeonia peregrina варіант romanica), росте в Природному парку Комана, за 35 км від Бухареста. Команьські півонії мають
менше пелюсток, ніж садові, пелюстки ростуть лише по краю квітки, а не
всередині, а їх колір яскраво-червоний. Вони не такі ароматні, як інші види півоній, стебло має близько 20 см, а її
листя ширші. Півонії також зустрічаються в лісі
Манафу, який є частиною 250-гектарної Природоохоронної
території в повіті Джурджу. Румунська півоніяросте, так само, в Природному парку Гори Мечінулуй на півночі Добруджі. Тиждень тому цією квіткою
ще можна було милуватися на галявинах лісів, розташованих на території цього природного парку. -
Червоний бастіон в н.п Ілія
Архітектурна спадщина Румунії величезна і чекає всіх, хто любить красу і хоче ознайомитися із її історію. Сьогодні розповім вам про Червоний бастіон з н.п. Ілія, споруду, датовану 1582 роком. В одній з приміщень вежі гунедоарської фортеці народився, в 1580 році, Габріел Бетлен, який був князем Трансільванії з 1613 по 1629 рр.
Отже, подамось сьогодні на захід Румунії, і загостимо до Гунедоарського повіту, дестоліттями вже стоїть історична пам’ятка з вражаючим минулим в комуні Ілія: Червоний бастіон або меморіальний будинок Габріела Бетлена, князя Трансільванії в 1613-1629 роках. Фортеця Ілія згадується в документах ще шість століть тому. Це був період, коли Османська імперія намагалася розширитися, ан.п. Ілія став кордоном Трансільванії, як ми дізналися від Варги Чобо, адміністратора меморіального будинку Габріеля Бетлена: “Точних даних про Червоний бастіон, на жаль, немає, ми лише припускаємо, що він був побудований в середині 1550-х років. Насправді будинок існував тут, коли Бетлен Фаркаш, батько Габріела Бетлена, отримав у подарунок від Штефана Баторі маєток Ілія. У 1576 році сім’я переїхала сюди, до побудови власного будинку, завершивши будівництво укріплень Ілії. Бетлен Фаркаш жив у цій будівлі. За цей час він залишив свій слід у будинку. Так, він обгородив будівлю укріпленням, що стало бастіоном укріплення. Крім цієї споруди, було ще три бастіони, але це була єдина споруда придатна для проживання. Інші три бастіони слугували лише для підсилення укріплення. Ми точно знаємо, що це був кордон між Османською імперією та Трансільванією. Зрештою, тут ніколи не відбувалися битви, але роль цього бастіона точно полягала у зупинені експансії Османської імперії в Трансільванію. Османська імперія після Мохачської війни 1526 року окупувала значну частину Угорщини, розширилася на Трансільванію, зайняла Тімішоару, фортецю Ліпова, а потім було вирішено побудувати тут, в Ілії, кордон Трансільванії”.
На одній зі стін будівлі можна побачити пам’ятну дошку з гербом і написом з ім’ям Габріела Бетлена. Вона була виготовлена в 1627 році в Клужі і позначає місце народження князя: “У 1627 році брат Габріеля Бетлена, Стефан Бетлен, який, як ми знаємо, також був губернатором, поставив надпис на будинку великого князя. На жаль, цього герба сьогодні вже не існує. Тому учні Аюдської школи поновили пам’ятну дошку з гербом і написом на будинку князя, який можна побачити і сьогодні. На ній написано, що великий князь Трансільванії народився в цьому будинку в 1580 році. Будівля особливо підтримується людьми, які хочуть зробити свій внесок у збереження цих цінностей. Так, ми отримали й герб князя. Насправді цей герб має легенду. Кажуть, що дід Габріеля Бетлена був настільки вправним лучником, що йому вдалося вцілити двох диких качок одночасно, і тому родина отримала від князя в подарунок герб”.
У Червоному бастіоні або в меморіальному будинку Габріеля Бетлена ви зможете побачити документи, книги та карти, які описують і показують частину золотого періоду Трансільванії. Крім того, у підвалі будівлі є ще одна виставка, яка відтворює частину Ілії столітньої давності. Багато будівель того часу все ще стоять і знаходяться в дуже хорошому стані. Але звідки походить назва Червоний Бастіон? Варга Чобо, адміністратор меморіального будинку Габріеля Бетлені та уповноважений представник Фонду Святого Франциска: “Назва «Червоний бастіон» походить з давніх часів, з 1576 року, коли в цій будівлі жив Фаркаш Бетлен. Він пофарбував її як зсередини, так і зовні. У ті часи, коли люди їхали кордоном з Ілії, вони бачили цю велику, гарно пофарбовану будівлю, яку назвали Червоним Бастіоном. Це також його назва в списку історичних пам’яток”.
У 1670 році Апафі Міхай наказав знести три з чотирьох бастіонів разом із кам’яними стінами фортеці. Рішення було прийнято для того, щоб бастіони не могли служити базою військових дій для турецького гарнізону. Починаючи з того року Ілія перестала вважатися прикордонною фортецею, будівля, побудована на домені, була неукріпленим барочним особняком. Житлова вежа та особняк були знесені нащадками Іоана Касоні, віце-канцлера Трансільванії. Бастіон був перебудований після 1850 року в романтичному стилі. У 1909 році його знову відбудували, встановивши сучасну меморіальну дошку. Сьогодні меморіальний будинок Габріеля Бетлена перебуває під управлінням Фонду Святого Франциска, який нещодавно відреставрував та надав йому колишньої слави, перетворивши частину будівлі на музейний простір, який можна відвідувати.
-
Червоний бастіон в н.п Ілія
Архітектурна спадщина
Румунії величезна і чекає всіх, хто любить красу і хоче ознайомитися із її історію. Сьогодні розповім вам про Червоний бастіон з н.п. Ілія, споруду, датовану
1582 роком. В одній з приміщень вежі гунедоарської
фортеці народився, в 1580 році, Габріел Бетлен,
який був князем Трансільванії з 1613 по 1629 рр.
Отже, подамось
сьогодні на захід Румунії, і загостимо до Гунедоарського повіту, дестоліттями вже стоїть історична пам’ятка з вражаючим минулим в комуні Ілія: Червоний бастіон або
меморіальний будинок Габріела Бетлена, князя Трансільванії в 1613-1629 роках. Фортеця
Ілія згадується в документах ще шість століть тому. Це був період, коли Османська імперія намагалася розширитися, ан.п. Ілія став кордоном Трансільванії, як ми
дізналися від Варги Чобо, адміністратора меморіального
будинку Габріеля Бетлена: Точних даних про
Червоний бастіон, на жаль, немає, ми лише припускаємо, що він був побудований в
середині 1550-х років. Насправді будинок існував тут, коли Бетлен Фаркаш,
батько Габріела Бетлена, отримав у подарунок від Штефана Баторі маєток Ілія. У
1576 році сім’я переїхала сюди, до побудови власного будинку, завершивши
будівництво укріплень Ілії. Бетлен Фаркаш жив у цій будівлі. За цей час він
залишив свій слід у будинку. Так, він обгородив будівлю укріпленням, що стало
бастіоном укріплення. Крім цієї споруди, було ще три бастіони, але це була
єдина споруда придатна для проживання. Інші три бастіони слугували лише для
підсилення укріплення. Ми точно знаємо, що це був кордон між Османською
імперією та Трансільванією. Зрештою, тут ніколи не відбувалися битви, але роль
цього бастіона точно полягала у зупинені експансії Османської імперії в
Трансільванію. Османська імперія після Мохачської війни 1526 року окупувала
значну частину Угорщини, розширилася на Трансільванію, зайняла Тімішоару,
фортецю Ліпова, а потім було вирішено побудувати тут, в Ілії, кордон Трансільванії.
На одній зі стін
будівлі можна побачити пам’ятну дошку з гербом і написом з ім’ям Габріела
Бетлена. Вона була виготовлена в 1627 році в Клужі і позначає місце народження
князя: У 1627 році брат Габріеля Бетлена, Стефан Бетлен,
який, як ми знаємо, також був губернатором, поставив надпис на будинку великого
князя. На жаль, цього герба сьогодні вже не існує. Тому учні Аюдської школи поновили
пам’ятну дошку з гербом і написом на будинку князя, який можна побачити і сьогодні. На ній написано, що
великий князь Трансільванії народився в цьому будинку в 1580 році. Будівля
особливо підтримується людьми, які хочуть зробити свій внесок у збереження цих
цінностей. Так, ми отримали й герб князя. Насправді цей герб має легенду.
Кажуть, що дід Габріеля Бетлена був настільки вправним лучником, що йому
вдалося вцілити двох диких качок одночасно, і тому родина отримала від князя в
подарунок герб.
У Червоному
бастіоні або в меморіальному будинку Габріеля Бетлена ви зможете побачити
документи, книги та карти, які описують і показують частину золотого періоду
Трансільванії. Крім того, у підвалі будівлі є ще одна виставка, яка відтворює частину Ілії столітньої давності. Багато
будівель того часу все ще стоять і знаходяться в дуже хорошому стані. Але
звідки походить назва Червоний Бастіон? Варга Чобо, адміністратор меморіального будинку Габріеля Бетлені та уповноважений представник Фонду Святого Франциска: Назва «Червоний бастіон» походить з давніх часів, з 1576 року, коли в
цій будівлі жив Фаркаш Бетлен. Він пофарбував її як зсередини, так і зовні. У
ті часи, коли люди їхали кордоном з Ілії, вони бачили цю велику, гарно пофарбовану
будівлю, яку назвали Червоним Бастіоном. Це також його назва в списку
історичних пам’яток.
У 1670 році Апафі Міхай наказав знести три з чотирьох бастіонів разом із кам’яними стінами фортеці. Рішення було прийнято для того, щоб
бастіони не могли служити базою військових дій для турецького гарнізону.
Починаючи з того року Ілія перестала вважатися прикордонною фортецею, будівля,
побудована на домені, була неукріпленим барочним особняком. Житлова вежа та
особняк були знесені нащадками Іоана Касоні, віце-канцлера Трансільванії.
Бастіон був перебудований після 1850 року в романтичному стилі. У 1909 році
його знову відбудували, встановивши сучасну меморіальну дошку. Сьогодні
меморіальний будинок Габріеля Бетлена перебуває під управлінням Фонду Святого
Франциска, який нещодавно відреставрував та надав йому колишньої слави,
перетворивши частину будівлі на музейний простір, який можна відвідувати. -
Цистерціанський монастир Керца
У 43 кілометрах від міста Сібіу, на дорозі, що веде до Брашову, в заплаві ріки Олт, у населеному пункті Керца, знаходяться руїни одного з найкрасивіших і найзначніших укріплених монастирів Трансільванії, але в той же час, одного з найменш відомих. Колишній цистерціанський монастир вважається одним з найстаріших і найбільш важливих пам’ятників ранньої готики у цій частині Європи.
Монастир був заснований цистерціанськими ченцями-місіонерами (релігійний орден, за походженням з Франції) під захистом угорських королів у 1205 – 1206 рр. і був побудований у формі хреста. Спочатку він був дерев’яним, потім, близько 1230 року, був збудований з каменю і завершений після монгольської навали, близько 1300 року. У ХІІІ столітті це було найсхідніше цистерціанське абатство в Європі. У ХІ-ХІУ ст. існувало не менше 1400 цистерціанських абатств у Північній Португалії, Англії, Франції, Німеччині, Австрії та Угорщині. Колишній монастир є зараз євангельською церквою для німецькомовної євангелічної громади населеного пункту Керца.
Точна дата заснування цього цистерціанского монастиря наведена в документі, виданому угорською королівською канцелярією в 1223 році. З тексту цього королівського диплому дізнаємося, що територія, на якій було засноване і побудоване абатство Керца, і яка межує з рікою Олт на півночі, річкою Арпашу на сході, річкою Керцішоара на заході та Фегерашськими горами на півдні, була подарована королем Угорщини Андрієм II (1205-1235 рр.) Бенедикту, князю Трансільванії.
У другій половині ХІІІ ст., в безпосередній близькості, на правому березі ріки Олт, цистерціанский монастир заснував поселення Керца (Kerz), також відомий під назвою “Саксонська карта”, а в долині річки Хертібачу, неподалік від населеного пункту Агніта, заснував інше поселення, що називалося Апос (Abtsdorf), в якому проживали саксонці. Цистерціанське абатство Керца відіграло важливу роль у політичній, економічній та культурній історії середньовічної Трансільванії, а також у процесі поширення готичного мистецтва в Трансільванії.
До речі, назва «цистерціанці» походить від першої обителі ордену – монастиря Цистерціум, що був заснований у 1098 р. на місці поселення Сіто в Бургундії. Назва «білі монахи» зумовлена білим (світло-сірим) чернечим одягом служителів ордену. У XIII-XIV століттях орден став одним із найвпливовіших серед католицьких чернечих чинів. У XVIII-XIX століттях більшість монастирів було ліквідовано. Бібліотеки цистерціанців були найбагатшими зібраннями старих рукописів.
Цистерцианці вели спосіб життя повний обмежень. Їхнім девізом було “Ora et Labora” – “Молись і працюй”, їх ще називали монахами-селянами, які жили лише тим, що виробляли власними зусиллями (єдине м’ясо, яке вони їли, була риба). Їм подарували непридатні для використання болотисті землі, які вони розчищили, вирубали ліси і перетворили на сільськогосподарські угіддя. Вони також розвивали виноградарство в районах, де будували свої монастирі.
Цистерціанці мали практично ексклюзивні права в Трансільванії на млинарство і ковальство, на будівництво церков з укріпленнями (наприклад, Прежмер), а також на будівництво гідротехнічних споруд і рибних господарств. Завдяки своїй праці, отриманим правам і підприємливості вони ставали все багатшими і багатшими, їхні економічні інтереси суперечили інтересам мешкаців міста Сібіу… до того ж вони ще й підпорядковувалися Папі Римському. Вони працювали з ранку до вечора в інтересах мирян, яких тримали у курсі своїх винаходів. До Кирци ченці принесли з собою благородні сорти винограду з Бургундії. Легенда свідчить, що єдиним джерелом їх сили було вино. Не було у них келій, і спали вони всі в одному приміщені на соломі. Пробуджувалися о 3 годині ранку, раз у три години проводили богослужіння.
Влітку цистерціанці з усіх куточків Європи зустрічалися у Франції в Бургундії, в материнському абатству Pontigny, де обмінювалися досвідом. Через аскетичний спосіб життя, вони жили лише до 35-40 років і були поховані в абатстві. Розкопки, зроблені тут після 1980 року, призвели до відкриття двох людських скелетів завдовжки у два метри. На абатство Керца нападали багато разів протягом сотень років. У 1241 році його було майже повністю зруйновано татарами, коли був убитий і настоятель монастиря. Легенди свідчать, що монастир мав тунель, з-під вівтаря і аж до ріки Олт. Поруч з абатством є дві печери, де ховалися ченці під час нападів.
У 1418 році король Сигізмунд звернувся із закликом до настоятеля абатства з Керци не пригнічувати кріпаків несправедливою даниною. Найгрізнішим настоятелем абатства в Керці був Раймунд Баренфус з Відня. Абатство було закрито королем Матвієм Корвіном в 1474 році, через скарги пригноблених селян і турецькі напади. Сьогодні лише кілька зовнішніх стін свідчать про вміння будівельників цистерціанців. На півдні зберіглася ще одна римська колона.
Хоча зараз вже немає стелі, головний неф церкви приховує кладовище в пам’ять німецьких солдатів, що стали жертвами у Першій світовій війні. У церкві відправляються богослужіння безперервно до сьогоднішнього дня. На дворі парафіального будинку зберігається невеликий водяний млин, із молотками, які постійно б’ються, ніби то допомагають нам згадувати про те, що час не може зупинитися на місці.
-
Цистерціанський монастир Керца
У 43 кілометрах від міста Сібіу, на дорозі, що веде до Брашову, в заплаві ріки Олт, у населеному пункті Керца, знаходяться руїни одного з найкрасивіших і найзначніших укріплених монастирів Трансільванії, але в той же час, одного з найменш відомих. Колишній цистерціанський монастир вважається одним з найстаріших і найбільш важливих пам’ятників ранньої готики у цій частині Європи.
Монастир був заснований цистерціанськими ченцями-місіонерами (релігійний орден, за походженням з Франції) під захистом угорських королів у 1205 – 1206 рр. і був побудований у формі хреста. Спочатку він був дерев’яним, потім, близько 1230 року, був збудований з каменю і завершений після монгольської навали, близько 1300 року. У ХІІІ столітті це було найсхідніше цистерціанське абатство в Європі. У ХІ-ХІУ ст. існувало не менше 1400 цистерціанських абатств у Північній Португалії, Англії, Франції, Німеччині, Австрії та Угорщині. Колишній монастир є зараз євангельською церквою для німецькомовної євангелічної громади населеного пункту Керца.
Точна дата заснування цього цистерціанского монастиря наведена в документі, виданому угорською королівською канцелярією в 1223 році. З тексту цього королівського диплому дізнаємося, що територія, на якій було засноване і побудоване абатство Керца, і яка межує з рікою Олт на півночі, річкою Арпашу на сході, річкою Керцішоара на заході та Фегерашськими горами на півдні, була подарована королем Угорщини Андрієм II (1205-1235 рр.) Бенедикту, князю Трансільванії.
У другій половині ХІІІ ст., в безпосередній близькості, на правому березі ріки Олт, цистерціанский монастир заснував поселення Керца (Kerz), також відомий під назвою Саксонська карта, а в долині річки Хертібачу, неподалік від населеного пункту Агніта, заснував інше поселення, що називалося Апос (Abtsdorf), в якому проживали саксонці. Цистерціанське абатство Керца відіграло важливу роль у політичній, економічній та культурній історії середньовічної Трансільванії, а також у процесі поширення готичного мистецтва в Трансільванії.
До речі, назва «цистерціанці» походить від першої обителі ордену – монастиря Цистерціум, що був заснований у 1098 р. на місці поселення Сіто в Бургундії. Назва «білі монахи» зумовлена білим (світло-сірим) чернечим одягом служителів ордену. У XIII-XIV століттях орден став одним із найвпливовіших серед католицьких чернечих чинів. У XVIII-XIX століттях більшість монастирів було ліквідовано. Бібліотеки цистерціанців були найбагатшими зібраннями старих рукописів.
Цистерцианці вели спосіб життя повний обмежень. Їхнім девізом було Ora et Labora – Молись і працюй, їх ще називали монахами-селянами, які жили лише тим, що виробляли власними зусиллями (єдине м’ясо, яке вони їли, була риба). Їм подарували непридатні для використання болотисті землі, які вони розчищили, вирубали ліси і перетворили на сільськогосподарські угіддя. Вони також розвивали виноградарство в районах, де будували свої монастирі.
Цистерціанці мали практично ексклюзивні права в Трансільванії на млинарство і ковальство, на будівництво церков з укріпленнями (наприклад, Прежмер), а також на будівництво гідротехнічних споруд і рибних господарств. Завдяки своїй праці, отриманим правам і підприємливості вони ставали все багатшими і багатшими, їхні економічні інтереси суперечили інтересам мешкаців міста Сібіу… до того ж вони ще й підпорядковувалися Папі Римському. Вони працювали з ранку до вечора в інтересах мирян, яких тримали у курсі своїх винаходів. До Кирци ченці принесли з собою благородні сорти винограду з Бургундії. Легенда свідчить, що єдиним джерелом їх сили було вино. Не було у них келій, і спали вони всі в одному приміщені на соломі. Пробуджувалися о 3 годині ранку, раз у три години проводили богослужіння.
Влітку цистерціанці з усіх куточків Європи зустрічалися у Франції в Бургундії, в материнському абатству Pontigny, де обмінювалися досвідом. Через аскетичний спосіб життя, вони жили лише до 35-40 років і були поховані в абатстві. Розкопки, зроблені тут після 1980 року, призвели до відкриття двох людських скелетів завдовжки у два метри. На абатство Керца нападали багато разів протягом сотень років. У 1241 році його було майже повністю зруйновано татарами, коли був убитий і настоятель монастиря. Легенди свідчать, що монастир мав тунель, з-під вівтаря і аж до ріки Олт. Поруч з абатством є дві печери, де ховалися ченці під час нападів.
У 1418 році король Сигізмунд звернувся із закликом до настоятеля абатства з Керци не пригнічувати кріпаків несправедливою даниною. Найгрізнішим настоятелем абатства в Керці був Раймунд Баренфус з Відня. Абатство було закрито королем Матвієм Корвіном в 1474 році, через скарги пригноблених селян і турецькі напади. Сьогодні лише кілька зовнішніх стін свідчать про вміння будівельників цистерціанців. На півдні зберіглася ще одна римська колона.
Хоча зараз вже немає стелі, головний неф церкви приховує кладовище в пам’ять німецьких солдатів, що стали жертвами у Першій світовій війні. У церкві відправляються богослужіння безперервно до сьогоднішнього дня. На дворі парафіального будинку зберігається невеликий водяний млин, із молотками, які постійно б’ються, ніби то допомагають нам згадувати про те, що час не може зупинитися на місці.
-
Монастир Галата в Яссах
Поруч з містом Ясси, на пагорбі Мирослава, звідки відкривається чудовий вид на все місто, є оазис спокою, який запрошує до медитації та тиші. Тут, де історія досконало переплітається з красою, зусилля паломника сповна винагороджуються чудовим краєвидом, що відкривається перед його очима. Назва монастиря Галата походить від слова турецького походження, яке в перекладі на румунську означає «ворота». Монастир продовжує традицію монастирів, де молитва переплітається з працею. У майстерні з пошиття священичих риз, а також вишивки, вправні руки монахинь з великою турботою створюють справжні витвори мистецтва, які одягають священнослужителів і прикрашають храми як в країні, так і за кордоном. Церква, що височіє посеред квіткового раю, закликає нас відмовитися від всіх турбот, звільнити розум від проблем і насолодитися цим духовним дивом румунського православ’я.
Легенда розповідає про те, що монастир отримав назву від свого засновника на честь однойменного кварталу в Константинополі (нині Стамбул), Галата, де мешкали молдовські воєводи, коли йшли до Порти, аби отримати від турецького Султана фірман на правління. Оточена міцною стіною, церква є єдиною будівлею Галатського монастиря, яка зберіглася у своєму первісному вигляді. Вона була побудована під час другого правління князя Петра Шкіопула (Кульгавого), у 1582 році, після битви під Богданешть, і освячена у 1584 році. Церква, оточена стінами, прорізаними бійницями й амбразурами, зі своєю високою дзвіницею біля входу, має вигляд фортеці, часто будучи використана в історії як місце оборони, а іноді як господарська резиденція. Монастир є прикладом волоського впливу на молдовську архітектуру. Монастирський ансамбль був включений до списку історичних пам’яток Ясського повіту у 2015 році і складається з наступних чотирьох будівель: Церква “Вознесіння Господа Бога” – яка датується 1582-1583 р.; Королівський палац – що датується 1726-1728 рр.; Вежа дзвіниці – яка датується з 1584 року і Оточуюча стіна – 1584 рік.
До зведення нинішнього монастиря, князь Молдови Петро Кульгавий (1574-1577, 1578-1579 і 1583-1591 рр) побудував перший монастир, званий “Галата в долині” або “Нижня Галата”. Влітку 1577 року під час свого першого панування, князь надіслав листа керівникам міста Бістріца, в якому попросив їх направити фахівців в галузі будівництва, будучи незадоволений працею молдовських майстрів. Звідси можна зробити висновок, що будівництво монастиря почалося восени 1577 року. Передбачається, що освячення церкви відбулося до 22 лютого 1578 року, однак фундамент був закладений в небезпечному місці, і тому церковні стіни зруйнувалася невдовзі після цього.
Після повалення першої церкви, князь Петро Кульгавий збудував другу церкву на пагорбі неподалік від міста, що домінує долину ріки Ніколіна. Про це згадав і історик та хронікар Грігоре Уреке. Оскільки напис на церкві відсутній, нам не відомий період, коли була побудована ця друга церква. З литописів відомо, що будівництво нової церкви, що отримала назву “Вознесіння Господа Бога” і була відома під назвою “Галата з пагорба”) почалося в 1583 р. Теж тоді були побудовані й інші чернечі прибудови: келії для ченців, трапезна та приміщення для розміщення гостей. Князь наділив монастир селами і маєтками. У січні 1591 року в церкві Галата, князь Петро Кульгавий таємно одружився на Ірині, яка була матір’ю його сина Штефана, котрий народився в 1584 році. Князю не вдалося завершити будівництво до кінця свого правління, залишивши незакінченими настінні розписи та захисну стіну. Це місце поклоніння є винятковим архітектурним досягненням, новаторським для того періоду, результатом синтезу традиційних домінуючих молдовських елементів і візантійсько-волоських впливів. Таким чином, для цієї церкви характерні архітектурні елементи, які не зустрічалися в Молдові до тих пір.
Відомо, що у XVII ст., монастир Галата відвідували багато іноземних паломників. Російський чернець Василій Яковлев Гагара описав монастир в 1637 році: “На версту від міста розташований монастир Патріарха Єрусалимського, дуже гарна будівля, а коли Патріарх прибуває у Волоську країну, поселяється в цьому монастирі”. Кілька років по тому, Патріарх Антіохійський, Макарій III, взяв участь у богослужінні в монастирському храмі в якості гостя князя Василя Лупу (1634-1653 рр.). Про цей візит згадав архідиякон Павел Алеппо в своїх записах. У 1735 році, була побудована стіна, що оточує монастир, а через 100 років князь Міхаїл Стурза додав ще один поверх над вежею дзвіниці. Упродовж часу у монастирі працювала школа шовківництва, потім його було перетворено на лікарню для інвалідів, а з 1923 року на в’язницю. У комуністичний період, між 1961-1971 рр. в монастирі були проведені реставраційні роботи. З цієї нагоди були укріплені стіна, що оточує монастирський ансамбль, вежа-дзвіниця, дві башти церкви, а також дах. Проведені тут археологічні розкопки привели до виявлення могил, з-поміж яких могила Марії Аміралі, дружини Петра Кульгавого, та дочки князя, Деспіни. У 1990 році монастир Галата був знову оголошений жіночим монастирем.
Князь Петро Кульгавий побудував, на дворі монастиря, княжий будинок, де він жив протягом певного часу. Влітку 1591 року він видавав тут документи. Згодом інші князі жили в монастирі Галата та прихистили тут свої сім’ї під час епідемій, воєн і повстань. Серед тих, хто жив в княжому будинку в Галаті був і Тиміш Хмельницький, син Богдана Хмельницького, який прибув до Галати зі своїм військом на підтримку свого тестя Василя Лупу.
-
Монастир Галата в Яссах
Поруч з містом Ясси, на пагорбі Мирослава, звідки
відкривається чудовий вид на все місто, є оазис спокою, який запрошує до
медитації та тиші. Тут, де історія досконало переплітається з красою, зусилля
паломника сповна винагороджуються чудовим краєвидом, що відкривається перед
його очима. Назва монастиря Галата походить від слова турецького походження,
яке в перекладі на румунську означає «ворота». Монастир продовжує традицію
монастирів, де молитва переплітається з працею. У майстерні з пошиття
священичих риз, а також вишивки, вправні руки монахинь з великою турботою
створюють справжні витвори мистецтва, які одягають священнослужителів і
прикрашають храми як в країні, так і за кордоном. Церква, що височіє посеред
квіткового раю, закликає нас відмовитися від всіх турбот, звільнити розум від
проблем і насолодитися цим духовним дивом румунського православ’я.
Легенда розповідає про те, що монастир
отримав назву від свого засновника на честь однойменного кварталу в
Константинополі (нині Стамбул), Галата, де мешкали молдовські воєводи, коли
йшли до Порти, аби отримати від турецького Султана фірман на правління. Оточена
міцною стіною, церква є єдиною будівлею Галатського монастиря, яка зберіглася у
своєму первісному вигляді. Вона була побудована під час другого правління князя Петра Шкіопула (Кульгавого), у 1582 році, після битви під Богданешть, і освячена у 1584 році. Церква, оточена стінами, прорізаними бійницями й амбразурами, зі своєю високою дзвіницею біля
входу, має вигляд фортеці, часто будучи
використана в історії як місце оборони,
а іноді як господарська резиденція. Монастир
є прикладом волоського впливу
на молдовську архітектуру. Монастирський ансамбль був включений до списку
історичних пам’яток Ясського
повіту у 2015 році і складається
з наступних чотирьох будівель: Церква Вознесіння Господа Бога – яка датується
1582-1583 р.; Королівський палац – що
датується 1726-1728 рр.; Вежа дзвіниці – яка датується з 1584 року і Оточуюча стіна – 1584 рік.
До зведення
нинішнього монастиря, князь Молдови Петро Кульгавий (1574-1577, 1578-1579 і 1583-1591 рр) побудував перший
монастир, званий Галата в долині або Нижня Галата.
Влітку 1577 року під час
свого першого панування, князь
надіслав листа керівникам міста Бістріца, в
якому попросив їх направити
фахівців в галузі будівництва, будучи незадоволений працею молдовських
майстрів. Звідси можна зробити висновок, що будівництво монастиря почалося
восени 1577 року.
Передбачається, що освячення церкви відбулося до 22 лютого 1578 року, однак
фундамент був закладений в небезпечному місці, і тому церковні стіни
зруйнувалася невдовзі після цього.
Після повалення першої церкви, князь Петро Кульгавий
збудував другу церкву на пагорбі неподалік від міста, що домінує долину ріки
Ніколіна. Про це згадав і історик
та хронікар ГрігореУреке. Оскільки напис на церкві
відсутній, нам не відомий період,
коли була побудована ця друга
церква. З литописів відомо, що будівництво нової церкви, що отримала назву Вознесіння Господа Бога і
була відома під
назвою Галата з пагорба)
почалося в 1583 р. Теж тоді були побудовані й інші чернечі прибудови: келії для ченців, трапезна та
приміщення для розміщення
гостей. Князь наділив монастир селами і маєтками. У січні 1591 року в церкві Галата, князь Петро Кульгавий
таємно одружився на Ірині, яка була матір’ю його сина Штефана, котрий народився
в 1584 році. Князю не вдалося завершити будівництво до кінця свого правління,
залишивши незакінченими настінні розписи та захисну стіну. Це місце поклоніння
є винятковим архітектурним досягненням, новаторським для того періоду,
результатом синтезу традиційних домінуючих молдовських елементів і
візантійсько-волоських впливів. Таким чином, для цієї церкви характерні
архітектурні елементи, які не зустрічалися в Молдові до тих пір.
Відомо, що у XVII ст., монастир Галата відвідували багато іноземних
паломників. Російський чернець Василій Яковлев Гагара описав монастир в 1637
році: На версту від міста розташований монастир Патріарха Єрусалимського,
дуже гарна будівля, а коли Патріарх прибуває у Волоську країну, поселяється в
цьому монастирі. Кілька років по тому, Патріарх Антіохійський, Макарій III, взяв
участь у богослужінні в монастирському храмі в якості гостя князя Василя Лупу
(1634-1653 рр.). Про цей візит згадав архідиякон Павел Алеппо в своїх записах.
У 1735 році, була побудована стіна, що оточує монастир, а через 100 років князь
Міхаїл Стурза додав ще один поверх над вежею дзвіниці. Упродовж часу у
монастирі працювала школа шовківництва, потім його було перетворено на лікарню для інвалідів, а з 1923 року на в’язницю. У комуністичний
період, між 1961-1971 рр. в монастирі були проведені реставраційні роботи. З
цієї нагоди були укріплені стіна, що оточує монастирський ансамбль,
вежа-дзвіниця, дві башти церкви, а також дах. Проведені тут археологічні
розкопки привели до виявлення могил, з-поміж яких
могила Марії Аміралі, дружини Петра Кульгавого, та дочки князя, Деспіни. У 1990
році монастир Галата був знову оголошений жіночим монастирем.
Князь
Петро Кульгавий побудував, на дворі монастиря, княжий
будинок, де він жив протягом певного часу. Влітку 1591 року він видавав тут документи.
Згодом інші князі жили в монастирі
Галата та прихистили тут свої сім’ї під час
епідемій, воєн і повстань. Серед тих, хто жив в княжому будинку в Галаті був і Тиміш Хмельницький, син Богдана Хмельницького, який
прибув до Галати зі своїм військом на підтримку свого тестя Василя Лупу.